Іван Богун: історичний портрет

Іван Богун: історичний портрет

1. Джерельна база та історіографія проблеми

Джерельну базу роботи складають архівні та опубліковані матеріали. До перших з них належать справи Інституту рукопису Національної Бібліотеки України ім. В. Вернадського НАНУ (фонд № 2, спр. № 15 416, 15 417). Вони містять листи за 1661−1663 рр. з описом військових подій, в яких брав участь І. Богун.

Важливе місце серед опублікованих джерел займає збірник документів і матеріалів «Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569−1654 роки)». Він містить великий обсяг матеріалу, який дозволяє з’ясувати військову діяльність І. Богуна у кампаніях 1651−54 років. Завдяки свідченням польських шляхтичів Станіслава Освенціма, Веспасіана Коховського, які були учасниками тих подій, маємо змогу чітко прослідкувати хід воєнних операцій, а також тактику ведення боїв, яку застосовував І. Богун. Дані джерела проливають світло і на відносини Б. Хмельницького з вінницьким полковником. Варто зазначити, що названі польські шляхтичі з повагою відзивалися про І. Богуна, характеризуючи його як відважну та завзяту людину. Так, В. Коховський писав: «Калиновському протистояла особа, досвідчена, в усіх воєнних випадковостях і - що рідко сполучається в одній людині - розумна і удачлива».

Велика кількість інформації знаходиться у 3-х томнику «Воссоединение Украины с Россией». Зокрема, у 2-му томі міститься лист київського воєводи А. Кисіля польському королю Яну Казимиру про переговори з Б. Хмельницьким і взаємовідносини з Росією і кримським ханом. У ньому (12 серпня 1650 р.) вперше згадується як полковник І. Богун. А. Кисіль пише: «…потім все зіпсував один бунтівник якийсь полковник Богун, і моїй близкості до гетьмана так завадив, що я ледве зміг знову її відновити». Також із статейного опису посла російського правителя В. Унковського до Б. Хмельницького (вересень — грудень 1650 р.) ми дізнаємося про 16 полків, які існували на той час. Проте невідомим залишається те, чому при перерахуванні полків І. Богун постає полковником 2-х полків: Кальницького і Чернігівського. У томі 3-му вже згаданого збірника документів є дані про початок формування опозиції гетьману Б. Хмельницькому, у зв’язку із підписання гетьманом угоди під Білою Церквою, до якої належав і І. Богун. «В Брацлавському воєводстві черкаський полковник Богун збирає військо. А другий полковник, Полтора Кожух військо збирає за Дніпром. І хотять битися з Хмельницьким за те, що він помирився з поляками під Білою Церквою…».

Вартий уваги ще один збірник документів — «Документы об Освободительной войне украинского народа 1648−1654 гг.» (матеріали польських архівів). У ньому знаходимо відомості, що на січень 1651 р. І. Богун підписувався як «полковник Війська його королівської милості Запорізького». Збірник містить листи з описом військових подій під Вінницею (1651 р.), про похід до Молдови І. Богуна з Т. Хмельницьким (1653 р.) під час якого була розгромлена армія ставленика Волощини і Семиграддя, який «дуже сконфузився і ганебно втік», тощо.

Нами були частково використані документи 1648−1657 рр. Богдана Хмельницького, в яких також не одноразово згадується І. Богун.

Окрім цього, нами були частково використані польські джерела, які зберігають інформацію про військові кампанії 1651 року, у яких важливу роль відіграв І. Богун. Зокрема, це щоденник Станіслава Освенціма, в якому особливо цінними для нас є матеріали за січень — березень 1651 р. Чимало цінного матеріалу містить щоденник подій від 19 лютого до 24 березня 1651 р., який опублікував польський історик Мирослав Нагельський, що описують події наступу польської армії на козацьку Україну, а точніше захоплення м. Красного, Мурафи, Шаргорода, також бої під Вінницею.

Нами були використані також матеріали про облогу українсько-татарськими військами Кам’янець-Подільського в травні 1651 року, в яких безпосередньо брав участь вінницький полковник.

Велике значення у дослідженні теми мають літописи Самійла Величка, Самовидця, Г. Граб’янки. Так, у літописі С. Величка вказується, що І. Богун був кальницьким полковником, з лютого 1649 р. мав ще титул подільського полковника. Він описує події під Монастиринцем (1653 р.), розповідає про похід Тимоша Хмельницького з полковником І. Богуном «на Мултяни», оборону Умані (1654 р.), а також про політичну та військову діяльність І. Богуна за гетьманування І. Виговського, П. Тетері. На жаль пам’ятка дійшла до нашого часу в ушкодженому вигляді, бракує аркушів, де висвітлюються події від Пилявецької до Батозької битви — період розквіту військового мистецтва І. Богуна (з 1651 р.). Проте спостерігається використання ряду припущень та неточностей. Зокрема, літописець стверджує, що в 1657 р. Б. Хмельницький проти орди посилав І. Богуна на Ташлик. Але той ходив з А. Ждановичем у Польщу на підмогу Ракоці, а очолив військо, про яке йдеться Ю. Хмельницький. У літописі Самовидця знаходимо матеріали за 1664 р., які розповідають, що на цей час І. Богун був наказним гетьманом. «Становиско королевское в Острі місті, а Гуляницкій з Чернецким ходил городи приворочати, которим поздавалася уся Украина, бо йшол Богун наказний гетьман с козаками, которому ся здавали городи и зараз з ним до войска йшли…». А з літопису Г. Граб’янки дізнаємося, що у військових подіях 1648 року І. Богун участі не брав.

Узагальнюючи характеристику джерельної бази, на жаль зазначимо на тому, що вона є недостатньою для усестороннього і глибокого вивчення постаті Івана Богуна. І хоча названі джерела містять цінну інформацію, потрібну нам для дослідження проблеми. Все ж варто звернути увагу на їх однобокість. Для прикладу, якщо військові кампанії у яких брав участь полковник І. Богун достатньо детально висвітлені, то політичні напрямки діяльності чи важливі моменти біографії (рік народження, походження тощо) відсутні у вивчених нами джерелах. Тому є потреба у детальному вивченні проблеми, з залученням нових опублікованих та неопублікованих джерел.

Історіографічний огляд розпочнемо із широко відомої «Історії Русів», в якій згадується чи не дід І. Богуна? Про повстання 1596 р. українських козаків і селян проти польського уряду читаємо у цьому творі, «Наливайко спершу виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом „Мир християнству, а на призвідця — Бог і Його хрест“. Поляки не супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і Сулиму, Гетьманом у місто висланих, з написом: „Кара бунтівникам!“ після такої з’яви почалася від Поляків атака на табір козацький!» Звичайно автор допускає ряд припущень, проте важливо, що він у к. ХVІІІ ст. або на поч. ХІХ ст. І. Богуна зараховує до козацького стану, що є найбільш прийнятною версією для нас щодо походження полковника. Також невідомий автор змальовує І. Богуна у найбільших воєнних операціях національної революції, проте спостерігається певна ідеалізація полковника. Слід зазначити, що ця тенденція до ідеалізації присутня майже у кожного дослідника, навіть на сучасному етапі розвитку історіографії.

У дорадянській історіографії більшість істориків, не займаючись дослідженням біографії І. Богуна, все ж торкалися її окремих сторін описуючи події, в яких полковник брав участь. Зокрема, В. Антонович у працях «Про козацькі часи в Україні» та «Короткій історії Козаччини», розповідаючи про боротьбу під Берестечком, згадує про обрання наказним гетьманом полковника І. Богуна.

О. Єфименко, описуючи події під Вінницею (1651 р.), зазначала: «на цій території польський гетьман зустрів гідного ворога в особі полковника Богуна, одного із самих прекрасних діячів епохи Б. Хмельницького не тільки по розуму військовим талантам, але і по чистоті мотивів, що і виділяє його від 80 відмічених історією українських діячів Хмельниччини. Він зумів так вміло розпорядитись своїми невеликими силами, що польське військо залишило захоплену територію і пішло під Кам’янець». Говорячи про поразку українського війська під Берестечком, вказує, що під час цієї битви проявив військове мистецтво Іван Богун, завдяки якому було збережено основні сили війська.

М. Аркас в «Історії України-Русі» згадує І. Богуна як паволоцького полковника і висвітлює його політичні погляди у другій половині 50-х — поч. 60-х рр. На його думку, «Король…звелів постріляти Богуна і його товаришів. Таким чином Т. Тетеря позбувся небезпечних для себе людей».

Н. Полонська-Василенко у двотомнику «Історія України» теж висвітлює постать І. Богуна у подіях під Берестечком, зазначає, що у Переяславі (1654 р.) відмовилися від присяги Вінницький, Кропивницький, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки. Дослідниця дотримується думку про приналежність І. Богуна до шляхетського роду, поряд із Виговськими, Кричевськими та ін.

Чимало істориків займалося висвітленням окремих сторінок біографії І. Богуна. Дозволимо собі виокремити два підходи у тлумаченні походження І. Богуна та його ідентичності з Іваном Федоровичем. Адже через брак відомостей про життєвий шлях кальницького полковника вчені почали по-різному підходити до даної проблеми, дозволяючи собі різні припущення та здогади. Цей так званий «поділ» зберігся до сьогодні і присутній на сучасному етапі розвитку історіографії проблеми. Першим, хто висловив думку щодо ідентичності названих осіб був В. Липинський. З його висновками спочатку погодився М. Грушевський і в своїй «Історії України-Руси» ототожнював Богуна з Федоровичем. Проте був переконаний, що це питання заслуговує окремого дослідження. І. Крип’якевич, який детально вивчав старшину Гетьманщини, слідом за М. Грушевським також вважав Богуна і Федоровича однією особою. Інші аргументи висловили вчені які виступили проти ідентичності Богуна і Федоровича. Ці дослідження були проведені пізніше і відносяться до «радянської доби».

Слід зазначити, що наукова творчість великого кола дослідників, котрі працювали у 20-х — на початку 30-х р. у радянській Україні, перебувала під помітним впливом концепції державницького напрямку. Саме в цей період (др. пол. 20х рр.) велику увагу вивченню проблеми революції 1648−76 рр. приділив М. Петровський. Він спромігся переконливо довести, що козацькі полковники Іван Богун та Іван Федоренко — це різні постаті, а не одна і та ж як це стверджували М. Грушевський, В. Липинський та інші вчені. Вчений наводить багато аргументів на користь своєї думки. Зокрема, що у 1653 р. джерела засвідчують, на початку грудня полковник І. Богун з військом був задіяний у бойових справах під Жванцем. Тоді ж полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині, в Путивлі й разом з російським посольством, яке очолив В. Бутурлін він мав супроводжувати російське посольство до Переяслава. М. Петровський висунув також інші докази проти ідентичності цих двох діячів. Так, у 20-х числах січня 1658 р. І. Федоренко вирушив до польського короля для переговорів. У той самий час І. Богун за наказом І. Виговського займався придушенням антигетьманського повстання на чолі з М. Пушкарем біля Полтави.

Щодо поглядів М. Грушевського з цього приводу, то дійсно, спочатку він в статті «К истории Переяславской рады 1654 года» прийняв «здогад» В. Липинського, але пізніше, ознайомившись з думками М. Петровського, зауважив: «Тому що М. Н. Петровський працює тепер над біографією Богуна, я вважаю за краще зіставити се питання відкритим, до часу, коли з сею біографією в руках можна буде зважити всі аргументи за і проти тотожності Івана Богуна й Івана Федоренка і відповідно справляю се місце».

Характеризуючи історіографію радянської доби, варто зазначити, що історики трактували політичні погляди І. Богуна під впливом жорсткої політики радянської тоталітарної системи. У працях Д. Мишка та Л. Полухіна постійно наголошувалося на тому, щ І. Богун — герой визвольної боротьби. Проте полковник у їх працях виступає як борець за возз'єднання України з Росією, хоча нам відомо, що до протекції з Москвою І. Богун ніколи не тяжів, а навпаки був противником цього. Дослідники ідеалізують названу постать, дозволяючи собі перебільшення та використання неперевірених даних. Тому більшість праць радянської доби (наприклад, брошура Д. Мишка) мали популярний характер.

Останнє десятиріччя ХХ ст., яке припало на роки незалежності України, прикметне для розвитку історичної науки в багатьох відношеннях. Досить виразно окреслилися як його позитивні тенденції, так і окремі негативні аспекти. І якщо говорити про історіографію проблеми на сучасному етапі розвитку, то характерним є збільшення кількості дослідників, які працюють над біографічним вивченням постаті І. Богуна, висуваючи різні погляди стосовно досі невідомих фактів. Тому сучасну історіографію можна назвати «строкатою», адже «білі плями» у дослідженні біографії І. Богуна спричинили до розходження думок дослідників з приводу питання походження, смерті, ідентичності І. Богуна та І. Федоровича.

Продовжуючи розглядати питання ідентичності Богуна і Федоровича, серед противників такої версії варто відзначити В. Борисенка, який у виданому «Курсі української історії» говорить, що в 1649 р. під Збаражем «сильне поранення дістав вінницький полковник І. Богун», що сталося також в Іваном Федоровичем. Думку ідентичності названих постатей поділяє видатний історик Гетьманщини Ю. Мицик. Він наводить на користь цього припущення список реєстрових полковників, складений невідомим поляком у липні-серпні 1649 р., в якому кальницьким полковником значиться «Іван Федоренко: Іван Богун». Ю. Мицик трактує це як пояснення — «Іван Федоренко, тобто Іван Богун», вважаючи, що двох полковників в одному полку, в один момент бути не могло. Проти ідентичності названих осіб виступив В. Шевчук у коментарях до т. 1 «Літопису» С. Величка і слідом за літописцем, розрізняє Богуна і Федоренка. О. Гуржій, займаючись цим питанням вважає, що І. Богун був головним полковником, а І. Федорович — наказним. Аналогічні дані наводить і В. Кривошея в «Генеології українського козацтва». Історик також розглядає питання про походження І. Богуна і на противагу В. Липинському, І. Крип’якевичу, В. Голобуцькому, Т. Яковлєвій, які вважають І. Богуна шляхтичем, він зазначає, що «вже 1649 р. Богуни — досить розгалужений козацький рід: Федір — козак Крилівської сотні, Степан — Сміловської…, Іван — у полковому товаристві канівському…». У праці Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІІ ст.» серед сотень прізвищ відсутні дані про Богунів, тому дослідниця відносить їх до старшинсько-козацької еліти. Щодо позиції О. Гуржія, то він стверджує, що І. Богун народився в сім'ї дрібного українського шляхтича. Точки зору, що І. Богун «виходець з дрібної української шляхти» дотримується також такі українські історики як М. Капляр і С. Кульчицький.

Роль вінницького полковника в історії національно-визвольних змагань окремо розглянуто Б. Сушинським в праці «Козацькі вожді України. Історія в образах її вождів та полковників ХV — ХІХ ст.

Не потрібно забувати про ряд дослідників, які хоча не займалися окремо дослідженням біографії І. Богуна, проте з’ясували багато подій і фактів, важливих для нашого дослідження. Це історики, що працювали над проблемою національної революції 1648−1676 рр. В. Газін, В. Горобець, Г. Гуртовий, В. Смолій, В Степанков, Т. Чухліб та багато інших. Зокрема, В. Степанков, описуючи події 1649 р. згадує, що Б. Хмельницький послав на Бар «подільського полковника І. Федоровича / Федоренка, Теодоровича, якого часто безпідставно плутають з І. Богуном». Таким чином, дослідник відкидає твердження про ідентичність Івана Богуна і Федоровича.

Варто звернути увагу і на сучасних зарубіжних істориків, які займалися питанням біографії Богуна. Велике значення для нас мають дослідження російського вченого Б. Флорі, який вивчав молоді роки Івана Богуна. Він детально дослідив питання полковника з весни 1641 року (найраніша звістка, з якою можна було би пов’язати ім'я Богуна) і до початку Національної революції.

Заслуговують на увагу дослідження російського історика Т. Яковлєвої, яка займається вивченням біографії вінницького полковника, написала ряд статей з цього приводу. Вона погоджується з твердженням ідентичності І. Богуна та І. Федоровича, і наводить чимало фактів, спираючись на дослідження вже названих В. Липинського, І. Крип’якевича та інших, на свою користь. Звертає увагу на докази ідентичності Богуна-Федоровича, які наводить Ю. Мицик — список реєстрових полковників, складений невідомим поляком у липні-серпні 1649 р., в якому стосовно Кальницького полку зазначено: «Іван Федоренко: Іван Богун». Т. Яковлєва стверджує, що ні в якому іншому полку не було постійного чергування двох людей — полковників і причому в жодному з джерел не зустрічається навіть намагання пояснити таку недоладність. На підставі ототожнення постаті І. Богуна з полковником І. Федоровичем (чого не приймають сучасні українські дослідник), історик прийшла до висновку, що І. Богун був «благородний шляхтич», який походив з старовинного православного роду Федоровичів. Хоча погляди російської дослідниці не співпадають із думками багатьох українських, потрібно наголосити на тому, що її праці збагачені нововідкритою джерельною базою українських, російських і польських архівів.

Підсумовуючи розгляд історіографії та джерел варто ще раз наголосити на тому, що через відсутність багатьох даних з біографії І. Богуна у історіографічних дослідженнях відсутня єдність з приводу питань походження, смерті, тощо, з’явилося багато припущень та здогадів. В загальному, слід сказати, що наші знання про І. Богуна досить обмежені. Про нього не було написано жодної значної праці. Багато аспектів взагалі не підіймалося у працях істориків. Наприклад, ніхто не цікавився його політичними поглядами, задовольняючись яскравою, але поверхневою характеристикою завзятого козака і сміливого полководця. Ніхто також окремо не вивчав питання розквіту військового мистецтва полковника, завдяки чому І. Богун стає таким відомим у Національно-визвольній боротьбі. Спираючись на згадані дослідження проблеми, ми намагаючись максимально використати їх, охарактеризували різнобічно постать І. Богуна, використовуючи при цьому припущення та здогади. Та це прийнятним з огляду на те, що залишається багато невідомих нам моментів біографії вінницького полковника Івана Богуна.

2. Основні віхи життя

Останнім часом з’явилось чимало праць-біографій різних діячів епохи Української національної революції 1648−1676 рр., які заповнюють давній провал у вивченні козацької старшини того періоду. Зокрема, варто приділити увагу дослідженням присвяченим І. Богунові, який був однією з найяскравіших постатей в історії України 50-х — 60-х рр. ХХУП ст. До них належать статті О.І. Гуржія, Т.Г. Яковлєвої, Б. Флорі та інших істориків, які внесли корективи до загальносформованих тверджень щодо біографії і військово-політичної діяльності І. Богуна. Ця особа в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Дивно, до досі йому було присвячено лише кілька невеликих праць, більшість з яких (наприклад, брошура Д. Мишка) мала популярний характер. Тим часом у біографії цього видатного діяча Української революції, який відіграв важливу роль не тільки при Б. Хмельницькому, а й до своєї смерті в 1664 р., було і досі залишається ряд білих плям і суперечливих моментів.

Окреслюючи рамки наших знань про І. Богуна, треба зазначити, що є досить обмеженими. Адже ми не знаємо, скільки років він прожив, не маємо ніяких відомостей про його родину. Ніхто не цікавився його політичними поглядами, задовольняючись яскравою, але поверховою характеристикою завзятого козака і сміливого полководця.

Перш за все розглянемо питання походження І. Богуна. Значна частина істориків переконала у тому, що він належав до шляхетського роду. Зокрема І. Крип’якевич називав його серед полковників шляхтичів: Д. Нечая, С. Морозенка, М. Кричевського. В. Голобуцький також стверджував, що він народився у сім'ї дрібного українського шляхтича. Одна із сучасних російських дослідниць біографії славнозвісного воєначальника — Т. Яковлєва — переконала у том у, що він був «благородний шляхтич і лицар козак», який походив із «старовинного» православного роду Федоровичів. Історик дійшла такого висновку, оскільки ототожнює І. Богуна з полковником І. Федоровичем, котрий згідно з джерелами, діяв приблизно в той же час. Слідом за В. Липинським дослідниця схильна вважати Федора Богуна, згадуваного в 20-ті роки ХУП ст., батьком Івана. Хоча В. Липинський зазначає, що «Федорович» — це по батькові", адже й І. Виговський у реєстрі 1649 р. записаний як Іван Остаф'євич, а Т. Яковлєва дає інше пояснення. На її думку, Іван походив із «старовинного православного роду Федоровичів», але перебуваючи серед козаків, одержав прізвисько Богун (так само, як Вишневецький — Байда, Іскра-Остряниця).

Формально це може відповідати дійсності. Проте дозволю собі висловити деякі сумніви щодо такого твердження. Адже відомо, що Федір Богун був полковником у Б. Хмельницького. Гетьман у 1648 р. направив його, після подій під Кам’янцем-Подільським, на прикордонні з Польщею та Литвою землі України для боротьби проти польської армії. Фактично обидва полковника діяли в один і той же час. Однак, ні документальні джерела, ні козацькі літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинних зв’язків, навіть не згадують заслуг І. Богуна перед Б. Хмельницьким тоді, як І. Богун став чи не найлегендарнішою особою періоду національно-визвольної революції. А згідно з традицією саме цього слід було очікувати (варто згадати, зокрема, родичів Нечаїв, Виговських, Золотаренків).

Що ж до походження І. Богуна, ми також не впевненні у приналежності його до шляхетського роду. Адже якщо це так, тоді незрозуміло, чому польський і коронний гетьман С. Потоцький, пропонуючи в 1654 р. через довірених осіб І. Богунові перейти до них на службу і виступити проти Б. Хмельницького, обіцяли поряд з іншими привілеями ще й «шляхетство» З цією тезою не погоджується Т. Яковлєва: оскільки, мов, стверджує вона, шляхтичів, які брали участь у Хмельниччині, було оголошено банітами, і за Гадяцьким та Чудновським договорами їх знову нобілітовали (Остап Гоголь, Павло Тетеря та ін.). Проте такі твердження викликають сумніви. Адже не випадково, що у праці Н. М. Яковенко: «Українська шляхта з кінця ХІУ до середини ХУШ ст. серед сотень прізвищ відсутні дані про Богунів». Хоча її автор справедливо зазначила, що за «Хмельниччини» шляхта виступала у «Новій для себе якості вже не в ролі родовитої знаті, а в ролі старшинсько-козацької еліти, народженої з козацьких ватажків і енергійного аристократичного елемента, як брати Виговські, брати Нечаї, Іван Богун та багато інших». Козаків ж Богунів у ХУІ - на початок ХУШ ст. згадує автор «Історії Русів». Одного із Богунів (чи не діда І. Богуна?), він відносить до козацького стану.

Деякі історики. Наприклад, Д. Мишко, припускали, що І. Богун народився в селянській родині, а тому «пізнав тяжке життя покріпаченного селянського населення». Ця думка не викликає особливої довіри, оскільки нічим не аргументована.

Щодо позиції О.І. Гуржія з приводу цього питання, то він стверджує, що І. Богун походив, ймовірно, з української дрібної шляхти. Його думки не поділяє В. Кривошея, який наводить такі дані. — «Уже 1649 р. Богун — досить розгалужений козацький рід: Федір — козак Крилівської сотні, Михайло — Черкаської сотні; Іван — у полковому товаристві канівському,…», цим самим підкреслюючи козацьке походження І. Богуна. Тому, думаємо, було б доцільніше простежити родовід знаменитого полковника не від шляхтичів Федоровичів, а від козаків Богунів. І тим паче припустити, що Богун у нього було не прізвисько, як вважає Т. Яковлєва, а справжнє прізвище, досить поширене у той період (власне «богун» означає «жердина», на якій сушили рибу).

Перші більш-менш вірогідні відомості про І. Богуна, як вважав Л. Полухін, відноситься до 1637−1638 рр., коли козацькі повстання під проводом Якова Остряниці і Павла Бута охопили величезну територію України. В праці В. Щербака, присвяченій розгортанню антифеодальної боротьби 30-х років, не має даних про участь у ній І. Богуна, хоча автор використав документальний матеріал не тільки з архіві України, а й Росії та Польщі. М. Петровський у біографії І. Богуна, лише зазначив, що він був учасником повстання 1637−38 рр. і пізніше «деякий час перебував у межах Російської держави». Д. Мишко доповнив дуже коротке повідомлення свого попередника цілим рядом нових фактів. Згідно з його твердженням, І. Богун провів свою молодість на Запорожжі, а після поразки повстання 1637−38 рр. поселився на Слобідської Україні. Пізніше перебрався на Дон і до початку 1645 року став отаманом донських козаків. Власне як донський отаман, він приходив до Валуйок у 1645 р, де він вів переговори з московськими воєводами про спільні дії проти татар. Лише наприкінці 1645 року він повернувся на Січ. На підтвердження сказаного вчений посилався на неопублікований архівний документ.

Б. Флоря, який вивчав молоді роки життя І. Богуна, переконаний, що найперша звістка про нього датується 1641 роком і пов’язана з так званим «Азовським сидінням», коли донські козаки і запорожці захопивши турецьку фортецю у гирлі Дону, мужньо боролися проти могутньої Османської імперії. На думку історика, одним із загонів, який вів боротьбу із кримськими татарами на Боровському перевозі через Північний Донець, керував «отаман Иванец», тобто І. Богун. Тут йдеться про дуже розповсюдження ім'я, котре могло б належати рівночасно кільком козацьким ватажкам, але слід враховувати, що наступного, 1642 р. на тому ж Боровському перевозі стояв загін козаків на чолі з отаманом Іваном Богуном. Про це ми дізнаємось з «распросных речей черкашенина» Степана (Стеньки) з Острога, котрий служив в Валуйцях. Саме він повідомив важливі відомості про отамана: «…а Иван Богун служит польському королю на Кодаке на два ж кони, а емлют они (Богун та інші отамани) жалованья на польського короля на четверть года на коня по тридцать золотых».

Таким чином, на початку 40-х рр. ХУП ст. І. Богун перебував на королівській службі, очевидно в районі фортеці Кодак. Також досить очевидним є те, що в цю місцевість, де знаходилась фортеця надсилали козаків на службу набраних з інших місцевостей. Отже питання про те, звідки походить один з головних полководців національно-визвольної революції так і залишається невирішеним. 20 травня 1643 р. джерела зафіксували сутичку в районі Козацького перевозу між російським загоном на чолі з В. Струковим, направленим з Воронежа на Дон і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. Із «старійшиною» І. Богуном та Федьком. Після цього запорожці перейшли Північний Донець до р. Міус у Криму, а звідти відправились у «Литву». В 1644—1645 рр. Богун повернувся на береги Північного Донця, де брав участь у походах проти татар.

Всі доступні відомості змальовують І. Богуна як керівника невеликого військового підрозділу, котрий нічим особливо не виділявся від інших «отаманів», які діяли в районі Кодака.

Ймовірно, І. Богун залишався на Північному Донці аж до 1648 р. Можливо, саме тому і не брав участі в подіях початку національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького. Не згадується він ні в битвах на Жовтих Водах, ні під Корсунем, ні під Пилявцями. Тому безпідставною, на наш погляд, є думка, нібито І. Богун «брав участь від 1648 р. в усіх битвах Визвольної війни». Цю тезу підтримав В. Замлинський, який відзначав: «уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів — Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу…, з ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни». На основі козацьких літописів ми дотримуємось версії, що на перших етапах національно-визвольної революції І. Богун не був задіяний у військових кампаніях гетьмана. Зокрема, не називає його Г. Граб’янка, перераховуючи відомих героїв війни на кінець 1648 р. Проте заслуговує те увагу свідчення львівського міщанина Самуїла Кушевича, який у своєму історичному оповіданні (на яке інколи посилаються дослідники) розповідає про активну участь полковника І. Богуна в період боїв під Львовом (жовтень 1648 р.). Правда, це свідчення є досить сумнівним, адже: по-перше, ці записки він писав дещо пізніше, хоча очевидець подій брав за основу власні листи, а по-друге І. Богун не був тоді ще полковником, як стверджував автор.

З приводу дати початку полковництва І. Богуна не маємо поки що жодного офіційного документу. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 р. Проте М. П. Візир в енциклопедії історії України зазначав: на чолі Кальницького (з 1653 — Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648−1649), І. Федоренко (1649−1651), І. Богун (1651−1658), І. Сірко (1658−1660), В. Лобойко (1660−1667). Дещо інші данні наводить В. Кривошея у своїй праці «Генеологія українського козацтва». Зокрема називає таких полковників Кальницького полку: Гоголь Остафій (? — липень 1648 — лютий 1649 — ?), Нечай Іван (серпень 1648), Федоренко Іван (? — квітень-жовтень 1649 — ?), Богун Іван (1650−1654), Федоренко Іван (1650−1654, нак.), Сірко Іван (? — 1659 — ?)

та ін. Історик, таким чином, початок полковництва І. Богуна відносить до 1650 року. На противагу такому твердженню, В. О. Шевчук у коментаріях до Т.1 «Літопису С. Величка полягає на тому, що «Богун Іван — був полковником кальницьким з лютого 1649 р.; мав ще титул подільського полковника» Причому він, слідом за літописцем, розрізняє Богуна і Федоренка. А.Т. Яковлєва, посилаючись на працю вже згадуваного вище С. Кушевича, стверджує, що І. Богун-Федоренко був призначений полковником до наступу військ Б. Хмельницького на Львів. Тоді стає незрозумілим таке: чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» І. Богун виступає як козак Чигиринського полку, а І. Федоренко — як кальницький полковник. І хоча Т. Яковлєва, спирається на дослідження В. Липинського, М. Грушевського, І. Крип’якевича, С. Томашівського, О. Пріцака, О Гуржій не погоджується із твердженням про ідентичність полковників І. Богуна та І. Федоренка. Щодо позиції М. Грушевського у цьому питанні, то дійсно в статті «К истории Переяславской рады 1654 года» він прийняв позиції В. Липинського. Але, пізніше, ознайомившись з думками М. Петровського, зауважив: «Тому що М. Н. Петровський працює тепер над біографією Богуна, я вважаю за краще зіставити се питання відкритим, до часу, коли з сею біографією в руках можна зважити аргументи «за» і «против» тотожності Івана Богуна й Івана Федоренка, і відповідно справляю се місце». Крім того, з джерел 1653 р. ми дізнаємось, що на початок грудня того року полковник І. Богун з військом перебував під Жванцем. Тоді ж полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині, в Путивлі й разом з російським посольством, яке очолював В.В. Бутурлін, вирішував питання щодо подальших відносин України та Росії. І надалі мав супроводжувати російське посольство до Переяслава.

Також відомо, що 18 січня 1654 р. на Переяславській раді цареві присягав колишній кальницький полковник І. Федоренко, а І. Богун такої присяги на вірність тоді не склав, його там не було.

Отже, ми погоджуємось із твердженням Гуржія, що І. Богун і І. Федоренко це різні особи. І цілком можна припустити, що другий був спочатку полковником, а потім наказним кальницьким полковником під час відсутності І. Богуна, але це вже інше питання.

Повертаючись до питання надання І. Богуну полковницького чину, то скоріш за все це відбулось в період між складанням «Реєстру Війська Запорізького» і початком серпня наступного року. І вже 10 січня 1651 р. І. Богун підписувався, як «полковник Війська його королівської милості Запорозького».

З 1649 р., після підписання Зборівського договору між українським гетьманом та польським королем, І. Богун часто перебував поряд з Б. Хмелем і не лише мав певний вплив на нього, а й деякою мірою «визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі від 12 серпня 1650 р, сенатора і київського воєводи Адама Кисіля польському королю з приводу його переговорів із Б. Хмельницьким: «Здавалось би все було до ладу, раптом щось нове;… всьому завадив один бунтівник, якийсь полковник Богун, і моїй близькості з запорозьким гетьманом так помішав, що я ледве зміг знову її поновити. Можливо так високий урядовець проявляв зневагу до козацького старшини — «якийсь полковник Богун», а можливо, дійсно не знав про тільки-но призначеного полковника? Тому якби І. Богун був полковником із самого початку воєнних компаній 1648 р., то А. Кисіль, думаємо, у той час вже повинен був би знати його, як одного з визначних осіб у війську гетьмана.

Початком розквіту його військової кар'єри та підписанням авторитету стала блискуча перемога під час оборони Вінниці (березень 1651 рік). Саме з цього року, можна без сумніву зазначити що, І. Богун стає помічником Б. Хмельницького у національно-визвольній боротьбі. Оскільки військова діяльність полководця розглядається окремим питанням, то дозволимо собі лише перерахувати ті яскраві факти його біографії, які власне і відкривають багатогранність військового таланту вінницького полковника І. Богуна. Зокрема, окрім віще згаданої оборони Вінниці - це облога Кам’янця-Подільського (травень 1651 р.), де він мало не загинув — гарматна куля вбила під ним коня; відчайдушна боротьба, тоді вже наказного гетьмана І. Богуна під Берестечком (кінець червня-початок липня 1651 р.), участь у Батозькій битві (на чолі української кінноти), наслідком якої стала нищівна поразка польської армії (1−2 червня 1652 р); захист Монастирища, «протипоставивши Чарнецькому вал, рови і властиві йому хитрощі» (1653 р); а також оборона Умані, що прославила І. Богуна, як організатора будівництва оборонних споруд, яким навіть польські воєначальники дали високу оцінку (1654). Звичайно це не повний перелік діяльності кальницького полковника, проте цього достатньо аби переконатись у тому, що І. Богун — герой національно-визвольної боротьби.

Окрім цього, варто згадати і про політичну діяльність, яка також відігравала не останню роль поряд з військовою справою полковника. Оскільки І. Богун був борцем за незалежність України, то на жодні контакти з Росією та Польщею, які б обмежували її, не йшов, і відповідно не підтримував тих, хто не робив. Це видно із подій 28 березня 1651 р, коли було підписано Білоцерківський договір, статті якого зводили автономію Української держави нанівець. Звичайно, що за таких умов І. Богун, хоча і знаходився на той час у Білій Церкви, не підписався під умовами названого договору. Відтоді й активізувалась опозиційна діяльність полковника щодо гетьманської політики. Аналогічна ситуація прослідковується у подіях 1654 року у Переяславі. Ідея політичної незалежності України під «протекцією» царя не влаштовувала І. Богуна. Тому він відмовляється присягнути цареві на вірність. «Старший полковник Богун, — пише В. Липинський, — один з найбільш заслужених і найбільш поважних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився». […]. Тоді ж знову спостерігається зростання опозиційних настроїв щодо політики Б. Хмельницького, які підтримав І. Богун. Власне це і вплинуло на подальшу політичну діяльність вінницького полковника.

Наприкінці травня 1655 р., розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між Б. Хмельницьким та шведським королем — Карлом Х, до яких були залучені й союзники Швеції - семиградський князь Дьєрдь П Ракоці та бранденбурзький курфюст Фрідріх Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, армія разом з московським допоміжним корпусом В. Бутурліна виступила у похід на захід, до Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана. У цих подіях брав участь І. Богун. Українські-російські війська двічі - під Заложцями (14−15 листопада) та Озерною (20−21 листопада) — були атаковані татарами, проте успішно відбилися. Ця кампанія закінчилась підписанням угоди з кримським ханом Мехмед-Гіреєм (22 листопада).

У першій половині 1657 року, на чолі українських підрозділів І. Богун продовжує боротьбу проти Речі Посполитої. Так, на початку січня 1657 р на допомогу трансільванському війську Дьєрдя П Ракоці (вище згадана угода Трансільванією 1656 р.), український гетьман послав корпус під проводом наказного гетьмана А. Ждановича (понад 10 тис. осіб), а згодом ще кілька полків, очолюваних І. Богуном. Загальна чисельність українців становила 18−20 тис. осіб. В поході І. Богун одночасно був обозним і командував полком. Як відомо, похід закінчився поразкою. Б. Хмельницький наказав Антонія та інших воєначальників стратити, чого не було зроблено у зв’язку із смертю гетьмана. І. Виговський, зрозуміло, не страти в І. Богуна: в його непевному становищі варто було знайти підтримку в людині, яку знала вся козацька Україна. Мабуть, І. Богуна ще до цього позбавили командування полком, зате при новому гетьманові він активно працює «на дипломатичному фронті».

Після смерті Б. Хмельницького, становище козацької України значно погіршилось. Окрім кримських та ногайських спустошень, прагнення російського уряду обмежити її самостійність окреслювалась тенденція до загострення соціальних суперечностей. Зрозуміло, що за таких обставин недосвідченому Ю. Хмельницькому було не під силу самому управляти державою (гетьманство передавалось йому по-спадковості), тому ношу його опікуна взяв на себе І. Виговський. (з 15 вересня 1657 року старшинська рада в Чигирині обрала І. Виговського гетьманом на термін «поки змужніє син гетьманський Ю. Хмельницький» Власне ці обставини і вплинули на подальшу діяльність І. Богуна. І. Виговський добре знав непримеренність І. Богуна до польського впливу і знав його прагнення встановлення незалежності українського народу. Все це, звичайно не подобалось гетьманові. Але він боявся виступати прямо проти І. Богуна, щоб не збільшити число своїх відкритих противників.

До початку 1658 р. І. Виговський послідовно дотримався зовнішньополітичного курсу, спрямованого на реалізацію державної ідеї. Зокрема, в середині жовтня 1657 р був укладений договір зі Швецією, що передбачав визнанням Карлом Х незалежності України. У переговорах брав участь і І. Богун. Старшини разом з гетьманом успішно протидіяли намірам росіян обмежити державну самостійність козацької України. На Корсунській раді в жовтні 1657 р. було вирішено за вольності «стояти всім заодно, щоб нічого у них не відняти, а полковники І. Богун із М. Зеленським взагалі відверто висловили своє обурення політикою російського уряду». Отже, на той час І. Богун належав до найближчого оточення гетьмана, був прибічником І. Виговського.

На жаль з другого січня 1658 р., в політиці І. Виговського щодо Росії намітились негативні тенденції, гетьман став шукати підтримку з боку Росії. Це сталось після того, як Яков Барабаш та Мартин Пушкар апелювали за підтримкою до московського уряду, підкреслюючи, що І. Виговський замислив продати Україну Польщі: Тож, побачивши, що розпочинається громадянська війна і те, що царат уперше знайшов сили, на які міг спертися в своїй політиці в Україні, підбурюючи нижчі прошарки населення проти вищих, цим самим руйнуючи владу гетьмана та старшини, І. Виговський прийняв рішення «ударити першим». По-перше, у січні 1658 р відбулась зустріч з путивльським воєводою Микитою Зюзіним в прикордонному місті Констянтинові, на якій були присутні, разом з Григорієм Лісницьким (миргородський полковник) і І. Богун. Гетьман намагався виправдатися, що він не зрадник і всіляко переконував співрозмовника в своїй вірності Москві. А по-друге, розпочав каральну операцію проти М. Пушкаря (послано близько 1,5 — 2 тис. козаків і сербів-найманців). На початку лютого відбулася перша збройна сутичка з військом М. Пушкаря. Силами І. Виговського командував І. Богун. Його підрозділи зазнають поразки і змушені були відступити.

У березні - першій декаді квітня посольства Г. Лісницького та І. Богуна й Прокопа Бережицького були відряджені до Москви з дорученням клопотання перед царем про надання допомоги у втихомиренні Запорожжя й Полтавського полку. Так І. Виговський та його однодумці припустилися великого політичного прорахунку — звернулися по допомогу до Москви.

На початку травня 1658 р. І. Виговський виступає в похід на Лівобережжя, де в районні Полтави почалися сутички, спровоковані М. Пушкарем. Після двотижневої облоги Полтави І. Виговському вдалось виманити «строкате» військо повстанців М. Пушкаря й Я. Барабаша на урочище Жуків Байрак й вщент розгромити. Таким чином похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав, що «жереб кинуто». Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення гетьмана, незадоволення вищого духівництва пришвидшило процес, коли українська дипломатія гарячково шукала шляхи нормалізації становища.

Спочатку І. Богун підтримував спроби І. Виговського вести незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику, але коли той намагався остаточно розірвати стосунки з Росією і перейти на бік Польщі чи Туреччини, він виступив проти нього. Так, полковник відмовився підписувати Гадяцький трактат, укладений гетьманом І. Виговським з польським урядом 16 вересня 1658 р, за яким козацька Україна мала знову повернутися до складу Речі Посполітої. Гадяцький договір зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему; унеможливлював досягнення незалежності й соборності, ось чому власне І. Богун був проти його укладання. З цього часу становище в Україні катастрофічно погіршується. На Лівобережній знову спалахнуло полум’я громадянської війни. Лідери опозиції - переяславський полковник Т. Цицюра, ніжинський полковник В. Золотаренко, Чернігівський полковник І. Силич і інші - поспішили заявити про своє підданство царю Олексію Михайловичу. На Правобережні теж склалися несприятливі для І. Виговського події, в яких одну із головних ролей відіграв І. Богун — тут старшинська опозиція — генеральний осавул І. Ковалевський, полковник І. Богун, польовий І. Сірко та інші - вирішили передати булаву Ю. Хмельницькому. На початку вересня гетьман змушений був залишити Чигирин і вирушив під захист жовнірів А. Потоцького. Спроба врятувати ситуацію на скликаній 21 вересня 1659 р козацькій раді під Германівкою зазнала повної невдачі. Його прибічники були вбиті. Розпочались переговори, в результаті яких І. Виговський погодився віддати булаву опозиційній старшині, яка перейшла до рук Ю. Хмельницького.

Якими ж були ідеали І. Богуна? Чому саме він став чи не ключовою людиною у сприянні встановлення гетьманської влади Ю. Хмельницького? Ми бачимо його непримиренним противником московських воєвод, які були для нього символом обмеження гетьманської влади і феодально-бюрократичних порядків. Не менш негативно він ставиться і до опозиції в особі М. Пушкаря. Це дозволяє нам зарахувати І. Богуна до лідерів — прихильників сильної і самостійної Гетьманщини. Саме тому він зближується з І. Виговським як лідером «державницької партії». Пошук найкращого шляху розвитку України (а не прагнення особистих вигод) змушував І. Богуна досить часто змінювати зовнішньополітичну орієнтацію, тривалий час підтримував І. Виговського, але влітку 1659 р переходить на промосковські позиції, вважаючи Москву «меншим злом» На доказ цьому у 1660 р. І. Богун виступає також проти положень Чуднівського трактату, що був укладений між Ю. Хмельницьким і польським урядом, який відновлював чинність Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України в «князівство Руське».

Така діяльність І. Богуна, зрозуміло, була не до вподоби королівської влади. Її вдалось схопити його 1662 р й відправити до в’язниці Мальборг (Марієнборг). Проте наступного року Ян П Казимир, виступаючи у похід на Лівобережну Україну і розраховуючи на авторитет та військовий талант І. Богуна, звільнив його і призначив наказним гетьманом козацьких підрозділів в складі війська гетьмана Т. Тетері. З архівних матеріалів дізнаємося про бій поляків з підрозділами І. Богуна, який стояв під Монастирищем. «Звідкіль хтів йти під Прилуки, війська козацького при цьому 6 тисяч… Король має стояти в Острі до 7 грудня, а з того числа пройде війною под городы». Під час облоги Глухова (кінець січня — початок лютого 1664 р.) Іван Богун разом із своїм підлеглим повідомив мешканців цього міста про плани короля. Внаслідок чого, облогу було зірвано. Це дало можливість зібрати сили для відсічі ворога й зумовило невдале завершення походу Яна Казимира. Його військо відійшло до Новгорода-Сіверського. І. Богун вступив в переговори з Ромодановським, який командував російською армією, домовляючись про оточення й повне знищення противника. Але коли це стало відоме полякам, вони його заарештували. 27 лютого 1664 р польовий військовий суд, — пише М. Костомаров, — що відбувався в Новгород-Сіверському, виніс постанову про смертну кару І. Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно.

З вище сказаного твердження випливають два запитання: де загинув І. Богун, і як він загинув — чи дійсно його було розстріляно? На перше запитання знаходимо відповідь з щоденника Я. Храповицького (очевидця подій), який детально описував ті події. Отже, литовська армія була біля монастиря, гетьман польний — у ньому самому, а козаки розмістилися у хатинках передмістя на другому боці міста. 27 лютого усі старшини були викликані на раду до Яна Казимира. Схопити І. Богуна могли лише на ній — єдиному місці, де біля нього не було відданих козаків. Там він мав бути присутній згідно із своїм званням.

Щодо іншого — як загинув І. Богун, то тут виникають неясності. Російські, українські та польські джерела містять скупі відомості про його смерть. У літописах Самовидця, С. Величка, Г. Граб’янки — про це не згадується, хоча сам похід Яна Казимира описується. Про його загибель, як про факт, що він мав місце, без зазначення часу, говорить лише Брюховецький у своєму універсалі від 23 березня 1664 р. Що ж до російських джерел, то твердження, що І. Богун сидів під арештом чотири дні, суперечить фактам; тоді польське військо під командуванням короля стояло у відкритому полі, кожну хвилину чекаючи початку битви із військами І. Брюховецького і Г. Ромадановського, що підходили. Таким чином для з’ясування обставин загибелі І. Богуна доводиться звернутися і до польських джерел. Вважається, що І. Богуна заарештували і розстріляли, однак це виникає сумніви, через лист Яна Казимира до своєї дружині Марії Людовіці від 24 березня, де він пише: «Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката… але Бог покрав його інакше».

Тому ця таємниця залишається нерозкритою. Як свідчать польські джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці. Отже, можемо лише припустити, знаючи характер І. Богуна, що під час арешту він учинив серйозний опір і його убили, можливо, навіть самі члени ради.

Події пов’язані з невдалим походом Яна Казимира у 1663−1664 рр. на Лівобережну Україну не привернули належної уваги істориків. Вони виділили лише один факт — загибель І. Богуна, героя визвольної боротьби. Але при цьому забували, що з ним розправились саме тому, що його дії перекреслили її плани. У вирішальний момент І. Богун знову виступив на захист самостійної козацької України. Поляки були приголомшені, коли дізналися про його справжні наміри. Вони назвали його «найбільш злобною людино на світі, король після цього практично не міг уже розраховувати на допомогу козаків Правобережної України.

Отже, і про смерть І. Богуна, як і про багато фактів його біографії, відомості не узгоджуються між собою.

Таким чином, підсумовуючи наші міркування щодо біографії полковника І. Богуна, варто зазначити, що мають місце у розгляді цього питання, багато неточностей, невивчених так званих «білих плям» та спірних поглядів щодо багатьох даних життя та діяльності вінницького полковника. Так, наприклад, нам на жаль, навіть приблизно невідома дата народження І. Богуна, не маємо ніяких відомостей про його родину. А звідси випливає питання про походження полковника. Думки дослідників з цього приводу розійшлися. Одні стверджують, що він походив з шляхетського роду, інші - з козацького роду, а представники радянської історіографії взагалі зупинились на тому, що І. Богун виходець із простої селянської сім'ї. Проте ми все ж зупиняємось на думці приналежності І. Богуна до козацького роду. Т. Яковлєва намагається обгрунтувати припущення ідентичності Івана Богуна та Івана Федоровича. Однак, ми не погоджуємось із цим твердженням, підтримуючи М. Петровського, який стверджує, що на початку грудня 1653 р полковник І. Богун з військом був задіяний у бойових справах під Жванцем. Тоді полковник І. Федоренко перебував на Слобожанщині. Також відомо, що в січні на Переяславській раді цареві присягав колишній кальницький полковник І. Федоренко, а І. Богун такої присяги на вірність не склав і не знаємо, чи зробив це пізніше. А також М. Петровський наводить такі факти проти ідентичності цих двох діячів. У січні 1658 р. І. Федоренко вирушив до польського короля для переговорів. У той самий час І. Богун за наказом І. Виговського займався придушенням антигетьманського повстання на чолі з М. Пушкарем біля Полтави. І хоча ми не підтримуємо російську дослідницю у цьому питанні, тим не менш дана концепція варта подальшого вивчення.

Неточності, недосліджені факти, заважають нам відкрити повну картину біографічних даних І. Богуна. Але попри це, із тих матеріалів, що нам відомі - листів, документів, спогадів однодумців і супротивників, вимальовується постать людини, непересічної, яскравої і в той же час загадкової, незбагненної навіть з погляду сучасності. Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні.