Роль жінки матері в українській родині (від минулого до сьогодення)

РЕФЕРАТ

на тему:

" Роль жінки матері в українській родині"

(від минулого до сьогодення) Впродовж багатьої століть сім'я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалась патріархальною. Головою сім'ї, отже, мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, a коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє - у неї та її дітей мали з’явитися й нові опікуни — «нарочиті». Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж «без волі отцовської і матчиної», а дівчина-сирота — без волі родичівопікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім'ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж: за людину «простого стану»: тоді й діти її, коли народяться, ставали людьми «простого стану. Правда, Статут також зазначав, що «простої породи» дівчина, коли вийде за шляхтича, одержує шляхетство.

Проте, як свідчать тогочасні документи, в реальному житті, у колі сім'ї українська жінка займала порівняно високе і навіть самостійне становище. Той самий Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з другого — визнавав за нею всі особисті права. Визначний історик Орест Левицький підкреслював, спираючись на документи, що жінка вищих станів мала необмежене право купувати й продавати рухоме й нерухоме майновона вступала в юридичні зобов’язаннявела судові позови, нерідко добре знала Статут та інші закони, особисто з’являлася в суд і виступала в залі судових засідань, не поступаючись чоловікам у знанні тонкощів судової казуїстики. Коли жінка виходила заміж, то брала прізвище чоловіка, а могла зберігати і своє, й нерідко в документах заміжні жінки підписувалися лише своїм дівочим прізвищем.

Окремі жінки вищих станів одержували добру освіту, та й серед міщанок було багато письменних 20. Павло Алеппський, вперше ступивши на українську землю у Рашкові на Дністрі (1654), одразу зауважив велику культурність українського народу: «Починаючи цим містом, себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». «В козацькому краю, — писав Павло Алеппський, — у кожнім місті і селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди ходить, дає їм милостиню, — не так, як у Молдовськім або Волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися» .

Серед українських жінок були свої просвітительки, меценатки культури. Так, княжна Софія Михайлівна Чорторийська, яка була жінкою хорунжого Волинського Вацлава Боговитина, сприяла заснуванню в своєму маєтку, містечку Рохманові, друкарні, фінансувала переклади книжок. 1619 р. тут було надруковане «Учительне Євангеліє» Кирила Транквіліона-Ставровецького, в присвяті якого говориться, що багато з євангельських і апостольських «бесЂд преложила зъ грецкого язика на словенскій старанямъ, промысломъ и коштомъ своимъ» княжна Чорторийська Софія. Варто нагадати таких активних жінок, як фундаторка Київської братської школи Галшка Гулевичівна і - зовсім в іншому плані - Анна-Алоїза Ходкевич, сумно уславлена насаджуванням католицизму.

Із документів відомо, що жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи. Деякі з них виявляли такий войовничий характер, що судова тяганина, поширена в тогочасному суспільстві, їх уже не задовольняла, і вони вирішували свої проблеми збройними сутичками із сусідами, особисто очолюючи військові загони 24.

Військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні пута. Різко відмінним був стан сімейних козаків. Їх також допускали на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорозьких степах і слободах, зимівниках і бурдюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками» 25.

Документи, передусім приватне листування, свідчать про те, що жінки заможних козаків, полкової старшини у час довгої відсутності своїх чоловіків у справах служби неодноразово брали у свої владні руки велике і складне господарство. Ще більші сімейні та господарські обов’язки лягали на плечі простих жінок, думки і клопоти яких залишилися поза історичними документами, проте збереглися у народній творчості. В українських народних прислів'ях та приказках про добру, вірну дружину зафіксовано повагу до жінки, до її розуму, визнання її особливого становища в українській сім'ї: «Найкраща і найліпша спілка — то муж і жінка», «З доброю дружиною горе не горе, а щастя вдвоє», «Ніхто так не догляне, як вірна дружина», «Нема ліпшого друга, як вірна супруга», «Нема цвіту білішого за ожйноньку, нема роду милішого над дружиноньку», «Без жінки так, як без ума», «Без жінки — як без рук», «Все тільки до часу, а жінка до смерті», «В хаті жінка три кути держить, муж четвертий». І навпаки, горе тій сім'ї, чоловікові, котрий «попався в лихі руки невірній дружині» .

Закон охороняв життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість жінки. За статтями Литовського статуту «нав'язка» за поранення жінки і «головщина» за її вбивство (штраф і ув’язнення) стягувалися в такому ж обсязі, як за чоловіків — «совито» (подвійно). Причому це положення поширювалося не тільки на шляхтянок, а й на жінок «простого стану» 26. За зґвалтування жінки призначалося найвище покарання — кара «на горло». Як свідчать судові справи тих часів, у кожному конкретному випадку судді дуже серйозно підходили до цього питання, нерідко виносили і найсуворіші вироки. Якщо ж жінка виявляла бажання одружитися з ґвалтівником, то суд вважав своє попереднє рішення недійсним. Звільнення шлюбом засудженого на смерть було ремінісценцією однієї з давніх звичаєвих форм укладення шлюбу.

Материні землі доньки і сини наслідували у рівних частинах. Із батькових доньки, скільки б їх не було в сім'ї, одержували придане різними речами і грошима на суму, що становила вартість чверті батьківського майна. Коли в сім'ї не було синів, дочки одержували в спадок і батьківську частину майна. Після смерті батька обов’язок давати за дочками придане покладався на їхніх братів, причому придане, яке призначалося братами під час змовин, за вартістю повинно було дорівнювати приданому, яке одержали сестри, що вийшли заміж ще за життя батька.

За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім'ю і яке передавав тесть зятеві у день весілля, розглядалося як матеріальна підстава для створення нової сім'ї. Поки існував шлюб, ним спільно користувалося подружжя. Як тільки шлюб переставав існувати — внаслідок смерті чоловіка або через розлучення — придане повністю підлягало поверненню жінці, яке пізніше успадковували її діти або вона заповідала тому, кому хотіла. На випадок смерті жінки, що не мала дітей, її придане поверталося у її рід і розподілялося між братами, якщо вони були.

Особливим інститутом сімейношлюбного права в Україні (а також у Польщі, Литві та Білорусі) був інститут віна. За збереженим прадавнім звичаєм, який пізніше узаконив Литовський статут, наречений перед весіллям видавав своїй нареченій так званий віновий запис. У побуті це називалося «вінувати жінку або «оправити віно». Було це обдаруванням молодої молодим. Віно встановлювалося спеціальними записами — «листами віновними» або «оправними» — юридичними документами, які вносилися в гродські та земські актові книги «для вічної пам’яти» — це називалося «записати віно». Величина віна встановлювалася в передшлюбній інтерцизі (угоді), про що домовлялися обидві сторони під час змовин. Метою віна було майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка. Вінована жінка в майновому відношенні ставала досить незалежною, могла вільно розпоряджатися своїм віном як за життя чоловіка, так і після його смерті, до того часу, поки його спадкоємці не виплачували їй всю суму, визначену у віновному записі. Як правило, складалося віно з двох рівних частин. Перша служила забезпеченням-гарантом цілісності і недоторканності суми приданого, одержаного чоловіком від батька жінки, друга — тієї самої вартості, і називали її «привінок». Сумарно віно становило звичайно подвійну вартість приданого 34. Тому зрозуміло, що інститут віна, як і придане, обумовлював шлюби людей, рівних у соціальному та майновому відношенні. Синів, коли вони одружувалися, батьки повинні були вивінувати. За нормами звичаєвого права, неодружених синів батьки не вінували, і вони не могли жити окремо від батьків. Якщо в сім'ї було декілька синів, то одружувався спочатку старший син, а вже потім молодші. Це стосувалося і сестер. Записували віно на частині майна чоловіка. «Оправу віна» можна було зробити тільки на третині майна чоловіка. Земля, на яку був зроблений віновний запис, називалася «вінною». Придане, віно з привінком після смерті чоловіка переходило до рук удови і вважалося її власністю. Це застерігалося у віновних листах 35. Привінок розглядався як дар, а не як належне, і записувався тільки тим жінкам, які вперше йшли до шлюбу. Привінок був платою, своєрідним визнанням цнотливості дівчини, яка зуміла зберегти до весілля свій «вінок». В одному з віновних записів (1559) чоловік пише, що «за її (жінки) учтиве до мене ставлення записав їй (віно) совито (подвійно)» .

За інституціями звичаєвого права, докладно регламентованими у всіх трьох редакціях Литовського статуту, невінована жінка на випадок смерті чоловіка позбавлялася права вимагати повернення свого приданого. Проте якщо вона була шляхтянкою, то діти або родичі (тобто спадкоємці по чоловікові) повинні були дати «за вінець 30 коп правних», якщо вдова знову виходила заміж. Оскільки метою віна було майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка, вінне майно, як і придане, не відповідало за борги чоловіка, і його кредитори, що підкреслював Третій Литовський статут, не могли позбавити вдову цього майна, якщо запис боргів не передував оформленню віна.

У містах майнові відносини подружжя регулювалися, з одного боку, Маґдебурзьким правом, яке передбачало майнову незалежність подружжя, а з другого — Хелмінським, яке визначало їх майнову спільність. За Хелмінським правом, майно подружжя об'єднувалося в одне ціле, яким розпоряджався чоловік, для чого не треба було згоди жінки. Після смерті одного з подружжя спільне майно ділилося на дві рівні частини. Одну одержував один із подружжя, другу — спадкоємці. Система майнової спільності відповідала потребам торгівлі, борги повинні були сплачуватися із спільного майна, куди включалося і особисте майно, і віно жінки. В гродських актових книгах збереглися відповідні записи. Коли, наприклад, паволоцький лихвар «з правом своїм», як сказано в документі, пред’явив братові та жінці померлого документ із записом грошової позики, вони зобов’язалися перед возним Житомирського міського уряду виплатити борги брата і чоловіка. Отже, в даному випадку сплата боргів покладалася не тільки на родичів, а й на жінку померлого.

У той час як у Московській державі ще 1688 р. царським указом було наказано за борги «выдавать мужей c жонами, а жен c мужьями», то в Литовському князівстві вже у XVI ст. існувала норма, за якою «не має ніхто за нічий учинок терпіти, ані… не жона за мужа, ані муж за жону, тільки кожен сам за свій виступ має терпіти». І тому навіть у разі конфіскації маєтків за державну зраду, коли й малолітні діти зрадників позбавлялися батьківського майна, їхні жінки, які не брали участі у злочинах чоловіків, зберігали за собою свої маєтки, а також віно, «перед учинком тієї зради їм від чоловіків їхніх записане» .

Звичай видачі женихом віна існував на Русі з давніх часів. Проте якщо тоді віно було своєрідним викупом, платою за молоду і видавалося не їй особисто, а її рідним, то пізніше воно набуло характеру забезпечення заміжньої жінки і передавалось в її особисте користування. З таким характером звичай видачі віна проіснував в Україні аж до скасування Литовського статуту московським урядом. Цікаво також, що придане, яке видавалось за молодою, довго зберігало давньоруську назву «віно», а з XVI ст. у документах все частіше з’являється термін «посаг» .

Здавна люди намагалися визначити місце жінки в суспільстві, її називали матір'ю, коханою, берегинею сімейного вогнища, другом, «правою рукою» чоловіка… Історія свідчить: українським жінкам належить чільне місце поряд з чоловіками. Коли мужі брали участь у походах, вели війни, високоосвічені дружини повністю замінювали їх у житті, брали на себе відповідальність за майбутнє покоління, виховували дітей, опікувалися культурою. Якщо це була княгиня, то вирішувала державні справи, підтримувала все так, як було за чоловіка. І виходило в них непогано!

Історія зберегла імена козачки Ганни Золотаренко, дружини гетьмана Богдана ХмельницькогоСофії Ружинської - волинської княгині, яка керувала військом на шість тисяч чоловікОлени Горностаєвої (з родини князів Чорторийських) -засновниці Перисопницького монастиря. До нашого часу дійшло Перисопницьке Євангеліє - книга, написана українською мовою. На ній присягали президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма.

Серед славетних жінок — і Настя Лісовська (Роксолана). Донька рогатинського священника стала не просто коханою дружиною Османського падишаха Сулеймана Пишного, а й порадницею в державних справах, залишаючись патріоткою України. Сорок один рік наймогутніша в світі держава не чинила нападу на Україну, ще й стримувала татар. Це врятувало козацьку державу від загибелі. Роксолана зробила більше, ніж усі гетьмани України і наймогутніші армії Європи. Вона остаточно і назавжди підірвала могутність Османської Імперії.

Історія свідчить, що жінки у всьому світі вели активну боротьбу за рівні права з чоловіками .

8 березня 1908 року робітниці заводів Нью-Йорка, доведені до відчаю, вийшли на демонстрацію і вимагали прав рівності. Ці дії змусили капіталістів піти на поступки і виконати вимоги робітниць.

В 1910 році в датському місті Копенгагені була зібрана міжнародна конференція жінок-соціалісток, на якій розглядалось питання про жіночу рівноправність .На цій конференції були присутніми 100 жінок із 16 країн світу, серед яких була і видатна діячка робітничого руху Клара Цеткіна. Вона запропонувала відзначати щорічно Міжнародний жіночий день. А дата 8 березня була вибрана саме в честь першого жіночого виступу за свої права.

1 грудня 1945 року була створена Міжнародна демократична федерація жінок. Вона ставила своєю метою боротьбу за мир, рівноправність жінок з чоловіками і щастя дітей .

Генеральна Асамблея 00Н проголосила 1975 р. — Міжнародним роком жінки. Відтоді пройшло багато часу і жінки отримали повну рівність з чоловіками. Тож залишаймося сьогодні прекрасними і мудрими, як наші попередниці. Реалізуймо свої таланти і можливості, не забуваймо, що українка — взірець для жінок багатьох європейських країн.

Використана література:

1. 1.Субтельний О. Історія України. — К., 2000.

2. 2.Українська культура в ретроспективному аналізі. — К., 2001.

3. 3.Українознавство. — В 3-х томах. — К., 1994;1996.