Розвиток політичної думки України

«РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНІ»..

Навчальна література:.

1. Конституція України. — К., 1996.

2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка. — 1- е видання. — Вінниця: НОВА КНИГА. — 2002.

3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — К.: «Академія», 2000. (С. 46−71).

4. Демчук П. О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. — К.: КВГІ, 1998. (С. 51−73).

5. Юрій М. Ф. Основи політології: Навч. Посібник. — К.: «Кондор», 2003. (С. 40−68).

6. Закон України «Про основи національної безпеки України» / Відомості Верховної Ради. — № 39. — 2003.

ЇХ століття стало початком феодальної формації, що проіснувала на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі соціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.

Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії. Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.

Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офіційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією; релігійна спільність — досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.

Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна орієнтація Київської Русі, здійснена в X ст., суттєво вплинувши на всі ідейні процеси, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.

Дослідники Київської Русі зазначають, що тут склався свій унікальний менталітет з особливою соціальною психологією і суспільною свідомістю.

М.Ю. Брайчевський, зокрема, пише: «Попередником феодала тут був не рабовласник-латифундист, що мав добре організоване господарство, а колишній общинний староста, що звик живитись за рахунок усієї общини. З іншого боку, феодально залежним продуцентом ставав не колишній раб, зовсім позбавлений засобів виробництва, а вільний общинник, який володів земельним наділом, мав свій двір, необхідні знаряддя праці тощо. Відчуження молодим феодальним класом додаткової праці селян здійснювалося у вигляді додаткового продукту, створюваного в рамках дрібного селянського господарства. Ця форма експлуатації відома в джерелах під назвою данини».

Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов’янських та неслов’янських державних і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій території. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов’янської держави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римської імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря» та «славного Святослава» — перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о законі і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова архонт). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі - каганами.

Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка говорить про перевагу політичного чинника — княжої влади — над церковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою — поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з державними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її структури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держави. В 1073 р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава в тому, що «неправедно сотворима і не по закону сідеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».

Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Ярослава Мудрого. З неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуджувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними — не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, і можна було викупитися грішми. Найважчою карою було вигнання з рідної землі - за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував школи, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.

Для давноруських пам’яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад — «Повчання» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспівуванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливостей. В особі автора «Повчання» гармонійно поєднуються риси представника «варварських» часів, чесноти хрестиянина, риси господарника та книжника. Утвердженням людської активності звучать його слова: «І худаго… не лінива мя был сотворил… на вся діла человіческая потребна».

Динаміка історичного розвитку давньокиївської доби викликала стрімке зростання внутрішніх спонук людської діяльності, індивідуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам’ятки цього періоду — «Повчання» Мономаха, «Ізборник», «Руська правда» Ярослава Мудрого, твори Кирила Турівського, Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.

Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме християнство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, самовдосконалення, з утвердженням свободи волі призвело до визнання київськими мислителями «самовільного» вчення, що передбачало високу активність людини в питаннях соціального, політичного й культурного життя".

Феодальному суспільству Київської Русі властиві явища і соціальної, і ідейної опозиції. Оскільки релігія домінувала в теоретичному мисленні, ідейна опозиція обов’язково набувала релігійної форми, виробляючи такі ідеї, які відрізнялися від релігійної ортодоксії. Соціальні ідеї єретичних рухів виражали потреби тих чи інших груп населення. Не посягаючи на основи феодального ладу, єретики ставили собі за мету обмежені цілі - відстояти чи поліпшити становище тих соціальних груп, які зазнавали утисків з боку верхів феодального суспільства. Такими були бюргерські єресі в Західній Європі. Близька до них єресь стригольників та ожидовілих, що знаходилась у Києві, а поширювалася переважно серед посадського населення Новгорода і Пскова в ХІУ-ХУ ст. Стригольники були противниками церковної організації, відкидали деякі релігійні служби і обряди, прийняті ортодоксальним православ’ям. Для стригольництва, як і для середньовічного єретизму взагалі, характерні елементи раціоналізму, вважалося, що розум здатний осмислювати (і переосмислювати) релігійну догматику. Права ' розуму розширювались за рахунок релігійної віри.

Стригольництво було історичним попередником таких єресей, які в нових умовах повернули свої ідеї вже проти засад феодалізму, поставивши під сумнів можливість його подальшого існування. Але для цього потрібно було, щоб всередині феодального суспільства з’явилися перші зародки нових соціальних відносин. Через ординську навалу та в силу багатьох причин в Україні це відбулося не раніше, ніж наприкінці XV — на початку XVI ст.

У другій половині XV ст. головними центрами суспільно-культурного життя в Україні були Київ і Галицька земля. Політичне відродження Київського князівства в середині XV ст. сприятливо вплинуло на його економічний і культурний розвиток. Саме тоді Київ стає центром раціоналістично-гуманістичного руху, який охопив українсько-білоруські землі Великого князівства Литовського. Процеси, що відбувалися в культурному розвитку, були відображенням реального життя в Україні. Звернення до історичного минулого, нові редакції знаменитого «Києво-Печерського патерика» 1460−1462 рр. були зумовлені автономістичною політикою київських князів Олельковичів, що прагнули повернути Києву роль головного центру всіх українських земель.

Славетна столиця давньоруської держави за Олельковичів (40−60 -ті роки XV ст.) знову стає центром духовного життя всієї України. Цьому сприяли причини як політичного (відновлення Київського князівства 1440 р.), так і соціально-економічного порядку. Дослідники показали, що протягом другої половини XV ст. Київ поступово перетворювався на великий господарсько-торговельний центр. У його політичному й культурному житті все активнішими стають міські ремісничо-купецькі кола, які на цей час помітно зміцнили свої економічні позиції. Саме ці верстви міського населення були зацікавлені в суспільному прогресі, у розвитку науки. За Олельковичів Київ підтримував активні торговельні стосунки як зі Сходом (через Каффу), так і з Заходом (через Польщу). Тут помітно оживилася діяльність єврейської общини, яка займалася тлумаченням та перекладом книг арабсько-єврейського походження. З цих кіл вийшла так звана єресь «ожидовілих», що була поширена на Півночі, особливо в Новгороді.

Перекладна література, яка з’явилась у Києві, розцінюється дослідниками як перші паростки якісно нових порівняно з середньовічними культурних феноменів. Слабший розвиток ранньобуржуазних продуктивних сил, відсутність національної державності та політичної єдності у тодішніх українських землях не дали змоги розгорнутися тим прогресивним зрушенням у сфері духовного життя, які можна трактувати як перші паростки національно-ренесансної культури вже у XV ст.

Українська політична думка періоду формування гуманістичних і реформаторських ідей (XVI — XVIII ст.).

Історична доля України склалася так, що з середини XIV ст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилась під польсько-шляхетським пануванням.

Соціально-економічний процес, що проходив тоді в Україні, зумовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв розвиткові політичної думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович. Діяльність гуманістів сприяла відродженню національної самосвідомості українського народу. Довгий час в Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних науково-культурних осередків, бракувало вчених і освічених людей. Епоха західноєвропейського Відродження, яка у центр свого суспільного вчення поставила талановиту людину, давала змогу здібній українській молоді, часто незважаючи на соціальне становище й віросподівання, здобувати освіту у вищих навчальних закладах європейських країн. Мислителі українського походження ставали відомими не тільки в культурному житті Речі Посполитої, а й далеко за її межами. Так, Юрій Дрогобич (близько 1450−1494 рр.) навчався у Краківському і Болонському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті, де пізніше викладав математику й астрономію. Крім того, у 1481 -1482 рр. він посідав у Болоньї посаду ректора університету медиків та вільних митців. Повернувшись до Кракова, Юрій Дрогобич викладав медицину й астрономію в Ягелонському університеті.

Найяскравішою постаттю в українському гуманізмі був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513−1566 рр.), який великого значення надав ідеям свободи, справедливого суспільного ладу. Оріховський веде суперечку з середньовічними мислителями, які відстоювали ідею теократичної держави, стверджували, що держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Основою виникнення держави, зазначав він, є залежно від умов життя воля людей і природжений інстинкт до суспільного життя. Держава, на його думку, повинна мати ряд обов’язків щодо громадянина, серед яких є гарантія права і пожитку кожного індивіда. Але і останній має ще більші обов’язки перед державою: його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави. Законові, який становить гарантію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, за Оріховським, усі, навіть королі. Закон, — зазначає мислитель, — душа і розум вільного королівства і його правитель мовчазний, сліпий, глухий, а корольлише мова, очі і вуха закону, він завжди чинить так, як велить закон.

Будучи ідеологом «шляхетської республіки», Оріховський разом з тим не проти короля, який був би «вустами королівства», дбав про збереження добра всіх людей, а не тільки власного. Оріховський хоче бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього й лагідного.

Розвиток суспільно-політичного та ідейного життя в Україні у цей період був тісно пов’язаний з розв’язанням проблеми вибору подальшої історичної долі її народу, прагнення різних соціальних кіл до цього були далеко не однозначними, залежно від успіхів національно-визвольного руху. На перший план висувались то одні, то інші варіанти. Одним із таких варіантів було прийняття Брестської унії 1596 р., тобто возз'єднання католицької та української православних церков. Ця подія була не тільки церковною справою, вона мала глибший суспільно-політичний зміст. Тривалий час радянська історіографія оцінювала унію як антиукраїнську, антинародну акцію, пов’язану з полонізацією і окатоличенням народних мас. Цікаво відзначити, що оцінка унії переважною більшістю істориків та філософів збігалась з позицією руської православної церкви. Сама церковна унія вважалась результатом {єзуїтських інтриг, егоїстичних прагнень верхівки тодішньої української православної церкви, які начебто більше думали про своє особисте збагачення, ніж про долю народу. Звичайно, така оцінка церковної унії є надто однобічна і не дивно, що в сучасних наукових дослідженнях вона піддається перегляду.

Сама ідея унії в Україні була сприйнята неоднозначне. Вона мала і своїх прихильників, і відвертих ворогів. Слід зазначити, що серед прихильників унії були не тільки представники духовенства, але й відомі репрезентанти української культури. Навіть такі діячі, як ректор Львівської братської школи Й. Борецький, засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила виявляли певні хитання у бік унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав’язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Кирило Транквіліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Намагаючись зблизити вітчизняну духовну культуру з західноєвропейською, підняти її на політичний рівень, вони виявились «нестійкими» у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спрямовані проти православ’я полемічні трактати. Якою б не була особиста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливання середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали.

Піднесення антифеодального народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне й духовне життя українського суспільства. Загострилась боротьба і в сфері ідеології. Саме в цей період в Україні відроджується і розвивається полемічна література, яка в кращих своїх зразках показувала справжню сутність польсько-католицької експансії, палко закликала народ до боротьби з нею, чим відіграла прогресивну роль в ідеологічній боротьбі того часу.

Епоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду блискучих письменників-полемістів — Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький (у ранній період його діяльності) Захарія Копистинський та ін. Найхарактернішою ознакою української полемічної літератури була її гостра публіцистична спрямованість, органічний зв’язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення суспільних проблем. Водночас ідейна боротьба полемістів проти католицизму виражала політичну боротьбу різних соціальних груп українського суспільства. Письменники-полемісти були виразниками дум і почуттів головним чином тих суспільних станів, які виступали проти польсько-шляхетського гніту та насильного покатоличення. Так, Іван Вишенський, Стефан Зизаній, Юрій Рогатинець виражали антифеодальні настрої найбільш визискуваних верств суспільства — закріпаченого селянства та міських низів. Погляди та ідеологію маєтних станів українського суспільства, які стояли в опозиції до унії та католицизму, відстоювали Г. Смотрицький, В. Суражський, Хр. Філарет, 3. Копистинський та ін. Ці полемісти, виражаючи інтереси дрібної та середньої шляхти, нижчого духовенства, заможних городян, боролись лише проти засилля магнатів, але не виступали проти основ феодального ладу.

Новий етап української полемічної літератури був пов’язаний з діяльністю засновника Києво-Могилянської академії Петра Могили. Митрополит добре розумів, що католицька ідеологія століттями удосконалювалась на Заході. Вона поставила собі на службу практично всі гуманітарні науки. Щоб успішно протистояти католицизму, П. Могила вирішує провести таку саму роботу стосовно православ’я. Всіма силами й засобами він спрямовує своїх однодумців у це русло. У світ виходять полемічні трактати С. Коссова, А. Кальнофойського та інших київських вчених, змінюється тактика самої полеміки. Письменники не зачіпають католицької обрядовості та догм, їхнє ставлення до католицької церкви зовсім не вороже. Така тактика, можливо, пояснюється тим, що київські полемісти не хотіли загострювати стосунків з католицькою адміністрацією в Україні. Вони ставили перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, добитися її рівноправності з католицькою церквою, проводити мирну полеміку з ідеологами католицизму. В своїх працях вони доводили, що православна церква, що має свою давню історію, володіє законним правом на своє існування.

Національно-визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі, на чолі якої став Богдан Хмельницький, не була спочатку спрямована проти короля, а лише проти «затятої шляхти». Б. Хмельницький намагався навіть виправдати її і з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов’язався раніше захищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своєї присяги й підданства. Український народ вступив у тяжку боротьбу «за своє благочестя», «за цілісність вітчизни», за свої колишні «права і вольності», які зневажалися панами ляхами, за «посполитий і простодушний народ», котрий вони хотіли «запрягти в ярмо невільницьке».

Волелюбний український народ ніколи не мирився з тим, що з ним не хотіли рахуватись. Про це свідчить вся подальша політична думка та історія українського народу. Про небажання бути чиєюсь колонією говорить і Конституція українського гетьмана Пилипа Орлика.

Ще задовго до проголошення американської Декларації незалежності, говорив про права України на самовизначення й незалежне державне існування Пилип Орлик, обраний козацькою радою 5 травня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, що має назву «Бендерської Конституції». Вона перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найцікавіших пам’яток політичної думки того часу в усій Європі.

Важливим у цьому відношенні є й політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України», написаний ним для оборони національно-державних прав України перед європейськими урядами.

Ідеї визволення України від «чужого панування» (Конституція Пилипа Орлика), ідеї «людського і природного права» козаків на свободу, права народу «протестувати» проти гніту (політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України»), матеріалізовані в українських політично-юридичних документах на початку XVIII ст., є найспівзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї «суспільного договору» французьких енциклопедистів.

Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умови в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знаходила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Значний внесок у його розв’язання зробили діячі Києво-Могилянської академії. І в цьому питанні можна побачити вираз інтересів різних суспільних верств, різних політичних напрямків. Різними, наприклад, були погляди на співвідношення церкви і держави у Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Намагаючись пристосувати церкву до нових суспільно-політичних умов, С. Яворський підтримував нововведення стосовно розвитку армії, флоту, економіки, освіти, однак він не міг не бачити, що ці перетворення вели до секуляризації духовного життя країни, до його послаблення. Захищаючи інтереси церкви, С. Яворський відстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави, що обмежували церковний вплив у суспільному житті, активно виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Своєю церковною політикою С. Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного арбітра у всіх справах моралі та суспільного життя. Не зайвим є нагадати, що С. Яворський був у дуже добрих стосунках з гетьманами І. Мазепою та П. Орликом. З останнім він тривалий час листувався і подавав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.

Не можна не згадати й українських просвітників, а саме Я. П. Коземського, С. Я. Десницького, В.П. Капніста, В.Н. Карязіната ін.

Таким чином, в українській політичній думці XV — XVIII ст. знайшла свій вираз боротьба українського народу за соціальне і національне визволення. Власне, у цій боротьбі виражались інтереси різних класів, соціальних угруповань, відбилася криза феодально-церковного світогляду, формувалось нове, буржуазне вчення про державу і право.

Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іноземними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розвиток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак і боротьба за його визволення.

Без перебільшення можна стверджувати, що в перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політичному житті України були проблеми ліквідації кріпацтва в економіці, соціальній та правовій сферах. Відповідно, на фоні кризи феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу народились у 40-х роках XIX ст. певні ідеї, суспільно-політичні погляди.

У 1845−1846 рр. в Києві виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші. Програма братства, викладена у «Книзі буття українського народу» та інших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов’янських республік, з наданням кожному народові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рівності для всіх слов’янських народів, насамперед — українського, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.

М. Д. Драгоманов (1841−1895) вважається «батьком української політології». Він вперше у світовій практиці обґрунтував небезпеку унітарних держав і виступив за автономно-федеративний устрій держави, на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні, державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що вирішує всі внутрішні справи на своїй території.

Особистість Драгоманов вважав найвищою цінністю й основою будь-якого соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об'єднання людей в асоціації («громади») на засадах самоврядування.

І. Я. Франко (1856−1916) — поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд якого формувався під сильним впливом Т. Шевченка. Він вкрай негативно ставився до політичної системи Російської імперії і до того становища, у якому перебував у цій імперії український народ. Чималий інтерес Франко проявляв і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив вкрай негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

Особливе місце в працях Франка посідали національні проблеми в майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам.

М. С. Грушевський (1866−1934) — автор близько двох тисяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських народів і, насамперед, України і Росії, дозволили йому говорити про існування об'єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з національно-територіальних утворень, наділених місцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.

Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Монтеск'є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхідністю звільнення багатьох народів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.

Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створили сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України. Ми вже говорили про політичні погляди М. Грушевського, тому зупинимося на поглядах М. Хвильового й В. Винниченка, які на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, надаючи йому національного змісту.

М. Хвильовий закликав українців орієнтуватися на культурні процеси Європи, а не на Росію, виставляючи ідеал європейської людини — людини-громадянина, творця культурних, суспільних і політичних цінностей та рушія історії. На його думку, українське суспільство, яке створило передумови для самостійного економічного та інтелектуального розвитку, не погодиться на панівне становище російської культури за таких обставин. Українська інтелігенція повинна негайно стати на бік активного молодого українського суспільства й назавжди покінчити з ідеєю будувати в Україні російську культуру. Боротьба за усамостійнення української культури ставила Хвильового на самостійницькі позиції. Він не тільки поборник української культурної окремішності, він — самостійник-державник.

Винниченко пройшов складний шлях від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської Федеративної республіки до відродження самостійної української державності. Найповніші його погляди щодо національного відродження України проявилися в праці «Заповіт борцям за визволення», написаній у 1949 р. Осмислюючи уроки української історії, він проаналізував у історичному аспекті характер і цілі української еміграції, визначив її роль у розбудові вільної, суверенної України. В. Винниченко вважав, що Українська держава, українська державність є. її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Проте існуюча українська державність не може задовольнити потреб національного відродження. Вона не є самостійною, вона не незалежна, вона опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, замучена. Але суть її, держави, є. Вона живе, вона береже в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її. В «Заповіті борцям за визволення» однозначно висловлене негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова. В. Винниченко відкидав таку ідеологію, оцінюючи її як фашистську, ворожу українському народові. При цьому феномен такого націоналізму пояснював своєрідно — як особливий різновид тоталітаризму.

Закінчення громадянської війни і перехід до НЕПу створили спочатку певні сприятливі передумови для розвитку політичної думки в Україні. Але вже в 20-ті роки намітилась тенденція до повної політизації громадського наукового життя. Наявність цієї тенденції дала змогу виділити в історії політичної думки два етапи: перший — з початку 20-х років до початку 30-х, другий — 30-ті роки. В рамках першого політична думка розвивалась в економічному й суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу. В той час уже були чітко сформульовані основні постулати марксистського підходу до суспільно-політичних наук. Так, на XII Всесоюзній конференції РКП (б) у 1922 р. вказувалось на необхідність піднести роботу науково-комуністичної думки, щоб мати можливість вести лінію «войовничого матеріалізму» і всієї ідеології революційного марксизму.

На другому етапі політична думка зводилась, особливо після публікації «Короткого курсу», до апологетики командно-адміністративної системи, авторитаризму сталінського політичного режиму. Створена в 1918 р. Комуністична партія України, з початку 20-х років приступила до формування системи політичної освіти в Україні.

У той час можна виділити кілька політичних проблем, при аналізі яких з’явився ряд оригінальних політичних ідей. У центрі уваги була національна проблема. Ще в 1920 р. КП (б)У опублікувала тези про державні відносини між Україною і Росією, з критикою яких пізніше виступив М. Волобуєв. Так, у 1928 р. була опублікована його стаття «До проблеми української економіки», в якій стверджувалось, що самостійність політичних рішень, які приймались в управлінні Радянською Україною, є меншою, ніж вона була в Україні до вступу в склад Радянського Союзу. М. Волобуєв також виступив проти реалізації в Україні марксистських положень з національного питання, оскільки вони можуть бути придатними для відсталіших націй, а не для такої європейської нації, якою є українська. Вже тоді Волобуєв висунув тезу про те, що в рамках утвореної радянської федерації Україна фактично втрачає свою державність.

Кінець 20-х — початок 30-х років став переломним в історії СРСР. В результаті гострої боротьби перемогла сталінська лінія розвитку — почав формуватися авторитарний сталінський режим влади. Зрозуміло, що це знайшло своє відображення в різкому повороті до ідеологізації науки, її крайній політизації. У сталінському трактуванні доля всіх суспільних наук вирішувалась шляхом їх підпорядкування політиці. Це виглядало практично так, що в Україну на початку 1935 р. приїхало 3О вчених, серед них були М. Мітін і П. Юдін, які провели «більшовизацію науки». Вона знайшла своє відображення, між іншим, в утвердженні вульгаризації класового підходу до дійсності. В результаті вже з весни 1934 р. українські вчені поїхали поступово освоювати північні простори. Так, наприклад, українських філософів поділили на такі табори: націоналістів-фашистів (Демчук, Гірчак, Степовий, Бон, Юринець); меншовицько-троцькістсько-зінов'ївці (Бервицький, Левик, Андріанов, Дорошенко); Київська група націоналістів і троцькістів (Я. Розанов, Муха, Маренко); існувало й «болото» (Семківський, Єфіменко, Паскаль). На той час вже не потрібні були творчі розробки навіть теорії марксизму-ленінізму, а вимагалось лише пояснювати цитати класиків.

Зовсім інша картина була в той час на західноукраїнських землях. Після падіння ЗУНР та включення цих земель до складу панської Польщі, тут набирає значного розмаху національно-визвольна, революційна боротьба. Чинниками, які стимулювали цю боротьбу, були кардинальні розбіжності соціально-політичних, економічних інтересів населення, що проживало тут.

У цілому ж, національно-визвольний рух на західноукраїнських землях можна умовно поділити на три напрямки: 1) ліве крило, що репрезентував спочатку В. Винниченко; 2) центр — на чолі з В. Липинським й 3) праве, очолюване Д. Донцовим.

Повернувшись на початку 1920 р. в Україну, В. Винниченко ознайомився з економічним, політичним становищем, державними відносинами між Росією та Україною і зрозумів, що при реальній монопартійності він без включення в склад Політбюро ЦК КП (б)У не матиме змоги брати участь у прийнятті державних рішень в Україні. Але йому в цьому було відмовлено, що послужило причиною другої еміграції Винниченка до Австрії. Там він відмовився від керівництва рухом за консолідацію всіх емігрантів для боротьби з радянською владою, але був визнаним лідером лівих, соціалістичних сил. Він вітав короткочасну політику українізації державного й партійного апарату, що проводилась у 20-х роках в Україні, знову хотів повернутися додому. Однак був змушений замість цього виїхати у Францію, де і помер.

Пізніше на Західній Україні ліве крило репрезентувала Комуністична партія Західної України (до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини) та її легальні організації, насамперед «Сельроб» .

Значно ширшу аудиторію мала українська демократична, про-радянська преса, що виходила легальне, зокрема журнали «Культура», «Вікна», «Нові шляхи». На їх сторінках з’являлися статті загальнополітичного, філософського характеру відомих демократичних діячів, зокрема Володимира Левинського та Антона Крушельницького. Володимир Левинський в молоді роки — активний діяч Української соціал-демократичної партії Галичини — пройшов складний шлях, у 20-ті - на початку 30-х років часто виступав з популяризацією матеріалістичного світогляду, марксистської політичної доктрини. Його праця «Філософія і історичний матеріалізм» була певною альтернативою відомої книжки Д. Чижевського з історії філософії. Коли до Західної України докотилися відомості про сталінські репресії в Україні, В. Левинський та ряд інших демократичних діячів гостро засудили їх, що поставило їх межі прорадянського табору. На той час старе керівництво КПЗУ було оголошено ворогами, а молоде керівництво, вибране на V з'їзді партії, що відбувся під Києвом в 1935 р., було чітко зорієнтоване проти компромісу зі «зрадниками». Ще в 1927 р. вийшла друком стаття В. Левинського «Гегель про панів і рабів», в якій він зазначав, що одним із пунктів філософської конструкції історії Гегеля було уявлення про хід історії людства як розвиток світового духу. Цей розвиток йшов по ступенях, а ними були світоісторичні народи. Тобто народ, що становив собою окрему ступінь у розвитку світової історії, був світоісторичним. Але ними, за Гегелем, можуть бути лише ті, хто є носіями абсолютного духу. Лише в них він може реалізуватися, і ця реалізація відбувається в субстанції - волі, що наступає лише в державі. Тобто держава мала бути рівнозначною з поняттям волі, свободи. Звідси, народи, які не мали своєї держави, не були історичними. Левинський зазначав, що ця гегелівська конструкція мала «…глибокий вплив і на Маркса і Енгельса, якої сліди до нині покутують в марксизмі». Як приклад, Левинський вказував на австрійського марксиста О. Бауера, який «живцем переймає гегелівську термінологію поділу народів на „історичні“ й „безісторичні“». Сам Левинський негативно ставився до цієї позиції послідовників Гегеля, бо «немає такого поділу народів. Кожен народ має свою історію. Є і були народи державні і бездержавні, пануючі і поневолені». Тут і в багатьох інших місцях українські автори, що проживали спільно з поляками, вживали часто поняття «народ» у польському значенні.

У 1930 р. Левинський опублікував працю «Народ, нація і народність», де виклав своє розуміння національного питання. Відмовившись від расистських поглядів, ототожнивши поняття «народність» і «національність», він підтримав ідею національно-визвольного руху про культурно-національну автономію. В поняття «нація» він включив думку про державний народ, а під націоналізмом розумів прагнення народу до здобуття власної державності. У статті «Марксизм» В. Левинський зупинився на розгляді взаємовідносин марксизму й політики і дійшов висновку, що «марксизм як політика є практично Марксовою соціологією, є соціалістичною політикою». Це були його одні з останніх праць популяризації марксизму. Репресії на Сході, як уже наголошувалось, призвели до протесту, а звідси — й до зміни політичних та ідеологічних поглядів. Трагедія, видно, полягає в тому, що засудивши один авторитарний режим, В. Левинський (і не лише він) змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни з іншим тоталітарним режимом.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник, публіцист Антін Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив опонентом Д. Донцову та іншим представникам чинного націоналізму. Особливо гостро він виступив проти політичних зв’язків і орієнтації частини національно-визвольного руху на Італію і Німеччину. А. Крушельницький підтримував професіоналізм у політиці. Він писав: «…в житті ставимо до всякої людини питання про її професійну освіту, про кваліфікацію, про її здоровий глузд, що дозволить кваліфікацію набути. Тільки в одній політичній ділянці на західноукраїнських землях політика частини націїголовно провід у ній — попадає в руки людей, яких про здоровий розум не питають… І ось такі люди роблять своєю професією роль політичних провідників, послів». Проводити правильну політику, вважав він, це значить на основі докладного вивчення дійсності, робити висновки для майбутнього.

У розвитку політичної думки певне місце належить і Володимиру Огоновському (1896−1970), випускнику Празького університету, редактору журналу «Освіта» та «Наша земля». У1927 р. він опублікував книжку «Світ. Людина. Суспільство». У ній популяризував основні положення марксистського розуміння історії, писав про розвиток людського суспільства, проаналізував генезу поняття «класова боротьба». В. Огоновський критично поставився до парламентаризму в тогочасних буржуазних державах. На його думку, парламенти в дійсності не мають реальної влади, оскільки буржуазія тримає в своїх руках не лише адміністративно-політичну владу, але й засоби духовного впливу на трудящі маси, що робиться за допомогою преси і церкви. «Завданням цих усіх установ є представити конечність і корисність сучасного ладу, схилити до послуху урядові, до любові вітчизні, загріти до жертв для „вітчизни“, закрити назвою вітчизна користь тих, що визискують загал людства для свойого панування» .

Наприкінці книжки В. Огоновський дав своє бачення ідеалу майбутнього суспільства, де «все суспільство буде працювати в одній громаді, кожна людина буде товаришем і співробітником кожної другої людини, всі люде будуть працювати й всі люде будуть володіти засобами праці, всі люде будуть теж і споживати плоди праці здобуті спільними силами».

Необґрунтований розпуск КПЗУ набагато перекреслив здобуті впливи серед західноукраїнського населення, що поставило у сприятливе становище інші напрямки національно-визвольної боротьби.

Певну популярність мали погляди В’ячеслава Липинського (1882 — ?), колишнього посла Гетьмана Скоропадського у Відні, який у книзі «Листи до братів-хліборобів» пропонував створення українського монархізму-гетьманщини. Майбутній український монарх-геть-ман «повинен стати понад класами, понад партіями, понад цілою землею і понад нацією», -проголошував Липинський. До господарів-хліборобів він відносив тих, хто мав власну землю і на ній працював. Кількість землі і форми праці не мали бути вирішальними, вирішальним було саме посідання землі та індивідуальної праці на ній. Ліквідація власності на землю, писав він, «може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунути момент творчості з праці хлібороба». Засобом для створення хліборобської монархії в Україні мав бути акт відновлення власності на землю і почуття посідання у селян, коли вони викуплять землю у великих землевласників. Селянство — це головний клас в Україні, якому належить майбутнє, писав Липинський, і почуття власності приведе до того, що «революційна й республіканська отаманщина зникне як роса, а зостанеться сама вічна психологія господаря-хлібороба, однакова від Рюрика й до сьогоднішнього дня». Дотримуючись позитивістських поглядів, Липинський вважав, що «без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її важкій боротьбі за існування — немає і не може бути нації». У зв’язку з цим він ділив українську націю на національну аристократію (будівничих) і темні маси, якими треба керувати. Актуальним завданням, проголошував Липинський, є боротьба за формування національної аристократії (тут мала допомогти найбільше віра в Бога) та встановлення хліборобської монархії.

Праве крило в 2 0−3 0-ті роки репрезентував насамперед Дмитро Донцов (1883−1973 рр.), який у молоді роки починав із членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії (разом з Винниченком), пізніше пішов співпрацювати з П. Скоропадським. У 20-ті роки став репрезентантом крайньої радикальної націоналістичної течії, автор численних праць, редактор Літературно-Наукового вісника у Львові та ряду інших журналів, після війни викладав в університеті в Монреалі, там і помер. На початку 20-х років Донцов опублікував книгу «Підстави нашої політики», в якій підхопив ідею, висловлену перед війною К. Левицьким, що призначення України бути аванпостом захисту «…цілої культури Заходу, — і в цьому… якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми». Дане призначення Донцов пояснював історично, оскільки українську націю він відносив до західних слов’ян, що єдині належать до європейської цивілізації, росіяни — це східні слов’яни, «азіатщина» потомки монголів. Причиною тогочасної кризи в Європі є «конфлікт між Європою і Росією… противенство двох ворожих собі цивілізацій.

Політична й ідеологічна концепція найчіткіше викладена Донцовиму праці «Націоналізм». Там він писав, що починаючи з XVIII ст., в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній панувала воля, в іншій — інтелект. Українських діячів XIX ст. він звинувачував у раціоналізмі, в провансальстві й хуторянстві. Вони не мали шансу на успіх, бо «…виводячи розумово свої засади, не прислуховувалися вони до містичного голосу крови. Українська ідея, вважав Донцов, повинна бути яскрава, виключна і всеохоплююча. Кредо новітнього націоналізму не у «відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її вмотивній, ірраціональній волі до життя й панування».

Були продовжувачі й ідеї К. Левицького про Україну, як оборонний вал Європи перед Росією. Так, наприклад, Є. Онацький у ряді статей, що друкувалися в західних країнах, зокрема в Італії, знову пропагував ці ідеї про Україну, як арену «боротьби між двома цивілізаціями: азіатською і середземноморською… а український народ, — твердив він, — був завжди авангардом Європи проти навали азіатів».

У той же час серед західноукраїнського громадянства були поширені думки М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського. І тому подібні ідеї сприймалися, особливо людьми старшого покоління, досить стримано. Дещо на інших позиціях стояв Ю. Липа, який, враховуючи українські реалії, виступив з думкою про формування української раси. Спираючись на археологічні дані, він писав, що пращурами української раси були доісторичні трипільські, готські і геленські (елінські) елементи. Липа не вважав, що раси це якісь біологічні особливі ознаки, а це особливості «…нашого думання, психології. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми духовними звичками, більш, ніж будовою тіла». Розглядаючи місце цих поглядів в українській політичній думці тих часів, можна навести думку діяча радикальної партії Г. Дмитріва, який після Другої світової війни писав, що «на галицьку молодь мала більший вплив книжка Д. Донцова, а на емігрантську та наддніпрянську молодь мала більший вплив книжка Ю. Липи».

Таким чином, представники різних, іноді протилежних напрямків, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в перші десятиріччя XX ст. дедалі більше схилялися до висновку, що державна самостійність, утвердження політично-суверенної України є вирішальним і єдино можливим чинником національного відродження її народу.

Висновок:.

політичні теорії змогли з’явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави.

Різна соціально-історична ситуація, різні наукові основи розвитку, різні політичні й національні традиції зумовлюють особливості національних шкіл і національних підходів у політичній науці.

З початку ХХ століття в науці про політику утверджуються різні напрямки і шляхи, визначаються найважливіші теоретичні орієнтації і концепції.