Поняття «дискурс» та його класифікаційні особливості

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут філології та масових комунікацій Кафедра документознавства та інформаційної діяльності

Курсова робота

«Поняття „дискурс“ та його класифікаційні особливості»

Куби Вікторії Андріївної

Науковий керівник Асистент кафедри документознавства та інформаційної діяльності

Ломачинська Людмила Володимирівна Київ-2013

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДИСКУРС

1.1 Аналітичний огляд джерел

1.2 Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці та лінгвістиці

1.3 Типи дискурсів і формування їхніх векторів РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ДИСКУРСУ

2.1 Офіційний та неофіційний дискурс

2.2 Адресованість в офіційному дискурсі

2.3 Адресованість у неофіційному дискурсі

РОЗДІЛ 3. ЛІНГВОКОНГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИСКУРСУ У СУЧАСНІЙ МОВОЗНАВЧІЙ НАУЦІ

3.1 Особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці

3.2 Способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТОК дискурс офіційний адресованість

ВСТУП Актуальність теми дослідження: Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ століття мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови — мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х років, центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності - мовленнєву діяльність та її продукт — дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 році З. Херрісом. Хоча проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами, таке важливе питання, як адресованість у дискурсі все ще залишається поза межами дослідження.

Дослідження текстів офіційного та неофіційного дискурсу, що розглядається через призму їх адресованості. З цією метою, у роботі аналізується ті особливості оригінальних текстів художньої літератури, наукових текстів та офіційних документів, які обумовлені специфікою передбачуваного адресата і прогнозованим характером його інтерпретативної діяльності.

Аналіз поняття дискурсу через призму його адресованості є досить актуальним на даний час. Така актуальність зумовлюється зростаючим інтересом до лінгвістичного опису передбачуваного адресата у художній комунікації, а також специфікою адресованості офіційного дискурсу, як однієї із важливих проблем лінгвістики тексту, яка має своїм джерелом «введення у фокус лінгвістики розгляд феномена життя, в центрі якого знаходиться людина з усіма її психічними складовими і станами, формами соціального існування і культурної діяльності». Додатковим стимулом звернення лінгвістів до проблеми адресованості стало усвідомлення того факту, що «у породженні мовлення, як відмічає Є. С. Кубрякова, виявляються сили, що виходять по суті не від мовця, а від його оцінки стану, знань, розуму, приналежності до того чи іншого соціального стану і т. п. тих, на кого мовлення розраховане».

Об'єктом дослідження є тексти офіційного та неофіційного дискурсу.

Предметом дослідження є типи дискурсу, проблема дискурсу, як об'єкта сучасної теорії комунікації.

Метою дослідження є виявити особливості адресованості в офіційному та неофіційному дискурсі.

Завдання роботи:

1. виявити характерні риси та відмінності офіційного та неофіційного дискурсу.

2. встановити характерні та прагматичні особливості адресованості в офіційному дискурсі.

3. урахувати фактори адресата в неофіційному дискурсі.

Методи дослідження — історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура курсової роботи: курсова робота включає вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел та один додаток.

Ключові слова: «дискурс», «лінгвістика», «мова офіційнго дискурсу», «текст», «адресованість», «прагматика», «інформація», «текст», «комунікація».

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДИСКУРС У першому розділі розглянемо літературу за темою дослідження, зокрема основні поняття дискурсу та типи дискурсів і формування їхніх векторів.

Ключові слова: «дискурс», «лінгвістика»

1.1 Аналітичний огляд літератури з теми дослідження При проведенні дослідження були використані книги, посібники та підручники з питань дискурсу, лінгвістики серед яких велику кількість матеріалів було досліджено.

Пушкин, М. А. «Прагмалингвистические характеристики дискурса личности» автор визначає в своїй праці основні поняття дискурсу, та види дискурсу.

Бенвенист, Э. В своїй праці «Общая лингвистика» зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність є «елементарною (тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу» — явищем не тільки лінгвістич-ним, а й екстралінгвістичним.

В праці Шаркова, Ф.И. «Основи теорії комунікації «висвітлює основні теоретичні проблеми дискурсу, де міститься системний аналіз найголовніших комунікаційних дискурсів.

Шпаковская, С.В. «Основы теории коммуникации» досліджує основні теорії та концепції масової комунікації майже за сто років її вивчення за кордоном. Розглянута теорія пропаганди та масового суспільства, який стверджував про величезний, майже непереборному вплив мас-медіа, прийшли ідеї обмежених ефектів, згідно з якими побоювання щодо впливу засоби масової комунікації сильно перебільшені.

В своїх дослідженнях Каменская, О.В. «Текст и коммуникация» розглядає широке коло питань, пов’язаних з документальними комунікаціями в системі соціальних комунікацій. Звертає увагу на методологічні основи теорії комунікації, аналіз історії та сучасного стану теорії комунікації. Аналізує філософські, соціальні та лінгвістичні аспекти комунікації. Досліджує специфіку документальних комунікацій в системі соціальних комунікацій.

Ярошевский, О.М. «Дискуссия как форма научного общения» досліджує на соціологічному огляді масову комунікацію, де висвітлює становлення і сучасний стан провідних теоретичних концепцій, в рамках яких відбувається осмислення соціальної ролі дискурсу в масовій комунікації. Висвітлює актуальні практичні питання взаємин «медіа — суспільство», відображають як глобальні тенденції, так і специфіку сучасних російських медіа.

1.2 Поняття дискурсу в сучасній лінгвістиці та лінгвістиці

Дискурс (фр. discours — промова, виступ, слова) — у широкому сенсі складна єдність мовної практики і надмовних факторів (значима поведінка, що маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, єдність, що дає уявлення про учасників спілкування, їхні установки й цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

Традиційно дискурс мав значення упорядкованого письмового, але найчастіше мовного, повідомлення окремого суб'єкта. В останні десятиліття термін отримав широке поширення в гуманітаристиці і набув нових відтінків значення. Часте ототожнення тексту і дискурсу зв’язано, по-перше, з відсутністю в деяких європейських мовах терміну, еквівалентного французькому та англійському, discours (e), а по-друге, з тим, що раніше в обсяг поняття дискурс включалася лише мовна практика. В міру становлення дискурсного аналізу як спеціальної області досліджень, з’ясувалося, що значення дискурсу не обмежується письмовим і усним мовленням, але позначає, крім того, і позамовні семіотичні процеси. Акцент в інтерпретації дискурсу ставиться на його інтеракціональній природі. Дискурс — насамперед, це мова, занурена в життя, у соціальний контекст (з цієї причини поняття дискурсу рідко вживається стосовно древніх текстів).

Дискурс не є ізольованою текстовою або діалогічною структурою, тому що набагато більше значення в його рамках здобуває паралінгвістичний супровід мови, що виконує ряд функцій (ритмічну, референтну, семантичну, емоційно-оціночну та інші. Багато в чому завдяки роботам Фуко, Альтюссера, Дерріди, Лакана французька школа дискурсного аналізу відрізняється більшою філософською спрямованістю, увагою до ідеологічних, історичних, психоаналітичних аспектів дискурсу.

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалю-ють увесь хід лінгвістичної науки. Чіткого і загальноприйнятого визначення «дискурсу», який би охоплював всі випадки його вживання, не існує, і не вик-лючено, що саме це сприяло широкій популярності, придбаній цим терміном за останні десятиліття: пов’язані нетривіальними відношеннями різні розуміння вдало задовольняють різні поняттєві потреби, модифікуючи більш традиційні уявлення про мовлення, текст, діалог, стиль і навіть мову.

Для визначення розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних:

Дискурс визначається через текст або текст через дискурс;

Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки ;

Дискурс розглядається як послідовність взаємозв'язаних висловлювань, об'єднаних спільністю цільового завдання ;

Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими;

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу.

Шарков, Ф. И. стверджує, що текст — одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явиище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процессу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком, — це складна комунікативна подія, «суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої - інтереси, цілі та стилі .

Дискурс також розуміється як текст, «представлений у вигляді особливої соціальної даності» і «утворений в результаті мовленнєвої діяльності представ-ників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту» .

Дискурс розглядають і як підсистему тексту. Текст — більш загальне поня-ття, ніж дискурс. Дискурс — це «мовлення, занурене у життя», тому термін «ди-скурс», на відміну від терміна «текст», не застосовується до древніх текстів, зв’язки яких із живим життям не відновлюються безпосередньо. Якщо під текстом розуміють «абстрактну, формальну конструкцію, то під дискурсом — різні види її актуалізації, що розглядаються з точки зору ментальних процесів і у зв’язку з екстралінгвістичними факторами». І, якщо дискурс — категорія, яка постає як особлива соціальна даність, то текст — категорія, яка належить і черпає свої сили у мовній сфері. Як про дискурс можна говорити про текст оповідання, вірша, виступу, але цього не можна сказати про текст вправи з граматики, яка є набором речень, правила, що ілюструє якесь граматичне явище.

1.3 Типи дискурсів і формування їхніх векторів Простір дискурсу, будучи крапкою в безмежному континуумі мовної діяльності, сам собою гранично і внутрішньо подільний. Він складається з одиниць мовної діяльності різного комунікативного статусу, мовленнєво-розумових сил із різними векторами і спрямованістю на адресата/адресатів дискурсу. Адресатом дискурсу може, бути мовна особистість із будь-якою комунікативною роллю (слухач, читач, сторонній слухач, той, що підслуховує і т.д.), на якого автором дискурсу орієнтований мовний вплив.

Мовленнєво-розумовий простір дискурсу багатомірний. Різнобічна розробка понятійного апарата семіотики стосовно до лінгвістики дозволяє поширити, з урахуванням особливостей мовної діяльності, основні характеристики опису мовного знака на його функціонування в умовах реальної комунікації. До таких характеристик мовного знака відносяться насамперед аспекти опису ставлень, у які він вступає з об'єктами мовної/немовної дійсності; сигматичний, семантичний, прагматичний, синтаксичний .

Перший з них виражає зв’язок між мовним знаком і відбиваним в ньому об'єктом навколишнього світу, другий — зв’язок зі своїм значенням, третій — створення і використання мовного знака людьми, четвертий — зв’язок мовного знака з іншими собі подібними. Стосовно до розроблювальної нами моделі мовної діяльності аспекти мовного знака можуть розглядатися в комунікативно-функціональному плані як координати мовновиробництва /комунікативного розгортання/ дискурсу.

Комунікативно-функціональний простір дискурсу інтегрує мовновпливові сили чотирьох вищезгаданих координат і описує сукупний мовний вплив на адресат, планований автором дискурсу.

Простір дискурсу чотиривимірний. У даному випадку його вплив будується по осях одночасно діючих сигматичних, семантичних і прагматичних координат, а також по осі дії протяжно в часі і в мовному просторі координаті синтаксичної. Кожна наступна одиниця мовної діяльності, особливо тематична, створює свій мікропростір.

Крапки відліку дії, аргументуючої і мотивуючої сили визначаться векторами дискурсу, відповідно, по сигматичній семантичній координаті простору дискурсу. Вектором сили, що активує, назвемо той факт (об'єкт, явище), на семантичний опис якого орієнтований дискурс. Семантична інформація регулюється критерієм істинності/хибності значень, остільки із його допомогою комунікантами тотожно співвідноситься об'єктивний фонд знань про навколишній світ, що виражається в особистісних значеннях дискурсів, із дійсністю. Така інформація може не бути спільною для адресанта й адресата. Вектором мотивуючої сили назвемо той перелік фактів, які тісно зв’язані із особистістю адресата і є фондом загальних переконань комунікантів. Стоматична інформація призначається для сигналізації адресантом адресатові про існування в них такого фонду загальних думок і регулюється критерієм щирості/нещирості.

Сила дискурсу, що аргументує, таким чином, є похідною від величини вектора семантичної інформації, що міститься в дискурсі, і спрямована, як і інші мовленнєво-розумові сили, на адресата дискурсу. Мотивуюча сила дискурсу, відповідно, є похідною від величини вектора семантичної інформації, що міститься в дискурсі.

Елементарними типами дискурсів назвемо дискурси, у яких явно домінує одна з мовновпливових сил.

Основною мовленнєво-розумовою силою дискурсу знання є сила аргу-ментації. З даною метою у векторі дискурсу розташовуються щирі/неістинні (по координаті семантика) факти (об'єкти, явища) навколишнього світу.

Дискурси думки (бажання, повинності, можливості) щодо відбиваних у них особистісних значень автора більш безпосередньо, ніж дискурс знання, орієнтовані на сферу матеріальної (мовний/ немовний) діяльності адресата. Основною мовленнєвовпливовою силоміццю дискурсу бажання є сила мотивації. З даною метою у векторі дискурсу щиро/нещиро викладаються факти (події, явища) навколишнього світу, тісно пов’язані з особистістю адресата у відповідному задумі автора дискурсу семантичному способі мовної діяльності.

Критерієм розмежування сигматичних і семантичних способів мовної діяльності є:

усвідомлене співвіднесення адресантом.

існування/відсутність у реальності зв’язку між такими фактами й особистістю адресата .

Висновки до I розділу:

— Можна дійти таких висновків, хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття «дискурс» ще досі не існує. Це поняття розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс — це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

— Основною мовленнєво-розумовою силою дискурсу знання є сила аргументації. З даною метою у векторі дискурсу розташовуються щирі/неістинні (по координаті семантика) факти (об'єкти, явища) навколишнього світу.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ДИСКУСУ У другому розділі охарактеризуємо офіційний та неофіційний дискурс. Розглянемо детальніше адресованість в офіційному дискурсі

Ключові слова: «дискурс», «мова офіційного дискурсу», «текст», «адресованість»

2.1 Офіційний та неофіційний дискурс Мова офіційного дискурсу — це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ному в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.

До офіційного дискурсу, окрім текстів наукового стилю, належать іще те-ксти офіційних документів. Ми звернулися до цього підвиду офіційного диску-рсу для того, щоб його розгляд і аналіз був якомога повнішим і вичерпним.

Тексти офіційних документів мають деякі спільні риси з науковими: це су-хість, логічність, лаконічність, об'єктивність, яскраво виражена форма-кліше, відсутність конотативності та неідіоматичність. Згідно принципів, сформульо-ваних Н.М. Разінкіною, офіційно-документальний стиль є гармонійним, впорядкованим, єдиним цілим, яке характеризується певною неоднорідністю. Ця неоднорідність виявляється у багатоманітності таких ознак, як жанровість, фактор комуніканта, сфера використання документів. [10, -С.23]

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. Упроблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об'єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як «отримувач», «рецептор», «реціпієнт», «адресат», не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід'ємною складовою частиною акта комунікації.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

До факторів відкритого впливу відносимо:

чітку сегментацію наукового тексту;

символіко-графічне оформлення наукової інформації;

створення чіткого заголовочного комплекса текста.

До факторів прихованого впливу на адресата відносимо:

інформативність текста;

його цілісність і зв’язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але існують деякі особливості :

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі, набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб'єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій форміяк він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.

Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об'ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).

2.2 Адресованість в офіційному дискурсі

Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов’язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. «Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає.» .Ми користуємось терміном «адресат», підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою .

Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта, умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів, специфікою «культурного контекста». 12, С.2]

У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора спрямована, по-перше, на об'єктивне та несуперечливе відображення референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень. По-друге, діяльність адресанта направлена на переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові наукового викладу, описується дійсно існуюче та доводиться істина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту суб'єкт мовлення обов’язково має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з іншого — на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова йде про зміну дисциплінарного знання адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомленняна тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об'єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.

До офіційного дискурсу, окрім текстів наукового стилю, належать іще тексти офіційних документів. Ми звернулися до цього підвиду офіційного дискурсу для того, щоб його розгляд і аналіз був якомога повнішим і вичерпним.

Тексти офіційних документів мають деякі спільні риси з науковими: це сухість, логічність, лаконічність, об'єктивність, яскраво виражена форма-кліше, відсутність конотативності та неідіоматичність. Згідно принципів, сформульованих Н. М. Разінкіною, офіційно-документальний стиль є гармонійним, впорядкованим, єдиним цілим, яке характеризується певною неоднорідністю. Ця неоднорідність виявляється у багатоманітності таких ознак, як жанровість, фактор комуніканта, сфера використання документів.

Особливості структурно-семантичної організації текстів юридичних документів обумовлені специфікою їх комунікативного призначення: тексти юридичних документів служать, перш за все, для точної реєстрації правових норм. Якщо художні тексти є своєрідною базою для неоднозначного тлумачення, то тексти юридичних документів намагаються викликати у реціпієнта однозначне уявлення про зміст. Мову юридичних документів можна розглядати як унікальний приклад здійснення принципа «одне слово — одне значення, одне значення — одне слово».

2.3 Адресованість у неофіційному дискурсі

Доцільність будь-якого повідомлення визначається його комунікатиною спрямованістю на реціпієнта. На відміну від значущих одиниць мови — слова і речення, які є безосібними, нічиїми, нікому не адресованими, висловлювання має і автора, а відповідно і екрпесію, і адресата.

Адресат може бути безпосереднім учасником-співбесідником побутового діалогу, може бути диференційованим колективом спеціалістів якоїсь спеціальної області культурного спілкування, може бути більш чи менш диференційованою публікою, народом, сучасниками, однодумцями, противниками, ворогами, підлеглим і начальником, нижчим, вижчим, близьким, чужим і т. п., він може бути і абсолютно невизначеним, неконкретизованим «іншим"(у монологічних висловлюваннях емоційного типу) — всі ці види і концепції адресата визначаються тою областю людської діяльності і побуту, до якої належить дане висловлювання кому адресоване висловлювання, як відправник уявляє і відчуває собі своїх адресатів, яка сила їх впливу на композицію, а особливо стиль висловлювання.

Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій області мовленнєвого спілкування має свою, визначаючу його як жанр, типічну концепцію адресата. Адресат висловлювання може, так би мовити, персонально співпадати з тим чи з тими, кому відповідає висловлювання. У побутовому діалозі чи в обміні листами — це персональне співпадання: той, кому я відповідаю є і моїм адресатом, від якого я чекаю відповіді або, у будь-якому випадку, активного відповідного розуміння. Але у випадках такого персонального співпадання одна особа виступає у різних ролях. Автор, будуючи свої висловлювання, прагне його активно визначити і попередити подумки той вплив, який має висловлювання на читача.

Урахування адресата і попередження його реакції часто буває багатостороннім, таким, що вносить своєрідний внутрішній драматизм у висловлювання (у деяких видах побутового діалогу, в листах, автобіграфічних та розповідних жанрах), гострий, але більш зовнішній характер носять ці явища у риторичних жанрах.

Підхід до художнього тексту як до комунікативної події, мовленнєвого акту, що має перетворений, імітаційний, фіктивний характер, передбачає включення у концептуальний апарат лінгво-семантичних досліджень поняття «фактор адресата». Специфіка адресованості художнього текста, що полягає у відсутності розходжень між дійсним та формальним адресатом, пояснюється характерним для художньої комунікації «розщепленням» (за Р. Яокбсоном) — розщепленням адресата, адресанта, референції. Розщеплена адресація, як один із проявів неоднозначності художнього повідомлення, асиметрії реальної та відображеної художньої комунікації, дозволяє говорити про вписаність у текст «образа читача», який може бути, подібно до образа автора, «вичитаний» з тексту, і який виступає як своєрідна «маска», роль, що пропонується емпіричному читачеві.

Будь-який художній текст, як і науковий, містиь експліцитні та імпліцитні маркери на певний тип адресата, який здатний декодувати зміст художнього текста в оптимально адекватному діапазоні рівнів глибини та аспектів розуміння. На основі вирізнення та інтерпретації такого роду засобів ми можемо, хоча із значною долею умовності, реконструювати образ передбачуваного читача або образ аудиторії і виявити типологію адресатів художнього тексту: критичний/знаючий читач; наївний читач, читач-обиватель, той, хто полюбляє вестерни, фантастику, мелодрами.

Деяка спрямованність автора на «критичного та наївного» читача прослідковується в тексті, де багатошаровий концептуальний фон, вишукана система алюзій, вишукані описи поєднуються із прямолінійною сентиментальністю ряду епізодів, відвертою банальністю певних сюжетних ходів.

— Аналіз підходів щодо самого поняття «дискурс» дав нам змогу по можливості об'єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.

— Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об'ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі.

РОЗДІЛ 3. ЛІНГВОКОГНІТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИСКУРСУ У СУЧАСНІЙ МОВОЗНАВЧІЙ НАУЦІ

У третьому розділі розглянемо лінгвоконгнітивні особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці та основні способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей Ключові слова: «дискурс», «прагматика» ,"інформація", «текст», «комунікація».

3.1 Особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці

Стан мовознавчої науки за останнє сторіччя характеризується бурхливим розвитком і зміною аспектів, що потрапляють в центр лінгвістичних досліджень. Починаючи з середини XIX століття мовознавці намагалися виявити закони мови за зразком природничо-наукових і логіко-математичних дисциплін. На вивчення мовного спілкування зробили вплив такі напрями в науці, як психологія, філософія, логіка, культурологія, етнографія, естетика, семіотика, герменевтика та інші. Однак дослідження окремих ознак і зведення їх в класи, системи не вказувало на те, як використовувати цю систему знань у практиці спілкування індивідуумів.

Відсутність правил використання накопичених знань про мову призвело до виникнення функціональних дисциплін, орієнтованих на людський фактор. Включення в наукову парадигму виробників мовних одиниць, різних параметрів мовних ситуацій сприяло розвитку теорії комунікації та мовної взаємодії, що зумовило виникнення нових напрямків у лінгвістиці (теорії мовних актів, теорії тексту, теорії висловлювання, теорії дискурсу), нових об'єктів дослідження, нової мовної одиниці - дискурсу.

Як зазначає американський філософ Девід Левіс, для комунікативно — прагматичного мовознавства недостатньо знань про мову, воно прагне до розуміння і дослідження комунікативних процесів, де враховуються такі чинники, як: час і місце протікання комунікативного акту, вік і соціальний статус його учасників, наміри і мотиви мовних дій та ін. Людина як суб'єкт мовного спілкування, творець і «користувач» мови стає одним з центральних аспектів комунікативно-прагматичного мовознавства, що отримав пріоритет за останні тридцять років. При комунікації люди стикаються з однією і тією ж проблемою, — проблемою координації спілкування. 13, С.28]

Кінець XX — початок XXI століття в лінгвістиці відзначені проголошенням у якості основного положення про те, що вивчення мови може вважатися адекватним лише при описі його функціонування в процесі комунікації. Як відмічає Аристов С. А.: «якщо колишня (статична за своєю сутністю) лінгвістика в пізнанні мови йшла від таких мовних об'єктів, як текст, пропозиція, слово чи його граматична форма, то діяльнісна лінгвістика (в особі, насамперед прагматики в самому широкому розумінні цього слова) відштовхується від людини, її потреб, мотивів, цілей, намірів і очікувань, від її практичних і комунікативних дій, від комунікативних ситуацій, в яких вона бере участь або як ініціатор і лідер, або як виконавець «другої ролі». Один з найважливіших елементів людської діяльності і одночасно один з найцінніших її продуктів — мова — стала об'єктом багатьох дисциплін. Однією з них є аналіз дискурсу.

Витоками аналізу дискурсу у сучасній лінгвістиці вважаються роботи Зеллігу Херрісу, який працював у рамках проекту університету Пенсільванії. У 1952 році в своїй статті Херріс ввів поняття дискурс-аналізу як методу вивчення руху інформації в дискурсі, призначеного «для розширення дескриптивної лінгвістики за межі одного речення в даний момент часу і для співвіднесення культури та мови» .

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здійснюється через речення, причому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з'єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв`язності дискурсу є причиною схеми розгортання тексту.

Дискурс також трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. А. Дайком, — це складна комунікативна подія, «суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої - інтереси, цілі та стилі» .

З позицій психолінгвістики дискурс цікавий як розгортання перемикань від внутрішнього коду до зовнішньої вербалізації у процесах породження мовлення та її інтерпретації з урахуванням соціально-психологічних типів мовних особистостей, рольових установок і приписів. Психолінгвістів цікавлять також типи мовних помилок і порушень комунікативної компетенції.

Лінгвостилістичний аналіз дискурсу зорієнтований на виділення регістрів слідкування, розмежування усного та писемного мовлення в їх жанрових різновидах, визначення функціональних параметрів спілкування на основі його одиниць (характеристика функціональних стилів).

Лінгвокультурне вивчення дискурсу має на меті встановити специфіку спілкування в рамках певного етносу, визначити формульні моделі етикету та повної поведінки в цілому, охарактеризувати культурні домінанти відповідної спільноти у вигляді концептів як одиниць ментальної сфери, виявити способи звернення до прецедентних текстів для даної лінгвокультури .

3.2 Способи організації дискурсу і типологія мовних особливостей Однією з актуальних проблем у лінгвістичній прагматиці є побудова типології діалогічних дискурсів. Дана проблема має об'єктивні складності, зосереджені в самому об'єкті дослідження в багатоаспектності мовного спілкування. Здійснювалися спроби класифікації мовного спілкування в опорі на різні критерії. Так, Х. Гайснер як критерій бере комунікативну функцію спілкування, на засаді якої виокремлює п’ять класів діалогів :

фактичні діалоги служать для підтримки соціального контакту в суспільстві;

риторичні діалоги спрямовані на зміну соціально-економічного буття;

естетичні діалоги дозволяють інтерпретувати дійсність;

терапевтичні діалоги усувають функціональні перешкоди суб'єктів комунікації;

метакомунікативні діалоги дозволяють здійснити рефлексію комунікативної поведінки .

Проте для Х. Гайснера це скоріше класифікація форм усної комунікації, ніж перебування факторів, що відтворюють особливості побудови діалогічних дискурсів.

Як таксономічні ознаки можуть виступати самі категорії дискурсу. Сюди відносять зміст тем діалогу і динаміку мовного обміну репліками. Так Г. Бубнова визначає 4 класи діалогів на цій підставі:

нейтральний діалог-бесіда про збереження дистантності і зі зменшенням дистантності між партнерами;

2)діалог-унісон із особистісною-побутовою тематикою;

діалог-дискусія із нейтрально-абстрактною тематикою;

подієвий діалог із особистісною-побутовою тематикою, яка емоційно гостро переживається партнерами .

В основу розбивки на типи може бути покладений більш глибинний фактор. Тоді виділяється три класи діалогів, які, звичайно ж, не покривають усього різноманіття зразків людської комунікації. В. Франк розрізняє «Комплементарний тип діалогу», який характеризується дефіцитом інформації в одного з партнерів, і «компететивний діалог» із конкуренцією думок і прагнень партнерів, тоді як за допомогою «координативного діалогу» партнери вирівнюють суб'єктивні інтереси і прагнення. Цінність підходу В. Франка полягає в тому, що дослідник намагається простежити зв’язок між типом діалогу і його конкретним інтеракційним утіленням.

Деякі дослідники намагаються з'єднати в одному синтетичному факторі мовні й інтеракційні ознаки, як це робить А.Харитонов. У такому випадку мовна поведінка одержує бінарне членування, тобто визначається два глобальних типи діалогу: інформаційний тип діалогу, що характеризується розривом знань між партнерами, і інтерпретаційний тип діалогу, у якому порівняння інтерпретацій дійсності партнерами по спілкуванню.

Аналіз існуючих підходів до типологізації мовного спілкування показує, що найбільш релевантним критерієм класифікації може виступати інтерціональний фактор. Але в діалогічному дискурсі об'єктивується результат взаємодії партнерів. У залежності від соціальної сфери міра твердості організації мовних зразків здійснюється по-різному. Так, у виробничо-інституційній сфері дискусії відповідає суперечка в сімейно-побутовій сфері. Інші критерії орієнтовані на поверхневі елементи в діалозі; тема, дистанція між партнерами, характер протікання обміну репліками й ін. Проте глибинні утворення — потреба вступу в діалог, можуть складати саме вихідний критерій розмежування різних класів мовної взаємодії. У діалозі такого роду потреба виступає в різновиді макроінтенцій, у яких синтезується соціальна активність суб'єктів. Макроінтенції виступають у діалозі чимось об'єктивованим і виводяться із соціальних мотивів. Адже в подієвому підході «аналіз структури діяльності суб'єкта повинен починатися з того моменту, коли з числа актуальних потреб визначається домінуюча» (Головахо). На засаді наявних уявлень про мотиви діяльності людини (Якобсон, Обухівський, Хекхаузен, Ковальов) можна виділити чотири класи соціальних мотивів .

Потреба в діалозі підставлена експресивною макроінтенцією. Суть її полягає у визначенні предметності причин дискомфорту особистості і пошуку підтримки і співучасті у партнера по спілкуванню, а також підтримці контакту за допомогою розваги партнера. При цьому комуніканти спираються на емоційно-афективний різновид зв’язку, що передбачає близьку дистанцію між ним, або на раціонально-рефлексивний зв’язок в оказіональній сфері (випадково знайомі партнери). Такого роду діалоги утворять афілятивний тип діалогічного дискурсу, який характеризується особистісною-орієнтованою тематикою, експресивним типом мовних дій (жалю, радості, вираження солідарності, розчарування, роздратованості й ін.) і контактним типом мовних дій (згоди, сумніву, незгоди, відмови, звернення, вітання й ін.), а також довірчим типом інтерперсональної модальності.

Виділені чотири типи діалогу, як абстракції визначеного порядку, зустрічаються украй рідко. У реальній комунікації в діалогічному дискурсі взаємодіють кілька зразків діалогу. Наприклад, сполучення афілятивного зразка з інтерв'ю обумовлене тим, що один зразок створює умову для реалізації іншого зразка. Виділені типи діалогів можуть протікати у формі бесіди або суперечки, дискусії. У стратегічних цілях комунікант може маніпулювати зразками діалогу. Так, для маскування інтересу до визначеної інформації комунікант замість інтерв'ю може використовувати образний інтерпретаційний діалог для досягнення своєї мети. Такого роду використання залежить від рис мовної особистості і ситуації спілкування.

— У сучасній науці дискурс трактується як складне явище, що складається з учасників комунікації, ситуації спілкування і самого тексту. Іншими словами, дискурс — це абстрактний інваріантний опис структурно-семантичних ознак, що реалізуються в конкретних текстах. Ідеалом, до якого слід прагнути в процесі комунікації, є максимально можлива відповідність між дискурсом як абстрактною системою правил і дискурсом (або текстом) як конкретним вербальним втіленням цих правил.

— Лінгвостилістичний аналіз дискурсу зорієнтований на виділення регістрів слідкування, розмежування усного та писемного мовлення в їх жанрових різновидах, визначення функціональних параметрів спілкування на основі його одиниць (характеристика функціональних стилів).

ВИСНОВКИ Розглядаючи мову як основну і єдину форму життєдіяльності людини, спосіб розвитку і становлення особистості в процесі комунікації не можна не торкатися таких моментів в участі мови, які безпосередньо відтворюють динаміку розвитку комунікативного процесу, виявляючи при цьому особистісний початок кожного окремого етапу комунікації. Основна властивість комунікативного фокуса — його зміна, перехід з однієї фази розвитку в іншу.

Мова як засіб осмисленої комунікації містить у своїй структурі одиниці, що здатні виконувати розумову і комунікативну функції. Мінімальною мовною одиницею, що сполучає в собі дві основні функції мови, є пропозиція. Вона має потенційну здатність виразити конкретну думку і передати конкретне повідомлення. Пропозиція реалізує ці потенції в текстах, дискурсах.

Таким чином мовлення розглядається як спосіб комунікації; текст—як цілісна семіотична форма організації комунікації; комунікація—як процес інформаційного обміну; дискурс—як комунікативна подія, ситуація, що включає текст та інші складові.

Запропонована у роботі класифікація діалогічних дискурсів, типологія дискурсів, формування їх векторів, способи організації дискурсу та типологія мовних особистостей дозволяє нам проаналізувати основні підходи і теорії в розумінні проблеми дискурсу в сучасній теорії комунікації.

У сучасній науці дискурс трактується як складне явище, що складається з учасників комунікації, ситуації спілкування і самого тексту. Іншими словами, дискурс — це абстрактний інваріантний опис структурно-семантичних ознак, що реалізуються в конкретних текстах. Ідеалом, до якого слід прагнути в процесі комунікації, є максимально можлива відповідність між дискурсом як абстрактною системою правил і дискурсом (або текстом) як конкретним вербальним втіленням цих правил.

Теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загаль-новизнаного підходу та універсального визначення поняття «дискурс» ще досі не існує. Це поняття розглядається з точки зору найрізноманітніших аспек-тів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та харектеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальне визначення дискурсу. Дискурс — це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв'язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азнаурова, Э. С. «Прагматика текстов различных функциональных стилей"// Общественно-политический и научный текст как предмет обучения иностранным язикам [Текст ]: учебник / Є.С. Азнаурова .-М.: Наука, 1987.-200

2. Почепцов, Г. Г. Комунікативні технології двадцятого століття [Текст]: навч. посібник / Г. Г. Почепцов. — М.: Рефл-бук, Ваклер, 2007. — 360 с.

3. Шпаковская, С. В. Основы теории коммуникации [Текст]: Учебное пособие / С. В. Шпаковская, О. В. Шпаковский. — М.: Пенза, 2006. — 83 с.

4. Бахтин, М. М. Єстетика слова[Текст ]: учебник / М. М. Бахтин .- М.: Наука, 1974. с. 539.

5. Бахтин, М. М. Эстетика словесного творчества[Текст ]: ученик / М. М Бахтин .- М.: искусство, 1986. 445 с.

6. Белл, Т. Роджер. Социолингвистика//Цели, методы и проблемы. [Текст ]: учебник / Т. Роджер. Белл; под ред. А. Д. Швейцера .- М.:Международные отн., 1980 .- 318 с.

7. Бенвенист, Э. Общая лингвистика [Текст ] :учебник / Є. Бенвенист .-М.: Прогресс, 1975. 447 с.

8. Шарков, Ф. И. Основи теорії комунікації [Текст]: підручник / Ф. И. Шарков. — 2002. — 246 с.

9. Волнина, И. А. О специфике научного стиля. [Текст ]: учебник / И. А. Волнина .- М.: Наука, 1977. 296 с.

10. Воробьева, О. П. Лингвистич. аспекты адресованности худ. Текста [Текст ] :учебник / О. П. Воробьева .- М, 1997. 382 с.

11. Воробьева, О. П. Реализация фактора адресата в аспекте лингвокультурной традиции [Текст ]: учебник .- М.: Филолог. Науки.- 1992. № 1.

12. Воробьева, О. П. Текстовые категории и фактор адресата [Текст ] :учебник / О. П. Воробьева .- К.: Вища шк., 1993. 200 с.

13. Греймас, А. Договор вердикции [Текст ] :учебник / А. Греймас .- Вильнюс, 1986. с.205−216.

14. Дайк, Т .А. Язык. Познание. Коммуникация [Текст ]: учебник / Т. А Дайк; сб. работ/сост. В. В. Петров; под ред. В. И. Герасимова .- М.: Прогресс, 1989. 312 с.

15. Ишмуратов, А. Т. Логико-когнитивный анализ онтологии дискурса [Текст ]: учебник / А. Т Ишмуратов .-К.: Наук. Думка, 1994. 252с.

16. Ищенко, Ю. А, Мышление как толерантный дискурс[Текст ]: ученик / Ю. А. Ищенко .- К.: Наук. думка, 1994. 252 с.

17. Каменская, О. В. Текст и коммуникация [Текст ]: учебник / О. В. Каменская .- М.: Высш. Шк., 1990. 151с.

18. Канцельсон, С. Д. Речемыслительные процессы [Текст ]: учебник / С. Д. Канцельсон .-М.: ЮНГВ, 1984. № 4. с. 5.

19. Караулов, Ю. Русский язык и языковая личность [Текст]: учебник / Ю.Караулов. — М.: Наука, 1987. — 263 с.

20. Пушкин, А. Прагмалингвистические характеристики дискурса личности [Текст]: учебник / А. Пушкин //Личностные аспекты языкового общения. — Калинин, 1989. — № 5 (55). — С. 45−54.

21. Ярошевский, М. Дискуссия как форма научного общения [Текст]: учебник / М.Ярошевський. — М.: Просвещение, 1977. — 150 с.

ДОДАТОК Термінологічний словник Дискурс — текст, в якому актуалізуються не тільки власне мовні чинники — правила сполучуваності слів і послідовності висловів, їх оформлення інтонації, види реакції на питання і т.п., але і немовні (екстралінгвістичні чинники) — пізнавальні, етнографічні, соціокультурні, психологічні та ін.

Діалог — форма спілкування, що складається з обміну висловами двох взаємодіючих сторін і що характеризується порівняно швидким обміном мовою, коли кожний компонент обміну є реплікою і одна репліка обумовлена іншою, обмін відбувається без певного попереднього обдумування.

Інформація — відомості, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, шо свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища дійсності;

Комунікація — 1) зв’язок; сполучення; 2) передача інформації в процесі взаємодії між джерелом інформації та її споживачем; 3) спілкування, взаємний обмін інформацією між двома комунікантами.

Культурний конфлікт — це форма міжкультурної комунікації, що передбачає зіткнення суб'єктів культури — носіїв різних культурних цінностей і норм.

Лінгвістика тексту — мовознавча дисципліна, яка досліджує внутрішню структуру тексту, її категорії, змістовно-знакову та комунікативну репрезентацію.

Лінгвістика — (мовознавство) вивчає форми, в які саме оформлюється комунікація.

Мова офіційного дискурсу — це мова офіційних та наукових текстів і документів.

Прагматика — сфера досліджень у семіотиці й мовознавстві, в якій вивчається функціонування мовних знаків у мовленні; розділ мовознавства, який вивчає комплекс проблем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.

Соціолінгвістика — наука, що займається співвідношенням соціальних і мовних структур.

Текст — це не тільки певна інформація, необхідна складова комунікативного процесу, це також штучний бар'єр між комунікантом та реципієнтом.