Методичні основи роботи над словотворчими афіксами у контексті розділу «Будова слова» у 4 класі

Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка Кафедра рідної мови та

методики її викладання

Дипломна робота

Методичні основи роботи над словотворчими афіксами у контексті розділу «Будова слова» у 4 класі

Виконала

студентка 31 групи факультету ПВПК Топилко Людмила Богданівна Науковий керівник ;

кандидат філологічних наук, доцент Лушпинська Лілія Павлівна Тернопіль — 2009

Анотація

Топилко Людмила Богданівна. Методичні основи роботи над словотворчими афіксами у контексті розділу «Будова слова» у 4 класі. Дипломна робота. — Тернопіль: ТНПУ імені Володимира Гнатюка, 2009.

У роботі розкриваються питання вивчення будови слова у початкових класах, зокрема з’ясовуються граматичні поняття «префікс» і «суфікс» як лінгводидактичні явища, а також висвітлена проблема формування цих понять у початковій школі.

Представлена експериментальна перевірка ефективності використання вправ, які спрямовані на якісне засвоєння знань про префікс і суфікс як словотворчі та формотворчі морфеми.

Ключові слова: морфеміка, морфема, префікс, суфікс.

Зміст

Вступ Розділ І. Лінгвістичні основи роботи над вивченням префіксів і суфіксів у початковій школі

1.1 Граматичні поняття «префікс» і «суфікс» як лінгводидактичні явища

1.2 Етапи формування граматичних понять «префікс» і «суфікс» у початкових класах Розділ ІІ. Методичне забезпечення вивчення префікса і суфікса в початковій школі

2.1 Відбір та організація навчального матеріалу до вивчення тем «Префікс» і «Суфікс»

2.2 Перевірка ефективності запропонованої системи вправ в експериментальному дослідженні

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Розвиток пізнавальної активності молодших школярів, формування в них допитливості, бажання вчитися — важливе завдання сучасної початкової школи.

До найважливіших проблем, продиктованих потребами шкільної практики, належить проблема роботи над словом під час вивчення української мови.

К. Ушинський називав рідну мову незвичайним педагогом, великим і могутнім, що не тільки «навчає багато чого, а й навчає напрочуд легко, за якимсь недосяжно полегшеним методом» [53, 157].

У процесі вивчення рідної мови в молодших класах здійснюється початкова мовна освіта школярів, їхній розумовий і мовленнєвий розвиток. Саме під час навчання у початковій школі закладаються першооснови грамотності, створюється база для подальшого освітнього рівня у середній та вищій ланках освіти. Дуже важливо, якими знаннями, уміннями та навичками опанує дитина у молодших класах.

Учні повинні знати про зв’язне висловлювання (текст) та сукупність мовленнєвих умінь, необхідних для спілкування в усній та писемній формах; повинні засвоїти комплекс елементарних знань та навичок з різних розділів мовної теорії, який би сприяв розвитку в них комунікативних умінь.

Одне з чільних місць під час опанування рідної мови відведено вивченню будови слова.

Саме в цей період відбувається збагачення словникового запасу учнів із розумінням, яким шляхом з’являються нові слова, уточнюється їх значення, семантика; ознайомлення з найпростішими випадками мотивованого значення слів, з нормами правопису;формується практичне уявлення про основу і закінчення, їх значення; школярі вчаться виділяти значущі частини основи (корінь, префікс та суфікс). При цьому звертається увага на розрізнення явищ словозміни та добору до слова споріднених слів. Вивчення будови слова тісно пов’язується з роботою над збагаченням словникового запасу учнів та розвитком їхнього мовлення, із засвоєнням ними граматичних, орфоепічних та орфографічних норм української літературної мови. Зокрема, учні опрацьовують такі важливі теми, як «Вимова і правопис слів з дзвінкими та глухими приголосними», «Вимова і правопис слів з ненаголошеними голосними», «Вимова та написання найуживаніших префіксів».

Ця робота продовжується і під час вивчення великого розділу «Частини мови», а також протягом усього подальшого вивчення рідної мови.

У програмі з мови для початкових класів підкреслюється, що в різноманітній роботі над словом діти краще усвідомлюють граматичні явища, завдяки чому зростає рівень їхнього розумового і мовного розвитку, збагачується словниковий запас. Вивчення розділу «Будова слова» відкриває широкі можливості для систематичної роботи над словом. Тому опрацювання цього розділу треба побудувати так, щоб зацікавити учнів; якомога більше уваги приділити розширенню й поповненню їхнього словника.

Різноманітні граматичні ігри та цікаві вправи дають можливість у захоплюючій формі розвивати, збагачувати мову учнів, поглиблювати знання, закріплювати вивчений на уроках матеріал. Дитячі ігри сприяють не тільки всебічному розвитку, а й підносять інтерес до знань.

А.Макаренко вважав, що «гра має велике значення в житті людини»

[39, 3]. Він радив проводити гру не заради гри, а щоб у процесі її в дітей виховувались і розвивались необхідні риси особистості.

Звертаючись до вчителів початкових класів, В. Сухомлинський писав: «Ваше найважливіше завдання — закласти міцний фундамент знань. Настільки міцний, щоб учителям, які працюватимуть після вас, взагалі не треба було думати про фундамент» [50, 445]. Він радив учителям проводити найрізноманітніші вправи, в яких потрібні орфограми часто повторюються. «Ще раз підкреслюємо, — говорив В. Сухомлинський, — дуже велике значення має ігровий матеріал у процесі навчання» [там же, 446].

Проблеми, які стосуються практичного володіння словотворчими засобами рідної мови, а також готовності учнів початкових класів до вивчення морфемної будови слова, досліджували такі вчені, як Л. Айдарова, О. Гвоздєв, М. Львов, Т. Рамзаєва та ін. Результатом пошуків учених стала розробка системи вивчення морфемної будови слова та елементів словотвору на уроках рідної мови в початкових класах, теоретичне обґрунтування методичних рекомендацій щодо організації систематичних словотворчих вправ. Найчастіше це синтетичні завдання, добір споріднених слів, конструювання похідних лексичних одиниць за допомогою різних словотворчих засобів.

Як зазначає З. Потіха, «у практиці початкового навчання рідної мови доцільно виробляти у молодших школярів елементарне уміння аналізувати словотворчу структуру слова. Під час вивчення розділу „Будова слова“ важливо реалізувати принцип взаємозв'язку словотворчого аналізу й синтезу» [37, 12].

У методичній літературі можна знайти міркування щодо ефективності словотворчого аналізу. Однак методика опанування його молодшими школярами глибоко не розроблялась, внаслідок чого ця аналітична вправа не знайшла широкого застосування у практиці початкового навчання рідної мови.

Об'єктом дипломної роботи є процес вивчення будови слова у початкових класах.

Предмет дослідження — префікси і суфікси як словотворчі морфеми.

Мета дипломної роботи — визначення ролі префіксів і суфіксів у розвитку розумових здібностей молодших школярів та формуванні орфографічних та орфоепічних навичок.

Відповідно до мети ставились такі завдання:

1. Вивчити стан теорії і практики роботи над префіксом і суфіксом у початковій школі.

2. Розглянути теоретичні основи вивчення цих морфем.

3. Розкрити систему роботи над вивченням префіксів і суфіксів у початковій школі.

4. Провести експеримент дослідження з даної теми.

5. Розробити систему вправ, спрямовану на якісне засвоєння знань про префікс і суфікс як словотворчі та формотворчі морфеми.

Практична значущість: матеріали дипломної роботи можуть бути використані в практиці викладання рідної мови та читання у початковій школі, а також для доповнення навчального матеріалу чинних підручників.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи 74 сторінки.

Розділ І. Лінгвістичні основи роботи над вивченням префіксів і суфіксів у початковій школі

1.1 Граматичні поняття «префікс» і «суфікс» як лінгводидактичні явища

Морфеміка— 1) це вчення про значущі частини слова (морфеми), тобто це вчення про будову, структуру слова; 2) сукупність морфем мови;

3) розділ граматики, який вивчає поділ слова на морфеми.

Таким чином, у полі зору морфеміки як складової частини словотвору знаходиться похідне слово у його структурному аспекті. Морфеміка сучасної української мови, маючи об'єктом свого дослідження морфеми, встановлює їх типи та класифікацію за різними ознаками, визначає їх функції у слові, досліджує їх формальні та семантичні властивості, закономірності їх поєднання у лінійному ряді, принципи виділення та ідентифікації. Крім цього, у завдання морфеміки входить вивчення морфемного складу слів різних частин мови, систематизація слів за їх морфемною будовою, розробка принципів морфемного аналізу. Морфеміка тісно пов’язана з морфонологією та словотворенням.

Морфеміка як навчальна дисципліна особлива тим, що, вивчаючи одиниці лише одного мовного рівня — морфеми, вона, так чи інакше спирається на структурно-семантичний підхід, який домінує у сучасному мовознавстві. Одним із її головних завдань є встановлення морфемного складу слова.

Морфемний склад слова — сукупність морфем, послідовність яких визначають певні правила сполучуваності класів морфем. Під морфемною будовою слова розуміється сукупність значущих частин, що виділяються в слові. На матеріалі словників української мови встановлено

368 морфемних структур слова. З точки зору морфеміки слово являє собою структурно-семантичну єдність взаємопов'язаних і співвідносних елементів значення і вираження, тобто морфем, які утворюють його. У морфемній будові слова можуть відбуватися різні зміни — декореляція, перерозклад, спрощення, ускладнення.

Морфема (від грец. ??? — форма, вигляд) — елементарна, мінімальна одиниця мови, формально не подільна в межах одного слова, але подільна за семантикою. Термін в українському мовознавстві вперше вжив у 1907 році Є.Тимченко. Морфема — двостороння одиниця, що має значення та матеріальне вираження і може варіюватися як у першому, так і в другому плані. Морфема існує тільки в складі слова і є його найменшим компонентом, який наділений значенням. Морфема — це родове поняття, що охоплює такі видові поняття, як — корінь, префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс, флексія [16,342].

У сучасному мовознавстві поряд із терміном «морфема» існує і функціонує термін «морф». Морфема — це абстрактна одиниця, інваріант. Під терміном «інваріант» розуміється елемент абстрактної системи мови у відволіканні від конкретних його виявів, реалізацій. Морфема — одиниця мови. Морф — це конкретний вияв, маніфестація морфеми, її видозміни, різновиди, які зустрічаються у складі конкретного слова (словоформи). Морф — це одиниця мовлення [5, 17]. Так, наприклад, корінь рук-а у різних формах цього слова може бути представлений у таких звукових різновидах: руц-і, руч-енька. Як бачимо, коренева морфема у цьому прикладі представлена трьома морфами: рук-, руц-, руч.-.

Морфеми залежно від їх значення поділяють на дві основні групи: кореневі й афіксальні (від лат. affixus — «прикріплений», «тісно з'єднаний з чимось»). Кореневі морфеми становлять лексичне ядро слова, вони є обов’язковою структурною частиною слова, без них не існує слова. Приєднуючи до себе інші структурні сегменти, корінь як центральна морфема у слові породжує нові лексичні одиниці. Афіксальні морфеми — службові, це факультативні морфеми, приєднуючись до кореня вони доповнюють і уточнюють його значення, вони можуть бути словотворчі та формотворчі. Афіксальні морфеми представлені в мові префіксами (приростками), суфіксами (наростками), інтерфіксами, постфіксами, флексіями (закінченнями).

З огляду на характер значень морфеми можуть виражати три типи значень: предметне (речове, понятійне), дериваційне і релятивне.

Носієм предметного (понятійного) значення у слові виступає коренева морфема. Так, наприклад, у словах з-друж-ен-ість, у-су-час-н-юва-ти, за-тиш-ок предметне значення виражене у коренях —друж-, -час-, -тиш-.

Проте корінь виражає загальне лексичне значення. Конкретизують, уточнюють це значення афікси. Наприклад, корінь жовт- виражає лише загальне поняття кольору. Виступаючи у різних формах та у поєднанні з різними афіксами, коренева морфема отримує більш конкретне чи нове і видозмінене поняття: жовтий, жовтого, жовток, жовтень, жовтизна, жовтіти, пожовтіти, пожовклий, жовтуватий та ін.

Носіями дериваційного значення («деривація» від лат. derivatio — «відтворюю») у слові є префікси і суфікси. Вони вказують на додаткові ознаки, які уточнюють предметне (понятійне) значення кореня у словах. Наприклад, у словах безпорядок, безхліб'я префікс без- не може функціонувати самостійно, проте, поєднуючись з певним коренем, він утворює слова, уточнюючи значення кореня і вказуючи на «відсутність чого-небудь»; префікс між- виражає значення «перебування між чимось»: міжгір'я, міжгалузевий.

Релятивне значення (від лат. relatio — «відношення»), як правило, виражається флексією, яка вказує на відношення слова до інших слів у реченні. Тому афікси з релятивним (граматичним) значенням іноді називають ще синтаксичними морфемами. Так, наприклад, у слові надмірний флексія -ий показує, що це прикметник чоловічого роду, називного відмінка однини. Це релятивне значення може змінюватися, при змінюванні флексії: надмірного, надмірному.

Релятивне значення не залежить від предметного (речового) значення слова.

Отже, релятивне значення, як і дериваційне, не може виступати самостійно, воно завжди супроводжує речове значення. Наприклад, слово левеня. У корені лев- виражено лексичне значення, яке цілком зрозуміле і вживається у кореневій формі. Суфікс -ен- має значення «недоросла істота», проте це значення залежить від кореня лев-. Отже, суфікс —ен- конкретизує постійне значення кореня і водночас виступає дериваційною морфемою.

У ролі релятивних морфем можуть виступати не лише флексії, а й суфікси (заєць — зайчат-а) і префікси (читати, про-читати).

У складі простого слова української мови передбачаються позиції для чотирьох типів морфем — префікса, кореня, суфікса, закінчення. Крім цього, за позицією у структурі слова розрізняють ще такі афіксальні морфеми: інтерфікс, постфікс, конфікс.

Службові морфеми (афікси) відповідно до їх конкретної функції у слові (утворювати нові слова або нові граматичні форми) поділяються на два основні типи: словотворчі і формотворчі.

Словотворчими називають морфеми, які використовуються для утворення нових слів, виступають словотворчими засобами [5, 34]. В українській мові вони складають досить значну кількість. До них належать, наприклад, суфікси іменників: -ар-, -ач-, -ник-, -ик-, -ість, -в-, -ста-; суфікси прикметників: -ат-, -аст-, -ев-, -ов-, -ист-, -н-, -ськ-; префікси дієслів: в-, ви-, до-, за-, від-, над-,

під-, пере-, при-, роз-; постфікси займенників: -будь, -небудь, -сь і т. д. Наприклад: стіл — столяр, віз — візник; крила — крилатий, іскра — іскристий; брати — перебрати; хто — хто-небудь.

Формотворчими (або граматичними) є ті морфеми, за допомогою яких утворюються граматичні форми граматично змінюваних слів. До них належать перш за все флексії відмінюваних і дієвідмінюваних частин мови, а також деякі суфікси, префікси, постфікси: рівний — рівніший, кохати — кохатися.

Різниця між словотворчими та формотворчими морфемами полягає в тому, що за допомогою перших утворюються слова з новим лексичним значенням, в той час як другі служать для утворення граматичних форм слова.

Значущі частини слова

Префікс (лат. praefixus, від prae — спереду та fixus — прикріплений, приросток) — афікс, розташований перед коренем або іншим префіксом, що приєднується до всього слова і виконує словотворчу і(або) граматичну функцію. Термін у латинському написанні уперше (1889) вжив в українському мовознавстві О. Огоновський [16,483]. З питання про граматичну функцію префікса існує кілька поглядів. Одні мовознавці вважають, що префікси виконують і словотворчу і формотворчу функції, оскільки вони використовуються при творенні слів і при творенні форм доконаного виду дієслів (читати — прочитати) та найвищого ступеня порівняння прикметників (найсильніший). Цей погляд ґрунтується на визнанні виду дієслова і найвищого ступеня порівняння прикметників категоріями словозмінними (граматичними). Інші мовознавці у категоріях виду і найвищого ступеня порівняння вбачають явища словотворчі. Для них доконаний та недоконаний вид і ступені порівняння не різні грамеми, а різні лексеми. Тому префікси, які їх утворюють, є словотворчими. О. Земська однозначно стверджує, що «префікси не несуть інформації про граматичні властивості слова, оскільки вони стоять далеко від флексій і тому не піддаються їхньому впливу» [13, 41].

Особливість префікса як словотворчої морфеми полягає в тому, що він приєднується до цілого слова. Префікси активно утворюють нові дієслова, надаючи їм різноманітних відтінків значень: писати — розписати, недописати, переписати, надписати. Іноді префікси утворюють тільки форми того самого слова, змінюючи вид, ступінь якості, порівняння: гарний — прегарний, писати — написати, кращий — найкращий. За допомогою префіксів творяться нові слова того ж лексико-граматичного розряду (іменник > іменник, прикметник > прикметник, дієслово > дієслово). Префікси утворюють нові слова разом з суфіксами, постфіксами або в комбінації кількох афіксів: авіаконструктор, посередник, приземлення, вдивлятися. На відміну від суфіксів префікси не закріплюються за частинами мови. Тому той самий префікс може утворювати слова кількох частин мови (й іменники, й дієслова, й прикметники): спів- (співіснувати, співавтор, співвідносний), пере- (перечитати, перезміна, пережарений), анти- (антитіло, антисанітарний). Проте активність префіксів у різних частиномовних сферах неоднакова — одні префікси активніші в іменниках, прикметниках, інші - у дієсловах, а незначна кількість вживається тільки в іменниках або тільки у прикметниках чи дієсловах. Тому префікси, на відміну від суфіксів, бувають міжкатегоріальними і внутрішньо категоріальними.

Найпоширенішими серед іменників є такі префікси: без-(безнадія), від- (відбудова), до- (досвіт), за- (закордон), над-(надбудова), пере- (перехід), перед- (переддень), під- (підгрупа), по- (побажання), при- (призвук), спів-(співавтор), пре- (премудрість), ім- (іммігрант), інтер- (інтервалюта), кон- (контекст), про- (проконсул), анти- (антитеза), архі- (архієпископ), дез- (дезінформація), дис- (диспропорція). Але вони вживаються і для творення прикметників: пре- (чудовий — пречудовий), за- (дніпрянський — задніпрянський), над- (дністрянський — наддністрянський), ультра- (модний— ультрамодний). Власне прикметникові (внутрішньокатегоріальні) префікси: най-(найкращий), поза- (позашкільний), понад- (понадплановий), небез- (небезгрішний), перед- (передостанній). Однак частина з них вживається і при творенні прислівників, тобто може бути міжкатегоріальними: най- (ліпше — найліпше), пре- (гарно — прегарно), за- (мало — замало), поза- (планово — позапланово) тощо.

Серед дієслів найпоширенішими є: в- (вбігати), від- (відлетіти), за- (заїхати), з- (збити), ви- (виїхати), до- (долетіти), об- (оббігати), над- (надійти), воз- (возз'єднати), де- (демобілізуватися), дез- (дезорганізувати), ре- (реконструювати). Проте й ці префікси бувають міжкатегоріальними (мобілізувати — демобілізувати і мобілізація — демобілізація).

У слові може бути декілька префіксів: по-пере-читувати, по-від-прошуватися. Префікси можуть складатися від одного до семи звуків: з-біліти, проти-законний, екстра-ординарний.

Префікси перед коренем можуть варіювати: без- (безо-): безхмарний, безодня; в- (вві-, ві-, у-, уві-): увібрати, ввійти, входити, ухопити; до- (ді-): доказати, дібрати. Варіанти запозичених префіксів переважно зберігають традицію мови запозичення: си-(син-, сим-): си-метрія, син-гармонічний, сим-патичний; ім- (ін-): ім-портувати, ін-варіантний; де- (дез): де-градація, дез-організація. Надзвичайно рідко в сучасній українській мові відбувається накладання кінцевого приголосного префікса і початкового кореня, тобто усічення префікса: роз-сіл — росіл. Здебільшого він розширюється на одну фонему: роз-ходитися, розі-братися.

Префіксам властива широка омонімія з використанням двох або й трьох частин мови. Є живі продуктивні префікси (а-, без-, в-, ви-, від-, на-, пере-, по-, про-, роз-) і непродуктивні (воз-, па-, су-, уз-). Префікси поділяються на первинні, що в сучасній українській мові здебільшого співвідносяться з прийменниками (в-, від-, під-), і вторинні, похідні, що виникли внаслідок злиття двох і більше префіксів (з-не-: зне-болити; по-за-: поза-клітинний).

Існує аксіоматична думка про те, що в процесі словотворення суфікс приєднується до основи (тобто до частини слова), а префікс — до цілого слова (їхати — приїхати). Але є підстави стверджувати, що й префікс (подібно до суфікса) приєднується до основи, тільки структура основи при префіксі суттєво відрізняється від структури основи при суфіксі. При формуванні основи для суфікса: 1) усікається семантика твірного слова (семантичне усічення), тобто відбирається одна семема з кількох існуючих (для іменника землянка, із слова земля використовується лише семема «ґрунт» і відкидаються семеми «країна», «держава», «батьківщина», «планета», «суша»); 2) усікається частина твірного слова: такс (і)ист, паку (вати)нок; 3) чергуються кінцеві звуки: рука — ручний [к: ч]; 4) змінюється акцентна модель: стрибати — стрибунець. При формуванні твірної основи для префікса: 1) усікається семантика: дід (стара людина і ступінь спорідненості), але прадід (лише ступінь спорідненості);

2) змінюється акцентна модель (їхати — виїхати), а фонемна будова початку основи перед префіксом залишається здебільшого незмінною, тому що є маркером кореня і не може бути зруйнованою, хоча зрідка трапляються незначні зміни (іти — відійти). Таким чином, твірне слово перед префіксом також піддається семантико-акцентним змінам, трансформується в частину слова, тобто в основу. Отже, префікс при словотворенні приєднується не до цілого слова, а до його частини — до основи (земля — підземний).

Префікси утворюються на базі:

1) прийменників (без звука — беззвучний, в глиб — вглибити, від крила — відкрилок, перед горами — передгірний, від хреста — відхреститися, за порогами — запорізький);

2) часток (не вилазити — невилазний, не вірити — невіра, ні за що — нізащо, ні се ні те — нісенітниця, ніхто);

3) інших префіксів (зне-: знедолений, знеосібка; недо-: недобачений, недобілений; попід-: попідкопувати; обез-: обездолений, обезкровлений);

4) повнозначних слів (все-: всевладний, всеукраїнський, всесоюзний; нео-: неокласик,неонацист)[13, 43].

Префіксальна система у мові досить стійка. Основна кількість префіксів — це споконвічно українські морфеми, проте активно увійшли у вжиток запозичені префікси: а-, анти-, архі-, інтер-, екстра-, де-, ре-, ультра- та ін.

(інфрачервоний, архієпископ, деморалізувати). Система префіксів поповнилася не лише за рахунок запозичень, а й частково за рахунок похідних (складних) префіксів недо-, зне-, рідше обез- (недобачати, недолюблювати, зневіритися, знесилити, обезлюднити).

Найуживаніші префікси української мови, їх семантичні відтінки:

В українській мові понад 100 префіксів, серед них близько 20 — запозичені, які використовують переважно в іменниках, прикметниках і рідко в дієсловах.

Суфікс (лат. suffixus — прикріплений) — афікс, що розташований у слові після кореня або іншого суфікса перед закінченням, іншим суфіксом чи в кінці слова і надає йому нового значення або відтінку. Термін уперше вжитий в українському мовознавстві П. Залозним (1906). У цьому ж значенні вживався також термін «наросток» [16, 618]. На відміну від префіксів і постфіксів, суфікс приєднують переважно до твірної основи, а не до слова. Суфікс може бути маркером кінця лексичної основи (зеленкуватий) і кінця слова (швидко).

Суфікси закріплюються за певними частинами мови. Виділяються суфікси іменникові (-ець-, -ан-, -чан-, -ик-, -енк-, -ук-, -чук-, -ак-, -іст-, -ізм-, -ок- тощо), прикметникові (-н-, -ськ-, -уват-, -ов-, -ян-), дієслівні (-ну-ти, -ича-ти, -ти, -іва-ти, -ва-ти), прислівникові (-о, -е, -ичі, -ом, -и). Той самий суфікс не утворює слів різних частин мови. Значення суфіксів надзвичайно багаті і різноманітні. Вони можуть передавати значення належності (динамівець), абстрактності (секретність), експресивності (дівчинонько, дідище), надають певного стилістичного забарвлення, позначають жіночий рід, опредмечену дію (горіння, штормище). Більшість суфіксів виконують у мові словотворчу роль, деякі утворюють форми того самого слова.

Формотворчими виступають суфікси дієслів, ступенів порівняння прикметників та прислівників, дієприкметників: стрибати — стрибнути, низький — нижчий, коротко — коротше, зробити — зроблений.

У складі слова може бути декілька суфіксів, кожен із яких додається уже до попереднього суфікса і змінює значення слова: слово, слов-ник, словник-ар, словникар-ство. Крім цього, у лексемі з кількома суфіксами лише останній (кінцевий) вказує на ту частину мови, до якої належить слово [5, 30]. Якщо у слові кілька суфіксів, то останній із них несе на собі словотвірне значення і виражає нове лексичне значення, тому його називають дериватором або формантом слова чи основи: у слові цвіркунець три суфікси (-к-, -ун-, -ець-), з яких формантом (дериватором) є суфікс -ець-, тому що він виражає словотвірне і лексичне значення цього слова (маленький цвіркун).

За характером словотвірного значення і функції суфікси поділяються на мутаційні, транспозиційні і модифікаційні.

Суфікси, які видозмінюють значення твірного слова, надаючи йому додаткових відтінків, належать до модифікаційних: яблуко > яблуч-к-о, великий > вечич-езн-ий.

Якщо суфікс приєднаний до твірної основи, надає слову нового поняття, він належить до мутаційних: тесати > тес-ак, так > так-а-ти.

Суфікси, що не змінюють лексичного значення твірного слова (іноді лиш звужуючи його) і переводять його з однієї частини мови до іншої, називають транспозиційними (транскатегоріальними): читати > чита-нн-я, короткозорий > короткозор-ість.

В українській мові один і той самий суфікс може виконувати не одну, а кілька функцій: -к-а — мутаційна: ватяний — ватянка, транспозиційна: підтримати — підтримка, модифікаційна: п’яниця — п’яничка; -ик- - мутаційна: взуття — взуттьовик, модифікаційна: кінь — коник.

У відмінюваних словах суфікси і флексії взаємопов'язані. Суфікси спільно із закінченням утворюють похідні слова. Суфікси, як і закінчення, частково виражають також граматичне значення слова, тому вони мають лексико-граматичну семантику (суфікси —ець-, -ин-, -ар- виражають граматичне значення чоловічого роду). Крім того, суфікси формують систему словозміни, її парадигми, зумовлюють характер і систему флексій: суфікс -б- у віддієслівних абстрактних іменниках зумовлює флексію -а (боротьба), суфікси —ич-, -ик-,

-ак-, -ар- у назвах осіб і конкретних предметів — нульову флексію у Н. в. і флексію -а — у Р. в. і т. ін.

Закінчення, в свою чергу, зумовлюють певні особливості у суфіксах. Суміжність з флексією регулює ступінь абстракції суфіксів. З одного боку, ступінь абстракції у суфіксів порівняно з префіксами підвищується через сусідство з більш абстрактними морфемами, якими є флексії. З другого боку, флексії конкретизують лексико-граматичне значення або високоабстрактних, або неоднозначних суфіксів. Визначити однозначно сематику суфіксів -к-,

-ист-, -ськ- без закінчення не можна. Лише закінчення виявляють і диференціюють їхнє значення: 1) суфікс -к- із закінченням -а (-к-а) може означати іменник жіночого роду Н. в. із значенням особи, предмета (учителька, лапка), а із закінченням -и- або Р. в. однини (учительки, лапки), або Н. в. множини (учительки, лапки); 2) суфікси -ист-, -ськ- з нульовим закінченням — іменник чоловічого роду у Н. в. (домбрист, Курськ), а із закінченням -ий-прикметник чоловічого роду (м'ясистий, курський).

Суфікси, які виступають у ролі словотворчого засобу в межах тієї самої частини мови, що й твірне слово, є внутрішньокатегоріальними: довг-ий > довж-енн-ий, довж-елезн-ий, білий > біл-ісіньк-ий; а ті, що є словотворчим засобом похідних слів, належних до іншої частини мови порівняно з твірним, — міжкатегоріальними: сірий > сір-к-о, синій > син-и-ти (останні здебільшого здатні виконувати роль і внутрішньокатегоріальних).

Суфіксам властивий широкий діапазон варіювання. У межах того самого суфікса відбуваються чергування або випадіння голосних (дар-м-а > дар-ем-н-ий), приголосних (див-ак > див-аць-к-ий, пт-ах > пт-ас-тв-о), накладання кінця кореня і початку суфікса (сік-ти > сік-ач і чит-а-ти > чит-(а)-ач). Варіанти суфіксів приєднуються переважно до певних основ, що відрізняються кінцевими фонемами або їхніми сполуками [16, 618].

За відношенням до морфологічних явищ суфікси поділяються на усічувані та усікаючі. Усічуваніце такі суфікси у складі твірного слова, які в процесі творення похідного слова усікаються (випадають) і не входять до його складу: суфікси —ти (читати, читач — усічуваний суфікс -ти), -к-а (Варварівка — варварівський — усічуваний суфікс -к-), -ськ-ий (ялтинський — ялтинці - усічуваний суфікс -ськ-). Усікаючі - це твірні суфікси, які при творенні похідних витискають (усікають) в основі кінцевий звук чи морфему, що заважають поєднанню твірних елементів: суфікси —б-а (ворожити — ворожба), -ан-ий (цитувати — цитований), -ун (кричати — кричун) [13, 28].

Суфіксам притаманний високий ступінь полісемії та омонімії. Поряд з моносемантичними суфіксами (-оньк-, -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-) існують полісемантичні (-ач-, -ик-, -иц-, -к-). Багатозначність семантики того самого суфікса зумовлена сполучуваністю з основами, співвідносними зі словами різних значень. Омонімічні суфікси мають різні значення, що не виводяться одне з одного.

Є суфікси первинні (-н-, -ик-) і вторинні, що виникли внаслідок злиття кількох суфіксів в один: -ник-, -льник-, -івник-, наприклад, друж-ин-а — друж-ин-н-ий — друж-ин-н-ик і хабар — хабар-ник; ліч-и-льн-ик і бомб-о-мет-а-льн-ик [16,618].

Також є суфікси продуктивні, з допомогою яких утворюються нові слова: -ипримісячитися, -ливмінливий, -енлосеня; непродуктивні, засвідчені лише в небагатьох словах: -аничкерманич, -зньприязнь. Здебільшого продуктивні суфікси належать до активних. Вони оформляють серії слів, охоплюючи значну кількість одиниць словника мови. До них належать, наприклад: -ав- (-яв-) — кривавий, млявий, -ар- (-яр-) — димар, лікар, -ств- - вівчарство, -ість- —молодість. Непродуктивні суфікси належать до непоширених, серед них трапляються одиничні морфеми, засвідчені поодинокими прикладами: -ух- (пастух), -ад- (попадя). Крім того, один і той самий суфікс у різних стилях чи сферах функціонування може мати різний ступінь продуктивності. Наприклад, суфікс —тель у книжній сфері вживання є малопродуктивним, а в розмовній — непродуктивним; суфікс —ат із значенням обєкта дії (концентрат), речовини (конденсат), документа (атестат), організації (синдикат), абстрактного поняття (патронат) продуктивний у науково-технічній термінології і непродуктивний у розмовно-діловому мовленні.

Суфікси класифікують також як живі й мертві. Перші вільно виділяють у слові при синхронному аналізі, бо вони серійно повторюються у багатьох одиницях: гав-к-а-ти, ме-к-а-ти, няв-к-а-ти. Мертві суфікси виявляють у слові лише внаслідок етимологічного аналізу: бло-х-а, му-х-а, жи-р, ми-р.

Суфікси спричиняють у структурі твірного слова різноманітні морфологічні зміни: 1) змінюють місце наголосу (Кимїв — киямни); 2) зумовлюють усічення основи (Аджамка — аджамський); 3) зумовлюють чергування (рука — ручний); 4) сприяють нарощенню твірної основи (кіно — кінош-ник) [13, 29].

Суфікси утворюються на базі:

1) повнозначних слів і їхніх форм шляхом редукції і втрати основних своїх функцій: суфікс (чи постфікс) -ся у словах типу купатися — це знахідний відмінок зворотного займенника собі; суфікс -тека у словах бібліотека, картотека, фонотека, дискотека — це колишній іменник із значенням «склад», «сховище», «папка», «портфель»; суфікс -дром у словах іподром, танкодром, космодром — це грецьке dromos із значенням «місце для бігу» ;

2) інших коренів складних слів: -вод (вівцевод, чаєвод, рибовод), -від (хвилевід, водовід, родовід, чистовід, сечовід), -фон (телефон, диктофон, ксилофон,

таксофон), -надцять (дванадцять, тринадцять) тощо;

3) генетично іменникових закінчень у прислівниках: -ом (смерком, попасом, ходором), -цем (бігцем, тюпцем, хильцем), -ком (тишком, біжком);

4) інших суфіксів шляхом нарощення у препозиції додаткових звуків за рахунок кінцевих звуків твірної основи: -ан-и, -чан-и, -ик, -чик, -ук, -чук (полтавчани, щасливчик, Іванчук);

5) кінцевих звуків запозичених слів шляхом набуття словотвірних функцій, наприклад: слово глобус, що в латинській мові має корінь глоб- і закінчення чоловічого роду -ус, запозичене українською мовою як непохідний іменник, в якому звукосполука ус є частиною кореня; на її базі в українській мові сформувався суфікс —ус- (порівняємо глобус — глобальний — глобулярний), за допомогою якого утворюються похідні слова від питомих слів (свинтус); слово пленум поділяється на корінь плен- і суфікс -ум (пленарний) і інші [13, 28].

Групи суфіксів за значенням

У слові може бути кілька суфіксів: дівч-ин-оньк-а, майстер-н-ість, пек-уч-еньк-ий, праць-овит-ість.

В українській мові близько 400 суфіксів та їхніх варіантів. Понад 20 з них запозичено з інших мов.

1.2 Етапи формування граматичних понять «префікс» і «суфікс» у початкових класах

Граматичні поняття формуються не одразу. Одні граматичні поняття засвоюються учнями за кілька уроків (наприклад, поняття про корінь, префікс чи суфікс), інші - формуються протягом усього періоду навчання в початковій школі (іменник, прикметник та ін.). Граматичні поняття формуються внаслідок тривалої роботи над відповідним мовним матеріалом, запропонованим учителем відповідно до програми навчання у початковій школі.

Ця робота довготривала, системна та послідовна. Граматичні поняття можна засвоїти, лише спираючись на логічну роботу мислення. Для того, щоб граматичне поняття було свідомо засвоєне, учням потрібно опанувати прийоми розумової діяльності, за допомогою яких досягається виявлення, вичленування і об'єднання істотних ознак об'єктів, що вивчаються.

«Поняття — це цілісна сукупність суджень, в якій щось стверджується про відмінні риси об'єкта, що вивчається. Поняття — думка, в якій відображаються загальні, істотні та відмінні ознаки предметів та явищ реальності» [31, 31].

Поняття зовнішньо виражається у слові, яке є носієм поняття. Для позначення понять може бути використано не лише слово, але й словосполучення: «частини мови», «другорядні члени речення» тощо. Слова і словосполучення, що позначають наукові поняття, називаються термінами. Потрібно мати на увазі, що не кожне слово означає поняття: так, наприклад, прізвища людей, будучи словами, не означають поняття, оскільки не містять у собі узагальнення.

М. Львов вважав, що процес формування граматичних понять умовно поділяють на чотири етапи.

Перший (підготовчий) етап формування граматичних понять полягає в аналізі мовного матеріалу з метою виділення істотних ознак поняття. Виконанням таких розумових операцій, як аналіз і синтез на цьому етапі учні абстрагують від лексичного значення слів і виділяють граматичні ознаки, типові для даного мовного явища. Зокрема, для формування поняття «частини слова» слід розвивати в дітей уміння абстрагувати від конкретного лексичного значення слова і визначати його відтінки та граматичні форми, розуміти, за допомогою якої частини слова утворилось нове слово чи його форма (за допомогою закінчення, префікса, суфікса, чи префікса і суфікса одночасно, а може, і навіть за допомогою декількох префіксів чи суфіксів). З цією метою вчитель знайомить учнів з тим, що слово несе в собі певне значення і головним його носієм є корінь, вивчаються поняття споріднені (спільнокореневі) слова та форми одного і того ж слова.

Другий етап формування граматичних понять полягає в узагальненні істотних ознак, встановленні зв’язків між ними та у введенні терміна, виведення означення поняття (чи повідомлення його учням у готовому вигляді), складання схем, моделей тощо. Виведення означення здебільшого полягає в підведенні поняття, що формується, під найближчий рід (родове поняття) та у виділенні декількох найважливіших ознак, наприклад:

Після того, як учні навчилися, наприклад, визначати групу споріднених слів і спільну частину в них, що є головним носієм лексичного значення, уводиться спеціальний термін «корінь слова».

Однак слід пам’ятати, що оволодіння поняттям на цьому етапі полягає не лише в заучуванні слова-терміна. Відомо, що учні, які легко визначають корінь слова як спільну частину споріднених слів, називають спорідненими і слова з однаковою за звуковим оформленням частиною. Тому й потрапляють до споріднених слів слова з омонімічними коренями (вода, водити), а слова рік, річниця, роковини учні не вважають однокореневими, оскільки у корені слова відбувається чергування, що є характерним в українській мові.

Термін учні запам’ятали, а поняття у них не склалося. Безумовно, засвоєння терміна полегшує оперування граматичним поняттям. Своєчасне ознайомлення учнів з терміном веде до швидкого виділення, уточнення і міцного засвоєння поняття, але вводити термін потрібно після того, як учні усвідомлять його значення на конкретному матеріалі, тобто під час виконання вправ різноманітного рівня складності, різного типу.

На цьому етапі влучно звучать поетичні рядки Дмитра Павличка, в яких висловлено таку ж думку про найголовніше у вивченні правила — його розуміння, можливість застосовувати в повсякденному житті:

Є у кожного свій хист

Просим учнів, до зубріння звичних:

ви не бійтесь правил граматичних.

Є у кожного до мови хист, —

не зубріть, а розумійте зміст.

Як зумієм правила ми з вами

виражати власними словами,

знань одразу збільшиться запас, —

вчитель просто не впізнає вас.

Третій етап формування граматичних понять полягає в уточненні суті ознак поняття і зв’язків між ними. Наприклад, учні усвідомили важливу ознаку поняття «префікс». Щоб визначити, чи у слові є префікс, потрібно визначити корінь, дібравши до нього споріднені слова, а потім з’ясувати, чи є ще перед коренем якась частина слова, якщо ж є, то це префікс; необхідно визначити, скільки префіксів у слові. У цьому випадку звертається увага на такі поняття, як спільнокореневі (споріднені) слова, корінь слова.

Четвертий етап формування граматичних понять полягає в конкретизації вивченого поняття завдяки виконанню вправ, які вимагають практичного застосування одержаних знань. Відбувається подальше поглиблення поняття, впізнавання та визначення нових ознак, властивостей явища, що лежать в основі поняття, яке формується; цей етап не має кінця, не може бути завершеним, оскільки явище невичерпне, у ньому можуть бути відкриті нові грані, нові властивості. Однак у шкільному курсі кількість нових властивостей виучуваного поняття завжди обмежена.

Про ступінь засвоєння понять учитель робить висновок із відповідей дітей, у тому числі і з того, як діти запам’ятали визначення чи правило. Однак відповіді не завжди відбивають справжній стан речей. Відомі непоодинокі випадки, коли діти знають визначення понять, але не вміють застосовувати свої знання на практиці. Тому більш надійним та переконливим прийомом перевірки знань учнів є виконання ними самостійних робіт, наприклад, граматичного розбору, групування слів за певною ознакою, виконання нестандартних вправ, які вимагають неординарного підходу виконання того чи іншого завдання.

З морфемною будовою слова і великими можливостями творення слів за допомогою суфіксів і префіксів діти знайомляться вже в 2−4 класах.

Другокласники навчаються добирати й утворювати споріднені слова, визначати в них спільну частину, тобто корінь слова.

У 3 класі учні визначають у слові всі його значущі частини: префікс, корінь, суфікс, закінчення. Роль кожної з морфем і зв’язок між ними школярі усвідомлюють у процесі розбору конкретних слів. Вони виконують вправи на добір, а також на творення однокореневих слів за допомогою префіксів і суфіксів. Вивчення кореня слова пов’язується з засвоєнням вимови і правопису дзвінких і глухих приголосних у коренях слів. Ознайомлення з префіксами здійснюється в протиставленні з засвоєнням роздільного написання прийменників. Учні вивчають уживання апострофа після префіксів перед буквами я, ю, є, ї, правопис префіксів роз-, без-, з- (с-).

Знання про морфемну будову слова узагальнюються в 4 класі під час вивчення частин мови. Учнів навчають знаходити відмінкові та особові закінчення слів, знайомлять з правилами правопису закінчень, допомагають усвідомити роль їх для зв’язку слів у словосполученні й реченні.

У цьому ж класі поглиблюються знання про значущі частини слова, вивчається чергування звуків у коренях слів. Членування слів за морфемною будовою пов’язується з формуванням міцних навичок практично використовувати ті орфографічні правила, що регулюють правопис коренів і префіксів. Вивчення морфеми підготовляє школярів до усвідомлення морфологічного способу творення слів, сприяє розвитку логічного мислення учнів, збагаченню їхнього словника, піднесенню культури мовлення.

Із поняттями «префікс», «суфікс» учні ознайомлюються в 3-му класі. Вони спостерігають за словотворчою роллю префіксів і суфіксів, утворюють слова з найуживанішими префіксами та суфіксами і складають словосполучення та речення, з’ясовують значення слів із різними префіксами, суфіксами, розглядають їх написання.

Поняття «префікс» та «суфікс» дітям можна подавати для вивчення одночасно. Чому одночасно? Тому що, по-перше, це частини слова, за допомогою яких утворюються нові слова. У цьому їх змістовна роль та схожість: ліс — лісник; лісок — перелісок. По-друге, і суфікс, і префікс служать також для утворення форм одного і того ж слова: читати — прочитати, читати — читай.

Однак є і відмінності: префікс стоїть перед коренем, а суфікс — після нього.

Формуючи поняття про префікс, учитель знайомить дітей із такими ознаками цієї частини слова:

— префікси утворюють нові слова (внук — правнук) або слова з новими відтінками значень (добрий — предобрий);

— префікс стоїть перед коренем.

Значення префіксів найзручніше показати під час вивчення дієслів, тому що для цієї частини мови префіксальний спосіб словотвору є найбільш типовим. Крім того, порівнюючи однокореневі дієслова без префікса і з префіксом, учні краще можуть зрозуміти семантичну роль даної морфеми (сісти — присісти, читати — прочитати).

Однак, щоб в учнів не склалося помилкове уявлення про префікс як морфему, яка вживається тільки в дієсловах, слід добирати для аналізу й інші частини мови: іменник (друг — недруг, дід — прадід), прикметники (чудовий — пречудовий).