Життя і творчість І. Миколайчука

" Життя і творчість І.Миколайчука" .

План.

Вступ

1. Коротка бібліографічна відомість

2. Життєвий і творчий шлях Івана Миколайчука — неповторний шлях талановитого українського сина.

3. Відомі люди про Івана Миколайчука

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Немає, певно, людини, яка б не відчула притягальної сили кіно, яка б не зливалась з персонажами, не переймалась їхніми турботами і бідами, їхніми пристрастями. Чаруючий світ! Ми, чітко усвідомлюючи дистанцію, яка нас розділяє з екранним світом, все ж вживаємося в нього. Хто на рівні побутових і житейських проблем та подробиць, хто на вищому рівні, яким є пізнання сенсу життя, на рівні пізнання духу, завжди невтоленого і бентежного. Сьогодні, на жаль, кіно повернулося до нас агресивним боком, використовуючи єдину пружину дії - вбивство, всіляко варіюючи його різновиди. Проте, незважаючи на потужні технологічні новації, кіно топчеться на місці, постійно перетравлюючи одне й те ж саме. Втім, глядачі - особливо слов’янських країн, не можуть прийняти такого варіанту кіновидовища — більшість ще пам’ятає про світлий лик кіно, яке не пригнічувало людину і не розпалювало нездорових інстинктів, а підносило і зцілювало душу. Не розтлівало, а допомагало зрозуміти і пізнати себе. Серед тих, хто творив таке мистецтво, — Іван Миколайчук.

Миколайчук — символ українського кіно. Він — той винятковий випадок, коли символ існує, а кіно — ніби ні. За останні роки кілька фільмів зняв Михайло Іллєнко. Його «Фучжоу» теж міг би претендувати на фільм-легенду, на символ. Цієї стрічки ніхто не забороняв. Але її не показали у жодному кінотеатрі. Як і наступний «Сьомий маршрут» .

Миколайчука немає. І українського кіно по суті теж немає. Але, на відміну від Миколайчука, у нього немає ювілею.

Миколайчук, із «Тінями…», «Білим птахом з чорною ознакою», «Захаром Беркутом», утілює те, чим українське кіно могло би стати, залишившись ще однією сумною тінню того, що так і не збулося. Наразі ці тіні ще з’являються в ювілейних залах. Як скоро вони проминуть?

1. Коротка бібліографічна відомість

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чертарія Чернівецької обл. Закінчив Київський Державний інститут театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (1965, майстерня Віктора Івченко).

Лауреат премії комсомолу України (1967). Заслужений артист Української РСР (1968).

Лауреат Всеукраїнського кінофестивалю в номінації «Премії за режисуру» за 1980 рік. Диплом ВКФ-88 (Баку) за видатний внесок у радянське кіномистецтво (посмертно).

У 1999 р. знятий документальний фільм «Іван Миколайчук. Присвята». Режисер Анатолій Сірих, сценарист Людмила Лемєшева.

Знімався у фільмах: Сон (1964) — Тіні забутих предків (1964) — Гадюка (1965) — Анничка (1968) — Кам’яний хрест (1968) — Помилка Оноре де Бальзака (1968) — Розвідники (1968) — Комісари (1969) — Білий птах з чорною міткою (1971) — Захар Беркут (1971) — Зникла грамота (1972) — Вавілон ХХ (1979) та ін.

2. Життєвий і творчий шлях Івана Миколайчука —

неповторний шлях талановитого українського сина

Він вступав з першим набором на акторське відділення кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого як випускник студії при Чернівецькому обласному театрі, а завершував навчання актором, в якого було вже дві головні ролі у широковідомих фільмах — «Сон» Володимира Денисенка і «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

Цікавою є історія про те, як учитель його, Віктор Івченко привів свого студента на студію й попросив зробити пробу на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків». А актора на цей фільм вже було затверджено — москвича Геннадія Юхтіна, обличчя якого надто важко вписати в гуцульський пейзаж чи інтер'єр (це, до речі, підтверджує версію про те, що Параджанов поволі йшов до стилістики, яка потім народилася). Прихід Миколайчука в картину мав справді непересічне значення — бо ж це кіно, і тут мають те, що мають: перед камерою не з фальшивиш, не заховаєшся. «В одну мить, — свідчив Параджанов, — він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних iз червоними трояндами килимах назавжди увійшла в наші душі».

Участь у творенні шедевру не вразила зірковою хворобою молодого актора, він залишився людиною, відкритою для нових ролей, знайомств, що спокійно ставиться до власної слави і бажає тільки одного — працювати, зніматися. Але для актора такого виняткового таланту мають бути адекватні фільми, тобто на рівні «Тіней забутих предків». І спершу так і складалося — він знімався активно, вносячи енергію свого таланту, наділяючи особистою привабливістю героїв, які не завжди піднімалися до рівня його особистості («Гадюка», «Бур'ян», «Анничка», «Розвідники»).

Та було й інше кіно — жив і, долаючи заборони, розгортався напрям українського поетичного кіно і, незважаючи на обсяг зіграного, Миколайчук ставав притягальним центром картини, де билась жива думка, де вимальовувалось національне обличчя, де пульсував людський біль. Тут і «Камінний хрест», і «Комісари», і «Білий птах з чорною ознакою», і «Захар Беркут», і «Всупереч усьому», і «Пропала грамота», і надзвичайно проникливо прочитане актором слово Григорія Сковороди у фільмі Ролана Сергієнка «Відкрий себе».

Але після заборони «Пропалої грамоти» та «Відкрий себе», було заборонено і сам унікальний у світовому кіно напрям — офіційна влада відчула крамолу в красі, яка уособлювала українське народне мистецтво, багатство звичаїв, чистоту моралі й людської душі. Заборона таких цінностей стала тотальною — після 1973 року настала найчорніша смуга у творчому житті актора, а на той час і сценариста, який надихнув і став співавтором сценаріїв «Білий птах з чорною ознакою» та «Мріяти і жити», написаних разом з Юрієм Іллєнком. Акторові, який здобув визнання завдяки власному таланту і працелюбності, забороняли зніматися! Та й де було тоді зніматися? Параджанов сидів у в’язниці, а постановники уславлених картин «Камінний хрест» та «Білий птах», аби не потрапити під заборону, змушені були втискатися в прокрустове ложе соцреалізму.

А Іван Миколайчук тужив за світом кіно поетичного. У нього був конкретний задум — поставити фільм про українців, яких доля відірвала від рідної землі. Тема, якої ще ніхто не торкався в українському кіно. Він хотів зняти фільм про ностальгію, про втрату, яку не можна повернути. Але сценарій «По той бік ночі», написаний спільно з Віталієм Коротичем, відкинули. Українська еміграція — досить численна — не викликала довіри у радянської влади.

Важко передбачити, як склалася б режисерська доля Миколайчука, та й чи склалася б, якби не з’явився роман Василя Земляка «Лебедина зграя», який привернув увагу і активізував осмислення такого цікавого явища, як українська химерна проза. Крім того, Земляк був своєю людиною у світі кіно — не один рік працював у сценарній майстерні, свого часу був головним редактором студії ім. Довженка. Тому, зрозуміло, бажання Миколайчука перенести на екран його роман, що набрав широкого розголосу, і відлякувало, і приваблювало письменника. Приваблювало, бо він знав як посилює популярність літературного твору його екранна версія, а відлякувало, бо це таки був ризик: Іван Миколайчук досі не стояв по цей бік камери, тож важко було передбачити — чи знайде візуальний відповідник для такого непростого тексту.

Побоювання виявились марними — фільм «Вавилон ХХ» (1979) було визнано успішним режисерським дебютом, більше того — це визнали авторитетні поціновувачі всесоюзного кінофестивалю, де змагалися досвідчені майстри — фільм виборов приз за кращу режисуру. Фільм мав індивідуальне обличчя, вирізнявся фантазією, ліричною атмосферою, м’яким гумором, майстерністю акторів, серед яких був і сам режисер. Миколайчук творив не прозу життя, а видобував з життя його піднесений дух. Конкретне історичне буття подільського села другої половини 20-х років сприймалося як цілком достовірне і водночас було щось в ньому від химерної вигадливості художника. І не випадково, адже бачили ми це село та його мешканців мудрими і добрими очима Миколайчука, який вдивлявся і вслухався у свій народ і сам був його невіддільною частиною, його виразником.

Але повторилася історія десятирічної давності. Успіх картини не став доказом його лояльності - знову і знову недремне око офіційної влади вбачало в творчому успіху Миколайчука крамолу і докладало всіх зусиль, щоб успіху більше не було. Миколайчук повертається до свого попереднього задуму і йому врешті дозволяють знімати «По той бік ночі». Назву він змінює - двозначність цього вислову, очевидно, не влаштовувала режисера. Він знову, як і «Тіні», «Камінний хрест», «Білий птах», знімає в Карпатах, цього разу у своєму рідному селі Чортория на Буковині. Але «недремне око» знову і знову втручається в роботу, змушує перезнімати, переробляти. І в такому понівеченому вигляді фільм зрештою з’являється, але його визнано невдачею. Проте сьогодні він є промовистим свідченням того часу: насамперед прояснюються непрочитані тоді нюанси (наприклад, той факт, що іноземних громадян українського походження, які приїздили в СРСР і хотіли відвідати рідне село чи місто, туди не пускали). Крім того, історія творення фільму ще потребує детальнішого дослідження, аби очевиднішими стали причини драми Миколайчука. Він, визнаний кіномитець, не був дисидентом. Однак він не влаштовував владу, бо, як справедливо вказують дослідники тоталітарної системи, ця система не терпіла чиєїсь популярності, заздрила їй. І тому часто улюбленці глядачів потрапляли в немилість. І ще одна причина гонінь — це національна гідність актора, усвідомлення власної ідентичності. Від цього Миколайчук не відступав. І не тільки в силу органічності свого таланту — він усвідомлював себе українським митцем і жив святою любов’ю до України. А в ті часи така позиція просто заборонялася.

Багато задуманого він не встиг втілити (добре було б видати його сценарії, заявки, начерки). Але його кіноролі, фільми, сценарії, дібрана до чотирьох фільмів музика — це скарбниця українського кіно. Сьогодні, коли з екранів витіснені українські фільми, фактично немає ретроспектив, молодь фактично позбавлена можливості спілкування з актором. І в цьому є спільна вина — ми, українці, не вміємо гідно поціновувати своїх талантів, любити їх за життя. Навіть незважаючи на те, що кіно їх зробило популярними.

3. Відомі люди про Івана Миколайчука

Фрозина Миколайчук:

— Я вдячна Іванові за те, що він ніколи і ніде не скривдив душею перед своїм українським народом. Іван був не тільки артист, він, перш за все, був патріот своєї землі, нації, Української держави, свого рідного і волелюбного народу. (Чортория, червень 1996 року).

Марія Миколайчук:

— Сюди, до Чорториї прилітаю завжди, як лелека у рідне гніздо. Для мене тут усе рідне — і мій Іван, і моя Буковина, і юність, і недоспівана пісня, і вічна пам’ять та любов (Чортория, червень, 1996 року).

Сергій Параджанов:

— Hемає слів і немає сліз, щоб виплакати цей великий сум та втрату видатного актора і людини, яка вийшла з народу і виплекана цією неповторною землею, цими деревами, цим вітром, що повіває так осиротіло тепер над Чорториєю і Черемошем. В англійському у Оксфорді, кіноакадемії, серед шедеврів світового кіно на 100 років зберігатиметься фільм «Тіні забутих предків», де він грав ролю Івана Палійчука. І образ незабутнього митця Івана Миколайчука через віки знов виникне на всесвітніх кіноекранах, як явище дивовижне і хвилююче. Він, знаний і великий, стоїть сьогодні з нами, біля нас ось тут, біля стрімкого Черемоша, на цій батьківській прекрасній землі. Він належить вам і світові, добрий, щиросердний, мужній. Шануйте, пам’ятайте і любіть це ім'я! (Чортория, на 40-ий день по смерті І.Миколайчука, серпень, 1987 р.).

Висновки

Ім'ям І.Миколайчука сьогодні названо вулиці, кінотеатри, видаються книги, монографії… Якби ж всі ті слова подяки, що, безперечно, заслужив за працю многотрудну, почув він трошечки раніше. І з боку держави, і з боку, не лукавмо, друзів.

Миколайчука частіше зображують як людину серйозно-драматичного штибу. Проти цього протестує хіба що режисер Роман Балаян, інші малюють такий собі образ романтичного гуцула, таку собі тінь «забутого предка». Звичайно, деякі підстави для такого потрактування дають екранні образи, зіграні актором. А все ж були й інші - досить згадати козака Василя з «Пропалої грамоти». Та й у житті Миколайчук був людиною справді народної культури, а в ній, як відомо, немає чогось однозначно трагічного чи комічного, тут радість обіймається iз журбою, драматична емоція миттєво переходить в коміку. Все це було властивим для побутового Миколайчука, його Фабіан у «Вавілоні ХХ» — чи не най адекватніше відбиття характеру митця.

Іван Миколайчук почувався громадянином культурного всесвіту. Творив своє, одначе добре чув музику інших світових ансамблів. І тому знав, що коли хочеш бути почутим, слід творити своє, непозичене. Тільки творити з матеріалу справжнього, не опереткового. А Україна на початку 1960;х звичніше уявлялася саме такою: панував суржик, імітація українськості, здебільшого анекдотичного хохлацького плану (маю на увазі популярну культуру). То ж і не дивно, що шістдесятники пішли до джерел, до дитинства свого, у пошуках своєї України.

І де ж сьогодні Україна Миколайчука? Чи пізнав би він сьогодні свою Батьківщину? Пізнав би. Ту, з якою боровся, ту, від якої одержав стільки синців і гуль. Хіба ж не одержував, до прикладу, редакційний висновок (підписаний сакральним іменем В. Сосюри, поетового сина й головного студійного редактора) про націоналістичність свого сценарію «Небилиця про Івана»? Хіба ж не посилали йому новорічні вітання з погрозами про смерть, бо у «Вавілоні ХХ» спаплюжив СРСР? І ось вони, знову. Декорації інші, актори й мізансценування те ж саме. Патріотизм став розмінною монетою політичних спекулянтів, мову знову принижено, а кіно… Де воно, наше кіно? Тримається на ентузіазмі одинаків.

Дивімося Миколайчука. Він знову на коні. Він знову сміється і знову говорить про гармонії світу, які під силу охопити тільки людині. Ось він їде, прямісінько на сонце. Яке нас так часто навіщось обертало на попіл. Але ж скільки разів ми воскресали. Бо були провідники. І є. Дивлячись в очі Іванові Миколайчукові, так хочеться в це вірити.

Список використаної літератури

1. 1.Актеры советского кино. Выпуск 53. — М., 1988.

2. 2.Енциклопедія радянського кіно. — К., 1985.

3. 3.Історія радянського кіно. — К., 1989.

4. 4.Ковальський М.І. Українська культура 60−80-х років. — Львів, 2000.

5. 5.Сліпченко К. Тіні незабутих предків // Дзеркало тижня. — 1999. — № 15.

6. 6.Тримбач С. Молитва за Україну Івана Миколайчука // День. — 2000. — № 7.

7. 7.Українська і зарубіжна культура. — К., 2001.