Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено методологічні засади, висвітлено наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першому розділі - «Огляд джерел та історіографії» — охарактеризовано джерельну базу дисертації та здійснено науковий аналіз історіографії досліджуваної проблеми.

Історіографія. У процесі розвитку візантинознавства у КДА актуальними ставало критичне осмислення та узагальнення зробленого, накреслення подальших перспективних напрямів студій. Протягом перших десятиліть від часу заснування Академії, коли богословська наука перебувала на етапі зародження та формування, а її досягнення були незначними, цією проблематикою, через бідність напрацювань, ніхто з дослідників не цікавився. Першим до здобутків візантинознавства в Академії звернувся у 80-х роках ХІХ ст. професор цього закладу Ф. Терновський у своїй праці з бібліографії історії Візантійської церкви епохи вселенських соборів (IV-IX ст.) Терновский Ф. А. Русская и иностранная библиография по истории византийской церкви IV—IX вв. — Киев, 1885. — С. 543−1024. Зокрема, автор зібрав відомості про науковців КДА, які досліджували цю проблематику, коротко охарактеризував зміст їхніх праць, доповнивши ці матеріали відгуками на студентські рукописні дисертації з даної тематики. Окремі згадки про візантинознавство в освітньо-науковому процесі КДА містяться у працях про історію цього закладу В. Аскоченського, професора І.Малишевського, професора-протоієрея Ф. Тітова та професора М.Петрова.

Наприкінці XIX-на початку XX ст. найвагоміші здобутки професорів і викладачів КДА в історико-богословській сфері у контексті наукових досягнень учених Російської імперії були охарактеризовані у ряді довідкових видань. Доробок учених Академії часто висвітлювався на сторінках головного друкованого органу візантиністів Російської імперії - «Византийского временника» — у рецензіях, оглядах або бібліографічних нотатках Працям учених КДА приділяли увагу і в закордонних візантинологічних та богословських періодичних виданнях.

Після революційних подій у Росії до окремих аспектів історико-богословських студій у цій галузі в КДА зверталися вчені-емігранти М. Глубоковський Глубоковский Н. Н. Русская богословская наука в ее историческом развитии и новейшем состоянии. — 2-е изд. — Б.м., 1992. — 184 с. та В. Біднов Біднов В. Дослідження церковної історії в православних країнах. — Кремінець, 1931. — 20 с. У СРСР, у тому числі радянській Україні, церковна візантиністика, а отже, й історія цієї галузі в КДА, вимушено опинилася поза сферою зацікавлення наукової громадськості. Незважаючи на це, окремі вчені, а саме, Г. Житецький та В. Бузескул Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. — Ф.Х. — Спр. 14 522, 22 816., все ж наважувались інколи згадувати про її здобутки.

Надалі у радянській історичній науці сформувалося стійке упереджене ставлення до церковної візантиністики, що пояснюється загальним негативним ставленням до церковної науки та освіти в державі з яскраво вираженою атеїстичною ідеологією. Як слушно зауважила сучасна російська дослідниця Г. Лебедєва, «візантиністам нової, марксистської формації доводилося — щиро чи з необхідності - невпинно відрікатися спадку, чужого духові радянської науки» Лебедева Г. Е. Русская церковная византинистика конца XIX-начала XX вв. как историографическое явление // История древней церкви в научных традициях ХХ века. — Санкт-Петербург, 2000. — С.78. Типовий приклад — видана у 1975 р. монографія Г. Курбатова, присвячена історіографії історії Візантії, в якій автор лише один раз обмовився про науковий доробок представників духовних академій, у тому числі Київської Курбатов Г. Л. История Византии: Историография. — Ленинград, 1975. — С.77. На відміну від світських науковців, дослідники з богословського середовища мали більші можливості звертатися до історії церковної візантиністики у 60−80-х роках ХХ ст., у тому числі висвітлювати здобутки провідних учених КДА у цій царині Див., наприклад: Сове Б. И. Русский Гоар и его школа // Богословские Труды. — 1968. — Т. 4. — С.39−84; [Лозинский Р.]. Профессор М. Н. Скабалланович и его вклад в православную богословскую науку // Журнал Московской патриархии. — 1973. — № 3. — С.76−80; Августин (Никитин), архим. Русский археологический институт в Константинополе // Богословские Труды. — 1986. — Т. 27. — С. 266−293 тощо. Водночас на Заході активно цікавилися науковим доробком всесвітньо відомого фахівця з візантійської літургіки професора КДА О. Дмитрієвського.

Останніми роками спостерігається відродження інтересу українських учених до проблеми. Першим серед науковців нашої держави частково охарактеризував візантинознавство у навчально-науковому процесі в КДА на тлі дослідження медієвістики в Україні в період від 1880 до 1917 р. у своєму дисертаційному дослідженні С. Лиман Лиман С.I. Медiєвiстика в Українi в кiнцi XIX-початку ХХ ст. (1880−1917 рр.): Дис… канд.iст.наук (07.00.03) / Харківський університет. — Харків, 1994. — 346 л. Побіжно оглянула здобутки візантиністів в цьому закладі Т. Щербань Щербань Т. О. З історії розвитку візантинознавства на Україні // Східний світ. — 2003. — № 1. — С.5−17. Разом з тим, окремі дослідники вважають візантинологію як напрям наукових досліджень у КДА практично чужою українській науці Степовик Д. Візантологія. Лекційний курс для вищих духовних навчальних закладів України. — Івано-Франківськ, 2002. — 254 с. Думка про відмежування інтелектуальної спадщини КДА від пласту української науки та освіти вперше була висловлена в еміграційній історіографії, однак згодом діаспорні вченні відмовилися від такого негативного підходу Жуковський А. Вклад Київської Духовної Академії і її «Трудів» на культурному і богословському відтинках // Український історик. — Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1988. — Рік. 25. — Числа 1−4 (97−100). — С. 84−91; 1989. — Рік 26. — Число 101. — С.50−64.

Церковною візантиністикою XIX-XX ст. у Російській імперії доволі активно займаються вчені Російської Федерації. Дослідження наукової спільноти КДА у цій царині віднесено до загального наукового доробку російської церковної науки, а навчальна діяльність у КДА проголошена невід'ємною складовою загальноімперської системи духовної освіти. Загалом же київська «академічна» візантиністика перебуває на маргінесі зацікавлень російських науковців, які звертаються до неї принагідно. Як виняток — висвітлення спадщини КДА з огляду на загальні, концептуальні проблеми для усієї церковної історіографії або, наприклад, через інтерес до постатей О. Дмитрієвського і Ф.Терновського.

Джерела. Джерельну базу дисертації становлять неопубліковані та опубліковані документи, пов’язані із візантиністикою у науковому житті та навчальному процесі КДА.

Більшість неопублікованих джерел до історії КДА зберігається в Центральному державному історичному архіві України — 711 фонд (Київська Духовна Академія) та Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського — фонд 160 (Київська Духовна Академія), фонд 304 (Дисертації студентів Київської Духовної Академії). Ці документи, як правило, не стали об'єктом повноцінного дослідження, значна їх частина використовується вперше.

У процесі з’ясування місця та ролі візантиністики у навчальних програмах та науковому житті Академії використано тексти, курси й замітки до лекцій викладачів і професорів закладу та студентські конспекти, річні програми викладів навчальних предметів, звіти вчених про здійснені дослідження, у тому числі наукові відрядження за кордон, плани занять професорських стипендіатів, справи про присвоєння вчених ступенів, матеріали про контакти з іншими науковими установами, укази, циркуляри та приписи вищих духовно-навчальних установ щодо регламентування життєустрою Академії. Бралися до уваги відомості, пов’язані з бібліотечно-видавничою справою в КДА. Докладно проаналізовано формулярні списки та ряд інших матеріалів про життя викладачів Академії, задіяних у викладанні візантинознавчих дисциплін, авторів праць з історії та культури Візантії. Об'єктом нашої уваги була й частина біографічно-бібліографічних матеріалів про членів академічної корпорації, опублікованих українським дослідником В. Ульяновським як додатки до репринтного видання книги проф. КДА Ф. Тітова Титов Ф., прот. Императорская Киевская Духовная Академия в ее трехвековой жизни и деятельности (1615−1915 гг.): Историческая записка / Предисл. и приложения В. Ульяновского. — Киев, 2003. — 688 с. — С. 478−558. Значну цінність становить фонд кандидатських дисертацій студентів КДА, по-суті, одне з найбільших в Україні зібрання дослідницьких праць з історії церкви, в тому числі Візантійської. Хронологічно це матеріали від 30-х років XIX ст. до останніх років існування цього вищого духовного закладу і навіть після його офіційного закриття. Звичайно, науковий рівень студентських праць різний: серед них чимало науково вартісних досліджень і водночас робіт суто компілятивного характеру.

Більшу частину джерел дисертації становлять опубліковані матеріали. Особливо цінними серед них є публікації науковців Академії - їхні монографії (часто докторські чи магістерські роботи), статті та рецензії-відгуки, огляди, більша частина яких побачила світ у «Трудах КДА». Частина студентських праць також публікувалася в академічних друкованих виданнях або виходила окремими книгами. Заслуговують на увагу протоколи засідань Ради КДА — своєрідний літопис наукового життя закладу. Саме в них зосереджена інформація щодо організації науково-навчального процесу, внутрішньоакадемічні рецензії на праці професорів, викладачів та магістрів, а також відгуки на дослідження, представлені авторами на наукові премії. У протоколах містяться характеристики на частину кандидатських дисертацій студентів.

В останні роки зацікавлення науковою спадщиною КДА проявляється у перевиданні та публікації різного роду джерел. Частина праць учених закладу перевидана у наш час зусиллями українських церковних і світських інституцій, що свідчить про зацікавлення київською «академічною» візантиністикою. Ряд перевидань здійснено і за кордоном, насамперед, у Російській Федерації.

У другому розділі - «Київська Духовна Академія в системі духовної освіти та богословської науки Російської імперії (ХІХ-початок ХХ ст.)» висвітлено основні етапи столітньої історії закладу, розкрито загальні передумови та обставини, в яких здійснювалися наукові студії і проводилася навчальна робота у галузі візантинознавства.

Київська Духовна Академія, заснована у 1819 р., стала головним репрезентантом нової імперської системи духовної освіти на українських землях, основним досягненням якої був розрив із застарілою утилітарно-схоластичною освітою попередніх століть. Устрій Академії засновувався на загальних для всіх вищих духовних закладів Російської імперії правилах. Усі значні перетворення в її житті були зумовлені централізованим введенням чергового статуту духовних академій, який, по-суті, визначав головні напрями її функціонування, формував цілу епоху в житті закладу. Основні постулати статутів хоч і спричинені політичною кон’юнктурою в державі, все ж відображали прагнення духовної освітньо-наукової системи до поступового вдосконалення.

До кінця 1860-х років, на першому етапі формування цієї системи, уся наукова та навчальна робота перебувала під повним контролем центрального духовно-освітнього відомства країни та місцевої церковної влади. На хвилі ліберальних реформ та прагнення модернізувати суспільство у 1869 р. державний апарат дещо послабив контроль над духовними академіями. За умов певної свободи богословської творчості та навчальної діяльності сформувалося професорсько-викладацьке середовище як окремий прошарок у духовному стані. Невдовзі більшість цих інтелектуалів заявили про себе як про силу, яка бажає максимальної самостійності у визначенні напрямів розвитку освітньої та наукової діяльності. Наступний (1884) статут духовних академій ознаменував повернення до колишньої схеми залежності вищих духовних навчальних закладів від центрального церковного відомства і місцевого архієрея, і такий розпорядок підтримувала консервативно налаштована частина академічної корпорації. Під час революції 1905 р. баланс сил переважив на користь лібералів, однак невдовзі консерватори відновили втрачені позиції, реалізувавши в Академії власну візію системи освіти та науки, повністю підпорядковану практично-церковним вимогам. Події 1905 і наступного років виявили глибокі внутрішні суперечності в професорсько-викладацькій корпорації, засвідчили існування кардинально протилежних бачень шляхів розвитку вищої духовної освіти та науки в Російській імперії, що на практиці означало розкол в академічному середовищі, у тому числі спільноті КДА. Ситуація на користь лібералів змінилася у 1917 р., у КДА вона була поєднана зі спробами українізувати духовну освіту. Однак ці починання не були реалізовані з огляду на суспільно-політичною ситуацію в новій більшовицькій державі, де ані духовній освіті, ані богословській науці місця не було.

Третій розділ — «Візантиністика в навчальному процесі та науково-організаційній роботі Київської Духовної Академії» — присвячений характеристиці місця, обсягу та ролі візантинознавства у навчальних програмах та у різноманітних формах науково-організаційної роботи у закладі.

Знання з історії та культури Візантії, її богословської спадщини були представлені у навчальних курсах КДА. В одних дисциплінах вони були ключовими, в інших — другорядними або навіть фрагментарними. З роками перелік предметів поступово збільшувався, вони розвивалися і поступово все чіткіше означували свої предмети вивчення, розподілялися на дисципліни за ознаками спеціалізації. Передовсім, візантинознавчо орієнтованими були курси церковної історії, церковної словесності, догматичного богослов’я, патристики (патрології), літургіки, церковної археології, церковного права тощо. У меншому обсязі ці знання подавались у курсах із російської цивільної та церковної історії, загальної цивільної (громадянської) історії. Підставовою була також роль філологічної підготовки студентства в осягненні джерельної та історіографічної бази візантиністики. Проаналізовано зміст програм викладання цих дисциплін, форми занять. Зіставлено викладання візантинознавчих предметів у КДА та університетах та визначено переваги і недоліки церковної освіти під цим оглядом (кращі знання з церковної історії та богословської думки Візантії, дещо менші, ніж у світських закладах — з політичної та соціальної історії держави ромеїв).

У 1906;1909 роках у професорсько-викладацькому середовищі КДА постало питання про утворення спеціального наукового підрозділу з «візантології» — кафедри з історії греко-східної церкви. Воно породило протистояння між представниками консервативного і ліберального угруповань Академії, котрі, загалом погоджуючись з потребою заснування такої навчально-наукової структури, розійшлись у баченні способу її запровадження. Тимчасову перемогу здобули консервативно налаштовані кола, які вбачали у візантинознавчих дисциплінах інструмент для богословського осягнення дійсності - вони домоглися відкриття кафедри за рахунок зменшення обсягу світських дисциплін.

Здобуття знань з історико-культурної спадщини Візантії та розвиток досліджень у цій галузі забезпечувались діяльністю різноманітних структурних підрозділів КДА та через певні форми організації наукової роботи у цьому закладі. Базовим підрозділом для реалізації освітньо-наукового процесу була бібліотека КДА, яка з моменту заснування поповнювалася різноманітною візантинологічною літературою та джерельними матеріалами — як закордонними так і вітчизняними. Переважну частину збірок становили історико-богословські матеріали. Академія також самостійно вводила в науковий обіг візантинознавчі дослідження, насамперед, через свій друкований орган «Труды КДА», а також окремими виданнями. Тут публікувалися не лише праці її працівників (професорів і викладачів) та студентів, а й позаакадемічних учених з Російської імперії, а також переклади праць закордонних авторів з різних проблем історії Візантії.

Розвитку візантиністики у КДА сприяла співпраця з науковим світом, яка спершу здійснювалася шляхом контактів представників Російської православної церкви у закордонних місіях, а згодом через закордонні наукові відрядження насамперед, на терени колишньої візантійської ойкумени — на православний Схід. Особливий інтерес у цьому відношенні становить співпраця Академії з Російським археологічним інститутом у Константинополі. У цій установі стажувалися молоді фахівці з КДА, між обома закладами здійснювався обмін науковими здобутками. Учені Академії робили доповіді на візантинознавчу тематику на наукових форумах, зокрема, на всеросійських археологічних з'їздах. Робота зі збереження та вивчення писемних та мистецьких пам’яток візантійської культури здійснювалась також у науково-дослідних установах, що існували при Академії - у Церковно-археологічному та історичному товаристві а також у Церковно-археологічному музеї.

У четвертому розділі - «Візантиністична тематика в дослідженнях професорсько-викладацького складу та студентів Київської Духовної Академії» — проаналізовано науковий доробок учених і вихованців закладу в галузі візантинознавства.

Візантиністика у КДА існувала та розвивалась на базі історико-богословських наук, провідна роль серед яких належала загальній церковній історії. Ця наука-дисципліна практично першою з візантинознавчих набула самостійного статусу і пройшла складний період становлення. Її предметом дослідження був релігійний аспект життя суспільства, а саме — історія християнської церкви як релігійної спільноти, встановленої Богом на Землі для спасіння людства. До безперечних здобутків церковно-історичної науки в Російській імперії можна віднести поєднання принципів історизму та наукової критики з вимогами дотримання «православності» у дослідженнях.

У контексті цієї науки початки розробки візантиністичної проблематики у КДА, як і в інших духовних академіях держави, можна датувати 70-ми роками ХІХ ст. У попередній період через нерозвинутість богословської науки траплялися лише поодинокі дослідження з цієї тематики.

Перші візантинознавчі напрацювання у цій галузі належать Ф. Терновському, наукові зацікавлення котрого представляє дослідження рецепції візантійської історії у Київській Русі та Московії. Вагомим здобутком ученого є висвітлення історії церкви у Візантії в епоху вселенських соборів (IV-IX ст.). Окремі положення праці стали причиною переслідувань науковця державними органами за звинуваченням у «неправославності», які мали, радше, політичне, ніж догматичне чи наукове пояснення. Різноманітні аспекти взаємовідносин церкви і держави за правління династії Комненів у ряді статей досліджував М.Гроссу. Зокрема, йому належить ряд розвідок про співпрацю та конфлікти державної влади та церкви, спроби церковної унії з Римом, історію єретичних рухів у Візантії тощо. Ієромонах Анатолій (Грисюк) вивчав небагату на джерела, а тому складну і маловивчену церковною історіографією історію сирійського чернецтва (до середини VI ст.).

Дослідників з КДА цікавили також теми на стику візантиністики і славістики, насамперед, кирило-мефодіївська проблематика. Підвищений інтерес до теми пояснюється знаковою роллю солунських братів у культурній спадщині слов’янства, що підсилювалося рядом ювілейних дат, котрі випадали на другу половину ХІХ ст. У цьому напрямі ґрунтовні дослідження розпочав О. Воронов, предметом наукового зацікавлення якого стало критичне вивчення джерел з історії слов’янських Першовчителів. Ці питання стали предметом дискусії з іншим дослідником кирило-мефодіяни у закладі - І.Малишевським, автором докладного життєпису двох братів. Над окремими аспектами кирило-мефодіяни І.Малишевський продовжив роботу у ряді статей. З візантинознавчих зацікавлень ученого можна також виділити опрацювання певних проблем із історії становлення ортодоксії у ранній Візантії.

Ще однією історико-богословською наукою, в межах якої здійснювалися візантиністичні дослідження в КДА, була патрологія-патристика. Патрологи вивчали життєвий шлях, богословські твори отців та учителів церкви, аналізуючи їх з науково-критичного та богословського огляду. Ця наука бере початок від запровадження її навчальною дисципліною в програми духовних академій (початок 1840-х років). Водночас у Російській імперії церковним відомством було розпочато масштабний захід із формування бази творів отців церкви у перекладі російською мовою. У цьому проекті КДА було доручено перекладати західних (латинських) авторів, паралельно тут здійснювався також довготривалий переклад спадщини східного отця — Йоанна Златоустого.

Після поодиноких розвідок про богослов’я східних отців церкви, що належали К. Скворцову (середина ХІХ ст.) у КДА наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст. спостерігається підвищений інтерес до постатей візантійських богословів. Зачинателем докладних розробок у цьому напрямі став К. Попов, котрий опублікував грецький текст з паралельним російським перекладом творів єпископа Фотіки Діадоха (V ст.) та джерельних свідчень про нього. Дослідник поставив собі за мету довести, що така особа реально існувала. Певне уявлення про заплановане (але не видане) теоретичне дослідження К. Попова про блаженного дають ряд статей, де аналізуються різні аспекти учення єпископа Діадоха.

Наступним дослідженням про отців церкви у Візантійській імперії була монографія М.Гроссу. Заснована на ґрунтовному вивченні джерел та історіографії питання, вона становила дослідження життя, церковно-політичної діяльності, літературної й богословської спадщини відомого візантійського церковного діяча епохи іконоборства Феодора Студита (згодом була доповнена перекладом дванадцяти похвальних слів преподобного). Подальші і, як виявилося, останні студії про візантійських отців церкви у КДА з’явилися у 1913;1917 рр. Першим із них була монографія Т. Лященка «Св. Кирилл, архиепископ Александрийский. Его жизнь и деятельность». Здобутком ученого в цій царині слід вважати докладне відтворення біографії та діяльності на ранньому відтинку життя отця, про який збереглося обмаль документальних даних. При цьому важко не помітити певного намагання ідеалізувати особу александрійського єпископа. Одну із основних складових теології Григорія Нісського — есхатологічне вчення — у надзвичайно обширній історичній перспективі проаналізовано у монографії М. Оксіюка. Подібно в контексті всього візантійського богослов’я постать Максима Сповідника розпочав всебічно вивчати С.Єпіфанович. Через скрутні часи нестабільності в державі вдалося видати лише невелике дослідження про преподобного, а також згодом опублікувати маловідомі джерельні матеріали до його життя. Біографію та діяльність одного з ранніх отців церкви єпископа Тарсу Діадора досліджував на основі тоді ще неопублікованих джерел М. Фетісов.

Ще один напрям візантинознавчих студій у КДА — літургічна та церковно-археологічна наука. Активні дослідження з візантійської літургіки в Академії започаткував О. Дмитрієвський. Його доробок становлять наукові розвідки та публікації віднайдених ним невідомих чи малознаних богослужебних матеріалів (Типіконів та Євхологіїв) з православного Сходу, які були визнані і донині залишаються базовими для досліджень візантійської літургіки у російській, європейській і американській візантиністиці. Студії з середньовічної грецької богослужбової практики продовжив учень О. Дмитрієвського М. Пальмов — автор монографії про чини постриження у чернецтво. Докладне тлумачення історії формування Типікону у Східній церкві подав у своїх розвідках М.Скабалланович. Окрім досліджень з літургіки, у КДА проводилося докладне вивчення інших пам’яток візантійської культури, часто з мистецтвознавчим ухилом, насамперед, у працях М.Петрова. Цей учений також дослідив візантійські джерела слов’яно-руського Пролога. Розробкою проблем історії церковного права Візантії займався П.Лашкарьов.

Значний науковий потенціал та чималу історіографічну цінність становлять дисертації студентів КДА. Нами означено різносторонню проблематику досліджень, виділено та проаналізовано основні їх напрями. З’ясовано, що найчастіше вихованці закладу зверталися до візантинознавчих тем у контексті церковної історії, патрології та літургіки. З написання студентських дисертацій розпочали свою наукову кар'єру відомі візантиністи — С. Терновський, К. Кекелідзе, В. Барвінок та ін.