Церковна та культурно-освітня діяльність глави УГКЦ Йосипа Сліпого

Зміст

ВСТУП РОЗДІЛ I. Історіографія РОЗДІЛ II. Життєвий шлях Йосипа Сліпого

2.1 Родинне виховання та становлення особистості Йосипа Сліпого

2.2 Йосип Сліпий — ректор духовної семінарії і академії

РОЗДІЛ III. Церковна діяльність Йосипа Сліпого

3.1 Йосип Сліпий — архіпастир Української греко — католицької Церкви

3.1.1 Львівський собор 1946 р та ліквідація УГКЦ

3.2 Арешт митрополита і роки ув’язнення РОЗДІЛ IV. Спадщина Йосипа Сліпого

4.1 Наукова діяльність

4.2 Культурна діяльність ВИСНОВОК СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК сліпий митрополит церковний освітня

Вступ Актуальність даної теми полягає в тому, що в більшовицький період, історію писали під впливом радянської партійної ідеології, яка часто була не достовірною або взагалі сфальсифікованою. Такою і була історична думка по відношенню до глави Української греко — католицької церкви Йосипа Сліпого. Тому дана дипломна робота повинна усунути незнання чи перекручення фактів стосовно Йосипа Сліпого і церкви на чолі якої він стояв. Йосип Сліпий — був керівником церкви, яка офіційно не існувала, але все ж таки вона була. Після Львівського собору 1946 р. Українська греко-католицька церква аж до початку 90-х років знаходилась у підпіллі. Але вона мала свого голову? патріарха, що міг віддати за неї життя і скрізь, де міг, говорив про цю церкву, все, що робив, робив для того, щоб ця церква не зникла і розвивалась. Життя Йосипа Сліпого Коберницького-Дичковського — це яскравий приклад поєднання в одній особі науковця, богослова, керівника академічних і наукових інституцій, главу УГКЦ.

Вражаючою є його незламна міцність, із якою він перебув 18-річне ув’язнення. Але Йосип Сліпий може послужити своїм прикладом і в інших ділянках життя. Він був ученим — богословом, що не боявся розглядати складні богословські теми, даючи в них свою розв’язку проблеми. Він вивчав минуле, аналізував і на майбутнє давав указівки для своїх прихожан. Чи не найголовнішою з них була та, щоб прямувати до єдності. Бо через брак єдності й нерозуміння базових питань поставало багато бід для народу.

Такі риси характеризують особу патріарха Йосипа Сліпого, людину, із діяльністю якої тісно зв’язана діяльність всієї Греко-Католицької Церкви XX-го століття. Це століття було переломним у діяльності Вселенської Церкви, яка від рубрицизму і ригористичних практик повернулася до першоджерел — до Святого Письма і християнської Традиції.

Об'єктом дослідження є глава підпільної Української греко — католицької Церкви Йосип Сліпий.

Предметом дослідження є церковна та культурно — освітня діяльність глави УГКЦ Йосипа Сліпого.

Метою даної роботи є вивчення діяльності глави підпільної Української греко — католицької церкви Йосипа Сліпого, його внесок у розвиток життя УГКЦ та її розвиток, його культурно — освітня і духовна робота та репресії з боку радянської влади.

Завдання дослідження:

Ї вивчити життєвий шлях та родинне виховання Йосипа Сліпого;

Ї прослідкувати за становленням особистості у вирішенні обрання майбутньої професії;

Ї дослідити діяльність Йосипа Сліпого на посаді ректора семінарії і академії;

Ї вивчити церковну діяльність Йосипа Сліпого на посаді архіпастиря Української Греко — Католицької Церкви;

Ї детальніше вивчити причини його арешту і подальшого ув’язнення більшовиками;

Ї дослідити духовну спадщину глави Української Греко — Католицької Церкви.

Структура курсової роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури, що містить 50 найменувань.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічними межами роботи є XIX — XX століття, а якщо точніше то 1892 -1984 роки. Нижньою межею є 1892 рік — народження Йосипа Сліпого, а верхньою межею 1984 рік коли Йосип Сліпий помер.

Апробація. Тези дослідження опубліковано у збірнику наукових студентських робіт ''Україніка молода'' № 3 кафедри історії України ЖДУ ім.Івана Франка.

Розділ I. Історіографія На початку ХХ століття Українська греко-католицька церква відігравала важливу роль у формуванні української національної ідеї в Галичині та в усій Україні. Духовна, культурно-просвітницька, наукова, меценатська діяльність УГКЦ, а зокрема і діяльність глави Української грекокатолицької церкви під керівництвом Йосипа Сліпого досить широко висвітлена в сучасній історичній літературі. Цій тематиці присвячено чимало наукових статей та публікацій, особливо в останні роки. У процесі дослідження теми опрацьовано широке коло наукових матеріалів, спеціальної історичної літератури, що стосуються обраної проблеми.

Характерною рисою літератури та періодичних видань періоду Радянського Союзу про діяльність та взагалі особу патріарха Йосипа Сліпого була більш негативною навіть сфальсифікованою, оскільки радянським керівництвом проводились різні репресивні заходи стосовно Української греко — католицької церкви та її служителів, особливих репресій зазнав Йосип Сліпий, який став главою церкви незадовго до окупації більшовиками Західної України.

В журналі 1980 року «Людина і світ «є досить цікава стаття під назвою «недобра пам’ять про Сліпого» в якій жителі села Заздрості на Тернопільщині відповідають антирадянщикам, в даній статті написано, що греко — католицька церква є духовною спільнотою українських буржуазних націоналістів, також в ній написано про те що, служителі даної церкви та і сам Йосип Сліпий зрадив радянський народ, негативні відгуки про нього дає М. В Архитко голова виконкому сільської Ради народних депутатів Заздрості, про те, що він допомогав фашистам також зазначав Є.Г. Веретко, який розповідав про те, як родина Сліпого видала жителя села поліцаям, стаття написана Б. Грабовським, звичайно зрозуміло, що вся вона написана в дусі більшовицької ідеології та багато інформації є недостовірною, написаною на замовлення радянського керівництва.

Найцікавішим є те, що в цьому самому журналі «Людина і світ », але вже у 1992 році є кардинально інша стаття під назвою «Великий пастир українського народу» в якій автор Л. Ходькова пише про Йосипа Сліпого як про борця за волю.

Характерною рисою є те, що після прийняття Україною незалежності з 1991 року література, монографії та періодичні видання зовсім по-іншому характеризують діяльність та особу патріарха Йосипа Сліпого. З даного періоду історики та рілігієзнавці пишуть достовірні інформацію про Йосипа Сліпого, яка спирається на факти та різні архівні джерела та документи, також документи, які безпосередньо стосується Йосипа Сліпого та безпосередньо стали доступні праці самого Йосипа Сліпого та його листування та інше. Багато інформації про особу Сліпого подає його власне завіщання.

Досить цікавою є монографія Е. Бистрицької на тему:" Східна політика Ватикану в контексті святого престолу з Росією та СРСР". Даний авторка також публікувала статтю в журналі під назвою «Пам'ять століть» на тему :" Йосип Сліпий — організатор богословської науки в Україні".

Наша дипломна робота складається з чотирьох частин, що хронологічно пов’язані між собою. І взагалі, у роботі ми намагалися дотримуватися хронологічної послідовності подій, хоча в окремих винятках порівнював деякі віддалені в часі події для доведення тези.

При написанні праці ми використовували аналітично — історичний метод опрацювання матеріалу, збираючи з різних джерел дані, які дозволяли розкрити дану тему.

З певних об'єктивних причин не мали змоги ознайомитись з науковими працями інших навчальних закладів, які б займалися вивченням особистості патріарха Йосипа Сліпого. Правда, ми мали змогу ознайомитись з магістерською працею о. Петра Глібчука на тему «Ісповідник віри Патріарх Йосип Сліпий — роки заслання», в якій автор досліджує життя й діяльність Йосипа Сліпого, особливо зупинившись на тому етапі життя, коли він знаходився в ув’язненні.

Розглядаючи матеріали, на базі яких була написана праця, то хотілося б відзначити велику заслугу в оприлюдненні відомостей про Йосипа Сліпого владику Івана Хому. Іван Хома був довіреною особою патріарха, його біографом, йому довелося довгі роки бути біля Блаженнішого як його помічник і секретар. Тому він опрацював і опублікував найбільше матеріалів на цю тему. А особливо про дитинство і молоді роки патріарха Сліпого? матеріали про цей період вдалося знайти в рукописах владики Івана. Він також зібрав і опрацював матеріали про інші періоди життя Йосипа Сліпого. Можливо, в майбутньому, коли будуть опрацьовані архіви Йосипа Сліпого, з’явиться більше публікацій про його життя й діяльність.

При написанні праці використовували, в основному, україномовні друковані джерела, як найбільш повні й об'єктивні. Використувували також і періодичні видання. Останні, як правило, вийшли у світ після визволення кардинала Йосипа Сліпогно і висвітлюють цей, третій період його життя.

Серед використаних матеріалів майже немає архівних даних, якщо не рахувати використану книжку Олекси Мишанича, яка повністю побудована на архівних матеріалах про слідство й суд Сліпого.

Так що опрацьовуючи цю в майбутньому, можливо вдасться знайти якісь нові архівні матеріали, які б збагачували картину життя й діяльності митрополита Йосипа.

РОЗДІЛ II. Життєвий шлях Йосипа Сліпого

2.1 Родинне виховання та становлення особистості Йосипа Сліпого Йосиф (Сліпий-Коберницький-Дичковський) видатний український церковний і громадський діяч, патріарх Української греко — католицької церкви, вчений і богослов. Народився 17 лютого 1892 року в заможній християнській родині Івана Коберницького — Сліпого та Анастасії Дичковської в селі Заздрість (Тернопільська область). Як він сам згадував у споминах, записаним його помічником вл. Іваном Хомою: «Моє родинне село називається Заздрістю, кажуть тому, що всі навколишні села заздрили йому багатства і говорили, що воно справді, є оселею, медом і молоком пливучою. Заздрість лежить на високій подільській рівнині між Серетом і Стрипою, близько містечка Струсів, Теребовельського повіту. З неї дуже добре видно Теребовлянські і Струсівські гори, покриті лісами. «

Родина Івана та Анастасії була багатодітною, Ї 8 дітей. Найстарший брат Микола помер останній, після арешту більшовиками в 1944;1945рр. Першою померла сестра Марія. Друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло, помер перед війною, і сестра Францішка. Так як було в давні часи, через брак медикаментів і від різних хвороб, які не вміли тоді лікувати, мало хто доживав до старості, більшість повмирали ще молодими.

«Сліпим» почали кликати діда Йосифа і згодом це прізвисько перейшло на сина, а також стало частиною вже офіційного прізвища внука — Йосифа Сліпого. В родині Сліпих пам’ятали про виховання дітей у національному, релігійному дусі. Велику роль у цьому відігравали батьки. Батько був дуже працьовитиv і любив порядок на господарстві. Завжди щось будував і дуже багато займався громадськими справами. Найголовнішим для батька Йосипа Сліпого було виховання дітей, щоб вони поводили себе чемно, відмінно навчалися, поважали старших, ходили до церкви і до школи, працювали на користь суспільству, можна сказати, що батько був суворим, але досить справедливим. Йосип Сліпий народився й виховувався в патріархальній хліборобській родині, яка жила традиційними, цінностями.

Селяни, жили спокійним життям, основними зайняттям було хліборобство, вони сіяли багато пшениці, жита, ячменю, вівса. Односельці виявляли пошану сім'ї Йосипа Сліпого, про це може свідчити те, що батька Й. Сліпого 20 років обирали війтом,Ї це була посада авторитетна, яка вимагала також і певних знань та навичок.

Дітей вчили історії рідного краю та історії України, з покоління в покоління передавалися розповіді про старі часи на Україні, про історичне минуле свого народу. Ще малим хлопчиком Йосип не раз слухав про події, які відбувалися колись на його рідних землях, в рідному селі, про битви і славних лицарів, що боролися за рідний край.

Рід Йосипа Сліпого відомий своїм безпосереднім відношенням до участі у боротьбі українців за свою незалежність та свободу. Прізвище «Сліпий», про яке вже згадувалося нами раніше, було отримане через те, що одного з предків Йосипа було осліплено польським старостою. А він в свою чергу наказав своїм синам не змінювати прізвища «Сліпий». Вже пізніше, в XIX столітті, був інший Сліпий, який привіз до села грамоту про скасування панщини, за що був фізично досить жорстоко покараний польською владою. Та незважаючи на це, він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’ятку про скасування панщини.

Йосип Сліпий виховувався на цих розповідях, в ньому закладалося почуття патріотизму і любові до власної землі, народу. Ця любов пізніше допомагала Йосипу виходити переможцем у боротьбі з ворогом, хоч фізично сильнішим, але веденим не любов’ю, а ненавистю і неправдою.

Іншу важливу рису, яку мав Йосип Сліпий Ї велику віру в Бога, можна в більшій мірі віднести до матері, яка з любов’ю та турботою піклувалася про дітей. Мама згадувалась в самих ранніх споминах Йосипа. Майбутній патріарх згадував про своє дитинство: «Я любив також ходити за матір'ю, як вона збирала на городі всі квіти, щоб святити на Спаса разом з овочами. Коли я зауважив, чому такий грубий снопик брати до свячення, чи не вистачило б кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься, щоби його посвятили. При цьому вона розповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую, як ті квіти плакали, коли їх поминали, як клонили голову. Деякі з тих оповідань я пізніше читав у гімназійних читанках, а священне зілля, висушене уживали як кропила для свяченої води і як ліки для недужої худоби». Віра цієї сільської жінки була також простою, вона не вдавалася у різні догматичні тонкощі і богословські спекуляції, але її віра була живою і ця віра робила чудеса.

Йосип Сліпий у дитинстві мав погане здоров’я був кволим, часто хворів. І для того, щоб Йосип одужав, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці, до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’я синові. Весь шлях до Зарваниці, а це близько 24 кілометри вона несла Йосипа на плечах, хоч поруч їхав віз і вона могла покласти дитину на нього. І дійсно Йосип одужав.

Діти старалися наслідувати свою маму, яка власним життям вчила, як треба жити вірою: «Слухаючи не раз від матері оповідання про строге життя святих, я висипав зерна гречки чи іншого збіжжя, ставав на нього коліньми і говорив «Отче наш. «

Анастасія Дичковська була дочкою Романа, простого чоловіка, але заможного господаря, до якого навіть «часто приїздив граф із Струсова позичати гроші». Цей заможний господар не жив лише для себе, він був віруючою людиною, не прагнучи тільки власного збагачення, він дбав також про інших людей, ітому дав обітницю, що побудує церкву.

Стає відомо, що мати Йосипа Сліпого була вихована в християнській віруючій сім'ї і передавала це почуття своїм дітям. Батьки Сліпого дотримувались канонів християнства, проводили багато часу в молитвах,і Йосип з малих років був навчений молитися перед їжою та наніч. Йосип Сліпий пригадував: «Перед Великодніми Святами зберігано строгий піст. Перед самими святами різали безроги, давали солонину, м’ясо, ковбаси і муку вбогим і незаможнім» .

З юних років Йосип був вихований і навчений бачити потребу свого ближнього, не думати тільки про себе. Родина Сліпих навчала своїх дітей тому, що вони самі навчилися від своїх батьків. Можна сказати, що це було не навчання, а спосіб життя Ї у постійній важкій хліборобській праці завжди пам’ятати про Бога. У свято Богоявлення батько привозив зі Струсова свячену воду і кропив нею всі кімнати, святив все подвір'є, а Йосипу як самому молодшому випадало носити за батьком книги. «Йорданську воду зберігали вдома у пляшці цілий рік і мати нею кропила, коли в перший раз виганяли худобу на пасовисько, і коли перший раз виїжджали сіяти збіжжя на весні. Всі знімали шапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь побожно хрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сіячів, худобу, насіння та рільниче знаряддя. Це була справді патріархальна — єратична сцена, що наповнювала всіх повагою, надією і відданням на Бога». Таким чином йшло життя у сім'ї Сліпих, так вони виховували своїх дітей.

На стінах простого дому висіли численні ікони святих. Відколи Сліпий прийшов до самосвідомості, відтоді почали його вчити робити знак святого хреста і повторяти за батьком і матір'ю молитву. Хоч батьки були заможні, але відзначалися великою працьовитістю, жертвенністю для вбогих і великою любов’ю до ближніх, які зачепили серце Йосипа. Коли він пізніше читав не однаразово біографії будинків з найвищих та високоосвічених сфер, він помічав ті самі педагогічні засади і ту ж саму дбайливість про виховання своїх дітей так як і в своєму будинку. Йосип Сліпий відчував завжди батьківську опіку, аж до кінця їх життя.

В п’ять чи шість років брат Роман купив український буквар і вчив Йосипа читати. Про це згадував Йосип Сліпий під час промови з нагоди свого 80-ліття в храмі Жировицької Матері Божої у Римі 17 лютого 1972 року: «Старший брат Роман був моїм першим вчителем, а Український буквар — першою книгою». З вдячністю присвятив тоді Йосип братові Роману в десяту річницю його смерті книжку під назвою «Шляхом Обнови»? збірник статей, що висвітлювали католицьку ідеологію і вказували на потребу обнови Духа. Ця книжка вийшла друком у Львові в 1928 році з такою посвятою: «Пам'яті мого брата Романа».

Згодом, в 1898—1899 рр. Йосип пішов до школи. Школа була через дорогу від будинку Йосипа і тому недалеко було ходити до неї та й навіть було чути дзвінок. Учитель Йосип Новіцький і його жінка відносились до Йосипа дуже добре і батьки допомагали учителям чи підводою у виїзді до Теребовлі або Струсова.

Перші вчителі Йосипа були люди шляхетні інтелегентні, без будь — якого шовінізму та зверхності до простих українців. Пізніших споминах можна почути ці самі відгуки і про їх учня Ї Йосипа Сліпого, якого життя знайомило з різними людьми самих різних національностей, але всі вони з однаковою повагою і вдячністю згадують той час, коли їм випадало спілкуватись з патріархом. Таке ж саме відношення до людей було в родинній хаті Йосипа? не дивлячись на національність, а пам’ятаючи, що кожна людина? це образ і подоба Божа, за кожну людину терпів і помер на хресті Ісус. І це мало дуже велике значення, тому що коли б в рідному домі навчали інакше, то правильний приклад перших вчителів нічого б не дав.

На другому році навчання Йосип почав вивчати польську мову, на третьому? німецьку. Йому допомагали рідні Ї мама, що трохи знала німецьку, та брат Микола, який мав німецькі букварі. Не забували в родині і про рідну мову і культуру. Після закінчення навчання в Заздрості Йосип Сліпий почав навчатися у Вишнівчику в 1901 чи 1902 роках. Там, недалеко від церкви і школи жила рідна сестра Розалія Гриневич. У Вишнівчику Йосипа прийняли до четвертого класу, який навчав вчитель Іван Слободяник із Заздрості. Цей вчитель додатково давав Йосипові приватні уроки з німецької мови, щоб поглибити знання німецької мови. Іван Слободяник був свідомим українцем і цього навчав свого учня. Це саме завдяки йому Йосип мав «Кобзаря» і вчив вірші Шевченка.

Необхідно також згадати і про релігійне виховання майбутнього митрополита. Крім домашнього завдання, яке давали батьки і рідні, Йосип з малих років ходив до церкви, побожно слухав і закладав підвалини богослов’я, щоб пізніше, як написав о. Джанфанко Ноллі у ватиканському щоденнику «Обсерваторе Романо» говорив про Кардинала Йосипа Сліпого, трактат якого про принципи спірації у Пресвятій Тройці карбує точку завершення, яку не легко перевершити у майбутньому". Ще малою дитиною Йосип ходив до церкви, слухав науку релігії, він спочатку приходив з матір'ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже йому подобалися два золоті ангели, які стояли по обох боках кивота. Десь на шостому році життя Йосип Сліпий перший раз сповідався. Велике враження зробив на нього обряд, коли священик накривав голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці - два, він вже причався.

Досить цікавим є те, що вже в літньому віці патріарх пригадує тих священиків, які служили в селі. Це були дуже ревні та побожні священики о. Теодор Цегельський, парох Струсова і навколишніх сіл і о. Левицький, який часто приїжджав катехизувати дітей, сповідати хворих і вирішував різні пастирські справи в селі. В основному Йосип мав справу саме з о. Левицьким, бо парох, о. Цегельський, приїжджав рідше, в основному для хрещення дітей, для вирішення різних питань із батьком, тоді війтом Іваном Коберницьким. В домі Івана Коберницького завжди привітно приймали священиків.

Коли о. Левицький був перенесений на іншу парафію, на його місце прийшов о. Платон Карпінський, за якого відбулася візитація митрополита Андрея Шептицького. Йосип добре запам’ятав цей візит, оскільки приїзд митрополита до Струсова зробив величезне враження на всіх, зокрема його висока постать. Приїхало багато людей з сусідніх парафій. Також він пригадував, що митрополит був убраний у фіолетову рясу, з полоскою на голові, а дівчата сипали квіти перед ним, серед них була і сестра Йосипа Євгенія. Потім о. Платон представив митрополитові учнів, а їх було з кілька, і митрополит почав питати катехизм, він запитав Йосипа «що то є общеніє святих», на що Йосип дав правильну відповідь .

Можна зробити висновок, що Йосипа Сліпого вважали за здібного учня, за доброго і набожного хлопця, оскільки місцевий священик вибрав його з кількома іншими хлопцями, щоб представити митрополиту Андрію. Напевно, в той час ні один, ні другий не могли уявити собі, що попереду в них довгі роки спільної праці, що діло, яке розпочав один, буде продовжувати другий.

Коли Йосип Сліпий навчався в четвертому класі в Вишнівчику, він також навчався катехизму. Катехитом був о. Соломора, який закінчив навчання в Інсбруці. Він кожної суботи навчав дітей, читав і пояснював їм недільне Євангеліє.

Владика Іван Хома пише про побут Йосипа в Вишнівчику: «Йдучи вдосвіта на лекцію, він йшов попри церкву і перед місійним розп’яттям щодня відмовляв молитви. Перед тим хрестом часто світилися свічки і сестра Розалія не раз давала такі свічки братові Йосипові, щоб засвітити їх перед хрестом, як жертву. Йосип завжди молився за успіхи в науці «.

В 1902;1903 навчальному році Йосип Сліпий закінчив четвертий народний клас австрійського типу з добрими оцінками і повернувся з Вишнівчика до рідного села Заздрості. Незабаром батько відвіз його до Тернополя, де він складав вступні іспити до гімназії.

Руська гімназія в Тернополі розміщувалася в домініканському монастирі. По сусідству була польська гімназія. Управителем української гімназії був Омелян Калитовський. Навчання тривало з 1 вересня по 15 липня. Було п’ять гімназійних класів. Всі учні ходили у формі, але учні молодших класів носили срібні паски, а учні старших класів Ї золоті.

Під час вступних іспитів кандидати здавали диктанти з української та німецької мови і математики. Йосип Сліпий, написавши добре диктанти, був звільнений від усних іспитів. Він купив собі срібного паска і повернувся з батьком додому.

А вже 30 серпня він прощався з родиною, виїжджаючи на навчання до Тернополя. «Ніколи не забуду тих сліз, якими супроводжувала мене мама до воріт», пригадує Блаженніший. Викладали в гімназії абсольвенти теології. Лекції тривали з 8 до 13 години. Щороку гімназисти готували концерт в честь Тараса Шевченка. Навчалися в гімназії майже одні українці, крім кількох євреїв. Харчування гімназистів бажало бути кращим.

В третьому класі гімназії учні починали вже говорити по — грецьки. Йосип Сліпий дуже любив цю мову і присвячував багато часу на її вивчення, а також вивчав французьку мову.

Катехит, о. Бородайкевич, дуже побожний священик, заохочував гімназистів вступати до братства Серця Христового. Йосип Сліпий був членом цього братства. Йосип старанно виконував всі вимоги цього братства, щоденно відмовляв приписані молитви: «Отче наш.» і «Богородице Діво». В неділі та свята гімназисти ходили на cлужби Божі до парохіяльної церкви, два — три рази на рік приступали до сповіді і причастя, а юний Йосип Сліпий робив це частіше.

Можливо таке скромне і побожне життя зберігало його від різних небезпек і спокус, яких життя ставить перед молодою людиною. Бо в тих часах між учнями поширювалася безбожницька література, панував лібералізм і соціалізм, багато хто захоплювався дарвінізмом. Але Йосипа все це не захоплювало. Можливо, певну роль у цьому відіграло і оточення. В тих часах катехитом був о. Микола Конрад, людина освічена і побожна. Він видав книжку про створення світу, що відкидала аргументи прихильників модерних теорій. Микола Конрад дуже добре ставився до Йосипа Сліпого, так що пізніше він згадував, що від 5 — 6 року життя я почав ходити до школи і провів в ній майже весь свій пізніший вік, та відчував завжди батьківську опіку Божу аж до кінця життя. Також варто зазначити, що впродовж усього життя Йосип багато разів стояв в обличчі смерті і завжди він знаходив багато добрих людей, навіть більше ніж ворожих. З численних його учителів, передусім поміж священиків, він відзначав катехитівм та о. Левицького

Визначну роль також мало релігійне виховання в сім'ї, що залишилося з ним протягом усього життя. Це виховання, яке він пройшов з самих найменших років, залишилося на ціле життя. І озираюсись назад, Йосип в своєму подячному слові з нагоди 80 — ліття говорив: «Не раз батько і мати, виправляючи мене з дому до школи Ї до гімназії, дуже наказували, щоб завжди тямив про опіку Матері Божої, щоби не забував молитву, прикладно поводився і не приступав з поганим товариством. Пригадую собі також, як я вже як студент теології і вихованець духовної семінарії, приїхав зі Львова додому до Заздрості, і, замучений, положився, тоді мати спитала: „Чи ти вже помолився?“ Згадую про те тому, бо релігійне виховання дитини має величезне значення і вплив на пізніше життя. Як ректор у духовній семінарії я бачив, чи вихованець вийшов з релігійного дому, чи ні. Дитина релігійно вихована, навіть, як звихнеться, то пізніше відізветься в неї совість і вона, як доросла, опам’ятається. Важче з нерелігійною родиною».

В 1911 році Йосип Сліпий з відзнакою складає матуру. На екзамені він говорив про пролог Івана Франка до «Мойсея», а з латинської мови з Тацита Ї про переслідування християн.

2.2 Сліпий — ректор семінарії і академії

Перед тим, як описати працю молодого енергійного богослова о. Йосипа після його повернення з Риму до Львова, варто було коротко подати історичні події того часу, в якому він працював. Це дозволить зрозуміти ті проблеми, що стояли перед людьми та перед церквою в тому часі і яким чином вирішувалися ці питання.

Початок XX століття на західноукраїнських землях позначений війною. Перша світова війна принесла з собою російську окупацію і переслідування, хоч невелике в порівнянні з більшовиками, але відчутне, і митрополит і найвизначніші священики були вивезені до Сибіру. Згодом відбувалася боротьба за українську державу, яка завершилася поразкою. Знаком цієї поразки було рішення у Версалі (18.06.1919 р.), а згодом остаточна резолюція Ради Амбасадорів (15.03.1923 р.), згідно з якою Галичина й Волинь були прилучені до II-ї Речі Посполитої. Поразка і вслід за тим поділ земель поміж нових окупантів були моральним ударом для всіх тих, що брали участь у затяжній боротьбі. Народ був розчарований і засмучений подіями, які відбувалися. За таких обставин найбільшого удару зазнає інтелігенція, якій важко знайти своє місце в нових умовах. Свідком і учасником тих непростих часів був і Йосип Сліпий, який у своєму творі «Шляхом обнови» (1928 р.) так охарактеризував психологічний стан тих років: «Притьмарене обличчя останнього двадцятиліття і душа його, неспокійна і розбурхана, пройшли тяжку кризу. Гарячковість і тертя, постійна і заїла боротьба між державами і народами, партіями і станами, боротьба про право до життя і його розвою, про світогляд і культуру, в найближчій основі яких лежить розбрат між життям і релігією — оце зміст і ціха недавно минулих літ».

Також він писав що, стан зриву переходив на наш народ, і виснажений та вимучений його дух прагне оновлення. Очевидно, що в такому стані людська діяльність і творчість припинені, тому що потрібно спочатку усунути наслідки руйнувань і очистити душу.

За таких обставин потрібно було відродити віру людей в себе, віру в те, що вони Ї народ, який має давні традиції, будувати Україну в своїх серцях та діях. Українська греко — католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким мала свій погляд на вихід з цієї кризи. Він полягав на відродженні інтелектуального і духовного потенціалу українців. Чи не найголовнішу роль відводилась у цьому процесі богослов’ю. Тому що, як зазначав о. Іван Музичка," хоч як воно може дивно звучати для модерного вуха, але таки богослов’я є найважнішою і найбільшою наукою серед наук людства, бо вона є наукою про Бога, нашого зв’язку з yим, а без усвідомлення цього зв’язку, без злуки з Богом людина не може нічого доброго зробити «.

Тому у Львові в 20 — х роках з’являється журнал «Богослов'я «, формується Богословське Наукове Товариство. Але потрібно було створювати заклади, які б власне і виховували майбутніх богословів, провідників народу. Кількома роками раніше у 1920 році відновила свою роботу, яка припинилася через війну, Львівська семінарія. Митрополит Андрій Шептицький мав на меті на її базі створити вищий навчальний заклад, який би готував високоосвічені духовні кадри, що змогли б відродити церкву і народ, але, не маючи підтримки держави, таке прагнення викликало супротив. В 1905 році митрополит Андрій Шептицький зробив першу спробу створити у Львові вищу богословську школу з правом надавання докторатів. Супротив польських єпископів перешкодив здійсненню цього задуму. Владика посилав самих здібних студентів на студії в різних західних університетах Ї Інсбруку, Граці, Відні, Зальцбургу, Фрайбургу, Парижі, Страсбургу, Лієжі, Лювені, Мюнхені, Гамбурзі, Падеборні, Дімінгемі і Бресляві. Найбільше студентів богослов'ї студіювало в Римі.

Одним з таких студентів, що здобув вищі студії за кордоном був Йосип Сліпий. Він добре розумів свого духовного наставника і допомагав йому в цій турботі про створення власного університету. Тому після повернення з навчання о. Йосип прийняв запрошення митрополита та був призначений ним професором догматики Духовної Семінарії у Львові. Цей духовний заклад був базою для створення вищого українського навчального закладу, про який так мріяв митрополит Андрій Шептицький.

Наприкінці 1925 року о. Йосип Сліпий стає ректором Духовної Семінарії у Львові. Він чітко усвідомлював своє завдання на цій посаді Ї виховання майбутніх пастирів, які відродять духовне життя народу. Сам о. Йосип Сліпий у книзі «Греко — католицька Духовна Семінарія у Львові», Львів, 1935 рік, писав про виховання священиків так що, найголовнішу роль в церкві займає, безсумнівно, духовенство. В його руки поклав Христос надприродні скарби і йому доручив вірних. Отже, зрозуміло, що церква повинна звертати увагу на виховання священиків особливу увагу та йдучи за прикладом Христа, який вибрав апостолів і учнів, щоб підготувати їх під оглядом знання і вправно в чеснотах до високого післанництва. Та треба відразу зазначити, що спосіб підготовки до Тайни Священства не був завжди той самий: він упродовж століть змінювався і удосконалювався. Ця зміна і удосконалення залежала від багатьох умов. Період, коли о. Йосип Сліпий займав пост ректора семінарії характерний тим, що вже майже не поступали на навчання, за рідким винятком, колишні військові і інші люди з так званими пізнішими покликаннями, а кандидатами на священики були переважно молодші випускники гімназій. Тому перед ректорами, а перш за все ректором стояло завдання виховати цих молодих людей духовно правильно. О. Йосип Сліпий опрацював «Правила Духовної Семінарії «, що складалися з дванадцяти розділів і нормували поведінку вихованців. Ці правила мали за мету вже в стінах семінарії підготовити до майбутнього життя і служіння. З огляду на те, що вихованці силою свого покликання будуть жити і працювати серед вірних вони повинні вже в семінарії засвоїти правила товариської чемності, без яких їх праця була би дуже тяжка, а іноді Ї даремна.

Приділялася велика увага духовному життю семінаристів, їх науковому та культурному розвитку. Було організовано «Читальню студентів богослов'ї імені Маркіяна Шашкевича», духовий оркестр, різні братства, але всім цим великим колективом, в деякий час число кандидатів було близько 400, потрібно було керувати ы о. Йосип Сліпий, з його твердим і рішучим характером, який пам’ятають ті, хто безпосередньо мав змогу з ним спілкуватися, чи не найкраще підходив до цього. А ще Йосип Сліпий мав перед собою мрію про створення вищої школи. Про це мріяв і митрополит Андрій Шептицький і йшов до цього, не зважаючи на різні перешкоди. В особі Йосипа Сліпого, А. Шептицький знайшов свого надійного помічника і співробітника. Як пише о. Іриней Назарко: «Через увесь час о. Йосип Сліпий був одним з найближчих співробітників митрополита Шептицького. Обох мужів Української Церкви лучила велика приязнь».

Тому Йосип Сліпий цілковито поділяв погляди Андрія Шептицького, а особливо, щодо створення в Україні вищого навчального закладу. Митрополит Андрій виступав в Палаті Вельмож Австрійського парламенту з цією темою (28.06.1913р.), в якій він сказав що, питання створення самостійного університету у Львові є уже багато років предметом наполегливих старань та бажань української нації. А проте ця справа є з багатьох причин важливішою, чим це могло видаватись на початку, що заснування руського університету у Львові є потрібним, він вважав доказом незаперечним, бо якщо б русини мали вже цей університет, можна ставити під сумнів потребу другого: коли ж вони не мають жодного, тоді питання чи руський університет потрібний може бути пов’язаним з питанням, чи взагалі потрібні університети. Тому що, коли університети є могутнім фактором в історичному житті народів, тоді вони є такими для всіх. Якщо університети через піднесення і поширення культури мають такий колосальний вплив на життя людської спільноти, що в новітні часи вони стали найбільшими і найважливішими центрами культурного і національного життя, тоді знову ж вони є такими для всіх. Оскільки вони потрібні, то вони потрібні передовсім і найбільше тим, що їх ще не мають. Потрібно визнати, що народ, його національний і культурний розвиток вимагає цілий ряд священиків, учителів середніх шкіл, урядовців, суддів та інших академічно освідчених фахівців, не може довгий час існувати без університету і мусить відчувати це, як гостру потребу, щоб такий університет був заснований.

Ця промова мала вагомий наслідок Ї цісар видав декрет, згідно з яким 1 вересня 1916 року мав бути заснований Український Університет. Та війна перекреслила ці плани. Цікаво прослідкувати реакцію на відкриття університету ворогів українського народу. Московський амбасадор у Відні висловив протест протии «ворожих актів» австрійського уряду у відношенні до Росії. Москва не хотіла, щоб був який — небудь вплив на Східну Україну, окуповану нею. Так само і поляки неприхильно ставилися до української освіти. Фальсифікації щодо українців, зокрема, у цьому питанні про університет, які практикувалися ними у австрійській державі, перетворилися у польській державі, до складу якої ввійшла Галичина, у різні заборони і обмеження. Була встановлена квота українців, які могли навчатися в університетах Польщі, так званий «numerus clavzus». Крім того було ліквідовано так званий «Таємний Український Університет» після кількох років існування 1925 — 1926 рр., який би мав хоч якось допомогти у такій безвихідній ситуації.

Дещо покращилось становище, коли в 1925 році між Польщею і Ватиканом було підписано Конкордат. Згідно з положенням цієї угоди єпископи мали право закладати навіть академічні католицькі школи і, коли така школа дістане з Риму право надавати академічні ступені, то польська держава була зобов’язана ці ступені і студії признавати на рівні зі ступенями державних польських шкіл. Конкордат давав право митрополитові Андрієві закладати католицькі академічні школи, навіть Католицький Університет. Хоча, забігаючи дещо наперед, Польща так і не допустила до відкриття українського університету. Навіть надавати академічні дипломи Богословській академії було заборонено Варшавою. А коли українці через деякий час знову почали клопотатися в Римі про право ЛБА видавати хоча б дипломи з філософії та теології, польський уряд пригрозив зірванням Конкордату, коли б Ватикан виконав свої плани. Друга світова війна та більшовицька окупація Львова 1939 року застали Богословську академію в найкращому вигляді, але під ретельною обсервацією варшавського уряду.

Як пише о. д-р Іван Гриньох, своєю гордою політикою польські чинники витворили порожнечу Ї «вакуум» у сфері наукових аспірацій, що більше, життєвої конечності Української католицької церкви.

Тому в 1926 році «Митрополит Андрій Шептицький заснував комісію з парохіальних професорів для перебудови богословського відділу в Богословську Академію з двома (а в майбутньому — з трьома) факультетами: богослов’я, філософії, а потім ще й права. До тієї комісії ввійшли о. проф. Тит Мишковський, о. Йосип Сліпий та о. Микола Чубатий.

Після року праці було впорядковано статути та план навчання нової установи, яку названо Богословською академією в дусі традицій Східної церкви та в дусі української традиції Києво-Могилянської Академії. Статути академії затвердив митрополит Андрій Шептицький 22 лютого 1928 року. Академічний рік 1928;1929 був роком підготовчим, а святкове відкриття академії відбулося 6 жовтня 1929 року.

Її ректор о. Йосип Сліпий говорив у своїй промові під час відкриття про завдання нового навчального закладу: «Завдання Богословської академії Ї стати об'єднуючим чинником цілого народу, з'єднати нез'єдинених, привернути тих, що блукають по роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем, до Божої правди та заспокоїти їх спрагу знання. В академії мають перейматися одним і тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати ними роз'єднану націю». З академії мають виходити оборонці віри, що богослов'є поставлять на науковій основі. З другого боку, як кожен університет, так і наша академія мусять зважати на потреби народу і діяти у зв’язку з народом. Та це не значить, що вона має йти на угодову дорогу з кожночасними її настроями, коли іде про визнання якоїсь правди.

Крім інтелектуальної сили, Ї бо наука Ї то потуга, Ї Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значення".

Отець — ректор Сліпий зі всією енергійністю взявся за налагодження навчального процесу. Щоб було високоосвічене духовенство, потрібно мати хороших викладачів, підручники. Тому ректор Cліпий вимагав від кожного викладача писати свій підручник, по якому він викладав. Попри те, що такий крок підносив викладачів на вищий рівень, до якого мали тягнутися священики, також і змушував професора серйозно підходити до своїх обов’язків, змушував його вести науковий пошук і представляти результати своєї праці для широкого загалу, бо, як зазначалося в статутах академії: «Науковий дослідник мусить писати».

До викладання в академії запрошувалося кращих знавців своєї дисципліни, як людей духовних, так і світських. Одними з перших були: о. Тит Мишковський, бібліст, орієнталіст, який був професором ще за Австрії, о. Тит Глущинський, о. Діонізій Дорожинський, Ярослав Пастернак, Кость Чехович, Володимир Залозецький і інші.

Хотілося б зазначити ще одну рису: будучи єдиним вищим навчальним закладом на західноукраїнських землях, академія мала широку підтримку всієї інтелектуальної верхівки Галичини. Тому що, патріотично настроєні громадяни хотіли з часом бачити, що Українська Богословська академія з часом переросте у Український університет, як це запланували його організатори. Професор академії, о. Микола Чубатий, говорив про це: «План Митрополита Андрія створити Український університет під фoрмою Українського Католицького Університету був прийнятий з повним одобренням всіма науковими колами Західної України, католиками та вченими, що не стояли дуже близько до католицтва. Пригадую собі, що цей план з ентузіазмом одобрював професор Володимир Старосольський, вчений правник та відомий провідник соціал — демократії».

В академії організовувались семінари на різні теми. Одним з перших був семінар з історії церкви, який очолював професор М. Чубатий. Були ще семінари біблійні, правові, соціологічні, гомілетичні, психологічні, семінар слов’янської філології керівник — професор К. Чехович, семінар «Досліди над історією греко-католицьких парахій» керівник професор Крип’якевич, семінар історії мистецтва.

Йосип Сліпий як ректор намагався для кожного семінару знайти окрему кімнату з бібліотекою, оскільки з розумінням ставився до наукової праці. При академії було вже перед війною відкрито додатковий читальний зал, де студенти могли займатися наукою, користуючись не тільки з творами, які були в бібліотеці в академії, а й з інших бібліотек Львова.

О. ректор Сліпий цікавився музейною справою, під час канікул сам їздив і збирав старі ікони, іконостаси, заохочуючи до цього студентів. Це робилося для того, щоб прищепити в душах молоді любов до своєї рідної історичної минувшини, виховати почуття прекрасного.

Так з дня в день проходила праця в академії. Долаючи нелегкі зовнішні перепони, Академія на чолі з ректором о. Сліпим працювала на майбутнє свого народу. Вона, як сказав о. Іван Музичка на ювілейному концерті з нагоди 50 — річчя Богословської академії, «як висока богословська школа, стала на таких традиціях:

1) дати нашій церкві богословську науку;

2) дати нашій церкві нових вчених, святих і активних священиків на службу Христові і народу;

3) стати на сторожі своєї традиції, щоби не відривати себе від життя і душі народу;

4) не позичати, не кривити душі народу нововведеннями, а з його минулого і його сучасного творити правдивий напрям для глибокої віри і любові Бога".

РОЗДІЛ III. Церковна діяльність Йосипа Сліпого

3.1 Йосип Сліпий Ї архіпастир Української греко — католицької церкви Перебуваючи протягом багатьох століть на службі рідному народові, Українська греко — католицька церква завоювала великий авторитет серед своїх прихожан. І там де не поширювалась російська влада, вплив цієї церкви був надзвичайно великим, вона продовжувала розвиватися навіть за важких умов чужоземного поневолення українців. (сергійчук)

На підставі договорів між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939 року більшовики зайняли Галичину і Волинь, а разом з тим три найбільші єпархії Ї Львів, Перемишль і Станіславівську єпархії. З окупацією Західної України більшовиками, Українська греко — католицька церква опинилась у важких умовах, хоча спочатку ще не було переслідувань. Та митрополит Андрій Шептицький передбачав майбутні жахливі події, здійснив всі заходи, щоб уникнути майбутньої небезпеки. Він був уже у літньому віці прикутий до ліжка і прагнув мати не тільки помічника у своїй справі, але й вірного продовжувача своєї справи. Його вибір впав на о. ректора, який виявив себе як відданого служителя церкві. Коли восени 1939 р. він вислав одного священика до Риму для налагодження різних справ, зв’язаних із новою ситуацією в країні, а також вирішення питання, щодо номінації о. ректора. Папа Пій XII пішов на зустріч митрополиту Андрію Шептицькому, також не залишилась непоміченою і сама діяльність Йосипа Сліпого.(історія церкви) За законами Римо — католицької церкви право призначати єпископів у всьому світі належить виключно папі, хоч помісні церкви як латинського, так і греко — католицького обрядів мають право запропонувати трьох кандидатів для вибору і затвердження одного з них. І 25 листопада 1939 року за номінаційною грамотою папа Пій XII надає Йосипові Сліпому титул архієпископа Серрейського і коад’ютора, тобто законного спадкоємця голови помісної церкви, в даному разі митрополита Шептицького. (степовик)

Через небезпеку пов’язану з більшовицьким режимом хіротонія Кир Йосипа відбулась майже таємно, в приватній каплиці митрополита Андрія Шептицький при участі єпископів Микити Будки і Миколи Чарнецького в присутності крилошан митрополичої капітули. Хіротонія відбулась в свято Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, 22 грудня 1939 року, а Рим пітвердив це рішення, яке було публічно оголошено для прихожан вже аж після відходу більшовиків — 31 грудня 1941 року.

Відразу після висвячення, владика Йосип Сліпий почав виконувати свої нові обов’язки.

Через три роки після свячення архиєпископ писав: «Я був висвячений тайно. Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово. Я не міг ставити перешкоди своїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю, а в певній мірі тягарем».

Під час проведення радянізації краю вже восени 1939 р. більшовики припинили діяльність греко — католицької Богословської академії у Львові, єпархіальних духовних семінарій у Перемишлі, Львові та Станіславові, закрили видання духовних часописів, заборонила монаші чини і релігійні установи. Священикам заборонили сповідувати та причащати хворих у лікарнях, у школах — проводити богослужіння, у шкільних класах — мати розп’яття Ісуса Христа. Церковні й монастирські землі конфісковували, ченців і черниць виселяли з монастирів, їх господарство ліквідовували.

Під час війни митрополит Андрій Шептицький і архієпископ Сліпий намагалися всіляко полегшити страждання українського народу. Як церковні діячі вони не могли не мати контактів з окупантами, бо від цих контактів часто залежало життя або смерть людей. Багато зробили обидва священика, щоб налагодити добрі зв’язки і співпрацю між українськими православними і греко — католиками.

Щодо оцінки діяльності Йосипа Сліпого в роки Другої Світової війни дуже суперечливою. Твердження повоєнних видань говорять про те, що нібито Сліпий співпрацював з німцями. Сфабрикувавши достатню кількість матеріалу, 11 квітня 1945 р. було заарештовано весь єпископат грекокатолицької церкви, що перебував на території УРСР, Їмитрополита Йосипа Сліпого, єпископів Григорія Хомишина, Микиту Будку, Миколая Чернецького, Івана Лятишевського, а також багатьох священників.

Греко — католицьке духовенство, втративши своїх єпископів не мало можливості вести організоване церковне життя, було виставлене, як вважав Софрон Мудрий, «на легку здобич спритників, які, втративши віру чи перелякані радянською владою булу змушені виконувати її вказівки"[7,с.36].

У травні 1945 р. було оголошено про створення і початок роботи так званої Центральної ініціативної групи з возз'єднання греко — католицької церкви з РПЦ (Російською православною церквою). Напередодні арешту греко — католицького духівництва, у квітні у Львові було масово розповсюджено листи — звернення московського патріархата Олексія, який закликав до повернення в православ’я. Тобто греко католицьку церкву хотіли знищити шляхом возз'єднання з православною.

За відмову добровільно самоліквідуватися УГКЦ поклала на вівтар мучеництва життя 10 єпископів, 1400 священиків і 800 монахинь — переважно на просторах ГУЛАГУ. Близько чотирьох з половиною тисяч храмів, монастирів, семінарій, каплиць були пущені під склади, музеї атеїзму, а кращі церкви перейшли у власність Російської православної церкви з якою УГКЦ нібито добровільно воз'єдналася на фасильфіковано Львівському соборі у 1946 році. (духовні постаті

3.1.1 Львівський собор 1946 р та ліквідація УГКЦ Основний план ліквідації УГКЦ Сталін задумав ще 1943 року, а розробив полковник держбезпеки Г. Карпов. Ще тривала війна з Німеччиною, а радянські державні керівники міркували над знищенням в Україні УГКЦ.

Очевидно, саме визначальна, провідна роль Української греко — католицької церкви, яку вона століттями відігравала в житті народу Галичини, і стала причиною ненависті до неї радянської влади. Більшовицькі ідеологи знали, як УГКЦ протистояла ополяченню українців у межах польської держави, як сприяла формуванню національної свідомості українців, як впливала на моральний розвиток української нації, яким авторитетом користувалася.

Першим ударом по Українській церкві був арешт 11 квітня 1945 року у Львові та арешт владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим та інших осіб із церковної верхівки.

Другий удар завдали 14 квітня 1945 р., коли удосвіта оточили Богословську академію і Духовну семінарію у Львові. Деяких отців — наставників і теологів арештували, а решту «осіб призовного віку» під конвоєм направили у військомат і призвали на військову службу. Понад 150 юнаків, які мріяли стати пастирями. 1945 рік ознаменувався жахливим тиском на галицьких отцівдеканів. Репресивні органи скрупульозно «опрацьовували» особу кожного декана. Офіційно це мало бути функцією утвореної 28 травня 1945 року «Ініціативної групи з возз'єднання греко — католицької церкви з Православною церквою». До трійки священиків, які створили цю групу, не ввійшов жоден єпископ, жоден отець-декан.

Роботі собору передувала організована органами НКДБ СРСР масштабна кампанія з реалізації розробленого ще у вересні 1939 року плану з ліквідації УГКЦ під виглядом повернення уніатів у лоно православ’я. Москва вважала УГКЦ «опорою Ватикану на території західноукраїнських областей», «чужою й шкідливою» церквою, яка виконує роль «легальної масової іноземної резидентури».

Згідно з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському керівництву і вже 8−10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко-католицької церкви Закарпаття. (пеструха)

Те, що собор греко — католицької церкви очолювали єпископи Православної церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко — католицьким, а православними, бо 22−25 лютого перейшли до Російської Православної церкви робить цей собор не легітимним.

Львівський собор 1946 р. — це не лише трагічна подія в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви, бо саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.