Руїна

КИЇВСЬКИЙ ГУМАНIТАРНИЙ IНСТИТУТ.

Контрольна робота.

із дисциплiни «Iсторiя України».

на задану тему Руїна. Внутрiшньоі зовнiшньополiтичнiя.

боротьба за об'єднання Правоі Лiвобережної України.

Виконавець: студент 1 курсу.

заочного вiддiлу навчання.

економiчного факультету (Фiнанси).

Корда Олександр Васильович.

Руїна. Внутрiшньоі зовнiшньополiтична боротьба за об'єднання Право i.

Лiвобережної України.

Вступ.

1. Україна другої половини 17-го століття. Причини та характер

виникнення розколу суспільства .

2. Початок Руїни. Перше гетьманування Ю. Хмельницького .

Іван Виговський .

3. Друга гетьманування Ю. Хмельницького. Війна із Польщею.

та розкол України. Апогей Руїни .

4. Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика .

Петро Дорошенко та турецька альтернатива. Третє.

гетьманування Юрія Хмельницького .

5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний .

Проросійська орієнтація Івана Самойловича .

Заключення .

Література .

Вступ.

Руїна. Перiод нацiонального «самогубства «України. Перiод братовбивчих вiйн і нескiнчених зрад, суспiльного розбрату та марнотрацтва усього, що було б досягнуто за довгої та тяжкої боротьби пiд годину повстання 1648 р та Визвольної вiйни українського народу пiд дротом Б Хмельницького. Деякi iсторики вважають, що саме в цей перiод своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливiсть об'єднати Правота Лiвобережжя до однієї сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.

Докладне вивчення цієї історичної доби допомагає виявити механізми та засоби встановлення прямого імперського правління на теріторіях, що були приєднані не було за допомогою прямих військових дій, а завдяки досягненням московітської дипломатії. Ситуація за якої розпочалась доба руїни був додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось после смерти Б.Хмельницького. Нестійкість стану гетьманів доби Руїни примушувала їхнього йти на політичні компроміси з вимушеними союзниками. Ціллю даної роботи було б висвітлення взаємозвязків між внутрішньою та зовнішньою політикою України у цей період. Впливом прийнятих рішень на соціальну та державну ситуації в стране. У роботі використовувалася як сучасні то й уже визнані академічні джерела. До висвітлення проблем Руїни у різні часи заглиблювалися такі історики-науковці як: М. Полонська — Василенко, Про. Субтельний, Про. Рігельман, Д. Дорошенко, М. Грушевський, І. Холмський. У роботі надано різностороннього погляду, що включає у собі компільовані подивися різних науковців.

1. Україна другої половини 17-го сторічя.

Причини та характер виникнення внутрішнього.

розколу суспільства .

Пiсля своєї смертi Б. Хмельницький залишив чималу спадщину. На пiдглеглих козакам територiях площею близько 250 тис. кв. км. мешкало 1.2 — 1.5 млн людей. Це були колишнi Чернiгiвське, Київське та Брацлавське воєводства. Волинь та Галичинна належали ПольськIй коронi. Пiсля повстання 1648 року майже половина землi, вiдiбранної у полякiв і Яка стала власнiстю Вiйська Запорозького було б передано самоврядованим селянським поселенням. Податки із частини цих, так званних рангових земель йшли на виплату платнi перебувавшим на козацькIй службi. Тією годину близько 33% належало українськiй знатi та козакам, 17% - православнiй церквi .

Була встановлена відмінна від існувавшої раніше форма військовоадміністративної системи. Підопрядковану козакам землю було б поділено на 16 військових округів, що відповідали полкам війська козацького. Командири цих полків — полковники — у мирний годину виконували функції головних суднового та адміністративного урядника. Під час перебування чергу, територія шкірного військового округу, чи полку, поділялась на сотні, де адміністративну, судову та військову функції виконували сотники. На нижньому щаблі цієї адміністративної системи знаходилось село чи навелике місто, влада в якому належала козацькому отаманові. Центри управління сотнями та полками знаходились в великих містах, відповідно які ці полки й називались. Столицею формально вважався Київ, але й козацьку уряд перебував у місті Чигирин — столиці Б. Хмельницького (сучасна Черкаська область). Головою усієї військовоадміністративної системи був гетьман. Вибирався гетьман на генеральній нараді. Алі за 1648 — 1656 рокта регулярне козацьке військо досягло чисельності у 50 — 60 тисяч Чоловік, то скликання таких зборів стало недоцільним та майже неможливим. Дуже великий вплив мала козацька старшина, котра спочатку вибиралась на зборах, та із посиленням елітарних тенденцій в середовищі старшини ці посади стали спадковими. Старшина являла собою поєднанням заради Міністрів та генерального штабу. Гетьман, спираючись на уладові старшини був фактичним правитилем України, командуючи козацьким військом, проводячи власну внутрішню та зовнішню політику, контролюючи системи судочинства, адміністративного управління, земельним фондом, козацькою скарбницею та інш .

Події 1648 — 1656 років принесли в життя українців багато змін. До лав Війська Запорозького вливалося багато людей. Козаком міг статі кожен. Більше 40% дорослого чоловічого населення України знаходились на військовій службі. Стаючи козаком, селянин отримував право обирати старшину, бути обраним в старшину, право володіти землею, звільнявся від податей. До речі козаком могла люба людина, незалежно від соціального статусу й Яка могла власним коштом забезпечити собі військовим спорядженням та амуніцією. як правило на військову службу йшли міщани та досить заможні селяни, для які це був Єдиний шанс набути более вищого соціального статусу. титану, хто не мав такої можливості займали землі, конфісковані у польської шляхти. Вони платили податки із цих земель та виконували певні послуги, а саме забезпечували Військо Запорозьке простоєм, провізією та засобами транспорту — це так звані натуральні податки. Внаслідок боротьби селяни отримали декларація про особисту свободу, право матір й разпоряжатися власним майном на власний розсуд, могли вільно переселятися. Панщина був знищена. У суспільному устрої межі між різними верствами населення поступово розмивалися. Рівень соціальної рівності того годину був чи не найвищий в Європі та в усьому світі .

Та із годиною всім цим демократичним здобуткам з’явилась загроза із боці привеливійованого класу — української знаті та реєстрової старшини, котрі хоч й боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знати. У розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячого елементу із вигнаної польської шляхти на українську знати. Займаючи високі пості, маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільстві смердоті використвували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального статку. Державні посади починають передаватись спадково. як вихідці із старшини, гетьмани сприяли зосередженню влади до рук, спираючись на її підтримку. Такий стан промов задовільняв і іншу впливову силу — українську православну церкву, якій було б надано широкі права та щедра законодавча та матеріальна підтримка. Поступово формувався правлячий клас, який дедалі понад нагадував існувавший раніше. Починають з’являтися Перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вільностей, здобутих в боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь був ворожою й досить агресивною. Прірва між правлячою верхівкою та вибачимо народом стає все більшою та більшою .

Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представників правлячої знаті до створення суспільства, яку б базувалось на демократичних засідках .

2. Початок Руїни. Перше гетьманування.

Юрія Хмельницького. Іван Виговський. Ще за свого життя Б. Хмельницький мав наміри заснувати гетьманську династію. Тому коли він помер, запитання про гетьманського наступника не виникало — козацька старшина, Яка буквально боготворила Б. Хмельницького негайно вибрала гетьманом його 16-ти літнього сина Юрія Хмельницького (близько 1641 — 1685), маючи надію що виховуючись коло батька, він перейняв певні риси характеру та досвід. Та цим надіямм не вдалося справдитись — Ю. Хмельницький виявився людиною нерішучою та слабохарактерною, а що найгірше, він легко піддавався впливу із боці козацької старшини. Пробувши гетьманом близько місяця він власноруч склав із собі повноваження .

Про те ж 1657 року обрано наказним гетьманом, але в Генеральній раді, за участю, крім козаків ще і міщан та духівництва, 26 серпня у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського (рік нар. невід. — 1664). Вихідець із православної овруцької шляхти, навчався в Києво — Могилянській академії, працював у міському суді Луцька, потім при польському комісарі в Україні, бравши доля в бойових діях у складі польської армії проти українського війська. Був одружений із княжною Солемирецькою. Після розгрому поляків под Жовтими Водами у 1648 році він потрапляє в сповнений та переходити до Б.Хмельницького. Незабаром призначається генеральним писарем, аж до смерти гетьмани залишаючись його найближчим соратником та помічником. Один із найосвіченіших та талановитих мужів свого години, він бравши доля в багатьох посольствах й виявив собі блискучим дипломатом .

У своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було б оформлено договір зі Швецвєю, Яка визнала незалежність України та її кордони так Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз із Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все более зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в стране Виговський зміцьнює та використовує зв «язки із Польщею. Та уже давно домагалася Повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміє як козацькі верхи та знати то й духовнство. Алі такі політичні загравання старшини із польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам’яті якого ще не зажили болючі рани польського панування .

Досить сильну опозицію виявили запорожці, ображені за їхні ігнорування в прийнятті досить важливих рішень, але й насамперед свої, що їхні не запросили на вибори гетьмани. До Москви почали надходити донось кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартіна Гармаша, який мав амбітні плани самому статі гетьманом. У цих доноси виговського звинувачували в пропольських симпатіях та в намірах «продати «Україну Польші. На вимогу Москви було б скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, що вона провалити Виговского. як представник царської корони на раді присутній був боярин Хітрово. Та Незважаючи на усі заходь із боці Москви, Виговського було б обрано одноголосно. як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводств в Ніжині, Переяславі та Чернігові. Відразу после закінчуння Заради боярин Хітрово направляється так Полтави та намовляє Гармаша підняти проти Виговського повстання. У кінці 1657 року тієї збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч «гультяїв», наймитів. Під Полтавою він розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговського под тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців, а із нами і М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено. Наступного року придушено виступ І.Іскри. З обох сторін загинуло до 50 тисяч людей .

У загальному на Українй посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, якої лякав царський абсолютизм, все понад схилялась до Польші, та навпвки — селяни та міщани до союзу із Польщею відносились напрочуд ворожо: їхні лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски тощо. Та неминучисть розриву із Москвою був очевидна .

Врешті укра-їнські та польські дипломати досягають компрмісного рішення. 16 вересня 1658 року у місті Гадяч І. Виговський укладає із Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат. З боці України представниками були видатний дипломат Юрій Немирич та переяславський полковник Павло Тетеря. Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю. Немирич був така: три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України із назвою «Велике Князівство Руське» входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надається широка автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», й якого затверджує король. Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію — 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження трвдиційних прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмани сотня козаків приймалась до шляхетського стану. Польські війська помиляюся переходити кордон без запрошення гетьмани, а якщо переходять то вступають под його команду. У Україні скасовується унія. Обидві релігії - римокатолицька та православна — визнаються рівноправними. Засновуються два універсмтети, колегіїї, школи, друкарні .

Гадяцький трактат викликає захоплення тими можливостями, котрі він надавав Україні та Польщі. Алі все й залишилось лише на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну із Москвою. Виговський звертається до європейських дворів із маніфестом, у Москві обвинувачено в порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі із Польщею, в підтримці повстання проти гетьмани тощо. Майже 150 тисячна московська армія под командуванням князя Трубецького та Ромодановського окуповує Україну. Виговський за допомогою союзників — татар, поляків та німців 28−29 червня под Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московського боярства, татари захоплюють в сповнений та страчують князя Пожарського. Москву охоплює паніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувати війну. Напад на Крім запорожців кошового І. Сірка змушує союзників-татар повернути тому. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинський протопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому донось на Виговського. Проти гетьмани виступають старі полковники: Золотаренків, Сомка, Ціцюра. Впродовж години зворушень гине близько 3 тисяч українців. У жовтні 1659 року Іван Виговський скликає в Германівці Генеральну Раду й складає перед нею булаву. Сам подається до Польщі, де дістає посаду барського старості, потім Київського воєводи, а ще пізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664 році неподалік Манявського скиту на Галичинні .

Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій годину можливість статі країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а чи не усього народу Виговський усе ж таки таки залишив яскравий слід в історіїї України як видатний дипломат та взагалі один із найбільш освічених державних діячів України. Шкода, що всередені країни певні політичні сили то й не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, годиною переслідуючи свої власні, але й не завжди правильні цілі. Тань не треба забувати, що із всіх боків молоду козацьку державу отчували країни — хижаки, котрі і уявити було неможливо Україну вільною та для які саме існування под боком сильної та незалежної держави уже становило загрозу .

3. Друга гетьманування Юрія Хмельницького .

Війна із Польщею та розкол України. Апогей Руїни. На тій ж раді в Германівці гетьманом знову обрано Юрія Хиельницького, кандитатуру якого висунула старшина антипольського напрямі, котра схилялась до союзу із Москвою. Головним помічником Юрія був генеральний осавула Іван Ковалевський, якого Б. Хмельницький призначив опікуном. Досить близькими до молодого гетьмани були Луцький полковник Петро Дорошенко та кошовий отаман Іван Сірко. Насамперед новоспечений гетьман та старшина хотйли налагодити стосунки із Москвою та добитися поширення прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусіїї, свободи дипломатмчних стосунків, заборону воєводам втручуватись у внутрішні справ країни. Усі це було б оформлено в так званних Жердевських статтях. Тією годину князь Трубецький повертається на Україну із новим військом. До нього вирушає посольство на чолі із П. Дорошенком, та тієї їхні не приймає. Під час перебування чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знову обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 році Юрій приймає замісь Жердицьких статей — нібито з статтею Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 року. Справжні ж з статтею в Москві були кардинально перероблені та доповнені, у яких було б проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського — Московському патріархату (про це в редакції 1654 року не було б наіть згадки). Згідно із Преяславським пактом 1659 року російські застави розташовувались в всіх найбільших містах. Козакам заборонялось вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу московського царя. Не дозволялося без згоди із Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. Гетьман после обрання винен був їхати кланятися до російського самодержця. Козацькі застави повинні вийти із Білої Русі. Митрополит Київський винен був визнати уладові Московського патріархату .

Уся трагедія подальшої історії України був до того, що цей зфальсифікований документ 1659 року ставши єдиним офіційним текстом так званих «Статтей Богдана Хмельницького» й на ньому згодом підписувались усі гетьмани.

Московький уряд не рахувався із Юрієм Хмельницьким, тієї свої функції уже виконав. Воєводи втручалися в управління крвїною, роздавали на свій розсуд землі, уряд через голову гетьмани вів переговори із старшиною. Поступово гетьманська влада Ю. Хмельниццького стає номінальною. Зростає невдоволення простого люду .

У 1660 році між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом із гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром под Чудновом що на Волині смердоті потапляють в польське оточення. Після розгрому Ю. Хмельницький згоджується до Повернення складу Польщі, підписуючи договір, так звань Слободищенський (інша назва — Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору, але й без «Великого Князівства руського та із скасуванням Переяславської догоди 1654 року та розривом союзу із Москвою — фактично Україна діставала автономію. Алі того годину влада гетьмани поширювалась лише на Правобережя, лівий беріг перебував под владою московського царя. Ю. Хмельницький ще не втрачав надії об'єднати Україну, але й розуміючи власну неспроможність виправити важке становище країни в січні 1667 року він зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Згодом його поляки заарештували й ув’язнили в Марієнбурзькі фортеці. Вийшовши за грати, тривалий годину живий в одному із монастирів до Умані .

Таким чином, окупована російськими та польськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами та політичним протистоянням різних сил Україна розділилась па дві частини. Історичний період, відомий як Руїна досягає свого апогею .

4. Правобережжя. Павло Тетеря та його пропольська політика.

Петро Дорошенко та турецька альтернатива. Третє гетьманування Юрія Хмельницького .

Наступником Ю. Хмельницького на Правобережжі стає Павло Тетеря — Моржковський (рік народ. невід. — 1670), вихідець із київської шляхти. Навчався в Київській академії, належав до Львівського братства. До 1648 року — писар міського суду в Володимирі - Волинському. Під годину повстання 1648 року він переходити до Б. Хмельницького, одружується із його дочкою, стає однією із найближеніших до гетьмани людиною. З 1649 року — полковий писар Переяславського полку, із 1653 — полковник того ж таки полку. У складі української делегації бравши доля в підготовці Березневих статей 1654 року. У 1657 -1659 роках — генеральний писар, вів підготовку Гадяцької догоди та Слободищенського трактату .

У своїй діяльності П. Тетеря повністю спирається на підтримку польського короля Яна Казиміра. Радячи королеві об'єднати всю Україну, він разом із польсько — козацьким військом та союзниками — татарами захолює майже все Лівобережжя. Знищуючи усі своєму шляху, це військо дійшло до Глухова, та здобути це місто то й не вдається. У цей годину поведінка поляків на українських землях викликає цілу низку народних заворушень. Саме на придушення цих повстань і повернувши свої війска П. Тетеря, втративши того годину своїх останніх козацьких прибічників. Алі розбитий одним із ватажків — повстанців Дрозденком, зрікається булави та 1665 році тікає до Польщі, де приймає католицьку віру та отримує посаду брацлавського, ніжинського та чигиринського старості .

Після Тетері в гетьманська белава одну годину опинилвсь до рук гетьмани Степана Опари (рік. нар. невід. — 1665), який в червні 1665 року із допомогою загонів кримських татар захоплює гетьманську столицю Чигирин. За дві місяці под тиском оточення та ширших козацьких мас втікає до Кріму. Тогож таки року в Чигирині Генеральна Рада вибирає гетьманом Петра Дорошенка (1627 — 1698), онука гетьмани реєстрових козаків Михайла Дорошенка. Сам родом із козацької родини в Чигирині, із 1648 року — в складі гетьманської сотні Б. Хмельницького. Брав доля в бойовмх діях, учасник різних посольств, де виявив собі блискучим дипломатом. З 1657 року — прилуцький полковник, активно підтримував політику Виговського. З 1660 року — чигиринський полковник, із 1663 року — генеральний осавула, а із 1665 року — черкаський полковник. Постійно треба було б боротися із претендентами на гетьманську булаву: Брацлавський полковник Василь Дрозденко оголосив собі гетьманом. З великим напруженням Дорошенко здобуває Брацлав. Впроваджуються в життя цілий ряд реформ, за якими стояв митрополит Йосип Тукальський. Всіма своїми діями Дорошенко лише подчеркивает свої наміри — об'єднати Правота Лівобережжя до однієї сильну Україну. Часто скликає Генеральні наради, та вислуховуючи думку пересічного козацтва він здобуває все більшу народну популярність. Враховуючи досвід своїх попередників, для обмеження впливу козацької старшини на військо Дорошенко створює 20 тисячну армію сердюків — найманців, котра підкорялась лише йому .

На початку свого гетьманування Дорошенко мусив визнавати польську зверхність, бо в більшості українських міст розмістились польські застави. Та для реалізації своїх планів об'єднання України він, не вбачаючи в польській короні чесного союзника звертається до Оттоманської Порти. Султан обіцяє визнати Україну від Перемишля до Сєвська. У 1666 році, використавши ослаблення Польщі внаслідок повстання проти короля Дорошенко із допомогою татар завдає польському війську под дротом Маховського нищівної поразки под Брацлавом. 30 января 1667 року відбулося підписання між Росією та Польщею так званої Андрусівської догоди, відомої ще як Андрусівський світ. Підписаний в селі Андрусові біля Смоленська — це був мирний договір про припинення російсько — польської війни 1654 — 1667 року за білоруські та укра-їнські землі. Згідно із угодою Польща віддає Московії Смоленськ та Сіверську землю й визнає право Москви на Лівобережжя. Київ із околицями до 1669 року мав перейти до Ро-сійської імперії. Польщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. землі Війська Запорозького оголошувались под спільним Управлінням та слугували буферною зоною проти нападу татар. Розділ України було б задокументовано. Восени 1667 року українсько військо кількістю в 24 тисячі Чоловік та із кількома десятками тисяч татар под дротом Дорошенка оточує польську армію біля Підгайців на Галичині. Та у тому годину запорожці на чолі із Іваном Сірком напали на Перекоп й Дорошенкові союзники укладають із поляками сепаратний світ. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко із військом переходити на Лівобережжя й скидає свого лівобережного колегу — гетьмани Івана Брюховецького, таким чинои підпорядкувавши собі правота лівобережну Україну. Сам Дорошенко проголошує собі гетьманом усієї України. Тогож таки 1668 року він скликає Раду, де складає умови турецького протектоорату: звільнення України від Вісли до Путивля .

Спостерігоючи за успіхами Дорошенка певні зовнішні політичні сили розуміючи небезпечність зміцнення України активно беруться за підрив гетьманської влади. Досить тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши проти нього претендента на гетьманську булаву — Петра Суховія, якого до тогож визнали татари. Боротьба із Суховієм продовжувалась цілий рік. Ще гірше стало, коли поляки проголосили гетьманом України Уманського полковника Михайла Ханенка, із яким смердоті захопили того годину майже все Правоберіжжя. У 1669 році пробував домовитись із Польщею, використавши коронування нового польського короля, Михайла Вишневецького. У своїй домовленості Дорошенко вимагав автономії в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств та повне скасування унії. Його ж противник Ханенків просив лише автономії для козаків, й саме його затвердивши польський сейм. Боротьба проти нього був дуже тяжка .

Починається запекла війна із Польщею. Виступючи на Правобережжя Дорошенко призначає наказним гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного. Проти нього відразу виступає московське військо. У 1672 році 100 тисячне турецьке та 12 тисячне українське війська звільняють Поділля від польської присутності. Результатом цієї війни ставши мирний договір, підписаний в місті Бучачі (нині Тернопільська область). Згідно із договором, Польща відмовлялась від прав на: Поділля, Брацлавщину та частину Київщини, що стають турецькими провінціями. землі Війська Запорозького залишаються володінням козаків под протекторатом турецького султана. Польща зобов’язалась щороку виплачувати Туреччині контрибуцію — 22 тисячі злотих. Бучацьку угоду польські історики вважають як найганебнішу в історії поьської корони. Однак польський сейм не затвердивши цей договір й війна між Полшьщею, Туреччиною та Україною тривала далі. У 1673 році польський гетьман Ян Собєський дає реванш, розбивши турків под Хотином, та це не рятує турецькі провінції України від розорення турками, под владою які опнилось Поділля й частина Галичини із Чортковим. Вони обертають храми в мечеті, забирають в вирує людьми, грабують міста. Населення тікає на Запоріжжя, Слободжанщину, Гетьманщину, обвинувачуючи Дорошенка до того, що закликав турків. Улюбленець народу, він втратив його любов та довіру і лишився всієї народної підтримки. Тім годиною лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися ситуацією, а саме: війною поляків із турками, смерть короля М. Вишневецького та підготовку в Польщі до елекції нового монарха — та розпочати війну із Дорошенком. Колі московсько — козацькі війська перейшли Дніпро перед тим приєднались Канівський та Черкасьський полки. Цією силою було б завойовано майже всю Україну. У березні 1674 року Самойлович скликає в Переяславі Генеральну Раду, на якій його обрано гетьманом усієї України. Намагаючись позбутись Дорошенка, він обложує його столицю Чигирин, та на допомогу Дорошенкові приходять турки та татари. Самойлович вимушений повернутись на Лівобережжя. Турецько — татарські та дорошенківські зажени знищують на Правобережжі всіх, хто піддався Самойловичу. Умань спалено, все населення вирізано .

Тім годиною новий король Ян Собєський вирушає військом проти турків й зруйновує Брацлавщину. Тисячі людей гинуть та потрапляють в сповнений, масово залишають рідні домівки, тікаючи хто куди. Україна в руїнах .

Тією годину Петро Дорошенко, втративши 1675 року свого найближчого друга та радника митрополита Йосифа Нелюбовича — Тукальського, розчаровується в своїй політиці. Він вирішує зректися гетьманства й передає булаву Генеральній раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодановського, як того хотів російський уряд. Сам він милостливо був відправлений в почесне заслання: спочатку як воєвода у Вятку (1679 — 1682), а потім до самої смерти (1698 року) живий в селі Ярполчі, що под Москвою. Там його й поховано .

Намагаючись не допустити об'єднання України й втрачу власного впливу на Правобурежжі турки ставлять гетьманом знову Юрія Хмельницького, якого смердоті витягають із Едичкульської в’язниці, та дають помпезнай та гучний титул «Князя Сарматського, Малої Росії - України й володаря Війська Запорозького». У 1677 — 1678 роках він разом із турецьким військом загальною кількістю в 200 тисяч вояків із великими втратами в кілька спроб здобуває Чигирин, від якого того годину залишились сам руїни. Тому свою столицю Юрій влаштовує в Немирові що на Поділлі. Організований ним похід на Лівобережжя закінчився повним провалом. Він то й не спромігся створити міцну гетьманську уладові. Неврівноважений, підозрілий, позбавлкний реальної влади, він відштовхував від собі людей жорстокими карами та тортурами. Довго турки терпіти його було неможливо й в 1681 році його стратили в Кам’янець — Подільському .

Турки передають уладові в стране Молдовському воєводі Іванові Дуці, який почав активне заселення спустошених війною районів, закликаючи людей повертатися приваблював їхні різними обіцянками. Та ці спроби припинились із підписанням в 1686 році між Москвою та Польщею так званого «вічного світу» — договору, який визначав права та територї володінь на Україні. На підставі договору Правобережжя, не захоплене турками визнавалось польським, а Київ відходив до Лівобережжя. Земля між Дніпром та Бугом залишалась нейтральною .

13 серпня 1681 року в Бахчисараї було б підписано мирний договір, який закінчив війну між Московською Державою, Кримським ханством та Туречччиною. Згідно із договором, кордон між цими державами проходив по річці Дніпро. Туреччина вивзнавала права Москви на володіння Лівобережною Україною, але в контроль земель Війська Запорозького. Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишались в складі турецьких володінь. Територія між Південним Бугом й Дністром оголошувалась нейтральною. Українське населення зберігало право ловити рибу в Дніпрі та його затоках, добувати сіль та вільно плавати по Дніпру до Чорного моря. Татари могли вільно кочувати в українських степах та полювати на обох берегах Дніпра .

Таким чином, ці дві догоди повністю затвердили територіальний поділ України. До 1686 року вся багатостраждальна, розорена війнами Україна був повністю розділена між сусідніми державами .

5. Лівобережжя. Іван Брюховецький та Дем’ян Многогрішний .

Проросійська орієнтація Івана Самойловича. На Лівобережжі после скінчення іншого гетьманування Юрія Хмельницького почалась запекла боротьба за уладові. Тут господарювали промосковські подивися, особливо серед старшини, Яка вирішила зосередити уладові до рук. Накзним гетьманом стає Яків Сомка, вихідець із багатого міщанського роду, представник заможної старшини, брат першої дружини Б. Хмельницького. У своїй боротьбі він об'єднується із представником пересічного козацтва Ніжинським полковником Василем Золотаренком, братом третьої дружини Б. Хмельницького. Останнього старшина і хотіла вибрати гетьманом, таким чином забезпечивши собі панівне становище. Проти них виступив запорізький кошовий отаман Іван Брюховецький, вихідець із нижніх верств козацтва. У червні 1663 року в Ніжині зібралась так кликана «Чорна Рада» — галасливі виборчі збори, в які крім козаків взяли доля міщани та селяни. Посланці російської корони, підозрюючи старшину в пропольських симпатіях підбурює постих козаків та селян на підтримку Брюховецького, одночасно шляхом арешту усуває від боротьби Золотаренка та Сомка. Згодом їхнього було б страчено .

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького (рік. народ. невід. — 1668). Певний годину перебував на Січі, у 1661 — 1663 роках був кошовим отаманом. Це був яскравий представник доби Руїни. Типовий демагог, він був чудовим промовцем й вмів добро впливати на юрбу. У своїй політиці був антиподом Тетері - він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви. У 1665 році Брюховецький на запрошення царя відвідав Москву, де йому присвоєно боярсь київ титул й де він одружився із княжною Долгорукою. Підписані тоді ж так звані Московські з статтею не лише підтверджували Переяславські з статтею 1659 року, та ще понад обмежували права українського народу. Згідно із цим договором в всіх полкових містах України вводилися московські застави, вся податкова система перейшла до московського управління, гетьман помиляюся вести котрі небуть зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався московським патріархатом. Московські чиновники активно розпочали свою справу, й серед народу почали з’являтись ознаки незадоволення, котрі поступово зростали. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 року між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську бік навіть не запросили. У 1667 — 1668 роках по Лівобережній Україні прокотилась хвиля повстань проти московських заставу, й Брюховецький, побоюючись загального повстання й розуміючи неминучість зміни політичного курсу 1668 року скликає Генеральну Раду, де перед старшинами заявляє, що Єдиний шлях порятунку для України — вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. До Царгорода відправляють послів, й султан згоджується на прийняття підданства України на умовах васальної залежності. Одночасно Брюховецький Веде таємніф переговори із гетьманом Правобережжя Дорошенком, який також Веде переговори із Туреччиною та Кримським ханом. На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні. Весною 1668 року Дорошенко переходити Дніпро, тріумфіально крокуючи по Україні. Народ вітав його й переходив на його бік. Це був годину найвижчого тріумфу Дорошенка. Колі він наблизився до з. Будищі поблизу Опішні, де стояв табір Брюховецького, козаки збунтувались проти Брюховецького й вбили його. Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра .

У тому ж таки 1668 році Дорошенко, змушений повернутися на Правобережжя для боротьби із почавшими наступ поляками прозначає наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (рік народ. та смерти невідомі). Вихідець із селянської родини на Чернігівщині, військову службу почав у Б. Хмельницького. З 1663 року — чернігівський полковник. Противник укладання Андрусівської догоди 1667 року. Підтримував антимосковський виступ І. Брюховецького 1668 року. Людина проста, не маюча освіти, пряма та нетакактовна, він мав репутацію ватажок, здатного змусити своїх підлеглих якщо не віддано служити, то хоч підкорятися своїй волі. З падіння па Правобережжі Дорошенка й тиском, до того числі і військовим, із боці Москви Многогрішний клянеться на вірність цареві та дістає його визнання як гетьмани Лівобережної України. Укладена ним 3 березня 1669 року в місті Глухові угода чіткіше визначала автономію України в складі Московської держави. Складалась із 27 основних та 12 додаткових пунктів, що стосувались лише київських та ніжинських міщан. Глухівські з статтею підтверджували чинність «Березневих статей» 1659 року. Гетьман України позбавлявся права дипломатичних відносин, обмежувався перехід селян в козаки й навпаки. Організовувався компанійський полк, який виконував поліційні функції. Глухівські з статтею дещо послаблювали централізовану політику царизму на Україні. Російські застави залишались лише в чотирьох містах (Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав), а із інших виводились. До тогож воєводи могли вирішувати лише військові запитання. Всі податки впливали до гетьманської скарбниці. Кількість війська встановлено за 30 я тисяч. Київ та округи залишались под владою гетьмани. Міщани Києва та Ніжина звільнялись від податків. Вочевидь, такі вчинки були продиктовані висновками, зробленими московським урядом враховуючи досвід відносин із українським народом за часів гетьманування І. Брюховецького. На тлі спустошеного та затероризованого поляками Правобережжя контрольований Москвою Лівий беріг Дніпра виглядав более привабливо, особливо для біженців. Під уладові Многогрішного вступили два полки — Прилуцький та Переяславський. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цого зажени компанійців. Активно бореться із старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їхні карає, накладає податкина старшину та духовенство. Алі його нетактовність та самовласність, абсолютизм та невміння порозумітися із старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доносии, в які Многогрішного обвинувачено в зв’язку із Дорошенком та в намірах перейти под зверхність Туреччини. 1672 року Дям’яна Многогрішного скинуто із гетьманування, арештовано та ув’язнено іркутській в’язниці. По звільненню 1688 перебував на військовій службі в Сибіру, 1696 року залишив службу й постригся в ченці. Востаннє згадується в документах 1701 року .

Протягом трьох місяців у Правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити уладові наступного гетьмани. І це дуже подобалось офіційній Москві. На Генеральній раді в Козачій Діброві біля Путивля було б поновлено договір із Москвою та обрано нового гетьмани — генерального суддю Івана Самойловича (рік народ. невід. — 1690). Народився в Ходоркові на Житомирщині в сім'їсвященика. Навчався в Київському колегіумі. Служив писарем в козацькому війську, був сотником, а й у 1668−1669 роках — чернігівським полковником. У 1669 — 1672 роках — генеральний суддя. Людина освічена, із широким світоглядом, талановитий політик та патріот, він прагнув об'єднати укра-їнські землі та дати їм незалежність. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умів, котрі обмежували уладові гетьмани, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед всім він помиляюся судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Заради, а обмірковував усі справ із Радою Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили переважно сині старшин, що перебували в близькому оточені гетьмани і виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та і взагалі, за 15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава із монархічним характером .

У своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну й боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує под свою уладові правобережних полковників, у 1674 році йому передає булаву Михайло Ханенків, а 1676 на його користь зрікається гетьманства Петро Дорошенко. Це був піковий період в гетьмануванні Самойловича, коли його проголосили гетьманом усієї України. Щоправда через два рокта турки із Ю. Хмельницьким витіснили його із Лівобережжя. Відступаючи, він організовує масове переселення людей із Правобережжя на Лівий беріг, інколи і використовуючи примусово — силові методи. Це су так звань «великий згін». Довгий годину свого гетьманування підтримував добрі відносини із Москвою. Там виховувались його сині, свою дочку він одружив із боярином Ф. Шереметьєвим. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підлящща, Поділля, Підгір'я, Червону Русь, котрі завжди були частиною України. Також він намаговся приєднати в Україну Слободжанщину, Яка був заселена українцями. Та ці обдва домагання не малі успіху .

На початку 1680-их років Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати антитурецьку, а разом із тім і антикримську коаліцію, так звану «Священу Лігу», до якої було б попросили і Україну. Та Самойлович відмовився від участі в коаліції, розуміючи, що знищення татарського ханства може пошкодити втіленню його планів щодо створення незалежної держави, котра якщо оточена московськими володіннями. Також Самойлович був проти зближення Москви із Польщею. Та із підписанням в 1686 році «вічного світу» між Польщею та Москвою імовірність реалізації його намірів стала досить примарною. У 1687 році починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція малі вдарити по Туреччині, Росія — на Крім. Та перспектива війни із Кримом був дуже непопулярна серед козацької старшини, серед якої було б багато колишніх «дорошенківців». Не розкриваючи справжніх причин свого небажання починати війну, Самойлович марно пробує переконати царський уряд, що похід величезної армії серез випалені сонцем степу якщо зв’язаний із великою небезпекою. Алі все марно, й в квітні 1687 року похід почався. 100 тисячне московське військо йшло под командуванням князя У. Голіцина, фаворита царівни Софії, майже 50 тисячне козацьке військо вів сам гетьман. Не доходячи до Січі, коло річки Карачокрак, Голіцин несподівано накозав військам повернути тому. Тільки 40 тисяч московського та українського війська под командуванням Неплюєва та середнього сина гетьмани Григорія Самойловича пішла на Запоріжжя, де і потерпіли невдачу. Причини відступу Голіцина залишаються неясними. Офіційну версію — шлюб фуражу для коней — сучасники спростовують, бо паші було б достатньо. Можливо, що Голіцин, знаючи про небажання старшини та гетьмани брати доля в цій компанії просто побоявся заходити у далекому степу. Та потрібно було б перекласти на когось відповідальність за невдачу, й для цого було б використано один із останніх доносів старшини на гетьмани. Взагалі, протягом години правління Самойловича старшина скаржилась тих, що він не скликав Заради, бравши хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було б намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну династію правителів. У доносі, поданому Голіцину гетьмани Самойловича звинувачено у зв’язках із татарами. Донос підписала стара, заслужена дружина, серед неї - Кочубей, Лизогуб, Дунін — Борковський, Забіла, Гамалій та інші. Військо знаходилось коло річки Коломак, коли із Москви прийшов наказ про арешт гетьмани та його родини. Івана Самойловича та його сім'ю заслано до Тобольська, а його сина Григорія, после тортур страчено в Сєвську .

На першу звістку про арешт Самойловича козаки відповіли заворушеннями: в Гадяцькому та Прилуцькому полицях побили старшину, а інших — пограбували .

Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни й починається новий період — Гетьманщина .

Заключення .

У заключенні цієї роботи хотілося підвести деякі загальні підсумки й відповісти на запитання, як могутня, сповнена рішучості відстоювати свою незалежність, свою тяжко здобуту волю, країна, маючи чималу міжнародну ваги та одну із найсильніших армій, країна, Яка одна із перших в Східній Європі реалізувала та прийняла основні норми та принципи демократичного правління, керуючись якими існує сучасне людство, а саме такою був Україна за часів Богдана Хмельницького, втратила усі свої здобутки й через менш ніж 30 років после його смерти перестала існувати як цілісна територіальна одиниця, щезнувши із мапи Європи? як горда козацька нація, котра перед усе цінувала й відстоювала власну свободу, допустила прийняття зверхності хижаків — сусідів та дозволила знову загнати собі у кайдани, змарнувавши таким чином усі здобутки Визвольної війни 1648 — 1656 року ?

Однією із найголовніших причих виникнення доби Руїни в історії України треба вважати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними тенденціями в розвитку козацького суспільства. На протязі всього розглянутого періоду інтереси правлячої верхівки — козацької старшини та знаті завжди ставали впоперек дороги інтересів та бажань простого народу: пересічного козацтва, міщан, селян. Ще за часів створення Української держави Богданові Хмельницькому треба було б кардинально оновити усі гілки влади, не дуже до керування країною людей, котрі були типовими уламками старого ладу, із своїми усталеними поглядами та абсолютним неприйняттям суспільства рівноправних людей. Після Хмельницького не було б понад людини, котра б мала таку уладові та ваги в суспільстві, й могла реалізувати хоча б сходжу ідею. З іншого боці простий народ, звільнившись від кріпацького ярма, нав’язаного польською шляхтою отримав нарешті, ті чого завжди хотів — волю. І цей свій головний здобуток, омитий кров’ю тисячів загиблих повстанців простий люд відстоював до останнього. Якщо з’являлась найменші ознаки зазіхань на ці завовання, мирні народні маси вибухали повстаннями та заколотами .

Іншою, але й не менш важливою причиною невдачі українського народу в період 1657 — 1686 рокта можна назвати повну відсутність у правлячої верхівки чітко окреслених політичних цілей, а також відповідних методів та інструментів управління всіма верствами українського суспільства. Якщо оглянути загальні риси осіб, котрі тримали уладові в своїх руках в цей період (гетьмани, старшина, духовенство), то ми бачимо, що ці люди, більшість із які мала чималий досвід керування, як державного то й військового, й розпочинавші свої Перші політичні кроки біля Б. Хмельницького прагнули Україні лише добра та процвітання. На шкода, шляхи та методи досягнення своїх благородних цілей смердоті вибирали не завжди такі, котрі б були бажані для простого люду і країни вцілому. І що найголовніше, це відсутність одностайності та взаємозгоди серед правлячого елементу в прийнятті важливих державних рішень, неспроможність знайти спільну мову та об'єднатися перед лицем загальної загрози. Схожі проблеми переслідують Україну протягом усієї її історії, навіть у наш годину .

І нарешті не треба забувати про зовнішнє втручання деяких зацікавлених країн в внутрішні справ України. Таких зацікавлених країн було б три — Польща, Туреччина та Росія і кожна із них як на Україні свої певні інтереси. Польща после повстання 1648 року втратила один із найприбутковіших районів Східної Європи, й тому зрозуміле її бажання повернути Україну в свій склад чи — якою ціною. Інколи йдучи на такі вчинки, про котрі до Хмельниччини і мови йти були (наприклад, Гадяцька угода та інш.). Для Польщі Україна був ще захисною буферною зоною між татарами та турками. Для Туреччини Україна — це постачальник основного джерела доходів турецької страти — работорговлі. Алі найбільші інтереси тут мала Російська імперія. Тією годину Україна знаходилась на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава був таким собі взірцем й союз із якою був дуже важливий як із військово — політичних, то й із культурних питань. Таке собі «вікно» в південно — західну Європу. І для підкорення багатостраждальної України ці «сусіди» використовували любі матеріали та методи. Занадто уже «смачним» був цей шмат землі в центрі Східної Європи .

За все своє історію Україна пережила багато горя та негараздів, але й доба Руїни є одним із найсташніших періодів, передусім свої, що найкращі сині українського народу гинули не від чужої зброї загарбника, а від руки свого ж брата — українця. І гадаю, це стало гарним уроком для наступних поколінь. Може стані і нам …

Література .

1. Україна. Історія. Про. Субтельний 1993 рік вид — у «Ли-бідь» м. Київ 2. Історія України. М. Полонська — Василенко 1995 рік вид — у «Ли-бідь» м. Київ 3. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ й козаків узагалі .

Про .І. Рігельман 1994 рік вид — у «Ли-бідь» м. Київ 4. Ілюстрована енциклопедія історії України. Про. Кучерук 1998 рік.

«Спалах ЛТД» м. Київ 5. Ілюстрована історія України. М. Грушевський 1992 рік.

М.П. «Райдуга «КООП «Золоті ворота «м. Київ.