Перший імператор Росії — Лжедмитрій I

Вступ

Актуальність. Початок 17ст. в історії Російської держави виступає одним з найтемніших та найзагадковіших з періодів історії нашого найближчого сусіда. Особливо цікава у вказаний час особистість найвідомішого самозванця Росії - Лжедмитрія 1. Це ім'я окутане суцільною пеленою таємниці, адже й на сьогодні науковці однозначно не можуть визначити походження цієї історичної постаті. Лжедмитрій 1 завдяки своєму таланту та підтримці поляків зміг захопити московський трон, і ще й до того добився в Папи Римського титулу імператора. Ця тема хоч і досить непогано висвітлена у багатьох джерелах, проте однобічно, особливо мало приділяється уваги управлінській діяльності Лжедмитрія 1 під час царювання. Важливе значення вивчення та дослідження діяльності першого російського імператора полягає також в тому що частина подій (наприклад, становлення та підготовка до походу самозванця) відбувалася на території сучасної України, і дослідження цієї теми покликано доповнити і розширити історичні знання про тогочасну Україну.

Зв’язок теми з науковими програмами. Дана праця виконується згідно з наукової та навчальної програм кафедри історії Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка.

Мета роботи. З’ясувати всі аспекти захоплення влади та царювання Лжедмитрія 1.

Для виконання даної мети ставимо такі дослідницькі завдання:

· З’ясувати передумови та причини періоду Смути у Російській державі.

· Розглянути підготовчу діяльність Лжедмитрія 1 щодо походу на Москву.

· Вияснити всі деталі захоплення влади Самозванцем.

· Проаналізувати діяльність першого російського імператора під час його царювання.

· Підвести підсумки та результати діяльності та життя Лжедмитрія

Об'єкт вивчення. Період Смути в Російській державі.

Предмет вивчення. Життя та діяльність Лжедмитрія 1.

Хронологічні межі роботи: 1603−1606 рр.

Географічні рамки. Територія подій обмежується тодішніми володіннями Московської держави та Речі Посполитої.

Методологією вивчення є загальнонаукові принципи історизму, історичної правди та об'єктивізму.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому що вперше детально аналізуються реформи проведені самозванцем, а також наводиться багато даних з особистого життя Лжедмитрія 1.

Практичне значення. Матеріали цієї роботи можуть бути використані для виступу на студентській науковій конференції, підготовки до практичних та семінарських занять, у педагогічній практиці.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додатки.

1. Проблема в історіографії

На сьогоднішній день історіографія «Димитріади» налічує сотні праць, серед яких вагому частину складають серйозні наукові дослідження і публікації документів. Більшість робіт істориків присвячені таємниці особистості Самозванця, початку його життєвого шляху, перипетіям долі.

Питання особистості Лжедмитрія I та його ролі в історії турбувало не тільки істориків, а й офіційну владу. Ще цариця Анна Іванівна наказала заново вивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізації та походження Самозванця. Катерина II, зацікавившись цією темою, спеціально викликала до себе відомого на той час історика, члена Російської Академії наук Г. Ф. Міллера і намагалась конфіденційно з’ясувати в нього, наскільки правдива офіційна версія походження Самозванця. Вчений обережно відповів, що вбитий 15 травня в Угличі царевич Дмитро був проголошений церквою святим, і закінчив свою відповідь риторичним питанням: «Що стане з мощами, якщо буде доведено, що Грішка — справжній Дмитрій? Не ризикуючи виступити проти святості хлопчика, похованого в Архангельському соборі Кремля, Міллер лише в особистій розмові з німецьким мандрівником Коксом заявив, що вважає Лжедмитрія I справжнім сином Івана Грозного [33, с. 14].

Про таку позицію німецького вченого щодо Самозванця стало відомо в Академії. Проти дослідження Міллером періоду Смути виступив М. В. Ломоносов. Саме завдяки йому було заборонено друкувати продовження «Опиту новітньої історії Росії» Г. Ф. Міллера, де починався розгляд періоду Смути.

Біля витоків російської історіографії XVII ст. стояв В. Н. Татищев. У своїй праці «Історія Російська», автор детально описав історію Самозванця дотримуючись офіційної версії. Проте в ній майже відсутні авторські оцінки і критичне співставлення джерел [33, c. 499−505].

Як історик-мораліст, князь Щербатов у своїй фундаментальній праці «Історія Росії» детально описав особисті якості Лжедмитрія I, засудивши його за численні морально-етичні недоліки. Історик також виклав свою думку щодо походження Самозванця. Особливу цінність праці Щербатова має цілий том публікацій документів періоду Смути, зокрема про Лжедмитрія I [33, c. 21].

Появі «Історії» передувала менш фактично наповнена спеціальна книга про «Самозванство». Вона була написана в зв’язку з повстанням Е. Пугачова по замовленню Катерини II і мала на меті показати випадковість самозванства і причини, що його викликають, також порочність та авантюризм всіх, хто насмілився не по праву заявляти свої претензії на престол.

Роботи М. М. Щербатова були малопопулярні через важку мову та нагромадження матеріалів, тому погляд на Самозванця впродовж довгого часу формували високохудожні томи «Истории государства Российского» М.М. Карамзіна. Він описав Лжедмитрія I, як ставленика короля і папи. Малював хаотичну картину його внутрішньої політики. Основну частину дослідження приділив питанню про його походження та ототожнення з Григорієм Отрєп'євим.

Д.І. Бутурлін вважаючи, що тільки скрупульозний розбір усіх тогочасних подій допоможе розкрити причини, характер і основні етапи Смути. Історик дуже добре описав історію Лжедмитрія I. Бутурлін прийшов до висновку, що царювання Самозванця потрібно поділити на два періоди. Початок першого був насичений різноманітними милостями та роздачами землі, чим він намагався стати популярним серед населення. На думку вченого, в цей період головні успіхи Лжедмитрія I залежали не так від державних справ, як від результату переговорів з Марією Нагою [28, c. 7].

Другий період визначається цілим рядом негативних дій Самозванця, який відкрито не поважав старовинні звичаї, сприяв полякам та єзуїтам, насміхався над боярами, направо і на ліво розкидав гроші, і вкінці-кінців одружився на католичці-польці.

Праця Д. Бутурліна була піддана критиці з боку багатьох істориків, особливо відзначився учень Карамзіна М.П. Погодін. У своїх лекціях та статтях він незмінно виставляв Самозванця у вигляді такого собі політичного Квазімодо. Всі, хто йому допомагали у боротьбі за престол, виставлялись «розбійниками», «волоцюгами», «шайкою втікачів» і на кінець «сволоччю самозванцевою», яка шукала лише наживи. Проте, на думку Погодіна, не погане правління погубило Лжедмитрія I, а просто росіяни розкрили обман [12, с. 464].

Ті ж позиції, у відношенні Смути в цілому, займав ще один представник офіційної історіографії професор Н. Г. Устрялов. В свій час він був головним офіційним рецензентом наукових історичних видань, тому й наполіг на вилученні сторінок про царевича Дмитра з посмертно виданої книги Арцибашева. Однак, всім на подив, читаючи університетський курс лекцій, Устрялов заявив, що Самозванець, цитуючи «постиг безмерное величие России», тому титулувався імператором і готував великі реформи: створив сенат, намагався дати кращий устрій держави, розпочав вводити регулярну армію, турбувався про народну освіту і намагався зблизити Росію з країнами Західної Європи. Однак, через любов до іноземців, неповагу до старовинних російських звичаїв і недостойну поведінку, він втратив любов народу. Вчений намагався розкрити таємницю Самозванця, але навіть перевидаючи мемуари іноземців про Лжедмитрія I, він був змушений визнати, що це зробити неможливо [33, с. 23].

Новим етапом у розвитку російської історичної науки була багатотомна узагальнена праця С. М. Соловйова, який детально виклав і проаналізував події Смутного часу. Говорячи про діяльність та правління Лжедмитрія I, історик писав про реформу боярської Думки, видачу грамот монастирям, збільшення зарплати дворянам, розвиток книгодрукування. Історик дуже точно і тонко підігнав деталі і вибудував піраміду подій. Однак при цьому, Соловйов часто некритично використовував документи, іноді просто переказував їх або робив загальні висновки на основі лише одного приватного документу. Вчений спростував думку про Самозванця як душителя православ’я і експропріатора церковного майна і земель. Соловйов розвивав гіпотезу про те, що Лжедмитрій I щиро вірив у своє царське походження або виховувався з дитинства боярами для цієї ролі. Відкликаючись з симпатією про особисті якості Самозванця, історик зазначав, що той користувався великою народною любов’ю [30, с. 630].

Доля Лжедмитрія I стала темою всього життя для відомого українського історика М.І. Костомарова. Його дисертація була цілком присвячена питанню про те, ким був Самозванець. Костомаров вирішив заново вивчити період Смути і з цією метою він дослідив усі архіви, особливо в Україні та Польщі, намагався знайти документи у Вишневецькому замку. Він був першим істориком, який зрозумів необхідність фронтальних пошукових досліджень, особливо в провінціях та районах, де розгортались події. На думку М. Костомарова, Смута розпочалась з польської інтриги, проте її головним героєм став російський народ. Звертаючись до внутрішньої політики Лжедмитрія I, історик писав про реформи, які копіювали польський державний устрій, відзначаючи, що вони вводились у життя поступово. Вчений вбачав в діях Самозванця продовження політики Бориса Годунова. Костомаров відзначив бажання Лжедмитрія I полегшити життя народу. Закінчуючи працю, український історик написав: «Ставши царем Московської держави, Дмитро відкрив для цієї країни шлях для переворотів та потрясінь…Названий цар впав, відкривши за собою безодню» [33, c. 24 — 25].

Повним антиподом Костомарова був представник нової генерації - офіційного напряму російської історіографії професор Д.І. Ілловайський. Він навіть не намагався шукати нові джерела, вважаючи працю в архіві зайвим, а тільки намагався з'єднати в своїй концепції Смути й оцінці Самозванця все раніше написане. Лжедмитрій I, на його погляд, був західно-руським шляхтичем, якого підштовхнуло на цю авантюру непереборне кохання до Марини Мнішек. Саме поляки, використавши Самозванця, розпочали період Смути в Росії. Народ повірив йому, як істинному царю. Він почав роздавати милості, потім приступив копіювати польський державний устрій, його реформи були мало обдуманими, що й привело до краху [11, c. 224 — 226].

«Історія Російська» Іловайського піддалась критиці з боку багатьох істориків і показала, що узагальнюючі історичні праці не можуть створюватись у вигляді поверхової компіляції - потрібен системно-фактологічний принцип.

Саме такий принцип має загальний курс академіка К.Н. Бестужева-Рюміна. Він вважав, що історію творять окремі особистості, які направляють маси, і тому головну увагу приділив характеристиці особистості самозванця. Історик розглядав весь період правління Лжедмитрія I, як ланцюг успіхів і помилок однієї людини. В цьому плані говорив він і про внутрішню політику Самозванця, зокрема, про реформу Боярської Думи. До помилок Лжедмитрія I автор додав його індивідуальні негативні риси і дії. Ця характеристика закінчувалась такими словами «Лжедмитрій I — легковажний, проте талановитий чоловік, нещасна жертва чужих інтриг» Весь його характер і діяльність на престолі свідчить про те, що він не був свідомим самозванцем [29, c. 8].

В цей час на небосхилі російської історіографії загорілась одна з найяскравіших її зірок — В. О. Ключевський. Його праці стали новим етапом у дослідженні Смутного часу. На відміну від своїх попередників, історик іронічно писав про велике анекдотичне зацікавлення щодо питання про походження Лжедмитрія I, «испеченного в польской печке, а заквашенного в Москве». Ключевський справедливо відзначав, що «для нас важна не личность Самозванца, а его личина, роль, им сыграна». На думку історика, роль цієї людини полягала лише в зміні побуту, порядку життя, діяльній участі у засіданнях Боярської Думи. Негативні особисті якості, його любов до іноземців, викликали невдоволення у бояр, і Лжедмитрій I, виконавши роль караючого меча, став їм непотрібен. Але в народі (крім москвичів) його популярність не сильно послабилась [15, с. 355].

Важливе значення мають твори Львівського історика Олександра Гіршберга, який написав кілька книг і збірник документів на дану тему. Вчений показав Самозванця людиною широких поглядів і високих помислів, правителем, який намагався змінити на кращий державний устрій Росії, підняти рівень освіти і моралі. Разом з тимЮ, Лжедмитрій I, який, на думку вченого, міг бути позашлюбним сином польського короля Стефана Баторія, здійснив безліч помилок, мав ряд негативних особистих рис, і недооцінював опозицію, що і привело до його падіння [36, с. 34].

Майже одночасно з роботами Гіршберга, у Фрації, Росії, Швейцарії та інших країнах з’явились багаточисельні праці російського єзуїта Павла Пірлінга. Позиція даного автора з часом змінилась — від визнання Лжедмитрія I сином Грозного до ототожнення його якщо не з Григорієм Отрєпєвим, то з кимось підготовленим агентом в Польщі. Головна цінність праць вченого — велика кількість нових матеріалів, добутих у архівах Риму, Стокгольму, Львова.

В певну систему намагалися звести різноманітні свідчення нарративних джерел про Лжедмитрія I М.А. Поліевктов. Дослідник розпочав з висновку «Внутрішня політика Самозванця не була ознаменована свідомореформаторською діяльністю». За ним, цар, переслідуючи мету особистого щастя, не зміг визначити подальшого ходу подій, що і привело до його поразки [25, с. 82].

Реальну характеристику діяльності Лжедмитрія I намагався дати П. Г. Васенко. Історик перераховував окремі дії Самозванця, спрямовані на задоволення потреб різних прошарків суспільства (дворянства, боярства, селянства, духовенства та ін.). Це, на думку Васенка, спочатку підняло авторитет Лжедмитрія I, проте останній не зміг усім догодити, і став жертвою боярської змови.

Велику цінність і сьогодні мають праці В.С. Іконнікова. Його скрупульозні дослідження окремих історичних моментів Смути і, зокрема, історії Лжедмитрія I зберігають своє фактологічне значення.

Певним підсумком дорадянської історіографії стали роботи академіка С. Ф. Платонова — голови петербурзької школи істориків Росії. Метод праці Платонова концентрував в собі увесь досвід російської та іноземної історіографії, щодо комплексного підходу до проблеми. Учений зібрав та видав багато цінних літературно-історичних пам’яток XVII ст., які є дорогоцінним скарбом для сучасних учених. Платонов детально дослідив демографічні, географічні, соціальні фактори та умови, в яких розгортались події початку XVII ст. Історик дав нову загальну схему розвитку подій Смутного часу. За Платоновим, Смута розпочалась після смерті Івана Грозного, коли закінчення династії співпало з державною кризою. В її розвитку учений виокремив три періоди: династичний (боротьба за престол до початку царювання В.І. Шуйського включно), соціальний (боротьба суспільних класів і втручання іноземних інтервентів), національний (боротьба з інтервентами).

Звертаючись до внутрішньої політики Росії часів Лжедмитрія I, Платонов висунув досить цікаву думку щодо відродження Самозванцем опричного округу. Це не могло сподобатись московським княжатам. Ще одного ворога новоявлений цар нажив в обличчі духовенства, яке він економічно пригноблював. Його справи не сподобалися і москвичам. Самозванець став жертвою жителів столиці, підбурених боярами. Однак, населення інших регіонів підняло повстання у відповідь на вбивство свого царя.

Щоб завершити огляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити праці зарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга. Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з’явились ще в кінці XVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшла об'ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижі двохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з’явилась робота про Самозванця і повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великий князь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті у присутності вчених з світовим ім'ям. Названі праці спиралися в основному на мемуари іноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти в житті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.

Новий пласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історика С. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характер біографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т. Вентурі) та німецьких (Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х. Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшла книга російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вона була перекладена на російську мову і видана у наші часи.

Велику цінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новими джерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського, І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельні документи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографії Самозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошук в Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш цінними з точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебування Лжедмитрія в Польщі і його зв’язках з політичними та церковними діячами, безумовно є твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.

Досить цікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене і Л. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванця до папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином і задіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськими аріанами запропонував Г. Мерчинк.

Що стосується радянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії, навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім'ям, які намагались працювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав’язування «класового підходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перервана традиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забуті принципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі - це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.

Лжедмитрій I став незмінним об'єктом дискусій в характеристиках народних рухів початку XVII ст. Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представлене як головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?

Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М. Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім — царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства.

Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х — 30-х рр. — у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С. Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.

У цілому в історіографії 20-х — 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.

В другій половині 30 — 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.

В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст. Пізніше історик різко критикував М. Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.

І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 — 1606 рр. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.

Великий інтерес представляла стаття Г. Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П. П. Смирнов та С. В. Бахрушин.

В 50−60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 — 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I, одним з етапів селянської війни.

Праця Д. П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].

В узагальнюючій праці А. М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов’язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.

В цілому у 50 — 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190−193].

Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр'їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху.

Більш детально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельних творах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явним авантюристом Григорієм Отрєп'євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльності під час правління.

«На історичній сцені - пише Буганов, — з’явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який в смутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп'єв, який проводив продворянську політику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою він вважав дворянство, для якого не жалів, а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувши надії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв’язку з вивченням першої селянської війни і класової боротьби початку XVII ст.

З інших позицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливо доводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристики Самозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надії на доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутів влади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало.

Таким чином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з Григорієм Отрєп'євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводив кріпосницьку політику.

Нову сторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Історик відзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця, зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовіших осіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податкової системи, приказів, реформи суду та ін. Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про факт його походження з дворянської сім'ї.

Цікаві дослідження на дану тему з’явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевський в своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російської держави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.

Велике дослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур. Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дуже високо оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.

2. Похід Лжедмитрія I на Москву

Біди, що звалились на Росію при Борисі Годунові на початку XVII ст. породили позитивні згадки про «щасливі часи при доброму царі Івані Васильовичі». Головною проблемою, яка породила Смуту, став перерив династії, що тягнулась ще від Івана Калити. Іван IV був останнім із цього роду, причому, він мав досить багаточисельну сім'ю. Його перша дружина, Анастасія Романова, народила трьох синів — Дмитрія, Івана та Федора й кількох дочок. Друга, цариця Марія Темрюківна — сина Василія, остання дружина, Марія Нагая, — сина Дмитрія. Всі дочки Грозного, як і царевич Василій, померли ще в дитячому віці. Обидва Дмитрії - первісток царя і його молодший син — померли через трагічну випадковість. Царевич Іван Іванович, досягнувши двадцятисемилітнього віку, був оголошений наступником престолу, але його убив же власний батько у приступі гніву. Рід Грозного — приречений на зникнення. Шлюби в всередині одного і того ж кола знатних сімей мали негативні біологічні наслідки. І уже в середині XVII ст. стали явні ознаки виродження династії [6, с. 530].

Так, брат Івана IV, Юрій Васильович, глухонімий від народження, помер без потомства. Син Грозного цар Федір Іванович був розумово відсталим. Молодший син царя Дмитрій — хворий на епілепсію. Шанси на те, що царевич доживе до зрілих років, та й ще залишить наступника, були невеликі. Але, як і первістку Грозного — Дмитрію, так і його молодшому синові Дмитрію, судилася випадкова і дочасна смерть.

Царевич Дмитрій-старший народився після взяття Казані. Цар взяв малюка у паломництво до Білоозерського монастиря. Рідня царя, Романови повсюди супроводжували дитя, слідкуючи за дотриманням церемоніалу. Царська сім'я подорожувала до місць паломництва на невеликих кораблях — стругах. Одного разу, при сходженні на струг, через хиткість трапу, всі попадали. Дорослим таке купання не завдало шкоди, але дитина захлиснулася, і відкачати її не вдалося. На честь первістка, Іван IV назвав іменем Дмитрій молодшого сина [30, с. 590].

Царевич Дмитро успадкував від батька його жорстокість. Дикі забави Дмитра приводили в жах сучасників. Восьмирічний хлопчик наказував товаришам ліпити снігові фігури і називав їх іменами найвпливовіших бояр у державі, а потім відрубував їм голови та четвертував. Дворянські письменники засуджували такі недитячі забави дитини. Проте в народі жорстокість по відношенню до поганих бояр сприймалась зовсім по іншому. Дмитро обіцяв стати таким же «добрим» царем як і його батько [29, с. 34]

Проте, 15 травня 1591 р. всю Росію сколихнула звістка про смерть царевича. Ця інформація викликала спалах народного гніву, у вбивстві звинуватили тодішнього боярина, фактичного правителя Росії - Бориса Годунова. В Углич зразу ж виїхала слідча комісія, яка складалася з бояр на чолі з Василієм Шуйським та заступником А.П. Клєшніном. Провівши розслідування, вона з’ясувала, що це було самовбивство. Царевич був хворий на епілепсію, і коли він грався ножиком у нього розпочався напад хвороби, і в конвульсіях Дмитрій встромив собі ножа в горло. Так це чи не так, але у нас немає достатньо доказів щоб відкинути цю версію, тим більше, що є свідчення про часті напади епілепсії царевича [21, c. 158 — 159].

Смерть Дмитрія викликала рух у народі. Проте в Москві правив законний цар, і династичне питання нікого не турбувало. Про царевича дуже швидко забули. Однак ледве встиг вмерти цар Федір Іванович, як в народі зразу ж згадали про молодшого сина Івана Грозного. Очевидно, ім'я Дмитрія оживили боротьба за трон та політичні пристрасті. Після вибору Бориса Годунова, розмови про самозваного царя припинились, зате версія про чудесне спасіння царевича посилювала свої позиції.

За той час, коли правив формально Федір Іванович, а фактично Борис Годунов, боярство змогло підняти голову та повернути свій вплив після репресій Івана Грозного. І коли царем став Годунов, у стані мужів бородатих виникла ідея посадити на трон слухняного царя, і самим управляти державою. Але й Годунов посилював свою владу. Тут і пригодився царевич Дмитрій, який мав стати панацеєю для бояр. На мою думку, ця ідея не була спонтанною, адже ряд дослідників відзначає те, що Лжедмитрій I не був свідомим самозванцем, і вірив у своє царське походження. Отже, напрошується висновок про те, що або якусь дитину змалку готували до цієї ролі, або ж це був справді царевич Дмитрій, який чудом врятувався від вірної смерті. Проте не так важливо походження людини, а те що вона зробила, її внесок в історію. А щодо походження такого феномену як Лжедмитрій I, то професор Ключевський висловився так: «Он был испечен в польской печке, но заквашен в Москве» [15, с. 36].

Почувши про появу Самозванця, Борис Годунов не міг залишити це просто так, і зразу ж направив комісію для розслідування справи Лжедмитрія I. Вона показала історію Самозванця таким чином. Юрій чи Григорій Отрєп'єв, син галицького боярина Богдана Отрєп'єва, з дитинства жив у холопах в бояр Романових і у князя Бориса Черкаського, потім навівши на себе підозру Бориса Годунова, він постригся в монахи, і переходячи з одного монастиря в другий, потрапив в Чудівський монастир. Саме там молодого та талановитого хлопця запримітив патріарх Іов, і навіть призначив його своїм особистим секретарем. Проте похвальба про те, що він сам може стати царем дійшла до патріарха і Отрєп'єв був змушений тікати рятуючись від заслання під конвоєм у Кирилівський монастир. Вчасно попереджений, Григорій встиг втекти в Галич, потім у Муром, і, повернувшись знову в Москву, в 1602 р. втік з неї разом із послушниками Валаамом Яцьким і Місаілом Повадіном у Київ в Печерський монастир.

Подорожуючи, він жив в Острозі, Дерманському монастирі у князів Острозьких — покровителів православної віри; а потім, попрощавшись зі своїми попутниками, трохи повчився у протестантській школі в Гощі у шляхтичів Гойських, набувши в своїх подорожах не тільки навички вільного поводження з догматами і обрядами, а й вміння їздити верхом на коні, рубати, колоти і стріляти.

Потім він поступив на службу до могутнього польського магната Адама Вишневецького. В 1603 р. перебуваючи в Брагині, він важко захворів. Слуга під суворим секретом повідомив священику, що сповідав його на смертному одрі, велику таємницю. Почуте настільки вразило останнього, що він не гаючи ні хвилини все доповів великому князю. Священик же повідомив, що уже певний час в княжому дворі переховується слуга, не хто інший як прямий спадкоємець російського престолу, син Івана Грозного, Дмитрій, який з допомогою покровителів уникнув смерті від рук Бориса Годунова. Хворий підозріло швидко видужав, і Адам Вишневецький прийняв активну участь у долі Самозванця [16, с. 530].

Поява претендента на російський трон в межах Речі Посполитої стало предметом складної політичної боротьби. Найбільш далекоглядні політики Польщі на чолі з коронним гетьманом Яном Замойським розцінили дії Адама Вишневецького як авантюру. Замойський користувався величезним авторитетом серед політичного бомонду Речі Посполитої і Вишневецькому прийшлось викласти йому свої пояснення. В листі від 25 вересня 1603 р. Адам приніс вибачення, що раніше не сповістив про цей факт коронному гетьману. У своїм листі він писав: «Оскільки в мій дім потрапив чоловік, який довірився мені, що він є сином Івана, того тирана …і хоче попросити допомоги в короля … прошу Вашої поради, що з ним робити». Аргументів у Вишневецького було два: отримання із Росії сприятливих новин та показання перебіжчиків [30, c.360].

Замойський зразу ж порадив Вишневецькому повідомити про все короля, а потім відіслати і самого претендента або до короля або до нього, гетьмана.

22 жовтня 1603 р. Сігізмунд ІІІ запросив папського нунція Рангоні і повідомив його про появу в помісті Адама Вишневецького москаля, який називає себе царевичем Дмитрієм. Король наказав привести претендента в Краків і викласти йому детальні відомості про особистість цієї людини. Однак Замойський переконав короля, що для Польщі цієї авантюри непотрібно.

Бачачи, що Сігімунд допомоги не надасть, Вишневецький уже в січні 1604 р. почав збирати своє військо для походу в Росію. Проте зібраних сил було надзвичайно мало, але Лжедмитрій I з покровителем надіялись знайти союзників на теренах України та за її межами. Особливі надії покладалися на кримського хана, який весною 1604 р. розірвав мир з Москвою і загрожував походом.

Проте все виявилось не так просто як уявлялося. Підбити Крим на похід не вдалося, а запорізькі козаки не повірили в обіцянки Самозванця. Лжедмитрій вирішив підключити до походу донських козаків. Він відіслав лист до донського низового отамана Івана Степанова, у якому покладаючись на авторитет свого батька, просив підтримки і допомоги, щоб посилити свій вплив серед козаків, й ті були готові визнати себе підданими лжецаревича. У Литву виїхали отамани Корела, Михайло Меженков та п’ять козаків. При них була грамота, датована п’ятнадцятим жовтня 1603 р.

Коли посли з Дону з’явилися в межах України, князь Януш Острозький повідомив короля, що по Україні поширюються рухи свавільних людей, які хочуть возвести «москаля» на російський трон. Розраховуючи на підтримку Замойського, Острозький пропонував королю прийняти негайні міри щодо донців, ще до того, як Дніпро кригою вкриється. Однак лист Острозького залишився без відповіді, оскільки на той час при королівському дворі перемогла партія прибічників війни з Росією [32, с. 498].

Несподівано для своїх підданих, Сигізмунд ІІІ наказав звільнити донських послів і доправити їх в Краків до Лжедмитрія I. Зовнішність наступника московського престолу не говорила на його користь: він був середнього, майже низького зросту, з сильною конституцією тіла, лице мав округле, неприємне, волосся рудуватого кольору, очі темно-голубі, був сумний, задумливий, незграбний. Ці риси прекрасно відображені в портреті Лжедмитрія I, що був написаний очевидцем [1, с. 341]. Рангоні дуже зрадів приїзду наступника російського престолу, і прийняв його з великою повагою. В досить довгій розмові з Отрєп'євим, нунцій досить ясно дав йому зрозуміти, що якщо той дійсно хоче домогтися допомоги з боку Сигізмунда, то він повинен відректися від православної віри і перейти в римо-католицьку. Лжедмитрій I погодився, і наступного тижня в присутності свідків дав урочисту клятву бути слухняним сином апостольського престолу, після чого Рангоні миро помазав його, а один з єзуїтських священників прийняв сповідь. Коли нунцій досягнув своєї цілі, то привіз новонаверненого до короля, і той визнав його царевичем. 13 березня 1604р. король звернувся до коронного гетьмана Яна Замойського за порадою, а фактично запропонував йому очолити похід на Москву. Гетьман, який очолював опозицію королю в Польщі, рішуче відкинув цю пропозицію [30, c. 163].

Мир на той час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовські війська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602 р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою. Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробує дістати шведську корону своєму ставленикові - королевичу Густаву, сину скинутого шведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевич Густав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].

Рішуча позиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражського та інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушений відмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати армію в похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість: він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу (40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.

Найбільш рішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, який не належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман Станіслав Жолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливо важливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великий вплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив, що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу 2000 вершників.

Тим часом чутки про Самозванця поширювалися на території Росії, і дійшли до Бориса Годунова. Той негайно ж взявся приймати міри. І тут же в Польщу, від імені бояр, Борис відправив дядька Григорія — Смирного-Отреп'єва, і що ж сталося? В грамоті ні слова не було про самозванця! Там тільки написали про безчинства суддів королівських! Існують також відомості, що бояри таємно відправили до короля Ляпунова, щоби той попросив короля допомогти Дмитрію. З цього видно позицію бояр, які будь-яким чином намагалися скинути з трону Бориса Годунова.

Що ж робив Борис готуючись до боротьби з Самозванцем? В Москві патріарх Іов і князь Василь Шуйський, що є сили умовляли народ не вірити чуткам про царевича, який справді помер в Угличі, і він князь Шуйський, сам поховав його, а під іменем царевича виступає злодій Грішка Отрєп'єв. Але народ не вірив ні князю, ні патріарху. По областях пройшов наказ від патріарха духовенству, щоб ті молилися за упокой царевича Дмитрія. А священики на службі мали розповідати прихожанам про поганого самозванця, який глумиться над іменем царевича.

Тим часом 2 червня 1604 р. у Самборі був підписаний таємний договір між Лжедмитрієм I та Мнішеком. В силу королівських кондицій самозванець зобов’язувався передати короні Чернігово-Сіверську землю. Обов’язок потім було підтверджено особливим договором про передачу короні шести міст в князівстві Сіверськім (очевидно, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля) а також мала відійти Смоленська земля з її центром — м. Смоленськом.

Однією з умов став шлюб самозванця. Причому мова йшла не скільки про дозвіл, а стільки про зобов’язання Лжедмитрія одружитися на підданій короля. «Дозволяємо йому одружитись на наших землях, щоби вона царицею московською була. Щоправда, ім'я майбутньої нареченої неназвали. Договір з Краковом і визначив всю подальшу долю Марини Мнішек. По поверненню в Самбор, Мнішек впевнено довів справу до кінця. Під страхом прокляття, Дмитрій клянеться одружитись на Марині. Умови шлюбного контракту зводились до наступного: Самозванець зобов’язувався виплатити Мнішку мільйон польських злотих із московської казни на виплату боргів і переїзд в Москву. Марина в якості цариці повинна була отримати на правах удільного князівства Новгородську і Псковську землю з думними людьми, дворянами, духовенством, з приміськими поселеннями, і селами, зі всіма доходами. Самозванець урочисто обіцяв, що Новгород і Псков фактично будуть виведені з під влади Москви [27, с. 245].

У плані релігії набожні Мнішки поставили перед Дмитрієм суворі умови. Він повинен був перевести все Московське царство з православ’я в католицтво за рік. У випадку не виконання цієї умови, Марина мала право розлучитися, але, розуміється, зберігала за собою всі земельні надбання.

Під час переговорів з королівськими чиновниками в Кракові Отрєп'єв попросив короля, щоби той приставив до нього сенатора Мнішка і дозволив розпочати воєнні приготування — збирати козаків і добровольців на польських землях. Зіткнувшись з протидією сенаторів і сейму, Сигізмунд ІІІ не міг використовувати королівську армії у війні з дружньою державою. Як не писали польські хроністи, що військо було зібрано завдяки коштам Юрія Мнішека, Костянтина Вишневецького та інших панів, ця думка є не точною. Оскільки ні Сигізмунд ІІІ, ні член сенату Речі Посполитої Юрій Мнішек аж ніяк не були приватними особами, а пряма підтримка короля мала вирішальне значення для успіху авантюри.

Воєнні приготування в Самборі і Львові набули широкого розмаху. Коронний гетьман Ян Замойський вимагав від Мнішка пояснень чому збирають солдат без відома короля, і суворо попередив, що такі приготування можуть нанести велику шкоду Речі Посполитій.

Самборська казна була постійно пуста, і Мнішек не міг виділити Лжедмитрію навіть тих 4000 злотих, які король пожалував царевичу на утримування. Тим не менше, сенатору вдалось отримати деякі кошти, і він приступив до формування війська. До середини серпня 1604р. покровителі самозванця зібрали в передмісті Львова деяку кількість кінноти і піхоти. Під прапори царевича сходились найманці з усіх боків, які залишились без діла після закінчення бойових дій в Лівонії. Серед тих, хто прийшов на службу до Лжедмитрія I, були ветерани Баторія, мародери та інші волоцюги. Ставки найманців в Європі були досить високими, і Мнішку було важко оплачувати їх послуги. Не отримуючи зарплати браве вояцтво почало грабувати місцеве населення. Діло дійшло навіть до вбивств [29, с. 86].

Не дивлячись на обіцянки канцлера Лева Сапеги, самозванець ніякої допомоги з Литви не отримав. Не бажаючи війни з Росією (воно й зрозуміло, адже через своє сусідство з російськими землями литовці би прийняли на себе перший удар) литовські магнати рішуче відмовились підтримати авантюру. Такі настрої в загальному і переконали Сапегу не підтримувати Дмитрія.

Московська дипломатична переписка зберегла відомості про те, що Сигізмунд ІІІ робив спроби підштовхнути до війни з Росією кримського хана. Літом 1604 р. кримський мурза А. Сулишев повідомив Москву, що король бачився з кримським послом Д. Черкашеніним і пообіцяв виплатити кримському хану неабияку винагороду, якщо Крим допоможе тому, кого величають московським царевичем. Коли посильний прибув з цією пропозицією до хана, той погодився. Але так сталося, що секретне звернення короля не мало ніякого успіху, оскільки не було підкріплене грошима. Без погодження з сеймом король не міг виконати своїх щедрих обіцянок [30, с. 630].

Політика, яку вів польський король була хитрою і подвійною. На словах він нібито виступав за збереження мирних відносин з Москвою, а на ділі готував війну. Поки наймане військо стояло в Львові, король залишав без розгляду скарги населення на останніх. Лише, коли пройшло півтора тижня відколи Мнішек покинув Львів і виступив похід, Сигізмунд видав запізнілий наказ про розпуск найманої армії. Папський нунцій Рангоні отримав при дворі достовірну інформацію про те, що королівський посланець мав чітку інструкцію не спішити з доставкою в Львів.

Тим часом армія самозванця повільно підходила до кордонів Московської держави. Загони робили в день не більше 2−3 миль. Збереглась поденна записка походу, складена невідомим із оточення Мнішка. Записка містить повний розклад походу, в яких рицарство зупинялося на постій. Мнішек володів селами в околиці Львова, але найманці зупинились там лише на день. Значно більше часу вони провели у володіннях князів К. Вишневецького і Ружинського, київського католицького єпископа та інших осіб [31, c. 175].

Самозванець щедро обдаровував кредиторів борговими розписками. Погасити їх він думав за рахунок багатої московської казни. А поки весь тягар походу несли українські селяни з тих помість, де зупинялись солдати.

Лжедмитрій I розраховував на те, що в дорозі його військо поповниться озброєними загонами великих магнатів — князів Вишневецьких, Сапеги, Ружинського та інших, але надії його не виправдались. Князь Ружинський письмово зобов’язувався прийти з кількома сотнями вояків на виручку Самозванцю. Пан Халецький і пан Струсь обіцяли привести тисячу вершників. Проте виконання своїх обіцянок вони відклали на майбутнє.

Протягом двох тижнів самозванець залишався на території Львівщини. Під час зупинки в Глинянах, на початку вересня, був проведений огляд війська. Рицарство зібралось в коло і вибрало своїх командирів. Головнокомандуючим був призначений Мнішек, полковниками були вибрані - Адам Жулицький і Адам Дворжецький, а син Мнішека Станіслав став командувати гусарською ротою. Таким чином, Мнішек та його найближче оточення повністю сконцентрували командування військом у своїх руках [35, с. 650].

Станом на початок вересня 1604 р. армія Мнішка нараховувала біля 2500 чоловік. До неї входили 580 гусар, 500 чоловік піхоти, 1420 козаків та п’ятиборців. До моменту переходу через кордони ряди козаків зросли до 3000 чоловік. В армію самозванця пішли деякі надвірні козаки, які служили у великих магнатів. Таким чином, українці складали дві третіх війська. Крім православного українського населення, біля Самозванця почали збиратися і московські люди. Уже в кінці 1603 р. А. Вишневецький повідомляв королю про прибуття до царевича двадцяти москалів. Але це передусім були вихідці з простого народу [30, c. 397].

До початку походу в таборі самозванця зібралось біля 200 москвичів, які тікали за кордон з різних земель. Польські джерела називають по імені лише одного з московських керівників — Івана Прошина. Сімя Прошиних не належала до царського двору. Але якийсь Ждан Прошин вислужив чин дяка в приказі Великого приходу в 1592 — 1597 рр. Після воцаріння Бориса Годунова його кар'єра обірвалася. Серед дворян, які прийшли підтримати істинного царевича, найбільш відомими були брати Дубенські-Хрипунови. В Росії вони служили як вибрані дворяни із Зубцова. Не пізніше 1603 р. дяки зробили помітку в Боярському списку: Іван, Кирило, та Данило Путятині діти Хрипунова. Зрадники. Хрипунови втекли в Литву не тому, що вирішили підтримати Дмитрія, а тому, що їх підкупив литовський канцлер Сапега. Вони забезпечували канцлера різною інформацією секретного змісту, але були викриті і зберегли собі життя втечею. Зрада Хрипунових була добре оплачена: п’ять братів — Іван, Кирило, Данило, Прокопій і Іван Менший — отримали земельні володіння і 1000 злотих на рік [28, с. 129 -130].

Православна церква вела постійну пропаганду проти католиків як про заклятих ворогів істинної православної віри. Тому православні люди, які опинились у таборі Лжедмитрія I, з тривогою спостерігали за засиллям єзуїтів та інших латинян. Такі малоприємні вісті дійшли до Мнішка, і він вирішив скористатись ситуацією, щоби поставити московітів на місце. Скориставшись доносом одного із росіян, Мнішек наказав схопити сина боярського Якова Пихачова і без суду стратити його. Мнішек сам повідомив про це папського нунція Рангоні в листі, який датується 8 вересня 1604 р. Згідно з версії воєводи, Пихачов був підісланий в Самбор Борисом Годуновим, щоб убити царевича. Однак, в це важко віриться, адже він ніколи не впускав нагоди забруднити репутацію російського царя. Скоріше всього бідолаха необережно висловився щодо Дмитрія, назвавши його Отрєп'євим [26, c. 78].

Десь у липні 1604 р. із Самбора на Дон виїхав литовець Счасний Свірський з запорожцями. Він відвіз козакам «царський» прапор — червоне полотнище з чорним двохголовим орлом посередині. Донці спорядили в Польщу нових послів. Вони з’явились в табір самозванця 25 серпня 1604 р. В грамоті козаки знов підтверджували свою готовність виступити на боці «істинного царевича», «природженого государя».

Московська влада своєчасно дізналася про появу гінців самозванця на Дону і спробували зупинити повстання козаків. З цією метою вони направили до них дворянина Петра Хрущова. Останній був добре відомий козакам. Пройшло лише 12 р. з того часу, як правитель Борис Годунов пропонував донцям прийняти Хрущова в столиці їх війська. На той час вільні козаки відкинули посягання московського престолу на їх вольності. Провалилася місія Хрущова і в 1604р. Козаки зв’язали російського посла і вивезли в Польщу, де і передали його в руки Лжедмитрія I. Як виявилось на допитах, посол повинен був схилити донців до війни з самозванцем [12, с. 464].

Канцелярія Мнішка добре обробила протокол допиту, перетворивши його на памфлет, який викривав московського царя. Причому додали, що цариця Ірина, вдова царя Федора, признала Дмитрія «природним государем», за що, була убита своїм братом Борисом Годуновим. В Москві той же тиран наказав стратити двох дворян — Смирнова Васильєва і Меншого Булгакова — тільки за те, що ті будучи в дома пили за здоров’я царевича Дмитрія.

Противники війни з Росією не тільки протестували проти дій Мнішка, але й приймали практичні міри, щоб не порушити мирного договору. Ще в травні 1604 р. Януш Острозький сповістив короля, що він застосовує насильство, щоби зупинити рух загонів лжецаревича до російських кордонів. У краківського каштеляна були власні війська, та й інші магнати вислали свої загони. У червні Острозький звернувся до Отрєп'єва з попередженням, що не дасть йому форсувати Дніпро. Український шляхтич підтверджував свою погрозу тим, що зібрав трохи південніше Києва значні сили. І діяв він, видно, в повній згоді з Замойським [20, с. 320].