Безпека дорожнього руху: механізм адміністративно-правового регулювання взаємодії суб"єктів забезпечення

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Загальна характеристика відносин в сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.

1.1 Визначення та співвідношення понять «безпека руху» та «експлуатація транспорту».

1.2 Предмет відносин в сфері безпеки руху та експлуатації транспорту і їх суб'єктний склад.

Розділ 2. Правове регулювання безпеки руху і експлуатації транспорту.

2.1 Нормативно-правове регулювання діяльності із забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту.

2.2 Державне управління безпекою руху.

Розділ 3. Відповідальність за порушення норм і правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

Висновок Список використаних джерел Вступ У сучасному світі питання забезпечення безпеки в загальному плані стає досить актуальним з огляду на незахищеність людини від певних факторів. Одним з таких факторів є експлуатація транспортних засобів людиною для задоволення різних цілей — у перевезеннях власним автомобільним транспортом, в здійсненні підприємницької діяльності в сфері перевезень і вантажів та інших подібних цілей.

Враховуючи вагоме зростання ступеня експлуатації транспорту суспільство потребує якісного і ефективного правового регулювання даної сфери, а також сфери, що тісно пов’язана з даною — забезпечення безпеки руху на різних видах транспорту. Держава встановлює певні законодавчі вимоги, за невиконання яких загрожує застосуванням заходів примусу. Ніби, типова структура правового регулювання будь-якої галузі.

Але якщо вести мову про безпеку руху та експлуатацію транспорту, слід звернути увагу більш докладно на складності тієї системи, що утворює дані відносини, постійній необхідності бути на одному рівні із технічним прогресом та процесом глобалізації.

Кажучи просто — щороку кількість автомобілів збільшується, шляхи сполучення все більше заповнюються ними, а отже пропорційно зростає кількість негативних явищ даної сфери, серед яких першість належить аваріям та дорожньо-транспортним пригодам.

Тому, у нашому дослідженні ми звернемо увагу на найбільш загальні чинники розвитку галузі забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту, її нормативно-правове регулювання, державне управління галуззю, а також загально опишемо суб'єктний склад даних відносин.

Вивченням питань безпеки руху та експлуатації транспорту раніше вже займалася велика кількість вітчизняних та іноземних науковців. Проте ряд питань залишаються все одно ними не вирішені, зокрема що стосується практичної частини даного питання.

Виходячи з цього, спробуємо приділити більше уваги огляду і аналізу практичної сторони питання забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту в сучасних умовах та виявити, де і як часто сьогодні виникають несприятливі ситуації в сфері забезпечення безпеки руху і які шляхи їх вирішення пропонують законодавці і науковці.

Розділ 1. Загальна характеристика відносин в сфері безпеки руху та експлуатації транспорту

1.1 Визначення та співвідношення понять «безпека руху» та «експлуатація транспорту»

Для здійснення найбільш повного аналізу всіх складових відносин в сфері забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту слід для початку визначити співвідношення і обсяг понять безпеки руху та експлуатації транспорту, їх відмінності і взаємодоповнення.

Безпека руху, як така, може розглядатися у кількох аспектах. З юридичної точки зору — це суспільні відносини, що складаються в сфері державного регулювання діяльності транспорту із сприяння найбільш сприятливому його функціонуванню для забезпечення наперед встановлених стратегічних цілей. Саме у даному розрізі ми будемо розглядати це поняття і далі.

З технічної точки зору — це сукупність факторів, що утворюють безпечну обстановку, в якій не виникає небезпечних ситуацій, що в свою чергу не переходять у несприятливі наслідки (аварії, дорожньо-транспортні пригоди). Дане визначення в своєму обсязі допустиме для характеристики безпеки руху на різних видах транспорту. Відмінності полягають лише в дещо різній сукупності факторів, що визначають безпеку руху як певний стан функціонування транспорту, який проявляється у безпечній експлуатації рухомого складу. Наприклад, на автомобільному транспорті такими факторами є: 1) безпечний інтервал; 2) безпечна дистанція; 3) безпечна швидкість. Це визначає спрямованість відносин в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху як окремої складової частини відносин безпеки руху. Дана технічна складова (не лише на автомобільному транспорті) далі знаходить своє вираження у діяльності законодавця із розробки і прийняття нормативних актів, що регулюють кожну сферу, а іноді - і певний фактор. У випадку сфери безпеки дорожнього руху — це Закон України «Про дорожній рух», Правила дорожнього руху, Конвенція про дорожній рух та ін.

Щодо характеристики поняття «експлуатації транспорту», то, виходячи із загального смислового навантаження терміну експлуатація, — це все те, що не заборонено законом чи щодо чого встановлено певні обмеження і ліміти, необхідність отримання певного дозволу, і що пов’язано із власне процесом використання транспортних засобів для певних цілей.

Експлуатація транспорту є досить комплексним явищем, рівно як і забезпечення безпеки руху. Зокрема, тут мова йде про технічний процес використання властивостей транспорту, і цей процес підпорядковується суворим нормам щодо техніки безпеки, технічного стану транспортних засобів, впливу транспорту на навколишнє середовище і т.д.

Проводячи паралелі між поняттями безпеки руху і експлуатації транспорту, можна зупинитися на наступних твердженнях:

— дані поняття, як і відносини, які вони висвітлюють, не є тотожними, проте взаємодоповнюють одне одного;

— для обох характерним є нормативно-правове регулювання і встановлення щодо кожного певних правил;

— обидва мають комплексний характер і розгалужену внутрішню структуру залежно від видів транспорту;

— об'єднані спільною метою, що полягає у забезпеченні безпеки руху підчас експлуатації транспортних засобів.

Отже, підводячи підсумки даного аналізу, організація безпеки руху і регламентація правил експлуатації транспортних засобів знаходяться у прямо пропорційному зв’язку між собою, утворюючи єдиний і неподільний комплекс суспільних відносин.

1.2 Предмет відносин в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту і їх суб'єктний склад Суспільні відносини в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту мають досить комплексну предметну структуру. Вони охоплюють діяльність різноманітних суб'єктів щодо реалізації встановленого законодавством порядку безпеки на транспорті під час його експлуатації для задоволення різних потреб — починаючи від керування транспортними засобами, що знаходяться у приватній власності громадян і закінчуючи державним управлінням безпекою руху.

Як і будь-які правовідносини, дані відносини слід розглядати з точки зору виділення їх структури — об'єкта, суб'єктів, змісту та юридичних фактів як підстав їх виникнення.

Об'єктом правовідносин в сфері забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту є певний правовий порядок — суспільний стан, за якого діяльність держави спрямована на підтримку загальної безпеки на транспорті під час його експлуатації, а у разі виникнення ситуацій із негативними наслідками — виявлення винних осіб і притягнення їх до відповідальності певного виду. Певним чином, об'єкт правовідносин втілюється у Законі України «Про транспорт» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 51, ст. 446. Зокрема, у статті 16 Закону зазначено, що підприємства транспорту зобов’язані забезпечувати безпеку життя і здоров’я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів, охорону навколишнього природного середовища. Взагалі, із змісту даної статті випливає вся сукупність відносин, що можуть виникати в сфері безпеки руху, зокрема:

· забезпечення керування рухомим складом всіх видів транспорту професійно підготовленими працівниками, стан здоров’я яких має бути задовільним та підтверджуватися періодичними медичними оглядами (наприклад, щоденний передрейсовий медогляд водіїв у сфері перевезень пасажирів автомобільним транспортом);

· визначення правил поводження людей на підприємствах транспорту, що визнаються згідно із Законом зоною підвищеної небезпеки;

· особливості експлуатації транспорту під час перевезення небезпечних вантажів та зв’язок даних процесів із навколишнім середовищем та діяльністю людини, визначення мінімально допустимої відстані для будівництва житла біля об'єктів, що пов’язані із перевезенням небезпечних вантажів;

· забезпечення безпеки під час будівництва трубопроводів над залізничними коліями і автомобільними дорогами;

· особливості здійснення контролю і нагляду за підприємствами транспорту щодо дотримання ними правил безпеки руху і експлуатації транспорту.

Змістом даних правовідносин є права та обов’язки їх учасників. Для органів державної влади вони полягають у наявності повноважень, сукупність яких складає компетенцію, що підпорядковується принципу «дозволено те, що прямо передбачено законом». Для фізичних і юридичних осіб (приватного права) зміст правовідносин полягає у наявності певного правового статусу, що зобов’язує додержуватися принципу «дозволено те, що не заборонено законом». Причому, сутність правовідносин в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту передбачає певну субординацію підприємств і громадян щодо держави, тобто обов’язкам перших відповідають права останньої щодо здійснення постійного систематичного контролю за правильною експлуатацією транспорту підконтрольними суб'єктами.

Окрему структурну одиницю правовідносин в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту утворює їх суб'єктний склад. Він є досить різноманітним, проте підпорядковується певній класифікації - зокрема, всіх учасників даних відносин можна розділити на дві групи — індивідуальні та колективні. Першу становлять всі фізичні особи — громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які експлуатують транспортні засоби на території України незалежно від місця їх реєстрації. Вони виступають також як і інші учасники руху, що не експлуатують транспортні засоби, проте поведінка яких впливає на встановлений порядок безпечного функціонування транспорту (пішоходи, погоничі тварин тощо). Дані суб'єкти становлять найбільш численну групу щодо даних правовідносин, фактично, «завдяки» ним та заради них і функціонує система забезпечення безпеки руху.

Проте найбільший інтерес становлять саме колективні суб'єкти відносин із забезпечення безпеки руху, адже саме від їх діяльності залежить нормальне функціонування транспортного комплексу в цілому: одні забезпечують надання транспортних послуг населенню із дотриманням норм і правил безпеки руху, а інші здійснюють контроль за їх діяльністю, встановлюють нормативи і правила, узагальнюють практику діяльності суб'єктів господарювання в цьому напрямі і відповідним чином впливають на відносини шляхом здійснення законотворчої роботи.

Підприємства сфери транспорту для свого нормального функціонування першочергово повинні виходити із створення безпечних умов при наданні транспортних послуг. Це стосується як і рухомого складу, що проходить обов’язкову сертифікацію, періодичні технічні огляди, так і нормального стану здоров’я працівників підприємств транспорту, про що зазначалося вище. Така діяльність передбачає періодичне навчання персоналу сучасним тенденціям у сфері забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту, особливостям роботи в різних умовах і екстрених ситуаціях.

Особливе місце серед суб'єктів відносин в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту займають міжнародні транспортні організації, що займаються, по-перше, розробкою і сприянням прийняттю на міжнародному рівні нормативних актів з питань безпеки руху, по-друге, здійсненням контролю за виконанням державами взятих на себе зобов’язань, по-третє, наданням підтримки і допомоги державам-учасницям у реалізації національної політики із забезпечення безпеки руху, особливо що стосується міжнародних перевезень пасажирів і вантажів, перевезення небезпечних вантажів тощо. Серед найбільш відомих і впливових з них назвемо Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), Міжнародну морську організацію (ІМО), Організацію співробітництва залізниць (ОСЗ), Комітет внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії ООН та ін. Їх діяльність посідає вагоме місце у забезпеченні безпеки руху під час здійснення перевезень в різних країнах, в тому числі і в Україні.

Отже, правовідносини в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту, маючи загальні ознаки, властиві будь-яким правовідносинам, мають свої специфічні ознаки, зокрема:

· в своїй більшості є владною діяльністю держави із встановлення певних вимог для господарюючих суб'єктів та населення;

· тісно пов’язані із технічною стороною діяльності транспорту;

· передбачають встановлення певних стандартів безпеки і правил експлуатації транспорту;

· мають постійний, систематичний характер та особливі підстави виникнення — власне експлуатація транспорту і, як наслідок, необхідність безпечного її здійснення.

Розділ 2. Правове регулювання безпеки руху і експлуатації транспорту

2.1 Нормативно-правове регулювання діяльності із забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту Аналіз державно-правової практики у сфері безпеки руху дає змогу констатувати помітну активізацію нормотворчої роботи уповноважених органів, що у свою чергу викликала поглиблення законодавства у зазначеній сфері і, на жаль, труднощі в засвоєнні розпоряджень не тільки їх безпосередніми виконавцями, а й іншими суб'єктами владних повноважень. До того ж велика частина законодавства не відображає сьогоднішніх потреб захисту об'єктів безпеки у зв’язку зі зміною соціально-економічних умов. Нині чинне законодавство не є ефективною правовою системою, яка надійно захищає життєво важливі інтереси особи від загрози негативних явищ, таких як ДТП. У законодавстві, яке регулює відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, чимало прогалин, які заповнюються нормативними актами, але останні не повною мірою захищають інтереси громадян і недостатньо враховують відповідальність фізичних і юридичних осіб.

На сьогодні спостерігаються поодинокі спроби українських вчених і практиків дослідити проблеми нормативно-правового регулювання безпеки руху. Але всі вони присвячені розгляду окремих питань названої проблеми і немає жодної роботи, в якій було б обґрунтовано необхідність та запропоновано конкретні рекомендації з реформування законодавства України у сфері забезпечення безпеки руху.

Метою правового регулювання є створення якісної нормативно-правової основи, що забезпечує ефективне функціонування системи захисту громадської безпеки за наявності державного контролю за діяльністю її суб'єктів. Вирішення цієї проблеми пов’язане з уніфікацією нормативно-правової основи дорожнього руху, підвищенням ефективності дії всіх правових засобів на учасників цих відносин. З іншого боку, про досконалість правового регулювання можна судити з того, як і наскільки повно системою норм охоплені суспільні відносини, об'єкт і предмет регулювання.

Саме висока суспільна значущість мети підвищення безпеки дорожнього руху і комплексний багатогалузевий характер проблеми визначають необхідність нормативно-правового регулювання відносин у цій сфері. Така необхідність зумовлена також тим, що саме спеціальні (орієнтовані на безпеку руху) державні дії можуть привести до значного розвитку цієї системи, і, як наслідок, до скорочення дорожньо-транспортного травматизму. Це підтверджує досвід країн розвинутої автомобілізації, які за останні 20—25 років досягли істотного прогресу. Серед таких заходів необхідно назвати створення державної системи оцінки та управління діяльністю щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, ухвалення комплексу законодавчих заходів з усунення причин дорожньо-транспортного травматизму, регламентацію обов’язків і відповідальності все більш широкого кола її суб'єктів. Державне управління безпекою дорожнього руху неможливе без правового оформлення, завдяки якому державним інтересам надається офіційний характер, вони втілюються в обов’язкових у масштабі всього організованого суспільства розпорядженнях нормативного та індивідуального характеру. Правова регламентація створює і забезпечує правовий режим, у рамках якого складаються і розвиваються виробничі та управлінські відносини, визначаються обов’язки і правомочність їх учасників, організовується і здійснюється виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління і система взаємовідносин з об'єктами державного управління.

Незважаючи на те, що починаючи із 70-х років юридична наука регулярно зверталася до дослідження питань ефективності правового регулювання відносин у сфері дорожнього руху та його безпеки, вивчення державної політики управління в цій сфері все ще перебуває у стадії постановки проблеми. Значна кількість нормативних джерел ускладнює можливість правильно орієнтуватися в чинному законодавстві й застосовувати його на практиці. Так склалося, наприклад, з медичним оглядом водіїв для встановлення стану сп’яніння.

В основному щороку в МВС України складаються довідки, які в недостатньому обсязі містять розпорядження або вказівки, обов’язкові до виконання, у них не містяться терміни чинності розпоряджень. Щороку вони наповнюються такими формулюваннями, як «перевірити стан», «вжити заходів», «забезпечити регулярне проведення заходів», «активізувати роботу» і т. ін. Наявність документів з аналогічними формулюваннями може означати наявність одних і тих самих недоліків або порушень у практичній діяльності із забезпечення безпеки руху. Багато з них дублюються, по суті, повторюючи раніше видані аналогічні довідки або накази і вказівки. Таке становище зумовлює труднощі в роботі. Видається доцільним переглянути практику складання цих документів, щоб виключити негативний вплив на процес їх реалізації та істотно підвищити їх ефективність. Таким чином, недосконалість правового регулювання слід вважати одним з основних чинників, що зумовлюють низьку ефективність забезпечення безпеки дорожнього руху в Україні.

Очевидно, що з цим чинником пов’язана також невисока ефективність діяльності суб'єктів безпеки, перш за все правоохоронних органів, з низки причин. Вона зумовлена не тільки недостатнім рівнем професіоналізму, відсутністю належної дисципліни працівників цих органів, а й невирішеністю проблем правового забезпечення їх діяльності. Як зазначено вище, використання правового механізму є тим засобом упорядкування взаємодії різнорідних елементів суспільної системи, підкорення їх дії єдиній волі, завдяки якій стає можливим досягнення суспільно важливої мети. У нашому випадку — це підвищення рівня безпеки дорожнього руху і зниження дорожньо-транспортного травматизму. Це положення теорії права тим більш значуще для сфери забезпечення безпеки дорожнього руху, що має складну функціональну структуру. Сама природа значення правового регулювання суспільних відносин у тому і полягає, що в результаті створюється загальна модель певного відношення і поведінки його учасників (норма права), а також встановлюються необхідні правові засоби стимулювання реалізації цієї моделі. Так, для сфери забезпечення безпеки дорожнього руху особливе значення має впорядкування відносин (а в певному значенні також їх створення), що виникають під час здійснення різного роду управлінських функцій (як у галузевому, так і в міжгалузевому напрямі): планування, організація, регулювання, облік і контроль.

Правову основу забезпечення безпеки дорожнього руху становлять Конституція України, Закон України «Про дорожній рух», інші нормативні акти, що регулюють відносини в цій сфері. У Законі України «Про дорожній рух» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 31, ст. 338 нормативно закріплені основи державної політики у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, відображені основні напрями створення умов, що сприяють забезпеченню безпеки в цій сфері, розмежована компетенція державних органів і органів місцевого самоврядування, визначені права та обов’язки місцевих адміністрацій щодо забезпечення безпеки дорожнього руху, встановлені функції нагляду і контролю за дотриманням правових розпоряджень. Наступний рівень нормативного регулювання мають представляти відповідні урядові акти, що конкретизують законодавчі посилки і регулюють низку основних положень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, проте розроблення цих документів невиправдано затягнулося. В процесі розробки Закону України «Про дорожній рух» так і не було підготовлено підзаконні акти, які б конкретизували та доповнювали загальні положення Закону відповідно до змісту об'єкта, основ і принципів управління в цій сфері.

З урахуванням скорочення чисельності особового складу ДАІ МВС України та з метою профілактики правопорушень, які безпосередньо впливають на стан аварійності, додаткового вивчення потребує питання про централізоване формування окремого загальнодержавного фонду сприяння безпеці дорожнього руху з метою накопичення грошових асигнувань на розвиток безпеки дорожнього руху, в тому числі на придбання та широке впровадження на вулично-шляховій мережі технічних засобів автоматичного виявлення і фіксації порушень Правил дорожнього руху, а також новітніх приладів для фіксування порушень водіями швидкісного режиму (нагадаємо, що відповідні зміни щодо фотоі відео фіксації порушення Правил дорожнього руху вже вносилися у вересні 2009 року).

На сьогодні у ДАІ існує мережа автоматизованих баз даних, яка дає змогу здійснювати вибірку відомостей стосовно осіб чи транспортних засобів, що перевіряються; однак, щоб отримати повну інформацію на один запит, слід звертатися окремо до різних баз даних, що знижує оперативність вирішення поставлених перед службою завдань. У зв’язку з цим доцільно вивчити й таке питання, як можливість об'єднання автоматизованих інформаційно-пошукових баз даних в єдину систему, що дасть змогу за окремими вихідними даними (наприклад, за прізвищем особи) здійснювати повну вибірку відомостей стосовно осіб чи об'єктів, які перевіряються.

У зв’язку зі збільшенням кількості транспортних засобів, які експлуатуються на вулично-шляховій мережі, підвищенням інтенсивності транспортних потоків, зростанням технічних можливостей автомобілів постійно виникає необхідність перегляду нормативних актів щодо організації безпеки, яка стосується дорожнього руху, перевезення вантажів, експлуатації транспортних засобів, підготовки водійських кадрів.

До міжнародної конвенції «Про дорожній рух» щорічно вносяться зміни, доповнення, впроваджуються нові вимоги, що відповідають сучасним умовам. Над цим працює робоча група Комітету з транспорту Європейської Економічної Комісії (ЄЕК) ООН.

Чинна нормативно-правова база України у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, здавалося б, мала забезпечувати державне регулювання та контроль з питань забезпечення безпеки перевезень на автомобільному транспорті. Разом із тим низка дорожньо-транспортних пригод з тяжкими наслідками на пасажирському транспорті довела її недосконалість. Редакція прийнятого у червні 1993 р. Закону України «Про дорожній рух» уже не відповідає вимогам сьогодення, відрізняється від подібних законодавчих актів країн Західної Європи. Деякі положення Закону не приведено у відповідність до міжнародних норм та угод. До окремих статей Закону України «Про дорожній рух» необхідно внести доповнення щодо змістовності та конкретизації їх редакції.

Потребує внесення змін та доповнень і Закон України «Про автомобільний транспорт», де не міститься вимог щодо сертифікації послуг з перевезення пасажирів, вимог до професійного рівня фахівців, які відповідають за експлуатацію транспортних засобів та безпечність перевезень. Це дасть змогу здійснювати державне регулювання допуску до ринку транспортних послуг перевізників за умови, що останні відповідають державним вимогам щодо наявності сертифікованих автобусів, бази для підтримання їх належного технічного стану та контролю перед виїздом на маршрут, медичного контролю стану здоров’я водіїв перед виїздом на маршрут, забезпечення передбачених законодавством умов праці й відпочинку водіїв, їх стажування та інструктаж і низку інших функцій, що безпосередньо впливають на безпечність перевезень. Система сертифікації послуг з перевезення пасажирів передбачає систематичний контроль перевізника з боку органу сертифікації.

Крім того, Закон України «Про автомобільний транспорт» Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 22, ст. 105 включає правові норми тільки для перевізників, які надають послуги з перевезення пасажирів і вантажів, і залишає поза межами законодавчого врегулювання перевізників, які використовують транспортні засоби для власних потреб. Це створює умови для допуску до ринку транспортних послуг перевізників, які не можуть гарантувати безпеку перевезень і використовують непридатні для перевезень пасажирів автобуси.

Що стосується сфери забезпечення експлуатації транспорту, то для неї більш характерним є підзаконне нормативно-правове регулювання. Положення Закону України «Про дорожній рух», зокрема його розділу V «Транспортні засоби», де визначено основні правила експлуатації транспорту, знаходять своє продовження у відомчих нормативних актах Міністерства внутрішніх справ та Міністерства інфраструктури (колишнього Міністерства транспорту і зв’язку). Зокрема, технічні вимоги щодо експлуатації транспортних засобів містяться в таких нормативних актах:

1) Правила проведення державного технічного огляду.

2) Положення про порядок узгодження розміщення реклами на транспортних засобах.

3) Перелік транспортних засобів і норми їх оснащення вогнегасниками.

4) Аптечка медична автомобільна (витяги).

5) Про впорядкування використання спеціальних світлових та звукових сигнальних пристроїв і номерних знаків транспортних засобів.

6) Інструкція про порядок видачі та обліку дозволів на встановлення та використання спеціальних сигнальних звукових і світлових пристроїв.

7) Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту.

8) Правила проведення державного технічного огляду тракторів, самохідних шасі, самохідних меліоративних і дорожньо-будівних машин.

9) Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті.

10) Норми експлуатаційного пробігу автомобільних шин.

11) Нормы и методы измерений содержания окиси углерода и углеводородов в отработавших газах автомобилей с бензиновыми двигателями.

12) Норми і методи вимірювань вмісту оксиду вуглецю та вуглеводів у відпрацьованих газах автомобілів з двигунами, що працюють на бензині або газовому паливі.

13) Норми і методи вимірювань димності відпрацьованих газів автомобілів з дизелями або газодизелями.

14) Правила надання послуг з технічного обслуговування і ремонту автомобільних транспортних засобів

15) Порядок гарантійного ремонту або гарантійної заміни дорожніх транспортних засобів.

16) Правила зберігання транспортних засобів на автостоянках.

17) Положення про комісію з безпеки дорожнього руху підприємств, установ та організацій України.

18) Положення про робочий час і час відпочинку водіїв автотранспортних засобів.

19) Правила перевезення небезпечних вантажів.

20) Лист МВС та ДАІ щодо експлуатації авто, ввезених з-за кордону.

21) Методичні рекомендації ІДПС щодо виявлення нештатних світлових приладів.

22) Вказівка МВС Про заходи щодо підвищення безпеки дорожнього руху в нічний час доби.

Для вдосконалення нормативно-правового регулювання у сфері забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту слід:

1)уніфікувати законодавство шляхом його нової редакції, необхідність якої викликана якісними перетвореннями відносин у дорожньому русі, потребою їх більш чіткої регламентації;

2)для вдосконалення відомчого правового регулювання виробити нові принципи структурної організації змісту правових документів із конкретним змістом діяльності, конкретних завдань, функцій і повноважень правоохоронних органів; поліпшити якість нормативних розпоряджень.

Проведений аналіз свідчить, що найвагомішим недоліком системи нормативного регулювання суспільних відносин безпеки руху і експлуатації транспорту є їх регламентація численними актами, які недостатньо пов’язані між собою та не мають чіткого механізму реалізації. В окремих випадках ці акти суперечливі. Тому, з огляду на ситуацію, що склалася на сьогодні, нагальною є потреба у створенні єдиного кодифікованого документа (Автодорожнього кодексу), який би регулював відносини між суб'єктами забезпечення безпеки дорожнього руху, учасниками дорожнього процесу та визначав рівень їх відповідальності.

безпека рух експлуатація транспорт

2.2 Державне управління безпекою руху Забезпечення особистої безпеки учасників дорожнього руху, як одне із завдань міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та господарювання здійснюється за допомогою комплексу заходів та у межах наданих їм повноважень.

Весь процес забезпечення безпеки дорожнього руху становить комплекс заходів, спрямованих на попередження загрози нормальному руху транспортних засобів та пішоходів, дотримання правил перевезень пасажирів, вантажів, багажу, контролю за станом автомобільних шляхів та обладнання їх засобами регулювання, проведення невідкладних заходів на місці дорожньо-транспортних пригод, виявлення та усунення причин і умов, що їм сприяють, тощо. Одним з чинників забезпечення безпеки дорожнього руху є проведення державою в особі уповноважених органів та з використанням засобів масової інформації роботи серед населення щодо роз’яснення правил поведінки учасників дорожнього руху. До інституційних суб'єктів управління безпекою руху можна віднести насамперед Верховну Раду України, яка приймає закони, та Президента України, який видає укази й розпорядження, в тому числі у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Загальне державне управління у сфері дорожнього руху здійснює Кабінет Міністрів України, який відповідно до ст. 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, основним суб'єктом державного управління у зазначеній сфері. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері дорожнього руху визначена у ст. 4 Закону України «Про дорожній рух» .

Кабінет Міністрів України, здійснюючи керівництво діяльністю державних органів управління у сфері дорожнього руху, проводить політику збалансування інтересів і завдань цих органів для досягнення головної мети — підвищення безпеки руху.

Розробка та затвердження державних програм розвитку дорожнього руху та його безпеки — це одна з основних управлінських функцій Кабінету Міністрів України. Такі програми є довгостроковими і мають на меті визначення перспективних напрямів діяльності всіх органів державного управління у сфері забезпечення безпеки руху.

Контроль за виконанням законодавства про дорожній рух полягає у систематичній перевірці державних органів управління у сфері дорожнього руху щодо виконання ними законів, постанов та указів компетентних органів, а також вжитті до порушників відповідних заходів. Кабінет Міністрів України здійснює функції контролю у сфері дорожнього руху та його безпеки за допомогою спеціально створюваних контрольно-наглядових органів. Таким органом є Департамент державної автомобільної інспекції МВС України, який має повноваження щодо здійснення згаданого контролю в повному обсязі аж до вжиття заходів адміністративного примусу до порушників законодавства про дорожній рух.

Визначення єдиного порядку організації дорожнього руху та його безпеки з боку Кабінету Міністрів України є необхідною передумовою забезпечення законності у цій сфері. На практиці воно реалізується шляхом розробки, підготовки та видання загальнообов’язкових нормативно-правових актів, що відповідають міжнародним стандартам у цій сфері.

Серед найбільш відомих та найчастіше застосовуваних актів державного управління, що встановлюють єдиний порядок організації дорожнього руху в Україні, є Правила дорожнього руху, складені на основі та на виконання Закону України «Про дорожній рух» .

До центральних органів влади, які здійснюють державне управління безпекою дорожнього руху в Україні, належать: Міністерство інфраструктури України (Державний департамент автомобільного транспорту, Державна служба автомобільних доріг, Головна державна інспекція на автомобільному транспорті), Міністерство внутрішніх справ України (Департамент Державної автомобільної інспекції), Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство оборони України (Головна військова інспекція безпеки дорожнього руху), Державна митна служба України, служби безпеки дорожнього руху при інших міністерствах та центральних органах виконавчої влади.

На місцевому рівні управління у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху здійснюють місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (виконавчі органи сільських, селищних та міських рад).

Роль місцевих державних адміністрацій у сфері державного управління дорожнім рухом обумовлюється їх завданнями захищати права і законні інтереси громадян — учасників дорожнього руху; забезпечувати безпечні умови руху на вулично-шляховій мережі міст, селищ, сіл; вдосконалювати організацію пасажирських перевезень тощо. Місцеві державні адміністрації мають у своїй структурі управління та відділи, які здійснюють функції галузевого управління у зазначеній сфері.

Безпосереднє виконання завдань щодо забезпечення безпеки дорожнього руху покладене на Державну автомобільну інспекцію, яка є складовою міліції і входить до системи МВС України. Повноваження цього органу щодо забезпечення безпеки дорожнього руху визначені Положенням про Державну автомобільну інспекцію МВС України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 341.

Крім того, урядовим органом державного управління на автомобільному транспорті, що діє у складі Міністерства транспорту та зв’язку і йому підпорядковується, є Головна державна інспекція на автомобільному транспорті.

До її основних завдань належать:

— участь у формуванні та реалізації державної політики

у сфері автомобільного транспорту загального користування;

— виконання відповідно до законодавства дозвільно-реєстраційних і контрольно-наглядових функцій;

— узагальнення практики застосування законодавства про автомобільний транспорт, розроблення пропозицій щодо його удосконалення і подання їх на розгляд міністра транспорту та зв’язку.

Отже, аналіз нормативно-правових актів з питань державного управління безпекою руху та експлуатацією транспорту дозволяє виділити наступні властивості державного управління безпекою дорожнього:

o здійснюється на основі закону;

o суб'єкти державного управління безпекою дорожнього руху беруть участь (у межах компетенції) у розробленні проектів законів та інших нормативних актів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху;

o має активний, цілеспрямований, загальнодержавний характер;

o має виконавчо-розпорядчий, організуючий характер;

o має власний об'єкт управління;

o реалізує вимоги закону шляхом виконання правозастосовної діяльності;

o реалізується у формі управлінських рішень;

o контролює дотримання власниками (володільцями) транспортних засобів, а також громадянами, посадовими особами вимог чинного законодавства.

Розділ 3. Відповідальність за порушення норм і правил безпеки руху та експлуатації транспорту В процесі реалізації відносин у сфері забезпечення безпеки руху і експлуатації транспорту досить часто мають місце певні негативні явища і процеси із досить несприятливими наслідками — як з матеріальними збитками, так і з спричиненням каліцтва і смерті людині.

Прагнучи запобігти загибелі людей, захистити їх від травм і каліцтва, держава, використовуючи комплекс заходів, намагається обмежити шкідливу дію транспортних засобів на людей. Це, передусім, упровадження технічних новинок, що використовуються для захисту життя і здоров’я людей (подушки безпеки, травмобезпечні конструкції транспортних засобів, безпечні матеріали і т. ін.). Разом з тим головне в забезпеченні безпеки людей під час їх пересування по вулицях і дорогах — це їх особиста поведінка. Забезпечуючи необхідність дотримання людьми встановлених правил і норм пересування, держава змушена застосовувати примусові заходи щодо осіб, які не дотримуються цих правил. При цьому пропорційно до скоєних порушень диференційовано застосовуються і заходи юридичної відповідальності.

Згідно із Законом України «Про дорожній рух» (ст. 53) передбачена відповідальність за порушення законодавства про дорожній рух. Так, юридичні та фізичні особи, винні в порушенні законодавства про дорожній рух, відповідних правил, нормативів і стандартів, несуть відповідальність згідно із законодавством України.

Важливе значення для профілактики аварійності на транспорті та покарання винних мають юридична відповідальність та її складові — адміністративна, дисциплінарна, кримінальна та цивільно-правова відповідальність.

Визначення адміністративної відповідальності можна розглядати як специфічну форму негативного реагування держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних дій або бездіяльності (насамперед адміністративних проступків за порушення правил, норм, стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху), за вчинення яких особи, що скоїли ці правопорушення повинні відповісти перед повноважними державними органами і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку. Перелік санкцій за порушення норм і правил безпеки руху і експлуатації транспорту передбачений главою 10 Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 121−140) Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073-X. Із змінами і доповненнями станом на 01.11.2011. Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР) 1984, додаток до N 51, ст.1122).

Дисциплінарна відповідальність за порушення правил безпеки руху передбачена у ст. 15 Кодексу про адміністративні правопорушення — для військовослужбовців за дисциплінарними статутами. Що стосується транспортних підприємств і організацій, то на них прийняті і діють правила внутрішнього трудового розпорядку, якими передбачені різні види стягнень — догана, звільнення.

Кримінальна відповідальність за порушення законодавства в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту настає відповідно до Кримінального кодексу України (статті 277−291) Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25−26, ст. 131.

Цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства в сфері безпеки руху регулюється Цивільним кодексом України Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40−44, ст. 356. Зокрема, слід виділити наступні підстави відповідальності:

1) Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (до яких відносяться наземні транспортні засоби).

2) Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки.

Найбільш оперативним і часто застосовуваним заходом відповідальності за порушення правил і норм безпеки руху і експлуатації транспорту є накладення штрафу, зазвичай, за порушення встановлених Правил дорожнього руху. Як показує аналіз судової практики, більшість стягнень (накладення яких згодом оскаржується у суді) накладається за наступні порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту:

· керування автомобілем, незареєстрованим у встановлений строк в ДАІ;

· порушення правил користування ременем безпеки;

· керування автомобілем, який своєчасно не пройшов державний технічний огляд;

· керування автомобілем на задній вісі якого були встановлені шини з різним малюнком протектору;

· керування автомобілем, на якому був вiдсутнiй талон про проходження технічного огляду;

· керування транспортним засобом з технічними несправностями;

· керування транспортним засобом з несправними зовнішніми світловими приладами;

· керування транспортним засобом з непрацюючою стоянковою гальмовою системою;

· перевезення пасажирів більше, ніж передбачено технічною характеристикою транспортного засобу та ін.

Велике різноманіття правопорушень і їх значна динаміка змушують законодавця шукати нові шляхи для боротьби із негативними наслідками, що вони завдають — як матеріальних збитків, так і спричинення шкоди здоров’ю людини чи заподіяння їй смерті.

На жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні і правова культура громадян не знаходиться на належному рівні. Не можна сміливо сказати про повну ознайомленість певних громадян з елементарними етичними нормами. І тут не має значення який за розмірами населений пункт, яка завантаженість його вулиць. Слід задумуватись, напевно, при прийнятті законів про боротьбу із аварійністю і порушення норм технічної експлуатації транспорту не про те, як запобігти всьому, підвищивши розміри штрафів в черговий раз, а спробувати підлаштуватись під свідомість водія — особи, що є первинним елементом у системі відносин в сфері безпеки руху, і від якої залежить її подальше спрямування.

Висновок Для надійного і якісного забезпечення системи відносин у сфері безпеки руху і експлуатації транспорту держава проводить активну політику із застосуванням передових досягнень науки і техніки.

На сьогодні дані відносини в Україні законодавчо врегульовані хоч і врегульовані досить повно, але не досконало. Зокрема, одразу наріжним каменем постає питання застарілості певних правових актів і не приведення їх у відповідність з нормами міжнародного права, з вимогами, що ставляться міжнародною спільнотою, зобов’язання від якої щодо проведення певних заходів взяла наша держава.

Безумовно, щодо певних напрямів діяльності в даній сфері потрібна і конкретизація норм, зокрема норм Законів «Про дорожній рух» і «Про автомобільний транспорт», які не враховують певних складових.

Загалом же система відносин функціонує на досить посередньому рівні, що не може не бути наслідком не надто якісного державного управління в сфері безпеки руху, яке здійснює Державна автомобільна інспекція. Кадрові ротації, які стаються в ній досить часто, скорочення чисельності штату не є проявом хорошого стану справ у відомстві, навіть незважаючи на необхідність цих скорочень, що викликана економією бюджетних коштів і оптимізацією апарату службовців.

Прикро, але наслідки такої економії згодом проявляються у таких досить сумних документах, як щоденна статистика ДАІ щодо стану аварійності на автошляхах.

Лише правильна управлінська політика і послідовна законотворча діяльність забезпечать нормальне функціонування системи відносин в сфері безпеки руху і експлуатації транспорту як однієї з пріоритетних складових політики держави.

Список використаних джерел

1. Конституція України. Від 28 червня 1996 р. {Текст відповідає редакції Конституції України, прийнятій на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року}. — К.: Парламентське видавництво, 2009. — 25 с.

2. Конвенція про дорожній рух. Від 8 листопада 1968 року. Зі змінами і поправками від 3 березня 1993 р.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Від 7 грудня 1984 р. № 8073-X. Зі змінами і доповненнями станом на 22 лютого 2011 р. — К.: Паливода А. В., 2011. — 268 с.

4. Кримінальний кодекс України. Від 5 квітня 2001 року. Зі змінами і доповненнями станом на 01.09.2011. — К.: Паливода А. В., 2011. — 225 с.

5. Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003 року. Зі змінами і доповненнями станом на 01.09.2011. — К.: Парламентське вид-во, 2011. — 468 с.

6. Про автомобільний транспорт. Закон України від 5 квітня 2001 р. № 2344-III. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 22, ст.105

7. Про дорожній рух. Закон України від 30 червня 1993 р. № 3353-XII. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 31, ст.338

8. Про перевезення небезпечних вантажів. Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1644-III. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 28, ст. 222

9. Про транспорт. Закон України від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 51, ст.446

10. Правила дорожнього руху: зі змін. і допов., введеними Законом України N' 3565-VI від 05.07.11 р.: затверджені постановою Кабінету Міністрів України. — Донецьк: БАО, 2012. — 64 с.

11. Положення про Державну автомобiльну iнспекцiю Мiнiстерства внутрiшнiх справ. Затверджене Постановою КМ України № 341 вiд 14.04.1997 р.

12. Правила державної реєстрацiї та облiку автомобiлiв, автобусiв, а також самохiдних машин, сконструйованих на шасi автомобiлiв, мотоциклiв усiх типiв, марок i моделей, причепiв, напiвпричепiв та мотоколясок. Затверджено Постановою КМ України № 1388 вiд 07.09.1998 р.

13. Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами. Затверджене Постановою КМ України № 340 вiд 08.05.1993 р.

14. Адміністративна та кримінальна відповідальність за правопорушення (злочини) у сфері безпеки дорожнього руху: навч. посіб. / [А. І. Перепелиця та ін.]; М-во внутр. справ України, Донец. юрид. ин-т Луган. держ. ун-ту внутр. справ ім. Е. О. Дідоренка. — Донецк: Ноулідж, Донец. від-ня, 2011. — 304 с.

15. Безпека дорожнього руху та деякі правові аспекти: навч. посіб. / [Кищун В. А., Кузнєцов Р. М., Мурований І. В., Лаба О. В.] — Луцьк: РВВ ЛНТУ, 2010. — 225 с.

16. Бурбело Б. Ю. Безпека дорожнього руху: механізм адміністративно-правового регулювання взаємодії суб'єктів забезпечення. — Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2011. — 271 с.

17. Колпаков В. К. Відповідальність за порушення правил дорожнього руху: оновлення та колізії. / В. К. Колпаков, О. К. Черновський, В. В. Гордєєв; М-во освіти і науки України, Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. — Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2010. — 511 с.

18. Сопільник Л. І. Організація дорожнього руху в Україні / Л. І. Сопільник, В. В. Новіков; Львів. ун-т бізнесу та права ГУМВС України у Львів. обл. — Львів: Львів. ун-т бізнесу та права, 2010. — 255 с.