Підвищення рівня рухової активності студентів вузу засобами міні-футболу

Зміст фізичний студент міні футбол Перелік умовних скорочень Вступ Розділ 1. Сучасний стан фізичного виховання у ВНЗ та перспективи міні-футболу як ефективного засобу підвищення рівня рухової активності студентів

1.1 Концептуальні основи фізичного виховання студентів

1.2 Місце і значення фізкультурно-спортивної активності у способі життя студентської молоді

1.3 Міні-футбол як ефективнй засіб підвищення рухової активності студентів ВНЗ Висновки до першого розділу Розділ 2. Методи і організація досліджень

2.1 Методи дослідження

2.2 Організація дослідження Розділ 3. Характеристика стану здоров’я, фізичної підготовленості, ухової активності та спортивно-оздоровчих потреб студентів ВНЗ

3.1 Фізичне здоров’я студентів

3.2 Характеристика змін обсягу рухової активності студентів експериментальних групах за 2013;2014 навчальний рік

3.3 Стан фізичної підготовленості студентів за період навчання у вищому педагогічному навчальному закладі

3.4 Порівняльний аналіз рухової активності студентів 1−4-х курсів

3.5 Характеристика спортивно-оздоровчих потреб студентів та можливостей їх задоволення під час навчання Висновки Список використаної літератури Додатки

Перелік умовних скорочень АТ (діаст) — діастолічний артеріальний тиск АТ (сист) — систолічний артеріальний тиск ВНЗ — вищі навчальні заклади ВООЗ — всесвітня організація охорони здоров’я ЕГ — експериментальна група ЖЕЛ — життєва ємність легень ЖІ - життєвий індекс ЗІВ — індекс зросту ваги ЗФП — загальна фізична підготовка

ІРА (т) — індекс рухової активності за тиждень КГ — контрольна група ОГК — окружність грудної клітки ППФП — професійно — прикладна фізична підготовка РФП — рівень фізичної підготовленості

РФЗ — рівень фізичного здоров’я Т (Т) — сума часу за тиждень ФОРА — сума часу на зайняттях фізкультурно — оздоровчими вправами ЧСС — частота серцевих скорочень

Вступ Актуальність. Дослідження останніх років щодо рухової активності різних соціально-демографічних груп населення дозволили виявити деякі її закономірності і взаємозв'язки з фізичною підготовленістю. Насамперед, слід зазначити фундаментальні роботи Л.Н. Нифонтової [101], В.І. Жолдак у співавт. (1963;1992 рр.), O.A. Пирогової, Л.Я. Іващенко (1981;1986 рр.) [59,104], К. Купера (1979) з проблем рухової активності. Серед сучасних науковців, питання рухової активності досліджували, В. В. Романенко [118], А.І. Драчук [52]та інші. Проте, вказані дослідження, в першу чергу, стосувалися професіонально-прикладних, вікових і статевих аспектів і деякою мірою регіональних особливостей рухової активності різних груп населення. Також є дослідження взаємозв'язку різних за змістом видів фізкультурно-спортивної та оздоровчої активності і рівнем рухової активності.

При цьому важливо зазначити, що специфіка навчання у ВНЗ педагогічного профілю вивчена недостатньо. Зауважимо, що більшість робіт мали констатуючий характер, зокрема досліджувалися проблеми перспектив різних видів рухової активності, в тому числі конкретних фізичних вправ з метою забезпечення раціональних режимів рухової активності студентів певних профілів вищого навчального закладу. Методичні аспекти забезпечення самостійних занять досліджувались паралельно, поза контекстом змісту рухової активності і її регіональних особливостей, які мають вплив на формування мотивації щодо участі студентів у фізкультурно-спортивній і оздоровчій роботі.

У той же час урахування бажання студентів займатися фізичними вправами досить важливе, оскільки при обмеженому виборі форм і видів фізкультурно-спортивних і оздоровчих занять без опори на конкретні інтереси студентів, значно знижується чисельність осіб, залучених до них.

Аналіз наукової літератури [96; 97; 98] свідчить про те, що існуючі методи організації фізичного виховання у вищих навчальних закладах недостатньо ефективні для підвищення рівня рухової активності, фізичної підготовленості, інтересу значної кількості студентів до занять фізичними вправами.

Проблема оптимізації фізичного виховання на основі спортивних інтересів і мотивів фізичного вдосконалення студентської молоді вже давно є предметом уваги багатьох дослідників [26; 29]. Ефективність занять з фізичного виховання з конкретною спортивною спрямованістю підтверджено низкою наукових досліджень [85; 97].

Не дивлячись на особливу популярність міні-футболу серед студентів, як серед юнаків, так і серед дівчат, та наявність наукових досліджень з міні-футболу [12], потрібно зазначити, що в силу об'єктивних і суб'єктивних причин міні-футбол, як ефективний засіб підвищення рівня фізичної підготовленості, рухової активності та підтримання постійного інтересу до занять, не знайшов свого використання в програмах з фізичного виховання студентів ВНЗ.

Це і зумовило вибір теми дослідження «Підвищення рівня рухової активності студентів ВНЗ засобами міні-футболу» .

Об'єкт дослідження — рухова активність студентів ВНЗ.

Предмет дослідження — вплив занять міні-футболом на рівень рухової активності студентів ВНЗ.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність занять міні-футболом на рівень рухової активності студентів ВНЗ.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:

1) Теоретично узагальнити та визначити особливості стану здоров’я, фізичної підготовленості, рухової активності студентів 1−4-х курсів ВНЗ.

2) Вивчити спортивно-оздоровчі потреби студентів та можливість їх задоволення засобами міні-футболу в умовах ВНЗ.

3) Удосконалити методику фізичної підготовки студентів ВНЗ на заняттях з міні-футболу.

4) Дослідити вплив занять міні-футболом за розробленою методикою на фізичну підготовленість та рівень рухової активності студентів ВНЗ.

Поставлені завдання вирішувалися такими методами дослідження:

— теоретичний аналіз узагальнення наукової літератури;

— педагогічні спостереження;

— анкетування;

— тестування;

— педагогічний експеримент;

— хронометраж рухової активності;

— методи математичної статистики.

Наукова новизна одержаних результатів:

— доповнено дані про структуру, зміст та обсяг рухової активності студентів ВНЗ;

— розширене уявлення про стан здоров’я, спосіб життя, ставлення до фізичного виховання і спорту й спортивно-оздоровчі потреби студентів ВНЗ.

Практичне значення одержаних результатів:

— збільшений рівень рухової активності студентів ВНЗ засобами міні-футболу;

— результати дослідження можуть бути використані в процесі фізичного виховання студентів на кафедрах фізичного виховання ВНЗ.

Публікації. За матеріалами досліджень підготовлено статтю на Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Фізичне виховання, спорт та здоров’я людини: досвід і сучасні технології», що відбудеться в Запорізькому національному технічному університеті.

Структура та обсяг дипломної роботи.

Дипломна робота складається зі вступу, 3-х розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків. Матеріали дослідження викладені на 120 сторінці, містять основного тексту 72 сторінки, містять 11 таблиць, 9 рисунків. У дипломній роботі опрацьовано 118 літературних джерел.

Розділ 1. Сучасний стан фізичного виховання у ВНЗ та перспективи міні-футболу як ефективного засобу підвищення рівня рухової активності студентів

1.1 Концептуальні основи фізичного виховання студентів Як свідчать «Державні вимоги до системи фізичного виховання дітей», стратегічною метою фізичного виховання в «країні є формування фізичного, морального і психологічного здоров’я, усвідомленої потреби у фізичному вдосконаленні, розвиток інтересу і звички до самостійних занять фізкультурою і спортом, набуття знань і вмінь здорового способу життя [4; 93].

Програма з фізичного виховання, яка була затверджена 14 листопада 2003 року Міністерством освіти і науки України для досягнення мети і вирішення завдань фізичного виховання студентів повинна забезпечувати для взаємозалежних змістовних дидактичних компоненти: обов’язковий базовий, що формує основи фізичної культури особистості фахівців відповідного рівня освіти бакалавр, спеціаліст, магістр) і елективний, що спирається на базовий і доповнює його з урахуванням професійної фізичної підготовки, індивідуальних мотивів, інтересів і потреб, стану здоров’я. Навчальний матеріал кожного з компонентів реалізується через розділи програми: теоретична підготовка, методична підготовка, фізична підготовка і контроль.

В цільовій комплексній програмі «Фізичне виховання — здоров’я нації» [27], в напрямку «Фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча робота у навчально-виховній сфері» важливим є комплекс питань, які спрямовані на збільшення обсягу рухової активності, підвищення якості навчального процесу, формування у дітей та молоді потреби зміцнення здоров’я засобами фізичної культури і спорту. Згідно програми фізичне виховання має в комплексі формувати розумові і фізичні якості особистості, удосконалювати фізичну і психічну підготовку на принципах індивідуального підходу, пріоритету оздоровчої спрямованості [12; 16; 23].

З метою визначення шляхів для вирішення проблем фізичної культури і спорту, які існують на сьогоднішній час, Указом Президента України від 8 листопада 2002 року № 998 / 2002 «Про додаткові заходи державної підтримки в розвитку фізичної культури і спорту в Україні» доручено розробити Національну Доктрину розвитку фізичної культури і спорту.

На базі Законів України «Про освіту» ' [109], «Про фізичну культуру і спорт» «було затверджено «Концепцію фізичного виховання в системі освіти «країни». Національна система фізичного виховання дітей і молоді в «країні має зв’язок з традиціями народу, його життям, інтересами, моральними цінностями. Як підкреслено в документі, фізичне виховання в навчальних закладах повинно базуватися на принципах індивідуального та особистісного підходу, пріоритету оздоровчої спрямованості, широкого використання різноманітних засобів і форм фізичного вдосконалення, безперервності цього процесу врахування регіональних умов.

У проекті Національної Доктрини розвитку фізичної культури і спорту, винесеному 27 листопада 2003 року рішенням колегії Державного комітету «країни з питань фізичної культури і спорту на обговорення, зазначається, що потребує удосконалення програмно-методичне забезпечення навчальних форм фізичного виховання у навчальних закладах. А також зміни критеріїв оцінки студентів з фізичного виховання — відмова від оцінювання за рівнем фізичної підготовленості, надання переваги фіксуванню особистого прогресу відповідних «показників, усебічне стимулювання набуття спеціальних знань та рухових здібностей для самостійних занять спортом, під гримка постійного інтересу до них.

Основою системи фізичного виховання дітей та молоді є обов’язкові заняття дошкільних, середніх і вищих навчальних закладах усіх типів і форм власності з дисципліни «Фізична культура» і навчальної дисципліни «Фізичне виховання». Їх зміст визначається програмами, які враховують вікові особливості, пов’язані з іншими предметами, що формують особистість в процесі освіти."

Організаційною основою системи фізичного виховання є структурні підрозділи Міністерства освіти і науки України. До них належить Комітет штучного виховання і спорту, підпорядковані йому обласні та міські управління, які опікуються процесом фізичного виховання дітей та молоді, кафедри фізичного виховання і спорту, оздоровчі і спортивні центри, ДЮСШ, СДЮШОР. Спорт клуби ВНЗ, ліцеїв, училищ, гімназій, загальноосвітніх шкіл [62; 63].

Нормативне забезпечення системи фізичного виховання — це регламентація її Державними тестами і нормативами оцінки фізичної підготовленості населення України, визначення обсягу рекомендованого рухового режиму, мінімальної кількості обов’язкових занять на тиждень, допустимих обсягів річного навантаження учнів і студентів. Критеріями ефективності фізичного виховання дітей і молоді є рівень фізичної підготовленості та показників здоров’я, уміння використовувати основні засоби і форми фізичного виховання, дотримуватися здорового способу життя, відсутність негативних звичок [23; 40; 58].

Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України (затверджені 15.01.1996) с основою нормативних вимог до фізичної підновленості населення, критерієм фізичного здоров’я, життєдіяльності здатності тесті до високопродуктивної прані. Наукова основа системи фізичного виховання в країні включає дослідження, які є базовим елементом удосконалення та підвищення професійної підготовки фахівців. Для реалізації фундаментальних досліджень системи фізичного виховання в Україні передбачається утворені банку наукових розробок, виконаних в Україні та інших державах, створені комп’ютерних технологій для розробки індивідуальних фізкультурно-оздоровчих програм, мережі науково-дослідних центрів.

З метою сприяння задоволенню потреб суспільства у досягненні оптимальної фізкультурної освіти, стану психічного та фізичного здоров’я, фізичного розвитку та рухової підготовленості підростаючого покоління розроблено нові програми фізичної культури для загальноосвітніх шкіл і ВНЗ. Вони пропонують для дітей і молоді навчальний пріоритетний матеріал, вправи для обов’язкового повторення домашні завдання, контрольні навчальні нормативи та вимоги, орієнтовні комплексні тести оцінки стану фізичної підготовленості [49; 73; 74].

Загалом нові законодавчі акти та програми є значним кроком вперед в удосконаленні системи фізичного виховання. Водночас залишається проблема їх виконання, а також факт недостатньої фахової підготовки вчителів, теоретично-методичного і матеріального забезпечення фізичного виховання, недооцінка ролі фізичного виховання як основного чинника, який зміцнює здоров’я, формує інтереси, світогляд дитини. Цей момент відзначають численні науковці у своїх — друкованих працях [26; 93]. Так, Р.Т. Раєвський [116], І. Кучеров негативним вважають те, що система освіти України недостатньо враховує велику роль, яку фізичне виховання здатне відігравати у справі зміцнення здоров’я молоді, профілактиці захворювань, підвищенні працездатності, організації повноцінного дозвілля. Фізична культура повинна посідати в навчально-виховному процесі закладів освіти належне місце, бо хвора чи недостатньо фізично розвинута людина не здатна ефективно набувати знання та вміння.

На сучасному стані розвитку суспільства фізична досконалість визначається як оптимальний рівень всебічної рухової підготовленості людини, яка необхідна їй у сфері соціально обумовлених видів діяльності. Досягнення фізичної досконалості людини засобами фізичної культури потребує оптимальної організації спеціалізованого педагогічного процесу. Сьогодні фізичне виховання студентської молоді, на жаль, далеке від досконалості, що обумовлено рядом х активних причин: 1) недостатня кількість занять за навчальним планом; 2) такий рівень мотивації до систематичних занять фізичними вправами; 3) низький рівень використання технічних засобів під час навчальних занять; 4) недостатнє фінансове забезпечення; 5) низька ефективність управління фізичним вихованням, яке здійснюється у вищих навчальних закладах [15; 45; 61].

Важливого значення для активізації студентів у процесі фізичного виховання набуває державне тестування й оцінювання фізичної підготовленості різних груп і категорій населення, до яких кожного року в Україні залучається близько 8 млн. людей, населення для студентів обов’язкових заліків з фізичного виховання, які передбачають звіт з теоретичної, методичної і фізичної підготовленості. Значну роль відіграє також залучення студентів до занять масовим спортом через багатоетапну систему спортивних змагань різних рівнів.

У багатьох вищих навчальних закладах керівництво намагається посилити оздоровчу результативність фізичного виховання шляхом розширення спортивних відділень та введень «спортивної спеціалізації» .

На сьогодні розроблені нові підходи щодо покращення якості фізичного виховання в вищих навчальних закладах, що відображено в роботах, М.В. Курочкіної [84], А.І. Драчука [52], А. С. Домашенко.

Отже, у сучасних умовах проводяться різноманітні дослідження питань вдосконалення фізичного виховання студентів у вищих навчальних закладах.

Автори підкреслюють, що основна їх спрямованість — оздоровча, за умови раціонального дозування навантажень відповідно до індивідуальних показників фізичного стану.

Проте, на сучасному етапі розвитку суспільства ми стоїмо перед загрозою кризи національної системи фізичного виховання, яка не відповідає вимогам і міжнародним стандартам фізичної підготовленості людини. Застарілі форми та методи викладання не лише приводять молодь до нервово-психічних перевантажень, але й обмежують її творчий розвиток, нівелюють їхню індивідуальність необґрунтовано використовують далеко не безмежні ресурси організму. Зрозуміло, що необхідно вносити науково обґрунтовані корективи в діючу систему фізичного виховання.

Навчальна потреба внесення змін обумовлюється такими причинами: існуюча реальність ставить підвищені вимоги до способу життя людини, що підвищує актуальність виховання у підростаючого покоління навичок здорового способу життя, уміння контролювати та впливати на свій фізичний стан; необхідність формування стійких переконань у високій ефективності занять фізичними вправами; виховання свідомої потреби у систематичній руховій діяльності.

Б.М. Шиян концептуальними положеннями формування національної системи фізичного виховання вважає наступні:

1. Ідеологія системи фізичного виховання дітей і молоді має відображати загальнолюдські гуманістичні цінності, будуватись на національних засадах.

2. Шкільна і вузівська фізична культура є певною цінністю для кожної особистості.

3. Навально — виховний процес забезпечує досягнення індивідуально можливого рівня фізкультурної освіти.

4. Зміст фізичного виховання являє собою взаємозв'язок таких основних блоків: знання, способи рухової діяльності, способи власної культурно — оздоровчої діяльності, способи спортивної діяльності.

5. Національна система фізичного виховання базується на інноваційній діяльності, спрямованій на розвиток фізичної можливосте особистості.

6. Визначальною умовою побудовою педагогічного процесу з фізичного виховання є забезпечення на заняттях взаємної поваги, співпраці вчителя і учнів.

В Україні, з метою створення умов для реалізації нових технологій у сфері зміцнення здоров’я засобами фізичного виховання та задоволення потреб у фізичному та духовному розвитку, прийнято низку документів.

Рухова активність — невід'ємний компонент життєдіяльності людини, що виявляється у виконанні певної кількості рухових актів. Вона визначається соціально-економічними і культурними факторами, залежить від віку і ролу занять, індивідуальних, психологічних, фізичних і функціональних особливостей, кількості вільного часу і характеру його використання, присутності спортивних споруд і місць відпочинку, а також від кліматегеографічних умов, що сприяють активному відпочинку [5; 35; 41; 52]

Результати дослідженя [93; 104] свідчать, що до використання факторів фізичної культури залучена, в кращому випадку лише, третина дорослого населення, а до раціональної фізкультурної активності - не більше 10%. На жаль, за свідченням деяких досліджень, активність занять фізичними вправами і спортом у дитячих і юнацьких роках майже не зберігається в наступні періоди життя, точніше знижується більш, ніж в 2−3 рази. Більш того, тривале тренування на рівні спорту вищих досягнень не є гарантом гарного здоров’я і фізичного стану в зрілі роки та після припинення активних занять фізичними вправами.

З віком витрати часу на заняття знижуються. Так, дані дослідження свідчать, що з дорос лих, які раніше займалися фізичними вправами самостійно, на момент дослідження зберегли свою фізкультурну активність у тій же формі 36,7%. У той же час із числа тих, хто раніше займався у спортивних секціях колективів фізичної культури, до самостійних занять перейшли лише 29,4%, а з тих, хто раніше займався у централізованих секціях ДТО — 29%.

Аналогічна картина спостерігається й у молодших за віком людей: тут не виявляють фізкультурної активності 8% з числа тих, хто раніше займався самостійно, 25% - колишніх членів спортивних секцій шкіл і 36% - раніше займалися в ДЮСШ.

Таким чином ті, хто займається фізичними вправами самостійно, вдвічі рідше припиняють активні заняття, ніж колишні вихованці спортивних секцій різного рівня. Цей факт свідчить про те, то саме самостійна форма занять фізичними вправами найбільш дієва і перспективна у відношенні їхньої систематичності та стійкості. Іце не дивно, тому що формування потреби в постійному фізичному удосконаленні відбувається тільки в холі індивідуальної о освоєння культури суспільства. Це. власне, і є не що інше як культура суспільства, перетворена в особисту «власність», у принцип діяльності особистості.

Фізкультурно-спортивна активність обумовлена, головним чином, внаслідок зовнішнього спонукання тими чи іншими обставинами (обов'язкові академічні заняття в навчальному закладі для одержання заліку чи оцінки з предмету і.п.). як правило, малопродуктивна і носить тимчасовий характер саме через не сформованість особистих культурних потреб [3; 30].

Не спостерігається однозначної залежності між фізкультурною і спортивною активністю. Фізкультурна активність у тимчасовому аспекті зберігається в звичній для кожної людини формі, а близько 70% колишніх спортсменів не приступили до занять фізичними вправами в будь-якій формі після припинення спортивної діяльності. Очевидно, тут — позначається той факт, що в сферу спорту приходять у тому віці, коли отримане лише елементарне рухове, але аж ніяк не фізкультурне утворення (знання, уміння, навички в області самостійних занять фізичними вправами), що створює передумови зазначеної стабільності в орієнтації на визначені форми занять.

Більш того, в основі спортивної діяльності лежить спонукання ззовні (змагання з іншими, престижні моменти га ін.). що й призводить до фізкультурної пасивності після завершення дії стимулу.

Визначена залежність від форми занять спостерігається і стосовно віку їхнього припинення. Близько 60% дорослих відійшли віл регулярних занять фізичними вправами і спортом у віці 20−25 років, причому до 20 років — кожен другий був членом секції спортивних організацій, секцій колективів фізкультури, шкіл і тільки 1/3 займалися самостійно. Діти ж ідуть із секцій і ДЮСШ в основному в 14−15 років. Однак треба сказати, що падіння фізкультурно-спортивної активності школярів старших класів далеко не настільки тісно, як здавалося, пов’язане з горезвісною проблемою «зайнятості». Однозначного зв’язку не встановлено [95], Істотне значення мас розвиток матеріальної бази. При оптимальних умовах фізкультурна активність зростає майже на третину. За твердженням С. С. Акопяна [15], ще більше значення має, фактор спрямованості особистості на самовдосконалення, загальний рівень культури, коли кожний багато в чому визначає і індивідуальну фізичну культуру (тут співвідношення практично 2 до 3).

Отже, постає питання про орієнтацію самих форм занять фізичними вправами, сам процес фізичного виховання при регламентованих заняттях (секційних при ВНЗ, ДЮСШ, а також самостійних) на пошук найбільш раціональних форм у відношенні фізичного удосконалення надалі. Тому в такій ситуації першочергове значення має обов’язковий розподіл сполучених до занять фізичними вправами за їх цільовою настановою, проведення комплексних досліджень з вивчення проблеми формування здорового способу життя.

І тільки такий підхід до проблеми дозволить проаналізувати в органічному взаємозв'язку як компонентів формування здорового способу життя населення, так і умов (у єдності їх об'єктивних і суб'єктивних сторін), що мають вирішальний вплив на процес формування здорового способу життя.

У літературі є ряд досліджень, що розглядають цю проблему з погляду фізкультурної активності різних соціально-демографічних груп [10], спонукальних мотивів занять фізичними вправами ролі фізичної культури і спорту у зміцненні здоров’я [72], підвищення фізичних можливостей і всебічного розвитку особистості [11; 12]. Однак, вони недостатні, носять фрагментарний характер і тому некоординовані, дослідження ведуться розрізнено і за різними методиками. Аналіз літературних джерел також показав, то у дослідженнях, як правило, переважає один із підходів: педагогіко — методичний, медико — біологічний чи психологічний. Більш того, різні компоненти здорового способу життя розглядаються ізольовано один від одного, не виявляється їхній взаємозв'язок, взаємозумовленість.

Однак, заняттями у вільний час не вичерпується різноманітність форм фізичної культури. Багато факторів і форм фізичної культури використовується безпосередньо в режимі прані, навчання, органічно пов’язані з виробничим процесом.

На думку багатьох фахівців [55], фізична культура в режимі навчальної діяльності студентів значно підвищує розумову працездатність. З різних джерел значення впливу оцінюється від 12 до 25% і вище. Слід зазначити, що вплив фізичної культури на розумову працездатність студентів відбувається не прямо, а опосередковано.

Через комплекс параметрів (захворюваність, професійна працездатність, тривалість у віковому аспекті та ін.) характеризується стан розумової працездатності і її вплив на успішність [44; 114].

Правильне і раціональне включення фізичних вправ у режим навчального дня студентів можливе ліпне за умови детального вивчення динаміки розумової і фізичної працездатності студентів, характер) навчальної втоми, особливостей, властивих конкретному виду праці динамічного стереотипу. Тільки з урахуванням вищезазначеного фізичне тренування організму можна розглядати як один з факторів, що позитивно впливає на професійну діяльність. Саме тому фізкультурні заходи в режимі навчального дня і фізичної праці дуже різняться і детермінуються особливостями виробництва.

Функціональні особливості трудової діяльності мають формуючий вплив як на соціальний статус людини взагалі, так. зокрема, і на її фізичну сферу, висувають конкретні вимоги до рівня розвитку його фізичних якостей і певним чином впливають на формування відносин до фізичної культури і спорту.

Цікаві дані були отримані в дослідженні Н. С. Абрамова і В.І. Козлова. де виявлено, що недолік рухової активності студентів, тісно пов’язаний з характером їхньої трудової діяльності. Так, респонденти, навчальний процес яких визначається обмеженою руховою активністю, відчувають велику потребу в русі і значно частіше вважають свій звичайний руховий режим недостатнім для нормального функціонування організму. І навпаки, більшість студентів, характер навчання яких більш рухливий, вважають свій звичайний режим достатнім. Результати цього дослідження показують, то суб'єктивна оцінка власного рухового режиму, а також власного фізичного стану є гарним підґрунтям для залучення їх до фізкультурно-спортивної діяльності.

У дослідженнях [63; 103; 116], проведених у технічних ВНЗ, встановлено тенденцію до більш широкого використання вільного часу для фізичного удосконалення, ніж у студентів гуманітарного профілю. Гак. із середньодобового бюджету вільного часу студенти технічних ВНЗ витрачають на фізичну культуру в тиждень 6 годин і 20 хвилин, студенти гуманітарного профілю — 4 години і 30 хвилин. Загальна величина вільного часу, що відводиться для фізкультурних занять студентів гуманітарного профілю виявилася нижчою, ніж у студентів технічного профілю. Крім того, заняття ранковою гімнастикою користуються також більшою популярністю серед студентів технічного профілю, ніж серед студентів гуманітарного профілю. На думку авторів, це пояснюється специфічними особливостями навчальної прані з одного боку і об'єктивним впливом організації навчального процесу з іншого. Розрахунок енерговитрат за таблично-хронометражним методом показує, що енерговитрати студентів технічного профілю значно перевищують енерговитрати студентів, спосіб життя яких малорухливий. Ця обставина і породжує у студентів гуманітарного профілю більш сильне прагнення до рухової активності.

Узагальнюючі результати багатьох соціологічних досліджень, можна зробити висновок: пасивний відпочинок частіше розповсюджений у студентів гуманітарного профілю.

В.І. Жолдак [26], стверджує, що інженерно — технічні працівники більше займаються ранковою гімнастикою, вони ж разом з робітниками більше, ніж службовці займаються загартуванням організму, у той час як останні виявляють високу активність в участі у змаганнях. Серед працівників різних категорій праці виявлено, що чим інтелектуальніша виробнича діяльність людей, тим нижчі у них витрати часу на заняття фізичними вправами, ніж в осіб фізичної і змішаної праці.

Таким чином, можна констатувати, що різний характер трудової діяльності людей по-різному визначає залучення їх до занять фізичною культурою і спортом.

Незважаючи на значну кількість проведених досліджень з даної проблеми, ми ще не маємо досить об'єктивної картини впливу характеру навчально-виховного процесу на залучення студентів до фізкультурно-спортивних занять. Одна з причин цього? відсутність єдиної методики у вивченні даного питання.

У подібних дослідженнях необхідне застосування суворих науково обґрунтованих згрупованих ознак, то відображають об'єктивний процес постійної інтелектуалізації навчальної праці студентів. Це дасть можливість не тільки порівняти результати досліджень, отриманих у різних типах ВНЗ, а й простежити тенденцію впливу процесу інтелектуалізації навчальної праці студентів за ставленням до фізичної культури і спорту, що є дуже важливим для забезпечення подальшого планування і прогнозування розвитку фізичної культури у вищих навчальних закладах.

1.2 Місце і значення фізкультурно-спортивної активності у способі життя студентської молоді

Рухова активність — невід'ємний компонент життєдіяльності людини, що виявляється у виконанні певної кількості рухових актів. Вона визначається соціально-економічними і культурними факторами, залежить від віку і роду занять, індивідуальних, психологічних, фізичних і функціональних особливостей, кількості вільного часу і характеру його використання, присутності спортивних споруд і місць відпочинку, а також від кліматогеографічних умов, що сприяють активному відпочинку [5; 35].

Рухову активність доцільно розглядати як важливий чинник збереження високої не лише фізичної, а й психічної працездатності людини. Вона є не лише засобом здійснення рухової функції, але має загальне біологічне значення. Здійснюючи тонізуючий вплив на центральну нервову систему, рухова активність сприяє більш досконалому і «економічному» пристосуванню організму до навколишнього середовища. Обмеження її в останній час призвело до зниження функціональних можливостей людини. Зміна функціонального стану центральної нервової системи в умовах гіпокінезії - одна з основних причин зниження адаптаційних можливостей організму. Нестача рухів — гіподинамія та гіпокінезія — призводить до патологічних відхилень у розвитку різних систем організму [15; 82]. Синдром або гіпокінетична хворобакомплекс функціональних та органічних змін і хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті неузгодженої діяльності окремих систем та організму в цілому із навколишнім середовищем. Чим інтенсивніша рухова діяльність тим повніше реалізується генетична програма і збільшується енергетичний потенціал, функціональні ресурси організму та тривалість життя.

В.К. Бальсевич, В. А. Запорожанов [28], Т. Ю. Круцевич вважають що рухова активність — це невід'ємна частина способу життя і поведінки людини. За даними Г. Л. Апанасенко рухова активність — це діяльність індивідуума, скерована на досягнення та підтримку фізичних кондицій, необхідних і достатніх для покращення стану здоров’я, фізичного розвитку, фізичної діяльності. Поняття «рухова активність», на їх погляд, включає в себе суму спонтанних або спеціально організованих рухів, що виконує людина в процесі життя.

До спонтанної рухової активності належать: трудова діяльність, побут, навчальна діяльність, рухи на задоволення природних потреб людини (сон, власна гігієна, вживання їжі, зусилля, витрачені на приготування їжі, придбання продуктів тощо). До спеціально організованої рухової активності належить: ігрова та змагальна діяльність, організовані та самостійні заняття фізичними вправами.

Фізичні вправи, за допомогою яких можна відшкодувати нестачу рухів, необхідних для нормального функціонування організму, зміцнення здоров’я і емоційну радість, визнані єдиним неординарним засобом боротьби з гіподинамією [21; 22].

Дослідження місця і ролі фізичної культури в життєдіяльності різних соціально-демографічних груп населення країни, а також окремих компонентів і факторів формування здорового способу життя знайшли відображення в достатній кількості літературних джерел.

Результати досліджень [93; 104] свідчать, що до використання факторів фізичної культури залучена, в кращому випадку лише, третина дорослого населення, а до раціональної фізкультурної активності - не більше 10%. На жаль, за свідченням деяких досліджень, активність занять фізичними вправами і спортом у дитячих і юнацьких роках майже не зберігається в наступні періоди життя, точніше знижується більш, ніж в 2−3 рази. Більш того, тривале тренування на рівні спорту вищих досягнень не є гарантом гарного здоров’я і фізичного стану в зрілі роки та після припинення активних занять фізичними вправами.

З віком витрати часу на заняття знижуються. Так, дані дослідження свідчать, що з дорослих, які раніше займалися фізичними вправами самостійно, на момент дослідження зберегли свою фізкультурну активність у тій же формі 36,7%. У той же час із числа тих, хто раніше займався у спортивних секціях колективів фізичної культури, до самостійних занять перейшли лише 29,4%, а з тих, хто раніше займався у централізованих секціях ДТО — 29%.

Аналогічна картина спостерігається й у молодших завіком людей: тут не виявляють фізкультурної активності 8% з числа тих, хто раніше займався самостійно, 25% - колишніх членів спортивних секцій шкіл і 36% - раніше займалися в ДЮСШ.

Таким чином ті, хто займається фізичними вправами самостійно, вдвічі рідше припиняють активні заняття, ніж колишні вихованці спортивних секцій різного рівня. Цей факт свідчить про те, що саме самостійна форма занять фізичними вправами найбільш дієва і перспективна у відношенні їхньої систематичності та стійкості. І це не дивно, тому що формування потреби в постійному фізичному удосконаленні відбувається тільки в ході індивідуального освоєння культури суспільства. Це, власне, і є не що інше як культура суспільства, перетворена в особисту «власність», у принцип діяльності особистості.

Фізкультурно-спортивна активність обумовлена, головним чином, внаслідок зовнішнього спонукання тими чи іншими обставинами (обов'язкові академічні заняття в навчальному закладі для одержання заліку чи оцінки з предмету і т.п.), як правило, малопродуктивна і носить тимчасовий характер саме через несформованість особистих культурних потреб [3; 30].

Не спостерігається однозначної залежності між фізкультурною і спортивною активністю. Фізкультурна активність у тимчасовому аспекті зберігається в звичній для кожної людини формі, а близько 70% колишніх спортсменів не приступили до занять фізичними вправами в будь-якій формі після припинення спортивної діяльності. Очевидно, тут позначається той факт, що в сферу спорту приходять у тому віці, коли отримане лише елементарне рухове, а не фізкультурне утворення (знання, уміння, навички в області самостійних занять фізичними вправами), що створює передумови зазначеної стабільності в орієнтації на визначені форми занять.

Більш того, в основі спортивної діяльності лежить спонукання ззовні (змагання з іншими, престижні моменти та ін.), що й призводить до фізкультурної пасивності після завершення дії стимулу.

Визначена залежність від форми занять спостерігається і стосовно віку їхнього припинення. Близько 60% дорослих відійшли від регулярних занять фізичними вправами і спортом у віці 20−25 років, причому до 20 років — кожен другий був членом секції спортивних організацій, секцій колективів фізкультури, шкіл і тільки 1/3 займалися самостійно. Діти ж ідуть із секцій і ДЮСШ в основному в 14−15 років. Однак треба сказати, що падіння фізкультурно-спортивної активності школярів старших класів далеко не настільки тісно, як здавалося, пов’язане з горезвісною проблемою «зайнятості». Однозначного зв’язку не встановлено [95], Істотне значення має розвиток матеріальної бази. При оптимальних умовах фізкультурна активність зростає майже на третину. За твердженням С. С. Акопяна [15], ще більше значення має, фактор спрямованості особистості на самовдосконалення, загальний рівень культури, коли кожний багато в чому визначає і індивідуальну фізичну культуру (тут співвідношення практично 2 до 3).

Отже, постає питання про орієнтацію самих форм занять фізичними вправами, процес фізичного виховання при регламентованих заняттях (секційних при ВНЗ, ДЮСШ, а також самостійних) на пошук найбільш раціональних форм у відношенні фізичного удосконалення надалі. Тому в такій ситуації першочергове значення має обов’язковий розподіл залучених до занять фізичними вправами за їх цільовою настановою, проведення комплексних досліджень з вивчення проблеми формування здорового способу життя.

Тільки такий підхід до проблеми дозволить проаналізувати в органічному взаємозв'язку як компонентів формування здорового способу життя населення, так і умов (у єдності їх об'єктивних і суб'єктивних сторін), що мають вирішальний вплив на процес формування здорового способу життя.

У літературі є ряд досліджень, що розглядають цю проблему з погляду фізкультурної активності різних соціально-демографічних груп [10; 15], спонукальних мотивів занять фізичними вправами [73; 74; 111], ролі фізичної культури і спорту у зміцненні здоров’я [72], підвищення фізичних можливостей і всебічного розвитку особистості [11; 12]. Однак, вони недостатні, носять фрагментарний характер і тому некоординовані, дослідження ведуться розрізнено і за різними методиками. Аналіз літературних джерел також показав, що у дослідженнях, як правило, переважає один із підходів: педагогіко-методичний, медико-біологічний чи психологічний. Більш того, різні компоненти здорового способу життя розглядаються ізольовано один від одного, не виявляється їхній взаємозв'язок, взаємозумовленість.

Однак, заняттями у вільний час не вичерпується різноманітність форм фізичної культури. Багато факторів і форм фізичної культури використовується безпосередньо в режимі праці, навчання, органічно пов’язані з виробничим процесом.

На думку багатьох фахівців [55], фізична культура в режимі навчальної діяльності студентів значно підвищує розумову працездатність. З різних джерел значення впливу оцінюється від 12 до 25% і вище. Слід зазначити, що вплив фізичної культури на розумову працездатність студентів відбувається не прямо, а опосередковано.

Через комплекс параметрів (захворюваність, професійна працездатність, тривалість у віковому аспекті та ін.) характеризується стан розумової працездатності і її вплив на успішність [44; 118].

Правильне і раціональне включення фізичних вправ урежим навчального дня студентів можливе лише за умови детального вивчення динаміки розумової і фізичної працездатності студентів, характеру навчальної втоми, особливостей, властивих конкретному виду праці динамічного стереотипу. Тільки з урахуванням вищезазначеного фізичне тренування організму можна розглядати як один з факторів, що позитивно впливає на професійну діяльність. Саме тому фізкультурні заходи в режимі навчального дня і фізичної праці дуже різняться і детермінуються особливостями виробництва.

Функціональні особливості трудової діяльності мають формуючий вплив як на соціальний статус людини взагалі, так, зокрема, і на її фізичну сферу, висувають конкретні вимоги до рівня розвитку його фізичних якостей і певним чином впливають на формування відносин до фізичної культури і спорту.

Цікаві дані були отримані в дослідженні Н. С. Абрамова і В.І. Козлова [100], де виявлено, що недолік рухової активності студентів, тісно пов’язаний з характером їхньої трудової діяльності. Так, респонденти, навчальний процес яких визначається обмеженою руховою активністю, відчувають велику потребу в русі і значно частіше вважають свій звичайний руховий режим недостатнім для нормального функціонування організму. І навпаки, більшість студентів, характер навчання яких більш рухливий, вважають свій звичайний режим достатнім. Результати цього дослідження показують, що суб'єктивна оцінка власного рухового режиму, а також власного фізичного стану є гарним підґрунтям для залучення їх до фізкультурно-спортивної діяльності.

У дослідженнях [63], проведених у технічних ВНЗ, встановлено тенденцію до більш широкого використання вільного часу для фізичного удосконалення, ніж у студентів гуманітарного профілю. Так, із середньодобового бюджету вільного часу студенти технічних ВНЗ витрачають на фізичну культуру в тиждень 6 годин і 20 хвилин, студенти гуманітарного профілю — 4 години і 30 хвилин. Загальна величина вільного часу, що відводиться для фізкультурних занять студентів гуманітарного профілю виявилася нижчою, ніж у студентів технічного профілю. Крім того, заняття ранковою гімнастикою користуються також більшою популярністю серед студентів технічного профілю, ніж серед студентів гуманітарного профілю. На думку авторів, це пояснюється специфічними особливостями навчальної праці з одного боку і об'єктивним впливом організації навчального процесу з іншого. Розрахунок енерговитрат за таблично-хронометражним методом показує, що енерговитрати студентів технічного профілю значно перевищують енерговитрати студентів, спосіб життя яких малорухливий. Ця обставина і породжує у студентів гуманітарного профілю більш сильне прагнення до рухової активності.

Узагальнюючи результати багатьох соціологічних досліджень, можна зробити висновок: пасивний відпочинок частіше розповсюджений у студентів вузів гуманітарного профілю.

В.І. Жолдак [75], стверджує, що інженерно-технічні працівники більше займаються ранковою гімнастикою, вони ж разом з робітниками більше, ніж службовці займаються загартовуванням організму, у той час як останні виявляють високу активність в участі у змаганнях. Серед працівників різних категорій праці виявлено, що чим інтелектуальніша виробнича діяльність людей, тим нижчі у них витрати часу на заняття фізичними вправами, ніж в осіб фізичної і змішаної праці.

Таким чином, можна констатувати, що різний характер трудової діяльності людей по-різному визначає залучення їх до занять фізичною культурою і спортом.

Незважаючи на значну кількість проведених досліджень з даної проблеми, ми ще не маємо досить об'єктивної картини впливу характеру навчально-виховного процесу на залучення студентів до фізкультурно-спортивних занять. Одна з причин цього — відсутність єдиної методики у вивченні даного питання.

У подібних дослідженнях необхідне застосування суворих науково обґрунтованих згрупованих ознак, що відображають об'єктивний процес постійної інтелектуалізації навчальної праці студентів. Це дасть можливість не тільки порівняти результати досліджень, отриманих у різних типах ВНЗ, а й простежити тенденцію впливу процесу інтелектуалізації навчальної праці студентів за ставленням до фізичної культури і спорту, що є дуже важливим для забезпечення подальшого планування і прогнозування розвитку фізичної культури у вищих навчальних закладах.

1.3 Міні-футбол як ефективний засіб підвищення рухової активності студентів ВНЗ Для повноцінного використання цінностей фізичної культури, з метою формування основ здорового способу життя, підвищення рівня фізичної підготовленості студентів вищої школи необхідним є використання різноманітних форм та варіативності змісту фізичного виховання у ВНЗ, які дозволяють, в свою чергу, організувати фізичну активність згідно його ціннісних орієнтацій,інтересів, потреб [2; 9].

Пріоритетними в педагогічних конструкціях виявляються такі методи і форми навчання і виховання, використання яких з найбільшою ефективністю формує відношення людини до засобів фізичної культури. Це створює передумови до її фізичного самовиховання, саморозвитку і самореалізації. Самовизначення, як відомо, базується на задатках і здібностях людини до певного виду діяльності. З цього слідує, що єдина для всіх навчальна програма з фізичного виховання буде завідомо неефективною для кожного з тих, хто займається, разом з тим, арсенал засобів і методів фізичного виховання настільки широкий і різноманітній, що дозволяє знайти адекватні рішення для використання засобів і методів фізичного виховання в узгодженні з індивідуальними особливостями кожної людини. Таким чином, формування фізичної культури людини вимагає відмови від надлишкової уніфікації і стандартизації змісту виховання, створення як найбільшої кількості варіативних програм [22], які враховують інтереси тих, хто займається, матеріально-технічну забезпеченість конкретних закладів освіти.

Спосіб життя сучасного суспільства характеризується все частішим використанням ігрової діяльності для задоволення життєво важливої потреби людини в творчій (інтелектуальній і руховій) емоційно насиченій активності.

Необхідно відзначити той факт, що проведення пор по існуючим правилам потребує наявності доброї матеріальної бази, якісного інвентарю та обладнання. Невелика кількість годин, відведених для спортивних ігор на навчальних заняттях. також заважає їх проведенню зі студентами. Все це вказує на те, що на сучасному етапі розвитку вищої школи в Україні доцільно розвивати серед студентів міні-футбол, по суті, спрощений варіант великого футболу, тобто гру на майданчику менших розмірів і з меншим числом гравців в командах. Ця гра вибаглива. Міні-футбол можна проводити на баскетбольних і гандбольних майданчиках. в спортивних залах, в хокейній коробці (влітку) та на футбольному полі (поперек поля з його половин), а також на будь-якій, місцевості, при необхідності по спрощеним правилам. Розміри майданчика можна вибирати виходячи з того, що є в наявності з матеріальної бази, а також з кількості тих хто займається.

Педагогічну оцінку малому футболу дає С.М. Андрєєв (1989), що один з перших оцінив заслуги цієї гри [11]: «Міні-футбол — гра дуже приваблива, захоплююча. Граючи в міні-футбол, кожен значно частіше, ніж, скажімо, в футболі торкається м’яча і приймає участь в загальних ігрових діях (а це, погодьтесь, приємно). Та і голів в міні-футболі забивається набагато більше, і це теж цікаво. Є у «молодшого брата» футболу і інші чесноти. Міні-футбол — спрощений варіант великого футболу — невибагливий. В цю гру можна грати на майданчиках малих розмірів і з меншою кількістю гравців в командах. Отже, для цього можна пристосувати будь-яку галявину. В міні-футбол з успіхом можна грати в шкільних спортивних залах, в хокейних «коробках», на найпростіших майданчиках, в жилих кварталах. Словом, можна сміливо стверджувати, що міні-футбол це універсальна гра, немов спеціально створена для загального захоплення. Нині міні-футбол виріс з «коротких штанів» і одержав загальне визнання. Він став ще кращим і привабливішим. Вважається, що першими в Європі почали грати в сучасний міні-футбол австрійці. В 1958 році один з селекціонерів збірної Австрії Йозеф Аргауер привіз ідею цієї гри зі Швеції з чемпіонату світу з футболу. На ідею Аргауера наштовхнули двосторонні тренувальні ігри бразильців в залі. Він захопився міні-футболом і запропонував організувати турнір. Гра-експеримент всім припала до душі. Поступово міні-футбол завоював популярність і в інших країнах. Правда, в СІЛА і Канаді міні-футбол називають «індор-соккер», тобто зальний футбол. Немало прихильників «кишенькового» футболу, в Німеччині. В Голандії «молодший брат» носить назву «цаал-футбол», в Бразилії - «футбол де салон». Проведення чемпіонатів світу показало, що міні-футбол має повне право на існування як окремий вид спорту, а змагання з міні-футболу — захоплююче видовище. Це не така атлетична і жорстка гра, як сучасний-футбол. І все ж достатньо інтенсивна, захоплююча і видовищна, вимагає від гравців високої техніки, уміння добре орієнтуватися і взаємодіяти з партнерами в умовах постійного дефіциту часу і простору. З допомогою систематичних занять міні-футболом можна розвинути не тільки швидкість, спритність, силу і витривалість, а ще й такі риси характеру, як взаємодопомога, колективізм, відповідальність, відчуття поваги до суперників. Гра в міні-футбол пред’являє до свої прихильників достатньо високі вимоги. Невеликі розміри ігрового майданчика заставляють всіх гравців активно діяти на будь-якій його ділянці. Нападаючі в ході гри часто «викочують роль захисників, а гравцям оборони, яким доводиться періодично вклинюватися в захисні порядки суперників, треба вміти діяти як нападаючим. Одним словом, кожен гравець в міні-футболі в певній мірі повинен володіти і прийомами відбору м’яча, і хлистким ударом по воротах, і різноманітними «фінтами» .

В.В. Кравцов відзначає, що гра в міні-футбол дуже емоційна, проходить весь час у швидкому темпі. Гра змушує щосекунди приймати участь у боротьбі за м’яч кожного гравця, перевіряє здатність всіх без винятку вміло взаємодіяти умовах тісної опіки захисників і невеликих розмірів ігрового майданчика. Кожен гравець в міні-футболі значно частіше торкається до м’яча, кожен футболіст повинен діяти з повною віддачею сил, встигаючи захищати свої ворота і атакувати ворота суперників. Крім того, при грі в міні-футбол, м’яч практично весь час знаходиться в грі, гра, проходить без вимушених зупинок.

А.Ф. Поляков констатує, що в останнє десятиріччя серед ігрових видів спорту міні-футбол стрімко набирає оберти і стає все більш популярним. За великий проміжок часу команди Росії і України становилися призерами чемпіонату світу і Європи. В міні-футболі приваблює стрімкий біг, швидка зміна техніко-тактичних маневрів гравців на майданчику, а також непередбачуваність їх ідей. Все це змушує глядачів слідкувати за грою протягом всього матчу. Гра наскільки захоплює і гравців, і глядачів, що здається, вона пролітає без всяких зусиль в одну мить. Підбиваючи підсумки, А. Ф. Поляков відзначає, що міні-футбол для студентської молоді є грою захоплюючою, цікавою і необхідною для зміцнення їх здоров’я та рекомендує гру в міні-футбол впровадити в навчально-педагогічний процес кафедр фізичного виховання і спорту НИЗ.

A.A. Смірнов наголошує, що міні-футбол в останні роки стрімко розвивається завдяки йото доступності, темпераменту, швидкому темпу, блискавичній зміні подій на майданчику. Міні-футбол особливо добре прижився в студентському середовищі. В США і Канаді більшість гравців — це студенти університетів і коледжів, в Італії - їх майже половина. При університетах, інститутах, академіях, студентських містечках великих футбольних полів одиниці, а спортивних майданчиків достатня кількість. І хоча вони передбачені передбачені для інших спортивних ігор — баскетболу, волейболу, гандболу, частіше всього студенти ганяють м’яч на них саме ногами. В багатьох ВНЗ створені команди майстрів, які успішно виступають в різних лігах, при чому в змаганнях — приймають участь не тільки чоловічі, а й жіночі команди. Міні-футбол включений в програму по спортивним іграм для студентів факультетів фізичної культури. А.А. Смірнов відзначає, що перевага використання міні-футболу перед великим футболом заклечається в тому, що міні-футбол потребує менше матеріальних витрат і в нього можна грати круглий рік, тоді як змагання з футболу проводяться в основному в літній час, коли у студентів канікули. При проведенні спортивних змагань ВНЗ найпопулярнішим видом у студентів є міні-футбол, так що за міні-футболом — велике майбутнє.