Історія та розвиток українського кобзарського мистецтва

Обласне управління культури і туризму облдержадминистрації

Донецька обласна бібліотека для юнацтва

Історія та розвиток українського кобзарського мистецтва Методико — їнформаційна розробка Укладач: Баранова Ефалія Костянтинівна Донецьк 2013

Зміст Вступ

1. Історія та розвиток українського кобзарського мистецтва

2. Кобзарі - еліта українського народу

3. Традиції кобзарства

4. Історія знищення кобзарства Закінчення

Вступ Методично — інформаційна розробка «Історія та розвиток українського кобзарського мистецтва» призначена для учнів старших класів ЗОШ та студентів ВНЗ І-ІІ ступенів акредитації і може бути використана в якості додаткового навчального матеріалу з курсів «Історія України», «Історія культури України», «Історія мистецтва», «Історія світової художньої культури».

Представлена розробка з історії та розвитку українського кобзарського мистецтва має своєю метою розкрити деякі аспекти історії українського кобзарства, з’ясувати його місце в народній культурі, показати значення у становленні сучасного бандурного виконавства, визначити роль сучасній культурній і політичній дійсності сьогодення.

Особливе місце в українському музичному інструментарії посідають кобза, бандура і ліра, виконавців на яких називали кобзарями, бандуристами і лірниками. Ці музиканти стали символом волелюбної удачі українського народу, чистоти його духовних помислів, основаних на високих моральних принципах християнства. Свої думки, погляди на історичні події й постаті, моралізаторські повчання кобзарі й бандуристи укладали у форму співу під супровід інструментів, реалізували в жанрах думи, козацької, старцівської, історичної пісні, які спиралися на глибокі історичні традиції фольклорної пісенної та інструментальної творчості.

Означене явище є феноменом української художньої культури, в цілому його ще іменують поняттям «кобзарство».

Кобзарство має довгу історію. Вона позначена періодами зародження, становлення, розквітку, занепаду і відродження в сучасній українській культурі. У кобзарських піснях і думах оспівані сторінки драматичної історії українського народу, герої національно-визвольного руху, постаті козацьких гетьманів.

Свідчення про кобзарство збереглися в музичному, образотворчому мистецтві, літературі. Але в авторських творах часто висвітлюються якісь окремі риси, подається авторське емоційне сприйняття цього явища. Натомістть немає цілісної картини щодо історії, особливостей побуту, характеристики творчості кобзарів або бандуристів. До того ж з часом, особливо в буремні роки ХХ ст., було втрачено багато власне кобзарських творів, які існували в усній формі. Довгий час дослідники, які почали цікавитися кобзарською творчостю, записували і публікували лише словесні тексти. Музична ж складова була не доступною для запису на слух. І тільки з винаходом звукозаписуючої апаратури (фонограф), що сталося наприкінці ХІХ ст., з’явилася можливість фіксувати зразки виконавської майстерності і транскрибувати їхні мелодії (записувати нотами).

Перші нотні публікації мелодій на межі ХІХ — ХХ ст. Важливу роль у збереженні кобзарської спадщини відіграли такі видатні діячі української культури, як Микола Лисенко, Леся Українка, Філарет Колесса, Гнат Хоткевич, Дмитро Ревуцький. Серед сучасних дослідників слід назвати М. Будника, К. Черемського, Б. Жеплинського, В. Кушпета, І. Зіньків.

Кобзарство увібрало в себе найцінніший досвід українського народу, воно було тісно пов’язане з народним життям, суспільно-політичними подіями. Дуже важливу роль відівгравали кобзарі в період Руїни (ХVІІ ст.), в інші часи, коли нищилася еліта українського суспільства, коли керманичі пристосувалися до влади поневолювачів, а народ залишався обезголовленим. Тоді саме кобзарі не давали впасти народу у безпам’ятство, тоді вони виконували дуже важливу функцію провідників нації через свої думи.

Отже, розглянемо питання зародження і становлення кобзарства, висвітлимо особливості побуту, звичаїв, законів, традицій, церемоніалів кобзарського середовища тощо.

1. Історія та розвиток українського кобзарського мистецтва Своїм корінням історія українського кобзарського мистецтва сягає сивої давнини — часів Київської Русі. У ті часи значну роль в житті народу відігравали волхви — служителі язичницького культу. Їм приписували вплив на сили природи, здатність провіщати майбутнє. Волхви вперше згадуються в літопису 912 року у зв’язку з повідомленням про передбачення волхвом смерті київського князя Олега.

Саме волхви передавали стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Кощюни близькі до байок, виконувалися в супроводі музики, допускають, що вони могли співатися або промовлятися речитативом, подібно до кобзарських дум. Вважається також, що волхви були ще й скоморохами (скоморох — це музикант, який грав на різних інструментах, співав, танцював, жонглював і т.і.). Дослідники вважають, що саме у ті часи з’являються музиканти, які є прототипами кобзарів, бандуристів, лірників. Це інструменталісти, які грали на щипкових (можливо, кобзоподібних) інструментах і під їх супровід виконував старовинні епічні твори — билини (старини).

Цікаво, що перший опис інструменту, що нагадував пізнішу кобзу, зустрічаємо в XI ст. у арабського вченого і мандрівника Ал-Бекрі: «У них (русів) є різні струнні та духові інструменти. Є у них духовий інструмент, довжина якого сягає більше двох ліктів, і струнний, на якому вісім струн. Внутрішня сторона його плоска, а не опукла».

Деякі дослідники вважають прототипами кобзарів народних співців-гудців Київської Русі - Бояна, Митуса, Мануйла, які згадуються в літописах ХІ-ХІІ ст.

У «Слові о полку Ігоревім», наприклад, читаємо про славного Бояна. Боян — давньоруський співець — дружинник 2-ї половини XI — початку XII ст. У цьому «соловію старого времені» можна вбачати вже реальну постать гусляра — імпровізатора:

Гей, Бояне, дивна ж твоя мова;

Раз як вовк мчиться вона степами, То щебече, аж ходить діброва,

То зніметься і під небесами, Як орел гордо, пишно буяє…

Гей, мистець був Боян над мистцями.

Як було давнину спогадає

І незгоди князів й коромоли, То не стадо лебедів пускає

Свої хижі, бистрі соколи.

Не лебідя

То сокіл доганяє, ген в далі,

Лиш Боян свої пальці пускає,

Віщі пальці на струни, — щоб грали Князям славу і честь повідали.

Ім'я Бояна виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві. Автор «Слова» називає Бояна «віщим співцем», «внуком Велеса» (давньоруського бога поезії, покровителя поетів), «соловієм давнього времені, який летить тропою Трояна», тобто шляхом пророчого, божественного натхнення. Зі «Слова» відома й тематика творів Бояна. Він оспівував князів, а також подвиги руських воїнів, осуджував лихі міжусобиці. Боянові послідовники — представники народного епосу княжої доби — продовжили розпочату ним патріотичну тему. Ім'я Бояна стало прозивним. Його образ відтворено в художній літературі й мистецтві.

Ще одним співцем Київської Русі був Мануйло. Він згадується в літопису під 1137 роком як співець «гораздий», тобто визначний. Є відомості, що Мануйло прибув до Києва з Греції з двома товаришами і був співаком у князя Мстислава, потім став Єпископом Смоленським.

Століттям пізніше після Мануйла й Бояна чарував співвітчизників своїм мистецтвом Митуса (Дмитро), який служив співаком у владики Перемишлянського. Князь Данило Романович запрошував його до себе, але він з гордості відмовився бути на служінні у князя.

Наступним періодом, найбільш важливим для становлення і розвитку кобзарського мистецтва, стала епоха Запорозького козацтва. До володінь Запорозької Січі входили території теперішньої Дніпропетровської, значна частина Запорізької і Кіровоградської, а також частково Херсонської і Донецької областей.

Саме тут, на Січі виникає особлива потреба у підтримці бойового духу козаків-воїнів, збереженні і вихованні їх етно-національної і релігійної свідомості. Цю функцію беруть на себе музиканти, якими ставали козаки, що вже не могли брати участь у військових діях. У козаків взагалі завжди цінувалися музиканти, які грали на духових музичних інструментах. Та поступово січовики оволодівають струнно-щіпковим інструментом — кобзою, яка, на думку деяких дослідників, була занесена зі Сходу.

Козаки-кобзарі хоч і не воювали, проте продовжували жити у війську, бо мали неабияку силу духа, здатність говорити і співати про запорозьких героїв, вимовляти впевнене, «сильне» слово, яким підтримували і тих, хто йшов на бій, і тих, хто лежав поранений. Вони уміли і розраджувати після тяжкої битви, і звеселяти при святкуванні перемоги чи інших святкових подій. Не дарма М. Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами й літописцями. Саме на Січі кобзарство було широко розповсюдженим і дуже шанувалося.

Була на Запорозькій Січі і своя школа, де навчали грати на кобзі та інших народних інструментах. Після закінчення цієї школи кобзарі-бандуристи вивчали також одну-дві іноземні мови (польську, турецьку чи татарську), ставали розвідниками у козаків. Запорозькі кобзарі виконували також місії посланців-вістунів та часто супроводжували козацьких послів.

Найбільш відомими кобзарями запорозької Січі були Антін Головатий, Данило Бандурко, Грицько Кобзар.

Найдавнішим кобзарем, який діяв у козацькому війську на Запорозькій Січі, був Антін Головатий (1744 — 1797). Ще малим хлопчиком потрапив він на Запорозьку Січ. Спершу був «молодиком при боку кошового», а згодом, швидко освоївши козацьку науку, навчився грати на бандурі та вибився в старшини. Про справи козацького товариства склав кілька пісень, які вдало виконував, співаючи під акомпанемент кобзи. Він є автором пісень «Ой Боже наш, Боже милостивий», «Ой годі нам журитися», які дійшли до наших днів.

1771 року він був обраний товариством військовим писарем у Самарську паланку. Враховуючи його дипломатичні здібності, козацьке товариство неодноразово посилало його «з паперами» до Петербургу або Москви до цариці чи Потьомкіна. Уже на схилі віку старий запорожець, порубаний у битвах та нездатний володіти шаблею, вбачав у кобзі «подругу», яка була вірною супутницею в останні роки життя. А. Головатий складав пісні та думи про історичні події та славні походи, очевидцем яких був сам, співав їх у супроводі кобзи, розважаючи товариство.

У літературних джерелах згадується також ім'я народного співця Грицька Кобзаря. Якось у полон до турків потрапило 20 козаків, серед них був і Грицько. Його призначили бути наглядачем за рештою полонених козаків. За спробу допомогти полоненим утекти, турки викололи йому очі. Будучи сліпим, Грицько усе ж «добрався у свій край і почав грати козацьких пісень, котрі про воїнство: як вони із полону тікали» .

Отже, кобзарі піснею та музикою, а ще бойовими вигуками та закликами підтримували лицарський бойовий дух як цілого козацького війська, так і кожного козака окремо.

Із Запорозької Січі старі кобзарі-запорожці розходились по Україні і несли в народ слово правди про давні і недавні події, про народних героїв, про боротьбу народу з поневолювачами. Вони навчали кобзарського мистецтва молодих, передавали їм старі кобзарські традиції, виготовляли кобзи.

У наступні часи деякі кобзарі йшли на службу до аристократії. Такі традиції придворного музикування заснувалися ще у часи Київської Русі. У XVІІІ ст. відомі придворні бандуристи які служили: Кондиревський — у князя Меншикова, Давидень — у Нестерова, Бандурка — у Голіцина. Також тримали у себе придворних бандуристів і графи Леслі, Давидов, Гендривів. У князя Потьомкіна у фаворитах був бандурист С. Уваров. В цьому переліку є також графи Роман Сангушко зі Славути, Браніцькі, Сапіги, Потоцькі, Ржевуські, котрі мали цілі капели бандуристів.

У палаці Ржевуського поет Тимко Падура започаткував спеціальну школу лірників, торбаністів (так звана панська бандура) і бандуристів. Бандурист-віртуоз Войташко Длугорай та кобзар Шумський зі Львова служили при дворах польських і німецьких вельмож. Співець-кобзар Андрій служив при дворі турецького воєводи С. Гаштольда, бандурист Іван — при дворі Петра І. Кобзар Григорій Любисток, улюблений музикант цариці Єлизавети, отримав чин полковника і був возведений у дворянство.

Улас Самчук подає цікавий спогад торбаніста Сангушки, Франца Відорта: «…польські пани вимагали від нього виключно українського репертуару, і то не тільки в Україні, але також за кордоном — у Львові та Кракові».

Таку популярність кобзарів-бандуристів при дворах тодішніх правителів уточнюють слова німецького поета Ф. Гагедорна, які він написав в 1747 р.: «…козацькі думи, яких співають, приграючи на бандурі, можуть сперечатися за першість з найулюбленішими піснями французів та італійців».

2. Кобзарі - еліта українського народу Народжене у військових формуваннях Козацької доби, кобзарське виконавство і далі залишалося духовно пов’язаним з військовою ідеологією української нації. У часи, коли були відсутні часописи, радіо, телебачення кобзарські твори були своєрідними текстами масової інформації, а в періоди відсутності державності кобзарі активно закликали до повстань проти гнобителів та поневолювачів, підтримували бойовий дух в повстанських та партизанських загонах і з'єднаннях. Саме в найдраматичніші часи оті незрячі, але з гострозорою душею кобзарі-бандуристи, розповідаючи в своїх піснях про козаків, повстання гайдамаків та співаючи псальми, думи інші твори на християнську тематику, оберігали народ від повної зневіри.

Важливість цієї аксіоми підтверджує Тарас Шевченко у своїй поемі «Гайдамаки». «…Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу…».

А один з кобзарів ХІХ ст., дехто лірник Никон говорив: «Ісус Христос для проповідування обрав 12 апостолів. А по вознесінню своєму зоставив для цього кульгавих і сліпих, які мали мужність брати на себе гріхи людства…».

Як бачимо, навіть самі співці виокремлювали себе з-поміж інших людей, усвідомлювали свою пасіонарну роль у долі українського народу. Тому не дивно, що дослідники часто наголошують на елітарному характері кобзарства.

Так, харківський дослідник Іван Белебеха, аналізуючи історію кобзарства, звичаї, традиції, обряди кобзарів, бандуристів, лірників відзначає, що більшості передового кобзарства притаманні усі критерії, ознаки і функції еліти. Він повідомляє про закон життя і творчості кобзарів: «Вимагати від себе більше, чим вимагають інші». Цей елітарний принцип суворо дотримувався передовими кобзарями і допомагав їм не тільки зберігати високий рівень виконавської майстерності та художньої цінності репертуару, але й виживати в скрутних життєвих обставинах.

В своїй роботі «Українська еліта» І. Белебеха так оцінює кобзарів та їх мистецтво: це вічні і святі ідеологічні воїни на захисті українства. Духовний пріоритет кобзарської справи завжди був домінуючим і ставився вище виконавського ремесла. Добре розуміли це не тільки народні співці, але й суспільство, яке завжди високо цінувало і шанувало кобзарство як свою еліту.

Кобзарі в усі часи були виразниками прагнень і устремлінь українського народу, носіями передових лицарських ідей. Стикаючись з представниками різних верств населення, кобзарі активно впливали і на формування елітарних ознак у всіх тих, хто слухав їхні виступи чи просто спілкувався з ними.

Особливо велику роль кобзарство відігравало на перших стадіях свого формування і розвитку, коли кобзарі та лірники були носіями найрізноманітної інформації. Музиканти створили своєрідну кобзарську філософію, в основі якої лежали християнська віра і висока моральність, любов до рідного краю та свого народу, вимогливість до репертуару і виконавської майстерності.

В середовищі кобзарів культивувалась пошана і дбайливе ставлення до інструменту. Кобза, бандура і ліра вважались «священними інструментами», а кобзарів та лірників в народі називали «Божими людьми». що дуже Важливими у кобзарів вважалися їхні добре ім'я і репутація, створені на «образ і подобу Божу». Кожний був зобов’язаний їх берегти не дати себе зневажати без вагомої на те причини. Кобзарі стверджували, що людина повинна реалізуватися у діяльності згідно із своїми природними задатками і можливостями, як проце говорить народна мудрість: «Той хто діє, діючи — вдосконалюється». Також кобзарі стверджували: «Усе, що тільки робите, робіть від душі, як для Господа, а не як для людей».

3. Традиції кобзарства Кобзарі й лірники були не тільки особливою елітною частиною українського народу. Вони об'єднувалися у своєрідні «корпорації», територіальні громади чи «цехи», які мали свої специфічні звичаї, традиції, церемоніали, закони влаштування побуту.

Особливе ставлення було до музичного інструменту. Кобза — бандура — обов’язково проходила ритуал освячення, перш ніж співець починав кобзарювати. Сам виконавець мав два ступені посвяти.

Перший ритуал називався «одклінщина» і відбувався в суворій таємниці. Біля храму, або в інших таємних місцях, де не повинно бути сторонньої душі, майбутній кобзар давав обітницю на вірність обраному шляху і виголошував чітко регламентовану промову. На одклінщині читали 60 молитов.

Другий обряд називався «визвілка», під час якої кобзар складав клятву, виголошуючи ряд суворих присяг, обіцяючи пізнавати світ крізь призму християнських цінностей.

Цікавим був «вітальний церемоніал кобзарів», який розпочинався словами «Позволь, Отче небесний, поклонитися усім святим і празникам…» (далі йшов перелік усіх релігійних свят). Вітаючи учителя, учень обов’язково промовляв три рази молитву: «Молитвами святих Отців наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас».

Про сакральність кобзарського життя свідчать і цехові святині:

хоругва, ікона та непогасна лампадка, які зберігалися в Благовіщенському соборі м. Констянтинограда.

Основні кобзарсько-лірницькі засади і традиції були викладені в «Устинських книгах». Вони служили своєрідними збірниками рекомендацій з освоєння кобзарського мистецтва, зводом правил поведінки і усними підручниками вивчення таємної лебійської мови кобзарів.

У кобзарському середовищі засуджувалися позашлюбні стосунки, неможна було пити при людях, якщо вже годі було стриматися, то кобзар виставляв поводиря, щоб пильнував, чи хто не йде з чужих.

Також кобзарям не було притаманне сріблолюбство. Зароблені гроші вони ділили на три частини: одну давали на потреби бідним зрячим, другу жертвували на церкву, братську ікону та непогасну лампадку, а на третю наймали робітників, щоб копали громадські колодязі для подорожніх в пустинних місцях.

І ще одне важливе правило. Кобзарі не мали права хизуватися голосом, використовувати зовнішні ефекти. Їх можна порівняти з монахами, котрі багато над собою працюють, а голос при цьому не удосконалюється в «вокальних красотах», а, навпаки, набуває значення аскетичного.

4. Кобзарство і творчість Т. Шевченка Кобзарство як явище філософське, поетичне, музичне було визнано багатьма відомими українцями, представниками художньої еліти, творчої інтелігенції. М. Максимович, наприклад, вивчаючи творчість кобзарів, увів в науковий обіг термін «дума» для визначення головного кобзарського жанру епічного змісту. М. Гоголь, М. Костомаров писали художні твори на козацьку тематику й часто виводили образ кобзаря. Але найсуттєвішим був «духовний зв’язок» з кобзарською творчістю у Тараса Шевченка.

Можна побачити багато спільного між життям і творчістю Т. Шевченка і кобзарів. Народні співці були самотніми і оспівували, переважно, тяжку долю українського народу. Це вплинуло на формування світогляду Т. Шевченка, на спосіб його життя, його морально-естетичні принципи. У важкі хвилини відчаю та самотності поета їхні уявні образи-особи були для нього духовними співрозмовниками, однодумцями.

Тема кобзарства чітко проглядає у всій творчості як Шевченка-поета, так і художника, а також етнографа. Без ґрунтовного осмислення такого явища як кобзарство, неможна до кінця зрозуміти самої назви збірки поезій Т. Шевченка «Кобзар». Уже з раннього дитинства поет слухав спів кобзарів, тому в його пам’яті добре закарбувався їх репертуар, перелік якого зустрічається у віршах «Перебендя», «Сліпий» тощо.

Як художник Т. Шевченко відтворив образ народного співця в малюнку олівцем «Козацький банкет» (1838), у двох ілюстраціях до поеми «Сліпий». У розповіді кобзаря П. Древченка, зафіксованій Ф. Дніпровським, згадується, що поет працював над записами дум та пісень, зокрема, від кобзаря Ф. Вовка. Це підтверджується і тим, що Т. Шевченко добре знав про звичаї кобзарів, скажімо, що сороміцькі та жартівливі пісні не годиться грати просто на вулиці, а лише у шинку чи на банкеті. Живі враження кобзарів, на думку І. Франка, мусили бути у Т. Шевченка дуже сильними і неодноразово повторюваними, якщо він по десятилітній розлуці з Україною (1829 — 1839), вступаючи на поле літератури, щороку в малюнках створював образи кобзарів. Отже, кобзарство відповідало духу Шевченка. Дід Слюсаренко з Черкащини згадував: «А Тарас Григорович „Палія“ добре грав на бандурі».

Можна подати ще багато паралелей між кобзарською і Шевченковою творчістю. Одним з важливих кобзарських жанрів були думи. Звертається до них і поет. Подібно до кобзарських дум, свої вірші Шевченко часто закінчує моралістичними повчаннями. І ще одна подібність. У думах кобзарських та думах-роздумах Т. Шевченка зустрічається роздум-сповідь, мотив каяття. І у кобзарів, і у Т. Шевченка зустрічаються псалми, в яких порушені теми про звитяги козаків, повстання гайдамаків, трагічні сторінки з історії українського народу, звертання до Бога та наслідування християнських чеснот. Спільним для кобзарів і Шевченка можна сміливо назвати Богообраність. Карбом богообраності в кобзарів була їхня сліпота, а у випадку Шевченка — його надчуттєве, надприродно любляче серце, яке спромоглося пропустити через себе весь біль, тяжкі муки та страждання не лише свого народу, а й киргизів, казахів, чехів.

Хоча Шевченко народився кріпаком, але відкривши своє серце господнім правдам, зумів піднестися до найвищих висот людського духу.

5. Історія знищення кобзарства

Кобзарі, лірники були совістю, мудрістю народу, виразником його націо-державних устремлінь і прагнень. Тож не дивно, що в усі часи вони піддавалися переслідуванням і утискам. На них полювала польська шляхта, над ними знущалася царська поліція…

Та незважаючи на це, кобзарство продовжувало існувати. При цьому кобзарі не просто жили — вони діяли! Скільки найкращих синів і дочок українського народу виховалося на кобзарських думах! Скількох людей кобзарська пісня підняла на боротьбу проти гнобителів! Та ніколи кобзарство не переживало таких страшних подій, як за часів Сталіна. Тоді радянська влада фізично знищила сотні кобзарів — все було спрямовано на викорчування кобзарства як явища. Тому довгі роки зберігалася тільки пам’ять про славні часи і героїчні сторінки з української історії, закарбовані в текстах козацьких, стрілецьких, повстанських пісень.

Звернімося до фактів. Федір Лавров у книзі «Кобзарі» наводить матеріали про те, що напочатку нашого століття «…в самій тільки Київській губернії, за підрахунками статистичного комітету, було 239 кобзарів і лірників, … лише в невеликих районах двох повітів Харківському та Богодухівському… нараховувалось 28 кобзарів і 37 лірників. У Полтавській губернії зібрано відомості про 76 кобзарів, у Чернігівській — про 25». Якщо взяти до уваги те, що кожен кобзар мав по кілька учнів, то приходимо до висновку, що чисельність народних співців була досить-таки значною.

А коли у квітні 1939 року скликають так звану «Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України», на неї зібралося лише 30 народних співців. Постає закономірне питання: невже кобзарство, яке віками переживало тяжку наругу і переслідування, зберігало свою чисельність навіть у часи найжахливішої русифікації і знищення українства російськими монархами, за порівняно короткий час Радянської влади так різко скоротилося?

Компанію переслідування кобзарів розпочинається вже в кінці 20-х років, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. У пресі того часу відмічалося, що кобза вмерла разом зі своєю епохою, бо новий економічний і культурний етап вимагає нових пісень і нової музики. В іншій статті прямо заявляли, що кобза — це музична соха. Висновок з таких статей завжди один — кобза надто міцно пов’язана з націоналістичними елементами української культури і тому її треба відкинути як ворожий інструмент, а замість неї поставити … «кудєсніцу-гармошку», яка може стати і до певної міри вже стала знаряддям музичного виховання мас.

Гоніння на бандуру, а значить і на тих, хто грав на ній, не обмежувалося пасквільними статтями у пресі. На практиці робилося все для того, щоб не допустити широкого використання кобзи-бандури. Починаючи з 1930 року, через відсутність тверезого керівництва «раптово» розпадаються, як тоді писалося, численні кобзарські гуртки та сільські «капели бандуристів». Але по-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викорінення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства, почалася з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, який відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі з доповіддю виступив А. Хвиля, котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими» інструментами тільки за те, що вони ніби орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманів» та епоху «козацької романтики».

Бандурист Віктор Мішалов розповідає, що доклав багато зусиль до вивчення історії знищення українського кобзарства: «В 30-х роках почалося якесь гоніння на кобзарів та лірників, їх нікуди не пускали, ніде не давали їм виступати. Про це є безліч свідчень, крім того, ці факти добре описані Гнатом Хоткевичем в його матеріалах про кобзарів та лірників…». У пресі цього часу якщо і з’являються матеріали про кобзарів, то тільки «викривальні».

Наведемо приклади з найхарактерніших статей про кобзарство того часу: «Через абсолютну безконтрольність і злочинну байдужість організаторів… пропускається явно ворожий матеріал. Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох». У висновку статті висуваються вимоги — вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення «кобзарського націоналізму».

Але вінцем переслідування і цькування кобзарів став «покритий мороком таємничості і моторошної легендарності» так званий кобзарський з'їзд, який, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934;1935 р. у Харкові.

Звернемося до матеріалів. «В середині 30-х років було проголошено про проведення Першого Всеукраїнського Конґресу лірників та бандуристів. І всі народні співці змушені були разом збиратися і обговорювати своє майбутнє. „Життя стало кращим, життя стало веселішим!“ — говорив Сталін». Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конґрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. На конґресі були присутніми кілька сот музикантів. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті. «В 1935 році кобзарів знищили, а співців, що залишилися в живих, примусили співати славу Партії і Сталінові», писав Леонід Плющ у своїй роботі «Карнавал історії». А В. Рафальський у «Думі про кобзарів» з болем у серці прокричав:

«Ой скажи ж ти, вітре, де біліють кості

Довговусих, мудрих сивих співунів?

Бо не знає ненька Україна й досі,

Де лягли у землю двісті кобзарів".

Харківський кобзар А. Парфіненко розповідав: «По сталінському наказу забирали всіх… Були облави на базарах. Забрали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім'я. Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей — всі вони дуже добре співали. Жили вони в Амурі під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, повезли і погрузили в ешелон, де багато вже було нагружено кобзарів з інших міст України. Очевидячки, ішов цей ешелон із самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще дуже багато кобзарів. По деяких підрахунках, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзарі і всі ті, котрих забрали у Дніпропетровську, до Москви, з Москви їх направили в Сибір. Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла, 150 кілометрів, як потім я взнав, було до найближчого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були… Всі люди роздягнуті, без одягу, без нічого. Міліція скинула їх на поле… З одного боку стали провідники, а з іншого міліція, так ніхто з них не зміг потрапити назад у потяг. Осталися вони, майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. З нею живим залишився її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба… Там і добралися на Україну. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби вони прийшли, то все одно їх би вбили».

Ми не маємо права забувати про цю трагедію українського народу, забуття про неї є тяжкою нашою провиною. Незважаючи на це, кобзарство вижило та продовжує свою історичну міссію, користуючись великою всенародною любов’ю та підтримкою, воно вистояло та донесло до наших днів свої кращі традиції. Творче і самобутнє кобзарство завжди здійснювало величезний вплив на формування суспільної думки та виховання молодого покоління українського народу, зокрема формування рідної еліти.

кобзарство лірник мистецтво шевченко

Закінчення Упродовж тисячоліть кожен народ творив своє мистецтво, найцінніші взірці якого поповнюють скарбницю світової культури та духовності. Одним з таких українських культурних явищ є кобзарство. Увібравши різні елементи фольклору, кобзарство відображає традиції, характер та дух нації - уособлює національну ідентичність, створює обличчя народу. Якщо тризуб, синьо-жовтий прапор та гімн є символами держави, то кобза-бандура є її серцем та душею, тією життєдайною силою та енергією, яка живить та очищає націю.

Бандура виплекана століттями з глибинних пластів української свідомості та буття. В ній закладений генетичний код українського духу і саме тому вона єдина піднялася на рівень справді національного інструменту з-поміж усього багатоманіття народних інструментів, що побутують в Україні.

Література

1. Гуменюк А. Українські народні музичні інструменти / А. Гуменюк. — К.: Наукова думка, 1967. — с. 241 .

2. Давидов М. Історія виконавства на народних інструментах. (Українська академічна школа): підруч. [для вищ. та серед. муз. навч. закл.] / М. Давидов. — К.: НМАУ ім. П.І. Чайковського, 2005. — с. 420.

3. Іванов П. Оркестр українських народних інструментів / П. Іванов. — К.: Музична Україна, 1981. — с. 110.

4. Лавров Ф. кн. «Кобзарі» К., Мистецтво, 1980, стор. 42−45.

5. Матвєєв М. Оновлення сопілки / М. Матвєєв. — К.: Держ. вид-во образотворчого мистецтва і музичної літ. УРСР, 1959. — с. 39.

6. «Національна еліта та інтелектуальний потенціал України».(18−20 квітня).Львів, 1996.-с.58.

7. Плющ Л. «Карнавал історії», Нью-Йорк, 1979, с. 298.

8. Сборник харьковского историко-филологического общества. Т. ХІІІ. — 4.11 Харьков, 1902. с. 223.

9. Скляр І. Київсько-харківська бандура / І. Скляр. — К., 1971. — с. 115.

10. Скляр І. Подарунок сопілкарям / І. Скляр. — К.: Мистецтво, 1968.

с 58.

11. Хоткевич Г. Музичні інструменти українського народу / Г. Хоткевич. — Х.: ДВУ, 1930. с. 288.

12. Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти

/ Л. — Черкаський. — К.: Техніка, 2003. — с.264 — (Народні джерела).

13. «Заповіт: Спогади Шостаковича». Лондон. 1939 р., с. 165.

14. Л. Г. Чорна. Процес формування еліти в суспільстві. // Тези доповідей на Міжнародній науковій конференції «Національна еліта та інтелектуальний потенціал України», (18−20 квітня), Львів, 1996.-с.20.

15. Чабада Микола. Кобзарі та лірники // Дивослово. 1998. № 6. с. 25.