Західно-українські землі в умовах депортацій повоєнного періоду

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Сумський державний університет ім. А. С. Макаренка

Історичний факультет Кафедра історії України Курсова робота Західно-українські землі в умовах депортацій повоєнного періоду Виконав:

студент 043 гр.

Щербан Володимир Васильович Науковий керівник:

Ст. викл. Товстуха П. В.

Суми — 2011

Зміст Вступ Розділ 1. Політика депортації як спосіб врегулювання післявоєнних питань в СРСР Розділ 2. Особливості здійснення переселення

2.1 Депортація поляків

2.2 Депортація українців Розділ 3. Переселенська акція «Вісла»

Висновки Список використаної літератури

Вступ Актуальність. Складність та багатогранність стосунків між Україна і Польща між цими країнами з особливою увагою намагаються дослідити вчені саме сьогодні. На жаль, наші відносини із цими сусідами не завжди були такими як би хотілось. Вони мали як світлі так і темні смуги. Однією із чорних сторінок в історії України була операція «Вісла.» Воз'єднання українських земель, здійснене в повоєнний період, привело до встановлення контролю на західних теренах радянської України.

Історіографічна база.

Тепер, коли розсекречено архівні матеріали, відкрилися можливості для ґрунтовного вивчення і аналізу проблеми депортації і репатріації населення України і Польщі, виявлення справжніх причин і наслідків цих трагічних процесів [14, с. 39].

Депортації українців з їхніх етнічних земель у Польщі не знайшли належного відображення в радянській історичній науці. Тільки в роки незалежності започатковано видання збірників документів, матеріалів і спогадів про переселення українців із Закерзоння [23, с. 124].

Таке «незручне питання», як переселення людей у післяокупаційний період з території західних областей України до Польщі та з Польщі на територію УРСР довгий час замовчувалося [19, с. 188]. Проте історіографія дослідження вказаної проблеми є величезною як із польської, так із української (в т. ч. діаспорної) сторони. Тут варто відзначити праці таких науковців як К. Новаковський, М. Зюльковський, Л. Корда, Г. Грицюк, Є. Місило, С. Ткачов та ін.

Із напрацювань істориків, опублікованих у журнальних статтях, можна відзначити праці Я. С. Макарчика. Попри ідеологічні штампи і стереотипи, вони стали дороговказом для дослідників повоєнної історії Західної України. Публікації в історичних журналах О. Гараня, С. Кульчицького та інших дали поштовх для розробки більш детальних досліджень. В цих роботах розглядалися окремі аспекти переміщень населення західноукраїнських областей, формування органів влади, зміни етно-національного складу шляхом депортацій політичних опонентів. Більш поглибленим дослідженням подій в Західній Україні займається київський професор В. Сергійчук та тернопільські дослідники Б. Лановик, С. Ткачов, В. Кіцак, Й. Свинко та інші.

З опублікованих джерел слід відзначити тритомну працю групи львівських вчених Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України «Депортації», упорядниками якої є Ю. Сливка, І. Білас, В. Голяк, М. Ковальчук, М. Литвин, Я. Лялька, О. Луцький, П. Максимук, К. Науменко, І. Патер, О. Стасюк. У тритомнику публікуються документи, спогади та інші матеріали про репресії та депортаційні акції періоду Другої світової війни та встановлення в Західній Україні тоталітарного режиму, про примусове виселення українців із Закерзоння (внаслідок операції «Вісла») та поляків і євреїв із Західної України у 40-х — на початку 50-х років. Депортації українців з їхніх етнічних земель у Польщі не знайшли належного відображення в радянській історичній науці. Тільки в роки незалежності започатковано видання збірників документів, матеріалів і спогадів про переселення українців із Закерзоння.

Дані державних архівів Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, монографічні публікації українських та польських науковців, котрі базовані на джерела центральних архівів України і Польщі, відтворюють соціальні трансформації внаслідок українсько-польського переселення 1944;1946 рр.

Об'єкт: Соціально-політичне становище західноукраїнських земель в повоєнний період.

Предмет: політика депортацій в стані міждержавної політики.

Мета: дослідити соціально-політичні та культурні зміни в процесі переселень в західно-українських землях.

Завдання поставлені в роботі:

· Охарактеризувати міждержавну політику яка спричинила процесуальне явище депортацій;

· Висвітлити особливості здійснення переселень через характеристику настроїв поляків та українців;

· Описати результати здійснюваної депортаційної міждержавної політики.

Розділ 1. Політика депортації як спосіб врегулювання післявоєнних питань в СРСР В історії України радянського періоду важливе місце належить більшовицькій національній політиці. Суперечності між офіційно проголошеним федералізмом та унітарним змістом Союзу РСР постійно давалися взнаки, о'єктивно створюючи підґрунтя для національних конфліктів.

Під час Другої світової війни в центрі уваги польського політикуму були проблеми Західної України, яка у міжвоєнний період входила до складу Речі Посполитої. Практично всі польські партії і угруповання виступали за те, щоб ці землі залишилися у складі Польщі після закінчення Другої світової війни [26, с. 117]. Територія Галичини розглядалась ними як невід'ємна частка «польськості», стверджувалося, що саме поляки захистили східногалицьку землю від татарських і турецьких завойовників, небезпеки загарбання Росією і тотальної русифікації. «Руська» земля Галичини подавалась як пантеон цвіту польського лицарства, а відтак — була напівмістичною святинею, втрата якої прирівнювалась до національної катастрофи. Треба зауважити, що українців депортували з їхніх етнічних земель, поляків — ні. Під час депортації, як з радянської, так і з польської сторони застосовувалися численні зловживання і наруга над переселенцями [26, с. 117].

Як зауважував І. Пелльо: «Від часу татарських нападів в Україні не знали такого лиха й знущань, такого грабунку, як після Другої світової війни від комуністичної влади» [27, с. 286].

Перегляд кордонів у Європі в ході Другої світової війни супроводжувався грандіозною етнічною чисткою. А. Гітлер обрав її знаряддям фізичне знищення слов’янських народів з тим, щоб зробити їхні землі «життєвим простором для німців». Й. Сталін здійснював чистку шляхом депортацій [17, с. 13]. У цій системі депортацій опинилась і Україна.

На користь виселення з Польщі національних меншин висловлювалися польські комуністи, які хотіли бачити майбутню Польщу однонаціональною державою. Це розглядалося також як метод розв’язання назрілих національних проблем, в основному українського питання, яке особливо стало актуальним у роки війни. Погляди польських некомуністичних політичних угруповань зі Східної Галичини збігались з намірами польських комуністів. Вони теж були за переселення українців після війни до СРСР, чи за розпорошення їх у центральній і західній частині Польщі [34, с. 29]

Правових основ здійснення депортаційно-переселенських акцій абсолютно ніяких не було. У вересні 1944 р. тодішня УРСР не була суб'єктом міжнародно-правових відносин, і не мала жодних повноважень підписувати міжнародно-правові угоди. Тодішнє керівництво Польської держави теж не мало права і повноважень підписувати цю угоду, будучи тимчасовим носієм влади. Як держава і як адміністративний аппарат вона ще не була сформована. Справжній і легітимний уряд Польської держави знаходився не на теренах звільненої від нацистів Польщі, але окупованої радянськими військами, а в Англії. Задумана сталінською тоталітарною системою та польським «народно-демократичним» режимом акція геноциду мала на меті ряд цілей. Припинялося функціонування небажаного тоталітарному режиму вогнища українського національного руху, що його репрезентувало населення «східних кресів» колишньої Польської держави. Прокомуністичні керівники тодішньої Польщі демонстрували Сталіну покірність і свою згоду обрати соціалістичний шлях розвитку. Вони також загравали з шовіністично спрямованими елементами у своїй країні, які хотіли бачити повоєнну Польщу без будь-яких національних меншин, в тому числі понад мільйонної української [3, 215].

" Велике переселення двох народів", задумане Сталіним, та їх відображення в Угоді між урядами Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) від 9 вересня 1944 р. було зумовлене насамперед проблемою українсько-польського кордону.

Ще під час переговорів, які провів у Москві влітку 1944 р. Сталін з керівниками Крайової Ради Народової, були порушені питання, пов’язані зі східними кордонами Польщі. Якщо закордонний польський уряд, що діяв з початку війни в еміграції, наполягав на тому, щоб після розгрому Німеччини територія Польщі була відновлена у кордонах 1 вересня 1939 р., то ПАНВ, фактично сформований у Москві з метою проведення в майбутньому соціалістичних перетворень у країні, визнавав як східний кордон Польщі «лінію Керзона» .

Остаточне рішення про східні кордони Польщі було прийнято на Ялтинській конференції і документально оформлено за підписом трьох держав — Радянського Союзу, США і Великобританії. Тим часом «велике переселення народів розпочалося вже у вересні 1944 р. 9 вересня 1944 р. в Любліні голова уряду УРСР М. Хрущов і керівник ПКНВ Е. Осубка-Моравський підписали угоду про переселення українців із Закерзоння до УРСР, а поляків — до Польщі. З польського бокуна згаданих вище територіях проживало 1 061 920 чоловік, ареал становив 19 5000 кв. км [19, с. 188].

Ця угода була наслідком реалізації рішень конференції в Тегерані і першим заходом із підготовки до встановлення нових кордонів в Європі. Далі йшли рішення Ялтинської і Постдамської конференцій про переселення німецького населення з Польщі та Чехословаччини, переселення між Чехословаччиною, Угорщиною та Україною.Згідно з цією угодою були створені головні представництва уряду УРСР у справах евакуації польського населення — відповідно по два в Луцьку (О. Цоколь і В. Вольський) і в Любліні (М. Підгорний і З. Беднаж). Однак основну роль у цій акції відіграли органи НКВД в особі заступників головних і районних уповноважених як у Польщі, так і в Україні. Очевидно, не особливо розраховуючи на «добровільність» переїзду, творці цієї акції прагнули спиратися на реальні сили для втілення в життя цієї угоди.

Взаємне переселення великих мас людей, до 9 вересня навіть ще не опублікованих, мало було проведене в дуже короткий термін — з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р.

Уряд СРСР особливо поспішав з обміном громадян, тому що національна ворожнеча та марна боротьба між польським та українським населенням посилювалася й створювала додаткові труднощі для Червоної Армії при вирішенні військово-політичних завдань на польсько-українському прикордонні.

Офіційно переселення чи виселення називалось евакуацією «добровільною, і тому примус не може бути ні прямо, ні посередньо». Як показали подальші події, принцип добровільності часто порушувався і не зрідка мало місце примусове переселення. «На початку переселення в СРСР, — зазначає польський історик З. Ковалевський, — мало до певної міри добровільний характер. Виїжджали малосвідомі (москвофільські) і прокомуністичні елементи. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору» .

Відомо, що Холмщина, Посяння і Лемківщина — це українські землі, які ввійшли до складу Польщі внаслідок встановлення кордону між Польщею та УРСР 1919 р. Цей кордон дістав назву «лінія Керзона» за прізвищем міністра закордонних справ Англії (1920 р. Під час радянсько-польської війни радянський уряд під тиском Англії зупинив наступ своїх військ на цій лінії, а територія за лінією Керзона дістала назву «Закерзоння»).

Відповідно до радянсько-польського договору про дружбу та кордони від 28 вересня 1939 р. Холмщина, Посяння і Лемківщина відійшли німцям і були включені в створене фашистами польське генеральне губернаторство. Остаточно польський східний кордон з СРСР було визначено на Ялтинській конференції. Договір про встановлення кордону по «лінії Керзона» було ратифіковано 16 серпня 1945 р.

Крайовий провідник ОУН в Закерзонні Ярослав Старух, безпосередній учасник тих подій, зазначав, що «по інструкціях згори польські міліції… кинулись тероризувати, щоб змусити негайно до виїзду. В тій акції виступили всі поляки, і „білі“, і „червоні“, конкуруючи взаємно в свойому протиукраїнському шовінізмі і тероризмі» [5, с. 95].

Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 р. з території СРСР добровільно виїхало чимало поляків, які побажали оселитися на батьківщині. Однак, значна частина їх залишилася в СРСР. Що ж стосується Польщі, то 21 вересня 1944 р. нова комуністична влада видала інструкцію, згідно з якою переселенню з території Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української, білоруської і російської національностей, що проживали в південно-східній частині країни, тобто в Закерзонні. Людей виселяли з тих місць, як зазначає С. Лузни, — «по одній причині: вони не були поляками» [5, с. 95].

Таким чином, наслідком «наслідування трофеїв» війни стало визначення кордонів за етнічним принципом із трагічними наслідками для двох сусідніх народів України і Польщі - насильницьке виселення, репресії і шовіністичний терор.

Розділ 2. Особливості здійснення переселення

2.1 Депортація поляків Після приходу радянських військ (22 липня 1944 р.) керівництво Армії Крайової (АК) польської зайняло вичікувальну позицію…до зв’ясування намірів нової влади. Із часом АК більш чітко окреслила свою позицію, розглядаючи більшовиків як воєнних союзників і політичних ворогів.

Радянська влада зробила спробу здійснити набір серед польського населення в добровольчу армію ім. Т. Костюшка. Але ці «добровольці», як вказував один з представників влади, не могли «зрозуміти всю глибину і значення братньої допомоги, яку надає Радянський Союз польському народові». До кінця 1945 р. Докорінно змінити антирадянські настрої поляків не вдавалося.

Однак оцінювати «польське питання» виключно через кризу двосторонніх радянсько-польських стосунків — значить, бачити лише частину проблем. Геополітичний пасьянс склався таким чином, що «польське питання» виявилося у фарватері загальної лінії Москви на зміцнення власних позицій у повоєнній Європі. Це був засіб тиску на союзників і компенсації за морально-політичні втрати за підтримку Францією й Англією Варшави у міжвоєнний період [10, с. 14].

До волі швидко радянська влада перестала загравати з поляками. Одним із перших заходів у цьому напрямі, розроблених першим секретарем Львівського обкому КП (б)У І. Грушецьким, було видання 3 серпня 1944 р. Документа «Про заходи у галузі національної політики в місті Львові». Зміст його зводився до кількох основних завдань: провести «добровільний» переїзд українського населення з польської території в Львівську область; запропонувати «добровільне» переселення поляків з території УРСР на територію ПНР та найважливіше — провести масовий набір робітників й інтелігенції з східних областей України для переїзду на постійне місце проживання в західній області, особливо у Львів [18, с. 116].

Згідно з Угодою про взаємне переселення, Сторони Угоди брали на себе зобов’язання надати переселенцям, які прибули до їх країн, грошові позики в сумі 5000 радянських рублів, або ж еквівалентну суму в польських злотих. Кожному евакуйованому дозволялося перевозити з собою продукти харчування, господарський реманент, побутове майно загальною вагою до двох тонн та гроші до 1000 рублів, а селянам також худобу: коней, овець, свиней, домашню птицю тощо. Житлові і господарські будівлі, полишенні переселенцями, земля, ліс, луки угіддя та окремо посіви підлягали опису та внесенню в необхідні для евакуації документи з тим, щоб після їх пред’явлення за місцем прибуття переселенці могли отримати відповідну компенсацію, тобто двір, житло, землю, або грошову суму чи моральну компенсацію. За кожний залишений за місцем попереднього проживання гектар посіву переселенець мав одержати на місці прибуття чотири центнери зерна [22, с. 103].

Після підписання Угоди в областях України проводились облік польського населення, що мало підлягати евакуації, а також реєстрація тих, хто «добровільно» зголошувався на виїзд.

За період 1944;1946 рр. з території УРСР до Польщі переселено 789 982 поляка (з Волинської області - 64 798 осіб, Рівненської - 69 075, Тернопільської - 233 617, Станіславської - 77 930, Львівської - 218 711, Дрогобицької - 115 278, Чернівецької - 10 573) [10, с. 37].

На виконання згаданих угод між Польщею та СРСР на території західних областей України було взято на облік 310 989 родин польських громадян (до 17 вересня 1939 р.) (885 302 особи), з яких виїхало 283 499 родин (810 415 осіб). З них 94,5% були етнічними поляками, 4% - євреями, 1,2% - українцями, 0,3% - росіянами [10, с. 37].

Внаслідок масового виселення поляків суттєво змінилася конфесійна структура населення в західних областях України. В результаті здійснення взаємо евакуації із 1007 костьолів, що функціонували в Україні на 1 січня 1944 р., діючими залишились 165, припинили своє існування всі 43 католицькі монастирі; із 1099 діючих римо-католицьких громад і 754 священників, зареєстрованих на 1 січня 1945 р. в західних областях України, до кінця року залишилося 227 громад і 135 священнослужителів, а до 1 липня 1946 р. кількість останніх зменшилась більш як удвічі і становила всього 62 особи [10, с. 37].

Таким чином, поляки України здебільшого не бажали покидати рідні терени, але радянська влада та відділи УПА примушували поляків перебиратися на територію Польщі [30, с. 124].

2.2 Депортація українців депортація переселення поляк українець Як тільки Червона Армія увійшла на довоєнні землі, які до 1939 року були у складі Польщі, власті СРСР і Польщі у Москві схвалюють рішення, яке для широких мас українців і поляків виявилося несподіваним: взаємне переселення. 9 вересня 1944 р. у Любліні була підписана «Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» .

Одним розчерком пера, за традиційним більшовицьким взірцем вдалося зробити те, про що мріяли польські націоналісти роками. Ще йшла війна, ще не були встановлені кордони, а Польща на основі цього документу одразу позбулася близько 600 тисяч українців. Шляхом обіцянок щасливого життя у вільній Україні, свободи національного розвитку, методами залякування і обману, а в багатьох випадках і провокацій, вдалося за короткий термін переселити десятки тисяч українців до УРСР і сплюндрувати квітучий край за Сяном [17, с. 15].

Термін переселення українців з Закерзоння до УРСР завершився в липні 1945 р. та уряди УРСР і Польщі продовжили дію угоди, хоча значна частина жителів краю відмовилась покидати рідні землі. В останньому значну роль відіграла агітаційна та бойова діяльність УПА.

Провідники оунівського руху переконалися тоді, що всі верстви польського суспільства виступають за те, аби українське населення Закерзоння покинуло батьківські терени. Особливо прикметним у цьому плані було звернення люблінського воєводи В. Рузги до українського населення з вимогою переселятися в радянську Україну, видане в травні 1946 року. У цьому документі вказувалось навіть те, ніби «Польща змінила свої кордони на сході, щоб українське і білоруське населення могло бути в своїй Батьківщині. Питання про національні меншості більш не повинно існувати в Польщі. Отже, виїздіть до своєї Батьківщини України, щоб там мати змогу спокійно жити і сприяти своїм трудом розвиткові свого народу» [29, с. 15].

Аби прискорити темпи переселення і вкластися в новий термін (визначений до 1 серпня 1945 р.), головний уповноважений уряду УРСР по переселенню М. Підгорний 4 липня 1945 р. звернувся з листом до прем'єр-міністра польського уряду Осубка-Моравського, де зазначав, що в ряді повітів, зокрема Любачівському, Ярославському, Перемишлянському, Лисковському, Грубешівському, Влодавському, Томашівському, евакуація українського населення фактично зупинилася, оскільки в цих повітах створились політичні обставини, за яких українське населення позбавлене можливості вільно заявляти про бажання евакуюватися. Причину цього М. Підгорний в діяльності формувань УПА та Армії Крайової, які стали на перешкоді переселенської акції.

Польські частини спільно з радянськими прикордонними підрозділами та відділами НКВС брали безпосередню участь у насильницькому вивезенні українського населення. Про це свідчать спогади тих українців, які пережили всі страхіття перевезення. Так, А. В. Халанич згадує: «В 1945 році, польська регулярна армія спалила наше село Кальницю. Мою маму розстріляли і багато людей. Так ми жили на цьому згарищі, хто яку будку збив і так жив, а хто подався на друге село, так мучився народ, голод, холод… В травні 1946 року приїхала так звана карна експедиція, котра не рахувалася з людьми, збивали людей і гнали як послідніх собак, гнали на станцію. На станції сиділи під голим небом, під дощем по дві-три неділі, а то й місяць. Дальше грузили, як худобу, в товарні вагони і везли без води, без гарячої їжі, люди по дорозі мліли, вмирали» [7, с. 98].

У серпні 1945 р. Москва підписала й опубліковала офіційно договір з Польщею про визнання лінії Керзона українсько-польським кордоном і про «добровільне» виселення приблизно мільйона українців з Закерзоння.

З вересня 1945 р. на територію південно-східної Польщі було спрямовано три дивізії Війська Польського (ВП), основним завданням яких було здійснення переселення українців. Підтвердженням цього служило рішення Воєводського комітету безпеки в Жешові, який наказав виділити 2/3 особового складу полків для акції переселення. Для виселення українців були задіяні всі силові структури комуністичної Польщі — Військо Польське, «Міліція обивательска» (МО), «Ужонд Безпеченьства Публічнєго» (УБП), «Охотніча Резерва Міліції Обивательськей» (ОРМО), «Баталіоне Хлопське» (БХ). Активно проявили себе Національна Організація Військова (НОВ), Національні Збройні Сили та інші. Почалася ворожа пропаганда проти українців на території Польщі. Уряд Польщі, всупереч рішенню, прийнятому на Варшавській конференції, направив на українські землі 3 дивізії піхоти з метою примусового вивезення українців на територію УРСР. Запалали цілі села на Лемківщині, Надсянні, Холмщині. Так у селі Піскоровичі загинуло 720 осіб, а у с. Павлокома — 365, у с. Малковичі — 140, у с. Вільшани — 18 українців. Згоріли цілком с. Завадка, де під час акцій вбито 32 особи, і с. Кальниця, де загинуло 20 осіб. Делегатів Варшавської конференції заарештували, українські комітети ліквідували. З вересня 1945 року до липня 1946 року виселили 280 000 українців. Згодом депортували 482 880 українців [32, с. 30].

У протоколі Політбюро ЦК ПОРП окремим пунктом визначена сутність акції переселення, як «репресивна». В рамках цієї акції проти українського населення прийнято постанову: операцію виселення («Вісла») узгодити з урядом Радянського Союзу та Чехословаччини [8, с. 43]. Управління громадської безпеки в Жешові рекомендувало навіть переселяти мішані родини, якщо батько не був поляком. Такий підхід органів влади до переселення спричинився до того, що воно набрало рис депортації. За участю військових підрозділів було виселено понад 260 тис. осіб [31, с. 31], а всього у 1944—1946 рр. до УРСР було виселено майже 500 тис. українців. Причому депортація не оминула навіть тих західних українців, які служили у Червоній Армії [25, с. 49].

Люди опиралися насильницькому виселенню, однак під впливом жорстоких дій Війська Польського, голоду, хвороб, по грабунків змушене було виїздити до УРСР. Чотири рази польські військові підрозділи спільно із загонами НКВС робили облави на с. Завадка Мороховська (Сяноцький повіт). Село було вщент спалене, пограбоване, загинуло багато людей, зокрема дітей та старих. 28 березня 1946 р. під час проведення другої облави частина жителів втекла до лісу, а частину зігнали на площу перед школою, і тут капітан НКВС виголосив промову, в якій заявив, «що вистріляє всіх до одного за те, що село не хоче йти під совєтську власть» .

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що в ситуації депортації як українські, так і польські виселенці потерпали від терору та загально-тяжких умов за якими здійснювався процес переселення. Результатами здійснюваної депортаційної міждержавної політики стали соціально-аграрна криза, переслідування та репресії, цькування непереселенців.

Розділ 3. Переселенська акція «Вісла»

Кульмінаційними моментом польсько-українського конфлікту була операція «Вісла», скерована проти українців Закерзоння і відділів УПА, які обороняли українське населення від насильницького виселення з автохтонних прадідівських земель. Як зазначалося на розширеному засіданні Української Всесвітньої Координаційної Ради в Києві 22 серпня 1996 р., до вересня 1946 року з території Польщі виселено в Україну 488 662 особи. Залишилося на своїх землях ще близько 200 000 осіб, на яких, власне, і чекала кривава акція «Вісла» [14, с. 40].

Політика польської комуністичної влади щодо українців здійснювалась відповідно до загальної концепції творення в Польщі однонаціональної держави. Планувалося досягти цього насамперед переселенням українців в УРСР, а пізніше, в ході акції «Вісла» — на західні і північні землі Польщі, де вони мали швидко полонізуватися. 23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПОРП ухвалило створити для українського населення концтабір у Явожні [2, с. 19]. Оскільки Договір про переселення українців і поляків між ПНР і УРСР (після дворазового його подовження) перестав діяти, а уряд УРСР вже не хотів його подовжувати, треба було шукати інші шляхи ліквідації української меншості на території Польщі. І перші проекти переселення решти українського населення, на так звані «одзискане» землі (полишені німцями польські землі на Одері та у Східній Прусії, що входили до складу Німеччини) було представлено першому секретареві ЦК ПОРП В. Гомулці ще в листопаді 1946 р.

Уже в лютому 1947 р. заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал С. Моссор чітко висловився з цього приводу: «Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями по цілих повернених землях, де швидко асимілюються». Тому безпідставною є поширена думка, що акція «Вісла» була пов’язана з убивством віце-міністра оборони Польщі генерала К. Свєрчевського (28 березня 1947 р.). Це лише прискорило реалізацію цієї акції, бо вже наступного дня Політбюро ЦК ПОРП прийняло постанову: «Швидкими темпами переселити українців та змішані сім'ї на воз'єднані землі (перш за все до Південної Прусії), не утворюючи груп і не ближче, ніж за 100 км від кордону» [14, с. 41]. 28 квітня 1947 року оперативна група «Вісла», що налічувала близько 20 тисяч солдатів, функціонерів управління громадської безпеки і громадської міліції, розпочала виселення українців [37, с. 157]. Акція, що означала заперечення будь-якого права людини, намір знищити духовні корені українського народу шляхом його тотального виселення, охопила територію 19 500 кв. кілометрів — Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя… Тут від доби Київської Русі постійно проживали єдиною спільнотою українці [9;89]. Того дня шість дивізій Війська Польського оточили українські села, а відділи НКВС і Чехословацької прикордонної сторожі заблокували кордони на сході і півночі. О 4-й годині ранку операційна група «Вісла» під командуванням генерала Моссора приступила до вивезення українців до воєводств північної і західної Польщі. Згадана кількість війська розраховувалась на основі того, що військові органи не брали до уваги чисельність відділів УПА, а лише плановану до виселення кількість сіл в районі «S» — Сянік. Розподілили вони по 20—50 солдатів на одне село плюс 30—150 — особовий відділ на кожний з 28 підрайонів, на які припадали від 6 до 21 сіл. Такий розрахунок сил свідчить про те, що основною метою акції «Вісла» було виселення українців, а не боротьба з УПА. Отже, нічого дивного, що безпосередні дії проти УПА відійшли на другий план. Міністр національної оборони маршал Польщі М. Роля-Жимєрський звернув на це увагу командуючого оперативною групою (ОГ) «Вісла» генерала С. Мосора. Всього військо депортувало близько 150 тисяч українців, яких було оселено в Ольштинському, Щецінському, Вроцлавському, Познанському, Гданському і Білостоцькому воєводствах (назви дані згідно з адміністративним поділом Польщі від 1946 р.). Акцію було поширено на всі українські сім'ї, без огляду на ступінь лояльності і політичної приналежності. Переселенню підлягали також сім'ї українців-офіцерів і солдатів Війська Польського, працівників органів безпеки та демобілізованих фронтовиків.

Акція «Вісла» тривала з 28 квітня до 12 серпня 1947 року. За цей час з українських етнічних земель у Польщі виселено на північно-західні землі 140 575 осіб української національності та змішаних польсько-українських сімей [12, с. 40]. Операція розпочалася, коли люди засіяли свої поля, а нового врожаю ще не зібрали. Все треба було залишити і виїжджати з тим, що можна було покласти на віз, а найчастіше, нести в руках. На новому ж місці — в колишніх німецьких областях — українці знайшли все знищене війною [32, с. 30].

У польських селах українське населення було розпорошене по 2−3 родини і без права повернення додому. В Ольштинському повіті переселення робили повторно, бо виявилося, що в одному регіоні було занадто забагато українських родин. Людей поселяли в зруйнованих хатах, бо все краще було захоплене місцевими і приїжджими відразу після війни. Евакуйовані довгий час були в шоці, вони надіялись на скоре повернення додому. Деякі господарі, молодь таємно повертались до своїх осель, доглядали рештки господарки, урожай, щоб запастися хлібом на зиму. Але їх відразу ловили й повертали назад, а частіше відправляли в Явожно.

В акції «Вісла» брало участь 120 000 чол. польського війська і різноманітних збройних формувань. Більшовики кинули на проведення цієї акції танкову дивізію та спеціальні протипартизанські загони і заблокували українсько-польський кордон, чехи вислали одну гірську бригаду, декілька піхотних дивізій і старшинську школу з Праги. І все це проти 2,5—3 тисяч вояків УПА! На фоні безперервних боїв з УПА йде масове насильницьке виселення українців. Спалення українських сіл, вбивства українців, що опирались виселенню, ув’язнення 4000 українських жінок, дітей та людей похилого віку в концентраційному таборі в Явожні — основні риси депортації українців. На середину 1947 року депортація, в основному, була закінчена.

Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбу УПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому Головнокомандувач УПА Р. Шухевич вирішив припинити боротьбу на Закерзонні.У зв’язку з репатріацією поляків з України та українців з Польщі активізувалась діяльність АК. Причому у цей період часто АК діяла спільно з УПА проти заходів радянської влади. Загалом за весь післявоєнний період з СРСР в Польщу було переселено близько 2,3 млн поляків. Таким чином, насильницька акція під кодовою назвою «Вісла» залишається однією з найтрагічніших сторінок в історії українського народу. 3 серпня 1990 року Сенат Польщі засудив її, але величезний пласт юридичних питань у зв’язку з цією акцією ще чекає свого розгляду польським сеймом [33, с. 296].

Висновки Роблячи загальні висновки хочеться наголосити на наступному.

Міждержавна політика в повоєнній Європі спричинила до різкої міжнаціональної політики, ціною за нею було укорінення Радянської влади в відвойованих «етнічних межах» підвладної Радянському Союзу Української РСР. Задумана сталінською тоталітарною системою та польським «народно-демократичним» режимом акція геноциду мала на меті припинення функціонування небажаного тоталітарному режиму вогнища українського національного руху, що його репрезентувало населення «східних кресів» колишньої Польської держави.

Особливості здійснення депортацій чітко виразилися в настроях поляків та українців. Так, поляки яких переселяли з України мали при собі особливі привілегії - компенсації та виплати обумовлені двосторонніми домовленостями СРСР та ПНР, тоді як українці утискалися та піддавалися значнішим репресіям, аніж поляки, не мали компенсацій. Це була напросто груба політика нагального встановлення контролю над новими «етнічно приналежними» територіями. Одним розчерком пера, за традиційним більшовицьким взірцем вдалося зробити те, про що мріяли польські націоналісти роками. Шляхом обіцянок щасливого життя у вільній Україні, свободи національного розвитку, методами залякування і обману, а в багатьох випадках і провокацій, вдалося за короткий термін переселити десятки тисяч українців до УРСР і сплюндрувати квітучий край за Сяном.

Складність та багатогранність стосунків між Україною та Польщею з особливою увагою намагаються дослідити вчені саме сьогодні. На жаль, наші відносини із цими сусідами не завжди були такими як би хотілось. Вони мали як світлі так і темні смуги. Однією із чорних сторінок в історії України була операція «Вісла.» Аналізуючи її, можна зрозуміти, що вона стала ганебним актом стосовно українців. Дана акція була закономірною на той час репресивною операцією польського комуністичного режиму проти українського населення на території Польщі в 1947 році. В першу чергу вона полягала в примусовій депортації українців з Лемківщини, Осяння, Підляшшя й Холмщини на території у західній й північній частинах Польської держави, які до 1945 року належали Німеччині. Здійснена польською владою депортація, мала на меті депортацію українського населення з його етнічних територій на інші «вільні німецькі землі». Виселення супроводжувалось руйнуванням пам’ятників культури українців та іншої багатої спадщини української культури.

Список використаної літератури

1. Аркуша О. Від «подоляків» до «ендеції» (еволюція польсько-українськихвзаємин на зламі XIX-XX ст.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ столітті: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21−22 листопада 1996 р.). — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — С. 83−87.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917;1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. Кн. 1. — Київ: Либідь, 1994. — 432 с.

3. Бондаренко Г. В., Савич Р. В. Вплив Другої світової війни на долю населення прикордонних територій України і Польщі // Друга світова війна і Україна: Матеріали наукової конференції (27−28 квітня 1996 р.). — К.: Інститут історії України НАН України, 1996. — С. 213−220.

4. Бухало Г. Українська Повстанська Армія на Закерзонні // Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. — Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 1998. — С. 84−87.

5. Виговський М., Кучер В. Закерзоння // Київська старовина. — 1994. — № 1. — С. 94−102.

6. Генега Р. Я. Суспільний контекст українського національного руху на прикладі етносоціальних змін в складі й становищі населення Львова другої половини 1940;х рр. // Український історичний журнал (далі УІЖ). — 2009. — № 5. — С. 139−152.

7. Дмитрик І. Записки українського повстанця. (В лісах Лемківщини). — Львів: Червона Калина, 1992. — 160 с.

8. Дрозд Р. Акція «Вісла» — метод вирішення української проблеми у Польщі // Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998. — С. 19−23.

9. Дрозд Р. Основна мета акції «Вісла» // Акція «Вісла» в контексті українсько-польських відносин ХХ ст.: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції «Вісла» (19 квітня 1997 р.). — Івано-Франківськ, 1999. — С. 41−53.

10.Друга світова війна і доля народів України: Матеріал Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 23−24 червня 2005р. — К.: Сфера, 2005. — 220 с.

11. Зимомря М., Дрозд Р. Депортаційні акції у контексті польсько-українських взаємодій // Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998. — С. 88−91.

12. Ільюшин І. Утворення та бойова діяльність 27 Волинської дивізії Армії Крайової // Україна-Польща: Важкі питання: Т. 3. — Матеріали III міжнародного наукового семінару «Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни». Луцьк, 20−22 травня 1998. — Варшава, 1998. — С. 153−178.

13. Керниця Г. Депортація українців Закерзоння 1945;1947 рр. та її передумови // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21−22 листопада 1996 р.). — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — С. 45−48 .

14. Копчак С., Романюк М. Депортація населення Польщі і Західної України у повоєнний період (1945;1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21−22 листопада 1996 р.). — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — С. 39−42 .

15. Кривуцький І. Закерзоння моє спалене // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1993. — № 10−11. — С. 42−45.

16. Криницький С. Боротьба української громадськості за ліквідацію наслідків операції «Вісла» // Акція «Вісла» в контексті українсько-польських відносин ХХ ст.: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції «Вісла» (19 квітня 1997 р.). — Івано-Франківськ, 1999. — С. 73−76.

17. Кульчицький С. Перші депортації польського населення УРСР у світлі сталінської національної політики // Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998. — С. 13−18.

18. Ленартович О. Репресивний характер реформ в західноукраїнському селі (1944;1949). // Пам’ять століть. — 1997. — № 5. — С. 115−120.

19. Ліпкан А. Г. Операція «Вісла»: минуле і сьогодення // Наукові Записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова / Укл. П. В. Дмитренко, О. Л. Макаренко. — К.: НПУ, 2000. — Ч. 4. — С. 187−197.

20. Ломницький Я. Тернистою дорогою // Дзвін. — Львів, 1993. — № 4−5. — С. 102−105.

21. Макар Ю. І. Характер та наслідки акції «Вісла» // Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття. — Київ —Чернівці, 1997. — Ч. 1. — С. 574−582.

22. Макарчук С. А. Переселення поляків із західних областей України в Польщу в 1944;1946 рр. // УІЖ. — 2003. — № 3. — С. 103−114.

23. Місіло Є. (впорядкування і редакція) Акція «Вісла». — Львів — Нью-Йорк, 1997. — 564 с.

24. Місіло Є. Українці в Польщі (1944—1947). Генеза акції «Вісла» // Україна і Польща між минулим і майбутнім. — Львів, 1991. — С. 13−14.

25. Пивовар С. Ф., Слюсаренко А. Г., Стельмах С. П. Всесвітня історія: Новітній період 1900 — 1945. — К.: Академія, 1998. — 384 с.

26. Русначенко А. Польська підпільна суспільно-політична думка про Україну і українську проблему // Сучасність. — 1999. — № 7−8. — С. 115−124.

27. Свинко Й. Депортація українців з Надсяння та її наслідки // Депортації українців та поляків: кінець 1939 — початок 50-х років: (До 50-річчя операції «Вісла») / Упорядник Юрій Сливка. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998. — С. 79−80.

28. Семчишин М. З книги Лева: Український Львів двадцятих-сорокових років. Спомини. — Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка. — 1998. — 146 с.

29. Сергійчик В. І. Український здвиг: Закерзоння. 1939;1955 / В. І. Сергійчик. — К.: Українська видавнича спілка, 2004. — 839 с.

30. Стоцький Я. В. Конфесійні трансформації внаслідок українсько-польського переселення 1944;1946 рр. // УІЖ. — 2008. — № 3. — С. 123−134.

31. Щерба Г. Депортація населення з польсько-українського пограниччя // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ столітті: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21−22 листопада 1996 р.). — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — С. 300−304.

32.Щерба Г. Діяльність УПА на Лемківщині // Державність. — 1992. — № 3. — С. 28−32.

33. Ядловський А. Депортація українського населення Закерзоння // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21−22 листопада 1996 р.). — Івано-Франківськ: Плай, 1997. — С. 293−296.Misilo E. Akcija «Wisla». Dokumenty. — Warszawa, 1993. — 524 s.

34. Skrzynecki P. Wysiedlenie ludnosci ukrainskiej z Polski w latach 1944;1946. — Warszawa, 1988. — S. 31.

35. Sorokowski A. Ukrainscy katolicy i prawoslawni w Polsce po roku 1945 // Suczasnist. — 1989. — N 3−4. — S. 14.

36. Szesniak A.B., Szota W.Z. Droga no nikad. Dzialalnosc organizacji Ukrainskich Nacjonalistow i jej likwidacja w Polsce. — Warszawa, 1973. — S. 434.