Текст як обєкт дослідження різними науковими дисциплінами

Текст як комунікативна одиниця

текст інтерпретація когнітивний репрезентація

Текст як певний спосіб організації значень і структуризації смислової інформації, як втілення мотивованої і цілеспрямованої інтелектуально-розумової активності індивіда, тобто текст як повідомлення або одиниця комунікації, притягнув до себе увагу не лише лінгвістів і семіологів, але і психологів, соціальних психологів і соціологів, оскільки зріс інтерес до категорії «спілкування», що дозволяє реконструювати, щонайменше, два взаємозв'язані об'єкти, що вивчалися зазвичай незалежно один від одного у рамках самих різних дисциплін: індивідуальної свідомості як суб'єкта інтелектуально-розумової діяльності, з одного боку, і тексту (повідомлення) як способу актуалізації цієї діяльності - з іншою.

У тексті (повідомленні) ізольовані знаки, будучи одиницями мови як системи, виступають лише як засіб, знаряддя, яке людина бере з «арсеналу», що іменується мовою, і застосовує за призначенням, тобто використовує в комунікативно-пізнавальній діяльності. Тому текст мотивований у своїй основі і містить в собі образ діяльності по його породженню, а значить і програму по осмисленню смислової інформації, що міститься в нім. Слова в тексті включаються одночасно в два види зв’язків: лінійні (синтагматичні), обумовлені тим або іншим рівнем знання правил мовної комбінаторики, і ієрархічні семантико-смислові зв’язки, мотивовані прагненням до реалізації деякої практичної і / або комунікативно-пізнавального завдання.

У дослідженні конференції в когнітивному аспекті ми не можемо обмежитися чисто лінгвістичним підходом, оскільки ми розглядаємо текст як лінгвістичну і комунікативну одиницю. Зовсім не усі види лінгвістичного аналізу можуть служити прагматичним цілям тому, що вони мають на увазі текст як одиницю мови (елементам якого значення приписуються у рамках лінгвістичної семантики), а не як одиницю спілкування, що відбиває актуальну знакову діяльність в знаковій ситуації (тобто з певного приводу, для певного завдання і з певною адресою).

Практично не стало дисциплін про людину і суспільство, які в тій чи іншій мірі, в тому або іншому аспекті не торкнулися б питань спілкування. Головне для дисциплін лінгвістичного ряду — текст як одиниця мови, текст як мова або як формальний результат акту говору. Природно, що і проблематика, пов’язана із спілкуванням за допомогою знаків, далеко не вичерпується аналізом на рівні мови-мови. Ретельне вивчення форм, в яких реалізується спілкування, і навіть стратегій їх породження і розпізнавання, мабуть, лише певний крок на шляху до аналізу механізму спілкування, до розгляду спілкування текстами не просто як обміну мовою, але як обміну комунікативними інтенціями і в зв’язку з цим — знаннями і представленнями, думками і ідеями, образами, враженнями, цінностями.

При зверненні до аналізу тексту в структурі механізму спілкування формально-лінгвістичні ознаки тексту, використовувані в нім лінгвістичні конструкції набувають значення вторинне по відношенню до присутніх в нім структур інтелектуально-розумової діяльності. Породження тексту, так само як і його інтерпретація, — це рішення передусім емоційного і розумового завдання, а вже потім — лінгвістичною, оскільки у всякій діяльності задум передує конкретним операціям і вибиранню засобів для їх здійснення. Текст сам по собі виявляється функціональною системою, тобто системою, у рамках якої лінгвістичні конструкції використовуються для реалізації певних комунікативно-пізнавальних завдань і можуть варіюватися згідно цим завданням.

При комунікативно-функціональній інтерпретації тексту проявляється діалектична єдність інтраі екстралінгвістичних чинників. Деякі лінгвісти услід за Ф. де Соссюром відносять до предмета текстуальної лінгвістики опис внутрішньоязикових елементів, що об'єктивувався, фонологічного, морфологічного і синтаксичного рівнів, а також стилістики. Абсолютно необґрунтовано вони виключають з лінгвістичного аналізу екстралінгвістичні чинники на тій основі, що позамовні елементи не мають системних ознак. Між інтраі екстралінгвістичними підходами існує динамічний зв’язок. І якщо під поняттям «текст» слід розуміти ясно організовану по сенсу (семантика) і цілі (прагматика) сукупність фраз або фразової єдності, між якою є значущі стосунки і / або функції, тобто структуроване ціле, що представляє у свідомості у вигляді лінгвістичної одиниці яке-небудь комплексне явище дійсності в його відносно закінченої смислової цілісності, то в центрі уваги опиняється сукупність зв’язків, що характеризують кожен мовний знак. Це стосується не лише зв’язків усередині мовної системи, зв’язків з іншими знаками (синтактика), але передусім зв’язків мовних знаків з людьми, що породжують і сприймають текст (прагматика), а також зв’язків з об'єктивною дійсністю і її віддзеркаленням в людській свідомості (семантика), тобто також і екстралінгвістичних зв’язків.

Художній текст, виникаючи в результаті взаємодії плану вираження і плану змісту, за формою і сенсу підпорядкований дії особливих естетичних законів і, викладаючи яку-небудь тему, виражає глибокі ідеологічні і соціальні стосунки, будучи не лише інформацією про об'єктивну дійсність, але одночасно і інформацією про особу автора і тим самим віддзеркаленням специфічного суб'єктно-об'єктного зв’язку, який робить поетичний текст поетичною моделлю об'єктивної дійсності. В процесі інтерпретації художнього тексту необхідно враховувати і внутрішньолінгвістичні чинники, які, забезпечуючи міжфразовий зв’язок, реалізують тему висловлювання. За допомогою лінгвістичних методів дослідження, які поширюються на експліцитні виражені елементи, можна встановити, яким чином здійснюється безпосередній граматичний і лексичний зв’язок між пропозиціями, що об'єднує їх у відносно закінчене ціле. Це чинники першого рівня інтерпретації тексту. Екстралінгвістичні чинники розглядаються на другому рівні інтерпретації художнього тексту, оскільки на першому рівні виявляються лише частини цілого, а не само ціле.

Повідомлення має ієрархічну структуру, що утворюється інформативно-цільовими блоками різного рівня. Цілісність тексту (повідомлення) як комунікативної одиниці обумовлена тим, що усі включені в нього елементи (слова, словосполучення, окремі висловлювання) підкоряються меті (цілям) повідомлення, основній концепції, задуму автора. Що розглядається як семантико-смислова цілісність, текст має свою макроі мікроструктурою.

Макроструктура тексту може бути представлена у вигляді ієрархії різнопорядкових смислових блоків — предикацій, де предикаціями першого порядку виступають мовні засоби, якими передана основна ідея повідомлення, як предикації другого порядку, третього і т.д. порядку — мовні засоби, якими переданий загальний його зміст. Останнє є підлеглою описовою частиною повідомлення, покликаною як трактувати, так і забарвлювати предмет повідомлення шляхом введення в це повідомлення «відчутних», так або інакше оцінюваних ситуацій, а також аргументувати «факти», виражені в положеннях (елементах тексту), що підкріплюють авторський задум (предикацію першого порядку).

Макроструктура тексту пов’язана із способом зведення тексту до структури різнопорядкових предикацій. Це — виражені в тексті або обумовлені цим текстом семантико-смислові зв’язки, які істотні з точки зору реалізації основного задуму повідомлення. Спосіб зведення тексту до структури різнопорядкових предикацій має свою історію і сходить передусім до робіт відомого психолога Н. И. Жинкина, що трактує текст як ієрархію предикатів, або смислотворення різної міри складності і значущості. По аналогії з класифікацією предикатів Н.І. Жинкина, його учениця В. Д. Тункель запропонувала спосіб зведення тексту до предикацій змісту, образу і стилю. І хоча таке розчленовування не можна назвати ієрархічним, оскільки воно не має єдиного критерію, сама ідея зведення тексту до різнопорядкових елементів надзвичайно важлива. Ця ідея спирається на те, що самостійний текст, незалежно від величини і теми, що зачіпає, має певну завершеність, тобто підкоряється специфічним закономірностям, і що повідомлення не можна розкласти на рівнозначні одиниці, оскільки в нім завжди є щось головне, другорядне, третьорядне і т.д.

Розвиваючи цю думку, ми прослідкували певні закономірності формування когнітивної структури в семантичній пам’яті на підставі стосунків інтерпретації і репрезентації.

Макроструктура тексту по своїй ієрархічній організації аналогічна організації в пам’яті семантичної мережі, в центрі якої знаходиться «цільова схема».

Якщо для тексту характерна предикативна організація інформації, то в пам’яті інформація зберігається у вигляді пропозицій, що мають суб'єктно-предикативну структуру. Ми не ізолюємо в пам’яті пропозиції, пов’язані семантично. Вони об'єднуються в кластери навколо єдиного семантичного поняття, формуючи семантичні мережі.

Мікроструктура тексту може бути представлена у вигляді повного набору внутрішньотекстових зв’язків, в які вступають опорні смислові вузли тексту. Такі смислові опори (назвемо їх «фактами») можуть бути виділені з тексту за допомогою спеціальної методики і утворюють «логіко-фактологічний» ланцюжок, що є основним смисловим стержнем тексту.

Вищезгаданий ланцюжок названий «логіко-фактологічний», тому що уся вона складається з основних (опорних) смислових вузлів повідомлення, званих нами «фактами» тексту. Послідовність появи названих «фактів» у вказаному ланцюжку в тій чи іншій мірі відбиває логіку розгортання тексту в плані мовного вираження. Виявлення «логіко-фактологічних ланцюжків» пов’язане не лише з інформативністю, але і з надмірністю мовного повідомлення. Чим більш осмислено сприйняття тексту, тим більше адресат акцентує свою увагу на меті повідомлення, на предикації першого порядку. Прийнято вважати інформативним те нове, що міститься в повідомленні. Існує тісний взаємозв'язок між мікроі макроструктурою тексту. Ключові або опорні для смислового сприйняття словоформи несуть велику цінність з точки зору інформативності тексту, якщо вони входять в предикацію вищих порядків.

Інформативно-цільовий підхід до аналізу тексту дозволяє розглядати мовну надмірність серед «прагматично відмічених» властивостей мовного повідомлення. Ці властивості знаходяться в безпосередньому зв’язку із способом мовної реалізації основного комунікативного наміру автора повідомлення. Надлишковими, з цієї точки зору, виявляються мовні засоби, які необов’язкові, а іноді і просто зайві, оскільки служать перешкодою адекватному сприйняттю. Емпірично такі засоби виявляються за межами «логіко-фактологічного» ланцюжка, що виділяється з урахуванням мети повідомлення. Методом вичленення ключових слів «логіко-фактологічного» ланцюжка може вважатися індуктивний метод відстежування її в тексті, коли береться до уваги висока частота згадок того або іншого емпіричного референта (ключові слова, висловлювання) у рамках апріорі встановленій категорії аналізу. Для логіко-фактологічного ланцюжка, що вичленує в структурі дискурсу, характерна єдина референціальна віднесеність. Кореферентні вираження як мовні засоби реалізують адекватне сприйняття дискурсу відповідно до комунікативного наміру автора.

В ході аналізу необхідно враховувати соціальний контекст (фон), в якому реалізується повідомлення, тобто попередню обізнаність про ряд параметрів «середовища спілкування» і характерних ситуацій спілкування, ряду об'єктивно-особових характеристик, а також виявити міру залученості реципієнта до системи таких значень загальнонародної мови, які одночасно є дуже характерними для підмови, взятого за точку відліку.

Семіотичний підхід до опису процесу мовного спілкування вимагає обліку не лише змістовних, але і експресивних характеристик мовної свідомості. Описати відмінності в трактуваннях значень можна не лише в змістовному плані, але і через ті компоненти прагматичного значення, які можуть вважатися властивими йому як розрізняльні ознаки. Єдність лінгвістичного і екстралінгвістичного чинників, служить загальній меті забезпечення предметно-логічної єдності тексту.

Поняття єдності і зв’язності тексту трактуються як взаємозв'язані, як дві різні сторони одного і того ж явища. Багато лінгвістів відмічають, що принцип лексико-граматичної зв’язності між складовими текст пропозиціями не можна розглядати як абсолютна і самодостатня його властивість, що відрізняє правильно осмислений текст від довільної послідовності взаємозв'язаних пропозицій. Зв’язність тексту розуміється нині як існуюча єдність двох аспектів. Як первинне, засадниче виступає екстралінгвістична основа зв’язності - область об'єктів і стосунків, яку описує текст, логічна структура думки, що розвивається, ситуація спілкування. Власне лінгвістичний аспект зв’язності, що охоплює мовні сигнали (а саме, кореферентні вирази) і способи зв’язку усередині тексту, розглядаються як обумовлені цим екстралінгвістичним базисом, як мовне його вираження. Розгляд лінгвістичних сигналів зв’язності в певному його відверненні від інших характеристик цілого тексту не повинен затуляти тієї обставини, що вони є не стільки найважливішою умовою, скільки слідство і спосіб прояву внутрішньої єдності тексту. Лексико-синтаксичні сигнали зв’язності не створюють зв’язність саму по собі, а є мовною маніфестацією внутрішньої спаяності виразимої думки, яка у свою чергу виражає можливі зв’язки явищ, дійсності. Явище кореференції - дискурсивне явище. Тільки поміщені в контекст ситуації, описуваною в дискурсі, кореферентні вирази є засобом прояву внутрішньої єдності тексту, оскільки описують один і той же денотат. Сам принцип когерентності тексту, що спочатку зв’язувався з уявленням про лінійну зв’язність пропозицій в ланцюзі висловлювань, отримує нову інтерпретацію і визначається як цілісність тексту, і полягає в логіко-семантичній і стилістичній співвіднесеній і взаємозв'язаній складових його пропозицій. При цьому очевидна провідна роль смислових зв’язків і семантичного контексту для визначення зв’язності і єдності тексту або його фрагмента. Одні лінгвісти розрізняють структурні, смислові і комунікативні аспекти цілісності, які виявляються через різні засоби зв’язку, інші вважають, що цілісність тексту - це змістовна категорія, яка спирається як на синтаксис, так і на смислову зв’язність. Цілісність відноситься не до лінійної або глобальної зв’язності, а до сфери денотатів, тобто елементів досвіду, зведених волею художника в єдину картину життя.

Одні засоби вираження зв’язності можуть проходити за усім текстом, інші виявляються локалізованими тільки в межах певного його фрагмента. Зв’язність тексту існує в двох функціональних різновидах: 1) безпосередня зв’язність, що охоплює системи бінарних зв’язків безпосередньо контактуючих пропозицій; 2) об'єднувальна зв’язність, що включає системи кореляцій, що проходять через увесь текст, і обслуговуюча власне цілісність тексту. Такі системи кореляцій, що реалізовуються засобами формально-граматичного і лексичного рівнів мовної системи, сприяють вираженню структурної змістовності тематичних аспектів цілісності тексту.

Поняття когерентності відноситься до внутрішньої організації тексту, воно визначає цілісність тексту, змістовну і формальну, іменовану німецькими ученими «текстуальністю» (Textualit (t) або «текстовістю». Саме завдяки когерентності послідовність пропозицій з’являється як виразник деякої теми, придбаває внутрішню завершеність. «Текстуальність» визначається трьома ознаками: рекурентністю (повторюваністю) семантичних ознак, інформативністю, наявністю тематичного ядра або основної інформації.

Когерентність тексту утілюється в різноманітних зовнішніх засобах граматичного, лексичного і просодичного характеру. З терміном «когерентність» конкурує термін «когезія», який одними ученими сприймається як синонім першого. Так, Богранд і Дресслер застерігають від змішення або ототожнення цих термінів, розуміючи під когезією лише зовнішні, формальні зв’язки, під когерентністю — внутрішні, смислові стосунки.

Якщо врахувати, що когерентність виконує три функції: 1) вона забезпечує смисловий зв’язок між частинами тексту (надфразовою єдністю), необхідну для виявлення як загальної теми тексту (гіпертеми), так і мікротем; 2) вона готує адресата до наступної інформації, веде його по шляху пізнання тексту; 3) вона зміцнює «текстову пам’ять», повертаючи адресата до попереднього, нагадуючи йому про сказане, звертаючись до його знання світу, то саме ці функції будуть характерні і для когерентних засобів, у тому числі і кореферентних виразів.

Когерентні засоби надзвичайно різноманітні: вони можуть бути і імпліцитними (невисловленими, такими, що маються на увазі), і асоціативними. Вони відносяться до так званих лексико-граматичних засобів, коли цілі класи слів з дейктичною і замісною функцією притягуються для організації тексту: займенники, займенниковий говір, іменники, дієслова, а також союзи і союзні слова.

Кореферентні вираження формують тематичне ядро тексту за допомогою лексичних засобів — повнозначних (автосемантичних) лексем, з яких складається смисловий каркас тексту і які можуть служити ключовими словами тексту. Вони мають безпосередню денотативну референцію, відбивають іноді складну співвіднесену в тексті відрізку дійсності. Маючи одну референційну співвіднесену, кореферентні вирази утворюють ланцюжки різної міри протяжності і різної складності. Головну роль в них грають повнозначні слова, найчастіше іменники, які, повторюючись, граматично варіюючись, перемежаючись з синонімами, перифразами, займенниками, обростаючи визначеннями, з'єднуючись союзами і приводами, проходять крізь текст, несучи ту або іншу смислову лінію — мікротему.

Переплетення ланцюжків складає ізотопію тексту, формує його головну тему — макротему.

«Зв'язність тексту виступає як результат взаємодії декількох чинників», — відмічають В. А. Бухбиндер і Е.Д. Розанців. Дослідження тексту як самостійного лінгвістичного об'єкту, що має особливі риси смислової і структурної організації, дозволяє досягти повнішої досяжності мови — складної, багатоярусної ієрархічної структури, що складається з декількох взаємодіючих рівнів.

Зв’язність тексту розуміється як тісний взаємозв'язок тих, що становлять текст частин, як структурно-смислова співвіднесена і взаємозалежність усіх елементів тексту. Серед аспектів зв’язності тексту виділяють смисловий аспект зв’язності тексту.

До механізмів текстотворення, пов’язаних з інформативними параметрами тексту, належить використання спеціальних прийомів зміни способів позначення неодноразово згадуваних текстових референтів. Як ми вже знаємо, мікроструктура тексту може бути представлена у вигляді повного набору значущих для реалізації комунікативної інтенції внутрішньотекстових зв’язків, які виділяються в «логіко-фактологічний» ланцюжок, що формується кореферентними виразами і що є основним смисловим стержнем тексту. Побудова змістовного висловлювання відповідно до універсально-логічної структури мислення припускає, як відомо, необхідність неодноразового повторення в тексті закінченого і певним чином організованого ланцюга висловлювань про дійсність, раніше введеній інформації як важлива умова для її подальшого поступального розгортання. Зміст тексту створюється значеннями слів, які є його складовими частинами, а розуміння тексту є розкриття смислових зв’язків і стосунків, що передаються за допомогою слів, фраз, пропозицій. Надмірність інформації, тобто повне або часткове повторення повідомлення, складає обов’язкову передумову для сприйняття інформації і однією з ознак всякого більш менш протяжного висловлювання. Багато авторів визначають цілісність на основі змістовно-логічної ознаки і вважають її змістовною категорією тексту, предметній області викладу (G (, що виникає на основі єдності, lich, Raibe; Hennig, Huth; М.Д. Городникова). Дослідники вважають одним з головних екстралінгвістичних чинників, що впливають на породження тексту, наявність предмета висловлювання і його ситуативної опори. У плані вираження до основних чинників, що конституюють структурну організацію тексту, необхідно віднести текстові лексико-семантичні підсистеми, що реалізовують певні тематичні напрями в тексті і відбивають деякі області навколишньої дійсності, наприклад, просторові, тимчасові, причинно-наслідкові стосунки, предмети домашнього ужитку, сільськогосподарські знаряддя, емоції і т.д. Номінація є мовним закріпленням понять і ознак, які відображують властивості предметів і явищ об'єктивної дійсності. Можна помітити, що і фрази, що містять з цією системою лексичні одиниці теж виявляться між собою пов’язаними. Завдяки процедурі виділення лексико-семантичних підсистем і відповідних фраз, ми дістаємо можливість визначити характер стосунків, в які вступають іменні словосполучення, які належать до універсальних способів створення мовних номінативних засобів, які використовуються для побудови різних текстів.

Згідно з цією точкою зору, в центрі уваги опиняється вивчення особливостей тематичної організації, що розглядається як лінгвістична проекція екстралінгвістичного базису його смислової єдності.