Архіви Німеччини

Особенности розвитку архівного справи в самісінький Німеччини, як й у Італії, визначалися особливостями її політичної історії держави та передусім тривалої політичної роздробленістю. Створена середньовіччі «Священна Римська Імперія» не була централізованим державою, лишень конгломератом різнорідних політичних організмів, із котрих кожен жив своїм життям. Імперія вони мали централізованого апарату управління, і тому було передумов для формування великих архівів загальноімперського значення. Архіви самих імператорів відкладалися у тому фамільних династичних архівах, в пологових замках і палацах. Архіви окремих імперських установ були розсіяні в різних містах. Найбільшими були архіви імперського суду й імперського ради, але вони були сконцентровано у одному місці ми, а зберігалися в архівах кількох міст. Отже, від Імперії не залишилося значного архівного наследия.

У той самий час у окремих, великих, малих акціонерів та дрібних державах, з яких складалася Німеччина, складалися свої архіви. До XVIII віці у німецьких владних державах склалися 3 типові виду архивов:

1. Династична архів (HAUSARCHIV), що мав документи про земельні володіння і права наслідування, акти народження, коронувань, 6ракосочётаний і похорону представників династії і членів їхнім родинам, сімейну і політичну листування сім'ї, матеріали над реальним змістом палаців і придворного штату, палацовому господарство і т.п. Іноді всі ці матеріали зберігалися разом у резиденції государя, частіше були розпорошені щодо окремих замках, іноді зберігалися частково в реєстратурі при державної канцелярии.

2. Державний архів (Staatsarchiv), що мав, передусім документи з зовнішню політику — договори коїться з іншими державами, дипломатичну листування, відразу ж часто зберігалися та інші матеріали, що стосуються питань державного права.

3. Архів з управлінню — земський (Landesarchiv) — до цього поняття входили матеріали з приводу різними галузями_ управління державою, включаючи питання законодавства, правничий та суду, фінансів України й т. п. Вони рідко було сконцентровано разом, а частіше були у вигляді архівів при окремих учреждениях.

Перші дві категорії архівів користувалися увагою та постійною турботою государів, оскільки торкалися до них прав усередині та межами країни. Вони зберігалися у найкращих на той час умовах; XVII — XVIII ст. государі нерідко наймали досвідчених в бібліотечному і архівну справу осіб доведення в лад і складання каталогів. Зазвичай, у такі випадки матеріал піддавався наукової систематизації в того часу, т. е. розташовувався по предметним рубриках. Архіви, що стосуються питань внутрішнього управління, перебувають у нехтуванні, зберігалися в поганих приміщеннях, не використовувалися істориками.

У першій половині ХІХ століття в архівну справу німецьких держав відбуваються зрушення. Виріс інтерес до зовнішньополітичної документації. Укрупнення німецьких держав і за гегемонію змушували звертатися до династичним архівам. Які Проводилися у період у цьому чи іншому обсязі буржуазні реформи і організація управління укрупненными державами зажадали звернення до внутрішньої документації. Земський архів тепер стає невід'ємною частиною державної машини. Створюються історичні суспільства, ставлять своєї завданням видання пам’яток німецької історії. Дедалі більше використовуються матеріали земських архівів при цьому доступніші для дослідників, ніж секретні династичні і дипломатичні архивы.

Всі ці зміни відбувалися тій чи іншій формі переважають у всіх німецьких державах.

Архівна залежить від Німеччини після першої Світовий войны.

Через війну Першої світової сталися певні зміни складі архівів Німеччини. Відповідні статті Версальського договору зобов’язували Німеччину передати низці держав ті документальні матеріали, які раніше вивезені Німеччиною з цих стран.

Найважливішим подією архівну справу повоєнної Німеччина стало створення загальноімперського архіву, осуществившееся дуже своєрідним і притаманним тодішньої обстановки у Німеччині путем.

Ліквідовано були палацеві і удільні установи, імператорський кабінет, і деяких інших установи. Продовжували існувати більшість колишніх міністерств; рейхстаг діяв в реорганизованном вигляді. Щоправда, архіви цих закладів давно були обтяжені масою накопичених паперів, але це не стало створення нового архива.

Але існував інша група документальних матеріалів, які вабили себе увагу німецьких верхів значно більшою мірою. Це було колосальна спадщина військових установ і польових управлінь німецької армії. У разі, виниклих одразу після війни, коли збройні сили Німеччини були розформовані, генеральний штаб та інші найвищих органів військового управління ліквідовані, ці документальні матеріали виявилися хіба що без хазяїна. Тим більше що, певні мілітаристські кола у Німеччині, головним чином із колишнього генералітету і по них представників капіталістичних монополій, що тоді затаившие ідею реваншу і прагнули якомога швидше розпочати підготовку до новій світовій війні, дуже бідували у тих документах, необхідних як із відновленні німецької військової машини, і розробки плану війни. Для використання ж військової документації потрібно було її сконцентрувати, впорядкувати і створити необхідні умови до роботи з них. Але такий захід в чистому вигляді, т. е. Створити спеціальний військовий архів було тоді неможливо. Архіву потрібна вивіска мирного наукової установи. І тоді придалася выдвигавшаяся ще довоєнної Німеччини ідея створення центрального архіву для документів загальноімперського значення. Ця ідея знаходила підтримку з науковому світ відповідала давно назрілу необхідність. З поєднання цих двох почав І виник прийнятий у 1919 р. план, у якого брали участь і колишні німецькі військові керівники, зокрема генерал Сект. Під приміщення архіву передані були будинку У Потсдамі, що раніше належали військового відомства, й тут в 1920 р. відкрили Архів Німецької Імперії (Reichsarchiv). Формально архів був призначений для зберігання всіх матеріалів загальноімперського, тобто. загальнодержавного для всій Німеччині значення. Архів ділився на 2 відділу: архівний і історіографічний чи дослідницький. Архівний відділ своєю чергою розпадався на цілий ряд секцій для зберігання різних категорій фондів; секції відповідно носили назви — політична, військова, техніко-економічна, юридична, картографічна та інших. Але комплектування секцій відбувалося далеко ще не рівномірно. Тоді як надходження з цивільних установ відбувалися дуже мляво й в порівняно невелику кількість, архів нас дуже швидко заповнювався військовими матеріалами, й під кінець 20-х вони у кількісному плані були основою архива.

Проте цілком документальне спадщина I Першої світової стягти до одного архів не міг, і Рейхсархнв збирав лише матеріал общестратегического і общетактического характеру, т. е. такий, використовуваний з вивчення ходу бойових операцій. У цьому фондовий принцип не грав тут провідну роль. Якщо фонди вищих штабів прагнули взяти у комп’ютерний архів повністю, те з фондів штабів сполук брали лише оперативний матеріал; такі матеріали, як журнали військових дій і польові книжки офіцерів передбачалося скласти з всіх частин, хоча повністю і здійснилося. Отже, збори військових матеріалів мало у частині колекційний характер. Це ж можна сказати й про відділі карт, де було майже военно-топографические карти періоду війни, безпосередньо пов’язані з документами II секції, і пізніше фотокиноотдел, що зібрав военно-хроникальные фільми, що випускалися під час Першої світової із єдиною метою пропаганди, і фотознімки, також військового змісту. Та частина документальних матеріалів Першої світової, яка потрапила до Рекхсархив, була сконцентрована у його філіях в Дрездені і Штутгарде.

У складі Рейхсархива передбачалося утворити секцію «установ та групи народних представництв общегерманского значення у період до возз'єднання Німеччини» Було у вигляді зібрати з раннього одного боку фонди середньовічних імперських установ (імперського ради та суду), з другого — матеріали франкфуртського сейму 1848 р., які зберігалися у Франкфурті на Майне. Проте концентрування цих матеріалів була здійснена, архів ж сейму у Франкфурті — отримав назву філії Рейхсархива. У інші секції Рейхсархива надходили матеріали деяких центральних установ — рейхстагу, міністерств внутрішніх справ, шляхів, почт і телеграфів, імперського суду з політичних процесів, матеріали военно-хозяйственных органів періоду війни. Документи надходили повільно й без заздалегідь продуманого плану; порядок комплектування Рейхсархива законом ні определен.

У архіві існувала також «секція сторонніх фондів», що є нове явище німецькій архівному справі. Вона, у певної міри стала здійсненням пропозицій деяких архівістів — створити колекцію матеріалів з історії Німеччини, зокрема неофіційного характера.

Історіографічний відділ, офіційно створений вивчення і відстежуючи публікації документів Рейхсархива, був своєрідне установа. Штат нього був дуже високий і був переважно з колишніх офіцерів генштабу. Тут велося вивчення матеріалів першої світової війни та вилучення їх відомостей, які за потреби використовували для підготовки нової жахливої війни.

Бюджетні труднощі, що відчувала Німеччина після війни, далися взнаки і в архівну справу. Зокрема, на пристрій Рейхсархива відпустили вкрай обмежені кошти, яких лише найбільш просте устаткування приміщень архіву дощатими стелажами. У такий спосіб технічному відношенні Рейхсархив не був чогось нового континенту в архівну справу Німеччини. Він став методичним центром общегерманского значення, поступаючись цьому плані старим державним архивам.

Освіта Рейхсархива не справила впливу загальну організацію архівного справи в самісінький Німеччини, яка й після першої Першої світової збереглася майже не змінювалась. Ніякої централізації архівів в загальнодержавному масштабі проведено був; й у кожної землі існувала своя організація архівного справи, своє архівне законодавство, своя система архівів. У великих землях, як Пруссія, Баварія, Саксонія, Баден, Вюртемберг, існували крім державного архіву, також провінційні архіви, підлеглі особливому архівному управлінню або безпосередньо до державному архіву. Державні архіви перебували у віданні різних органів, найчастіше міністерств внутрішніх справ земель. Ніякої організаційної зв’язок між архівами різних земель й між ними Рейхсархивом не существовало.

«Династична архів Пруссії і Бдандербурга» продовжував існувати, поповнившись фондами ліквідованих палацевих і питомих установ. За інших землях ті династичні архіви були «злиті з колишніми державними, а й там нащадки колишніх династій зберігали права власності на фамільні матеріали.

Міські архіви продовжували залишатися ізольовані не від системи державних архівів, перебувають у віданні муніципалітетів.

Роздробленість архівного справи в самісінький Німеччини неминуче породжувала строкатість в прийомах та методів роботи, відсутність єдиних принципів. Проте, до фашистського перевороту 1933 р. архівну справу у Німеччині цілому перебувало досить рівні порівняно коїться з іншими капіталістичними країнами. Деякі найбільші державні архіви грали роль свого роду наукових закладів та методичних центрів. У тому числі слід назвати Прусський державний архів у Берліні, де велися значні роботи з упорядкування документальних матеріалів до написання довідкового апарату. Тісно пов’язана з нею архівна школа зріс у невеличкий інститут (з 1930 р. Інститут архівознавства), поєднав функції науково-дослідного закладу і навчального закладу. Навчання в інституті була дворічний цикл (по 1,5 р. теоретичного курсу і з 0,5 р. практики в Таємному Державному архіві). Кожна цикл приймалися 8—10 людина з які закінчили історичний чи юридичний факультет. Фахівці Інституту викладалися архівознавство й допоміжні історичні дисципліни. Викладацьку роботу вели у ньому професора університету та найкваліфікованіші співробітники Державного архіву. У тому числі треба сказати А. Бреннеке, котрий читав курс архівознавства, і Про. Р. Мейснера, який розробив систематичний курс дипломатики і документоведения нового времени.

Іншим значним центром німецького архівознавства був Головний архів Баварії Мюнхені. Тут також діяла «архівна школа», подготовлявшая кілька людей до професії архівіста. У Мюнхені як і видавався архівний журнал «Архивалише Цайтшрифт», у якому разом із статтями за методикою й лазерній техніці архівного справи друкувалися огляди змісту архівів і архівних фондів і нариси про архівну справу у Німеччині й інших странах.

Нормальне розвиток архівної справи і державних архівів Німеччини перервалися приходом до тієї влади фашистської кліки. Архіви стали частиною страшної гітлерівської державної машини, здійснювала режим терору й насилля і насаждавшей націоналізм у сфері ідеології. Особистий склад архівів зазнала змін — частину його, неугодна владі, була зміщена і їхнє місце посаджено були фашистські молодчики; тому відразу ж знизився науковий рівень роботи. Колишні роботи у архівах згорнули, співробітники їх була зайняті переважно наведенням довідок про расової належності і політичної «благонадійності» громадян. «Наукова» діяльність архівів у період нічого спільного з наукою вони мали і було спрямовано фальсифікацію відчуття історії і розпал войовничих настроений.

У разі підготовки війни, від початку приходу фашистів до партії влади, головну увагу уряду було на військові архіви з єдиною метою максимальної концентрації управління ними для кращого використання матеріалів, які мають значення у справі підготовки до війни. У дивовижній країні було проведено своєрідна централізація військових архивов.

1 жовтня 1936 р. створено Військове архівне управління, підпорядкування Генеральному штабу. Начальнику його була підпорядкована ціла мережу військових архівів. Військові матеріали виділили з Рейхсархива і їхній основі створений центральний військовий архів. Начальнику його підпорядковувалися інші військові архіви: прусський в Потсдамі, де було новітні акти з 1921 р., баварський у Мюнхені та архіви в Штутгарде і Дрездені (б. філія Рейхсархива). Після захоплення фашистської Німеччиною Австрії, Чехословаччини Польщі в систему Військового архівного управління було включено військові архіви цих країн, утворивши австрійський військовий архів в Відні (1938) і філії центрального військового архіву у Празі (1939) і Данцигу (1940).

Архіви в Німецької Демократичної Республике.

Через війну повітряних бомбардувань і артилерійського обстрілу міст були зруйновані багато будинку, де було державні та особливо відомчі архіви. Були зруйновані будинку Імперського архіву в Потсдамі і б. Прусського таємного державного архіву у Берлін — Далеме; пожежею винищена була більшість династичного архіву Прусско-Бранденбургского будинку у Шарлоттенбурге; загинули чи сильно постраждали багато міських архіви і архіви діючих установ; чимало документів і архіви знищили фашистськими владою напередодні краху, зокрема центральний військовий архів у Берліні, архіви фашистської партії і другие.

Архівістами приймалися деякі заходи до порятунку документальних матеріалів. Найцінніші фонди чи групи документів вивозилися з у безпечні місця, для укриття архівних матеріалів використовувалися старі й копи.

Вже навесні 1946 р. організували Центральний архів радянської окупаційної зони в Потсдамі; у тому часовому сховище було сконцентровано насамперед матеріали колишнього Імперського архіву, частина матеріалів б. Прусського державного архіву, документи центральних установ Німеччини, існували до 1945 р. З цією архівом було пов’язане тимчасове Центральне архівне управління, возглавившее роботу з відновленню архівів й реорганізації архівного справи. До 1949 р. у Німеччині мали органи архівного управління у окремих землях, оформлялися мережу державних архівів. 29 грудня 1949 р. було видано розпорядження міністерства внутрішніх справ ГДР.

«Про забезпечення схоронності документальних матеріалів і зберіганні документальних матеріалів, які є більш необхідними в діловодстві». Цим розпорядженням документальні матеріали з’являлися державним майном, що під охороною закону, Суворо заборонялося знищувати їх без дозволу архівних органів. Вжиті нові заходи до збирання документів, евакуйованих і розпорошених внаслідок військових обставин. Спеціальним постановою від 8 липня 1950 р. наказувалося всім особам, які мають виявляться офіційними документами й видаються книжки, здати документи у місцевих рад чи державні архіви. Була виявлена турбота й архіви націоналізованих підприємств. Інструкція про організацію архівів заводів і фабрик від 27 квітня 1950 р. вимагала ретельного зберігання документів підприємств; на чолі заводського архіву ставилося спеціальне обличчя, підлегле безпосередньо керівнику підприємства. Всі ці заходи готували реорганізацію архівного справи в самісінький країні засадах. 13 липня 1950 р. було видано в законі про архівну справу в НДР, який основою архівного будівництва країни. Того ж день затвердили наказ міністра внутрішніх справ проведення закону, у життя. Ці документи визначили організацію та влитися мережу архівних учреждений.

Закон від 13 липня є документом великої політичної значення. Він довів, що у умовах справді демократичного устрою можливо повне здійснення централізації архівного справи. Цим актом і тісно, що з ним наступним законодавством по архівному справі були докорінно змінені структура і характеру архівних установ, сформульовано поняття державного архівного фонду, вирішено питання про збереження документального спадщини, чітко визначено роль і завдання архівних органів прокуратури та державних архивов.

Ідея централізації архівного справи конкретизувалася у цих актах насамперед у погляді на документальний матеріал, як у єдине ціле, що є власністю всього народу, держави. Закон дасть стисле, але досить чітке визначення складу архівне майно держави, поняття якого відповідає нашому поняттю Державного архівного фонду. Сюди входять у цій визначенню «Усі, акти, листи, рукописи, рукописні зборів, щоденники, рахунки, статистичні матеріали, креслення, карти, плани, малюнки, картини, друку, поштові знаки, монети, газети, плакати, відозви, прокламації, фотокопії, негативи і позитиви фотознімків і кінофільмів, звукозапису, опису цього майна України та інший архивно-справочный матеріал, і навіть інші документи різного роду, мають історичну цінність майбутньої чи які демонструють у якомусь відношенні суспільний інтерес. Закон підкреслює, що у Державний архівний фонд входять як матеріали, які у державних архівах, і підпорядковані установ, інституцій й організацій. Усі вони підлягають єдиному управлінню. Керівництво архівним справою було покладено Державне архівне управління, що є структурної частиною міністерства внутрішніх справ НДР. Мережа державних архівів, затверджена в 1950 р. складалася з Центрального архіву в Потсдамі і системи місцевих архівів, відповідала що існував тоді адміністративно-територіальним поділом ГДР.

До адміністративної реформи, у склад НДР входило 5 земель. У головних містах земель перебували головні архіви земель— в Дрездені (земля Саксонія), в Веймарі (земля Тюрінгія), в Магдебурзі (земля Саксонія-Ангальт), в Потсдамі (Брандёнбург), Шверине (земля Мекленбург). Ці архіви зберігали документи урядів земель, за період до освіти НДР, і урядів, створених після 1949 р. Крім п’яти головних архівів було створено ще 12 земських архівів у містах Люббене, Грейфсвальді, Бауцене, Глаухау, Ораниенбауме, Альтенбурге, Ерфурті, Готі, Грійте, Мейнингене, Рудольштадте і Зондергаузене. Вони комплектувалися матеріалами місцевих (провінційних й почасти міських) органів, існували доі після освіти НДР. У 1952 р. в НДР було проведено адміністративну реформу, у яких територія країни, замість колишніх земель, поділили на 14 округів. У цьому що склалася вже мережу архівів збереглася; отложившиеся в архівах земель матеріали залишилися як було, а найближчій завданням кожного архіву землі стало завершення концентрації документальних матеріалів скасованих установ земель і провінцій до 1952 р. Соціальні перетворення на селі і націоналізація великих поміщицьких маєтків сприяли вступу у державні архіви маєткових і вотчинних фондів. Інтереси вивчення історії селянства, й історії сільського господарства вимагали концентрації цих матеріалів. У Лейпцигу було створено сховище приватних і сімейних фондів. Крім державних архівів, що у обов’язків входять архівного управління, за державні архівні органи покладено керівництво у спеціальних запитання й з інших категоріями архівів. Сюди відносяться: міські і районні архіви, архіви діючих установ і. Що стосується архівів при центральних урядових установах цих функцій виконує безпосередньо Державне архівне управління. Що стосується інших архівів вона виконує її за посередництвом спеціальних органів, тобто частина державної машини. Після реформи 1952 р. в 14 округах при окружних радах й у Берліні при магістраті Великого Берліна було створено архівні відділи у складі референта і архівіста окружного ради, які інспектують архіви не більше округу. Така була забезпечувала тісний зв’язок архівних органів із місцевою администрацией.

Міські і районні архіви оформили постановою уряду від 26 лютого 1951 р. У минулому у Німеччині існували міські архіви при місцевих муніципальних органах, часом берегли ще середньовічні документи, але це архіви між, або не мали керівництва, тепер же увійшли до єдину архівну організацію та влитися брали участь у загальної творчій праці архівів НДР. Районні ж архіви є цілком нову явище в архівну справу Німеччини. Вони концентруються архівні матеріали районних рад і громад району, які мають своїх обладнаних архівів. Створення районних архівів дуже важливо: вони забезпечували схоронність матеріалів місцевих низових організацій, найбільш безпосередньо які відбивають зміни, які у народу, й те водночас створили базу для досліджень місцевих краеведов.

Закон про архівну справу 1950 р. діяв протягом 15 років. За цей термін досягнуто великих успіхів в архівному будівництві НДР. Та згодом виникла потреба у солідному виданні нового архівного закону, який відповідав би нового етапу в соціалістичному економічному розвитку країни, ознаменовавшемуся прийняттям нової конституцій, й те водночас направляв діяльність архівних установ виконання найактуальніших завдань і закріпив все ланки архівної організації. Новий Закон про архівну справу було прийнято урядом НДР 17 червня 1965 р. Закон охоплює усі сторони організації архівної служби. Проте особливу увагу він приділяв поліпшенню роботи архівів діючих установ, як найактуальнішою задаче.

Закон 1965 р. містить понад розгорнутий, ніж у законі 1950 р. визначення державного архівного фонду. Організація управління архівним справою не піддалася змін; Державне архівне управління зберегло колишні функції і відомче становище, але права його були кілька расширены.

Багато місця у законі відведено питанням використання документальних материалов.

Закон 1965 р. є основою організації архівного справи НДР справжнє время.

Мережа державних архівів НДР включає у собі такі элементы:

Документальні матеріали загальнодержавного значення зберігаються у Центральному німецькому архіві. Центральний архів розміщений у двох місцях. Основне сховище перебуває у Потсдамі, де у спеціально спорудженому комплексі будинків розміщені також Державне архівне управління економіки й архівна школа. Тут зберігаються фонди колишнього Рейхсархива, центральних імперських установ періодів Веймарської Конституції і фашистської диктатури, центрального апарату радянської зони окупації і Німецької Демократичної республіки. Частина відділів Центрального архіву міститься у реставрованому будинку м. Мерзебурге і зберігає матеріали б. Прусського державного архіву і Бранденбуркско-Прусского династичного архіву. Династична архів втратив дуже значну частину своїх матеріалів, проте, найціннішу частину — іменні фонди переважно збереглися. Не все матеріали т. Рейхсархива, Прусського державного архіву і центральної імперських установ перебувають у Центральному архіві НДР. Частина матеріалів напередодні краху фашистського режиму виявилася розпорошеною між східної й західної частинами Німеччини. Матеріали, допущені у західній частині потрапили до рук архівної служби при англо-американському командуванні, більша частина була потім передано в архіви ФРН; інші були утримані і місцезнаходження їх називалося у пресі. Отже, ці цілісні раніше комплекси виявилися розірваними на частини, що в багатьох випадках утрудняє вивчення фондів Центрального архіву ГДР.

Мережа місцевих архівів, що у віданні Державного архівного управління, складається з 9 державних архівів з філіями і п’яти історичних архівів. Державні архіви перебувають в містах: Дрезден, Веймар, Магдебург, Шверии, Потсдам, Лейпциг, Грейфсвальд, Мейнинген і Рудольштадт, а філії в рр. Глаухау, Мерзебург, Мокерн, Вернигероде і Лудвигслуст. Найбільшими є п’ять — т. е. колишні головні архіви земель, бережуть матеріали їх урядів, які діяли до адміністративно-територіальної реформи 1952 р. Інші державні архіви зберігають за его час фонди місцевих (провінційних) установ. У подальшому державні архіви приймають матеріали окружних установ. Історичні архіви (в рр. Альтенбург, Бауцен, Гота, Грейц і Ораниенбаум), підлеглі державним архівам відповідних округів, від них тим, що, прийнявши матеріали місцевих установ до 1952 р., вже не комплектуються. Отже, НДР мало важкою і розгалужену мережу державних архівів. Склад цих архівів теж складний і різноманітний. Їх фонди часто сягають середнім століть.

Багато матеріалів державного архівного фонду, як сучасних, і які стосуються далекого минулого, зберігається в архівах, не підлеглих безпосередньо архівному управлінню, але виконують його вказівки та інструкції по науковим, методичним і технічним питань, і контрольованих їм, або місцевими архівними органами (ними як і є архівні відділи окружних советов).

До них належать міські і районні архіви, архіви установ, підприємств і организаций.

Що стосується архівів діючих установ закон 1965 р. розвинув і доповнив становища, які були у колишньому законодавстві. У ньому є вимога, щоб архіви установ і становили них особливу структурну частина, підпорядковану безпосередньо начальнику або його заступнику. Для кращу організацію збереження та використання документальних матеріалів рекомендується створення центральних відомчих архівів, а народному господарстві — центральних галузевих. Такі архіви вже є, як, наприклад, центральний архів промислового проектування в Дрездені, Центральний архів калійною промисловості, у Штассфурте, Центральний архів енергетики. Центральні відомчі і галузеві архіви здійснюють функції посібники з відношення до архівам установ і відомства чи галузі. Одне з найважливіших відомчих архівів є Німецький військовий архів, освічений в 1964 г.

Документальні матеріали з приводу історії науку й мистецтва, хоч і представлені у фондах державних архівів, але здебільшого знаходяться у сховищах з їх постійним складом при спеціальні установи. До них належать архіви Академії наук і Академії мистецтв у Берліні, архіви університетів, у тому числі найбільші — у Берліні та Єни. Найважливішим літературним архівом є архів Ґете і Шіллера в Веймарі, заснований 1889 р. й зберігає поруч із рукописним спадщиною цих найбільших корифеїв німецької літератури, також особисті фонди й рукописи багатьох інших письменників, зокрема сучасних. Багатим рукописним зборами має національна бібліотека у Берліні. Велика робота виконано була перша з створенню й уніфікації научно-справочного апарату і підготовці довідкових видань. Центральний архів НДР і з державні та міські архіви видали путівники за своїми фондами. У тісного зв’язку з державними архівами працюють спеціальні науково-дослідні центри вивчення історії німецького народу при університетах у Берліні, Лейпцигу і Галле. Однією з головних завдань є видання документальних матеріалів з історії німецького робітничого руху і Революції Німеччини. З цієї серії до 1965 р. вже має значення кілька збірок, як, наприклад, «Вплив Першої російської революції Німеччину» у кількох томах, «Боротьба німецьких соціал-демократів у дії закону проти соціалістів», «Вплив Великою Жовтневою соціалістичною резолюції Німеччину» та інших. По темі робочого і вільного революційного руху на Німеччини видавалися збірники і тематичні огляди місцевими архивами.

Успіхи розвитку архівного справи в самісінький НДР тісно пов’язані із серйозним постановкою справи спеціальної освіти архівістів. У дивовижній країні існують 2 спеціальних навчальні заклади. Підготовку керівних науковців здійснює Інститут архівознавства у складі університету їм. Гумбольдта у Берліні. Протягом 5-ти років вони мають підготовку спеціальними архивоведческим і допоміжним історичним дисциплінам. Контингент учнів становить 10—15 осіб у курсі.