Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет

імені Г. С. Сковороди Кафедра теорії і методики

професійної освіти

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ОБРЯДОВІСТЬ У МОРАЛЬНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Дипломна робота студента V курсу 52 групи

факультету початкового навчання Марющенка Олександра Володимировича Науковий керівник:

к.п.н., доц. Довженко Т.О.

Харків — 2008

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Теоретико-педагогічні умови використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 6

1.1. Особливості організації морального виховання у початковій школі 6

1.2. Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів 20

1.3. Організація морального виховання молодших школярів на засадах народної педагогіки 43

Розділ 2. Практика використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 59

2.1. Аналіз наявності досвіду використання народних традицій та обрядів морального виховання у початковій школі 59 2.2. Шляхи підвищення ефективності використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 73

Висновки 77

Список використаних джерел 78

ВСТУП

Актуальність і ступінь дослідженості проблеми.

Освіта — стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Вона є засобом відтворення й нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина дієвим чинником модернізації суспільства, зміцнення авторитету держави та на міжнародній арені.

За роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі на основі приєднання до Болонського процесу .

За цих умов освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську націю, яка прагне жити у співдружності з усіма народами і державами світу.

Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури, вихованню поваги до народів світу.

Система освіти має забезпечувати:

збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, української мови і культури, історії і культури народів, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних відношень;

виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості, виховання культури миру і міжособистісних відношень та інші.

Однак те, що відображено в законі «Про освіту «, не знаходить конкретний вияв у практиці. Наукові джерела переконливо доводять, що дитина не знаходиться під постійним виховуючим впливом матеріальної і духовної культури свого народу. До виховного процесу не повною мірою включаються: принцип національного виховання, принцип культуровідповідності, принцип народності, які передбачають створення умов для засвоєння новим покоління історії свого народу, його мови, засвоєння і примноження духовної культури, національних традицій, звичаїв, забезпечуючи духовну єдність поколінь.

Ці принципи необхідні для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етно-психологічних особливостей та національного і морального виховання особистості. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні далека від тієї, яка потрібна для повноцінного духовного та інтелектуального відродження народу. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом україномовного середовища. Не використовують повною мірою своїх можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві. Маємо на увазі не лише загальний процес демократизації школи, а й виникнення нових концепцій та дисциплін, до яких входить і народознавство. Звичайно, введення до шкільної програми такого предмета не вирішить остаточно виховних завдань, але принаймні дасть підґрунтя для майбутньої роботи у плані створення національної системи освіти і виховання.

Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Зокрема, розробкою питань морального виховання займалися такі провідні вчені: В. Гнатюк, В. Лозова, В. Сухомлинський, Г. Троцко, М. Стельмахович, В. Ковальчук, О. Матвієнко, С. Карпенчук, С. Сявавко.

Актуальність досліджуваної проблеми й обумовила вбір теми нашого дослідження — «Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів» .

Об'єкт дослідження — моральне виховання молодших школярів.

Предмет дослідження — українські народні традиції та обрядовість як засіб морального виховання молодших школярів.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати та практично проілюструвати ефективність здійснення морального виховання на засадах народної педагогіки.

Завдання дослідження:

1. На підставі аналізу психолого-педагогічної літератури з теми дослідження розкрити сутність поняття «моральне виховання» та виявити критерії моральної вихованості молодших школярів.

На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять: «українські народні традиції» та «обрядовість» .

Теоретично обґрунтувати доцільність використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів.

Практично проілюструвати шляхи використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів у сучасній школі.

Методи дослідження: аналіз психолого-педагогічної літератури з теми дослідження, вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду та досвіду народу, вивчення народних традицій та обрядовості.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ТА ОБРЯДОВОСТІ У МОРАЛЬНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1. Особливості організації морального виховання у початковій школі

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова система освіти, докорінне її реформування мають стати підґрунтям відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності і демократизації суспільства в Україні.

У цей час проблема виховання та освіти підростаючого покоління набуває особливої вагомості, адже від розв’язання її значною мірою залежить майбутнє української держави.

Особливо ця проблема стосується морального виховання учнів у початковій школі, адже саме в цьому віці діти починають розуміти, що добре, а що погано, що таке совість, гідність, чуйність, тобто моральні норми.

Слово «мораль» прийшло з Франції (morale — моральний), а до Франції - з Давнього Риму (moralis — моральний). У словнику В. Даля визначається як «правила для волі та совісті» .

Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Саме тому і існує так багато поглядів на визначення поняття «моральне виховання». Розглянемо декілька з них.

С.У. Гончаренко дає таке визначення: «Моральне виховання — один з найважливіших видів виховання, полягає у цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології. Моральне виховання здійснюється на національному ґрунті шляхом засвоєння національних норм і традицій, багатої духовної культури народу, тих моральних норм і якостей, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві, узгодження дій і вчинків людей» .

Дещо інше визначення дає С. Г. Карпенчук: «Моральне виховання учнів — це вивчення теоретичних основ моралі, формування в них моральних уявлень, організація досвіду їхньої поведінки і діяльності, які відповідають вимогам моралі нашого суспільства» [17,с.72].

В «Абетці морального виховання» за редакцією І.О.Каірова, О.С.Богданової ми зустрічаємо ще одне визначення поняття «моральне виховання». Моральне виховання — це найважливіший бік формування і розвитку особистості дитини, який передбачає становлення її відносин з батьками, оточуючими, з колективом, суспільством, до своїх обов’язків і до самої себе [1, с. 5].

Проаналізувавши всі визначення поняття «моральне виховання» ми вважаємо, що моральне виховання молодших школярів — одна з найважливіших задач початкової школи. І це закономірно, тому що в житті нашого суспільства все більше зростає роль моралі, поширюється сфера діяльності морального фактора.

У нашому дослідженні ми будемо дотримуватися визначення поняття «моральне виховання», яке висувають Г. В. Троцко та В.І.Лозова. На нашу думку, це визначення більш підходить до початкової школи.

Моральне виховання — це цілеспрямований процес організації та стимулювання різнобічної діяльності учнів, їх спілкування, спрямований на оволодіння школярами моральною культурою, яка визначає ставлення до навколишнього світу [21, с. 103].

Ще за часів, коли Україна входила до складу СРСР, до змісту морального виховання відносили значення та збереження цінних традицій, обрядів та моралі. Вважалося, що вони сприятимуть тому, що в більш ефективній формі будуть передаватися підростаючому поколінню способи поведінки й досвіду, вироблені та відпрацьовані в попередні століття. І в середині суспільства формуються нові звичаї, традиції, які втілюються в невід'ємні риси національного образу життя. Вони виявляються в тому, як відзначаються свята та ювілейні дати в родині, школі, суспільстві. Все це грає велику роль в процесі морального виховання дітей [28, с. 171].

Зараз поняття «зміст» визначається як «сутність предметів, явищ, якісна визначеність і характерні особливості їх». Зміст виражає саму природу певної речі в її внутрішніх зв’язках, властивостях і ознаках (за Філософською енциклопедією).

Докутіна О.М. у журналі «Початкова школа» перелічує складові частини змісту виховання. Це — виховання любові до рідної землі, народу, його культури та мови; братерського ставлення до інших народів, осуду національної та расової неприязні. Виховання гуманних почуттів, доброзичливого ставлення до людей, потреби надавати їм безкорисливу посильну допомогу. Формування свідомої дисципліни, відповідального ставлення до колективної праці, бережливого — до її результатів [114, с. 54].

Гнатюк В. у журналі «Рідна школа» зазначає, що зміст морального виховання учнів визначає тріада: «громадянин — патріот — гуманіст». Кожен з цих компонентів має свої специфічні ознаки:

1. Громадянин:

громадянська свідомість;

громадянська відповідальність;

громадянська гідність;

громадянська освіта.

2. Патріот.

Характерні ознаки патріота:

розуміння і сприймання української ідеї;

сприяти розбудові державної незалежності України;

любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;

збереження і зміцнення власного здоров’я і здоров’я однолітків.

3. Гуманіст:

Характерні ознаки гуманної людини:

доброта;

толерантність;

справедливість;

щирість;

сумлінність;

взаємоповага;

принциповість;

непримиренне ставлення до фальші, цинізму, лицемірства, підлабузництва.

Тому ми вважаємо, що змістом морального виховання буде сутність предметів, явищ, внутрішній смисл, значення моралі. На нашу думку, це визначення більше підходить до початкової школи.

І знову визначення поняття «моральної культури» ми знаходимо у підручниках В.І. Лозової та Г. В. Троцко. Моральна культура — це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють поведінку в усіх сферах життя. На нашу думку, це визначення найбільше підходить до початкової школи.

Головне завдання морального виховання — формування моральної культури особистості, яка включає такі компоненти: індивідуальну моральну свідомість, моральні почуття, моральні стосунки, поведінку і спілкування. Індивідуальна моральна свідомість включає в себе ідеали, погляди, переконання, прагнення особистості, що складає духовно-моральну основу формування моральної культури особистості школяра.

Моральні почуття можуть бути як свідомими, так і стихійними. Тому важливо, щоб людина володіла своїми почуттями свідомо.

Моральні стосунки виявляють особисті якості школяра.

Культура поведінки і спілкування втілює в собі результати виховання, ступінь розвитку моральної свідомості особистості. Визнання школярами загальних правил поведінки, знання основних категорій етики — ще не показник моральної культури особистості. Знання повинні знайти форму виявлення в діяльності, спілкуванні, відбиваючи глибину засвоєння норм поведінки і здатність втілити їх у життя. Тому методами формування моральної культури є не лише просвіта, а й вироблення навичок, поведінки, організація діяльності і спілкування учнів, створення ситуацій морального вибору [21, с. 111].

Отже, ми можемо сказати, що найголовніше завдання школи, сім'ї - виховання особистості, яка, маючи стійкі позитивні мотиви поведінки, діє в будь-яких обставинах у відповідності з моральними нормами поведінки.

В.І.Лозова та Г. В. Троцко також дають визначення поняття «моральні норми». Моральні норми — це система вимог, які визначають обов’язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її

Моральні норми закріплені в таких поняттях, як: добро, обов’язок, совість, гідність, справедливість, щастя, зміст життя та інші, які визначають характер поведінки людини.

Поняття «добро» відбиває все те позитивне, що спрямоване на благо людей. Тому добро служить засобом моральної оцінки вчинків, дій, стосунків між людьми. Але по-справжньому вчинок хороший, якщо його мета, мотив, результати є позитивними. Протистоїть добру зло, тобто згубна, ворожа людині діяльність. Розкриваючи сутність поняття «добро» В. О. Сухомлинський писав: «Добро — це думка, яка помножена на волю, тільки за цієї умови отримаємо непримиримість до зла, а це і е сама сутність добра».

Обов’язок — припускає певні зобов’язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов’язків по відношенню до Батьківщини — громадський обов’язок, до сім'ї - сімейний обов’язок та ін. Але ці обов’язки повинні бути усвідомлені особистістю і виконуватися за внутрішнім покликом [21,с.104].

Совість — почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку [21,с.104].

Честь — визначення вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляються в шануванні, авторитеті і в той час у прагненні людини до визначення і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності. 21, с. 104].

Гідність — передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність) [21,с.104].

Поняття «щастя» безпосередньо пов’язане з розумінням людиною змісту життя, бо воно визначається як стан морального задоволення, задоволення власним життям. Для одних щастя в тому, щоб кохати і бути коханим, мати сім'ю, дітей, хороших друзів, для інших — мати матеріальний достаток тощо, тобто щастя конкретної людини визначається сенсом її життя, її потребами.

З організацією морального виховання у початковій школі, крім змісту та структури, ще пов’язані форми виховання, а також основні напрями морального виховання.

Поняття «форма» означає «спосіб організації і спосіб існування процесу». Форма в педагогічній науці визначається як «спосіб організації виховного процесу, що відображує внутрішній зв’язок його елементів і характеризує взаємовідносини вихователів і вихованців» [за Філософською енциклопедією].

Форма організації навчання — це зовнішній вигляд організації навчального процесу, який пов’язаний з кількістю учнів, місцем і часом їхнього навчання й порядком його реалізації. В формі організації навчання органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. Основні форми організації навчання у школі:

урок;

екскурсія;

факультатив;

домашня робота;

заняття в навчальних майстернях;

урок-лекція;

співбесіда;

практикум;

консультація;

семінар.

Форми позакласної навчальної роботи:

предметні гуртки;

наукові товариства;

олімпіади;

конкурси.

Структура кожної з форм навчання включає ті самі елементи, що й процес навчання:

цільовий;

мотиваційно-стимулюючий;

змістовий;

операційно-діяльнісний;

емоційно-вольовий;

оцінювально-результативний [10, с. 240]. Форми та засоби морального виховання дітей:

роз’яснення критеріїв моралі;

бесіди на морально-етичні теми;

обговорення книжок, статей, кінофільмів, радіоі телепередач, життєвих ситуацій;

вчити аналізувати вчинки людей, визначати їхню моральну сутність, давати її оцінку;

формувати вміння критично ставитися до своїх вчинків і поведінки;

організовувати діяльність дітей [14,с.54].

За допомогою форм виховання вчитель організує процес морального виховання у початковій школі за такими напрямками:

Моральна освіта.

Вироблення навичок і звичок поведінки.

Формування морального досвіду.

Спонукання до морального самовдосконалення.

Приклад учителя.

Моральна вихованість школяра — результат тривалої систематичної роботи педагога. Звичайно, успіх у вихованості залежить не тільки від виховних впливів дорослого, а й від внутрішньої роботи самого вихованця. Власне, виховні заходи вчителя і спрямовуються на те, щоб сформувати в дитині прагнення орієнтуватися на ту чи іншу моральну норму, перетворити її в дійовий регулятор поведінки. Адже часто трапляється так, що дитина знає моральні вимоги, але в своїй поведінці та діяльності не зважає на них. Це означає, що в дитини не сформовані моральні якості, переконання. Бо лише вони визначають її моральну вихованість [19,с.З].

Однією з стрижневих складових формування моральної вихованості учнів є розвиток їх моральної свідомості.

Моральна свідомість визначається як «відображення в свідомості людини принципів моральності, тобто норм поведінки, що регулюють ставлення людей один до одного й до суспільства» [ЗО, с.130].

Особливої значущості набуває формування моральної свідомості в дітей молодшого шкільного віку. Адже саме цей віковий період є найбільш чутливим для її розвитку, саме в цей час дитині притаманна внутрішня готовність до засвоєння моральних вимог.

І хоч моральне виховання дитини починається в сім'ї і в дошкільних закладах, де вона оволодіває першими моральними уявленнями, однак, з початком шкільного віку настає якісно новий етап у її моральному становленні: з одного боку, відбувається збагачення й розвиток наявних уявлень, а з другого — активний процес набування й засвоєння нових моральних уявлень і понять, тобто моральних знань.

Моральні знання становлять основу розвитку моральної свідомості в молодшому шкільному віці і є одним з основних її компонентів. Моральні знання допомагають дитині правильно діяти в тій чи іншій ситуації. Адже для того, щоб вчинки школяра відповідали вимогам моральних норм і правил, він повинен знати, що таке добре і що таке погано.

Слід зазначити, що вплив моральних знань на розвиток духовного світу дитини, звичайно, не обмежується рамками молодшого шкільного віку. Моральні знання є необхідною передумовою становлення у підлітковому та юнацькому віці таких складових утворень моральної свідомості, як переконання.

Своєрідною особливістю процесу засвоєння моральних знань молодшими школярами є те, що поняттєва форма мислення в дошкільників до початку шкільного навчання ще не сформована. Саме на період навчання у початковій школі припадає перший етап активного оволодіння істотними ознаками понять, відбувається перехід від моральних уявлень до моральних понять. Засвоєння школярами цих понять має стати спеціальним завданням виховного впливу з перших днів їх перебування в школі.

Перш ніж характеризувати поняття «ефективність виховання», слід розкрити суть самого поняття «ефективність». Воно широко використовується різними науками — філософією, економікою, педагогікою і т.д. Кожна сфера застосування підтверджує, що ми маємо справу із загальнонауковою категорією. «Ефективність» виступає мірою можливості, але не будь-якою, а тієї, яка виражає мету людини, реалізує її ідею. Ефективність, таким чином, є мірою уявної можливості [2,с.45].

Отже, поняття «ефективність» використовується для оцінки цілеспрямованої діяльності з точки зору здійснення реалізації поставленої мети.

Ефективність виховання це відношення досягнутих результатів до передбаченої мети у процесі формування духовного обличчя, суспільно значущих якостей особистості, соціальних груп, суспільства в цілому. Рівень досягнення мети характеризує ступінь ефективності [17,с.274].

Ефективність (від лат. efekt — те, що дає відповідний результат, дійовий) — відношення досягнутого результату (відповідно до того чи іншого критерію) до максимально досягнутого чи заздалегідь запланованого результату [33,с.471].

Під рівнем вихованості школяра слід розуміти ступінь сформованості в нього відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.

Традиційно ефективність виховання визначають за трьома рівнями вихованості:

високий;

середній;

низький.

Високий рівень тієї чи іншої якості особистості, яка е показником вихованості, характеризується наявністю всіх ознак, властивих цьому показнику.

Середній рівень констатують при наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію.

Низький рівень визначають, коли є менше половини ознак від загального числа, що розкриває критерії, чи у разі їхньої відсутності.

Критерії - це мірило, ознака, на основі якої здійснюється оцінка якої-небудь якості.

Критерії оцінки виховання — ознаки, на основі яких можна робити висновок про рівні вихованості людини, оцінити результати виховного впливу [17,с.274−275].

За якими ж показниками вчитель може визначити ефективність процесу засвоєння моральних знань учнями? Відповідь на це питання ми знаходимо в брошурці за редакцією І.Д.Беха та С. Д. Максименка «Критерії моральної вихованості молодших школярів» :

Оперування моральним поняттям при аналізі тієї чи іншої конкретної моральної ситуації, взятої з художнього твору, навколишнього життя чи власного морального досвіду.

Уміння дати визначення понять, що свідчить про усвідомлення школярем істотних ознак.

Кількість моральних понять, якими оперує учень [19,с.7].

Вихованість характеризується показниками, кожен з яких служить узагальненим критерієм оцінки наявності в школяра відповідної якості.

Відомо, що не всі учні володіють у повній мірі загально значущими якостями: в одних такі якості добре розвинуті, виявляються у найрізноманітніших ситуаціях, у інших можна виявити лише окремі ознаки цих якостей, у третіх їх може взагалі не бути. Для педагога ця відмінність має досить важливе значення, так як характеризує ефективність процесу виховання, означає зміст та інтенсивність подальшої виховної роботи з учнівським колективом й окремими учнями. У зв’язку з цим стає явним необхідність кількісної оцінки вихованості школярів.

Зараз все більше дослідників намагаються розробляти методики, які дозволяють більш або менш вірогідно виявляти рівень вихованості школярів до та після експерименту і на цій засаді робити висновки про його доцільність. Однак, подібні методики, як правило, носять приватний характер, потребують багато часу, сил, спеціальної підготовки, що виключає можливість їх використання в масовій шкільній практиці.

Так як вихованість особистості — властивість складна, багато елементна, яка включає цілий ряд різноманітних показників, єдиного критерію для її оцінки явно недостатньо. Оскільки вчитель формує у своїх вихованців комплекс різних якостей, він повинен мати достатньо повне уявлення про кожну якість, про найбільш типові форми її виявлення, тобто керуватися чіткими та змістовними критеріями по кожному показнику окремо.

Критерії оцінки розвитку одних й тих же якостей будуть у певній мірі різні для школярів різних вікових ступенів.

Виступаючи в ролі мірила, норми, критерій служить як би ідеальним зразком, еталоном, виражає вищий, найбільш досконалий рівень явища, що вивчається. Порівнюючи з ним реальні явища, можна встановити ступінь їх відповідності, наближення до норми, ідеалу. Але для цього критерій повинен бути достатньо розгорнутим, тобто включати в себе певні компоненти, якісь одиниці виміру, які дозволяють «заміряти» дійсність, порівнювати її з нормами.

Розгорнутий критерій представляє собою сукупність основних ознак, які розкривають норми, вищий рівень розвитку відповідної якості особистості школяра конкретної вікової ступені. Отже, являючись компонентом критерію, ознака в цьому випадку виступає як конкретне та типове проявлення одного з істотних боків, рис якості особистості, за допомогою якого можна «признати» наявність цієї якості, судити про рівень її розвитку.

Таким чином, щоб відповідати своєму призначенню, ознаки повинні в сукупності по кожному критерію всебічно розкривати сутність відповідної якості, яка застосовується до особливостей і можливостей школярів певного віку; охоплювати всі основні види їх діяльності (навчання, труд, суспільна праця, дозвілля, вільне спілкування); характеризувати поведінку школярів у різних ситуаціях — в школі, дома, на вулиці; відображати достатньо стійкі, прояви якості, яка повторюється; бути порівняно легко спостережливим.

Всяка якість особистості може вважатися такою при умові, якщо вона фактично виявляється у відношення, діях та вчинках. Всебічне вивчення цього питання дає підґрунтя зробити висновок про те, що ознаками, які в сукупності складають критерії оцінки розвитку певних якостей, можуть служити стійкі відношення, які відображають специфіку тієї чи іншої якості особистості, повторюють суттєві дії особистості, а також чітко виражені результати її звичних дій.

Серед ознак показників вихованості важливе місце належить відношенням особистості, які характеризують її зв’язки з яким-небудь боком дійсності.

Велике значення для об'єктивної характеристики рівня вихованості мають мотиви здійснених вчинків і поведінки людини.

Однак, оскільки в даному випадку мова йде про школярів, доводиться зважати, що дітям звичайно скрутно пояснити мотиви своїх вчинків, які часто носять ситуативний характер.

Однак існуючі труднощі з’ясування мотивів дій школярів не повинні служити перешкодою для вивчення ефективності їх виховання: типові вчинки школярів, їх повсякденна поведінка дає достатньо матеріалу для об'єктивного судження про їх вихованість, служить цілком надійними ознаками, які характеризують дійсність виховної роботи.

Критерії оцінки вихованості не тільки мають теоретичне значення, але й призначені головним чином для використання в масовій практиці, кількість ознак повинна бути обмеженою певними розумними межами. Для вирішення цього питання важливо мати на увазі, скільки всього рівнів розвитку кожної якості доцільно виявляти та фіксувати. Чим більша кількість рівнів, тим, детальніше повинні бути критерії, які відображають всі рівні, і тим більшу кількість ознак вони повинні вміщувати.

В принципі рівнів вихованості по кожній якості може бути як мінімум два і максимум необмежена кількість. Цілковито очевидно, що максимум у даному випадку не реально; значить, оптимальним може бути кількість рівнів від двох і більше. Якщо, наприклад, прийняти два рівня, то один з них має смисл вважати вищім, який відповідає критерію, а другий — нижчим, який відображає мінімальний розвиток якості. Однак на практиці часто приходиться зустрічати школярів, для яких є характерним середній рівень вихованості. Таким чином можна казати про три рівні, що відповідає трьом оцінкам поведінки школярів, які використовують в школі.

Використовуючи в процесі вивчення ефективності виховання школярів три рівня, педагог має можливість отримати необхідні відомості для обґрунтованого планування та організації наступної виховної роботи в класі.

Тому, з метою організації морального виховання в початковій школі М.І.Монаховим було розроблено критерії оцінки вихованості молодших школярів:

Патріотизм: інтерес до минулого та теперішнього рідного краю; любов та бережливе відношення до природи; любов до своєї школи.

Товариство: наявність друзів; добровільна участь в колективних заняттях, іграх; прагнення поділитися своїми радощами, прикрощами з товаришами; готовність безкорисно допомогти товаришу; прагнення не підвести свій клас.

Повага до старших: ввічливість; покірність; виявлення посильної допомоги вчителям, батькам, дорослим.

Доброта: дружелюбність; дбайливе відношення до малюків; готовність поділитися іграшками, книгами тощо з товаришами; любов до тварин.

Чесність: щирість; правдивість; звичка не брати без дозволу чужі речі; добровільне зізнання в своїх вчинках; виконання обіцянок.

Працелюбність: сумлінне навчання; сумлінне виконання обов’язків по домашньому господарству; активна участь в колективному самообслуговуванні, в суспільно корисній праці; інтерес до занять по труду.

Бережливість: охайний зовнішній вигляд; утримання в порядку особистих речей; бережливе відношення до шкільного майна.

Дисциплінованість: виконавчість; дотримання правил поведінки в школі, на вулиці, вдома, в суспільних місцях; виконання потреб колективу класу.

Старанність: акуратне відвідування учбових занять; уважність та старанність на уроках; регулярне та сумлінне виконання домашніх завдань.

Допитливість: інтерес до всього нового, невідомого; звертання з питаннями до оточуючих; любов до читання; гарна успішність у навчанні.

Любов до прекрасного: активна участь в художній самодіяльності; інтерес до занять з мистецтва; властивість помічати красу; прагнення все робити гарно.

Прагнення бути сильним, спритним, загартованим: виконання розпорядку дня та правил особистої гігієни; щоденне виконання ранкової гімнастики; інтерес до занять фізкультури; активна участь в спортивних іграх [24,с.65−74].

Проаналізувавши педагогічну літературу ми визначили:

сутність поняття «моральне виховання» ;

структуру морального виховання;

розкрили значення понять «моральна культура» та «моральні норми» ;

особливість формування моральної культури та моральних норм у початковій формі;

критерії оцінки вихованості молодших школярів.

1.2. Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів

Народ і виховання — ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини [42,с. 169].

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості[3, с. 4].

В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Розглянувши всі визначення поняття «народна педагогіка», ми прийшли до висновку, що народна педагогіка — це сукупність накопичених та перевірених практикою знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу.

Пам’ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу.

Поряд з терміном «народна педагогіка» вживається термін «етнопедагогіка». Поняття «народна педагогіка» і «етнопедагогіка» сумісні, оскільки народна педагогіка знаходить конкретний вияв в етнопедагогіці - в педагогічних традиціях того чи іншого народу. Іншими словами кажучи, етнопедагогіка — це народна педагогіка певної етнічної спільності [38, с. 5].

Етнопедагогіка відбиває народний світогляд, ґрунтується на знанні народної психології, вікової психології, цим зумовлюється її надзвичайно великий вплив на молоду душу. Етнопедагогіга кожного народу йде від діда-прадіда, батька-матері, від ясного неба і світлого сонця й матінки-природи, чистого повітря, води, наполегливої праці, від широкого серця й щедрої душі, від доброзичливих людських стосунків. Головна особливість її полягає в тому, що виховання проходить у контексті життя народу, сім'ї невимушене, просто, природно.

Виховання як специфічна діяльність людей виникає порівняно пізно. Однак діяльність пов’язана з передачею соціального досвіду старшими молодим членам первісного людського суспільства, виникає і розвивається одночасно з розвитком людства.

Українська етнопедагогіка склалась на ґрунті давньоруської народної педагогіки, яка втілила в собі багатовіковий виховний досвід східних слов’ян та їхніх предків — праслов’ян.

Примітивне виховання первісного суспільства мало загальний, однаковий для всіх дітей характер. З цим періодом суспільного розвитку пов’язане зародження і поступове складання традицій народної педагогіки як певної галузі знання.

Дослідники вказують, що на стадії розкладу родового суспільства виникає два типи навчально-виховних закладів:

будинки молоді для навчання всіх дітей;

будинки (школи) для дітей знаті, де вихованців готували до виконання обов’язків жерців і вождів[38, с. 24].

У східних слов’ян виховання у своїй основі є трудовим. Вони також приділяють велику увагу фізичному загартуванню молоді. Вони вчаться володіти списом, луком, щитом.

З часом виховання у східних слов’ян розгалужується і дедалі набуває специфічного характеру. Діти селян, ремісників одержують трудову підготовку, а діти родової знаті - військово-політичну. В умовах княжої Русі діти селян і ремісників могли стати дружинниками, але тільки за якісь особливі звитяги, як це сталось із билинними богатирями Микулою Селяниновичем, Іллею Муромцем.

З переходом до моногамної сім'ї східні слов’яни починають приділяти велику увагу поведінці людини в сім'ї, моральності [38, с. 27].

З об'єднанням Прикарпаття, Волині і середньодніпровського масиву в єдиний етнокультурний масив протягом УІ-УІІІ ст. витворюється нова слов’янська культура.

Племінна єдність закріплювалась не тільки у сфері суспільно-економічних відносин, але й через виховання.

Народна педагогіка того часу намагалась розвинути у молодого покоління певну ціннісну орієнтацію, керуючись при цьому інтересами не одного якогось племені, а всієї спільності. У народній педагогіці починають дедалі чіткіше виявлятися етногенетичні ознаки [38, с. 28].

У побуті нашого народу казки живуть з незапам’ятних часів. Вони були дуже поширені ще до появи писемності. Відголос казок чується в найперших пам’ятках давньоруської літератури, наприклад, у «Повести временных лет» .

Відомо, що народ давно усвідомив виховну цінність фольклору. В часи Київської Русі фольклор був дуже великою впливовою силою, і літописи засвідчують, що офіційна давньоруська педагогіка, оплотом якої була християнська церква рішуче боролася з «сказками небылыми», а також з «бесовскими песнями», «игрищами», позначеними слідами «язычества» .

Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов’ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові «урок» знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма «одержувати навички» — навикати (праслов'янське «наокати») поступово переростає у східних слов’ян у форму «навчати (сь)» .

Отже, основи нашої української народної педагогіки складаються ще в дофеодальний період. Удосконалення військової техніки, розвинений релігійний культ з його обрядами, письмо, лічба, народна творчість — усі ці результати духовної діяльності вже не могли передаватись нащадкам шляхом наслідування. Потрібне було систематичне навчання. Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, — все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов’янській основі.

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І.Суханов з цього приводу пише: «Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури.» [З, с. 128].

Традиція (від лат. tradicio — передача) — це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління [3, с. 128]. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей [36, с. 5]. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.

Звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу [3, с. 128].

Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

стереотипність, повторюваність без змін;

символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду — частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом [3, с. 129].

В обрядовості українців розрізняють два види — родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов’язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів — зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря [39, с. 123].

Пологові обряди і звичаї традиційно складалися з трьох тісно пов’язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають повір'я, звичаї, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади, церкви (хрестини, пострижени) [8, с. 165].

З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.

Саме слово «весілля» сприймається як означення радості, веселощів. Це важливий і урочистий момент не лише для двох молодих сердець і їх родин, ще велике свято для всіх: близьких і далеких, званих і незваних, для кожного, хто хоче підняти келих на честь молодого подружжя.

Традиційно українське весілля поділяється на три цикли: предвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен з циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала: сватання, заручини, оглядини, бгання короваю, дівич-вечір. Потім відбувались весілля і повесільні обряди (калачини, сватини, гостина, пропій).

Деякі з весільних обрядів збереглися і використовуються і зараз, наприклад: напередодні весілля влаштовується дівич-вечір; перед весіллям батьки благословляють молодих; обряд вінчання; молодих з церкви зустрічали хлібом-сіллю і за традицією, хто більше відкусить від караваю, той в сім'ї буде головою та ін.

До вище перелічених обрядів можна додати і ті, які почали використовувати під час весілля зовсім недавно: кидання молодою весільного букета, викрадання молодої та її взуття, обряд викупу молодої дружками молодого та інші.

Найсумніші, найтрагічніші хвилини переживає родина, коли хтось з її членів чи то несподівано, чи після довгої хвороби покидає світ. Тоді слід віддати йому останню шану, гідно поминути душу.

Існувала традиція: після похоронної відправи в церкві, над могилою, крім звичайного плачу жінки ще й голосили.

Голосіння — це народно-поетичні твори, в основі яких лежить уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв’язок з оточенням, в якому перебуває до смерті, триває. Тому в голосіннях до небіжчика зверталися як до живого, відповідаючи йому свої страждання та жалі і благаючи повернутися.

За традицією, зразу після похорону робили в домі померлого поминальний обід з обов’язковою ритуальною стравою — коливом (розварена пшениця або ячмінь з медом) -знак згуртування усіх живих.

Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев’ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовувалися громадські колективні поминки — проводи в пам’ять усіх померлих предків [8, с. 194].

Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв’язок з календарними циклами (зимою, весною, літом і осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків [39, с. 123].

Опрацювання методичної літератури дозволяє констатувати, що календарно-побутові звичаї та обряди включають у себе:

— народний календар;

— світський календар;

— церковний календар;

— народні свята, під час яких проводили певні обряди.

Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем.

Плекання зернових злаків вимагало різноманітних знань про атмосферні опади, клімат, стан ґрунту, ботаніку рослин тощо. Тож було важливо усю суму енциклопедичної народної мудрості звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення хліборобів дохристиянської доби.

Основою сільськогосподарських робіт у полі для українського хлібороба залишалися віками набуті знання про ріст рослин та їх догляд. В аграрному календарі акцентувалась увага на визначенні тривалими спостереженнями кліматичних факторів, сприятливих для вдалого початку посіву тих чи інших культур.

Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохли пагорби, засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, і лише після того засівали яровою пшеницею або житом.

За аграрним календарем регламентувалися строки посівну. За народною традицією, льон та коноплі висівали лише у другій половині травня, а потім приступали до обробки ґрунту під гречку, сівба якої нерідко закінчувалась на Івана Купала. Вважалося, якщо цього обряду будеш дотримуватися — восени багатий врожай. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої емпіричної народної мудрості.

Головним для селян був поділ року на чотири пори — зиму, весну, літо, осінь. На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження, ми визначили, що менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, «коли орали», «коли сіяли», «коли жали», «сінокосили» тощо [39, с. 172].

Водночас звикали й до світського календаря, який побутував поряд з народним. Рік («літо», «гід») мав 12 місяців, кожен з яких — свою власну назву, прив’язану до тих чи інших робіт.

Якщо поділ місяця на чотири тижні, а тижня на сім діб був загальноприйнятим в Україні, то доба у народі мала свої виміри і означення. Серед них основними були: «рано», «в обід», чи «в полуднє» (12 година), «увечері» (коли смеркається), «опівночі» (12 година ночі), а також «удосвіта», «на зорях» (перед ранком) тощо.

Кожна пора мала свою важливу дату — свято, кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.

Більше третини днів року у наших предків займали свята. Свято — це день, який служив для освячення людини, для очищення її душі, для того, щоб привести себе у відповідність з вищими законами буття, у гармонію зі Всесвітом, з природою [8, с. 9].

Під час кожного свята здійснювалися певні обряди: чи то жертвоприношення богам у вигляді дарів поля, саду, у вигляді танців і заклинань — у давні часи, чи то служба Божа у церкві і молитви — у часи християнські.

Як ми вже зазначали вище, свята поділялися на календарні цикли зими, весни, літа й осені. Тож, ми детальніше розглянемо деякі свята кожного із циклів.

За давньою традицією наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя.

Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.

Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом’яне опудало, яке символізує собою зиму.

Початок зими пов’язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня. У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну.

Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, «щоб птиця водилася» .

Ще під час весняного циклу святкуються: вербна неділя та Великдень. Ці свята — великі і супроводжуються постом, який на Великдень скінчується.

Великдень (день Воскресіння Ісуса Христа) — одне з найсвятіших, найрадісніших і найбільших свят у християн. Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух свята Великодня — Паски, поглянемо на його історію. Слово «паска» походить з єврейського «перехід», що означає перехід Господнього ангела, який однієї ночі вибив усіх єгипетських первінців за те, що фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов мимо домів ізраїльтян, одвірки яких були помазані кров’ю однорічного ягняти (Вихід. 12:12,13,29).

Існує безліч звичаїв, традицій та обрядів святкування Великодня. Десь вони ще збереглися, десь лише тліють, якщо взагалі не згасли.

Готувалися до Великодня протягом усього великого посту. Жінки розписували писанки. Крім писанок, на Великдень готували крашанки — варені яйця, зафарбовані в один колір.

Дуже важливим і традиційним було великоднє печиво. Його пекли кілька днів: у четвер пекли «золоті» паски — для воскреслого Христа, у п’ятницю — білі паски — на пам’ять про покійних, а в суботу — з простішого тіста — паски «для людей» .