Розвиток школи й педагогічної думки на Буковині

Життя, просвітницька й педагогічна діяльність Юрія Федь­ковича припадає на 40-ві-90-ті роки XIX ст. Він народився 8 серпня 1834 р. в гірському містечку Сторонці-Путилові (тепер Путильський район Чернівецької області) у родині управителя панського маєтку. Сторонячись батька, який з по­грозою ставився до простолюду, Юрій всім серцем горнувся до матері, старшого брата Івана та сестри Марії.

Початкову освіту дістав Федькович від брата Дашкевича, пізніше вчився у при­ватного вчителя, родича дядька Ганицького у с. Киселиці, а в 1846 р. вступив до Чернівецької нижчої реальної школи з німецькою мовою викладання. Схоластичне навчання, палична дисципліна мало дали май­бутньому педагогові, хіба що викликали у нього відразу до тодішніх шкільних порядків, а в майбутньому — бажання боротися за на­родну освіту. Справжньою його школою стало життя рідного краю. «Моя школа була Чорногора» , — писав він пізніше. Природа гу­цульської землі вклала в нього все, що мала наймудрішого, найсердечнішого і найщедрішого.

Ю. Федькович був свідком великого селянського руху бо­ротьби проти австрійських колонізаторів, до якої була причетна його мати й активну участь брав його брат Іван як соратник Лук’яна Кобилиці. Тому родина зазнала знущань з боку цісар­ських можновладців. Про це пізніше Ю. Федькович писав: «Брат мій був дуже буйний. Удався він 1848 року з Кобилицею та й попав у нещастя. Нашу хату зруйнували, наше господарство спу­стошили, сплюндрували. Неня утекла до зятя, а я пішов світом блукати». Він слідом за братом виїхав з Буковини в Молдавію, де жив чотири роки, працюючи на різних роботах.

У 1852 р. Ю. Федькович повернувся у Чернівці, але ненадов­го. Щоб ізолювати сина від повстанців, батько віддав його до австрійського війська, де той прослужив понад десять років. Вийшовши на пенсію за станом здоров’я, у 1863 р. він переїхав до рідного села і цілком віддався просвітницькій та літератур­но-громадській роботі. У 1869−1972 pp. працював на посаді інспектора шкіл Вижницького повіту, пізніше (1872−1873 pp.) — редактора львівського видавництва при товаристві «Просвіта». З 1885 р. і до кінця свого життя — редактор першої україн­ської газети «Буковина». Названий часопис значною мірою був перейнятий педагогічними мотивами: боротьбою за розвиток Українського національного шкільництва, проти румунізації Українців, темряви, неуцтва, забобонів, виявом уваги до збирання золотих розсипів народної педагогіки.

Ю. Федькович помер за редакторським столом 11 січня 1888 р. у м. Чернівцях, де й похований. Епітафією на могилі педагога стали його ж слова з вірша «Співацька добраніч», при­свяченого пам’яті Т. Шевченка:

Спи ж ти, руський соловію, —

Я за тебе тужу, А як тутки зазоріє,.

Я тебе пробуджу.

Боротьба за створення української національної школи з рідною мовою навчання була провідною метою педагогічної діяль­ності Ю. Федьковича. Освіту і рідну школу він вважав «найдо­рожчим добром народу». Це підтверджують його статті й висту­пи на педагогічні теми та інспекторські звіти. Ще в 1868 р. у листі до редакції журналу «Правда» він писав, що йому «блисну­ла надія наші школи на народнім язиці основати». Відзначаючи особливу роль рідної школи в житті нації, Ю. Федькович писав:

Дитина без школищо рільник без поля, Що рілля без плугащо гола стодола.

Дитина без школи — є вівця без околу, А риба в безводдю, а без цвіту пчоли…

Ю. Федькович вважав, що жоден чужий пан нам національ­ної школи не побудує, а навпаки, усе робитиме для того, щоб позбавити українців рідної школи й насадити їм школу свою, чужинську.

Ю. Федьковича глибоко хвилювало те, що освіта на Буковині за цісарської Австрії перебувала в занедбаному стані. Першопри­чиною цього були колоніальний гніт і визиски селян, насадження чужинства. Селянин ухиляється від школи, «щоб тільки його бідну дитину не мучили німці». Тому й відвідування було вкрай неза­довільне. Наприклад, у с. Іспасі на час перевірки 7 липня 1871 р. з числа 186 дітей шкільного віку, які були в селі, лише 48 дітей записані до школи. У школі присутні всього 15 школярів, з яких тільки 5 більш-менш регулярно її відвідує. У Вашківцях дітей, зобов’язаних відвідувати школу, — 275, з них лише 59 було вне­сено в списки, а присутні в школі - тільки два.

У ряді шкіл відвідування зовсім припинилося. Тому більшість дітей залишалися поза школою, пусто марнуючи час, вправляючись «у киданні камінням, болотом та пилюкою за мирними прохожими людьми» .

Внаслідок педагогічної занедбаності дітей «закладаються ос­нови жалюгідної занедбаності сільського населення» .

Шкільні будинки зовсім не відповідали елементарним ви­могам, бо це «не приміщення, а карикатура на будинок. Це — хатина, в середині якої вчитель і діти на протязі кількох годин вдихають пиляку і сморід» .

У більшості шкіл не вистачало вчителів, які могли б охопити навчанням усіх дітей віком від 6 до 14 років. Дітям майже повністю не вистачало навчальних посібників, підручників, при­ладдя, зошитів. І все це залишалося поза увагою офіційної вла­ди. Місцеві й повітові шкільні ради та громадські шкільні інспек­тори своїх функцій не виконували.

Одну з важливих причин антипатії сільського населення до школи Ю. Федькович вбачав у підручниках, де навчальні пред­мети викладалися в малодоступній сільським дітям формі. Представлений у них матеріал був більше зрозумілий міським дітям. До того ж ці підручники були написані жаргоном, дале­ким від народної освіти, їхні автори намагалися затерти най­кращі, найблагородніші риси народного характеру, все духовне життя народу, його усну поезію. І це їм вдалося. Цілком зрозу­міло, робить висновок письменник, що коли школа буде байдуже ставитись до підручників, їхніх змісту і форми, вона не зможе виконати свого завдання — перенести знання в селянські хати і викликати у селян прихильне ставлення, любов і пошану.

Видатний український педагог закликає будувати рідну шко­лу й національну систему виховання своїм розумом і своїми руками, виявляючи при цьому громадську активність. Він постій­но боровся за справді народну українську школу, яка б сприяла піднесенню культурно-освітнього рівня та національної свідо­мості народу, дбала про плекання історичної пам’яті поколінь та справжнього патріотизму через вивчення рідної мови й україно-буковинства. Цьому сприяли й написані ним художні твори про українських національних героїв Олексу Довбуша, Богдана Хмель­ницького, Лук’яна Кобилицю, про рідний Буковинський край і Україну (вірші «Україна», «Гуцулка», «Слова Ігоря», балада «Довбуш», поема «Лук'ян Кобилиця», драма «Довбуш»).

Письменник прагнув реорганізувати наявну в той час на Буко­вині відсталу систему освіти відповідно до потреб української нації, вимог передової педагогічної думки. Яскравим свідченням цього Шляхетного наміру є його промова на повітовій вчительській конференції у м. Вижниці 30 березня 1871 p., викладений ним новий навчальний план, який передбачав широку гуманітарну і природ­ничу підготовку учнів, національне виховання, а також проект зміни у шкільних книжках етимологічного правопису на фоне­тичний. Перспективні наміри цього аспекту викладені також у його доповідній записці «Про школу й шкільні підручники» .

Особливу увагу звернув Ю. Федькович на початкову школу, яка закладає фундамент національної освіти й виховання учнів. Він радив учителям «більше уваги і часу приділяти каліграфії, яка в тій чи іншій мірі занедбана всюди», частіше практикувати домашні письмові роботи. Він передбачав, що відповідні зміни у змісті на­вчання й виховання відбудуться на основі розробки й впроваджен­ня нових шкільних програм й українських підручників. Оскільки в тогочасній Буковині не було ще для цього висококваліфікованих педагогів, то за створення цих книг він взявся сам.

" Буквар для господарських діточок на Буковині", створений Ю. Федьковичем у 1857 р., став знаменною віхою в історії україн­ського букварства. На відміну від усіх попередніх, він написа­ний українською мовою із застосуванням фонетичного правопи­су і перейнятий українським національним духом. Після еле­ментарних відомостей про мову та її склад було вміщено прості, зрозумілі для дітей коротенькі оповідання, в яких розповідаєть­ся про працю вчителя. Педагогічною основою букваря стали народна педагогіка, європеїзм, здобутки педагогічної науки. Він щедро насичений фольклором, розмаїтим дидактичним матеріа­лом, спрямованим на опанування грамотою й забезпечення ро­зумового і духовного розвитку учнів. На жаль, цей буквар з при­чини підколоніального становища українського народу залишився ненадрукованим. Безперечно, його потрібно видати тепер як ви­датну історичну пам’ятку української педагогіки.

Після букваря Ю. Федькович, за його словами, мав намір на­писати рахубу, відтак географію, історію, економію, правництво. Однак цим благородним намірам так і не судилося збутись.

Ідея народності виховання лягла в основу педагогічних по­глядів Ю. Федьковича. А звідси йде його педагогічний оптимізм, віра у творчі народні сили та у щасливе майбутнє України. «Я наш народ цілим серцем люблю, — писав він, — і душа моя віщує, що його велика доля жде». А у вірші «Що я люблю, в що вірую, на що надіюсь» зазначає:

Я люблю мою Русь-Україну,.

Я вірую в й будучину;

В тій то надії я живу й умру.

Як продовжувач педагогічних ідей Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, Ю. Федькович першим на Буко­вині став писати свої твори українською мовою, він вболівав за «щербату долю гуцулів» і ставав на їх захист. Високо цінував фольклор і народні звичаї як могутні виховні засоби. Сам ша­нував і збирав ці скарби народної педагогіки, уклавши збірники «Буковинські пісні з голосами», «Колядник руського народа», «Руський женчик», «Найкращі співанки руського народа на Бу­ковині», й молодь закликав до цього. «Шануйте, — писав він, — й не цурайтесь давніх наших звичаїв! Шануйте їх так, як се у других чесних народів ведеться, а буде вам слава, людям честь, по праотцях же Ваших хороша пам’ять» .

В усьому народному Ю. Федькович бачив великий виховний сенс, у національному одязі теж. Сам він ходив у простому гу­цульському вбранні. Коли староста заборонив йому приходити в ньому на засідання, то Федькович відповів: «Жию між народом, люблю той нарід і народної одежі не покину». За це він здобув велику шану й любов від народу. Односельці виявили йому ви­соку довіру, обравши війтом.

Виплекані на народній основі, твори Ю. Федьковича набули великої популярності серед народу. Значна частина з них стали народними піснями. А створена ним педагогіка щедро репре­зентувала і втілювала в життя дітей та молоді духовність україн­ського народу. В її реалізації провідна роль належала народно­му вчителеві.

Ю. Федькович про вчителя завжди висловлюється особливо поетично. Він, зокрема, зазначав: «Мистецтво розквітає і занепадає завдяки художникам, а школа — завдяки вчителям. Кожна шко­ла залежить від учителявона — його духовна фотографія». Поширення освіти серед народу — найсвятіший обов’язок педагога.

Будучи інспектором, Федькович невпинно піклувався про зміцнення економічної бази школи, про матеріальну забезпе­ченість учителя, що одержує таку заробітну плату, «якій би не позаздрив навіть конюх», про підвищення кваліфікації освітян через курси й наявність шкільних бібліотек, про вироблення педа­гогічної майстерності й творчості.

Ю. Федькович обстоював, щоб усі школи мали кваліфіковані кадри з відповідною педагогічною освітою. Його непокоїло те, що більшість учителів «навчальні предмети подає у відриві від практичного і життєвого рівня дітей». Письменник закликав учительство «серйозно взятися за піднесення школи, самостійно вдосконалювати свою педагогічну освіту», бо «педагогічно-дидак­тична наука, як і взагалі вся сучасна наука, з кожним днем все далі розвивається», тому слід «втримати себе на рівні сучасної науки, а особливо, на рівні своєї спеціальності». Він мріяв про нову генерацію педагогів і поважав учителів ерудованихпрацьо­витих, які щиро люблять дітей, дають їм ґрунтовні знання, добре виховання, плекають національну гідність і честь.

Ю. Федькович про дітей висловлював тепло і прихильно, всіляко піклувався про них. Для них він написав низку творів, зокрема казок, що належать до значної і важливої частини педагогічного доробку письменника. Серед них казки, що постали на ґрунті фольклорних матеріалів («Від чого море солоне», «Чортівська боч­ка», «Голодний чорт», «Місяці-королі» та ін.), казки літературного походження — переробки творів .братів Грімм («Гологорожечка», «Золота кісочка», «Хитрий кравчик»), Г. К. Андерсена («Підмінчє», «Іголка-угарка претонесенька») та ін. Всі вони спрямовані на прищеплення людяності й доброти, перейняті українським національ­ним духом, суто буковинським колоритом. У них — застережен­ня від розумових і моральних вад (відсталості, обмеженості, лице­мірства, користолюбства), заклик гартувати волю й характер.

Вірш Ю. Федьковича «Дитина» спонукає змалку готуватись до життя твердого, бути сильним, витривалим і відважним:

— Чого ж бо ти плачеш, дитинонько мила?

— А, ненечко-утко: котюга вкусила!

— Коли від котюги такий тобі жах,.

То ще ти на світі заплачеш, не раз.

Видатний педагог невпинно дбав про здоров’я дітей, обстою­вав фізичне виховання, категорично виступав проти тілесних покарань. Його хвилювала нестача їжі й одягу для дітей бідно­ти. Він закликав виявляти особливе піклування, тепло і ласку в ставленні до сиріт (вірш «Сироти») — виступав проти переванта­ження учнів, що загрожує їхньому здоров’ю.

Ю. Федькович вважав за доцільне навчати дітей у школі з семи років, бо «6-річні селянські діти ані фізично, ані психічно не розвинені до тієї міри, щоб успішно могли навчатись» та й справжній успіх праці вчителя приходить за умови тісного зв’яз­ку школи із сім'єю.

Традиційна українська родина у педагогічній системі Ю. Федьковича займає чільне місце. Вона є найвищою вихователькою підростаючих поколінь. Батьківсько-материнську педагогіку нічим і ніким замінити не можна. Тепло домашнього вогнища при доброзичливих стосунках і взаємообов'язках між батьками і дітьми, братами і сестрами, родичами й свояками — найкра­щий засіб плекання високої духовності й гуманізму, національ­ного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. В аль­тернативі військова повинність в австрійській армії і обов’язок перед родиною гору беруть родинні почуття й любов до рідної домівки (вірші «Рекрут», «Святий вечір», «Дезертир», «Ой вийду я з хати», «Співанка», «Трупарня», «Нічліг», «Болить мене голо­вонька», «Новобранчик» та ін.). Твори письменника про укра­їнську родину перейняті глибоким психологізмом і палкою си­нівською любов’ю до неї, переживаннями за її гірку долю в умо­вах колоніальної підневільності.

Ю. Федьковича тривожили хиби в домашньому вихованні - потакування в бешкетництві й пустощах, пияцтво батьків і веш­тання дітей побіля них у корчмах, зневага до батьків, дитячий непослух, лихослів'я. Таке домашнє виховання він називає «недисциплінованим», яким «закладаються основи жалюгідної за­недбаності сільського населення» .

Тому письменник закликає педагогів повернутись обличчям Д° РОДИННОЇ педагогіки й поширювати педагогічні знання серед Селян, батьківбудити у своїх дітей потяг до знань, любов до школи й повагу до вчителів. Таким чином, цілком справедливим є твердження Осипа Маковея про те, що Юрій Федькович «випереджував своїх сучасників на Буковині на цілі десятки літ». Серед педагогічних кіл він мав чимало прихильників і послідов­ників.

Цікава доля вчителя Шевченкового часу, який офіційно мав ще й ступінь доктора богослов’я, Сидора Івановича Воробкевича (1836−1903). Він народився на Буковині в родині вчителя богослов’я, на десятому році життя вже лишився круглим сиро­тою. По закінченні семінарії С.І. Воробкевич приймає приходи Давидени, Руську Молдавицю (Південна Буковина), а з 1867 р. отримує посаду вчителя співу в Чернівецьких семінарії і гімназії. По закінченні Віденської консерваторії (1869 р.) стає учителем музики і співу в середніх навчальних закладах, керує народними хорами, а із заснуванням Чернівецького університету (1875 р.) стає його викладачем по класу постановки голосу, хорового співу, диригування. С.І. Воробкевич записав і опублікував сотні україн­ських, румунських і молдавських народних пісень, які почав зби­рати з 14-річного віку і продовжував усе своє 67-річне життя.

Володимир Олександрович Кобилянський (1895−1919) зі свідоцтвом про складені іспити на помічника народного вчите­ля поїхав учителювати до сіл Буковини та Галичини. Зберегло­ся мало відомостей про учительську діяльність та й взагалі про коротке життя В. О. Кобилянського, але ті, що випливають з його поетичних творів, свідчать про глибокі патріотичні переконання, про прагнення виховувати молодь На образах Олекси Довбуша і Лук’яна Кобилиці, опришків і гайдамаків — лицарів свободи, до яких він ставився як до національних героїв.

Буковина дала Україні таких відомих педагогів, як С. Смаль-Стоцький, О. Попович, Д. Харов’юк, Є. Ярошинська, І. Бажанський. Розгортанню культурно-освітнього й педагогічного руху серед буковинців сприяли товариства «Руська бесіда», «Просвіта, «Руський баян» та «Руська школа». Останнє видавало одноймен­ний педагогічний журнал, влаштовувало педагогічні курси для вчителів, друкувало шкільні підручники. Завдяки цьому на по­чатку XX ст. з усіх українських земель найкраще забезпечена школами була Буковина, бо адміністрація народних шкіл зосе­редилась у руках українців. По містах, де спочатку діяли ви­ключно німецькі школи, згодом з’явилися й українські.

Задовільно розвивалося й середнє шкільництво, бо в Чернівцях і Кіцмані діяли німецько-українські гімназії, у Вижниці суто українська, а у Вашківцях — приватна українська хлоп’ячій семінарії в Чернівцях у 1910 р. утворено три рівно-рядні відділи — український, німецький і румунський. У 1907 р. товариство «Українська школа» заснувало в Чернівцях приват­ну вчительську семінарію для дівчат.

У Чернівецькому університеті (заснований у 1875 р.) від са­мого початку була кафедра української мови і літератури, а на богословському відділі - дві українських кафедри.

Активно діяли на Буковині й бібліотеки — «Бібліотека Моло­дої України», «Січ», «Світова бібліотека», «Учительська» та ін.