Проблеми стратегічного рівня відносин між Україною і Російською Федерацією у військовій сфері

Проблеми стратегічного рівня відносин між Україною і Російською Федерацією у військовій сфері

Після проголошення незалежності України перед нею постала низка життєво важливих проблем зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного характеру, які потребують окремого розгляду і комплексного вирішення. Вони стосуються багатьох сфер життєдіяльності держави, в тому числі і військової. Для України вирішення цього завдання ускладнюється ще й тим, що спектр національних інтересів тільки формується, постійно розширюються і водночас збільшуються внутрішні та зовнішні чинники, які корегують становлення національної системи військового співробітництва України із зарубіжними країнами.

Проблеми взаємодії України з іноземними державами і з Росією, зокрема, досліджувалися в роботах провідних напеки, Національного інституту стратегічних досліджень Пирожкова С.І., Бодрука О. С., Соболева А. А., Маначинського О. Я., Бегми В. М., Перепелиці Г. М., Чумака В. М. Проте, незважаючи на значний обсяг праць в даному напрямку неповністю розкритими залишаються проблеми виведення відносин між Україною та Російською Федерацією на стратегічний рівень, спробі дослідити які і присвячена дана стаття.

Актуальність дослідження обумовлюється специфікою розвитку оборонно-промислового комплексу України, пошуком оптимальної моделі відносин між Росією та Україною у військовій політиці. Зважаючи на постановку проблеми, і використовуючи системний метод дослідження, автор ставить наступні завдання: окреслити концептуальні засади аналізу співробітництва України з зарубіжними державами у військовій сфері, прослідити стан та перспективи встановлення стратегічного партнерства між Україною та Росією на військово-технічному та військово-політичному рівнях взаєминах.

В теоретичному плані співпраця України з іноземними державами у військовій сфері має переслідувати такі основні цілі: на військово-економічному рівні — отримання валютних коштів для державних потреб (передусім для фінансової допомоги оборонним галузям промисловості), реструктуризації військового виробництва, утилізації озброєнь і техніки, підвищення конкурентноздатності військової продукції України на світовому ринку озброєння і тим самим її частки у світовій економіці, підвищення технічного забезпечення обороноздатності країни в цілому; на військово-політичному рівні — завоювання, утримання та зміцнення політичного лідерства в життєво важливих для національних інтересів України регіонах світу та країн.

Беручи до уваги окреслені завдання Україна договором від 31 травня 1997 року задекларувала у військовій сфері принцип «стратегічного партнерства» з Російською Федерацією.

В контексті економічного рівня аналізу стратегічне співробітництво з Росією у військовій галузі обумовлене тісними коопераційними зв’язками та замкненими циклами виробництва, що склалися в межах колишнього єдиного загальносоюзного оборонно-промислового комплексу.

Так, на момент проголошення Акта про незалежність України (серпень 1991 року) до складу українського ОПК входило 3594 підприємств, на яких працювало близько 3 млн. чоловік. Безпосередньо у військовому виробництві, згідно із заявою колишнього міністра машинобудування, обороннопромислового комплексу і конверсії України В. Антонова, було задіяно 700 підприємств, в тому числі 205 виробничих об'єднань із загальною кількістю працюючих 1 млн. 450 тис. чоловік [1, 38].

Україна успадкувала майже третину космічної галузі колишнього СРСР. В цій сфері виробництва безпосередньо було задіяно 140 підприємств та інститутів, які забезпечували роботою 200 тис. чоловік з двадцяти типів міжконтинентальних балістичних ракет колишнього Радянського Союзу дванадцять спроектовано і вироблено в Україні. Україна також отримала потужну розгалужену мережу науководослідних центрів. Українські науково-дослідні інститути мали співвідношення до 17 з 21 «критичних технологій», які розроблялися в колишньому СРСР. Серед них — весь блок проблем з електроніки та кібернетики, РЛС пошуку малопомітних цілей, лазерна техніка. На території України залишилось більше 50 науково-виробничих об'єднань, які займались не лише розробкою нової техніки, але і модернізацією старої. Український ОПК на 40% пов’язаний з Росією. Так, наприклад, на зосереджених в Росії більше ніж 80% потужностей ОПК колишнього СРСР без кооперації з Україною можна виробляти лише 17% існуючої номенклатури обладнання військового призначення. Більше 80 позицій, які включені до державних замовлень Російської Федерації, повинні вироблятися з урахуванням підприємств держав СНД і, в першу чергу, України. На створення альтернативних виробництв ОПК Росії необхідно близько 3 млрд. дол. США [2, 270].

Зважаючи на такий рівень взаємозалежності ОПК обох країн фахівці в цілому виділяють пріоритетними такі напрями співробітництва між Україною і Російською Федерацією: по-перше, розробка і виробництво воєнно-транспортних літаків (типу Ан-70 і літаків на його базі), а також модернізація бойових літаків та гелікоптерів;

по-друге, вироблення на його основі кооперації бойових кораблів, газових турбін та обладнання;

по-третє, розробка, виробництво і модернізація ракетнокосмічних комплексів, космічних апаратів воєнного та цивільного призначення, переробка для цивільного користування бойових ракет, участь у запуску супутників;

по-четверте, проведення наукових досліджень і розробка перспективних типів озброєння і воєнної техніки;

по-п'яте, обслуговування, ремонт і модернізація прикладів ОВТ виробництва колишнього СРСР як на власній промисловій базі, так і на базі країн-замовників [2, 271].

Прикладом стратегічного рівня співпраці України і Російської Федерації могла стати розробка спільного українськоросійського літака Ан-70. Реалізація цього проекту відкривала для обох сторін не лише економічні, але і широкі політичні перспективи, тому робота щодо його виконання велась на найвищому рівні під контролем керівництва обох держав. Президенти України і Росії в жовтні 1997 року запропонували Федеральному канцлеру ФРН та Президенту Франції кооперацію вже чотирьох країн для створення європейського військово-транспортного літака на базі Ан-70, демонструючи у такий спосіб переваги європейського співробітництва, які полягали у покращенні технічних характеристик літака та зниженні обсягів витрат.

Вище політичне керівництво Німеччини та Франції позитивно відреагувало на цю пропозицію. В результаті здійснюється вивчення передумов співробітництва, а саме відповідності українсько-російського проекту Ан-70 узгодженим вимогам до FLA та шляхів організації взаємодії держав за відсутності досвіду співробітництва у військово-промисловій галузі. Заключний висновок про технічну придатність був позитивним, що дозволяло з високим ступенем вірогідності сподіватися на реалізацію спільного проекту [3]. За результатами дослідження на вимогу потенційних замовників на базі Ан-70 створюється його експортний варіант — Ан-7Х, оснащений авіадвигунами спільної розробки Франції, Італії та Іспанії.

У червні 1998 року урядами Німеччини, Франції, Великої Британії та Італії був оголошений міжнародний тендер з виробництва військово-транспортного літака нового покоління, учасниками якого стали європейський проект FLA (А-400М), українсько-російський Ан-7Х та американські військово-транспортні літаки C-17 і C-130J.

Українсько-російський проект мав часові економічні та технологічні переваги над європейським, оскільки за розробкою та випробуванням Ан-70 майже на десять років випереджає європейський літак А-400М. Два експериментальних Ан-70 вже існують, в той час як перший пробний політ А-400М планується лише в 2004 році, а надходження на озброєння.

— у 2006 році. Загальна вартість проекту Ан-70 складає 3 — 5 млрд. дол. США, а вартість програми розробки А-400М — 6 млрд. дол. США. При цьому одна машина Ан-7Х коштуватиме 50 млн. дол. США, а А-400М — 60 —70 млн. дол. США [4]. За технічними характеристиками Ан-7Х має кращі властивості для злету та посадки з непідготовлених ділянок, переважає за критерієм «корисне навантаження/дальність польоту». На наступні 15 — 20 років для Ан-7Х спільного українсько-російського європейського виробництва міг би виникнути ринок обсягом у 1500 — 2000 літаків [5, 16−18]. Найбільшим прибічником реалізації українсько-російського проекту виступала Німеччина в той час, як Франція, незважаючи на наявність двосторонніх з Україною рішень про військово-технічне співробітництво, висловила негативне ставлення до Ан-7Х, мотивуючи його стратегією держави на завантаження виробничих потужностей національних підприємств. За таких умов основні розрахунки України пов’язувались з політикою Німеччини, яка в травні 1999 року утворила власний консорціум з 40 підприємств заради підтримки українсько-російського проекту, що мало спонукати до позитивного рішення решту зацікавлених партнерів [6]. Незважаючи на прихильну позицію Німеччини щодо закупки літаків Ан-7Х для країн-членів НАТО, що переозброюються, під тиском Франції та Великої Британії 9 червня 2000 року на німецько-французькій зустрічі на вищому рівні приймається остаточне рішення на користь європейського проекту А-400М. Як аргумент наводиться необхідність збереження власної військово-космічної індустрії та робочих місць.

Після відмови західних країн створювати спільний літак, Україна і Росія своїми силами намагаються завершити його розробку. Водночас через брак коштів перспектива серійного виробництва літака виглядає не дуже обнадійливо. Справа в тому, що АНТК ім. Антонова здійснював фінансування на 90% за рахунок комерційної діяльності фірми на «Авіалінії Антонова». Проте уряд Росії профінансував проект на 3 —4%, а уряд України — на 1,5%, всього на початок 2001 року приблизно 6 — 7%. На сьогоднішній день Росія має борг перед АНТК ім. Антонова близько 49 млн. дол. США [7, 306]. Тож, на думку експертів, подальша реалізація проекту залежить від вирішення боргової проблеми Росії [8].

Тісні коопераційні зв’язки з Росією передбачає і реалізація перспективного проекту літака Ан-140, який має замінити застарілі літаки Ан-24, Ан-26 і Як-40. Потреба в літаках такого класу оцінюється на світовому ринку на найближчі роки в 1500 одиниць, а на 10 — 15-річну перспективу — в 5000 одиниць. На думку фахівців, завдяки залученню Росії до створення літака Ан-140 Україна виграла міжнародний тендер на виробництво його в Ірані [9, 97].

Враховуючи те, що провідні науково-дослідні інститути та конструкторські бюро зосереджені в Росії, а потужна виробнича база — в Україні, російська сторона пропонує свої послуги щодо спільної розробки, виробництва та поставок кораблів і катерів для замовників за межами СНД. Це може бути виробництво прикордонних сторожових кораблів та катерів типу «Дозор», «Скіф», «Дельфін», «Катран». Є пропозиції західних фірм щодо комплектації цих кораблів двигунами (Німеччина), озброєнням (Франція), а також проведення маркетингових досліджень і реклами (Німеччина). Перспективними для продажу кораблів цього типу вважаються ринки Близького Сходу та Південно-Східної Азії.

У свою чергу, Росія зацікавлена в корабельних газових турбінах, які виготовляються виробничим об'єднанням «Зоря» (м. Миколаїв), корабельному устаткуванні, комплектуючих до систем управління зброєю морського базування та у використанні потужної ремонтної суднобудівної бази України. Практичну значимість для Російської Федерації мають також здавальні бази для доводки кораблів, спеціальні плавтехбази для демонтажу атомних підводних човнів.

Широкі перспективи має тісна кооперація України і Росії в радіотехнічній та електронній галузях. В цьому напрямі Росія суттєво потребує поставок з України комплектуючих до засобів зв’язку, автоматизації, радіоелектроніки, радіолокаційних станцій протиповітряної оборони, засобів автоматичних систем управління. З метою забезпечення реалізації робіт у цьому напрямі створено міждержавну акціонерну корпорацію «Вымпел» (Росія, Україна, Білорусь), яка об'єднала науково-технічну і виробничу базу тієї частки оборонного комплексу, що займалася розробкою та створенням систем протиракетної оборони і засобів попередження про ракетний напад.

Іншим прикладом реалізації двостороннього проекту є розробка і виробництво зенітно-ракетних комплексів С-300ПУ, які за своїми тактико-технічними характеристиками значно перевершують американський «Петріот» аналогічного призначення.

Проте, хоча і взаємопов'язаність ОПК обох країн, що складали єдиний виробничий цикл за часів Радянського Союзу, створює підґрунтя для тісної співпраці, вона ж породжує жорстку конкуренцію України та Російської Федерації на світовому ринку зброї. Це обумовлюється, в першу чергу, спорідненістю випускаємої продукції за технічними показниками. Така ситуація яскраво спостерігається на світовому танковому ринку, де предметом конкуренції між Україною і Російською Федерацією стали моделі українського танку Т-84 з російським аналогом Т-80У.

Заявка українського Т-84 на світовому ринку не викликала задоволення у експортерів БТВТ. Досить болісно на це відреагувало «Росвооружение». В центрі протидії опинилися права на виробництво танків на основі конструкції російського танку Т-80, а Т-84, як вважає російська сторона,.

— це його модернізована версія. Російські представники вважають, що мають права на модель Т-80, оскільки вона розроблялася підприємствами «Спецмаш» в Санкт-Петербурзі. Але Україна не визнає російські патенти через те, що перший варіант Т-80 конструювався спільними зусиллями Харкова і Санкт-Петербурга [10, 21].

Однак протистояння України і Російської Федерації на світовому ринку озброєнь не обмежується тільки «танковими війнами». На думку багатьох російських експертів, діяльність компанії «Укрспецекспорт», створеної на зразок «Росвооружение», становить серйозну проблему для російського оборонно-промислового комплексу. Активна діяльність українських продавців зброї сприймається російською стороною як відверто агресивні дії, спрямовані саме проти російських експортерів.

Так, пропозиції «Укрспецекспорту» «LR Авіейшн текнолоджиз LTD» щодо лізингу партії Су-27 для Еквадору наприкінці 1997 року розцінюються не інакше, як зрив угоди на продаж цій країні 14 літаків МіГ-29 та Су-27 зі складу військово-повітряних сил Російської Федерації. В аналітичній записці, підготовленій парламентськими експертами російської Держдуми, говориться, що Еквадор, переорієнтувавшись на Україну, відмовився від російських комплексів протиповітряної оборони та уклав угоду з Україною на поставку аналогічних комплексів «Оса-АК» на суму 64 млн. дол. США. Саме спілкування з українськими партнерами пояснюється припиненням розробки питання щодо додаткових поставок Еквадору гелікоптерів Мі-17 та Мі-35 на суму 50 млн. дол. США [11, 3].

На військово-політичному рівні детальний аналіз встановлення та реалізації співробітництва України із зарубіжними країнами неможливо здійснити, не зупинившись окремо на розгляді нормативних документів, які регламентують пріоритети зовнішньополітичної діяльності України у військовій сфері.

Основи розбудови міждержавних відносин у військовій галузі закладено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, що містить спеціальний розділ Х «Міжнародні відносини». Черговим документом, який регламентує характер міждержавного співробітництва України у військовій галузі, є закон «Про основні напрями зовнішньої політики України» схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 року. Проте, найбільш повно висвітлює особливості формування національної системи безпеки і оборони «Концепція національної безпеки (основи державної політики) національної безпеки України». В Україні існує дві редакції цього нормативного документу — 1997 і 2003 років.

Як випливає з офіційних нормативних документів України, зовнішня діяльність у воєнній сфері має забезпечувати такі пріоритетні цілі:

по-перше, сприяти реалізації основному напрямку зовнішньої політики, тобто курсу на євроінтеграцію та приєднання до трансатлантичних структур безпеки;

по-друге, зміцнювати позиції України на регіональному рівні, сприяти розв’язанню зовнішньополітичних завдань держави в глобальному вимірі.

Щодо Росії, то основними документами, які визначають основні пріоритети держави у сфері військової політики, є: Концепція національної безпеки Російської Федерації від 10 січня 2000 року та Воєнна доктрина від 21 квітня 2000 року.

Як зазначено в Концепції національної безпеки Російської Федерації, «загрози національній безпеці Російської Федерації в міжнародній сфері проявляються у спробах інших держав протидіяти Росії як одному з центрів впливу в багатополярному світі, завадити реалізації її національних інтересів» [12].

До факторів, які обумовлюють такі загрози у військовополітичному аспекті, відносяться:

• — зміцнення військово-політичних блоків і союзів, розширення НАТО на Схід;
• — можливість появи поблизу російських кордонів іноземних військових баз і крупних військових контингентів.

В Воєнній доктрині жорстко і чітко підкреслено, що одним з головних пріоритетів в забезпеченні воєнної безпеки Росії є розвиток всебічного співробітництва і партнерства з країнами Співдружності Незалежних Держав, в тому числі і в області безпеки і колективної оборони.

Виходячи з офіційних документів російського МЗС, можна зробити висновок, що реалізація воєнно-політичних цілей Російської Федерації відносно України вимагає встановлення союзницьких відносин з нею. Формат відносин «Україна —Росія: стратегічне партнерство» розглядається зовнішньополітичним відомством Російської Федерації як передумова для реінтеграційних процесів і утвердження проросійської зовнішньої політики України.

В цьому контексті можна буде очікувати спроби Росії ізолювати Україну від інтеграційних процесів навколо Північноатлантичного альянсу. Останнє відбиватиметься у використанні схем воєнно-політичної реінтеграції, метою якої для російської сторони є утворення спільного оборонного союзу.

В цілому не відмовляючись від спроб втягнення України до Ташкентського пакту, як основну стратегію Росія використовуватиме метод укладення з нею окремих міжвідомчих та міждержавних угод і проведення спільних заходів оборонного характеру. На цьому напрямку російське керівництво вже досягло певних успіхів.

Так, Україна вже підписала Угоду про об'єднану систему протиповітряної оборони, ратифікувала Угоду про засоби системи попередження про ракетний напад і контроль за космічним простором, угоди про Чорноморський флот Російської Федерації, що закріплюють його військову присутність на території України протягом 20 років. Розглядаються наміри Росії на їхній базі укласти Угоду про діяльність флотів щодо спільної оборони на Чорному морі. На думку фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, певною мірою цим намірам підпорядковані і щорічні українськоросійські військово-морські маневри «Фарватер миру» [7, 149−150]. І хоча відпрацювання спільних завдань ЧФ Росії і ВМС України в рамках даного проекту проводяться під миротворчою легендою, в дійсності на них відпрацьовуються бойові вправи і питання взаємодії двох флотів у бойових умовах. Причому, якщо у 2000 році спільно відпрацьовувались лише питання взаємодії в аварійних ситуаціях, то в 2001 така взаємодія мала вже принципово інший характер [13, 195].

Під час другого етапу навчань «Фарватер миру-2001» в Чорному морі та на морському десантному полігоні в районі гори Опук (Керченський півострів) відбулося розгортання сил, проведено спільні тактичні навчання та виконано низку навчально-бойових вправ. Зокрема, здійснено проведення за тралами загону миротворчих сил, спільне навчання з пошуку та стеження за підводним човном у взаємодії з протичовновою авіацією, а також тактичне навчання з протиповітряної оборони.

Тактична група Військово-морьких Сил України у складі фрегата «Гетьман Сагайдачний» та малого протичовнового корабля «Луцьк» спільно з тактичними групами Чорноморського флоту Росії виконали артилерійські стрільби по морській та повітряній цілях. Цього ж дня продовжувалися спільні тренування з бойового злагодження підрозділів морської піхоти — об'єднаного батальйону миротворчих сил. До навчання «Фарватер миру-2001», які тривали з 19 до 25 вересня, залучено з обох сторін 6 бойових кораблів, 2 рятувальних буксири, 4 літаки та 4 гелікоптери, близько 260 морських піхотинців [13].

Новим напрямком здійснення воєнно-політичного курсу Росії відносно України стала реалізація намірів створити спільні військові підрозділи та з'єднання щодо виконання завдань оборонного характеру. Провідна роль тут відводиться Чорноморському флоту Росії і Військово-морським Силам України.

На переговорах міністрів оборони України та Російської Федерації під час візиту російського міністра маршала І. Сергеева 18 — 19 січня 2001 року було досягнуте важливе воєннополітичне рішення про створення об'єднаного командного пункту та спільного чергування по управлінню внутрішніми та зовнішніми рейдами Чорноморського флоту Російської Федерації і ВМС України в Севастополі. Військові відомства України і Росії також погодились створити об'єднане угруповання для охорони водного району, куди увійдуть кораблі та авіація ВМС України і Чорноморського флоту Російської Федерації [14, 83]. Начасі проводиться робота щодо створення спільних українсько-російських військово-повітряних частин. Зокрема, готується спеціальна угода про співробітництво ВМФ Росії і ВМС України [7, 153].

Проте, ключовим моментом для Росії у військово-політичному аспекті є дислокація Чорноморського флоту на території України. Збереження такої ситуації можна вважати стратегічно важливим з огляду забезпечення безпеки країни. Останнє пояснюється багатьма причинами. По-перше, військова присутність Чорноморського флоту Російської Федерації в Севастополі дозволяє російській стороні зберігати контроль над Чорним морем та Керченською протокою. Подруге, є однією з перешкод приєднання України до НАТО. По-третє, Севастополь стає своєрідним форпостом для захисту південної дільниці кордону Росії і водночас плацдармом для гіпотетичного наступального маневра російського Військово-морського флоту.

Для України ж ситуація постає в протилежному вигляді. Дислокація кораблів Чорноморського флоту у Севастополі створює для України цілу низку проблем, серед яких:

• — несплата Чорноморським флотом РФ міській адміністрації споживання електроенергії, тепла, води та інших боргів у розмірі 54 122 тис. грн. (25 млн. дол. США);
• — створення та підтримка комерційних структур, що у майбутньому мають взяти під контроль значну частину економіки міста і забезпечити економічне підґрунтя російському пануванню у Севастополі;
• — заяви високих посадових осіб РФ щодо можливості повернення ядерної зброї на кораблі ЧФ РФ. Ці заяви створюють додаткове напруження між Україною та Росією і здатні суттєво впливати на розвиток військово-політичної ситуації у Чорноморському регіоні, а також на стан внутрішньої безпеки України;
• — можливе загострення Росією питання з приводу міста Севастополя та Криму в цілому у будь-який час може не тільки погіршити відносини між двома країнами, а й стати юридичною перепоною на шляху входження України до європейських та євроатлантичних структур безпеки [15, 9697].

Узагальнюючи вище викладене, можимо прийти до наступних висновків.

Враховуючи специфіку розвитку оборонно-промислових комплексів України та Російської Федерації, основними проблемами в контексті виведення взаємин між ними на рівень стратегічного партнерства з позиції військово-технічного аналізу є такі:

По-перше, оскільки сьогодні сама Російська Федерація потребує сучасних технологій, то Україна, у випадку тісної кооперації з нею, буде змушена у своєму розвитку орієнтуватися на застарілі технології чи бути доповненням до промислового комплексу Росії, постачаючи комплектуючі, що зрештою призведе до формування периферійності України. Тоді на економічний розвиток можна буде розраховувати, орієнтуючись тільки на екстенсивний шлях розвитку та ринки слаборозвинених країн.

По-друге, для Російської Федерації сьогодні серйозною проблемою є нерентабельність підприємств оборонно-промислового комплексу і відсутність необхідності для країни у виробництві та закупівлі великої кількості озброєнь. Загострилася проблема зберігання високотехнологічних інтегрованих структур, які забезпечують сучасні конструкторські розробки у сфері національної безпеки.

По-третє, Росія має великі борги перед власним ОПК ще за минулі роки, і зараз вони реструкторовані, тому у випадку тісної співпраці Російської Федерації з Україною у нерентабельних галузях виникають обґрунтовані побоювання щодо своєчасного розрахунку з українськими підприємствами за отриману продукцію чи намагання Росії вважати отриману продукцію компенсацією за енергетичні борги України. У таких обставинах тісна співпраця призведе тільки до збільшення внутрішнього боргу України та остаточного руйнування українського оборонно-промислового комплексу [7, 306].

Проте, в цілому не слід уникати об'єднання зусиль українського ВПК з російським.

Так, кооперація підприємств ОПК України і Росії, які спрямовані на розробку інноваційних технологій, надасть вітчизняному військово-орієнтованому експорту комплексного характеру та їх спільна продукція не обмежиться лише продажем за зниженими цінами окремих ОВТ.

По-друге, при виведенні співробітництва України і Росії на рівень стратегічного партнерства у військовій галузі слід враховувати той факт, що з метою закріплення українського ОВТ на світовому ринку озброєнь необхідно провести його реструктуризацію та диверсифікацію. Водночас проведення українським ОПК самостійної стратегії диверсифікації в рамках воєнно-промислових операцій нині слід вважати недоцільним, оскільки в Україні через специфіку обороннопромислового комплексу колишнього СРСР не отримали належного розвитку науково-технологічна, виробнича та експорта база ОВТ. Реалізація подібної стратегії можлива лише в рамках великих широкодиверсифікованих воєннопромислових концернів зі значною фінансовою потужністю. Дана стратегія нині може бути реалізована українським ВПК лише спільно з Росією шляхом створення двох-трьох великих широкодиверсифікованих українсько-російських концернів. У перспективі до цих проектів можуть приєднатися й європейські воєнно-промислові концерни.

По-третє, стратегія поступової інтеграції в європейську воєнну промисловість не повинна означати відмову від співробітництва з Росією в галузі виробництва і розробки озброєнь, оскільки їх реалізація може, з одного боку, відкрити шлях наукоємним галузям економіки країни в європейську систему поділу праці, але, з іншого боку, теперішня невизначеність із створенням трансєвропейського ринку озброєнь може розтягти реалізацію даної стратегії на тривалий час, і як наслідок — позбавити її доцільності.

Водночас при налагодженні коопераційних зв’язків між українським і російським ОПК слід враховувати, що посилення економічної залежності оборонних підприємств України від Росії в стратегічному вимірі може створити сприятливі умови для політичного тиску на нашу державу, провокувати спроби диктату «політичної волі». Покращення умов та поглиблення військово-промислової кооперації України і Росії буде вимагати розширення рамок та формату воєннополітичних відносин між двома країнами, що само собою наближатиме Україну до воєнного союзу з Росією [7, 154].

Література

співробітництво військовий оборонний.

• 1. Бегма В. М. ОПК України та Росії: співробітництво, партнерство, конкуренція. — К., 1998.
• 2. Украино-российское сотрудничество в военной сфере. — Центр О. Разумкова. — К., 2001
• 3. WEU At Fifty. — Paris, 1998. — p. 67−78
• 4 Вачаєв О. А-400М начебто близнюк «сімдесятки» // Народна армія. — 2000. — 31 жовтня.
• 5. Романенко В. Ан-70 Політ у ХХІ століття // Військо України. 1997. — № 1−2.
• 6. Бадрак В. Pro et Contra. Европа выбирает самолет // Зеркало недели. — 1999. — 29 мая.
• 7. Воєнна безпека України на межі тисячоліть. — К., 2002.
• 8. В текущем году ожидается рост производства украинской авиационной промышленности // LIGA ONLINE: http: www. liga. kiev. ua/ lenta/get.html?id=11 306 30.03.2001
• 9. Бегма В. М. ОПК України та Росії: співробітництво, партнерство, конкуренція. — К., 1998.
• 10. Борохвостов В. Украина и Россия на мировых рынках бронетанкового вооружения // Арсенал ХХІ века. — 2000. — № 1.
• 11. Ермолин В. Россия торгует оружием себе в убыток // Русский телеграф. — 1998. — 16 апреля.
• 12. Концепция национальной безопасности Российской Федерации — http://www.ln.mid.ru/nsosndoc.nsf/0e927 2befa3 42 097 43256c630042d1aa/a54f9caa 5e6807 5e4325 69fb00 4872 a6? O pen Do cu ment
• 13. До конца 2001 г. представители ВС Украины будут принимать участие в девяти многонациональных военных учениях // Liga online 04.04.2001. — http: // www.liga.kiev.ua
• 14. Украина и Россия: современное состояние и перспективы взаимоотношений // Полития. — № 1. — Весна 2001.
• 15. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти: Моногррафія. — К., 2001.