Використання комбінованого препарату Зестра у лікуванні хворих на алергічний риніт

Реферат на тему:

Використання комбінованого препарату зестра у лікуванні хворих на алергічний риніт Алергічні риніти (АР) є захворюванням, поширеним у всьому світіна нього страждають від 10 до 25% населення земної кулі. Алергічний риніт, як правило, не є тяжким захворюванням, але пов’язані з ним обмеження у фізичному, психологічному та соціальному аспектах життя людини є важливою причиною зниження якості життя, порушення сну, і в тяжких випадках стають на перешкоді професійній кар'єрі хворого [1, 4, 6]. Важливість даної проблеми зумовлена ще й тим, що алергічний риніт є одним із факторів ризику розвитку бронхіальної астми.

Алергічний риніт — це захворювання, зумовлене алергічними реакціями, що протікають в слизовій оболонці носа. Розрізняють сезонний та цілорічний алергічний риніт. Сезонний риніт викликають алергени, наявні у повітрі тільки в певний період року: пилок рослин, спори грибів, часточки комах. Цілорічний риніт спричиняється алергенами, з якими хворий контактує постійнояк правило, це побутові алергени — мікрокліщі, епідерміс тварин, таргани, гриби. За клінічними ознаками алергічний риніт дуже схожий на інші форми хронічного риніту [1, 3−5, 8].

Алергічний риніт, як цілорічний, так і сезонний, є класичним прикладом Ig E-опосередкованої реакції. Головними представниками алергічного запалення в слизовій оболонці носа є опасисті клітини, еозинофіли, лімфоцити, а також базофіли та ендотеліальні клітини [4, 6]. Слизова оболонка є тією граничною зоною, на яку діють різноманітні чужорідні часточки. Завдяки дії мукоциліарної системи протягом приблизно 20 хвилин відбувається їх видалення з порожнини носа. Проте молекули алергенів дуже швидко викликають алергічну реакцію, завдяки чому вже через 1−2 хвилини після проникнення алергенів виникає чхання, свербіння в порожнині носа та ринорея [1, 6]. Участь цих клітин визначає ранню, а потім і пізню фази алергічних реакцій [3, 6, 8].

Слизова оболонка порожнини носа розпізнає алерген за рахунок фіксації алергенспецифічного Ig E на високоафінних рецепторах (Fcе-рецептори І типу) опасистих клітин. Опасисті клітини у фізіологічних умовах завжди присутні в підслизовому шарі слизової оболонки. Зв’язування алергену з алерген-специфічним Ig E є тим пусковим механізмом, що активує опасисті клітини. Дегрануляція їх призводить до виділення в міжклітинний простір медіаторів запалення, які, впливаючи на клітинні структури, викликають симптоми алергічного риніту. На сучасному етапі з’ясована роль біохімічних медіаторів у розвитку функціональних порушень та клінічних проявів при алергічному риніті. В матеріалі, одержаному із порожнини носа, присутній гістамін, триптаза, простагландин D2, сульфідопептидні лейкотрієни С4, D4, Е4, кініни [6, 7, 8].

Гістамін — найбільш важливий, хоча далеко не єдиний медіатор, який вивільнюється із медіаторних клітин при алергічній патології носа. Він має різнобічну дію, безпосередньо впливає на клітинні гістамінові рецептори, що є основною причиною набряку та закладеності носа, виявляє пряму рефлекторну дію, що призводить до чхання. Гістамін спричиняє підсилення проникливості епітелію, а також його гіперсекрецію [3, 8].

Клінічні прояви алергічного риніту характеризуються чотирма класичними симптомами: свербінням в носі, чханням, водянистими виділеннями з носа, закладеністю носа. До них часто приєднуються головний біль, кон’юнктивіт, зниження нюху.

На сучасному етапі існують три основні методи консервативного лікування АР:

· елімінація алергену-· медикаментозна терапія-· специфічна імунотерапія (застосовується лише в період ремісії).Медикаментозна терапія показана майже всім хворим з клінічними проявами алергічного риніту [1, 6].

Саме тканинні ефекти гістаміну призводять до розвитку симптомів АР, і в ряді досліджень було наглядно підтверджено підвищення рівня гістаміну в секреті порожнини носа. Зараз відомі три типи гістамінових рецепторів, але дія гістаміну на слизову оболонку носа переважно зумовлена його контактом з рецепторами І типу (Н1). Більшість клінічних проявів АР може бути блокована введенням антагоністів Н1-гістамінових рецепторів та топічними кортикостероїдними препаратами [2, 6].

Топічні стероїди мають значну протизапальну та десенсибілізуючу дію і впливають практично на всі ланки патогенезу. Однак при застосуванні даних препаратів виявляються такі побічні ефекти, як поява сухості в носі, атрофія слизової оболонки, утворення кірок, носові кровотечі (як правило, нетривалі), а також побічні ефекти, що можуть з’явитися при тривалому неправильному застосуванні препаратів (наприклад, коли струмінь спрею спрямовується на перетинку носа, а не на латеральну поверхню, спостерігаються випадки перфорації перетинки) [6].

Тому препаратами першого ряду при алергічному риніті є блокатори Н1-гістамінових рецепторів. Ці препарати зменшують клінічні прояви алергічного риніту, але мало впливають на закладеність носа. Використання антигістамінних препаратів І покоління дуже обмежене через їх седативний та холінергічний ефект, короткий період напіввиведення, необхідність багаторазового прийому на добу, місцевоанестезуючу дію на слизові оболонки носа, що спричиняє їх сухість, вплив на серцево-судинну систему, шлунково-кишковий тракт, органи зору та сечовидільну систему, а також формування тахіфілаксії та необхідність частої зміни препарату в процесі лікування [1, 2, 4−8].

Антигістамінні препарати ІІ покоління — селективні антагоністи Н1-рецепторів — полегшують загальні симптоми захворювання (чхання, свербіння в носі, виділення з носа), але не впливають на закладеність носа. Пероральний прийом антигістамінних препаратів ІІ покоління також має значну дію на супутні симптоми, такі як кон’юнктивіт та шкіряні прояви алергії. Чисельні дослідження показали, що антигістамінні препарати ІІ покоління можуть також впливати на виділення медіаторів (лейкотрієнів та гістаміну), на вираженість запальної клітинної інфільтрації як у ранній, так і в пізній фазі алергічної реакції [2, 4, 7].

Із препаратів ІІ покоління астемізол, терфенадин, лоратадин, дезлоратадин, і меньшою мірою акривастин трансформуються в активні метаболіти за допомою системи цитохрому Р-450 у печінці. Цетиризин та фексофенадин відрізняються від них тим, що не метаболізуються в печінці і в незмінному вигляді виводяться з організму. Система цитохрому Р-450 відповідає також за метаболізм інших препаратів, що мають конкуренту дію. В цьому випадку одночасне призначення протигрибкових препаратів (кетоконазол) або макролідних антибіотиків може створити підвищення концентрації неметаболізованих препаратів. Грейпфрутовий сік має такий самий ефект. Так, ці взаємодії були продемонстровані на прикладі терфенадину та астемізолу, які, впливаючи на цикл реполяризації серцевого м’яза, викликають подовження інтервалу QT на ЕКГ та підвищують ризик тяжкої серцевої аритмії. Побічні явища з боку серця не пов’язані з їх антигістамінним ефектом, а зумовлені кардіотоксичною дією цих сполук в умовах підвищення їх концентрації. Так, терфенадин та астемізол в цілому ряді країн вилучені з арсеналу лікарських препаратів і не рекомендуються для лікування алергічного риніту [2, 6]. Інші препарати, що метаболізуються в печінці, вважаються відносно безпечними за умови виконання правил їх призначення: виключення одночасного призначення макролідних та протигрибкових препаратів, обмеження застосування у хворих із патологією печінки та порушеннями серцевого ритму. Для цих пацієнтів особливо важливо підбирати препарати, які не метаболізуються, тобто виключається ризик кардіотоксичної дії [6].

Таким чином, пероральні антигістамінні препарати ІІ покоління можуть розглядатися як засоби першого вибору при лікуванні легких та середньої тяжкості форм АР в тих випадках, коли утруднення носового дихання не є провідним симптомом. Перевагу слід надавати препаратам, що застосовуються один раз на день.

Комбінація пероральних Н1-блокаторів з пероральними деконгестантами була запропонована, щоб компенсувати недостатню дію антигістамінних препаратів на закладеність носа. Тому препарати, які поєднують у собі ці властивості, є дуже перспективними для лікування хворих з алергічними ринітами. Одним із них є зестра — препарат, до складу якого входить цетиризин (блокатор Н1-гістамінових рецепторів ІІ покоління) та псевдоефедрин (деконгестант). Проте слід зауважити, що псевдоефедрин вважається допінгом і не може застосовуватися спортсменами перед змаганнями [1, 6].

Метою нашого дослідження було вивчення клінічної ефективності препарату зестра у хворих на алергічний риніт.

Матеріали та методи

У дослідження було включено 61 хворого з хронічним алергічним ринітом віком від 18 до 47 років. Усі пацієнти пройшли стандартне алергологічне обстеження. За принципом випадкового відбору було сформовано 2 групи:

І група (основна) — 30 хворих, які одержували зестру по 1 табл. на добу протягом 20−30 днів;

ІІ група (контрольна) — 31 пацієнт, які одержували один з блокаторів Н1-гістамінових рецепторів І покоління (супрастин або тавегіл по 1 табл. 3 рази на добу) та застосовували назальний деконгестант ксилометазолін.

Усім хворим було проведено загальний аналіз крові з лейкоцитарною формулою, дослідження біохімічних показників (загального, прямого та непрямого білірубіну, трансамінази (АЛТ та АСТ), холестерин, сечовина, цукор крові) на початку та на завершення лікування.

Для проведення роботи був створений бланк самоконтролю пацієнтів, за яким оцінювали клінічну ефективність за основними симптомами риніту (закладеність носа, чхання, свербіння в носі) та бальною шкалою (кожен симптом 0−3 бали, максимальна сума балів — 12). За 0 балів ми приймали відсутність симптому- 1 — прояви симптому менше години протягом дня- 2 — тривалість симптомів протягом години на день- 3 — тривалість симптомів понад годину протягом дня за наявності супутніх симптомів, таких як головний біль, кон’юнктивіт, порушення сприйняття запахів.

Дані були оброблені за допомогою методів варіаційної статистики. Для кожного показника вираховували середнє арифметичне М, середню помилку середнього арифметичного m. Вірогідність показників визначали за допомогою t критерію по таблиці Стьюдента.

Результати клінічної ефективності лікування хворих на алергічний риніт представлені в таблиці 1. Отже, застосування препарату зестра спричинило суттєве зменшення симптоматики алергічного риніту.

В таблицях 2−5 наведені дані загальноклінічних методів дослідження, які проводилися пацієнтам. Як видно з таблиці 2, будь-яка із застосованих схем лікування АР не призводить до порушення АТ та ЧСС. Як видно з таблиці 3, біохімічні показники крові у хворих на алергічний риніт вірогідно не відрізнялися від норми, тобто застосування препарату зестра не викликає біохімічних змін у складі крові. Як видно з даних таблиці 4, препарат зестра не викликає змін показників лейкоцитарної формули та не впливає на показники еритроцитарного ряду. Підвищення кількості еозинофілів крові на початку лікування свідчить про наявність у хворих алергічного компоненту захворювання. Як видно з таблиці 5, ні одна з запропонованих схем лікування не викликала змін кількості Тта В-лімфоцитів периферичної крові.

Із 30 пацієнтів, які одержували зестру, 4 (13,3%) відзначали виникнення сонливості. Інших побічних ефектів виявлено не було.

Висновки

1. У результаті проведених клінічних досліджень препарату зестра можна зробити висновок про високу ефективність даного препарату при лікуванні хворих на алергічний риніт, про що свідчить зменшення симптомів захворювання.

2. Препарат не впливає на показники артеріального тиску та частоти серцевих скорочень.

3. При проведенні лабораторних досліджень загального аналізу крові, біохімічних та імунологічних показників було з’ясовано, що зестра практично не впливає на дані параметри.

4. У ході дослідження не було зареєстровано ні одного випадку непереносимості препарату. Із побічних ефектів у 13,3% хворих спостерігалася сонливість, тому їм було запропоновано приймати препарат у другій половині дня.

Таким чином, застосування комплексного препарату зестра дозволяє зменшити прояви або досягти ремісії алергічного риніту, що дає можливість використовувати даний препарат для базисної терапії цього захворювання.

Література.

[1] Аллергический ринит и его связь с астмой. Карманное руководство для врачей и медицинских сестер// Медицина світу. Додаток. — 2001.

[2] Горячкина Л. А. Современные антигистаминные препараты в лечении аллергических заболеваний// Ринологія. — 2002. — № 1. — С. 70−77.

[3] Дранник Г. Н. Клиническая иммунология и аллергология. — Одесса: Астро-Принт, 1999. — С. 533−545.

[4] Клиническая аллергология: Рук-во для практических врачей/ Под ред. Р. М. Хаитова. — М.: ЕДекспресс-информ, 2002. — С. 208−230.

[5] Клиническая иммунология и аллергология/ Под ред. Г. Лолора-мл., Т. Фишера, Д. Адельмана. Серия «Зарубежные практические руководства по медицине». — М.: Практика, 2000. — С. 168−202.

[6] Лопатин А. С., Гущин И. С., Емельянов А. В. и др. Клинические рекомендации по диагностике и лечению аллергического ринита// Ринологія. — 2002. — № 1. — С. 3−24.