Отношения Ч.Парнелла і В.Гладстона наприкінці 80х — початку 90-х ХІХ століття

Отношения Ч. Парнелла і В. Гладстона наприкінці 80х — початку 90-х XIX столетия

Тивоненко Е.В.

В кінці ХІХ століття взаємовідносини головних політиків державних діячів Великобританії найчастіше приймали бурхливий і непередбачуваний характер. У цьому плані не становили винятку різного роду контакти між вождем ірландських націоналістів Ч. Парнеллом та лідер Ліберальної партії В.Гладстоном. Їхні стосунки складалися подібно спіралі: спочатку повне нерозуміння дій друг друга, потім зближення тільки завдяки перспективам вирішення спільних проблем і проектів, зокрема, гомруля (автономії) Ірландії, тож під кінець за політичну кар'єру Парнелла знову повне відчуження й остаточний драматичний разрыв.

С 1886 до 1891 року парнеллиты голосували з лібералами. Лондонській преси й уряду консерваторів мова йшла про проникливої дружбі Гладстона і Парнелла. Ненависть до останнього спалахнула в його ворогів з особливою силою; казали, що гіпноз, поклавши до його ніг Ірландію, тепер поширився на лідера лібералів «та старий Вільям вбачає, що він простягає руку покровителям убивць» [1]. У 1887 року британська реакція зробила акцію проти визвольного руху на Ірландії та її союзників в Великобритании.

Газета «Times» початку публікацію серії статей під загальним назвою «Парнеллизм і злочин». Вони утримувалося сенсаційне «викриття» організаторів терористичних актів у Ірландії і у Великобританії, включно з убивством колишнього лорда-канцлера Кавендіша і секретаря-министра Борка в Феникс-парке 6 травня 1882 року. За твердженням газети, організаторами вбивства були Парнелл, Девитт і ще 63 відомих діяча народного руху на Ірландії. У підтвердженні опубліковано фальшивка «листи Парнелла» від 15 березня 1882 року, з якої слід було, що готується убивство в Феникс-парке підготувало і здійснила керівництво Ірландської земельної ліги. Розповідалася таємнича історія у тому, як і «лист Парнелла» було «забуте» невідомими фениями в сумнівною паризькому готелі, потім знайдено знов-таки невідомими людьми продане невідомому журналісту, як від нього вже потрапив у редакцію британської газети [2]. Мета цього маневру сумнівів не викликала: нейтралізувати демократичне думку Великобританії, відкрито який висловив своє невдоволення, і обурення готовившимся репресіями в Ірландії, залякати і збити із пантелику обивателя і несталі верстви робочих, зірвати що намітився поворот щодо ірландського народу і створити «думку» на користь нового репресивного закону. Зацікавлена сторона хотіла з'єднати ірландських лідерів з тими секретними товариствами, які гребували ніякими коштами досягненні своєї мети. Щойно у «Times» з’явилася підробка Пиггота (це той самий «невідомий журналіст», що й доставив Кульчицький лист до редакції), лідер консерваторів Солсбери відразу ж виголосив розлогу промову, у якій зазначалися зв’язок Гладстона з людиною, звинувачуваного у намовлянні до убийству.

Однако Гладстон, попри процес Парнелла проти «Times», запросив їх у своє маєток на Різдво 1889 року. Той приїхав, і обоє діяча розмовляли про гомруле, про найближчих шанси порушити це питання на чергу. Під час переговорів виявилося, що лідер лібералів у проекті гомруля залишає управління Ірландією руках Англії й що розв’язання аграрного питання він також надає імперському парламенту. Парнелл зауважив цього, що з такі умови, він боїться, ірландський народ, не підтримуватиме лібералів з тим щирістю, як це було б бажано [3]. 13 лютого 1890 року комісія з розслідування дійсності листів Парнелла повідомила: немає підстав для обвинувачення лідера ірландських націоналістів Ч. Парнелла у підбурюванні до вбивства Феникс-парке; з іншого боку, комісія визнала, що відповідач розпочав змова проти уряду з єдиною метою перешкодити виплаті орендних плат, щоб виселити ірландських землевласників. Комісія повідомила, що ірландська партія засудила криваві злочини і сваволю своїх громадян щодо землевласників, «але з засудила систему, що вів до злочинів і сваволі» [4]. Отже, ірландський лідер не покаявся у своїй антиурядової агитации.

После виходу спростування нітрохи не збентежений Солсбери заявив, що «один націоналіст підробляє підпис іншого націоналіста. Парнелл чи Пиггот? Пиггот чи Парнелл? — яке різницю між ними? Одна пацюк подібна інший» [5]. За такого розкладу Гладстон відчував, що репутацію Англії під загрозою у Ірландії, а й в усьому світі. Якщо торі хотіли з усіх сил зберегти імперське вплив у Ірландії, всі вони прорахувалися, оскільки без доказів було ясно: за обвинувальним процесом Парнелла стояли члени кабінету консерваторів, які разом із юнианистами говорили у парламенті та заворушень, що ірландський лідер не відмовився публічно від затвердження, ніби перебуває у зв’язки Польщі з злочинними товариствами. Солсбери й усе кабінет завзято стояли тому, що Парнелл морально зовсім не від виправданий не хоче виправдовуватися в злочинних связях.

Осенью 1890 року в парламентських канікулах побував в Ірландії; сесія мала відкритися о кінці листопада; парнеллиты і ліберали готувалися повісті атаку проти кабінету Солсбери. Несподіване обставина догори ногами перевернуло всі ці плани і парламентські операції. З другого половини 80-х в ірландських політичних кружечках і в лондонських клубах згадали інтимні стосунки, існуючих між Парнеллом і Кетрін О’Ши, дружиною ірландського депутата. 16 листопада 1890 року розгляд. Англійська громадська мораль була обурена, англійська публіка образилась у найкращих почуттях. 20 листопада о Дубліні відбулося великі зібрання, у якому члени парламенту заявила про своєї вірності Парнеллу, його одноголосно вибрали лідером майбутню сесію. Отже, партія була правильна. Але багато чого залежало від позиції керівництва Ліберальної партії. Гладстон спочатку вичікував, а «Times» громила його з тим біблійної силою, до якої піднімаються газетярі в особливо сенсаційних випадках. «Гладстонианцы, — писала газета, — можуть зважати влади на рішення суду, але вони змусять британський народ думати оскільки вони захочуть» [6].

Другие друковані органи, консервативні і юнианистские, не відставали: вони вимагали від Гладстона, що він прямо заявив, як і чи ліберали разом із Парнеллом, або ж без него.

24 листопада «великий старий» написав лібералові Морли лист, у якому говорив, подальше лідерство Парнелла було в вищого рівня згубно для ірландського справи. Він просив, щоб Морли передав це Парнеллу: «Я висловлюю своє рішення це й прямо, хіба що мені хотілося б пом’якшити суто особисту бік цього положення» [7]. Наведена фраза говорить про корінний причини розриву. Не підлягала сумніву одне: Гладстон, не залишаючи ірландську партію, не відмовляючись для підтримки гомруля, вимагає, щоб ірландці вибрали собі іншого лідера. Глава лібералів постійно категорично відмовлявся висловити свій особистий осуд Парнеллу у справі мадам О’Ши. «Як, — укладав він, — Якщо людина називається вождем партії, це робить його цензором і суддею ще віри і моральності? Не хочу цього прийняти. Це зробило б життя нестерпним». Тобто вона піднімав питання виключно на політичну грунт. «Я, — доводив Гладстон, — постійно намагався протягом 4-х років переконати виборців підтримати ірландський самоврядування. Як я зрозумів можу продовжувати свою справу? Ми терпляче котили камінь до вершини пагорба, тепер він покотиться вниз, за умови що Парнелл не за потрібне піти» [8]. У відповідь Парнелл звернувся з закликом до ірландському народу, у якому я виступав проти лібералів, бажаючих накласти свою руку на ірландські справи: «Завжди ірландська партія трималася незалежно. Тепер Гладстон наважується давати партії вказівки щодо лідерства. Проект гомруля, який виробили ліберали, страждає суттєвими вадами (наприклад, з компетенції ірландського парламенту вилучено питання землі)» [9]. Далі в маніфесті Парнелл говорив про свій перебування у Гладстона, коли лідер лібералів погодився з усіма вимогами ірландців: «Якщо таке дійсно вождь лібералів переконаний у необхідності гомруля, якщо так, а чи не лицемірство, однак його борг підтримати ірландську програму, хто ж б був би лідером нашої партії - неважливо в людини чистих принципів, яким називають Гладстона» [там-таки]. Однак імовірний те що прибічника гомруля Гладстона багатьом націоналістам видавався непоправним ударом для Ірландії, бо як серед ірландців були особи, незадоволені головою партії, тут ми дуже скоро ірландці розкололися на частини, очолювані одна Парнеллом, іншу Дж. Макарти, тобто у даному разі розкол харчувався старими політичними розбіжностями. Якщо залишив Гладстон, це здавалося непоправної бідою: блок з Англією добутий силою, і отже, ще й можна повернути. Якщо змінила партія, це важко, але й були назватися рішучим нещастям: хоча депутати присилаються країною, вона може контролювати кожен їх крок і моя думка. Незрівнянно найважливіше цього було знати, чого ж дивиться нею сама Ірландія.

Все три звістки: процес О’Ши, лист Гладстона і Парнелла лідерства на Зеленому острові справили приголомшуюче дію. Власне, погрожував розрив із Гладстоном негаразд злякав ірландців, як його депутатів: вони звикли оцінювати Англію, як у ворожий стан, не розбираючи відтінків, і угоди з лібералами вважали дипломатичної угодою, яку їх «король» міг розірвати будь-якої миті. Але чому їх справді вразило, то це факти, виявлені шлюборозлучним процесом. Віруючі католики Ірландії були щире твердо переконані, що Парнелл зробив тяжкий злочин, де вони могли йти врозріз відносини із своїми догматами. Парнелл пішов у Ірландію, в Шкірки й у Дубліні вимовляв запальчивые промови проти Гладстона. Він згадував його зрадником, говорив, що вони вхопилися над його окрема справа, як за прийменник для торжества над гомрулерами. «Я визнаю Макарти лідером, я не домагатимуся лідерства; піду від громадських справ, але за умови: нехай Гладстон виконає свої обіцянки, нехай він проведе гомруль! Він цього зробить, оскільки хоче нас обдурити» [10]. Ось що згодом сказав Гладстон щодо погубившего Парнелла вихору, налетевшего нею саме на епоху повного розквіту зусиль і популярності: «О, якби був живий Парнелл, а то й було б шлюборозлучного процесу, я урочисто повідомляю про впевненість, що був тепер у Ірландії свій парламент» [11].

Таким чином, можна робити висновків щодо взаємин, як приватного, і ділового характеру між Парнеллом і Гладстоном. Не виключено, що лідер лібералів будував перспективи подальшого розвитку Ірландії, безпосередньо пов’язуючи їх з своїми стосунки з Парнеллом. Хоча ряд публіцистів і припускає можливість прийняття 2-го білля про гомруле, якби лідер націоналістів не вступив у певні відносини із дружиною капітана О’Ши, здається, що гомруль навряд чи прийняли б, оскільки палата лордів і королева Вікторія ні нізащо б не дозволили зруйнувати вікові підвалини імперії. Можливо, Ірландія і має б ряд будь-яких незначних поступок, але більше, навіть лишись Парнелл лідером партії, розраховувати вона могла. Кілька років Гладстон захищав Парнелла від англійського упередження й презирства, від їдкого сарказму Солсбери, від зарозумілості Гартингтона, від запеклості Чемберлена і вже цим викликав розкол лібералів. Вузькість перемог Гладстона на парламентські вибори та її залежність від ірландського контингенту більшість розсіяла сумніви щодо опозиції гомрулю. Занадто велике було опір прийняттю білля про самоврядування Ірландії у Великій Британії. Країна була готова внести щось нове на свій існування, і союз двох політичних діячів «туманного Альбіону» виявився приреченим на провал, незалежно від якихось подій приватного характера.

Список литературы.

Curtis E.A. A History of Ireland. L., 1936. P. 226.

Тарле Є.В. Твори. М., 1953. Т. 1. З. 109.

Виноградов К.Б., Кушнір С.А. Ч. Парнелл — сторінки політичної біографії // ННИ. 1982. № 5. З. 139−155.

Джексон Т. А. Боротьба Ірландії за незалежність. М., 1949. З. 215.

Marsh P. The Discipline of popular government: Lord Solusberys domestic statecraft, 1881−1902. L., 1978. P. 343.

The Times. November, 23. 1890.

Hammond J.L. Gladstone and the Irish Nation. L., 1938. P. 201.

O’Connor J. History of Ireland, 1798−1924. N.Y., 1926. V. 2. P. 154.

McCarthy J. Parnell // Contemporary review. 1891.

O’Brien W. Parnell of Real life. L., 1926. P. 125.

Basset A.T. Gladstones speeches. L., 1911.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.