Етнополітичні аспекти розвитку Югославії на початку 90-х років

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Розпад СФРЮ і формування самостійних держав
• 1.1 Розвиток Югославської кризи
• 1.1 Причини та наслідки югославського конфлікту
• Розділ 2. Загострення міжнаціональних відносин та війни за незалежність
• 2.1 Складові косовського конфлікту
• 2.2 Війна за незалежність Словенії
• 2.3 Бойові дії на території Хорватії
• 2.4 Етнонаціональний конфлікт у Боснії й Герцеговині в 1992;1995 рр.
• 2.5 Участь міжнародних організацій у врегулюванні етнічних конфліктів
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Кінець XX століття в історії Європи ознаменувався розпадом одної з великих держав континентальної Європи — Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії. Ця подія перегорнула ще одну сторінку балканської історії. Союз слов’янських народів, що існував близько семидесяти років виявився неміцним і не витримав випробування часом.

Югославська криза, що вибухнула на початку 90-х років, з’явилася результатом розвитку ситуації як усередині СФРЮ, так і в міжнароднім співтоваристві. Крах комуністичних режимів у країнах Східної Європи й Радянському Союзі заклав заряд потужної руйнівної сили під неміцний фундамент югославської федерації.

Конфлікт у колишній Югославії, почавшись як внутрішньодержавний, переріс свої рамки. Він створив напруженість на кордонах сусідніх держав, порушив торгово-економічні й транспортні зв’язки країн Балканського регіону із прилягаючими до нього країнами. Конфлікт прийняв європейський (і навіть всесвітній) масштаб, породивши потоки біженців у країни Західної Європи.

Проблема урегулювання югославської кризи в період розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) безпосередньо пов’язана зі змінами в європейській системі безпеки наприкінці 1980;х — початку 1990;х рр.: — закінченням «холодної війни», припиненням існування соціалістичного блоку, кардинальними змінами соціально-політичного ладу країн, що входили в нього. Виникла в результаті нестабільність, яка стала причиною сплеску націоналізму й привела в рух «що дрімали» до цього этнонаціональні конфлікти в Східній Європі. Практично весь пост-соціалістичний простір, тією чи іншою мірою, виявився охоплений такого роду конфліктами, однак югославська криза розвивалася по найнебезпечнішому шляхові. Він супроводжувався сплеском націоналізму й сепаратизму, що призвело до збройних зіткнень, громадянських війн й геноциду національних меншин. У результаті виникли самі кровопролитні конфлікти в Європі із часів Другої світової війни, що загрожувало стабільності й безпеці всього європейського регіону.

Після закінчення епохи «холодної війни» Балкани, що перебувають на перетинанні Європи й Близького Сходу, з їхньою політичною, конфесіональною й національною неоднорідністю виявилися вкрай уразливі з погляду появи нових погроз міжнародній безпеці, таких як тероризм. Дотепер територія колишньої Югославії залишається одним із самих нестабільних регіонів світу, представляючи собою серйозну погрозу регіональної та європейської безпеці, викликаючи заклопотаність провідних світових держав. З початку розпаду Югославії й по сьогоднішній день урегулюванням югославської кризи займалися різні міжнародні організації: ООН, ОБСЄ, Європейське співтовариство (з 1992 р. — Європейський союз), НАТО, але нікому не вдалося добитися повного його врегулювання, про що свідчать триваючі дискусії щодо статусу найбільш проблемних регіонів, таких як Косово.

Факторами розпаду югославської федерації стали смерть Тито й фіаско проведеної його спадкоємцями національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону).

Через наростаючі національні розбіжності за заповітом Тито після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни встала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних областей) щорічно міняли один одного по черзі. Короткочасне економічне чудо в середині 1980;х рр. закінчилося стрімкою інфляцією й розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Хорватією й Словенією й іншими республіками.

В 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди одержали націоналістичні сили.

У ході громадянської війни й розпаду від Великої Югославії наприкінці XX століття відділилися чотири із шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії й Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США. У Косово, під приводом урегулювання згідно з мандатом ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели воєнну операцію по захопленню й фактичному відділенню від Югославії й Сербії цього автономного краю, який виявився під протекторатом ООН. Тим часом Югославія, у якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію й Чорногорію). На сьогоднішній день, після проведення референдуму про незалежність у Чорногорії, останні залишки колишньої федерації пішли в історію, Сербія й Чорногорія також стали незалежними державами.

Об'єктом дослідження є криза і розпад СФРЮ, формування нових державних об'єднань.

Предметом дослідження є безпосередньо розвиток держави Югославія в 90-рр. ст. розгортання міжнаціонального конфлікту, югославська війна.

Метою курсової роботи є вивчення внутрішніх і зовнішніх факторів розпаду Югославії. Узагальнення і аналіз етнополітичних аспектів розвитку СФРЮ. Для цього слід вирішити наступні завдання:

1) з’ясувати, що сприяло розгортанню міжнаціонального конфлікту;

2) прослідкувати формування нових державних об'єднань в СФРЮ;

3) проаналізувати значення та вплив проголошення республік на розпал громадянської війни в Югославії;

4) виявити наслідки участі світового співтовариства у врегулюванні міжетнічного конфлікту на Балканах;

5) висвітлити основні події в СФРЮ з 1991 по 1995 роки, які змусили міжнародні та регіональні інститути застосувати необхідні заходи.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що надана інформація може бути використана для написання наукових робіт, статей, повідомлень і рефератів з історії і політології та інших суміжних до теми дослідження дисциплін., для підготовки до семінарських занять, а також зможуть стати додатковою інформацією для збагачення розумових здібностей та інтелектуальних досягнень.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, загальних висновків, двох розділів, списку використаної літератури, який містить 40 позиції.

Розділ 1. Розпад СФРЮ і формування самостійних держав

1.1 Розвиток Югославської кризи

Комплексна криза в СФРЮ носила системний характер, її складовими частинами були: криза розподільної економії, адміністративної системи держави, комуністичної ідеології й політичної системи, криза концепції міжнаціональних відносин (югославізму). Нові еліти окремих республік прагнули знайти власну національну ідею, опираючись на конфесіональні й історичні характеристики своїх народів. Так, приналежність населення до західних галузей християнства визначила вибір Словенії й Хорватії на користь форсованої «європеїзації» і інтеграції в ЄС, а історія сербського народу направила політичну думку убік збирання сербських земель і будівництва Великої Сербії. Спроби твердження нових ідеалів викликали сплеск націоналізму у всіх республіках СФРЮ, а також прагнення до перебудови відносин у федерації. В 1989 р. між представниками різних республік і федерального центру почалася дискусія щодо можливих сценаріїв федеративного обладнання Югославії. Основною позицією сербів було збереження єдиної Югославії як основи сербської національної держави, а коли стала очевидною неможливість його існування, вони стали проводити об'єднання всіх земель, проголошених сербськими. Вихід зі складу єдиної держави інших народів повинен був, на їхню думку, здійснюватися в рамках території, на якій він проживав, тим самим не порушуючи прав інших народів. 27, 53]

Підхід до врегулювання кризи, висунутий Словенією й Хорватією, являв собою модель конфедеративного обладнання Югославії. За їхньою пропозицією Югославія повинна була являти собою союз суверенних держав, кожне з яких було б суб'єктом міжнародного права, що фактично означало утвір незалежних національних держав з орієнтацією на західноєвропейське соціально-політичне обладнання.

Македонія й Боснія й Герцеговина також виступали за реформування Югославії й переказ югославським республікам міжнародної правосуб'єктності. Однак їх варіант не припускав територіальних переділів, розривів міжреспубліканських зв’язків. Можливо, тому даний варіант виходу із кризи не ухвалювався всерйоз націоналістичними елітами інших республік, оскільки не давав можливість здійснити їхні політичні цілі.

Таким чином, основними сторонами конфлікту були Сербія, Словенія й Хорватія, які прагнули до радикального перетворення взаємин у федерації, що припускає територіальні зміни, а можливо й розпад СФРЮ. Реалізовувати ці цілі сторони намагалися різними шляхами: Сербія — спробами збройного відторгнення територій інших республік, які вважала сербськими, і відстоюванням права існування Югославії в урізаному виді, Словенія й Хорватія — спробами впливу на міжнародне співтовариство й змушенням його де-юре визнати їхню незалежність. По їхніх оцінках, визнання розпаду країни було, безумовно, небажаним для Заходу, однак у випадку розвитку збройного міжнаціонального конфлікту країни ЄС повинні були змінити своя думка. В інтересах Словенії й Хорватії було розростання кризи до рівня міжнаціонального конфлікту й пошук серед західних держав прихильників їх незалежності, які при міжнародній процедурі врегулювання зайняли б їх сторону. 27, 54]

Проблема врегулювання югославської кризи в період розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) безпосередньо пов’язана зі змінами в європейській системі безпеки наприкінці 1980;х — початку 1990;х рр.: закінченням «холодної війни», припиненням існування соціалістичного блоку, кардинальними змінами соціально-політичного ладу країн, що входили в нього. Виникла в результаті нестабільність стала причиною сплеску націоналізму й привела в рух «, що дрімали» до цього етнонаціональні конфлікти в Східній Європі. Практично весь постсоціалістичний простір тією чи іншою мірою виявилося охоплене такого роду конфліктами, однак югославська криза розвивалася по найнебезпечнішому шляхові. Він супроводжувався сплеском націоналізму й сепаратизму, який визвав збройні зіткнення, громадянські війни й геноцид національних меншин. У результаті виникли самі кровопролитні конфлікти в Європі із часів Другої світової війни, що загрожувало стабільності й безпеки всього європейського регіону. [27, 56]

Після закінчення епохи «холодної війни» Балкани, що перебувають на перетинанні Європи й Близького Сходу, з їхньою політичною, конфесіональною й національною неоднорідністю виявилися вкрай уразливі з погляду появи нових погроз міжнародної безпеки, таких як тероризм. Дотепер територія колишньої Югославії залишається одним із самих нестабільних регіонів миру, представляючи собою серйозну погрозу регіональної і європейської безпеки, викликаючи заклопотаність провідних світових держав.

З початку розпаду Югославії й по сьогоднішній день урегулюванням югославської кризи займалися різні міжнародні організації: ООН, ОБСЄ, Європейське співтовариство (з 1992 р. — Європейський союз), НАТО, але нікому не вдалося добитися повного його врегулювання, про що свідчать триваючі дискусії щодо статусу найбільш проблемних регіонів, таких як Косово.

У зв’язку із цим вивчення початкового етапу врегулювання кризи Європейським співтовариством, багато в чому, що заклав основні принципи політики міжнародних організацій у цьому регіоні, є актуальним для розуміння його сучасних проблем.

Крім того, початі в 1991;1992 рр. спроби врегулювання югославської кризи Європейським співтовариством мали велике значення й для ходу європейської інтеграції. По-перше, географічно будучи частиною Європи, Югославія і її держави-спадкоємці прагнули ввійти в Європу, що поєднується, що заохочувалося з боку ЄС. Спроби врегулювання югославської кризи означали продовження процесу європеїзації Балкан, поширення зони стабільності на територію Східної Європи, розширення європейського політичного простору й служили поступовому досягненню давньої мети — об'єднання Європи. 7, 128]

По-друге, у цей період ЄС перебувало в стадії створення політичного союзу. У цьому зв’язку антикризові заходи сприймалися як можливість випробувати механізм співробітництва в сфері зовнішньої політики й політики безпеки, а також затвердити ЄС у Європі й світі в якості нового політичного лідера.

У рамках антикризової політики ЄС на Балканах лінія європейської політичної інтеграції піддалася серйозному випробуванню на міцність. Результати дій ЄС у Югославії вказали на ті проблеми, з якими зустрічається Співтовариство дотепер при формуванні єдиної зовнішньої політики й політики в сфері безпеки.

Спроби ЄС — першої міжнародної організації, що втрутився в балканський конфлікт — вплинути на хід югославського конфлікту були найважливішим фактором, що визначали дії конфліктуючих сторін. Лідери югославських республік, що прагнуть до незалежності, намагалися використовувати політику міжнародного співтовариства у своїх цілях, навіть якщо вони йшли в розріз із інтересами міжнародного співтовариства.

Неврегульованість ситуації на території колишньої Югославії, неоднозначність оцінок російських і закордонних істориків і експертів щодо процесів, які відбуваються з кінця 1980;х років по теперішній час, а також триваючі спроби антикризового врегулювання в різних регіонах світу роблять вивчення даної теми актуальним з наукового погляду й надають їй політичне й суспільне значення. Вивчення всіх аспектів етно-національних конфліктів і криз має також актуальне політичне значення для інших сучасних багатонаціональних держав. 7, 130]

1.1 Причини та наслідки югославського конфлікту

Незалежна держава південнослов'янських народів утворювалася в Європі в 1918 р. З 1929 р. вона стала називатися Югославією, в 1945 р., після звільнення країни від фашистської окупації, була проголошена Федеративною Народною Республікою Югославією, а в 1963 р. одержала найменування Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ). До її складу ввійшли союзні республіки Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Македонія й Чорногорія.

Крім того, у складі Сербії були виділено два автономні краї - Воєводіна (зі значним угорським населенням) і Косово й Метохія (з перевагою албанського населення).

Незважаючи на споріднення всіх південнослов'янських народів, між ними зберігалися й істотні релігійні й етнолінгвістичні відмінності. Так, серби, чорногорці й македонці сповідують православну релігію, хорвати й словенці - католицьку, а албанці й словенці-мусульмани — іслам. [38, 73]

Серби, хорвати, чорногорці й словени-мусульмани говорять на сербохорватській, словенці - на словенській, а македонці - на македонській мовах. У СФРЮ застосовувалися дві писемності - на основі кирилиці (Сербія, Чорногорія й Македонія) і латиниці (Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина).

Важливо підкреслити, що до цих етнолінгвістичних особливостей додавалися й дуже істотні відмінності соціально-економічного характеру, насамперед між більш розвиненими Хорватією й Словенією й менш розвиненими іншими частинами СФРЮ, які загострювали й багато соціальних протиріч. Наприклад, православні й католики вважали, що однією з головних причин високого рівня безробіття в країні є високий приріст населення в її мусульманських областях.

До пори до часу владі СФРЮ вдавалося не допускати крайніх проявів націоналізму й сепаратизму. Однак в 1991;1992 рр. етнічна нетерпимість, що збільшувався тим, що багато границь між союзними республіками були споконвічно проведені без урахування національно-етнічного складу населення, придбала дуже великий розмах, і багато політичних партій стали виступати під відверто націоналістичними гаслами. [38, 74]

У результаті саме в ці роки відбувся розпад СФРЮ: в 1991 р. з неї виділилися Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія, а в 1992 р. сформувалася нова югославська федерація — Союзна Республіка Югославія (СРЮ), у яку ввійшли Сербія й Чорногорія. Цей швидкоплинний розпад СФРЮ протікав у різних формах — як щодо мирних (Словенія, Македонія), так і вкрай запеклих (Хорватія, Боснія й Герцеговина).

Найбільш мирний характер носило відділення Словенії, у ході якого хоча й не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, але він виявився лише епізодом у цьому досить спокійному «шлюборозлучному» процесі. Та й надалі яких-небудь серйозних політичних й тим більше військово-політичних ускладнень тут не виникало.

Виділення зі складу СФРЮ Македонії супроводжувалося не військовим, а дипломатичним конфліктом. Після проголошення незалежності цієї держави сусідня Греція відмовилася його визнати. Справа тут у тому, що до 1912 р. Македонія входила до складу Османської імперії, а після звільнення від турецького панування її територія була розділена між Грецією, Сербією, Болгарією й Албанією. [38, 75]

Отже, незалежна Македонія, що виділився зі складу СФРЮ, охоплювала тільки одну із чотирьох частин цієї історичної області, і Греція побоювалася, що нова держава пред’явить свої права й на її грецьку частину. Тому в остаточному підсумку Македонія була прийнята в ООН з формулюванням «Колишня Югославська Республіка Македонія» .

Набагато більшими військово-політичними ускладненнями супроводжувалося відділення від колишньої СФРЮ Хорватії, у населенні якої на початку 1990;х рр. частка сербів перевищувала 12%, причому деякі її області здавна вважалися споконвіку сербськими.

У першу чергу це ставиться до так званої Військової Крайні - прикордонній області, створені ще в XVI-XVIII ст. Австрією й збережені в XIX ст. після створення Австро-Угорщині уздовж границі з Османською імперією. 38, 77]

Саме тут осіло багато православних сербів, що бігли від переслідувань турків. Виходячи зі своєї кількісної переваги, ці серби ще в період існування СФРЮ оголосили про створення в межах Союзної Республіки Хорватія своєї автономної області Крайни, а після виходу Хорватії зі складу СФРЮ наприкінці 1991 р. проголосили утвір незалежної Республіки Сербська Крайна із центром у м. Книн, оголосивши про відділення її від Хорватії.

Однак ця самопроголошена республіка не була визнана ООН, яка направила в Хорватію миротворчий контингент, щоб запобігти військовому розвитку конфлікту.

А в 1995 р. Хорватія, вибравши момент, коли Союзна Республіка Югославія була економічно сильно ослаблена твердим ембарго з боку країн Заходу, увела в Крайну свої війська, і через кілька днів республіка хорватських сербів перестала існувати. В 1998 р. Хорватія повернула собі й територію Східної Славонії, захоплену сербами ще в 1991 р. у результаті кровопролитної військової операції. Такий розвиток подій дав привід сербським радикалам обвинуватити тодішнього президента СРЮ Слободана Милошевича в «зрадництві Крайни» .

Ареною ще більш непримиренного військово-політичного й етнорелігійного протистояння стала колишня союзна республіка СФРЮ Боснія й Герцеговина, яка відрізнялася самим багатонаціональним складом населення, що протягом багатьох століть служило першопричиною різного роду етнічних конфліктів. [39, 114]

Згідно з переписом 1991 р., серби становили 31% її жителів, мусульмани — 44, хорвати — 17%, а решта припадало на інші етнічні групи. Після проголошення незалежності Боснії й Герцеговини виявилося, що серби становлять більшість у її північних і східних районах, мусульмани — у центральних, а хорвати — у західних.

Небажання сербів і хорватів виявитися в мусульманській державі, а мусульман — у християнській, із самого початку незалежного існування Боснії й Герцеговини призвело до конфронтації між ними, яка навесні 1992 р. переросла в громадянську війну.

Боснійська війна завершилася пізньою осінню 1995 р. За мирною згодою Боснія й Герцеговина формально зберегла статус незалежної держави з єдиним президентом, парламентом, центральним урядом і іншими органами влади.

Але фактично вона була розділена на дві частини. Одну з них утворювала мусульмано-хорватська федерація з територією 26 тис. км2, населенням 2,3 млн чоловік і столицею в м. Сараєво, яка має свого президента, парламент і уряд. На іншій частині утворювалася Республіка Сербська з територією 25 тис. км2, населенням більш 1 млн чоловік і столицею в м. Баня-Лука. [39, 115]

Конфігурація території Республіки Сербської дуже вигадлива: дотримуючись розселення боснійських сербів, вона як би облямовує з північної й східної сторін більш компактну територію мусульмано-хорватської федерації. Республіка Сербська також має свого президента, свої парламент і уряд.

І мусульмано-хорватська федерація, і Республіка Сербська належать до самопроголошених держав, оскільки ні та, ні інша не визнані ООН. Між ними зберігаються й багато колишніх протиріч, особливо з обліком недостатньо чітко певної прикордонної лінії.

Наступний акт югославської драми розігрався вже наприкінці 1990;х рр. і був пов’язаний із проблемами історичної області Косово й Метохія, розташованої в південній частині Сербії.

Історична область Косово й Метохія (Косово займає її східну рівнинну, а Метохія — західну гористу частину) зіграла величезну роль у становленні сербської державності. Про це свідчать і численні історико-архітектурні пам’ятники, що дійшли до наших днів.

Однак в XIV в. ранній розквіт Косово був перерваний навалою турків-османів. Саме тут, на знаменитому з тих пор Косовом Поле, відбувся вирішальний бій між військом турецького султана Мурада I і сербським ополченням, яке було розбито турками. Із цього часу землі Косово й Метохії стали приходити в запустіння й одночасно заселятися албанцями, що прийняли мусульманську віру. [39, 118]

Поступово албанців тут ставало усе більше, і після втрати Туреччиною свої володінь у Європі в 1912 р. була утворена незалежна Албанія, косовські албанці стали вживати спроби возз'єднати свої землі з нею.

Якоюсь мірою вони реалізувалися тільки в 1941 р., коли фашистська Німеччина, окупувавши Югославію, створила «Велику Албанію» у складі Албанії, більшої частини Косово й Метохії й частини македонських і чорногорських земель із албанським населенням.

Після Другої світової війни історична область Косово й Метохія у складі спочатку народної, а потім соціалістичної федеративної Югославії із самого початку одержала досить широку автономію, а по конституції 1974 р. цей автономний край фактично став самостійним суб'єктом федерації з дуже широкими правами (за винятком права вийти зі складу Сербії).

Однак на початку 1980;х рр., після смерті керівника країни маршала Тіто, албанські націоналізм і сепаратизм знову підсилилися, у Косово почалися антисербські виступи. У відповідь на це в 1989 р. сербські центральні влади фактично скасували автономію Косово й Метохії.

Однак ця акція ще більш загострила обстановку в краї, а вона збільшувалася й тим, що по всіх основних економічних показниках Косово займало в країні останнє місце: його частка в національному доході й промисловім виробництві становила всього 2%. Зате по кількості безробітних і частці неписьменних Косово посідало перше місце.

Коли почався розпад СФРЮ, косовські албанці також проголосили незалежність і створили Республіку Косово. Оскільки влади Сербії цю республіку, природно, не визнали, у краї фактично виникло двовладдя.

Факторами розпаду югославської федерації стали смерть Тіто й фіаско проведеної його спадкоємцями національної політики, розпад світової соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки в країнах Центрально-Східного регіону). 1, 47]

Через наростаючі національні розбіжності за заповітом Тіто після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі країни встала Президія, члени якого (глави союзних республік і автономних областей) щорічно міняли один одного по черзі. Короткочасне економічне чудо в середині 1980;х рр. закінчилося стрімкою інфляцією й розвалом економіки, що привело до загострення відносин між економічно більш розвиненими Хорватією й Словенією й іншими республіками.

В 1990 році у всіх шести республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди одержали націоналістичні сили.

У ході громадянської війни й розпаду від Великої Югославії наприкінці XX століття відділилися чотири із шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії й Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН під керівництвом США.

У Косово, під приводом урегулювання згідно з мандатом ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели воєнну операцію по захопленню й фактичному відділенню від Югославії й Сербії цього автономного краю, який виявився під протекторатом ООН.

Тим часом Югославія, у якій на початку XXI століття залишалося дві республіки, перетворилася в Малу Югославію (Сербію й Чорногорію). На сьогоднішній день, після проведення референдуму про незалежність у Чорногорії, останні залишки колишньої федерації пішли в історію, Сербія й Чорногорія також стали незалежними державами. 1, 48]

Розділ 2. Загострення міжнаціональних відносин та війни за незалежність

2.1 Складові косовського конфлікту

Балкани — це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово. Болгаро-македонські суперечки і значна кількість албанців у Македонії - потенційна небезпека для регіону. Хронічна напруженість у стосунках Греції і Туреччини через територіальні води в Егейському морі і у зв’язку з проблемою Кіпру — також тяжіє над системою міжнародних відносин на Балканах. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США. 14, 89]

Серед причин конфлікту — нездатність керівництва СРЮ своєчасно визначити політичну лінію щодо Косово, реалізувати на практиці політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрями загострення ситуації і вплинути на лідерів опозиції, прихильність керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту. На характер конфлікту впливають і серйозні економічні проблеми в Югославії, пов’язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестицій і заморожування югославських рахунків за її кордонами. На еволюцію позицій щодо Косово неабиякий вплив чинили і кардинальні політичні зміни в сусідній Албанії, що після багаторічної ізоляції стала грати помітну роль у південній частині Балкан. Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою на випадок поширення конфлікту в Косово і надасть косовським албанцям допомогу моральну, матеріальну та зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Проголошення в Косово незалежності, створення окремої держави і приєднання її до Албанії, до чого прагнуть радикальні сили албанців, приховує в собі можливість загальнобалканського вибуху. [14, 90]

1 квітня 1998 р. Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь СРЮ «з метою сприяння досягнення миру і стабільності в Косово». Цей крок зроблено після зустрічі міністрів закордонних справ Великобританії, Німеччини, Італії, Росії, США і Франції, що входять до Контактної групи, яка 25 березня 1998 р. в Бонні прийняла заяву про шляхи врегулювання ситуації в сербському краї Косово. Прийнята Радою Безпеки резолюція закликала югославський уряд негайно вжити усіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу та виконання рішень Контактної групи. Суть резолюції полягала в тому, щоб припинити всі дії югославських сил безпеки, що поширюються на цивільне населення, вивести сили безпеки з району Косово, забезпечити постійний та ефективний моніторинг у районі конфлікту; надати можливість повернутися біженцям, забезпечити вільний доступ на косовську територію міжнародних організацій, надати гуманітарну допомогу, вжити заходи довіри й досягти політичного рішення проблеми. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні домагатися своїх цілей винятково мирними засобами. Положення, що випливають з резолюцій РБ ООН, стосувалися й політичного керівництва косовських албанців, які також повинні були вжити необхідних заходів для припинення терористичної діяльності і рішуче відмежуватися від сепаратистських прагнень. [14, 92]

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО на випадок невиконання вимог резолюції № 1199 РБ ООН. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв’язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності. Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія. Положення про заборону застосування сили включено до Статуту ООН у 1945 р. як вищий принцип. Збройне втручання з гуманітарними цілями не визнається міжнародним і звичайним правом, хоча таку мотивацію іноді використовують для порятунку власних громадян, що потрапили у небезпечну ситуацію в іншій країні. [21, 15]

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й свавілля, порушується порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

2.2 Війна за незалежність Словенії

У ході кардинальних змін у Югославській федерації рубежу 90-х років XX століття, національні протиріччя, вилилися в масштабні протистояння. Переростання державної кризи в збройний конфлікт мало свої особливості в кожній з республік, що відділилися. Керівники Словенії (а потім і Хорватії) свідомо йшли на загострення обстановки, почуваючи підтримку з-за кордону. Спочатку вони одержували її головним чином з боку Німеччини, яка після об'єднання виявила зненацька великий інтерес до Південно-Східної Європи. Відчуття підтримки дозволило словенському керівництву почати воєнні дії проти Югославської Народної Армії (ЮНА) [5, 80]

Кульмінація політичної кризи настала в травні-червні, спочатку внаслідок розв’язки Сербії й Чорногорії, які не погодилися з обранням С. Месича на пост голови Президії СФРЮ, а потім у результаті проголошення незалежності Словенії й Хорватії 25 червня 1991 року. Словенія супроводила цей акт захопленням контрольно-прикордонних пунктів, де були встановлені знаки державної відмінності республіки, а на границі Хорватії були створені контрольно-прикордонні пункти. У Словенії республіканською владою був установлений свій прикордонний і митний контроль на границях з Австрією й Італією. При відсутності відповідних угод з федеральними органами такі дії порушували загальний економічний простір і зачіпали права інших республік, оскільки вставало питання про границі й право контролю над ними. Проблема загострювалася й тою обставиною, що за кілька днів до цього була підписана угода Словенії із Союзним Виконавчим Віче, по якій Словенія відмовлялася від самостійного стягнення мит і гарантувала зафіксовані в договорі відрахування в союзний бюджет.

Союзний уряд на чолі з А. Марковичем, порахувавши ці кроки Словенії й Хорватії нелегальними, направив дві тисячі солдатів ЮНА й службовців союзної міліції в Словенію, щоб повернути під свій контроль югославські прикордонні пункти й забрати прикордонні пункти, установлені всередині території СФРЮ. 5, 81]

Перші ж відомості про кровопролиття в Югославії привели до інтернаціоналізації внутрішньополітичного конфлікту. Ініціатива йшла з різних сторін. Створювалося враження, що багато міжнародних організацій начебто чекали підходящого приводу, щоб виявити ініціативу. Було природнім очікувати дій з боку НБСЄ, яке створило на початку липня 1991 р. спеціальну комісію з Югославії. Але ця комісія не змогла виявити себе, хоча проблема входила саме в її компетенцію. Вона незабаром була відтерта на другий план діями Європейського Союзу (ЄС), що давно вже стежив за розвитком подій, що й ухвалював різні декларації. ЄС виявив величезну активність. Їм була спрямована спеціальна «трійка» європейських міністрів з метою посередництва між федеральним центром і заколотними республіками й відразу ж ухвалене рішення про припинення економічної допомоги Югославії - тобто на практиці все тим же федеральним органам. Дії цієї організації з перших же кроків прийняли однобокий антиюгославський і антисербський характер. Такий же характер придбала пропагандистська кампанія, що й розвернулася в західній пресі і незабаром переросла в справжню інформаційно-психологічну війну. Одночасно ставало ясно, що НБСЄ поступово відтирається на узбіччя подій і починає втрачати свій колишній авторитет. 5, 83]

Угоду про припинення бойових дій було укладено в червні 1991 між головою Союзного виконавчого віче й урядом Словенії. У липні 1991 члени Президії СФРЮ, керівники Словенії й Хорватії, а також міністри закордонних справ Нідерландів, Люксембургу й Португалії (уповноважені Європейського Союзу) прийняли спільну декларацію про мирне рішення югославської кризи (т.зв. Бріонська декларація). 18 липня Президія СФРЮ ухвалив рішення щодо виводу військ ЮНА зі Словенії. Після закінчення тримісячного мораторію на вихід з Югославії, передбаченого Бріонською угодою, Словенія й Хорватія в жовтні 1991 оголосили про свій суверенітет.

Війна за незалежність тривала десять днів, у ході 72 бойових контактів втрати ЮНА склали 45 людей убитими, 146 пораненими, 4693 військовослужбовців і 252 співробітника федеральних служб були взяті в полон; втрати словенських сил самооборони склали 19 убитих і 182 поранених. Також загинули 12 громадян іноземних держав, в основному водії на службі міжнародних транспортних компаній. Було виведено з ладу 31 танк (сюди ввійшли й спалені й ушкоджені), 22 транспортні бронемашини, 172 транспортних засобів й 6 літальних апаратів. 5, 85]

2.3 Бойові дії на території Хорватії

На тлі загострення міжнаціональних відносин на території Югославії в грудні 1990 року живучі в Хорватії серби проголосили створення Сербської автономної області Крайна. У квітні 1991 року крайнскі серби ухвалили рішення щодо виходу зі складу Хорватії й приєднанні до Республіки Сербської, яке було потім підтверджене на проведеному в Країні референдумі. 25 червня 1991 року Хорватія одночасно зі Словенією проголосила свою незалежність від Югославії. 3, 241]

Після проголошення 25 червня 1991 року незалежності, у Хорватії почалася громадянська війна між хорватами й крайнскими сербами, яка тривала до 1995 року.

Насправді серби проголосили створення Сербської автономної області Крайна (САОК), прийняли її статут і відмовилися увійти до складу Хорватії ще до розпаду «великої» Югославії. Це трапилося 21 грудня 1990 у місті Книн. Ці розв’язки були підтримані Сербією.

Однак Хорватія не відмовилася від частини своєї території, після чого в країні спалахнуло повстання сербської меншості. 1 квітня Виконавча рада Національного віче САОК ухвалила рішення щодо приєднання Країни до Республіки Сербії й про введення на території Країни законів Сербії й конституції Югославії. Проведений 12 травня референдум затвердив цей розв’язок переважною більшістю голосів.

Із серпня 1991 збройні зіткнення між хорватами й сербами переросли у війну хорватської армії із силами Югославської народної армії (ЮНА).

19 грудня 1991 року серби проголосили створення своєї держави — Республіки Сербська Крайна (РСК), не визнаного, однак, світовим співтовариством. У період цивільної війни ЮНА почала бомбардування багатьох міст Хорватії, у результаті яких Осиек, Винковці, Карловац, Задарунок і Дубровник були в значній мірі зруйновані, а Вуковар — повністю знищений. 3, 242]

Хід війни

У червні-липні 1991 року Югославська народна армія (ЮНА) була задіяна в короткій силовій акції проти Словенії, що закінчилася провалом. Після цього вона була притягнута до бойових дій проти ополчення й поліції самопроголошеної хорватської держави. Широкомасштабна війна почалася в серпні. ЮНА мала гнітючу перевагу в бронетехніці, артилерії, і абсолютну — в авіації, однак діяла в цілому неефективно. Найбільш відомими подіями цього періоду є облога Дубровника й Вуковара, що одержав прізвисько «хорватський Сталінград». У грудні, у розпал війни, була проголошена незалежна Республіка Сербська Країна.

У січні 1992 року між воюючими сторонами була укладена чергова домовленість про припинення вогню (15-а по рахунку), яка нарешті завершила основні бойові дії. У березні в країну були введені миротворці ООН (місія UNPROFOR). За підсумками подій 1991 року Хорватія відстояла свою незалежність, однак втратилася територій, заселених сербами. У наступні три роки країна інтенсивно зміцнювала свою регулярну армію, брала участь у громадянській війні в сусідній Боснії й провела ряд невеликих збройних акцій проти Сербської Країни. 3, 243]

У травні 1995 року збройні сили Хорватії в ході операції «Блискавка» повернули під свій контроль західну Славонію, що супроводжувалося різкою ескалацією воєнних дій і сербським ракетним обстрілом Загреба. У серпні хорватська армія розгорнула операцію «Бура» і в лічені дні прорвала оборону крайнских сербів. Падіння Сербської Країни викликало масовий результат сербів. Добившись успіху на своїй території, хорватські війська вступили в Боснію й разом з мусульманами розгорнули наступ на боснійських сербів. Втручання НАТО привело до перемир’я в жовтні, а 14 грудня 1995 року були підписані Дейтонскі угоди, що поклали кінець воєнним діям у колишній Югославії.

2.4 Етнонаціональний конфлікт у Боснії й Герцеговині в 1992;1995 рр.

Боснія й Герцеговина принципово відрізняється від інших югославських республік своїм украй складним і суперечливим історичним розвитком. У Боснії не сформувалася єдина нації, а існувало три етнонаціональні групи: серби, хорвати й мусульмани. Розпад СФРЮ спровокував боснійський конфлікт, але цілий ряд етнічних суперечок визрівав у надрах самої Боснії.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), хорвати (католики) та серби й хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з Алією Ізетбеговичем наполягала на незалежності; хорватська частина населення прагнула приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Власне, це означало б розчленування республіки — вона мусила зникнути. Спроба розшматувати республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєва. Всі спроби світової спільноти врегулювати конфлікт мирними засобами наражалися на спротив сербів. Навіть введення військ ООН (до складу яких входили й українські підрозділи), котрі повинні були роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху. Тоді, за рішенням ООН. авіація НАТО і контингент військ ООН завдали ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани й хорвати, скориставшись цією ситуацією, перейшли в наступ і встановили контроль над 50% території республіки.

За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об'єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила 3 млн. [40, 121]

Поворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) щодо Боснії та Герцеговини у складі представників Росії, США, ФРН, Франції та Великої Британії. Під час напружених консультацій КГ у липні 1994 р. було сформовано мирний план. На його основі сторони конфлікту за підтримки країн — членів КГ у листопаді 1995 р. в американському м. Дейтон розробили пакет мирних документів із боснійського врегулювання, якого й було 14 грудня 1995 р. підписано в Парижі президентом Республіки Сербії С. Милошевичем, головою президії Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем і президентом Хорватії Ф. Туджманом. Свої підписи під цим документом як свідки поставили й керівники країн — членів Контактної групи. 40, 122]

1995 року на території Боснії та Герцеговини створені босняцко-хорватська Федерація Боснії та Герцеговини і Республіка Сербська, які утворили рівноправний союз. Хоч над ними стоїть центральний уряд і колегіальне президентство, по суті це союз відокремлених структур. Федерація і Республіка мають власних президентів, свої уряди, парламенти, поліцію й армію.

2.5 Участь міжнародних організацій у врегулюванні етнічних конфліктів

Конфлікт у колишній Югославії (1991 — 1995 року) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст. За своїми масштабами та політичною значимістю «балканське питання» традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 -х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період. 33, 120,]

На міжнародному рівні «балканське питання» — це, перш за все «традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті». Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.

Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неодноразово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:

а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;

б) призначується Голова Президії СФРЮ;

в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;

г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії. 21,110]

Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.

Пункт «б» мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С. Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославії як держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належної кількості голосів. Пункт «в» вимагав повернення у казарми тільки армії, але не підрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагував тільки на дії ЮНА. 33, 122]

Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій про незалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британський міністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного акта РБСЄ (рада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова Комісії Європейського Співтовариства і прем'єр-міністр Люксембургу відвідали Белград, пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол.), якщо буде знайдено мирний шлях розв’язання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ході переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнавати новоутворені республіки у разі їхнього виходу з федерації.

На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і РБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувало свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія. 33, 123]

У липні РБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобігання конфліктам, до складу якого входив нещодавно створений Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, який збирався у Празі 3−4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили в Югославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країна побажає, а також закликав до перемир’я.

ЄС почало діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу: «Час Європи настав» Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на прохання федерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенією і Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони «під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн Європейського Співтовариства» [33,124]. 8 липня була прийнята спільна Бріонська декларація «Про мирне розв’язання кризи югославської держави», в якій Словенія і Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всі сторони встановили перемир’я, зобов’язувалися провести переговори про майбутнє Югославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липня Президія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячний строк.

У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначена кількість спостерігачів за перемир’ям у Хорватії - триста чоловік. 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п’яти членів (два призначаються Президією Югославії, три — ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував Робер Бадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної Ради Франції). 33, 126]

Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемир’я, країни ЄС загрожували санкціями учасникам конфлікту. Перемир’я довго не протрималося, оскільки деякі умови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськових формувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпеки прийняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, Великою Британією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня 1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. На основі цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїм посланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.

Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄС сконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтон намагався запевнити сторони, що ЄС пов’язуватиме майбутнє визнання новоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимуть їхньому пізнішому об'єднанню. П. Каррінгтон вважав обов’язковим уживання республіками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципу недоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р., містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічних меншин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цей проект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийняти рішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією та призупинити роботу конференції. 11, 52]

Кінець 1991 — поч. 1992 р. для Хорватії та Словенії були початком процесу міжнародного визнання їхньої незалежності й суверенітету близько двадцятьма країнами світу, встановлення дипломатичних відносин.

Югославська криза стала важкою проблемою для всього світового співтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межах Міжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. по березень 1995р., а була заснована 26−28 серпня 1992р. на Лондонській сесії Конференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона в Женеві під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений Торвальдом Столтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС.

Щодо Хорватії міжнародне співтовариство запропонувало 2 плани міжнародного врегулювання: план С. Венса (листопад — грудень 1992р.) та план Т. Столтенберга (від 31 березня 1995р.)

Діяльність Міжнародної конференції допомогла поступово досягти припинення вогню та зробити можливим введення військ ООН. Завдяки великим зусиллям С. Вейс тільки 11 лютого 1992р. добився тривалого перемир’я. Після цього РБ ООН сформувала і направила до районів Хорватії, зайнятих сербами, Сили Захисту Організації Об'єднаних Націй з підтримки миру (UNPROFOR). 11, 53]