З історії української метрології: міри площі

Вивчаючи становлення й розвиток землеробства на українських землях, дослідники звертали увагу на одиниці виміру земельних володінь. Вони вивчали їх поширення в різні історичні періоди та намагалися встановити величини цих мір. Серед значної кількості мір, поширених на українських землях від часів Русі до запровадження метричної системи, особливий інтерес представляють міри площі, що одночасно були й одиницями оподаткування. Ці міри в їх історичному розвитку майже не вивчалися. Проблема привертала увагу таких дослідників, як М. Довнар-Запольський, М.В.Устюґов, В. Й. Довженок, Н. О. Герасименко. У цій статті розглянемо походження мір площі та визначимо їх конкретні величини.

Однією з найважливіших галузей господарства Русі було рільництво. Оброблені або призначені для обробітку земельні площі треба обмірювати. Необроблені землі, а також ліси й урочища не обмірювали, а визначали лише їх межі за допомогою природних чи штучних межових знаків (стовпців). Про ці знаки йшлося, наприклад, у «Руській правді». За порушення меж або зрубування «знаменньїх» (межових) дубів визначалася велика сума покарання — 12 гривен. Знаменний дуб — це дерево, яке служило межовим знаком на рубежах володінь і визначало межі ріллі. Ці дуби були, як правило, залишками вирубаного лісу. міра площа оподаткування український земля У Руській державі вимоги до точності одиниць виміру земельних володінь були незначними. Проте жителі визначали як їх межі, так і розміри. У давніх джерелах для позначення розмірів земельних володінь, які були й одиницями оподаткування, називаються міри «плуг» і «соха». У «Повісті временних літ» під 964 р. зазначено ще одну одиницю оподаткування — «рало». В’ятичі, наприклад, давали данину хозарам «по шеляґу від рала». Однак рало як міра площі в руських джерелах невідоме.

У «Повісті временних літ» указано також, що князь Володимир Святославович 981 р. переміг в’ятичів і наклав на них «дань от плуга». Отже у 960— 980-х рр. в’ятичі платили податок від міри під назвою «плуг», яка оброблялася однойменним знаряддям праці. Плуг увійшов у життя населення Русі дуже давно. За словами грецького історика Геродота (V ст. до н.е.), на землю скіфів-землеробів, котрі проживали в той час на нинішніх українських землях, упали з неба священні золоті рільничі знаряддя праці, серед яких був і плуг. Деякі грецькі письменники вважали винахідником плуга леґендарного скіфського царя Анахарсіса (кінець VII — початок VI ст. до н.е.). Відомо також, що плуг використовували для обробітку ґрунту в античних державах Північного Причорномор’я. На це вказують знахідки залізних лемешів. Збереглася також пантікапейська монета другої половини III—II ст. до н.е. із зображенням плуга. На відміну від рала плуг набагато підвищував якість обробітку ґрунту, у результаті чого помітно збільшувалася родючість. Натомість вадою було те, що плуг не розпушував землю, тож її спочатку орали плугом, а потім упоперек поля розпушували ралом.

Застосування плуга у сільськогосподарській практиці сприяло інтенсифікації виробництва. Тому поява такої міри, як «плуг», що нею в Русі почали обмірювати земельні площі, не випадкова. Так, у «Руській правді» зазначено: «А в селе сеяной ржи на 2 плуги 16 кадеи ржи ростовьскых». Отже на ділянці землі площею 2 плуги було висіяно 16 кадей жита ростовської міри. Кадь жита, за даними дослідників, висівалася на десятині площі. Тобто 1 плуг мав дорівнювати приблизно 8 десятинам (8,8 га).

У «Руській правді» зазначалося також, що з площі 2 плуги могли зібрати 100 копен жита. У XVIII ст. площу 10 копен жита вважали за 1 десятину поля. Тоді 1 плуг дорівнюватиме близько 5 десятин. Таким чином, міру площі 1 плуг у руський період, за даними джерел, можна вважати від 5 до 8 десятин землі (5,5−8,8 га).

У давні часи точних мір для вимірювання площі не існувало. Це пояснювалося слабким знайомством з основами геометрії та складностями визначення площі земельних ділянок. Траплялося це й через те, що ділянки були неправильної форми. Тому з часом для встановлення розмірів орних земель почали використовувати посівні міри як, наприклад, кадь жита. В умовах ручного висіву зерна зберігалося певне співвідношення між площею й мірою висіву на ній зерна. Це співвідношення було доволі сталою величиною у часі та просторі, що давало можливість за відсутності межування земель застосовувати міри висіву для виміру площ земельних наділів.

Посівні міри були пов’язані з кількістю висіяного зерна й величиною та якістю зораного поля. Вони менше залежали від фізичних можливостей людини та худоби. Тому були більш зручними у використанні при визначенні площі зораного поля в інших мірах, у тому числі й у мірах плуг, набувши широкого поширення на українських землях.

Міра плуг використовувалася на українських землях і в наступні століття, у період Великого князівства Литовського. Так, ця міра згадується в люстрації Київської землі, проведеній у 1470-х рр., в опису Житомира та у грамоті короля Александра від 6 квітня 1503 р. Ф. Янушковичу на Красносельську орну землю, де зазначено її розмір — «на один плуг».

Така міра, як плуг, була відома й на Поділлі. У XVI — першій половині XVII ст. подоляни називали плугом наділ, який мав певну норму землі, достатню норму тяглової сили. Таке господарство згодом почали називати лановим або волочним, і воно служило одиницею оподаткування. За даними І.Бойка, у Подільському воєводстві за переписом 1583 р. налічувалося 1190 плугових господарств.

Подібною до міри плуг була й міра соха. Так, у 1507 р. король Сиґізмунд пожалував київському зем’янинові В. Жереб'ятичу в Київському повіті с. Чеботалове землю на 1 соху. А. Соколенський подарував Києво-Печерському монастиреві своїх селян, котрі проживали у с. Старинщині на Волині із землею «на полпяти сохи».

Відомостей про величину міри соха в документальних джерелах не зазначено. Тому визначити її розмір доволі складно. Можна погодитися з думкою, що стан тогочасних одиниць виміру площ у Великому князівстві Литовському до запровадження волочної поміри був невисоким.

На початку XVI ст. в українських землях у складі Литви відзначалася надзвичайна строкатість селянських володінь. Крім того, існувало черезсмужжя та велика різниця в розмірах і формах оподаткування й повинностей із земельних володінь. Різні стани суспільства намагалися встановити точний розмір свого землеволодіння для порівняння з іншими. Часто це визначали кількістю висіяного зерна, а сінокосів — кількістю возів сіна. Проте ці «міри» не були уніфікованими й відрізнялися навіть у сусідніх місцевостях.

Привілейовані стани Великого князівства Литовського прагнули встановити єдине оподаткування селянських господарств із точним обрахуванням кількості та якості землі, більш рівномірним її розподілом між селянськими господарствами, із метою обкладання їх податками і повинностями за економічним потенціалом. Вони намагалися ліквідувати також черезсмужжя й таким чином перетворити трипілля на основну систему рільництва.

Одну з перших спроб здійснити універсальне оподаткування селянських господарств уряд Великого князівства Литовського здійснив на Підляшші — найбільш західному воєводстві. У XIV—XV ст. у цьому краї на землях великого князя відбувалася колонізація переселенців — німецьких і польських селян. Для них було встановлено систему податків: від двору й господарства. Відведені землі мали однаковий розмір — волоку. Цю земельну міру принесли переселенці. Вона була різновидом хелминської волоки й польського лану.

Дослідники мали різні думки щодо походження назви «волока». Одні вважали, що вона виникла від загальнослов’янської назви примітивної борони — тонкого стовбура дерева з гілками, яка з часом перейшла на площу ріллі.

Інші твердили, що походила від дієслова «волочити» та спочатку визначала зоране поле, яке до оранки називали ланом.

Вигоди оподаткування на волоках були значними, тому великий князь литовський і шляхта прагнули селити й місцевих селян лише на волоках, а згодом і переміряти свої землі на волоки. Повинності, установлені від волоки, спочатку були невеликими: переважно рентою, продуктами й лише частково грішми.

У 1557 р. великий князь литовський вирішив провести в державі, насамперед у своїх маєтностях, волочну поміру й доручив цю справу П.Хвальчевському. За основну міру землі було прийнято саме волоку. У «Реєстрі поміри землі на волоки» зазначалося: 1 волока дорівнює 30 морґам, 1 морґ — 30 прутам, 1 прут — 7,5 ліктям. 30 прутів у довжину і 10 — у ширину становили 1 морґ. На одному морзі, залежно від якості жита, висівалася солянка віленської міри. Це була бочка місткістю 102 л або 70 кг жита.

При проведенні волочної поміри ріллю розбивали на три поля, кожне з яких ревізори намагалися відводити окремою ділянкою, щоб нарізати третину волоки кожного наділу однією смугою з такою метою, аби волоки, відповідно до «Устави на волоки», були прогонними. У кожній волоці було, як правило, понад 30 морґів. Оскільки на відведеній ділянці землі траплялися лісові зарослі, трясовини, болота, то компенсацію за них ревізори відводили в різах (смугах) додаткові земельні володіння. Тому волока-міра і волока-тягло мали, як правило, різні розміри.

Земельні володіння мали межі, на яких ставили копці. Це були невеликі насипи, кургани для визначення меж володінь, в основу яких закладали скло, цілі або розбиті пляшки, каміння. Насипання копців при межуванні земельних володінь було тогочасною землевпорядною практикою, яка тривала й у наступні століття.

При проведенні волочної поміри село розміщувалося у середньому полі й тягнулося вздовж основної вулиці: хати стояли на одній її стороні, гумна — з пожежних справ — на іншій, городи знаходилися за хатами і прилягали до води. Землемірні роботи здійснював мірник ликом завдовжки в один шнур. Вірьовка для цього не підходила, оскільки вона всихала, а при вимірі сирих ґрунтів розмокала та видовжувалася. Не прижився у землемірній практиці й мідний ціп, адже він був заважкий, загортався при проведенні виміру в полі, а в лісі його кільця рвалися.

При проведенні землевпорядкування у селі адміністрація встановлювала примусову сівозміну. Тому на землі, що перебувала під паром, і після жнив, худоба могла пастися всюди. У селі збереглася громада, яка мала право на незайняті землі, право встановлювати примусову сівозміну і право входу в господарські ліси. її члени утворювали свою касу, відбували повинності всім селом, мали адміністрацію, яка в державних маєтках користувалася правом юридичної особи і захисту громадських привілеїв у суді. Зберігся також суд копи.

Переваги, які принесла волочна поміра шляхті, стали тягарем для населення українських земель у складі Великого князівства Литовського. Селянський наділ у ході волочної поміри було уніфіковано, проте різниця у засобах виробництва і праці збереглася. Тому населення не бажало приймати волочну поміру. Лише у Кременецькому старостві, де волочну поміру провела королева Бона, утвердилася міра волока. Інші українські землі до утворення 1569 р. Речі Посполитої залишалися, як правило, немежованими у волоки.

Лише наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли на Волині й Поділлі з’явилися замки польських маґнатів, стало можливим посилити наступ на селянські громади. Так, Тишкевичі Лагойські спробували в 1593 р. провести волочну поміру у селах Житомирського повіту, якими вони володіли. Жителі цих сіл віднеслися до її проведення вороже, тому власники на деякий час від неї відмовилися. Проте вже на початку XVII ст. земельні володіння селян цих сіл були переміряні у волоки. Однак траплялися винятки. Так, у с. Калусове на Волині, коли власник села намагався провести тут волочну поміру, селяни покинули свої землі та розійшлися по інших селах.

На українських теренах, де було проведено волочну поміру, одиницею виміру земельних володінь стала міра волока, яка дорівнювала 30 морґам. Причому польська волока значно відрізнялася від литовської. В основі відмінностей була величина ліктя, який у Польщі був набагато меншим, аніж у Литві. Так, 75 ліктів складали 1 шнур польський — 20 сажнів, 2 аршини й 9 вершків; литовський — 22 сажні, 2 аршини та 9 вершків. 1 шнур у довжину і 3 у ширину дорівнювали 1 морґу, величина якого в Польщі становила 0,5 десятини (0,6 га), а в Литві — 0,7 десятини (0,8 га). Волока налічувала 90 шнурів у довжину і 1 шнур у ширину або 30 шнурів у довжину і 3 у ширину й в Польщі дорівнювала близько 17 десятин (19 га), а в Литві — близько 20 десятин (22 га). В інших місцевостях Великого князівства Литовського збереглися міри плуг і соха. Так, у 1770-х рр. у Берестейському фільварку було зорано «на зяблю 200 плугів».

Проте політику уряду Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої було спрямовано на поширення волочної поміри. Тому з 1560-х рр., як свідчать джерела, міри плуг і соха дедалі частіше прирівнювалися до міри волока. Наприклад, від сохи, як і від волоки, брали однаковий податок.

У першій половині XVII ст. міра волока була поширена й на теренах Лівобережної України. За Деулінським перемир’ям, укладеним 1 грудня 1618 р. між Річчю Посполитою та Московською державою, землі Північного Лівобережжя (Чернігівський, Новгород-Сіверський і Стародубський повіти) з 29 містами відійшли до Речі Посполитої. Чернігівський і Новгород-Сіверський повіти було реорганізовано у Чернігівське князівство, а після Поляновського миру (1634 р.) — у воєводство. Стародубський із частинами Мглинського, Суразького й Новозибківського повітів у 1620 р. ввійшов до складу Смоленського воєводства та був приєднаний до Литви.

Того ж року в райони Північного Лівобережжя України на «ординацию замков от Москви рекуперованих» було направлено урядових комісарів: мозирського старосту Б. Стравинського й королівського секретаря В.Ґлембоцького. Вони повинні були провести ревізію прав колишніх володарів маєтків. Комісари перевіряли майнові документи, а за їх відсутності враховували свідчення очевидців і сусідів. Ті власники, котрі мали документи на маєтності, одержували королівські грамоти в першу чергу. Так, московський поміщик Ґ.Ґладкий, котрий не захотів залишити свої земельні володіння на Стародубщині й переходити після Деулінського перемир’я до Московії, пред’явив відповідні документи на право володіння та одержав на них королівську грамоту. Але замість колишніх його земельних маєтностей, що знаходилися в різних місцях, йому відвели землі над р. Сечно та у с. Гориславному, що становили 10 четвертей поля російською мірою. До них прирізали ще й пустир, котрий знаходився за селом. Мірничі провели вимір цих земельних володінь і зазначили їх розмір — 50 волок. У польських або литовських волоках, залежно від того, до якої юрисдикції вони ввійшли, було виміряно землі й інших колишніх поміщиків. Отже при проведенні урядовцями Речі Посполитої ревізії прав на володіння маєтками та межових робіт московські міри витіснялися польсько-литовськими.

Великі земельні володіння, розділені на волоки, одержали на Північному Лівобережжі польсько-литовські магнати та шляхтичі. У 1625 р. панові Рапсану в урочищі Синині, що знаходилося неподалік Стародубського замку, було відведено 40 волок землі, а у Стародубському повіті — 50 волок з усіма угіддями. Власниками чималих земельних обширів і навіть цілих міст — Новгорода-Сіверського, Погара, Мглина — стали А. Пясочинський і М.Абрамович. Великі земельні володіння одержало духівництво, переважно католицьке. У 1628 р. 85 волок одержав чернігівський монастир проповідників-домініканців і 15 — чернігівський костел.

Земельні володіння на півночі Лівобережної України відводили також козакам. Не маючи коштів, щоб найняти польських жовнірів для охорони міст, король Сиґізмунд запросив на цю службу козацтво, надаючи замість платні земельні володіння. Для відведення землі направлялися королівські мірничі. У Почепі, наприклад, мірничий Велющинський нарізав козацькій родині, один зі членів котрої ніс кінну службу, «волок четыре».

Із часом уряд Речі Посполитої почав вимагати виконання військової служби з охорони місцевих замків і від тих козаків, які володіли лише 2 волоками землі. Так, А. Королькевич, котрий мав 1 волоку в с. Доманичах, «принял другую уволоку по римарю вакуючую», і маючи, таким чином, «грунт на полконя, меет послугу замковую отправляти як другие козаки».

Охорону замку у Стародубі несла сотня козаків, якій мірничі відвели 400 волок землі. Крім ріллі до волоки додавали різні угіддя, а також право «в'їзду в пущу», тобто заготівля деревини для своїх потреб. На території, що належала міському замку, козаки одержували землю для зведення будинків і під присадибні ділянки. Земля та споруди на ній, за наданими урядом правами, могли передаватися у споконвічну власність як козаків, так і їхніх нащадків.

Продавати земельні ділянки й господарські будівлі городові козаки могли лише з дозволу начальника місцевого замку, і тільки особам, котрі могли нести військову службу. Для зведення житла та господарських будівель їм надавався шестирічний привілей, який звільняв їх від деяких службових обов’язків. Після цього козаки повинні були відбувати військову службу, кожні чотири місяці з’являтися на реєстрацію й не підтримувати козацько-селянських повстань, які час від часу спалахували на території України. На період воєнних дій, особливо під час облоги міста, козакам надавалася ще й окрема платня: кожні три місяці — по 8 польських злотих. Козацькі сотні, призначені для охорони замків, було організовано у Стародубі, Мглині, Трубчевську, Почепі та інших містах. Вони мали свої корогви (прапори). У Стародубській сотні, наприклад, був червоний прапор із синім хрестом посередині.

Земельні володіння, розміри яких визначалися у волоках, отримали від уряду міста Північного Лівобережжя: Стародуб, Чернігів, Почеп, Мглин та ін. Зокрема Чернігову було відведено 30 волок землі на міський фільварок, 36 — на утримання міського уряду; Мглину — 10 волок на війта, 6 — на бурмистрів, по 2 — на писаря й на фільварок. Через те, що козаки отримували земельні володіння за виконання певних службових обов’язків, 4 волоки вони називали «службою» (або «пляцем»), а четверту частину — «чверткою».

Отже на теренах Північного Лівобережжя уряд Речі Посполитої вживав заходів щодо поширення серед місцевого населення для вимірювання земельних володінь польсько-литовських мір. Відсутність достатніх джерел цього періоду, де згадувалися б земельні міри, не дає можливості всебічно простежити межі розповсюдження волоки. Документальні дані підтверджують доволі широке її застосування у Стародубському, Чернігівському та Новгород-Сіверському повітах.

Національно-визвольна війна українського народу проти маґнатів і шляхти, яка розпочалася 1648 р. й переросла в національну революцію, ліквідувала велике магнатське, середнє та дрібне шляхетське землеволодіння. Проте вимірювання землі у волоках залишилося. У цих мірах визначалися розміри земельних володінь у маєтках шляхти, ті з представників якої, вступивши до козацького війська, зуміли їх зберегти. Так, гетьман Б. Хмельницький за заслуги перед козацтвом видав універсал шляхтичеві П. Ярмултовському на с. Вербичі й 6 волок у с. Горбове, якими він володів до війни.

У волоках зазначалися земельні володіння в підтверджувальних гетьманських універсалах містам. Наприклад, у документах І.Самойловича та І.Мазепи від 13 червня 1672 р. і 17 вересня 1687 р., наданих урядникам Чернігова. У часи Речі Посполитої землі с. Лотаки на Стародубщині також було розділено «на полосы, то есть у волоки». Після вигнання маґнатів вільні земельні площі на правах займанщини заселяли козаки й селяни. На початку XVIII ст. їх почав скуповувати лотаківський піп І.Пригара, а згодом і його син Стефан. Розміри цих земельних володінь зазначалися у волоках. У 1720−1730-х рр. землі козаків і селян у с. Лотаках придбавав стародубський городовий отаман Озерський. Крім того, він скупив земельні володіння й у нащадків І.Пригари. У результаті разом зі придбаним у місцевих козаків і селян у нього стало «пол 4 з третиною уволоки». У 1737 р. значні земельні володіння у с. Лотаках опинилися в руках стародубського полкового судді М.Ханенка. 1 чвертку землі він купив за 10 російських рублів, 3 чвертки — за 30, а пляц зі чверткою — за 50. Тобто міра «пляц» містила 4 чвертки. Після смерті М. Ханенка його нащадки звернулися до гетьмана К. Розумовського стосовно підтвердження прав на ці володіння, зазначивши, що їхній батько впродовж 30 років скупив у жителів села «полдесяти уволоки».

Отже у ХУІІІ ст. земельні володіння селян і рядових козаків на Північному Лівобережжі вимірювалися у пляцах і чвертках. Козацька старшина й духівництво для вимірювання своїх земель використовували волоку та її фракції. Наприклад, у с. Новий Дроків Стародубського полку продана 1729 р. земля «в пляцах, мерою шесть чверток […] находилась смежно с одной сторони от уволоки поповой».

Із першої половини XVIII ст. російський уряд почав запроваджувати на Лівобережжі України свою систему мір. Відтепер козацькі старшини для вимірювання своїх земельних володінь використовували нові одиниці. Так, ґенеральний бунчужний І.Бороздна свої земельні посілості, що знаходилися у с. Медведів Стародубського полку, у другій половині століття вимірював уже в російських мірах висіву — «четвертях».

На Правобережжі Україні у XVII — на початку XVIII ст. ішов процес розпаду складних волочних господарств на окремі двори. Це відбувалося через те, що їхні власники брали податки й повинності не від волоки, а від кожного окремого двору. Волоки почали вимірювати, перетворюючи їх із господарства на ділянку землі у 30 морґів. Заміна волочної системи подвірною мала на меті повніше охопити робочу силу тих, хто проживав на цій землі, збільшивши кількість податків.

Таким чином, плуг і соха як міри площі відомі від часів Русі. Вони являли собою конкретні земельні ділянки, що оброблялися одним плугом або сохою, включно з певною кількістю необхідної робочої худоби. Площа земельних володінь під назвою «плуг» була різною та залежала від якості ґрунту. У період Русі вона коливалася в межах 5−10 га. Плуг був також і податковою одиницею. Відомостей про розмір міри «соха» в Руській державі виявити не вдалося. Це питання ще потребує подальшого дослідження.

Із проведенням у Великому князівстві Литовському в 1557 р. волочної поміри плуг і соху переміряли та прирівняли до міри волока, відповідно перші дві міри зникли. На Лівобережжі України волоку запровадив уряд Речі Посполитої в першій половині XVII ст., і застосовувалася вона лише на північних теренах реґіону одночасно з місцевими одиницями вимірювання площі. У другій половині XVIII ст. тут поширилися російські міри. У Правобережній Україні волока як господарська й податкова одиниця з XVII ст. поступово зникає. Проте її продовжували використовувати як земельну міру, яка дорівнювала 30 морґам.