Течії сучасного мовознавства

Реферат на тему Течії сучасного мовознавства

(крім когнітивної лінгвістики)

ПЛАН

1. Функціональна лінгвістика

2. Лінгвістика тексту

3. Комунікативна лінгвістика Використана література

1. Функціональна лінгвістика

Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мо-вознавстві продовжують розвиватися інші напрями, що виникли ще до появи когнітивної парадигми. Се-ред них — функціональна лінгвістика.

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 p., коли було створено Міжнародне това-риство функціональної лінгвістики у Франції, куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Мунен, Е. Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сфор-мувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфільда і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціо-нальної лінгвістики.

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передба-чає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призна-ченні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різ-ниться від інших, наприклад, формального.

За останні два-три десятиріччя з’явилося чимало функціональних описів багатьох мов на всіх їхніх рів-нях, у тому числі і в Україні: Grammaire fonctionnelle du Francais, ed. Par A. Martinet (P., 1973); Dik S. С Functional grammar (Amst., 1979); Бондарко А. В. Функ-циональная грамматика (Л., 1984); Слюсарева Н. А. Проблемы функционального синтаксиса современного английского языка (М., 1981); Загнітко А. П. Основи функціональної морфології (К., 1991); Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису (К., 1992); Вацевич Ф. С, Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексикологии (Львів, 1997) та ін.

У функціональній граматиці об'єктом досліджен-ня є функції морфологічних і синтаксичних, рідше лек-сичних, одиниць. Таке дослідження може проводитися у двох напрямках — від функцій до засобів їх реаліза-ції і від засобів до їх функцій. Перший підхід є основ-ним, бо практично людина під час комунікації відшу-кує, як саме виразити певну думку, та й у навчанні іноземної мови головним є питання, яким чином нею можна передати певний зміст. Проте й другий підхід має вагоме значення, особливо коли застосовується су-купно з першим. Двосторонній підхід у функціональ-ній лінгвістиці виправданий тим, що певна функція може реалізуватися різними мовними засобами, а один і той самий засіб може виконувати різні функції.

Помітним набутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О. В. Бондарком теорія функ-ціонально-семантичного поля як системи різнорівневих мовних одиниць (лексичних, морфологічних, син-таксичних), здатних виконувати одну спільну функ-цію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональність, посесивність, міра, локативність, темпоральність тощо). Так, наприклад, модальність може вира-жатися синтаксично, морфологічно і лексично.

Функціонально-семантичне поле має центр і пери-ферію. Центром є одиниця, яка найбільшою мірою спеціалізується на вираженні певної семантичної катего-рії. Є моноцентричні і поліцентричні поля. Моноцен-тричні поля ґрунтуються на граматичній категорії (поля аспектуальності, темпоральності, модальності, персональності), а поліцентричні поля — на сукупно-сті різних мовних засобів, які не створюють єдиної го-могенної системи форм, вони є слабоцентровані (поля локальності, посесивності, якості, кількості, суб'єктності, причини, умови та ін.).

Функціонально-семантичні поля різних мов, в осно-ві яких лежить одна й та сама семантична категорія, можуть мати неоднакову структуру. Так, у слов’янсь-ких мовах центром поля аспектуальності є категорія виду, а в німецькій мові, де виду немає, центральну роль відіграють різні лексико-граматичні засоби вираження граничності. Різноструктурними є в германських і сло-в'янських мовах поля означеності/неозначеності. Якщо в германських мовах їх центром є граматична катего-рія означеності/неозначеності, то у слов’янських мо-вах, за винятком болгарської та македонської, голов-ними її репрезентантами є лексичні та синтаксичні засоби. Бондарко вважає, що дослідження функціона-льно-семантичних полів різних мов є одним із найваж-ливіших завдань функціональної лінгвістики.

Останнім часом функціональна лінгвістика викори-стовує деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей та співвідношення універсальних й ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях.

2. Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв’язного тексту та його змістові категорії.

Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу-ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло-ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло-ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні-кативну структуру, враховуючи особистість автора з його психологічними, ментальними, соціальними, куль-турними, етнічними та іншими властивостями, адре-сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор-ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо-нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо-му звертається увага на пресупозицію — фонові знан-ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз-глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти-ці, в лінгвістиці тексту широко використовують антропоцентричний підхід і дані інших наук — когнітології, герменевтики, літературознавства, філософії, пси-хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо-лінгвістика.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як модифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте-тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо-мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].

З лінгвістикою тексту пов’язане вчення про дискурс (від фр. discours «мовлення») — текст у сукупності праг-матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин-ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме-ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ-но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ-ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис-курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк-таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си-туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі-чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро-дження й розуміння мовлення в певних умовах [Лин-гвистический энциклопедический словарь 1990: 137].

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи-вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна-ну смисловим зв’язком послідовність знакових оди-ниць, основними властивостями якої є зв’язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв’язку з екстралінгвальними чинниками.

Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати-ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан-ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур-су діють свої правила синонімічних замін, свої прави-ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].

3. Комунікативна лінгвістика

Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов’я-зані з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонен-тів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка конта-кту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасни-ків спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна ко-мунікативна поведінка. На думку американського ло-гіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умо-ви дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (го-ворити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільс-твом системи стійких норм спілкування для встанов-лення мовленнєвого контакту співбесідників, підтрим-ки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молодшими, а також форми привітання, прощання, знайомст-ва, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення, по-бажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.

Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов’язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невер-бальною комунікацією представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул (укр. Ласкаво просимо], рос. Добро пожаловать!, болг. Добре дошли, англ. You are welcome], укр. Скільки літ, скільки зимі, Хай щастить], 3 води і роси], Красно дякую], рос. С легким паром] та ін.).

Розуміючи важливість мовленнєвого етикету для комунікації, вчені багатьох країн, у тому числі Украї-ни, звернулися до його всебічного вивчення. Відомими є такі праці: Костомаров В. Г. Русский речевой этикет (Рус. яз. за рубежом. — 1967. — № 1); Формановская Н. И. Русский речевой этикет (М., 1983); її ж Рус-ский речевой этикет: лингвистические и методологи-ческие аспекты (М., 1987); її ж Речевой этикет и куль-тура общения (М., 1989); Гольдин В. Е. Речь и этикет (М., 1983); Фабіан М. П. Етикетна лексика в українсь-кій, англійській та угорській мовах (Ужгород, 1998); Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілку-вання (Львів, 2001).

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мов-леннєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістич-ній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про бага-тоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозрив-ність з формами життя: взаємодія мови і життя оформ-ляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англій-ським філософом Дж. Остіном (1911—1960).

Популярним є вчення Остіна про три рівні мовлен-нєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнен-ня нової ситуації), локуція (використання мовних засобів для досягнення мети). Остін визначав як іллокуцію наказ, інформування, попередження, а як перлокуцію — переконання, досягнення мети, реакцію подиву, страху, обман. Так, наприклад, речення Я зайду до Вас може мати різну іллокуцію (повідомлення, обіцянка, по-гроза тощо). На цьому ґрунті виникло вчення про не-прямі мовні акти. Наприклад: Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти); У кімнаті душно (про-хання відчинити вікно) тощо.

У мовленнєвих актах беруть участь мовець і ад-ресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнє-вих актів належать обставини мовлення — той фраг-мент дійсності, якого стосується його зміст. Здійсни-ти мовленнєвий акт означає вимовити членорозділь-ні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллоку-цію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, ство-рити нову ситуацію.

З комунікативною лінгвістикою тісно пов’язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосу-ються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов’язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З’явилось чима-ло наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принци-пам співробітництва, ставленню мовця до висловлюва-ного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оці-нок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. [Leech G. N. 1983; Levinson St. 1983; Степанов 1981; Булыгина 1981].

Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. performo «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчин-ку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я запо-відаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недолі-ки; Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економіч-ний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самовряду-вання народу країни, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах їі території і рівноправність у зовнішніх зносинах (З «Декларації про державний суверенітет України», при-йнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р.). Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здій-снює її). Саме тому перформативне може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізні-ше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто ко-мунікативної спрямованості висловлення.

Отже, прагматика охопила багато проблем, які рані-ше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативно-му синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії ко-мунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін.

З проблемою комунікації пов’язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (осо-бливо популярна в Німеччині), особистість комуніканта (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набу-вати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий профе-сор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий сту-дент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо).

Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнан-ня особливостей, головно мовної компетентності адре-сата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в комунікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різ-ні психічні особливості комунікантів (емоційність, характер, темперамент, спосіб мислення), розбіжність їх-ніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди (див.: [Городецкий, Кобозева, Са-бурова 1985; Бацевич 2000; Бацевич 2003; Почепцов 1999]).

Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби ство-рення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базылев 1998: 46]. Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий сві-тогляд, що пов’язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос». На думку В. М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового — еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мо-ви і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст.

Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої — виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделю-вання реальності.

Використана література

1. Паршин П. Б. Теоретические перевороты и методологический мятеж в лингвистике XX века // Вопр. языкознания. — 1996. — № 2.

2. Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. — Львів, 2003.

3. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. — К., 1999.

4. Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. — К., 1998.

5. Новое в зарубежной лингвистике. Лингвистическая прагматика. — М., 1985. — Вып. 16.

6. Новое в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты языка. — М., 1988. — Вып. 23.

7. Кубрякова Е. С, Демьянков В. В., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. Крат-кий словарь когнитивных терминов. — М., 1996.