Лібералізм в Україні та світі

Зміст Вступ

1. Лібералізм — як соціокультурний феномен

1.1 Поява та розвиток політичного лібералізму

1.2 Історичне коріння українського лібералізму

2. Сучасний стан лібералізму

2.1 Неолібералізм

2.1.1 Англійський неолібералізм

2.1.2 Неолібералізм у Німеччині

2.1.3 Французька школа неолібералізму

2.1.4 Американський неолібералізм

2.2 Ліберальна ідея в Україні

2.3 Лібералізм в контексті глобалізації

Висновки Список використаних джерел

Вступ Лібералізм впливає на всю сукупність соціальних відносин, які визначають глобальний — в усій його суперечності - розвиток сучасного людства. З’явившись на суспільній арені як опонент традиціоналізму, лібералізм сам згодом став традицією, набуваючи в ХІХ — ХХ століттях безперечних рис універсалізму. Він є багатовимірним соціокультурним явищем, осердям певного соціального світогляду й етики, комплексом цінностей, основою політики багатьох провідних держав світу. Епітет «ліберальний» нерідко вживається для визначення універсальних рис сьогодення — «ліберальний світогляд», «ліберальна ера», «ліберальна цивілізація».

Завдяки лібералізму сучасна цивілізація набула своїх багатьох характерних рис — як позитивних, так і негативних. За допомогою ліберальної політики долалися кризи й відбувалися докорінні трансформації в житті народів. Немає такої значимої соціальної сфери або інституції, на існування і функціонування якої не вплинув (і не продовжував би впливати) лібералізм. Разом з тим, саме в ліберальних тенденціях можна вбачати небезпеку для стійкості й спадкоємності, ліберальні модернізації нерідко невідворотньо руйнують структури усталеного соціального порядку і світогляду, примусово втягують спільноти й окремих людей до нового цивілізаційного круговорот, де ефективність і темп існування, користь і корисність замінюють колишню повагу до авторитету й шанобливе ставлення до традиції та історії.

Намагаючись опанувати невичерпну складність сучасного життя, ми опиняємось перед нагальною потребою і необхідністю збагнути сутність лібералізму, визначити його місце й роль у суспільному житті, з’ясувати причини довготривалості та життєвої сили ліберальних тенденцій.

Метою курсової роботи є розглянути передумови появлення лібералізму, його розвиток, соціально-філософське осмислення сучасного лібералізму, з’ясування його соціальної місії і основних функцій, які він виконує у різних вимірах соціуму.

Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

— провести аналіз методологічних засад, репрезентованих у ліберальній традиції, здійснити аналіз основних концепцій лібералізму, провідних напрямків, досягнень і невирішених проблем сучасної лібералістики;

— виявити сутність лібералізму як соціокультурного феномену;

— з'ясувати специфіку лібералізму як політичної і економічної ідеології в його взаємозв'язку з іншими ідейно-політичними, економічними течіями та рухами;

— виявити головні риси, притаманні ліберальному образу соціальної дійсності;

— виявити значення лібералізму в умовах глобалізації і сучасної комунікативної революції.

Об'єктом дослідження виступає лібералізм як багатовимірне соціальне явище — фактор розвитку, сукупність певних соціальних цінностей світоглядного масштабу, що виконують різноманітні функції.

Предметом дослідження є закономірності виникнення, будови (структури), фукціонування і розвитку лібералізму як явища, що природньо виникає на певному етапі розвитку людства.

1. Лібералізм — як соціокультурний феномен Багатовимірність лібералізму знаходить свій прояв у тому, що він водночас репрезентований такими формами: 1) образ і стиль мислення, емоційно-ментальна настанова, світовідношення, аттітюд; 2) форма філософського світогляду; 3) різновид соціальної теорії; 4) форма політичної ідеології (доктрини); 5) сукупність соціальних практик (інновацій, експериментів, емансипацій); 6) соціально-політичний рух.

Лібералізм закономірно з’являється скрізь, де на порядку денному постають питання акселеративних модернізацій та інновативного розвитку. Навіть тоді, коли ліберальні цінності «експортуються», визначальними факторами його генези є органічні потреби суспільства, яке осучаснюється і експериментує з інноваційною пошуковою динамікою. Немає такого суспільства, яке можна було б визнати «бездоганно» й «взірцево» ліберальним, — будь-яке суспільство може бути з користю для себе лібералізоване ще більшою мірою. З іншого боку, ліберальні «гени» не можуть бути імплантовані штучно. Вони мусять визрівати органічно, переживати необхідні - й зазвичай тривалі - природні соціо-мутації для того, щоб за відповідних обставин спричинити докорінні зміни інституціонального й ментального устрою соціуму, його ритмів і способів життя, особистісних еталонів.

Лібералізм був покликаний до життя фундаментальними якісними трансформаціями, які відбувалися в соціальному житті XVII — XVIII ст., — індустріалізацією, промисловою і культурною революціями, небаченим прискоренням соціального розвитку. Це був період, коли складалися ментальні й соціально-економічні передумови для виокремлення і становлення лібералізму. В якісно визначеному вигляді про існування лібералізму можна говорити не раніше, як з останньої чверті XVIII століття. Критеріально важливим для визначення сутності лібералізму є розуміння тісного зв’язку між його специфічно-критичним підходом до існуючих соціальних інституцій і відповідними концепціями соціальної дії, ліберальною праксеологією і перфекціонізмом.

Потреби доби вимагали глибинних змін у характері й формах соціальних зв’язків між людьми. Лібералізм осмислював і певним чином формував відношення до процесів масштабної і драматичної руйнації традиційних систем примусової соціальності з високим ступенем інтегрованості людини в соціум, жорсткими системами соціального контролю. Розпад та свідома руйнація (у тому числі й самим лібералізмом) цих усталених систем традиційного порядку призводили до епохального за масштабами й наслідками звільнення і звеличення особистості, її духовної енергії і творчої наснаги і, в той же час, — до соціальної атомізації, апокаліптичних проявів маргіналізації та зубожіння, коли окрема людина залишалася наодинці з жорстоким світом, де точиться війна всіх проти всіх.

Лібералізм виходив з того, що подолання могутніх сил соціальної гравітації носить позитивний характер, воно сприяє звільненню окремих соціальних акторів, які отримують змогу ставити й досягати своїх індивідуальних цілей. Все це динамізує розвиток, надає суспільному існуванню багатоманітності, розширює простір вибору — як індивідуального, так і соціального. У той же час індивідуалізація і автономізація набагато збільшують ризик і невизначеність існування — суспільства в цілому і окремої людини. Але в межах ліберального світосприйняття, у системі ліберальних цінностей ці константи стресової нестабільності набувають статусу плідної креативності й перспективності.

Із самого моменту виникнення ліберальна теорія репрезентувала певний погляд на суспільство в цілому, що дає підстави інтерпретувати її як різновид аксіологічно орієнтованої соціальної філософії, що акцентує увагу на створенні соціальних умов для суспільної свободи. Лібералізм проходить кілька органічних етапів свого становлення — від віротерпимості, економічного і політичного лібералізму — до лібералізму сучасного, соціального — і, нарешті, до його найновітніх форм і проявів — усього того, що дисертант визначає в цілому як «глибокий» лібералізм. Внутрішня логіка цього процесу визначена поступовим освоєнням нових сфер суспільної свободи.

Спочатку лібералізм спрямовував своє вістря на проблеми свободи совісті, виступав з проповіддю необхідності подолання крайнощів релігійного обскурантизму та нетерпимості, переконував у важливості толерантності, нейтральності в питаннях віри. Тим самим лібералізм затверджував принципи духовної автономії і самодостатності індивіду, його громадянської гідності - індивид вважався досить зрілим для того, щоб особисто й неупереджено вирішувати питання своєї релігійної приналежності. Від проблем віротерпимості й соціальної толерантності лібералізм переходить до проблематики ініціювання та стимулювання соціальної свободи. Рушійною силою і уособленням прискорення суспільного розвитку і його «осучаснення» у ХVIII — ХІХ ст. виступала економіка.

Економічна свобода була метафорою (і розумілася як умова) всіх інших видів свободи. Тому економічний лібералізм всебічно обгрунтовував недоторканість економічного життя, невтручання держави в справи підприємців і промисловиків. Лібералізм у економіці ставив за мету обмеження «занадто сильної» політики по відношенню до економіки, яка ще не набула в умовах перших фаз індустріалізму достатньої сили для самостійного розвитку. Експансія пан-економізму, яка охопила практично всі сфери суспільного життя, призвела до того, що суспільство почало вимагати певного обмеження суто економічного — у його відношенні до суспільного як такого, зокрема, з точки зору інтересів соціальної справедливості, забезпечення якогось базисного рівня соціальної гармонії та ін. Це спричиняло природну соціалізацію лібералізму, більш рельєфно і послідовно ставило в його рамках питання про принципи й засади соціального розвитку, про пріоритет соціальних цінностей над вузькопрагматичними міркуваннями «ефективності» та «прибутку». Важливою складовою соціокультурної лібералізації було виникнення і поширення етики гуманізму, тобто етики людської свободи, розробка філософії прав людини (згодом — конституціоналізму), подальша «юридизація» свідомості.

Тим самим лібералізм використовував і стимулював автономізацію різних сфер соціального життя, їхню гетерогенність і асинхронність розвитку. Досягалася плідна «різниця потенціалів», прискорення соціальної динаміки, перерозподіл соціальної свободи й заміщення соціальних цінностей.

1.1 Поява та розвиток політичного лібералізму

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.

У політичних працях Томаса Гоббса (1588−1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продовжує місію Н. Макіавеллі).

В його працях «Філософські елементи вчення про громадянина» (1642) і «Левіафан» (1651) він викладає свою теорію держави, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов’язків суверена, то він мусить керуватися тезою: «благо народу — вищий закон» .

У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск'є порушуються питання походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади.

Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток якого, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав.

Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та демократичного лібералізму.

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А. Токвілля.

Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції.

Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.

Клод Адріан Гельвецій (1715−1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах «Про людину, її розумові здібності та її виховання» та «Про розум» (останній був засуджений Сорбонною і спалений).

На його думку, «люди не народжуються, а стають тими, хто вони є», тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов’язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв).

У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам.

Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712−1778), який став відомим передусім завдяки книзі «Про суспільний договір, чи Принципи політичного права» (1762). Основною ідеєю «суспільного договору» є ідея народу як суверена — носія верховної влади.

Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена «суспільна особа». Учасники угоди, за термінологією автора, є «народом», окремі особи — «громадянами», які підвладні державним законам.

Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити — опитування.

Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою. Ідея «природних прав», що дістала подальший розвиток у концепції «суспільного договору», підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства є автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить «суспільство в природному стані» .

Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від «природного» до «громадянського» стану, уклали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.

Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762−1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов’язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Іеремія Бентам (1748−1832), англієць, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні.

Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати.

Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798−1857) нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки.

Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає стійкі («природні») умови існування будь-якої суспільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку.

О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: «Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета». Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин.

Джон Стюарт Мілль (1806−1873), котрий розпочав як послідовник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер.

Герберт Спенсер (1820−1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму.

Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі:

1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті;

2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян;

3) широкі права й свободи особи;

4) принцип приватної власності як основа свободи;

5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;

6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.

1.2 Історичне коріння українського лібералізму Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.

Повернення України в русло загальноцивілізаційного розвитку бачиться виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.

В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки об'єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити майбутнє.

Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському грунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

В роботах істориків 20−40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають загальноліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу. Свідченням цього виступають «роздуми» А. Мартоса, що містять висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.

Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському національному відродженню.

Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обгрунтовувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські діячі як Г. Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М. Максимович, Д. Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ, котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення. Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і готували громадськість до їх правильного сприйняття.

Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною, сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів, що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою лібералізму. Це сьогодня доведено. Більш того, ця перемога історично закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія, орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою життєвість. Побудоване на її основі капіталістичне суспільство продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення. Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс влади та громадського контролю над нею. І, навпаки, комуністична ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.

Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах — це природній фінал реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В. Вернадський завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав, що в ньому немає і не може бути поваги до людини.

Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм — капіталізму. Такою є реальність.

Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності цієї організації можна прослідкувати весь розвиток ліберально-демократичних ідей в Україні.

Кирило-Мефодіївське товариство — перша українська політична організація, в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були: історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, викладач В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була викладена Костомаровим у відомій «Книзі битія українського народу». Цей твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу, досягнення соціальної гармонії («примирення панів і селян»).

Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова, яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави, захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його культури.

Після реформ 1861 р. в Україні, разом з розвитком капіталістичних відносин, посилюється й ліберальний рух, що отримує організаційне оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії, етнографії, фольклора українського народу, видання та розповсюдження літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому українському суспільно-політичному журналі «Основа» (Білозерський, Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу, громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.

З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну «Стару громаду», в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук, Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький — ціла плеяда видатних діячів української культури. Київська громада придбала газету «Київський телеграф», яка стала органом української думки, а також створила наукове товариство під назвою «Південно-Західна філія російського географічного това-риства». Діяльність цих інституцій було припинено емським указом 1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п'єс українською мовою. Як писав В. Вернадський, «період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50 років…»

Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бесарабії та на Буковині, представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям та неодноразовим депутатським запи-там до Віденського парламенту вдалося вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в усій Європі, наукового центру.

На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р. як Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925;1939 рр., реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської окупації Західної України НДА був розпущений).

Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841−1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, від-повідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою гарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових.»

Згодом ліберальні ідеї М. Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський.

В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об'єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

У 1903 р. на з'їзді Всеукраїнської беспартійної організації було прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було доручено обраній раді у складі Б. Грінченка, С.Єфремова, М. Левицького, І.Чехівського, Є.Чекаленка. А на з'їзді 1904 року було офіційно проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні - Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер, сприймалося негативно. Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї злилися в одну — Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким, Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах державної автономії.

Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах, послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально налаштованої інтелігенції та парламентарів був «Український вісник» (під редакцією М. Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон Петлюра, пізніше ставши його редактором.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної з виходом відомого збірника «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів — теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основи».

Б.Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці «Політичні твори». У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю «Російська соціологічна школа та категорія можливості», яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про неохідність по-єднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі «Держава правова та соціалістична» (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обгрунтовується розуміння філо-софських засад правової держави.

Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували також Максим Славинський та Михайло Туган-Барановський.

Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Агатангел Кримський та Михайло Туган-Барановський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні. З-поміж міркувань Туган-Барановського варто особливо відзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»). Водночас суттєвим було обгрунтування важливої ролі приватної власності у системі економічних відносин. Позиція Туган-Барановського в цьому питанні вирізнялась від різного виду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писав він, — не може обійтися без цього стимулу господарської енергії… Тому припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові». М. Туган-Барановський спробував проаналізувати проблему вагомості ролі особистості в політекономічному контексті. «Правда, — говорить він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів». Таким визначальним принципом учений вважав людську особистість. «Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до того чи іншого класу».

Після революції 1905;1907 рр. частина ліберальних діячів відійшла від політичної активності і УДРП фактично саморозпустилася. Більшість її колишніх членів увійшли до непартійної організації, заснованої на засадах конституціоналізму і парламентаризму — Товариства українських поступовців (ТУП), головою якої на з'їзді у березні 1917 р. був обраний Михайло Грушевський. Пізніше ТУП реформувалося у партію соціалістів-федералістів, що зіграла помітну роль в українській національній революції. Правда, соціалістичних елементів в її програмі не було, але назва стала даниною часу, даниною захопленню соціальними теоріями, які не обійшли й українських лібералів.

Серед ідеологів українського ліберально-демократичного руху вирізняється видатна постать першого президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського (1866−1934). Особиста воля та особиста відповідальність були для нього основою будь-якої суспільної діяльності. Високі моральні вимоги і почуття обов’язку не можуть бути нав’язані людині ззовні ані класом, ані нацією. Працювати задля громадського блага, чи ні - кожен вирішує сам. «Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам», — писав Грушевський. Він вважав український народ невід'ємною частиною «європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру». Ці прикмети «європейського організованого індивіда» Грушевський протиставляв антиліберальним соціальним та національним рисам, що нав’язувалися Україні як російськими самодержавними, так і більшовицькими впливами, а саме: «брак власної людської гідності і непошанування гідності іншої людини; брак смаку до вигідного, доброго, урегульованого життя для себе і непошанування чужих інтересів і потреб в такім житті та чужих здобутків на сім полі; нахил до руйнівництва соціального та культурного і величання своєю некультурністю й неорганізованістю супроти сих вартостей». Головну мету матеріального та «морально-соціального» розвитку української держави Грушевський вбачав в «організованому добробуті» її народу.

Щодо ставлення до самого інституту держави, то М. Грушевський вважав, що «українська демократія повинна докласти всі зусилля до того, аби мати таку державу, яку їй треба й якої вона хоче». А це свідоме відкидання поліційно-бюрократичного устрою й опертя на широке самоврядування, коли адміністрації залишаються тільки функції загального контролю і координування. Відокремлення церкви від держави. Підпоряд-кування загальноосвітніх шкіл почасти органам самоврядування, почасти національним органам, обраним національними союзами, з найменшим впливом урядового центру. Відмежування армії від політики. Розмірковуючи про нову Україну, Грушевський писав: «Держава наша зрікається тих формальних засобів, тих каналів, котрими інші державні організації проводять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму для неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина». Як приклад він наводив американську державу і вважав, що українська демократія має йти тим же шляхом невтручання державних установ у громадське та приватне життя, при цьому високо цінуючи державний патріотизм американців.

Лібералістичні погляди Івана Франка Перше зацікавлення Франка робітничою проблематикою оприявнилося у формах суто художньо-естетичних: 1878 р. він починає друкувати свої прозові «образки з життя робітників» під назвою «Борислав». Важко навіть передати ту хвилю обурення в колах «читаючої галицької публіки», яку спричинила ця публікація. Числа журналу, в яких були видруковані «образки», передпрлатники відсилали до редакції з написами на кшталт: «Чи сказився?», «Не смійте мені присилати такої гидкої макулатури», «Возвращается обратным шагом к умалишенным». За Франком та його друзями міцно закріпилась репутація соціалістів. Того ж 1878 року Франка та цілу редакцію журналу «Друг» заарештовує австрійська влада. Відбувається перший в Галичині соціалістичний процес, в наслідок якого пистменник був ув’язнений на дев’ять місяців. Але це не зламало І.Франка, після виходу з в’язниці він разом з М. Павликом розпочинає видання місячнмка «Громадський друг» з яскравим соціалістичним ідейним забарвленням. В цей час Франко пильно студіює «Маніфест Комуністичної партіі» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельса та перший том «Капіталу», пропагує ідеї марксизму в гуртках робітничоі самоосвіти, в статтях, які друкувалися на сторінках редагованої ним львівської робітничої газети «Праця». На початку 80-х років Франко також був одним із членів Робітничого комітету Львова. Усвідомлюючи необхідність широкої популяризації творів класиків марксизму, він перекладає українською мовою один із розділів «Анти-Дюрінга» та знаменитий 24-й розділ 1-го тому «Капіталу», в якому аналізується процес первісного нагромадження капіталу в результаті експропріації дрібних власників великими. Не випадково, що у письменника в цей час виникає задум відтворити в художніх формах цих «лицарів первісного накопичення» (Карл Маркс) саме на бориславському матеріалі. Результатом реалізації цього задуму стала повість «Boa constrictor» (1878). 1880-го року побачила світ повість «На дні», в якій Франко показує образ «інтелігентного пролетарія» Андрія Темери, який і на самісінькому дні тогочасної «суспільності» віднаходить сили для збереження власної гідності, а 1881-го року — перший в українській літературі роман про робітничий рух «Борислав сміється». У цьому творі письменник прагнув художньо проаналізувати не лише реальні факти тогочасного суспільного буття, а й осмислити його, буття, тенденції, показати дійсність в її революційному розвитку. «Нові люди», тобто робітничі активісти, організатори страйкової боротьби, що їх Франко змалював на сторінках свого роману (Бенедьо Синиця, Андрусь Басараб) ще не були на той час таким виразним явищем політичного життя, яким вони стали на початку 20-го ст., але письменник, за його словами, прагнув «представить в розвитку то, що тепер існує в зароді». Провідна ідея роману, ідея класової єдності робітників у боротьбі з капіталом, реалізується через ряд панорамних картин, центральною з яких є картина масового страйку бориславських «ріпників». І нехай ця перша спроба класового опору зазнала поразки (капіталістам вдалося викрасти касу робітничої взаємодопомоги), але цей досвід не був марним, він надихатиме трудящих на продовження боротьби. Значущими у цьому контексті є слова одного з центральних героїв роману, в яких звучить впевненість у перемозі робітничої справи: «Се досі - то був тільки жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва! Борислав — то таки ми, робучі люди».

1887-го року з’являється значуща для всього розвитку нової української літератури збірка І.Франка «З вершин і низин», зачинною поезією якої є, без сумніву, всесвітньовідомий «Гімн» («Вічний революціонер»). Цей твір, етапний для цілого Франкового покоління, твір, в якому з непереможною силою оптимізму утверджується впевненість у тому, що «Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля», що «розвидняющийся день» обов’язково здолає всі перешкоди, став своєрідною «поетичною програмою» соціалістичної революції. Саме в «Гімні» вперше в поетичному словнику української літератури вживається слово «революціонер». Але Франкова поетична книга не обмежується одним цим твором, тут і чудовий поетичний цикл «Веснянки», і незрівнянні «Каменярі». У циклі «Думи пролетарія» вперше в національному письменстві виступає новий герой — свідомий борець за новий світ, за щастя трудящих. На жаль, з цензурних міркувань до збірки не потрапила Франкова поезія «Товаришам із тюрми», яка була написана ним на початку 1878-го року у львівській в’язниці. За публікацію цієї поезії, до речі, було конфісковано поліцією журнал «Громадський друг». Після цього вищеназваний твір поетові вдалося опублікувати лише в своїй збірці «Давнє і нове» (1911) під заголовком «На зорі соціалістичної пропаганди». Не залишився Каменяр осторонь і організованого партійного життя: 1890-го року І.Франко та М. Павлик створюють Радикальну українську партію (РУП), партію виразно соціалістичну та антиімперську. Теоретичним обгрунтуванням програми галицьких радикалів була праця В. Будзиновського «Хлопська посілість у Галичині» (1894), в який автор стверджує, що соціальною базою майбутньої революції має стати галицьке селянство, яке майже нічим, на його думку, не відрізнялося від пролетаріату (щось подібне вже в 60-х роках нашого століття проголошував Че Гевара, який вважав, що в конкретно-історичних умовах Латинської Америки авангардом революції виступатиме бідне селянство, яке є носієм «пролетарської ідеології»). Варто відзначити і вкрай важливий факт: саме у середовищі цих «молодих радикалів» з’явилися люди (В'ячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський та його книга «Україна irredenta»), які. Спираючись на положення марксистської теорії, вперше сформулювали постулат політичної самостійності України. Але найцікавіше те, що ця теза викликала різке заперечення у діячів старшого покоління (немарксистів, звичайно), політичним ідеалом для яких була лише обмежена автономія Західної України в складі Австрійської імперії. Тут, одначе, допитливий читач зможе звинуватити автора цієї замітки в упередженості і зауважити: «А чому тут не наводяться також і ті негативні висловлювання Франка про марксистську теорію, що їх так часто передруковують у найрізноманітніших виданнях?» Справді, нині надто багато спекуляцій на цій темі. Колишні ортодоксальні викладачі марксизму-ленінізму, які якнайшвидше змінили свою ідеологічну орієнтацію, акцентуючи увагу на окремих моментах у таких Франкових творах, як передмова до збірки «Мій Ізмарагд», статті «Поза межами можливого», «Що таке поступ» і т.ін., поспішають оголосити І.Франка «переконаним антимарксистом» (згідно з такою схибленою логікою, зважаючи на те, що в «Економічно-філософських рукописах 1844 року» дуже гостро скритиковано «грубий або первісний комунізм» з його системою усезагальної зрівнялівки і цілковитим заперечення свободи людини, «переконаним антимарксистом» слід назвати і Карла Маркса). Звичайно, тут можна послатися на те, що ці пізніші зміни в ідейно-світоглядній позиції І.Франка аж ніяк не перекреслюють усієї його попередньої діяльності (як, наприклад, «Гімн єдиному цареві» і «Гімн єдиній цариці» П. Куліша не можуть перекреслити його «Чорної ради»), але така «відмовка» не буде поясненням причин світоглядної еволюції письменника. Річ у тім, що на зламі 19-го — 20-го столітть в загальносвітовому марксистському русі спостерігалися вкрай складні та неоднозначні процеси: серед теоретиків Другого Інтернаціаналу надзвичайно поширеною була гегелівська теорія про т.зв. історичні та неісторичні народи, що данину їй свого часу віддав навіть Ф.Енгельс. Переважна більшість польських соціалістів, які працювали в Галичині і контактували з І.Франком, були твердо переконані, що самою історією українці приречені асимілюватися (спольщитися). У той же час найвідомішою постаттю серед російських марксистів натоді був Г. В. Плеханов, який, не зважаючи на всі свої заслуги, був (і про це треба прямо говорити) переконаним російським шовіністом, який заперечував саму можливість незалежного існування української нації. Один з російських політичних діячів того часу так згадував про Плеханова: «Будь-які сепаратизми [він] буквально ненавидів. До українофільства він ставився з презирством і вороже. У ньому глибоко жив великоруський унітарист і нівелятор… До Шевченка і українофілів він ставився звичайно з більшою ненавистю, аніж навіть, наприклад, до Каткова (російський публіцист крайньо-правих поглядів — О.Х.). Тому, на жаль, зустрічаючи на своєму життєвому шляху в переважній більшості саме таких «марксистів-шовіністів», Франко почав перегосити частину своєї неприязні до них і на саму марксистську теорію. І все ж, не зважаючи ні на що, Іван Франко після Тараса Шевченка — найбільший український мислитель-революціонер. Симптоматичним є те, що свою першу поетичну збірку «Молодість» (1921) письменник-комуніст Микола Хвильовий розпочинає полум’яним звертанням:

О рудні, ваше свято, Вітайте жебрака. Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.

А насамкінець майже практична порада: якщо сьогодні початкуючий член робітничого страйкому, обмірковуючи план проведення колективної акції протесту, прочитає роман «Борислав сміється», то він знайде там для себе справді багато і нового, і цікавого (навіть в плані суто технічної підготовки до проведення страйку).

2. Сучасний стан лібералізму У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву «класичного лібералізму». Вона грунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля та інших. Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і «деспотизму натовпу». Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв’язувалася на основі положенняпро право як реалізацію природного прагнення особи до свободи. Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей». Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів.

У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з’ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв’язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті. Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, «на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ’ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом’якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій. Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція «держави добробуту». Обгрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея «плюралістичної демократії», згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес «урівноваження» конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв’язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму «кожний — за себе» може бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор «управління людьми і поліпшення умов їхнього життя» (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і «привчає людей ставитися один до одного як до рівних». Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах.

Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв’язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв’язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції «нового суспільства» .

Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

" Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена «природа людини». «Елементами соціалістичної системи» вважається запровадження «певної форми планування» і «наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології». Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан «між соціалізмом і капіталізмом» .