Соціал-демократія в українському і європейському контекстах

ПЛАН ВСТУП Розділ 1. Порівняльний аналіз соціал-демократії і лібералізму

1.1 Політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

1.2 Спільні та відмінні риси соціал-демократії та лібералізму

1.3 Застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму Висновки до Розділу 1

Розділ 2. Європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

2.1 Історія становлення соціал-демократії в Європі

2.2 Політичні риси та ідеї європейської модерної соціал-демократії

2.3 Основні проблеми та шляхи їх подолання на шляху створення сучасної європейської соціал-демократії

Висновки до Розділу 2

Розділ 3. Ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні

3.1 Становлення та розвиток інституту соціал-демократії в Україні

3.2 Роль соціал-демократії у розвитку українського громадянського суспільства

3.3 Сучасний стан соціал-демократичної ідеології в Україні

Висновки до Розділу 3

Розділ 4. Охорона праці

Оптимізація умов праці користувачів ПК ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

РЕФЕРАТ Дипломна робота бакалавра: 78 ст., 72 джерела.

Об'єктом дослідження є сучасна соціал-демократія.

Мета роботи дослідити місце та роль сучасної соціал-демократії в політичній модернізації суспільства.

Методи дослідження: історико-порівняльний, статистичний, системний аналіз, традиційний аналіз документів.

Одержані висновки. Соціал-демократія впливова політична сила, представлена на всіх континентах, активно бере участь у діяльності органів влади на різних рівнях, що бачить завдання побудови суспільства у дусі соціал-демократичних основних цінностей — свободи, справедливості, солідарності.

Соціал-демократична позиція полягає в широкому використанні державних механізмів з метою утвердження ринкових відносин та інститутів, а також такому перерозподілі суспільних благ, який би підтримував особисту ініціативу і водночас контролював би владу грошей, не допускаючи надмірної соціальної напруженості

Ключові слова. СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ, ПОЛІТИЧНА СИЛА, ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ, ЛІБЕРАЛІЗМ, ДЕМОКРАТІЯ, БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

RESUME

The graduation research of the 5-year student Maxim Staynov.

Dnipropetrovsk National University named after Oles Honchar, Social-humanitarian faculty, Department of Politology.

Deals with such an important theme as the place and role of modern social democracy in the political modernization of society.

In this paper the concept of social democracy and its place in modern society. Also, attention is paid to aspects of the social democracy in Europe, the process of its formation and main problems. Of course, it is not ignored the experience of Ukrainian social democracy, its main historical moments, problems and prospects.

Bibliography, 72

ВСТУП Актуальність наукової розробки концептуальних положень сучасної соціал-демократичної теорії обумовлюється ще й тим, що протягом тривалого часу в дослідженнях присвячених цій темі робилися висновки про політичну «смерть» соціал-демократії за причини невідповідності її концептуальних положень змінам у сучасному світі. Подібної думки дотримуються окремі опоненти сучасної соціал-демократії і в Україні. На жаль, таке ставлення до неї, що й досі культивується політичними опонентами програми соціал-демократичних перетворень, часто спричиняє суттєві непорозуміння на рівні масового сприйняття соціал-демократичної політики. Про хибність подібного ставлення до соціал-демократичної теорії свідчить те, що її сутність це постійний пошук, критичний перегляд усталених уявлень, об'єктивний і вільний від ідеологічних упереджень аналіз сучасної ситуації при обов’язковому дотриманні етичних принципів та правил демократичного волевиявлення. Згадані спроби теоретичної фальсифікації сучасної соціал-демократичної концепції значно посилюють важливість і актуальність її об'єктивного науково-політичного дослідження.

Проблеми становлення і розвитку соціал-демократії в сучасній Україні, а також діяльності соціал-демократичних політичних партій в період після проголошення незалежності до цього моменту ще не набули висвітлення у ґрунтовних багатоаспектних наукових дослідженнях. Це зумовлює значний інтерес сучасних вітчизняних політологів до вивчення основних засад соціал-демократичної теорії, місця і ролі соціал-демократичних партій в процесі становлення політичного плюралізму, специфіки партійного представництва соціал-демократичного руху в політичній системі сучасної України.

Здебільшого ті праці, що стосуються дослідження цих проблем теорії політичних процесів та інститутів торкалися, як правило, лише певних аспектів пов’язаних з діяльністю соціал-демократичних партій. Так, зокрема, окремі питання визначення місця соціал-демократичних партій в ході становлення в Україні багатопартійної системи було розкрито у працях С. Бабія, Є. Базовкіна, А. Білоуса, В. Кременя, В. Полохала, В. Ребкала, Ф. Рудича, С. Рябова, В. Ткаченка, П. Шляхтуна та ін. Проблеми соціал-демократичної теорії пов’язані з впровадженням концепції соціальної і правової держави аналізувалися у працях В. Бабкіна, В. Копєйчикова, М. Михальченка, О. Скрипнюка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка.

При цьому слід звернути особливу увагу на те, що в західній політичній науці на сьогоднішній день чітко визначилися два основні напрямки дослідження соціал-демократії. З одного боку, це розробка загальних проблем соціал-демократичної теорії, питання адаптації соціал-демократичної політики до змін у сучасному світі, створення нових механізмів реалізації соціал-демократичних цілей, дослідження історичного розвитку соціал-демократичних партій тощо. Це, перш за все, праці таких теоретиків, багато з яких одночасно були й провідними діячами європейських соціал-демократичних партій, як Х. Хайман, Х. Брундтланд, Г. Папп, М. Гаррінгтон, Н. Кіннок, С. Міллер, Ж. Атталі, Т. Нейджел, Т. Фіхтер, О. Лафонтен, Й. Рау та ін. А, з іншого боку, це цілий ряд досліджень присвячених проблемам розвитку соціал-демократії.

Мета даного дипломного дослідження є розглянути соціал-демократію в українському і європейському контекстах.

Існує ряд досліджень по певних періодах становлення соціал-демократичних партій, а також праць теоретико-ідеологічного характеру з основних проблем соціал-демократії.

Усю цю літературу можна поділити на три групи: довідкова, історико-політологічна і теоретико-ідеологічна.

У працях першої групи, якими є різноманітні довідники, подається коротка історія створення політичних організацій, інформація про їх представництво в органах влади, кількість членів, витяги з програмних документів. Ці роботи суттєво розширюють загальну картину еволюції соціал-демократичних партій, дають можливість порівняти тенденції їхнього розвитку, ознайомитись з головними ідеологічними засадами. Але разом з цим, у них не проаналізовано важливих деталей з'їздів, конференцій, їх резолюції та постанови.

Досить критично і багатосторонньо висвітлено політичне життя України, роль і місце у ньому керівників держави, партій та їх лідерів, громадських організацій у дослідженнях другої групи. Їх цінність полягає у тематичному охопленні значної кількості аспектів становлення політичних структур, порівнянні між собою, вивченні основних тенденцій участі у національно-державному будівництві. При цьому, суттєвий інтерес спостерігається до соціал-демократичного напрямку.

Першими науковими роботами по історії соціал-демократичних партій України початку 1990;х рр. є статті В. Литвина та О. Висоцького. Вони мають особливе значення, оскільки в них ґрунтовно описано процес відродження соціал-демократії в Україні, створення гуртків, клубів, їх об'єднання в партії.

Окремим аспектам організаційного та ідеологічного становлення соціал-демократії в Україні в 1990;х — поч. 2000;х рр. присвячено статті та дисертаційна робота Л. Глушкової. Проте, Л. Глушкова не використала матеріали архіву управління легалізації об'єднань громадян Міністерства юстиції України, поточних архівів УСДП, СДС, багатьох документів СДПУ, деяких важливих робіт по теорії та історії світової і української соціал-демократії, в тому числі й праць самих соціал-демократів, що негативно вплинуло на глибину її досліджень.

Роботи теоретико-ідеологічної групи представлені переважно у вигляді монографій та статей ідеологічно-пошукового змісту лідерів і рядових членів партій, науковців. У них аналізуються можливості української соціал-демократії, визначаються її основні ідеологічні і практичні завдання, обґрунтовуються історичний та духовний зв’язок з вітчизняними есдеками початку ХХ ст. і сучасними європейськими лівоцентристами. Ці праці є основою для розуміння ідеологічних постулатів нинішніх соціал-демократів України, поясненням багатьох аспектів їх діяльності.

Одинокими прикладами комплексного викладу історії виникнення сучасних соціал-демократичних партій України є статті С. Грабовського та Ю. Мостової і С. Рахманіна, з характерним для журналістів публіцистичним викладом матеріалу, що у деяких моментах відзначається певною недостовірністю та суб'єктивністю.

Отже, стан розробки теми у сучасній історіографії представлено не в достатньо широкій мірі і лише трохи дає змогу дослідити еволюцію соціал-демократичного руху в Україні.

Об'єктом дослідження є роль соціал-демократії в політичній модернізації суспільства.

Предметом дипломної роботи є соціал-демократична модель політичної модернізації.

Основними завданнями є:

— розглянути політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

— розглянути застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму

— проаналізувати європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

— дослідити ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні.

Методи дослідження.

У роботі застосовано загальнонаукові і спеціальні методи дослідження, що забезпечує єдність гносеологічного, соціально-економічного та політичного аналізу інтеграційних процесів соціал-демократії, зокрема, використано системний, структурно-функціональний, порівняльний, проблемно-історичний та емпіричний методи. Різноманітність методів забезпечила, з одного боку, цілісне сприйняття об'єкта дослідницької роботи у всій системі його зв’язків і взаємозалежностей з іншими елементами політичного життя, а з другого — адекватний розгляд складних, а подекуди і непередбачених ситуацій взаємодії доцентрових і відцентрових процесів соціал-демократії. Емпіричну базу роботи складають документальні джерела, статистичні дані, результати соціологічних досліджень сучасних політичних процесів.

Новизна роботи. Практична значущість дослідження вбачається у можливості використання деяких її положень і висновків: при підготовці аналітичних матеріалів, пов’язаних з проблематикою, яка становить предмет дослідницької роботи; для подальшого вивчення розглянутих в роботі та суміжних у ній тем; а також, певною мірою, при вирішенні відповідних питань з метою реалізації практичних завдань .

Розділ 1. Порівняльний аналіз соціал-демократії і лібералізму

1.1 Політичний погляд на соціал-демократію та лібералізм як на політичні ідеології

Соціал-демократія — ідейно-політична течія і соціально-політичний рух, що виникла в рамках соціалізму і потім перейшла на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою затвердження більшої свободи, солідарності та справедливості. С.-д. складалася під впливом Французької революції 1789 і ідей соціалістів К.А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, Р. Оуена; надалі істотний вплив на С.-д. надав марксизм, від якого вона сприйняла ідеї пролетарської революції та диктатури пролетаріату, загальної рівності, усуспільнення засобів виробництва і т.д. В кін. 19 — поч. 20 в. під впливом успіхів робітничого руху в індустріально розвинених країнах Заходу С.-д. поступово відійшла від марксизму і зосередилася на еволюційному вдосконаленні старої суспільної системи. Збереження в програмах соціал-демократичних партій революційних гасел і вимоги встановлення соціалізму поєднувалося з прагматичною політичною практикою. Після Жовтневої революції в Росії С.-д., що проголосила своєю метою побудову «демократичного соціалізму», і комунізм виявилися супротивниками [33, с. 432].

Основні установки «демократичного соціалізму» були розроблені Е. Бернштейном (1850−1932), що вважав соціалізм «законним спадщиною» лібералізму і називав його «організаторським лібералізмом». Бернштейн піддав різкій критиці положення марксизму про революцію, класової боротьби і диктатури пролетаріату і висунув програму переходу С.-д. на грунт парламентської діяльності. Демократія, за Бернштейн, є «засіб і в той же час мета. Вона є засіб проведення соціалізму, і вона є форма здійснення цього соціалізму «. Активно виступали проти більшовизму і ленінізму теоретики С.-д. О. Бауер, М. Адлер, К. Реннер та ін Після Другої світової війни під впливом досвіду комунізму і націонал-соціалізму С.-д. остаточно утвердилася у визнанні неперехідної цінності правової держави, демократичного плюралізму і «демократичного соціалізму». Зокрема, в Годесбергской програмі Соціал-демократичної партії Німеччини, прийнятій в 1959, в якості основних цілей «соціалістичного прагнення» проголошуються свобода, справедливість і солідарність. Свобода означає самовизначення кожної людини; рівність дає сенс свободи, роблячи її дійсною для всіх людей; справедливість висловлює взаємообумовленість свободи і рівності і є не чим іншим, як рівною для всіх свободою. У програмах ряду інших соціал-демократичних партій, що також входять в Соціалістичний інтернаціонал, соціалізм як нова соціально-політична система, що протистоїть капіталізму, взагалі не позначений; іноді йдеться про «функціональному соціалізмі», при якому демократична д-ва здійснює функції перерозподілу національного доходу з метою забезпечення більшої соціальної справедливості.

У статуті англ. лейбористської партії, прийнятому в 1918, довгий час була стаття, яка твердила, що своєю головною метою партія вважає встановлення «суспільної власності на засоби виробництва, розподілу та обміну». У 1995 замість цієї вимоги радикального усуспільнення була прийнята стаття, що визначає лейбористську партію як «демократичну» і «соціалістичну». Ця спільна мета повинна втілюватися в життя шляхом створення: динамічною, заснованої на конкуренції і служить загальному благу економіки; справедливого суспільства, забезпечує рівність можливостей і дає гарантії проти бідності, забобонів і зловживання владою; відкритої демократії, де уряд відповідально перед народом і де гарантуються фундаментальні права особистості; здорової навколишнього середовища; умов для адекватного захисту британського народу в кооперації з європейськими ін — тами ООН, Співдружністю націй та ін міжнародними організаціями та ін-тами.

Ця зміна основного орієнтира лейбористів показує, що вони, зберігаючи акцент на колективістських, солідаристські засадах, втратили спільне з соціалізмом, що мають намір підірвати й зруйнувати капіталізм.

У «Соціал-демократичному маніфесті», підписаному в 1999 керівниками англ. лейбористів Т. Блером та нім. соціал-демократом Г. Шредером, йдеться про те, що соціал-демократи ні в якому разі не повинні відмовлятися від своїх головних цінностей: «чесне ставлення, громадська справедливість і рівність можливостей, свобода, солідарність та відповідальність по відношенню до інших «. У маніфесті проводиться грань між соціал-демократами і лібералами: соціал-демократи вважають, що економіка, яка є фундаментом суспільства, повинна бути ринковою, але саме суспільство не можна будувати в 21 ст. як ринкове. Нав’язати ринковій економіці «соціальну орієнтацію» і тим самим створити новий, відмінний і від капіталістично-ринкового, і від державно-соціалістичного тип суспільства покликане д-ва. Воно іменується «д-вою матеріального добробуту (д-вою соціального забезпечення)», і йому ставиться в обов’язок підтримувати заповзятливість, ні на хвилину не піддаючись ілюзії, що воно саме може цю заповзятливість замінити. Головне спрямування зусиль д-ви — «як зробити загальнодоступним добробут і доступ до зайнятості народу, як надати йому можливість реалізувати прогрес і зберегти природне середовище, у свідомості боргу, відповідальності перед майбутнім поколінням, як спільно долати злочинність і наркоманію …» [44, с. 525].

Погляди сучасної соціал-демократії У цілому, соціал-демократи підтримують: * Дотримання загальним принципам соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства.

* Захист прав людини.

* Принцип рівних прав та можливостей (а не тільки рівних можливостей, як у консерватизмі).

* Політичний і ідеологічний плюралізм.

* Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизованої вільного ринку.

* Обмежене державне регулювання економіки.

* Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників і дрібного підприємництва.

* Принцип чесної торгівлі.

* Рівноправність і захист усіх форм власності.

* Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.

* Націоналізацію стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічної, металургійної, нефтеообрабативающей промисловості та енергетиці.

* Соціальне партнерство між трудящими і роботодавцями

* Співпраця з профспілками.

* Скорочення розриву між багатими і бідними.

* Підтримку незаможних верств населення.

* Створення «держави загального добробуту».

* Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає: o Обмеження робочого тижня (до 35−40 годин).

· Поліпшення умов праці робітників.

· Підвищення мінімальної зарплати.

· Захист від невиправданого звільнення.

· Боротьбу з безробіттям.

* Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає: o Загальне безкоштовну освіту, рівний доступ до якого має все населення країни.

Державну систему загальної безкоштовної охорони здоров’я для всіх громадян країни.

Державну допомогу у формі пенсій та допомог по інвалідності та безробіття [36, с. 231].

Державну допомогу для догляду за дітьми.

* Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.

* Введення нових законів з охорони природи і навколишнього середовища (хоча і не настільки радикальних, як проекти «Зелених»).

* Зняття обмежень з імміграції і мирне співіснування культур і цивілізацій.

* Секуляризоване і відкриту прогресивну соціальну політику.

* Зовнішню політику, відповідну принципам мультилатералізму та участі в міжнародних організаціях типу ООН.

* демілітаризацію, скорочення військових арсеналів і неучасть в агресивних військових блоках.

* Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції та середнього класу.

Лібералізм фр. libйralisme — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Слово «ліберальний» походить від лат. liber («вільний»). Тит Лівій в «Історії Риму від заснування міста» описує боротьбу за свободу між класами плебеїв і патриціїв. Марк Аврелій у своїх «Міркуваннях» пише про подання «про державу, до закону, рівним для всіх, де визнаються рівність і рівне право на мову; також про єдинодержавію, яке все більше шанує свободу підданих». В епоху італійського Відродження ця боротьба поновилася між прихильниками вільних міст-держав і Папи Римського. Нікколо Макіавеллі в своїх «Міркуваннях про першу декаду Тита Лівія» виклав принципи республіканського правління. Джон Локк в Англії і мислителі французької освіти сформулювали боротьбу за свободу особистості.

В російську мову слово «лібералізм» прийшло в кінці XVIII століття, а з французького фр. libйralisme і означало «вільнодумство». Негативний відтінок до цих пір зберігся в значенні «зайва терпимість, шкідлива поблажливість, потурання» («Новий словник російської мови» під ред. Т.Ф. Єфремова). В англійській мові слово liberalism також спочатку мало негативний відтінок, але втратила його.

Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

До сучасних ліберальних доктрин належать, зокрема: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

До відомих представників лібералізму належать: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гайєк.

1.2 Спільні та відмінні риси соціал-демократії та лібералізму Соціал-демократія спочатку поділяла найважливіші установки марксизму на ліквідацію капіталізму і корінне перевлаштування суспільства на засадах диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності і т.д. Деякі члени цих партій підтримували ідею марксистів про революційний шлях ліквідації капіталізму і перехід до соціалізму. Але в реальному житті вийшло так, що соціал-демократія в цілому визнала існуючі суспільно-політичні інститути й загальноприйняті правила політичної гри. Партії соціал-демократичної орієнтації інституціалізувались, стали парламентськими партіями. З цієї точки зору всю наступну історію соціал-демократії можна розглядати також і як історію поступового відходу від марксизму.

Реальна практика змусила керівників соціал-демократії переконатися у безперспективності революційного переходу від старої суспільної системи до нової, в необхідності трансформувати, вдосконалити її.

В економічній та політичній боротьбі тієї епохи вони переконалися, що багато вимог робітничого класу можна реалізувати мирними засобами, в процесі повсякденних і поступових змін. Мало не всі соціалістичні та соціал-демократичні партії ставили собі за мету 'розрив з капіталізмом'. Їх програми кінця XIX — початку XX ст. не були революційними в повному розумінні цього слова, хоча і містили відомий набір радикальних гасел. З самого початку для більшості соціал-демократичних партій було характерно поєднання революційних гасел з опортуністичною, прагматичної політичною практикою. Поступово в програмах більшості соціал-демократичних партій брали гору опортунізм, прагматизм, реформізм. Особливо прискореними темпами цей процес пішов після більшовицької революції в Росії, яка перед усім світом на власні очі продемонструвала згубність того революційного шляху, який пропонувався марксизмом (а в його крайніх формах — марксизмом-ленінізмом).

Отже, ході свого історичного розвитку соціал-демократична та ліберальна політичні ідеології зазнали багатьох змін. Ці політичні ідеології починали формуватись маючи на меті різні цілі та завдання, але межі між даними ідеологіями поступово стираються і в наш час соціал-демократія займає проміжне положення між соціалізмом та лібералізмом. Видатний вчений та ідеолог соціал-демократії Бернштейн поєднав цінності соціал-демократії та лібералізму. Отже ці дві ідеології мають низку спільних ідей, поглядів та цінностей. Основними спільними цінностями для цих ідеологій є:

· Свобода та самовизначення кожної окремої особистості

· Рівні права на самовизначення та індивідуальні інтереси

· Справедливість та рівна для всіх свобода

· Плюралізм в усіх сферах суспільного життя Основними спільними принципами та ідеями, на яких ґрунтуються соціал-демократія та лібералізм є:

· Неолібералізм та соціал-демократія виступають за правову державу, що має регулювати ринок в інтересах людей

· Ідея правової держави, тобто панують в державі не окремі особистості, а закони

· Всі члени суспільства перед законом рівні

· Громадяни мають право вибору між різними політичними альтернативами

· Принцип гарантії недоторканості прав особистості

· Можливість зміни уряду цілком мирним шляхом

· Гарантії прав меншості в суспільстві

· Принцип високих соціальних стандартів, що передбачає покращення умов праці та надання можливості працювати, доступ всіх верств населення до якісної освіти та духовних цінностей, боротьба з екологічними проблемами

· Наявність вільних, чесних, змагальних виборів

· Співробітництво всіх держав у боротьбі за мир

· Ідея парламентського устрою Але, не зважаючи на значну подібність, соціал-демократія та лібералізм мають ряд відмінностей, що характеризують їх як окремі не залежні одна від одної політичні ідеології:

· Соціал-демократи на відміну від лібералів виступають проти ринкового суспільства. Ринок має стосуватись лише економічної сфери в державі.

· Ліберали виступають за принцип мінімального втручання держави в економіку, в той час соціал-демократи проводять політику державного регулювання ринку в інтересах людей.

1.3 Застосування на практиці ідеологій соціал-демократії та лібералізму Соціал-демократія — це партії, що мають різні назви-соціал-демократичні, соціалістичні, лейбористські, робітники. В даний час у світі налічується понад 80 партій цієї орієнтації, що мають близько 20 мільйонів членів, за яких голосують понад 200 мільйонів виборців. Половина цих партій чи очолює в останнє десятиліття уряду відповідних держав, або входила до різного роду правлячих коаліцій. Так, однопартійний уряд в різний час формували Австралійська лейбористська партія, Соціалістична партія Австрії, Демократична дія Венесуели, Іспанська соціалістична робоча партія, Норвезька робітнича партія, Соціал-демократична робітнича партія Швеції та ін. У коаліції входили Партія праці Ізраїлю, Італійська соціалістична партія, соціал-демократична партія Фінляндії і т.д. Як ідейно-політична течія соціал демократія-виникла на певній стадії розвитку буржуазного суспільства в країнах, що досягли середнього рівня промислового розвитку.

Соціал-демократичні партії мають ряд, що їх об'єднують ознак: 1.Іх ідейна спільність — висунення концепції демократичного соціалізму, що трактувалася не тільки як ідеал, але і як процес діяльності; 2. Стійкі зв’язки з профспілковим рухом, з різними категоріями работополучателей як фізичної, так і розумової праці; 3. Принцип політичного консенсусу при вирішенні різних проблем, властивих ту чи іншу державу; 4.Ідея визнання пріоритету соціальної мети над економічною притаманна всім різновидам соціал-демократичної думки і практики.

Теоретики, що досліджують соціал-демократію, виділяють дві групи партій, кожна з яких має спільні риси. Так, в соціалістичних партіях Північної Європи, Великобританії, Австрії, Швейцарії та ФРН набула поширення концепція 'функціонального соціалізму'. У ній проблема форм власності вже не стоїть у центрі соціалістичної стратегії, кінцевої мети. Головне — це вплив різних громадських інститутів на реальне економічне право розпорядження в умовах ринкових відносин.

Друга група соціалістичних партій, що діють в західноєвропейських країнах Середземномор’я і пізніше у Великобританії, орієнтовані на теорію розриву з капіталістичною логікою. Відповідно до цієї теорії ключові галузі промисловості усуспільнюється, створюється домінуючий суспільний сектор і використовуються переваги державного планування. Така економічна логіка, на думку цих партій, тільки й може бути визнана соціалістичної. Програми соціальних реформ включають в себе три основних моменти: 1. Постійність високих темпів економічного зростання; 2. Створення та розвиток системи соціального забезпечення і обслуговування ('держава добробуту'); 3. Широке використання механізмів державного регулювання економіки.

Не можна не помітити, що реалізація цих основних соціально-економічних установок соціал-демократії посилюють кризові процеси в економіці, ведуть до руйнування ринкового механізму. Соціальні реформи здійснюються за рахунок зростання податкового преса і інфляційної політики, шляхом перерозподілу коштів від 'багатих' до 'бідних', скорочення інвестиційної активності, розмивання капіталів, зростання розмірів державної заборгованості і т.д. Переслідуючи соціальні цілі формування «держави добробуту ', соціал-демократія послаблює економічний фундамент того ж самого зростання добробуту [55, с. 443].

Сьогодні не викликає серйозних наукових розбіжностей теза про множинність проявів лібералізму для різних епох (традиційний і новий), стадій (ранній і пізній), регіонів (західноєвропейський і східноєвропейський), ідеологій соціальних шарів (дворянський, буржуазний) або різних течій (християнський, національний або навіть соціалістичний). Тут можна відзначити таку рису лібералізму, як недостатність систематизованості принципу і доктринальної строгості.

У політологічної літератури, є як мінімум три основні підходи у вивченні лібералізму. Лібералізм як ідеологія представлений в різні періоди різними соціальними силами, але прихильними все ж таки до початкових його канонів, по-друге, як соціально-політичний (організаційно-політичний) рух, по-третє, як сукупність певних інститутів, процедур та принципів управління, що створюють можливість проводити ліберальну політику на державному рівні в усіх сферах суспільного життя.

Теоретичні коріння лібералізму виростають в ідеології висхідного класу буржуазії в XVII столітті, тобто коли буржуазія безпосередньо виходить на історичну арену і заявляє свої права. Ідея індивідуальної свободи як найважливіший концепт лібералізму знайшла своє відображення в працях Дж. Локка, в поглядах просвітителів — Вольтера, Руссо, Монтеск'є, в ідейних течіях французької революції, а також у навчаннях XIX ст., зазначеному як 'золотий вік лібералізму', — А. де Токвіля (Франція), Дж.С. Мілля (Англія), В. Гумбольдта (Німеччина) та ін. [59, с. 209].

Автономія особистості та її первинність по відношенню до суспільства і держави є визначальною ідеєю для даного напрямку. Ранній лібералізм дав трактування людини як суверенної особистості, якої не можна нав’язати привнесені ззовні або «нагорі 'правила.

Яскравим представником ліберальної демократії був англієць Д. Локк (1632−1704), для якого важливе значення мало обгрунтування приватної власності як невід'ємного атрибуту самої людини. 'Основною метою вступу людей у суспільство, — пише Локк, — є прагнення мирно і безпечно користуватися своєю власністю, а основним знаряддям і засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві '.

Теорія поділу влади (Локк виділяє законодавчу, виконавчу і федеративну) поклало початок ідеології лібералізму. Законодавча та виконавча влади не повинні знаходитися в одних руках, бо в противному випадку носії такої влади набувають інтереси, відмінні від інтересів усього суспільства і суперечать цілям суспільства і правління. Поділ влади служить гарантом громадянського суспільства від свавілля всякої авторитарної влади.

Основоположна ліберальна ідея суспільного устрою — ідея соціального контракту, в який добровільно і свідомо вступають члени соціальних груп з метою контролю та впорядкування ризику, яка властива будь-яким відносин між людьми, особливо в сфері обміну. Таким чином, звільнення особи супроводжувало збільшення договірних відносин.

В останній чверті XIX століття даний напрямок отримує назву неолібералізму. Від первинного заперечення державного регулювання і втручання держави в економіку неоліберальні ідеологи починають переходити до визнання допустимості, навіть необхідності втручання держави в соціально-економічній сфері. Неоліберали прийшли до висновку, що внутрішні сили буржуазного суспільства не в змозі самі по собі забезпечити нормальний процес відтворення, і настає необхідність стабілізуючого втручання 'ззовні'. Зростає розуміння небезпеки в тому, що реалізація доктрини природного права, концепції нічим не обмеженої конкуренції і т.д. може призвести до загрози добробуту більшості населення. Особливо зосереджені вони на другій групі відносин. Російські неоліберали в особі П. Новгородцева, І. Покровського, Влад. Гессена, Л. Петражицький, Б. Кістяківського, С. Гессена набагато раніше від своїх англійських колег висунули серйозну додаткову аргументацію на користь посилення соціального начала в лібералізмі [34, с. 112].

Висновки до Розділу 1

Таким чином, соціал-демократія за свою більш ніж столітню діяльність підтверджує, що вона постійно пов’язана з пошуками відповідей на виклики соціальної та політичної дійсності, що складається в різних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається відповідати цим викликам сучасними способами, не втрачаючи тим самим громадської актуальності.

Розділ 2. Європейський досвід у встановленні соціал-демократії на шляху побудови модерної держави

2.1 Історія становлення соціал-демократії в Європі

Щоб правильно оцінити причини і можливі наслідки нових проблем, від вирішення яких вирішальною мірою залежать не тільки нинішні позиції європейської соціал-демократії, але і її майбутнє як впливової політичної сили, важливо усвідомити їх зміст і форми.

Спочатку молода соціал-демократія робила основний акцент на вирішення гострих проблем трудових відносин. Однак у міру накопичення практичного досвіду в її діяльності стали переважати політичні аспекти, оскільки стало очевидним, що корінне рішення цих, як і решти соціальних проблем вимагає зусиль на політичному рівні.

Передбачалося, що подальший промисловий розвиток супроводжуватиметься безперервним зростанням чисельності індустріального загону найманих працівників, що перетворить їх в кінцевому рахунку в більшість самодіяльного населення. У результаті соціал-демократія, спираючись на це більшість, зуміє опанувати важелями влади і, використовуючи їх, домогтися бажаних соціальних і політичних перетворень.

Незабаром, однак, стало очевидним, що розрахунки на безперервне зростання загону індустріальних робітників не враховують реальних складнощів і суперечностей економічного розвитку. Вже до початку 20 століття зростання чисельності індустріальних робочих сповільнилося, а до середини століття в окремих країнах почалося її пряме скорочення. При цьому, чим вище був рівень економічного розвинена, тим помітніше зменшувався питома вага індустріальних робітників [24, с. 231].

При цьому частка працівників найманої праці продовжувала рости. Проте відбувалося це за рахунок інших загонів: найманих працівників так званої третинної сфери (торгівлі, транспорту, зв’язку, сфери виробничих і побутових послуг), представників масових інтелектуальних професій, державних і виробничих службовців (так званих «білих комірців») і т.д.

У результаті в більшості країн Європи електорат розділився приблизно навпіл. І перевага соціал-демократів або їх конкурентів праворуч зазвичай залежить зараз від коливань невеликої частини так званих «кочують» виборців з розмитими політичними уподобаннями. Поки, в перші роки нового століття в більшості розвинених країн Європи певна перевага залишається у соціал-демократів. Разом з тим не можна виключати, що за певних обставин, зокрема, несприятливому розвитку економічної кон’юнктури ситуація може змінитися.

У свідомості виборців стало складатися враження, що політичне протистояння — включаючи виборчий процес — це всього лише конкурентна боротьба різних елітних груп за право перебувати біля керма влади. Результатом цього стало:

— Ослаблення інтересу значною частина дієздатного населення до політичних подій, політичної діяльності і насамперед — до виборчого процесу, як такого.

— Різке падіння значення програмних установок і зростання ролі суто особистісних характеристик конкурентів за підтримку виборців.

— Збільшена податливість виборчого корпусу технології маніпулятивного впливу.

— Реальна небезпека втрати соціал-демократичними партіями підтримки усе більш помітної частини традиційного електорату.

— Посилення всередині соціал-демократії розбіжностей між течіями, що орієнтуються на різні група інтересів, які утворюють її електорат.

Серед частини теоретиків, в тому числі близьких соціал-демократії, існує уявлення, згідно з яким, у міру поступального розвитку суспільства, соціальні суперечності слабшають, сходячи поступово нанівець.

Звідси постійне падіння їх значення як фактора суспільного розвитку.

Між тим досвід останніх десятиліть підтверджує, що подібна довготривала тенденція не фіксується в зоні так званого «золотого мільярда». ні в країнах з перехідною економікою, ні, тим більше, в регіонах відстав і наздоганяючого розвитку. Набагато більше підстав стверджувати, що людству доводиться мати справу з іншим — з вкрай нестійким станом, при якому, під впливом сукупності кон’юнктурно обумовлених обставин, відбуваються постійні коливання.

У результаті періоди загострення соціальних суперечностей змінюються більш-менш протяжними стадіями їх ослаблення, і навпаки. Одночасно перетворюються і форми соціальної напруженості. Тому на кожному новому етапі перед кожною політичною силою, яка має розвиненим почуттям самозбереження, а отже, і перед соціал-демократією, знову і знову постає завдання, по-перше, реально оцінити гостроту суперечностей і, по-друге, знайти ефективні засоби їх пом’якшення або зняття, вживаючи відоме гегелівське вираз.

Один, найбільш істотний з них, безпосередньо пов’язаний із соціальною складовою набирає все більшої сили технологічного вибуху. Аналізу цього вибуху та його наслідків присвячено незліченну кількість робіт. При цьому досягнуто суттєвих результатів. Набагато менше уваги звертається на те, що вплив відбувається на суспільне життя реалізується не безпосередньо, але, перш за все, через свідомість і поведінку соціальних спільнот. Тим часом ігнорування цієї обставини спотворює картину, надає аналізу знеособлений, а, отже, і асоціальний характер, і тим самим не тільки не допомагає вирішенню практичних проблем, що постають перед людством, але, навпаки, робить їх більш конфліктними і вибуховими. Серед найбільш важливих соціальних наслідків технологічного вибуху треба, перш за все, назвати явище, іменоване останні роки кризою зайнятості.

Перші ознаки цієї кризи стали помітні ще у другій половині 70-х років. На відміну від попередніх років, для яких було характерним інтенсивне розширення обсягу використовуваного живої праці (у зв’язку з чим у ряді промислово розвинених країн виник його дефіцит, покривав широкомасштабним імпортом закордонної робочої сили), приріст чисельності робочих місць почав сповільнюватися. В окремих розвинених країнах намітилося навіть абсолютне скорочення обсягу зайнятості.

Аналіз ситуації, проведений у той час, показав, що головною причиною того, що відбувається було широке впровадження у виробництво техніки і технології. Зрозуміло, таке впровадження здійснювалося і раніше. Однак перш воно було менш інтенсивним, мало частковий характер і компенсувалося, з одного боку, високими темпами загальноекономічного розвитку, а з іншого — швидким розширенням сфери промислових і особистих послуг.

У другій половині 70-х років ситуація стала змінюватися. Масштаби впровадження технологічних нововведень помітно розширилися, а вплив компенсуючих факторів ослабла. Відповідно, динаміка зайнятості розпочала у всі більшою мірою визначатися масштабами впровадження нової технології і техніки. Оскільки вони були великі, а приплив нової робочої сили на ринки праці, неабиякою мірою завдяки масовому реінтеграції жінок, залишався досить потужним, у ряді країн з високо розвинутим народним господарством (насамперед у Західній Європі) намітилося зростання безробіття.

На практиці все це виглядало наступним чином. При економічному спаді, у зв’язку з скороченням обсягу виробництва відбувався скидання стала зайвої робочої сили. Одночасно під впливом конкуренції, що загострилася інтенсивно оновлювалася техніка, впроваджувалися нові трудосберегающие технології. Коли наступала фаза підйому, зрослий обсяг продукції випускався на базі оновленого виробництва з меншою витратою живої праці. Вигнана робоча сила назад не поверталася [49, с. 320].

Іншими словами, система працювала за схемою насоса. Викид, холостий хід і знову викид. Статистика зайнятості в більшості промислово розвинених країн Європи в 70−80-ті роки переконливо ілюструє роботу цього насоса. До рецесії 1974/1975 років скільки-небудь помітної безробіття в цих країнах не відзначалося. У 1972 році вона становила у ФРН 1,1%, у Франції - 1,7%, в Іспанії - 2,5%, в Італії - 3,7%. у Великобританії - 3,8% економічно активного населення. Після цієї рецесії, в 1976 році відповідні показники виглядали наступним чином: ФРН — 4,6%. Франція — 4,4%., Іспанія 5,1%, Італія -3,7%, Великобританія 5,7%.

Потім настала рецесія 1980/82 років. Насос справив черговий качок і безробіття піднялася ще на один щабель. У 1983 році становище із зайнятістю характеризувалося такими даними: ФРН — 9,1%, Франція — 8,6%, Іспанія — 16,7%, Італія — 9,9%, Великобританія 11,7%.

Однак до середини 90-х рр. криза зайнятості придбав додаткову динаміку. Крім наростала тенденції до економії живої праці, обумовленої технологічному вибухом, на положенні з зайнятістю в промислово розвинених країнах став позначатися ще один, цього разу зовнішній чинник.

Розрив в умовах існування населення розвинених і відсталих у розвитку країн, що придбав з часом важко доступні для огляду масштаби, викликав до життя потужні міграційні потоки. Додатково наростання цих потоків сприяло широке поширення інформації, що проникла в самі глухі куточки світу і створила у сотень мільйонів людей, що живуть в районах перманентного лиха, враження, ніби в економічно розвинених країнах їм можуть бути забезпечені доброзичливий прийом і безбідне існування.

Для соціал-демократії країн Європи це створює цілий комплекс вкрай складних проблем. Історично вона, за деякими винятками, завжди виступала і сприймалася як інтернаціоналістська сила, вважалася міцним оплотом проти шовінізму та расизму. Масовий приплив іноземної робочої сили, яка успішно конкурує з місцевим трудовим населенням, зробив цю позицію політично вразливою [52, с. 190].

Питання про конкурентоспроможність внутрішнього виробництва придбав в цих умовах життєво важливе значення. Місцевий капітал став все активніше переміщатися в держави з дешевою робочою силою. Інвестиції в економіку своїх країн почали помітно скорочуватися. Зменшення чисельності робочих місць під впливом нових технологій, і так досить інтенсивне, отримало найсильніший додатковий стимул.

Нинішня безробіття поширюється і на робочу силу зовсім іншого типу. Це, з одного боку, молодь з порівняно високим рівнем освіти, що не одержала можливості включитися у виробничий процес після закінчення навчання, а з іншого — напівкваліфіковані і кваліфіковані робітники масових професій, потреба в яких швидко скорочується.

На відміну від безробітних старого типу категорії, названі вище, характеризуються розвинутою структурою потреб, високим рівнем соціальних очікувань і громадської активності. Ситуація, в якій вони опинилися, сприймається ними особливо важко ще й тому, що перебування без роботи, на відміну від колишніх часів, коли воно мало тимчасовий, короткостроковий характер, набуває нині стійкі форми.

Відомо, що навіть недовге перебування здорових, працездатних людей поза трудового процесу глибоко деформує їх психіку. Втрачається почуття самоповаги, суспільної значущості, слабшають соціально-психологічні зв’язки з оточенням і суспільством в цілому, зростає почуття відчуженості, нерідко супроводжується підвищеною агресивністю.

З особливою силою позначається це на молоді, тільки вступає в самостійне життя. Не маючи можливості включитися у виробництво, самоствердитися в житті, не завершивши своєї соціалізації, вона опиняється перед обличчям важких випробувань.

Соціальні проблеми, в тому числі в гострій формі, зачіпають і економічно активне населення, не витіснене з виробничого процесу. Поряд з колишніми, традиційними вузлами протиріч, які існували у цій групі і визначали її відносини з іншими соціальними групами, виникли, щонайменше, два нових: між традиційним (переважно простим) і модифікованим сучасним (складним) працею в одному випадку, і між старими і новими індустріальними районами — в іншому.

Найважливіше значення з точки зору соціальних відносин набуло також глибока якісна зміна ролі праці в системі суспільного виробництва. Нерідко, говорячи про таку зміну, зводять справу до підвищення рівня освіти виробників матеріального і духовного продукту або до зростання частки інтелектуального і квазіінтеллектуального праці та їх превалюванню над працею фізичною. Ця констатація вже давно стала загальним місцем.

Проте істотно більш важливим є те, що нинішній технологічний вибух в корені міняє сформоване співвідношення між трьома основними факторами виробництва: природними ресурсами, уречевлена і живою працею — на користь останнього [11, с. 200].

Урбанізація людської спільноти триває, і мегаполіси не тільки не зникають, але і виникають знову. Єдине, що можна поки відзначити — це перетворення найбільших міст з центрів концентрації багатства в центри акумуляції злиднів.

Порівняно новим феноменом, породженим урбанізацією, стало свого часу виникнення так званих міських сіл. Їх поява пов’язана з тим, що вихідці з сільської місцевості, з працею адаптуючись до міського життя, повсюдно виявляли прагнення до збереження територіальних зв’язків: концентрувалися в рамках міста в одних і тих же районах, зберігали колишні соціальні зв’язки, форми звертання, типи поведінки.

У результаті складався своєрідний змішаний тип свідомості, при якому зовнішні форми міського поведінки співіснували з традиційними сільськими системами цінностей і соціально-політичними уподобаннями.

Оскільки село в більшості європейських країн традиційно вороже «міським новацій», можливості лівих, в тому числі соціал-демократів, завоювати позиції в цьому середовищі, були пов’язані з серйозними труднощами. У результаті деякі міста, здавна вважалися оплотом лівих, придбали консервативну політичне забарвлення.

Тепер же специфічну форму міських сіл, значення яких з часом зменшилася, утворюють міські національні анклави. Емігранти некорінних національностей також селяться разом всередині міських агломерації, створюючи тим самим закриті етнічні громади.

Багато в чому вони схожі на міські села, однак ступінь відчуження цих громад від звичайної міського життя набагато сильніше, адаптація до зовнішнього середовища відбувається значно повільніше, а політичні уподобання лише в слабкому ступені пов’язані з країною перебування. Нерідко виникнення міських етнічних загальних стимулює міжнаціональні конфлікти, створюючи додаткові проблеми, як для соціал-демократії, так і для суспільства в цілому.

Особливо гостро ця проблема постала у 20 столітті. Його перші дві третини були відзначені бурхливим зростанням впливу держави. Поширившись на різні сфери суспільного життя, вона була підтримана не тільки лівими, в тому числі соціал-демократичними партіями, але й іншими впливовими громадськими силами.

Ситуація змінилася лише в останній третині століття. Масштаби впливу держави в країнах високого промислового розвитку виявилися більшими, ніж вимагала реальна обстановка. При цьому з особливою силою проявилися витрати всевладдя державних інститутів — окостеніння управлінських механізмів, падіння ефективності їх рішень, чиновницьке свавілля і бюрократизм. Свою лепту в дискредитацію практики етатизму внесло поразка, яка зазнала склалася в СРСР і в ряді інших країн централізована патерналістське-бюрократична система управління.

Виникає небезпека, що на одному з не настільки далеких етапах глобалізації світової економіки розгалужена система соціального захисту, що є результатом багаторічної боротьби найманих працівників та інших громадян економічно розвинених країн, виявиться похованою під руїнами. Запобігти цьому в змозі лише створення наддержавних структур глобальної соціального захисту. Однак на цьому шляху неминуче виникнуть (а в якійсь мірі вже виникають) додаткові вузли соціальних протиріч.

Ослаблення таких протиріч і, відповідно, зняття соціальної напруженості відбувається зазвичай трояким чином: в одних випадках — у результаті усвідомлення правлячою елітою необхідності широкомасштабного маневру, пов’язаного з реальними поступками більшості суспільства, в інших — шляхом досягнення компромісу між ворогуючими один одному партнерами, в третіх — в результаті силової конфронтації. У всіх трьох випадках характер прийнятих рішень визначається реальним співвідношенням суспільних сил.

Закінчення «холодної війни», що стало визначним позитивною подією кінця 20 століття, ліквідувавши загрозу існуванню людства, одночасно зняло з порядку денного проблему суперництва конкуруючих суспільних систем в соціальній області. Зникнення конкурента призвело до посилення позицій правлячих кіл в економічно розвинених країнах по відношенню до більшості власного суспільства [12, c.156].

Людській свідомості властиве прагнення до такої організації гуртожитку і до такого способу життя, які в набагато більшою мірою, ніж реально існуючі, відповідали б інтересам і потребам особистості. На рівні буденної свідомості таке прагнення реалізується у вигляді мрії про краще життя, про краще майбутнє, якщо не для себе особисто, то, щонайменше, для нащадків. Ліві цінності, з якими зазвичай асоціюється соціал-демократія, являють собою своєрідну форму реакції на це прагнення, його конкретизацію у вигляді системи конкретних цілей і можливих способів їх досягнення. У цьому сенсі вони виконують функції, аналогічні тим, які властиві релігійним системам — за тим винятком, що не відносять реалізацію цілей за межі земного існування людини.

Зі сказаного неминуче випливає, що відправити подібні цінності в небуття просто неможливо. Вони вічні настільки, наскільки можна вважати вічним людська спільнота. Звичайно, в залежності від зміни уявлення людей про кращий, належному і ідеальному зміст цінностей піддається модифікації. Проте їх головний стрижень зберігає свої основні параметри. Поки соціал-демократія в принципі відповідає цим потребам, її перспективи, незважаючи на всі коливання, залишаються стійкими.