Особливості мотивів спілкування з дорослими та однолітками у дошкільнят

Вступ

Актуальність теми. Початок нового періоду в розвитку польської культури зв’язують із національно-визвольним повстанням 1863 р., усвідомлення характеру й наслідків якого склало її найсуттєвіший тематичний шар.

Метою дослідження є виявлення особливостей польської освіти, культури та літератури у міжвоєнний період, висвітлення суспільних, національних причин формування світогляду письменників цієї доби.

Об'єктом дослідження є освіта, культура та література Польщі у міжвоєнний період.

Предметом дослідження є характеристика культурного життя міжвоєнного періоду життя Польщі.

У літературі 60−80-х рр. в гострій боротьбі спочатку з романтичною концепцією, а потім з різними декадентськими течіями, затверджується реалістичний напрямок. Становлення реалізму відбувалося інтенсивними темпами й мало специфічні національні риси, обумовлені насамперед розчленованістю Польщі на три частини, у кожній з яких були свої умови для культурного розвитку. Широке поширення одержав так званий варшавський позитивізм, що носив, на відміну від західноєвропейського, не стільки філософський, скільки суспільно-ідеологічний характер. Польські позитивісти виходили з уявлення про незмінність існуючих соціальних відносин і апелювали до всіх громадян із закликом співробітничати в ім'я вдосконалювання суспільства через економічне піднесення Польщі. Відповідно до позитивістської програми, ця «органічна праця» повинна була супроводжуватися «роботою у основ» — просвітительською діяльністю польської інтелігенції, її сприянням вихованню й освіті народу. Варшавський позитивізм позначився на творчості багатьох письменників, у тому числі реалістів. Не будучи прямим додатком до позитивізму, добутки Ожешко, Пруса, Сенкевича являють собою той або інший ступінь художньої реалізації його основних положень [20, ст. 193].

На формування польської літератури, освіти та культури цього періоду впливали традиції попередньої літературної епохи (зокрема, романтична поезія А. Міцкевича і Ю. Словацького), а також інші види мистецтва, особливо образотворче (графіка А. Гротгера, Ю. Коссака, М.Е. Андріоллі, живопис Я. Матейко, Ю. Хелмонського, А. Геримського) і театральне (найвизначніші досягнення якого були пов’язані з Краківським театром.

Не останню роль у формуванні реалізму відіграли й польсько-закордонні літературні зв’язки. Із західноєвропейських письменників найбільш шановані були Ч. Діккенс, Е. Золя, з росіян — Салтиков-Щедрін, Достоєвський, Л. Толстой і особливо Тургенєв. Дослідники вказують на деяку типологічну подібність творів Сенкевича й Тургенєва, Пруса й Достоєвського, Конопницької і Некрасова.

1. Освіта Польщі міжвоєнного періоду (1918;1939 рр.)

польський освіта письменник культура Кожна країна, котра прагне поступу на рівні світових тенденцій розвитку і прогресу, дбаючи про власну міць й гідне місце у системі міжнародних відносин, насамперед повинна забезпечити належний рівень освіти її громадянам, створити умови для вияву творчого і наукового потенціалу населення. Лише вільна та озброєна знаннями людина, у свою чергу, примножує капітали держави. Водночас, загальновідомо, що навпаки, прагнучи пригнітити й знищити народ, треба позбавити його традицій і можливостей духовного розвитку. У складні періоди відновлення державності погляд звертається на становище освіти. Питання її розвитку були, є і будуть актуальними в середовищі свідомої еліти країни, викликають інтерес серед дослідників. Особливо важливими вони є для України, яка сьогодні торує свій шлях новітнього державотворення. У цьому контексті привертають увагу зламні періоди, як-то відновлення і розбудови державності, й насамперед країн Центрально-Східної Європи, у тому числі посталої 11 листопада 1918 р. Польщі.

Закономірно питання освіти в контексті національного відродження Польщі викликали інтерес як в українських, так і зарубіжних, передусім, польських дослідників. Зокрема, проблеми розвитку освіти в Польщі у міжвоєнний період знайшли певне висвітлення у публікаціях Л. Зашкільняка і М. Крикуна, В. Ярового, X. Зєліньского, Ф. Арашкєвіча, С. Маєвского, В. Рошковского таін. [1−6]. Питань освітнього рівня польського суспільства в означений період торкалася у публікаціях і авторка даної статті [7−9]. Тож проблеми розвитку освіти Польщі періоду її відродження після 123-літньої анексії іноземнимим державами хоча й не нові, та їх актуальність не зменшується, а ще більш посилюється, як для окремих громадян, так і суспільства вцілому. Оскільки, про що зазначалось вище, воно може успішно розбудовуватися лише на міцній духовній основі. Національно-державне відродження неможливе без значимого культурного підґрунтя. Питання розвитку освіти будь-якої країни має міжнародне звучання і вміщує як науково-пізнавальний інтерес, так і практичне значення. У пропонованій статті авторка намається в її рамках проаналізувати стан освіти після відновлення Польщі в 1918 р. та подальший розвиток.

Історичний досвід переконує, що основою самовідтворення і розвитку культури є освіта. Питання про державну підтримку її розвитку, використання освітньої політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало у Польщі після проголошення її незалежною державою в 1918 р. Створення нової системи шкільної освіти було однією з складних проблем, яку довелося вирішувати з утворенням самостійної держави, оскільки освітній рівень поліетнічного населення залишався незадовільним. Ще до початку Першої світової війни у Королівстві Польському неписьменність сягала понад 50%, Галичині - близько 40%, на території, що анексувала Пруссія, неписьменних практично не було, однак більшість населення знала на письмі лише німецьку мову [10, с 115]. Серйозні труднощі в організації шкільної справи випливали, власне, з того, що до моменту здобуття незалежності Польщі у кожній із її трьох частин діяла шкільна система країн-по дільниць, яка зберігалася впродовж ряду післявоєнних років [3; 4; 11]. Ця проблема мала два аспекти: створення умов для органічного засвоєння освітніх цінностей західного світу й модерних прогресивних ідей у справі освіти, згідно з новим суспільним змістом, забезпечення її зв’язку з польською національною освітою, культурою і традиціями та усунення засилля й впливу на неї іншонаціональних держав. Звідси — боротьба властей Польської держави за реформування національної школи і створення єдиної загальної світської освіти. Звичайно, на її становище у новопосталій Польщі впливали різні соціально-економічні чинники: соціальна структура, національна приналежність, віросповідання, матеріальне забезпечення окремих верств суспільства, економічні можливості держави у фінансуванні освітніх послуг. Велике значення мав доробок наук, пов’язаних з освітою та вихованням, а також «модель польської інтелігенції» [5, с 125].

Уже з перших років незалежного існування система освіти в Польщі зазнала значних змін. Ще до проголошення Польської республіки 7 листопада 1918 р. Тимчасовий народний уряд серед інших суспільних реформ проголосив необхідність домогтися «введення загальної і безкоштовної світської шкільної освіти» [12, с 130]. Аналогічне завдання визначив польський уряд незалежної країни у листопаді 1918 р. — створення «загальної, світської, безкоштовної школи, однаково доступної для всіх», «школа має виховувати молоде покоління Поляків, сповнених громадянським духом, добре обізнаних із рідною землею, її традиціями, ресурсами та господарством, громадян, підготовлених і охочих до творчої праці у всіх сферах життя для добра Батьківщини й співгромадян» [13, с 14]. А 7 лютого наступного року було прийнято декрет про обов’язкове навчання у семирічній школі [14], й підготовку вчителів. У лютому 1922 р. польський сейм ухвалив закон, за яким створення та утримування загальних шкіл покладали на місцеве самоврядування. Ці документи становили організаційно-програмові основи школи Польщі в час її другої відбудови [17, с 549].

Як бачимо, турбота про розвиток освіти піднімалася до рівня державної політики. Це знайшло вияв і у прийнятій 17 березня 1921 р. Конституції країни. Так, її 118 і 119 статті, згідно з вимогами лівиці, яку підтримували вчительські організації, регулювали принципи шкільництва у Польщі: «В межах загальної школи навчання є обов’язковим для всіх громадян Польщі» (ст. 118), і - «Навчання в державних школах і школах самоврядування є безкоштовним» (ст. 119). Цікаво, що 94 стаття прописувала обов’язком батьків «виховання своїх дітей справжніми громадянами Вітчизни і забезпечення їм щонайменше початкової освіти». У групі конституційних положень, що стосувались питань організації освіти і науки, була постанова, яка визначала свободу наукових досліджень та оголошення їх результатів, заснування й роботи — при виконанні визначених умов — навчальних закладів (ст. 117).

Гостра потреба докорінних змін у сфері освіти зумовила боротьбу прогресивних кіл за реформування національної освіти і створення єдиної загальної світської школи. Відновлення Польської держави в 1918 р. створило сприятливі умови для організації та діяльності різноманітних громадських культурно-освітніх об'єднань і асоціацій. Серед них варто назвати такі просвітньо-виховні: Товариство народної школи (в Галичині), Товариство народних читалень, Польська Матиця та ін. Свої гуртки Матиця мала в усій країні, відала дитячими садками, початковими і середніми школами, професійними училищами, керувала курсами підвищення кваліфікації, мала власні інтернати, організовувала видання шкільних програм, збірників для обов’язкового читання, підручників, навчальних посібників, художню літературу і т. п. У країні працювало майже 800 її бібліотек, фонди яких сягали 500 тис. томів [19, с 259]. Помітним був розвиток позашкільної освіти. З часом обов’язковим ставало навчання неписьменних у польському війську. Певний вплив на розвиток освіти продовжували здійснювати Костел і традиційне родинне виховання.

Становище, щоправда, ускладнювалося тим, що до питань розвитку і реформування шкільної освіти не було єдиних підходів. Це простежувалося у роботі й просвітніх організацій, і першого освітнього з'їзду, який відбувся в квітні 1919 р. у Варшаві. Він став всепольським, отримавши назву «Вчительського сейму». Тут були присутні делегати від центральних і регіональних учительських й педагогічних організацій, котрі розглянули основні напрями становлення і розвитку польської шкільної освіти [20, с 108−109]. Більшість учасників з'їзду підтримала засади демократизації навчального процесу, рівного доступу до освіти вихідців із різних верств суспільства, обмеження релігійного виховання учнів уроками релігії. Такі підходи відповідали реаліям Другого польського відродження, органічно вписувались у національно-політичні процеси післявоєнної Польщі. Але очікуваних докорінних змін у системі освіти не відбулося, багато положень Учительського з'їзду залишилися добрими побажаннями. Особливо це було помітним у справі освіти національних меншин [9, с 337−338, 342−343].

Розвиток польської школи супроводжувався полонізацією шкільної освіти у Західній Україні, Західній Білорусі й на Віленщині, що знайшло відображення 1924 р. у законі про школи [1, с 499], згідно з яким утримання національних шкіл покладали на громади, а держава надавала перевагу в підтримці утраквістичним (двомовним) школам, які проводили курс на асиміляцію українців та білорусів. Два, незв’язані між собою типи шкіл, з одного боку, зберігали гімназії, які давали освіту, достатню для вступу у вищі навчальні заклади, а з іншого — однокласні школи. Гімназії були розраховані на дітей переважно з заможних верств населення. Однокласні школи закінчували не менше 20% дітей, здебільшого з малозабезпечених сімей [21, с 298]. Програма обов’язкового семирічного навчання, затверджена 1919 p., фактично була здійснена лише в 1932 р., але навіть і після того її не завжди повністю виконували у сільській місцевості. «Крім шестирічки, — як зазначив Д. Ротшильд, — у Польщі міжвоєнних часів існувала система подвійної освіти, яка мала на меті підтримати існуючий поділ на соціальні верстви, чи, принаймні, вповільнити зміни всередині них» [22, с 462−463].

Дітей селян і робітників було менше 14% серед учнів середніх шкіл та близько 7% вищих навчальних закладів, а такі родини становили близько чотирьох п’ятих усього населення [22, с 463]. Особливо у сільській місцині не вистачало приміщень, вчителів, підручників і т.д. Після державного перевороту 1926 р. посилився наступ на освіту, розпочалася масова ліквідація українських та білоруських шкіл. У період економічних спадів і кризових явищ зменшилися державні асигнування на потреби освіти й науки, що не могло не позначитися негативно на розвитку культури. Державна адміністрація стимулювала в таких випадках розвиток лише тих сфер культурно-освітнього життя, відставання яких залишалось особливо разючим, і тому вони потребували невідкладної допомоги держави.

Проте, незважаючи на всі труднощі післявоєнного часу в 1918;1926 pp., учительство Польської республіки зуміло досягти певних позитивних змін у сфері освіти. Одним із вагомих здобутків Другої Речі Посполитої стало формування польської системи шкільної освіти. Можемо погодитись з Г. Дильонговою у визначенні на тоді особливо вагомої інтеграційної ролі польської освіти, як успіху тодішньої держави — поступову ліквідацію неписьменності та збільшення кількості шкіл, в цілому задовільного рівня кадрів, хоч їх і бракувало особливо у початковий період становлення країни, та як здобутку — патріотичне виховання на пропаганді культу легіонів та Ю. Пілсудського [23, с 128]. Зачас, який розглядаємо, утричі зменшилося число неписьменних, при цьому були дещо нівельовані відмінності між окремими регіонами країни, оскільки на відсталих східних окраїнах цей процес розвивався значно швидше. Розширилася мережа навчальних і культурно-освітніх закладів. І хоча в сільській місцевості й у невеликих містах освіта жителів нерідко обмежувалася двома-трьома класами, кількість неписьменних у країні зменшилась, а загальних шкіл зросла до 27 515 у 1922/23 pp., порівняно з 18 404 — у 1910 р. Однак ситуація з шкільництвом була різною у містах і селах, регіонах. Якщо в західних і центральних воєводствах до початкової школи ходили 95−100% дітей, то у східних — 70%. Продовжували діяти різноманітні громадські організації, які влаштовували курси для дорослих. Усе це дало змогу підвищити освітній рівень суспільства. Якщо у 1918 р. неписьменних віком понад 10 років було до 70%, то вже у 1921 р. — 33%, а в 1926 р. — 25% [1, с 499]. При цьому зауважимо, що у сфері загальної шкільної освіти Польща продовжувала зберігати значну дистанцію від Європи.

Помітного прогресу набула вища школа. На момент проголошення незалежності Польської держави діяли три університети: у Кракові, Львові, Варшаві, дві політехніки: Львівська й Варшавська. У 1918 р. завдяки приватним пожертвам відкрився Люблінський Католицький університет, а наступного року — Познанський університет, відновлено роботу Університету імені Стефана Баторія у Вільно, який продовжував традиції Віленської академії. Поряд з діючими вищими навчальними закладами за перші роки незалежного існування Польської держави відчинили двері Гірнича академія в Кракові, Головна школа сільського господарства у Варшаві, Академія мистецтв у Варшаві та ін. Залишалися труднощі з науковими кадрами. Значну допомогу у цьому надавали поляки, які навчались за кордоном. На кінець 1924 р. в 17 вищих навчальних закладах Польщі студіювали 39 тисяч студентів [6, с 35]. І хоча інтелігенція залишалася малочисельною, її ряди та роль у суспільстві зростали. Збільшилася питома вага людей з вищою освітою, а лави інтелігенції, яка культивувала значною мірою шляхетські традиції, поповнювали вихідці з селян і менш заможних верств міського населення. Польська інтелігенція, яка формувалася, передусім, з випускників вищих навчальних закладів, відзначалася високими зразками гуманістичного ставлення до соціальних і суспільно-політичних проблем у контексті національно-державного відродження після Першої світової війни. Дедалі більше її метою ставала боротьба за демократизацію як шкільно-просвітницької справи, вищої освіти, так і усього суспільного ладу Другої Речі Посполитої.

Уже перші роки становлення Польської держави показали бажання та можливості вирішувати надскладні питання внутрішнього розвитку країни, реформування освітньої системи, у тому числі за несприятливих зовнішніх обставин. Проте чимало проблем на практиці вирішувалися повільно чи залишалися деклараціями, а у ставленні до національних меншин прийняті постанови прямо порушувались. При цьому зроблені реальні кроки стали доброю основою для подальших змін у системі польської освіти, її подальшого розгортання і розвитку.

2. Література Польщі

Творчість Стефана Жеромського (1864−1925) увібрала в себе всі основні тенденції польської літератури рубежу століть. Прозаїк, драматург, публіцист, він відрізнявся активною цивільною позицією, багато чого робив у культурно-просвітительській сфері (заснував народну школу, курси для неписьменних, недільний університет для робітників, читав лекції). Різке неприйняття дійсності, з одного боку, зробило письменника «совістю польської літератури», «духовним вождем» сучасників, з іншого боку — послужило причиною політичного цькування. Зокрема, уряд відмовився підтримати кандидатуру Жеромського, коли постало питання про можливість присудження йому Нобелівської премії.

У більшості ранніх творів Жеромського (переважно новелах) показане життя сільських бідняків, «комірників», убогістю й непосильною працею зведених до положення робочої худобини. Долям «принижених і ображених» письменник присвятив новели «Забуття», «Собачий борг», «Непохитна», «Сутінки» і ін. В оповіданнях Жеромського з’являються й герої-народолюбці, «громадські працівники», що живуть заради служіння народу. Багато хто з них умирає (Станіслава в «Непохитної», лікар Поземський в «Промені»), гинуть у в’язницях і засланні, а хто залишився в живих, приречені на горе й самітність [9, ст. 93].

Нова тема ввійшла у творчість Жеромського з його «патріотичним циклом» — збірником оповідань і повістей «Роздзьобає нас вороняччя» (1895), тема польського національно-визвольного руху, що стала відтепер однією з магістральних у творчості письменника. У збірнику переважають мотиви безнадійності й суму, у тому числі в заголовному оповіданні, присвяченому останнім дням повстання 1863 р. Про трагічну долю учасника повстання Костюшко 1794 р. Жеромський повідав в одному із кращих своїх творів — повісті «Про солдата-блукача» (1896). Ця повість у певному змісті передбачила появу історичного роману «Попіл» (1900;1903), у якому розповідається про формування національної самосвідомості поляків у драматичний для них період історії - з 1797 по 1812 р. Тлом для основної дії послужили такі події, як наполеонівські війни, утворення Варшавського князівства, що розбудило в патріотів надію на возз'єднання Польщі. «Мова йде тут про подвиги легіонерів, доконаних під італійським і іспанським небом і навіть за Атлантичним океаном», — писав автор у передмові до шведського видання «Попелу». Польські легіонери, що мріють про звільнення власної батьківщини, змушені віднімати волю чужу, «палити живцем» людей і винищувати міста й села, іти «проти совісті».

До національно-історичної проблематики Жеромський звернувся в повісті «Праця Сизифа» (1897), романах «Вірна ріка» і «Врода життя» (обоє - 1912), драмі «Сулковський» (1910) і інших своїх творах.

Художнє осмислення у творчості Жеромського одержала й сучасна письменникові дійсність. До неї він звертався в численних оповіданнях, драмах, публіцистиці, а також романах, починаючи «Бездомними» (1900) — про життя й працю промислових робітників. Жеромський не був першовідкривачем цієї теми в польській літературі: про пролетарів уже писали Прус, Реймонт, Немоєвський. Нове в трактуванні даної теми Жеромським полягало в прагненні показати героїчне в характері свого героя [9, ст. 176].

Позитивний герой, утопіст-одинак, з’являється перед нами й у трилогії Жеромського «Боротьба із сатаною» («Звертання Іуди», 1916; «Заметіль», 1916; «Charitas», 1919). Одержимий задумом створити робочий кооператив, Рішард Ненаський на мільйони, заповідані йому зненацька багатієм, що прозрів, будує заводи й фабрики, обладнані новітньою технікою, але гине на самому початку реалізації свого плану. Які б не були дорогі серцюписьменника мрії про соціальну перебудову, реалістичне чуття й на цей раз привело художника до висновку про їхню нездійсненність за допомогою праці однієї людини, яким би моральним максималізмом і відданістю народу вона не володіла. Заслугою Жеромського є жагучий осуд імперіалістичної війни, що пролунав в третьому томі епопеї й поставив її в один ряд з такими антивоєнними творами, як «Вогонь» А. Барбюса, «На Західному фронті без змін» Е. М. Ремарка, «На імперіалістичній війні» білоруського письменника М. Горецького й ін. Останнім звертанням Жеромського до сучасності став його роман «Переддень весни» (1924).

З дисонанс виткана поетика творів Жеромського, завжди емоційних, побудованих на гостро драматичних конфліктах і трагічних фіналах, що буяють символами.

Письменник часто використовує техніку дискусії, алегорію, підтекст, з'єднує язикову й образну поетичність із фактичною точністю. Жеромський успадкував традиції як польської, так і російської літератури. Загальновизнаним є вплив на нього Тургенєва й Салтикова-Щедріна, Толстого й Достоєвського. Типологічну подібність дослідники виявляють у творчості Жеромського й творах Чехова, Л. Андрєєва. Не підлягає сумніву романтична природа багатьох героїв польського художника, своїм моральним максималізмом, непохитністю й трагічною самітністю, долею «обранців» романтичних персонажів, що нагадують, А. Міцкевича і Ю. Словацького.

Уявлення про художній світ Жеромського було б неповним без обліку елементів імпресіонізму в його поетиці (в описі пейзажу, переживань того або іншого героя), експресивності його стилю, прихильності до натуралістичних деталей.

Одночасно з Жеромським, в 90-і рр., у літературу ввійшов Владислав Станіслав Реймонт (1867−1925), першими ж оповіданнями заявив про себе як великий художник. Специфічною якістю прози Реймонта, що дали про себе знати вже в ранніх його творах, була «націленість» на дослідження колективної психології, у той час як, наприклад, Жеромський волів досліджувати «закони особистості». Переважний інтерес Реймонта до середовища, до патологічних проявів людської психіки давав критикам привід для зіставлення його творчості з натуралізмом. Поступово — при незмінному інтересі саме до психології мас — підсилюється особистісне начало у характерах персонажів. Особливо чітко ця тенденція виявилася в романі «Мужики» (1904;1909), що приніс авторові славу. Твір з енциклопедичною повнотою увібрав в себе всі аспекти життя польського селянства — його побут і працю, звичаї й обряди. На прикладі села Липці Реймонт показує розшарування селянства [15, ст. 245].

До землі, «могутньої і безвладної», «мертвої й безсмертної», зводяться всі помисли героїв. Вона у вирішальні моменти змушує мужиків об'єднатися, вона ж і роз'єднує, рве, здавалося б, найміцніші - кревні - узи, перетворює в непримиренних ворогів матір і синів, батька й сина, породжує безліч драм.

Одна з таких драм є центральною в «Мужиках»: Домінікова видає свою красуню дочку за старого Мацея Борину в надії, що Ягуся стане в майбутньому господаркою шести моргів землі. Страшна доля очікує Ягусю: «розлючене стадо» селян, що бачать у ній винуватницю всіх своїх лих, б'є її до півсмерті й, «зганьблену навіки, нелюдяно принижену й невимовно нещасну», виганяє із села.

Реймонт, однак, зовсім не вважає жадібність і озлобленість якимись споконвіку властивими польським «мужикам» рисами. Ці бідняки здатні на допомогу й жаль, на жалість і глибоку пристрасть, а багато хто з них, подібно батракові Вітеку, від природи наділені справжнім талантом художника. Пульс селянського життя б'ється в унісон пульсу Землі, природа — повноправний герой роману. Про це свідчить і своєрідна структура твору: чотири його частини («Осінь», «Зима», «Весна», «Літо») відповідають чотирьом порам року.

«Мужики» Реймонта — один з найбільш досконалих романів у польській класиці. Він відрізняється композиційною стрункістю, тональною розмаїтістю, сполученнями епічного розмаху з напруженістю дії, мальовничою видимістю образів і сцен, що нагадують то «буйні» полотна Рубенса, то ніжні акварелі. Про майстерність Реймонта-реаліста говорить і вміння виділити з безлічі героїв роману фігури значні, складні, а всім іншим — навіть епізодичним — персонажам дати глибокі портретно-психологічні характеристики. Цими ж художніми принципами Реймонт керувався й надалі у своїй творчості, у тому числі при створенні історичної трилогії «1794 рік» (1913;1918). Проте роман «Мужики» залишився кращим твором письменника.

3. Мистецтво Польщі в міжвоєнний період 1918;1939 рр.

У міжвоєнний період у мистецтві з’явилися нові течії та напрямки‚ розвивалися старі. До Першої світової війни в європейському образотворчому мистецтві панував реалізм. Світ тоді уявлявся гідним його реалістичного зображення. Особистість художника‚ його смаки та вподобання могли виявитись у виборі жанру‚ композиції‚ в перевазі форми чи кольору.

Перша світова війна і післявоєнна нестабільність призвели до того‚ що світ утратив гармонійність і раціональність в очах художників‚ його реалістичне відбиття начебто втрачало сенс. Сталася зміна в розумінні художника. Вона полягала не в адекватному відображенні світу‚ а у виявленні художником його бачення світу. А таке розуміння світу могло звестися‚ наприклад‚ до певного співвідношення ліній та геометричних фігур. Такий вид живопису отримав назву абстракціонізму. Засновником його був російський художник Василь Кандинський. Сюрреалісти на чолі з Сальвадором Далі намагалися зобразити ірраціональний світ. На їхніх картинах‚ на відміну від картин абстракціоністів‚ присутні предмети‚ що їх можна пізнати‚ але інколи вони дивно виглядають і знаходяться в незвичайних композиціях‚ як у сновидіннях [21, ст. 155].

Модернізм — основний напрям мистецтва 20−30-х рр.‚ що характеризувався розривом з ідейними та художніми принципами класичного мистецтва. Зародився тоді ж‚ охопив усі види творчості. Художники-модерністи Е. Кірхнер‚ Д. Енсор‚ Е. Мунк‚ Е. Нольде‚ В. Кандинський‚ П. Клес‚ О. Кокошка пропонували інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі - використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору, відмову від ілюзій простору‚ деформацію предметів у зображенні‚ символів, суб'єктивізм у змісті.

Одним із нових напрямків у літературі та мистецтві був авангардизм, що виник на ґрунті анархічного‚ суб'єктивного світорозуміння. Звідси — розрив із попередньою реалістичною традицією‚ формалістичні пошуки нових засобів художнього вираження. Попередниками авангардизму були модерністські напрями першої третини ХХ ст. — фовізм‚ кубізм‚ футуризм‚ сюрреалізм і додекафонія в музиці. Серед представників авангардизму і неоавангардизму — художники П. Мондріан‚ С. Далі‚ письменники Р. Деснос‚ А. Арто‚ С. Беккет‚ композитори С. Буссоті‚ Дж. Кейдогс.

В той же час реалізм не здавав своїх позицій. Її представниками були, зокрема, художники Ф. Мазерель (Бельгія)‚ Фужерон і Таслицький (Франція)‚ Р. Гуттузо (Італія)‚ Г. Ерні (Швейцарія).

Поширення історичної свідомості серед поляків значною мірою було обумовлене особливим значення для них традицій, які пронизували всі сфери культури, скріплюючи її єднісність в умовах вимушеної роз'єднаності польських земель. Цим пояснюється живучість у польській культурі романтизму. У період занепаду позитивізму романтизм знову пережив відродження, коли на зламі сторіч виник новий інтелектуально-художній напрям — модернізм. Своїх послідовників на польських землях він знайшов у представників філісофсько-естетичного літературного об'єднання «Молода Польща». Воно стало бунтом проти соціальної дійсності та проти вже зужитих засобів відображення її в мистецтві. На цю течію неоромантизму, підґрунтям якої був індивідуалізм та песимізм, лягла тінь символізму й ірраціоналізму. Його найбільш яскравими представниками стали молоді поети С Пшибишевський, К. Тетмайєр, 3. Пшесмицький. Неабияку популярність здобуло також молоде покоління прозаїків: Я. Каспрович, Г. Запольська, В. Оркан.

Однак гасло «мистецтво заради мистецтва» виявилося в польських умовах фікцією. Відмовившись від колишнього стилю, мови та образності, польські модерністи вважали, що на них покладена велика й почесна місія «вождів народу». Тому вони відгукувалися не тільки на питання громадського й національного життя, але й поточні політичні події. Це простежувалося у творчості драматурга, поета, художника Я. Каспровича, театрознавця й драматурга С. Висп’янського, письменника С. Жеромського. Національна тема залунала в історичних романах Ю. КрашевськогоД. Єжи, Г. Сенкевича. Славнозвісна трилогія останнього («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський») та роман «Хрестоносці», які героїзували минуле польського народу, відіграли визначну роль у формуванні національної свідомості поляків. А відзначений Нобелівською премією (1905) роман Г. Сенкевича (1846−1916) «Камо грядеши» про зародження християнства мав не тільки історичний, але й філософський характер [8, ст. 146].

Історіософічні романи (Б. Прус, К. Тетмайєр) трактували тему національно-визвольного руху поляків з певним внутрішнім трагізмом та елементами натуралізму (С. Жеромський — романи «Попіл», «Вірна річка»). Однак натуралізм розвивався на базі як реалізму, так і модернізму. Водночас модерністська філософія, етика та естетика вносили в життя песимізм та індивідуалізм.

У польському образотворчому мистецтві на початку XX ст. все сильніше стали проявлятися прагнення художників до пожвавленого усвідомлення суперечностей буття та все більше відчувався вплив авангардистських естетичних ідей. Модернізм у образотворчому мистецтві проявлявся у прагненні наслідувати західний імпресіонізм та символізм (Я. Мальчевський, В. Тетмайєр, Ю. Мохоффер, С Висп’янський), «кубізм» (Т. Ма-ковський), експресіонізм (В. Войткевич). Однак значна частина художників, як і раніше, відстоювала обов’язок мистецтва віддзеркалювати дійсність (С. Масловський, А. Каменський, К. Дуніковський). У скульптурі поряд з академізмом (П. Веленський «Гладіатор», «Боян») провідні позиції залишалися у прихильників реалізму: пам’ятник Міцкевичу у Варшаві та Копернику у Кракові (А. Кужава, Ц. Годебський). Впливи імпресіонізму й символізму проявилися у творчості В. Шимановського (пам'ятник Ф. Шопену у Варшаві).

В архітектурі найбільшої популярності набув стиль модерн, який отримав у польських землях назву «сецесіон». Для його прихильників активне використання в архітектурі можливостей художнього відображення сприяло широкому застосуванню в будівництві бетону та інших нових матеріалів [9, ст. 210].

Значних успіхів у цей період було досягнуто і в галузі музичної культури, одним із провідних напрямів якої став модернізм. Найбільшої відомості у світі набула творчість таких польських композиторів, як М. Карнович, Л. Ружицький, К. Шимановський. Далеко за межами польських земель лунала слава видатного музиканта-віртуоза І. Падеревського.

Поряд із уже загальновизнаними польськими театральними центрами Краковом і Львовом, з’явилися нові - Варшава, Вільно, Лодзь. У прусській частині польських земель широкого розповсюдження набула діяльність аматорських театрів. У польських містах нараховувалося майже 400 кінотеатрів, у яких вже з 1908 р. демонструвалися також і фільми польських режисерів.

Польська культура на початку XX ст. досягла значних успіхів і фактично залишалася єдиною сферою життя, яка забезпечувала розвиток польської нації як єдиного цілого. Саме завдяки своїм культурним досягненням поляки мали змогу нагадувати не тільки про своє існування, але й про своє право зайняти гідне місце у світовому співтоваристві.

Відновлення державності Польщі (1918) створило сприятливі умови для розвитку національної культури, освіти та науки. Змінам у житті польського суспільства сприяв також і процес урбанізації, який впливав на вигляд не тільки центральних міських районів, а й околиць, де кооперативи будували відносно недорогі будинки із вигодами. Газове освітлення вулиць було поступово витіснене електричним, споруджувалися водогінні та каналізаційні мережі. У 1925 р. розпочала роботу перша польська радіостанція, а напередодні війни радіо слухали майже мільйон абонентів [20, ст. 215].

У міжвоєнний період у Польщі існувало близько 26 тис. бібліотек, понад дев’ятсот «народних домів», майже тисяча народних театрів та 175 музеїв. Дедалі доступнішою ставала в країні медична допомога, зростав рівень санітарії та гігієни. Міський спосіб життя та його культурні стереотипи поступово проникали в селянське середовище. Усе більш важливу роль в житті поляків став відігравати спорт: зростала кількість робітничих спортивних клубів, а спілки селянської молоді активно пропагували заняття фізичною культурою. Олімпійськими чемпіонами 1932 р. стали бігуни Я. Кусочинський і С. Власевич.

Значна увага у Другій Речі Посполитій приділялася розвитку освіти. Так, уже з лютого 1919 р. запроваджувалися загальна семирічна освіта для дітей та відповідні навчальні заклади для дорослих. У результаті здійснених заходів кількість неписьменних серед дорослих у 30-х роках зменшилася майже до 20%. Однак діти нацменшин були позбавлені державної підтримки. Так, у Східній Галичині кількість українських шкіл зменшилася порівняно з початком XX ст., водночас збільшилася кількість двомовних шкіл. У цих умовах для протидії полонізації українці, білоруси, німці вимушені були відправляти своїх дітей до приватних платних шкіл.

До трьох уже існуючих польських університетів приєдналися також Познанський, Віленський та Католицький у Любліні. Всього існувало 16 державних та 11 приватних вищих шкіл. Проте, так і не був відкритий обіцяний польською владою український університет.

Сприятливіші умови склалися для здійснення наукових досліджень, однак, як і раніше, найбільшого поширення набули ті наукові сфери, які не потребували значних грошових та матеріальних вкладень. Так, широковідомими стали роботи в галузі математики (С. Банах), фізики (С. Пеньковський), діелектричних nматеріалів (К. Закшевський), а також у соціології (Ф. Знанецький), філософії (Т. Котарбінський, К. Твардовський), історії (А. Прухняк, Я. Рутковський, Ф. Буяк, М. Хандельсман) [2, ст. 245].

Поряд з майстрами художньої літератури старшого покоління у міжвоєнний період яскраво засяяла творчість письменників прогресивно-демократичного напряму, які прагнули розвивати кращі традиції польської класичної літератури. Однак нове покоління письменників зазнало складної ідейної та художньої еволюції, яка віддзеркалювала їхнє прагнення наблизитися до народу та знайти нові форми відображення дійсності. Характерним для них було як негативне ставлення до «санаційного» режиму в країні, так і прагнення до соціальної справедливості та необхідності змінити життя на краще.

Значний вплив на польську культуру й далі мала модерністська та декадентська література. Вже в перші роки незалежності Польщі в літературі виникли різні течії, школи та угруповання. Так, у 1920 р. поети Ю. Тувім, Я. Лехонь, А. Слонімський, а потім і Я. Івашкевич та К. Вежинський об'єдналися у групу «Скамандр». її учасники проголошували, що «велич мистецтва виявляється не в темах, а у формах», що головний їхній принцип — бути «поетами сьогодення» та домагатися синтезу «старих і нових традицій».

Визначну роль у польській поезії цього періоду відіграв Л. Стафф (1878−1957), творчість якого, насичена інтелектуально-філософським змістом, багато в чому відрізнялася від декадентсько-модерністського мистецтва. Творчий шлях іншого видатного поета (О. Тувіма (1894−1953) був пов’язаний з ідейно-художніми традиціями класичної поезії, яку він збагатив тематично, а основними мотивами ЇЇ стали невпевненість у майбутньому та самотність.

Розвиток польської художньої прози в міжвоєнний період був позначений успіхом, який випав на долю видатного письменника В. Реймонта (1867−1925). За епічний роман «Мужики», в якому відтворені образи селян на етапі становлення капіталістичних відносин, йому була присуджена Нобелівська премія (1924). Значна роль у розвитку польської художньої літератури належить С. Жеромському (1864−1925). Після виходу його трилогії «Боротьба із сатаною» (1919) в його творах відчутні нотки розчарування, пов’язані з існуючим політичним режимом («Вітер з моря» (1922); «Відлетіла від мене перепілочка» (1924)). Помітний внесок у критичний реалізм зробила 3. Налковська (1885−1954), твори якої пронизані співчуттям до принижених і знедолених людей. У центрі уваги іншого видатного майстра польської прози М. Домбровської (1889−1965) — пошук людиною щастя.

Розвиток театрального мистецтва в міжвоєнний період відбувався досить складно й суперечливо. Творчі досягнення польського театру пов’язані в першу чергу з режисерами Ю. Остервою, Л. Шиллером, С. Ярачем, А. Зельверовичем, Ю. Висоцьким, А. Адвентовичем. Так, у 1919 р. Ю. Остерва створив театр «Редута», творча програма якого була схожа з програмою російського МХАТу. Найбільший творчий злет театру припав на 30-ті роки, коли його діяльність була тісно пов’язана з творчістю С. Жеромського й такими видатними акторами й режисерами, як Є. Шанянський і С. Висп’янський. Провідні позиції займав Театр народовий у Варшаві, у якому працювала плеяда видатних майстрів сцени, очолювана режисером Ю. Остервою. Важливе місце в політичному житті займав Театр польський, на сцені якого грали відомі актори: С. Висоцька, В. Семашкова, І. Сокольська, М. Пшибилко-Потоцька, М. Дулемба, Ю. Венгжнін. Визначною подією, яка знаменувала утвердження героїчно-монументального напрямку в театральному мистецтві, а в умовах «санації» мала широкий громадський резонанс, стала постановка у Варшаві (1934) «Дзядів» А. Міцкевича [20, ст. 198].

У міжвоєнний період в польській музичній культурі відбувався пошук визначальних ідейно-естетичних орієнтирів. Мова йшла як про збереження її національного, самобутнього характеру, так і про ставлення до класики. У межах цього процесу найкращими виконавцями творів Ф. Шопена були визнані у світі учні І. Падеревського, з 1927 р. у Польщі стали проводитися міжнародні конкурси піаністів, а в 1934 р. у Варшаві був створений інститут Шопена. Найвизначнішою фігурою польської музичної культури в цей період був композитор К. Шимановський. Значний внесок у розвиток музичної освіти зробили К. Сікорський та Б. Войнович, європейської відомості досягли скрипаль В. Ко-ханський, співачка Є. Бандровська-Турська.

У галузі образотворчого мистецтва в міжвоєнний період тривала творча діяльність багатьох живописців старшого покоління, які групувалися навколо Товариства заохочення вишуканих мистецтв у Варшаві та групи «Мистецтво» у Кракові. Провідне місце в польському живописі займав формалізм, прихильники якого розробляли проблеми об'ємно-площинних форм, композиції ліній, конструктивної організації площі полотна. Очолював цей напрямок Т. Чижевський. Певної відомості досягли в галузі формалізму Т. Ньоселовський, Р. Витковський, абстракціонізму — Л. Хвістек, експресіонізму — С. Виткевич. Прихильникам формалізму та його різновидів протистояли художники-колористи, які проголосили культуру кольору основою живопису. Одним з найбільш значних явищ польського живопису став «капізм», який відзначався досить високою живописною культурою, що грунтувалася на традиціях світової класики [1, ст. 470].

Особливе місце в польському образотворчому мистецтві належить Т. Маковському (1882−1932) з його оригінальним стилем, у якому водночас поєднувалися і наївність, і відвертий примітивізм, і сприйняття навколишнього світу через ліризм та приховану іронію. Свій внесок у польську культуру зробила і «краківська група» (1932), до якої належали революційно налаштовані художники (І. Штерн, Я. Вищинський), та об'єднання «Фригійський ковпак» у Варшаві, творчість якого була зосереджена на зображенні життя та боротьби людей праці.

Складним і суперечливим був розвиток польської архітектури. Після відновлення державності у Варшаві були зведені будівлі Військового міністерства й Національного театру (Ч. Пши-бильський), Геологічного інституту й Сільськогосподарського банку (М. Лялевич), банку «Під орлами» (Я. Теуріх), Міністерства закордонних справ (Б. Пневський). У цей період широкого розповсюдження набув конструктивізм, у основу якого були покладені утилітарність, ясність, простота конструкцій та відсутність декоративних прикрас. Однак пануючим в архітектурі в 30-х роках стало експериментаторство, зовнішнє прикрашення, пошук вишуканих естетичних ефектів тощо.

Загострення національних почуттів у поляків певною мірою обумовлювалося існуванням на «східних кресах» значної кількості (до 40% населення країни) українців, білорусів і литовців. По відношенню до цих людей правлячі кола здійснювали політику полонізації. У Польщі, де існувало майже 7300 католицьких костьолів, владою здійснювалася цілеспрямована політика руйнування православних храмів. Різними засобами перешкоджаючи розвиткові національної культури нацменшин, влада тим самим викликала міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти, які розхитували підвалини державності.

Висновки

Певне відставання економічного розвитку та роз'єднання польських земель позначилося на стані польської науки, у якій здебільшого переважали дослідження в галузі гуманітарних наук. На розвиток природничих наук впливала малочисельність національної технічної інтелігенції. Певна частина польських вчених змушена була шукати за кордоном кращі умови для роботи (або емігрувала з політичних причин). Працюючи за межами батьківщини вони зуміли досягти видатних наукових результатів. Так, перша в історії паризької Сорбонни професор-жінка М. Склодовська-Кюрі, за відкриття радію та полонію ставала лауреатом Нобелівської премії у 1903 та 1908 pp. Всесвітнього визнання заслужили також засновник нейрохірургії Ю. Бабін-ський, конструктор паровозів В. Лопушинський.

У самих польських землях наукова думка давала певні позитивні результати, а її головними центрами були Академія знань у Кракові, Варшавське наукове товариство; «Каса М’яновського» у Варшаві; при Вроцлавському університеті діяло Товариство верхньосілезьких поляків, а в Познані - Товариство друзів науки. Помітну роль у формуванні національної самосвідомості й патріотичних почуттів відіграла польська історична наука. Поряд з дослідженнями середньовічної історії Польщі (С. Закшевський, В. Собеський, С. Кутшеба) предметом активного вивчення стали події XIX та початку XX сторіч (Ш. Ашкеназі, В. Фельдман, В. Грабський, Ф. Буяк).

У багатьох творах Марії Конопницької простежується романтична традиція, що сполучається з реалізмом, що йде в першу чергу від великих співвітчизників — А. Міцкевича і Ю. Словацького, а також від її улюбленого письменника — В. Гюго.

Специфічною якістю прози Реймонта, що дали про себе знати вже в ранніх його творах, була «націленість» на дослідження колективної психології, у той час як, наприклад, Жеромський волів досліджувати «закони особистості». Переважний інтерес Реймонта до середовища, до патологічних проявів людської психіки давав критикам привід для зіставлення його творчості з натуралізмом.

Водночас слід зазначити, що державний патронат над культурою й наукою післявоєнного часу мав свої як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, набагато зросла кількість наукових центрів, театрів, бібліотек, музеїв, видавництв, навчальних закладів, а з іншого — ця сфера суспільного життя перебувала під потужним ідеологічним тиском. Так, залишилася надзвичайно низькою ефективність наукових досліджень (із ста закінчених науково-дослідних праць впроваджувалася лише третина). Залишковий принцип фінансування був характерним і для культури, витрати на розвиток якої не перевищували трьох відсотків держбюджету. Все це призвело до того, що панівні позиції «соціалістичного реалізму» вже в 60-ті роки були втрачені - він так і не став основним методом польської художньої культури. В літературі, музиці, театральному та образотворчому мистецтві поряд з реалізмом співіснували різні інші художні стилі - від найсучасніших надбань авангардизму до «театру абсурду».

У цілому ж у міжвоєнній Польщі існувало п’ять моделей культури: шляхетська, селянська, інтелігентська, робітнича та міщанська. Процес національної консолідації не тільки зближував ці моделі, але й підсилював їхнє взаємопроникнення, розширював ті сфери духовного життя, в яких сприйняття цінностей певною мірою уніфікувалося, незважаючи на належність до різних станів. Так, відданість національній ідеї, готовність відстоювати незалежність країни стали характерними рисами для більшості польських селян і робітників. Як і інші соціальні прошарки, вони не забували про свої класові інтереси, але коли мова заходила про захист державності, вони готові були йти на значні жертви. Без урахування цієї особливості суспільної свідомості поляків того часу важко зрозуміти обумовленість та важливі риси внутрішньої й зовнішньої політики Другої Речі Посполитої або зрозуміти причини значної популярності Ю. Пілсудського.

Список використаних джерел

1. Зашкільняк Л.О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів.-Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. — 752 с

2. Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. — К.: Либідь, 1996. — 416 с

3. Zielmski Н. Histona Polski. 1914;1939. — Wroclaw, 1982. — 427 s.

4. Araszkiewicz F. Szkola s rednia ogolnoksztawca^ ca na ziemiach polskich w latach 1915;1918 II Rozprawy z dziejowos wmty. — 1967. — T. X — S. 161−230.

5. Majewski S. Szkola s rednia ogolnoksztawca^ ca w Polsce w XX wieku. Tradycje, przemiany, perspektywy rozwoju II Edukacja mlodego pokolenia polakow і ukraincow w konteks cie integracji europejskiej. Nadzieje і zagrorzema I Pod red. R. Kuchy і E. Klosa. — Lublin: Wydawmctwo UMCS, 1998. — S. 124−141.

6. Roszkowski W. Historia Polski 1914;2001. — Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2003. — 494 s.

7. Алексієвець Л. M. Реформа шкільної освіти і розбудова вищої школи Польщі у міжвоєнний період (1918;1939 pp.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. — Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М. Алексієвця. — Тернопіль. — 2003. — Вип. 1. — С 207−211.

8. Алексієвець Л. Відродження та основні пріоритети польської культури, освіти та науки міжвоєнної доби (1918;1939 pp.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. — Серія: Філософія. — № 11, 2003. — С 146 — 152.

9. Алексієвець Л. Польща: утвердження незалежної держави 1918;1926. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. — 448 с

10. Doroszewski J. Rozwoj rzycia os wiatowego ws rod dorosrych na Zamojszczyznie w latach 1918;1939 // Przegla^ dHistoryczno-Os wiatowy, 1999, nr 1−2, s. 115−129.

11. Zaremba P. Historia Dwudziestolecia (1918;1939). — Wroclaw-Warszawa — Krakow: Zaklad Narodowy imienia Ossolmskich, 1991. — 519 s.

12. Manifest Tymczasowego Rza^ du Republiki Polskiej II Kumaniecki K. Odbudowa panstwowos ci polskiej. Naiwazniejsze dokumenty 1912 — styczeii 1924. — Warszawa; Krakow, 1924. — S. 130−132.

13. Araszkiewicz F. Wychowanie obywatelskie w okresie Drugiej Rzeczypospolitej II Wychowanie obywatelskie, 1971, nr 4.

14. Dekret о obowia^ zku szkolnym II Dziennik Praw Panstwa Polskiego (Dz Pr PP), 1919, nr 14, poz. 147.

15. Dekret о ksztawceniu nauczycieli szkol powszechnych w Panstwie Polskiem II Dz Pr PP, 1919, nr 14, poz. 185.

16. Dekrety [XII. 1918;11. 1919]. — Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Kancelaria Cywilna Naczelnika Panstwa, sygn. 36.

17. Araszkiewicz F. Geneza ustaw z roku 1932 о szkolnictwie panstwowym і prywatnym II Przegla^ d Historyczno-Os wiatowy, 1971, nr 4, s. 549−587.

18. Ustawaz dnia 17 marca 1921 roku. Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej, 1921, nr 44, poz. 267.

19. Dybkowska A., zaryn J., zaryn M. Polskie dzieje odczasow najdawniejszych do wspolczesnos ci. — Warszawa: Wydawnictwo naukowe PWN, 1994. — 378 s.

20. Porozyriski H. Wychowanie obywatelskie w programach os wiatowych Polski lat 1918;1939 II Przegla^ d Historyczno-Os wiatowy, 1999, nr 1−2, s. 107−114.

21. Краткая история Польши. С древнейших времен до наших дней. — М.: Наука, 1993. — 528 с.

22. Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. з англ. В. П. Канаша. — К.: Мегатайп, 2001. — 496 с