Заглянь у природу

Заглянь у природу Кожного ранку я вибiгаю до сусiднього парку на ранкову розминку. Здається, я знаю тут кожний куточок, кожне деревце й кущик, та щодня природа вiдкриває i дарує менi щось нове, прекрасне й незнане до цього.

Бiльш за все я люблю парк, що струшує з себе сон, ранньою весною. Все готове вибухнути новим життям, все давно прокинулося вiд зимового сну. Тепла, треба лише трiшечки тепла! Як же давно не розвiюється хмарне небо, не виходить сонечко! Та ось одного ранку я прокидаюсь вiд яскравого свiтла, вiд теплих променiв, що пестять мене. Збуджений передчуттям, я несусь до парку.

А там уже вирує свято! Я немов чую, як дихають дерева, як дзвенить у їхнiх стовбурах й гiлках сiк. Навiть пташки поводяться незвичайно: якось урочисто i натхненно. Я прощаюсь з парком, поспiшаючи до школи, але знаю: завтра вiн буде ще прекраснiшим, голоснiшим вiд пташиного спiву, яскравiшим вiд якогось внутрiшнього свiтла.

…Приходить лiто. Зелений i заквiтчаний, парк кожного ранку дарує менi свiй черговий «сюрприз». Ось вперше розквiтнув юний кущ бузини, а ця галявина раптом уся вкрилася рожевими квiточками (хоча минулого року їх було тут не бiльше десяти). А ось i старi знайомi — подружжя птахiв на своєму гнiздiпо їх заклопотаному виглядi я розумiю, що нарештi вони дочекалися пташенят. Пiдходжу до перев’язаної берiзки — i серце захлинається вiд радостi — ожила! Минулого тижня чиясь безжалiсна рука майже переломила її навпiл. Ми з братом, наклавши «шину», мiцно перев’язали стовбурець. Менi здалося, що молода красуня-берiзка вдячно щось менi прошепотiла, зворухнувши ще не зовсiм мiцним пiсля травми листячком.

Восени парк засипає мене золотом. Вiн наче бешкетує: сипле на голову жовте листя, засипає ним невеличкi ярочки, i мої ноги пiд час бiгу провалюються туди. А ще, знаючи мою любов до грибiв, весь час вiдкриває менi свої потаємнi мiсця з ними, щоб я облишив тренування i звернув увагу на його подарунок.

Взимку парк — це казка! Я бiжу ще темним парком i боюсь потривожити його сон. Який же вiн величний, мiй парк у зимовому снi! Який могутнiй i загадковий! На бiлiй ковдрi снiгу чорнiють дерева та кущiя знаю: вони зараз збирають сили для нового життя, нової весни. Є одна деталь, яка навiює менi щоразу сум — залишки високої тогорiчної трави. Нiколи їй вже не ожити й не зазеленiти…

Милий мiй парку! Ти навчив мене багато чого: вiдчувати i розумiти природу, вболiвати за неї i допомагати. Ти навчив мене усвiдомлення, що я — людина, яка залежить вiд природи i в той же час є вiдповiдаль ною за неї. Ти розкрив менi суть однiєї загальновiдомої iстини: людина i природа — одне цiле. I доки в небезпецi буде природа, до тих пiр не жити спокiйно i людству.