Проблема розширення Європейського Союзу на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин

Зміст

Вступ Розділ 1. Європейський Союз: передумови створення, основні цілі та завдання

1.1 Передумови створення, головне призначення та етапи розширення ЄС кінця ХХ — початку ХХІ ст.

1.2 Європейська політика сусідства, «Східне партнерство» — як основні стратегії розширення ЄС на Схід Розділ 2. Взаємовідносини ЄС з Росією та Україною в контексті нового розширення

2.1 Головні положення стратегії «сусідства» роль Росії у ній

2.2 Проблеми і перспективи членства України у ЄС Висновки Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Глобальні процеси, що відбуваються в світі, посилена взаємозалежність інтересів суб'єктів міжнародних відносин в період останнього десятиріччя ХХ та початку ХХІ століття обумовлюють розширення європейського інтеграційного простору та надають реальних рис розбудові європейської архітектурної моделі, спрямованої на формування суцільної зони добробуту, стабільності і безпеки. Розширення Європейського Союзу в сучасній геополітиці сприймається як нагальна потреба у поширенні зони європейського контролю над визначальним геополітичним простором з поступовим набуттям суттєвих перспективних геоекономічних переваг.

Останнє розширення Європейського Союзу стало однією з визначальних віх його розвитку, а також потужним чинником формування нового безпекового середовища в Європі. Прийняття до складу ЄС 12 нових членів значною мірою вплинуло як на динаміку розвитку євроінтеграційного процесу загалом, так і еволюцію його окремих вимірів, в тому числі безпекового.

Значення центрально-східного європейського регіонального простору в світовій політиці та економіці визначається низкою географічних, соціально-економічних та військово-політичних факторів. Це важливий розгалужений комунікаційний вузол. Динаміка відносин по вісі Схід-Захід, глобальні резонансні кризові явища, світові війни тощо, фокусуючись в межах цього регіону, окреслювали визначальні риси та спрямовували перспективні тенденції у міжнародних відносинах на етапах їх формування і подальшої еволюції.

Процес розширення на Схід для європейської спільноти не є простим. Інтеграція нових членів, з одного боку, створює бажані перспективи для ЄС в можливості об'єднання всієї Європи в єдиних політичних та економічних межах. З іншого боку, цей процес супроводжується чисельними перешкодами та проблемами для самого ЄС, обумовленими такими грандіозними європейськими проектами як: введення єдиної валюти, формування спільної зовнішньої політики та політики у галузі безпеки, пошук моделі відносин з Росією тощо.

Одночасно розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об'єднання західноєвропейських держав на союз континентального масштабу, могутній політичний полюс, який стоїть перед якісно новими викликами як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його більш неоднорідним і ставить зростання політичної ваги у залежність від здатності ЄС уникнути послаблення його внутрішньої згуртованості та єдності і готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період.

Таким чином, усе вищезазначене підтверджує актуальність обраної теми дослідження «Проблема розширення ЄС на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин».

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є комплексний аналіз феномену розширення ЄС, його витоків, особливостей, суперечностей та геостратегічних наслідків.

Для досягнення визначеної мети необхідно реалізувати наступні завдання:

· окреслити історію створення та призначення ЄС;

· проаналізувати еволюцію стратегічних напрямків європейської інтеграції в контексті взаємозалежності процесів поглиблення та розширення;

· окреслити етапи розширення, виявити їхні рушійні сили, закономірності;

· виявити основні передумови, історико-політичне значення та геостратегічні наслідки розширення ЄС на схід;

· дослідити значення розширення та його вплив на формування і перспективи розвитку нової стратегії відносин ЄС з Україною та Росією.

Об'єктом дослідження є сєвропейські інтеграційні процеси та чинники, що впливають на еволюцію політики Європейського Союзу.

Предметом дослідження є політика розширення Європейського Союзу на Схід.

Методи дослідження. Методологічною основою комплексного дослідження є системний підхід та геополітичний аналіз, за допомогою яких здійснено дослідження європейського регіонального середовища, що інтегрується.

Практичне значення результатів дослідження полягає в можливості їх використання в науковій діяльності студентів, при вивченні курсів «Міжнародні відносини», «Політологія», «Всесвітня історія» та ін. Також матеріали дослідження можуть стати в нагоді студентам при написанні курсових, наукових, дипломних робіт дотичних до даної проблематики.

Структурно робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (49 найменувань), додатків.

Розділ 1. Європейський Союз: передумови створенная, основні цілі та завдання

1.1 Передумови створення, головне призначення та етапи розширення ЄС кінця ХХ — початку ХХІ ст.

європейський союз міжнародний партнерство

Європейський Союз (ЄС) — співтовариство демократичних країн Європи, що добровільно пожертвували частиною свого суверенітету для більш тісної інтеграції. Особливо підкреслюється, що Євросоюз — не федеративне або конфедеративне утворення, що у майбутньому розраховує замінити існуючі нині держави у вигляді чогось, схожого на «Сполучені Штати Європи», але це більше, ніж звичайне інтеграційне угруповання з порівняно вузькими цілями. Держави — члени ЄС створили за колективною домовленістю загальні європейські установи, які рік у рік стають усе більше впливовими й на які покладають всі більші повноваження.

Маастрихтські угоди 1992 р. декларують принцип додатковості інститутів Євросоюзу. Це означає, що європейські установи починають працювати тільки в тих випадках, коли їхня дія є більш ефективною на рівні ЄС, ніж на національному або місцевому рівнях. Цей принцип гарантує, що ЄС не буде зайво втручатися в повсякденне життя громадян вхідних у нього держав.

Якщо розглядати ЄС як державне утворення (а у такого підходу досить багато прихильників), то воно потрапить у число самих великих і потужних держав сучасного світу. За чисельністю населення (453млн чол. до кінця 2004 року) Євросоюз посідав третє місце у світі після Китаю й Індії. За розмірами території — майже 4 млн км2 (після входження в організацію 10 нових членів) — уступає лише Росії, Канаді, Китаю, США, Австралії й Бразилії. По економічній моці ЄС цілком може суперничати з лідером світової економіки США — 10 350 млрддол. проти 10 400млрддол. в американців.

Європейський Союз зразка 2004 р. має практично всі атрибути суверенної держави: єдині органи влади (законодавчої, виконавчої і судової), єдиний митний простір — Шенгенська зона, єдиний фінансовий простір (зона євро), символіка (прапор, гімн), громадянство (прийняте Амстердамським договором 1997 р., воно доповнює, але не скасовує національне громадянство), представництва в третіх країнах, збройні сили (так звані Сили швидкого реагування створені на саміті ЄС у Гельсінкі в грудні 1999р. і включають до 60 тис. військовослужбовців). На базі ЄС діє ціла група регіональних європейських галузевих організацій, таких як Євратом, Європол, Європейське космічне агентство й ін.

Ідея створення союзу європейських країн у тій формі, у якій нині існує ЄС, виникла після найтяжких років Другої світової війни. Європа лежала в руїнах і була розділена на два ворогуючі табори, але в ідею єдності європейських народів тоді вірили не тільки розпачливі оптимісти. Іншого виходу в той непростий період просто не було, вся логіка історичного розвитку країн континенту підводила до необхідності формування тісних інтеграційних угруповань. Застерегти Європу від погрози нової війни могло тільки об'єднання колишніх супротивників заради загальної великої мети.

Першою людиною з високих державних структур, що озвучив думку про європейську інтеграцію, був міністр закордонних справ Франції Робер Шуман. День 9 травня 1950 р., коли пролунала його заява про готовність піти на більше тісні контакти з іншими європейськими країнами й особливо з недавнім смертельним супротивником Німеччиною, став відправною крапкою в багаторічному процесі досягнення європейської єдності, нині він святкується як День Європи. Симптоматично, що сам Робер Шуман був причетний до євроінтеграції: народившись у місті Мец у Лотарингії, на землі, що у ХХ ст. поперемінно входила то у Францію, то в Німеччину, він мав французьке ім'я й німецьке прізвище.

За планом, запропонованим Шуманом, в 1951 р. у Парижі було створено Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЕОУС), що зв’язало вугільні й металургійні галузі шести європейських країн: Франції, Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу й Італії. В1957 р. у Римі на базі ЕОУС було створено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), куди ввійшли ті ж шість країн. Римський договір став основним документом для подальшого будівництва єдиної Європи.

Перше розширення ЄЕС відбулося в 1973 р., коли до шести первісних країн приєдналися три держави пробританської орієнтації— Великобританія, Ірландія й Данія. Раніше ця трійка бачила в ЄЕС погрозу своєї економічної безпеки й брала участь тільки в роботі більше «розмитого» інтеграційного утворення — Європейської асоціації вільної торгівлі (ЕАСТ).

В 1981 р. до складу ЄЕС влилася Греція, яка серйозно відстала від своїх партнерів із Західної Європи за економічними і соціальними показниками через багаторічне перебування у влади військової диктатури. Через тривалі періоди диктаторських режимів із запізненням увійшли в загальноєвропейський інтеграційний простір країни Піренейського півострова: Іспанія й Португалія приєдналися до ЄЕС тільки в 1986 р.

В 1995р. відбулося ще одне розширення Євросоюзу, у нього вступили Швеція, Фінляндія й Австрія. Ці країни вже давно відповідали рівню ЄС по своїх макроекономічних показниках, але не приєднувалися до нього через політику нейтралітету.

Таким чином, можна визначити три етапи розширення ЄС, які фактично співпадають з домінуванням в ЄС трьох основних теоретичних підходів щодо європейської інтеграції.

Мова йде про розширення в 70-ті роки та домінування міжурядового, або реалістського підходу до європейської інтеграції. Розширення 80-х років співпало, в свою чергу, з ревізією неофункціоналістських підходів та їх прагненням пояснити кризові явища інтеграції, як якісний скачок до більш складних форм інтеграції. Розширення 90-х років викликало до життя та активізувало такі євроінтеграційні моделі та концепції, як «міцне ядро», «концентричні кола», «багатошвидкісна Європа», «Європа різних швидкостей».

Юридична основа існування Євросоюзу закладена рядом найважливіших угод. По-перше, це Паризький договір 1951 р., що послужив піонерним документом євроінтеграції й створив ЕОУС.

По-друге, Римський договір 1957р., про який вже було сказано. По-третє, Єдиний європейський акт 1986 р. По-четверте, Маастрихтські угоди 1992 р., які перетворили економічний союз європейських країн у політичний і трансформували ЄЕС у ЄС.

В-п'ятих, Амстердамський договір 1997 р. І, нарешті, у шостих, це договір Ніцци, підписаний в 2001 р.

В-сьомих Договір реформування або Лісабонська угода (Маастріхська угода, Угода про Європейський Союз, Угода про функціонування Європейського Союзу) — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Новий договір призваний замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією— у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі— євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія.

Офіційне підписання Лісабонської Угоди сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

Базові принципи сучасного механізму розширення, які знайшли своє відображення в угодах про вступ до ЄС, були розроблені та впроваджені саме в період першого розширення, серед яких:

· першочергове обговорення умов та формування спільної позиції країн-членів ЄС щодо прийому нових держав;

· проведення переговорів окремо з кожною країною-кандидатом на основі визнання всіх acquis communautaire;

· надання основних повноважень в проведенні переговорів Раді міністрів та технічної ролі Комісії в підготовці рішень по складним проблемам та захисту положень комунітарної політики під час переговорів;

· вирішення проблеми адаптації не за рахунок модифікації вже існуючих правил, а шляхом впровадження однаково короткого адаптаційного перехідного періоду з чітким календарем виконання для всіх кандидатів.

Таким чином, можна констатувати, що феномен розширення — це фактор, що стимулював інтеграційний процес в Співтоваристві, оскільки переговори з країнами-кандидатами супроводжувались не лише пошуком компромісу, але й впровадженням більш ефективних та дієвих механізмів функціонування. Збільшення кількості членів Співтовариства та їх різнорідність зумовили необхідність впровадження важливих структурних та політичних змін. І хоча метод міжурядового співробітництва продовжував грати вирішальну роль, його використання все частіше враховувало комунітарні механізми та інтереси.

На першому етапі розширення ЄС відчувався експансіоністський характер європейського інтеграційного процесу, який з самого початку прагнув охопити якомога більшу кількість держав. Впровадження найбільш ефективних та оптимальних процедурних механізмів, сприяло подальшій еволюції не тільки внутрішніх комунітарних процесів, але й формуванню зовнішньої інтеграційної стратегії Співтовариства, як до майбутніх членів ЄС, так і по відношенню до країн, що не були потенційними претендентами на членство. Перше розширення ЄС супроводжувалось встановленням особливих відносин майже з усіма європейськими країнами, що не належали до комуністичного табору. До договорів про асоційоване членство в ЄС Греції, Туреччини, Мальти та Кіпру додавались договори про вільну торгівлю з країнами ЄАВТ. Вступ Великобританії до Спільного ринку призвів також до зростання кількості «заморських територій», асоційованих з ЄЕС.

Другий етап розширення, характеризується прагненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи, перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Існувала пріоритетність політичної аргументації доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні серії кризових явищ в європейській економічній інтеграції і супроводжувалося не лише активною ревізією основних положень найбільш впливових інтеграційних теорій, але й переглядом базових комунітарних принципів, закладених Римськими угодами. Саме зі вступом Іспанії та Португалії вперше було застосовано принцип «двох швидкостей» в інтеграційному процесі і в практичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкого запровадження механізму кваліфікованої більшості.

Таким чином, результати переговорів щодо середземноморського розширення ЄС свідчили про те, що основною запорукою збереження та ефективного функціонування класичного механізму розширення є обов’язкове проведення внутрішніх комунітарних реформ ще до початку переговорів з країнами-кандидатами. Проблеми, що не були вирішені під час переговорів, автоматично ставали внутрішніми проблемами ЄС після завершення повного вступу країн-кандидатів. Підпадаючи під вплив окремих груп галузевих виробників країн-членів, переговорний процес вносив диспропорції до досягнення більш широких геополітичних завдань Співтовариства.

Під час розширення 90-х років на фоні досить повільного проведення внутрішніх комунітарних реформ виокремлюються зростаючі тенденції розвитку європейської інтеграції на принципах концепції «різношвидкісної Європи», що знайшло своє відображення в частковій участі окремих держав ЄС в інтеграційних процесах. Так, надання Маастрихтськими угодами пільгового права Данії та Великобританії утримуватися від участі в окремих інтеграційних програмах ЄС (спільна соціальна та монетарна політика) хоча й сприяло подальшому поглибленню комунітарних процесів, водночас створювало прецедент для інших держав ЄС щодо їх часткової участі в інтеграційному будівництві. Обмежена участь в СЗПБ Австрії, Швеції та Фінляндії та застосування принципу «позитивного утримання» в процедурі прийняття рішення по політичному співробітництву були цьому яскравим підтвердженням.

Простежується своєрідне чергування заходів по поглибленню інтеграції та її розширенню. Так, згідно з рішеннями Маастрихтських угод, пріоритетність поглиблення інтеграційних процесів, що передбачало утворення Європейського Союзу з 1.01.1993 р. та прийняття фінансового плану формування комунітарного бюджету (12 грудня 1992 р.) протягом семи років (1993;1999 рр.), чергувалося з відкриттям 1 лютого 1993 р. переговорів з Австрією, Швецією, Фінляндією та Норвегією, відносно їх вступу до Співтовариства (1.01.1995 р.). Після переходу до другого етапу формування єдиної валюти (1.01.1994 р.) та проведення міжурядової конференції 1996 р. із проблем реформування основних інститутів ЄС, розпочався аналітичний етап вивчення перспективи нового розширення на схід.

Простежується своєрідна закономірність, яка проявляється в залежності ефективного функціонування ЄС при постійно зростаючій кількості його членів від поступового переходу до наднаціональних форм правління. Надання пріоритету інституційному реформуванню та посиленню ефективності механізму прийняття рішень в Співтоваристві, з точки зору прихильників федералістського майбутнього Європи, не лише позитивно впливало б на його діяльність, але й сприяло б самому процесу розширення. Така позиція досить добре узгоджується з основними положеннями доктрини «концентричних кіл», що передбачають в перспективі формування європейської федерації в межах пан-європейського конфедеративного об'єднання.

1.2 Європейська політика сусідства, «Східне партнерство» — як основні стратегії розширення ЄС на Схід

Європейська політика сусідства — нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.

Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.

Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами — один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.

Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий «Європейський інструмент сусідства й партнерства» (ЄІСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги «ТАСІС» і «МЕДА» в країнах ЄПС і в Росії. ЄІСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані «Програми сусідства».

12 травня 2004 року Комісія представила конкретну стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країни з «кола друзів»: Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Тунісу та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС.

Східне партнерство — проект Європейського Союзу (ЄС), що має на меті зміцнення стосунків зі східними сусідами ЄС і є продовженням східного напрямку існуючої Європейської політики сусідства.

Ініціатива Східного партнерства була представлена Польщею за підтримки Швеції у травні 2008 року на Раді ЄС. Ця ініціатива передбачала участь 6 країн Східної Європи — України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджану. До основних сфер, де пропонувалося зміцнити співпрацю, належали:

Робота над Угодою про асоціацію, яка включатиме комплексне порозуміння про зону вільної торгівлі між ЄС та 6 країнами партнерами;

Фінансування комплексних програм, що мають покращити адміністративну структуру влади цих країн;

Інтеграція з економіками країн ЄС, що передбачає зближення законодавства цих країн з законодавством ЄС;

Створення економічного союзу між учасниками проекту Східного партнерства;

Співпраця в боротьбі проти корупції, організованої злочинності, нелегальної міграції;

Збільшення мобільності робочої сили та перспективи відкриття ринків праці ЄС для населення країн-претендентів;

Посилення енергетичної безпеки;

Реалізація програм, що спрямовані на подолання економічної і соціальної нерівності у країнах-претендентах;

Реалізація індивідуальних програм (охорона кордонів, допомога у ліквідації наслідків стихійного лиха, підвищення енергетичної ефективності та відновлюваних джерел енергії);

Посилення контактів між країнами-претендентами та ЄС і між їх громадянами;

У червні 2008 року на саміті Ради ЄС ініціатива знайшла підтримку усіх представників членів ЄС. 46]

3 грудня 2008 року Європейська Комісія прийняла цей проект, оприлюднивши Комунікацію «Східне партнерство». В проекті зроблено акцент на створенні зони вільної торгівлі, підписанні угоди про асоціацію, лібералізації візового режиму для країн, що беруть участь у проекті, співпраці задля енергетичної безпеки, одночасно збільшивши фінансування проекту до 600 млн. євро до 2013 року. 20 березня 2009 року Рада ЄС остаточно затвердила проект Східного партнерства, оголосивши про те, що його офіційний старт відбудеться 7 травня 2009 року у Празі. 46]

7 травня 2009 під час установчого саміту «Східного партнерства» у м. Прага прийнято спільну заяву, згідно з якої «Східне партнерство» буде доповненням до двосторонніх договірних відносин між ЄС та кожною з держав-партнерів.

Важливим досягненням ефективної реалізації євроінтеграційних стратегій країн ЦСЄ можна вважати визнання політики розширення ЄС у якості каталізатора трансформаційних перетворень в пострадянських країнах, для яких головними принципами на шляху реалізації євроінтеграційної стратегії визначено: визнання інтеграції до ЄС у якості найважливішого політичного пріоритету; орієнтація на ЄС як на основного торговельного партнера країн-кандидатів; наявність високого рівня інвестиційної інтервенції, тобто суттєве збільшення надходжень інвестицій з Європейського Союзу; стійка політика бюджетних витрат на реалізацію програм європейської інтеграції; суспільна адаптація до принципів європейської спільноти.

Останнє розширення ЄС загострює щонайменше дві важливі проблеми реформування комунітарного механізму прийняття рішень, пов’язані з майже подвійним зростанням кількості держав-членів Спільноти та значним збільшенням питомої ваги «малих» держав.

Перший фактор робить міжурядовий підхід, заснований на принципах консенсусу, ще менш ефективним, збільшуючи тим самим ризик утворення незалежних контактних груп та прийняття ними рішень по спірним питанням поза структурами ЄС.

Другий — пов’язаний з загостренням проблеми «демократичної кривої» та надпропорційним представництвом в ЄС країн з невеликим населенням, дефіциту політичних ресурсів і досвіду «малих» країн при головуванні в ЄС. При збереженні існуючих тенденцій розширення посилюється відносна диспропорція щодо політичного впливу та значення «великих» держав в ЄС, котрі не лише представляють майже 2/3 населення Співтовариств, але й є головними донорами комунітарного бюджету.

Деякі дослідники проблеми розширення ЄС вважають за доцільне використання наднаціонального методу прийняття рішень більшістю голосів, що у поєднанні із збільшенням кількості «малих» держав, посилює корекцію механізму представництва згідно з демографічним фактором. Збільшення представництва держав відповідно до кількості населення і застосування принципу «подвійної більшості» забезпечує додаткову «демографічну перевірку» кожного рішення, прийнятого більшістю голосів та надає можливість «великим» державам більш пропорційно представляти інтереси їх населення.

Розширення на схід активізувало дискусії навколо чисельних старих та появу нових моделей та концепцій європейської інтеграції, серед яких визначаються два основних підходи: міжурядовий та наднаціональний. Піддаючи сумніву ефективність методів попередніх розширень та пов’язані з ними труднощі (виконання умов ССП, структурні зміни, еволюція в процесі прийняття рішень, міграційний тиск), прихильники міжурядового підходу пропонують застосування принципів диференційованої інтеграції, що передбачає впровадження двох рівнів чи етапів розширення: інтегровану систему асоційованих угод, націлену на підтримку пан-європейської зони вільної торгівлі промисловими товарами та участь у внутрішньому ринку на зразок Європейської Економічної Зони, за винятком вільного пересування робочої сили. За цим сценарієм кандидати можуть вважатися членами Євросоюзу, але їх участь тимчасово обмежувалася б внутрішнім ринком, СЗПБ, співробітництвом у питаннях юриспруденції та внутрішніх справ, але не включала участь в ССП, Економічному та валютному союзі. Пропозиції диференційованої інтеграції в умовах зростаючої різнорідності в економічному, політичному та соціальному рівнях розвитку держав-членів ЄС можуть розглядатися як альтернатива викликам розширення, яка хоча й суперечить базовим інтеграційним положенням, проте дозволяє поєднати можливості розширення та поглиблення, зберігаючи темпи інтеграції, не збільшуючи при цьому кардинально бюджет ЄС.

Зі свого боку, прихильники наднаціонального будівництва, прагнучи уникнути перспективи розвитку ЄС по шляху «багатошвидкісної» чи «багаторівневої» інтеграції, яка б не тільки привела до певного розрізнення форм та ритму євробудівництва між країнами-членами ЄС, але й остаточно підірвала б закладені Римськими угодами принципи неподільності та єдності договірно-правової бази Спільноти та початкову єдність європейського інтеграційного процесу, першочергову увагу звертають на зменшення різнорідності країн ЄС через вирівнювання їх соціально-економічного розвитку та виділення на витрати Структурним Фондам та Фондам Солідарності майже третину комунітарного бюджету.

Сучасний етап розширення продемонстрував необхідність знаходження якісно нових рівноваг між суперечливими тенденціями в посиленні ефективності та розширення, що вимагатиме з часом від ЄС переходу від структури так званих «стовпів» до поширення загальноєвропейських норм на податкову, економічну, соціальну сфери, стосовно проблем зайнятості, навколишнього середовища, тощо. З іншого боку, загострення розбіжностей інтересів, викликане зростанням гетерогенності Спільноти, може призвести до обмеження спільного поля діяльності окремими сферами, де загальноєвропейські правила будуть абсолютно необхідними.

Однією з визначальних рис сучасного інтеграційного періоду є суттєві зміни в класичному механізмі розширення, які враховують не лише економічні, політичні та інші особливості країн-кандидатів, але й трансформаційні процеси регіонального та глобального характеру, що відбуваються в сучасній європейській системі міжнародних відносин. Мова йде як про впровадження Спільнотою системи критеріїв відповідності країн-кандидатів комунітарним вимогам (так звані Копенгагенські критерії), так і про зміни в характері традиційних рекомендацій країнам-кандидатам, які формувалися не стільки з урахуванням їх сучасного стану, скільки в середньостроковій перспективі. Така позиція враховувала не лише перехідний статус кандидатів, які практично не були готові до членства в ЄС, але й зміни, що могли відбутися за досить довгий та складний переговорний період. Одним із проявів такого підходу стала нова стратегія розширення ЄС. Вона затверджувала диференційований підхід до кандидатів та встановлювала правила «регати», коли прогрес в переговорах та перехід до обговорення нових розділів acquis communautaire ЄС ставав питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ. Принцип самодиференціації стає з цього моменту визначальним у формуванні комунітарної стратегії відносин з країнами, що претендують на членство в ЄС. Його закріплення знайшло своє відображення в розробленій восени 2003р. стратегії «Ширшої Європи» та прийнятому весною 2004 р. Договорі про Конституцію для Європи.

Розширення та одночасне реформування ЄС перетворюються на потужний чинник, що змінює світові геополітичні реалії і визначає основні параметри розвитку європейського політичного та економічного простору.

З огляду на взаємовплив цих процесів, можна виокремити три етапи становлення і реалізації політики Євросоюзу щодо країн ЦСЄ та розвитку співробітництва з ними. Кожний з цих етапів відображує еволюцію політики ЄС щодо країн-претендентів на вступ:

1) 1989;1993 рр. країни ЦСЄ задекларували намір розпочати інтегрування до єдиної Європи, а ЄС проголосив готовність до пошуку форм інтеграції нових демократичних країн ЦСЄ із розробкою критеріїв вступу для країн-кандидатів;

2) 1994 — 1998 рр. — розгортання політичного діалогу між ЄС та країнами — асоційованими членами в рамках Європейських угод про асоційоване членство;

3) з 1998 р. до 2004 (2007) р. — період переговорів між ЄС та країнами ЦСЄ про вступ, підписання Партнерських угод про вступ, конкретизація критеріїв, вимог та індивідуальних рекомендацій, розроблених Єврокомісією для кожного партнера на основі контролю відповідності стану внутрішніх інституціональних реформ копенгагенським критеріям членства в ЄС.

Характерною ознакою політичної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ є уніфікація, що включає розробку критеріїв відповідності країн з ЦСЄ політичним та економічним умовам ЄС. Однією з важливих умов виступає проведення політики розширення ЄС на Схід, що не заважатиме процесу подальшої внутрішньої інтеграції країн-членів Євросоюзу. Це передбачає узгодження позицій держав-членів ЄС у розробці спільної стратегії розширення, вдосконалення механізмів прийняття рішень та функціонування комунітарних інституцій.

Таким чином, стратегія ЄС щодо країн ЦСЄ полягає в забезпеченні інституціональних умов належного функціонування розширеного Союзу, а її основним елементом визначено імплементацію внутрішньосоюзних норм і регулюючих правил асоційованими членами. Вихідним положенням є той факт, що розширення є проектом політично обумовленим: політичні зиски від економічної інтеграції, включаючи розширення ЄС, визначаються в контексті отримання геостратегічних переваг в інтересах посилення регіональної безпеки і стабільності.

Основними завданнями політики розширення на Схід передбачено формування поширеного європейського політичного простору та реформування інституцій Союзу, поглиблення економічного регіоналізму й формування європейської зони вільної торгівлі. Серед проблемних аспектів процесу розширення на Схід є вплив цього процесу на стабільність Союзу. Черговий етап розширення, хоча і розглядається у якості засобу зміцнення стабільності та безпеки на європейському континенті в цілому, може становити певну загрозу для внутрішньої безпеки Євросоюзу. Процеси геополітичного перегрупування сил мають потенціал до збільшення гетерогенності Союзу.

Головні торговельно-економічні наслідки розширення ЄС обумовлюються дисбалансом торгівлі та зростаючим дефіцитом товарообігу з боку держав ЦСЄ при дефіциті торговельного балансу всередині Європейського Союзу. Спостерігається відмінна структура взаємної торгівлі. Вагомим аспектом наслідків розширення Євросоюзу в сфері економіки є перегляд та реструктуризація субсидій в рамках спільної сільськогосподарської політики, а також проблема формування бюджетних внесків. Питанням на майбутнє залишається ефективність реалізації рішень в сфері економічної та торговельної політики ЄС, що в значній мірі впливатиме на політичну та економічну стабільність Союзу.

Важливою характеристикою процесу еволюції політики ЄС до інтеграційних процесів в Європі є, в першу чергу, адаптивність ЄС до політики розширення, що полягає в спроможності Союзу абсорбувати нових членів, одночасно підтримуючи динаміку європейської інтеграції. Мова йде про запобігання негативним наслідкам від розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ та Балтії, на що і був спрямований процес вироблення уніфікованих критеріїв інтеграції держав-претендентів на вступ протягом періоду, що досліджується.

Розширення Євросоюзу відбувається на основі процесів поглиблення інтеграції в політичній (інституційне реформування), економічній (економічний та валютний союз), зовнішньополітичній (СЗППБ) сферах. Ключовим моментом процесу адаптації ЄС до дихотомії розширення — поглиблення виступає асиметрична взаємозалежність процесів пристосування ЄС та країн-претендентів з ЦСЄ на вступ до нових вимог політики розширення. ЄС має пристосуватися до подальшого поглиблення інтеграційних процесів і до реалій розширення, надаючи суттєвої підтримки країнам-претендентам в процесі подолання відставання як в розвитку, так і в становленні ринків та структури господарства.

Важливим стратегічним наслідком розширення ЄС на Схід є зміна так званої геополітичної геометрії. Мова стосується процесу геополітичного перегрупування сил, що можуть активізувати наявні політичні, економічні та культурні неузгодженості в ЄС через збільшення гетерогенності Союзу та послаблення можливості досягнення консенсусу і подальшого поглиблення інтеграційної динаміки.

Характерною ознакою стратегії розширення ЄС щодо країн ЦСЄ було прогнозування рівня абсорбованої спроможності перших та принципова згода останніх практично з усіма виробленими умовами ЄС, що позбавило від необхідності самостійного й негайного розв’язання багатьох проблем політичного, соціального та економічного характеру. Визначальними сферами було визнано впровадження інституційних реформ, імплементацію правових норм, інтенсифікацію торговельної співпраці та інвестиційної діяльності. Копенгагенські критерії виявились найбільш ефективним чинником впливу на перебіг демократичних та ринкових перетворень в країнах ЦСЄ. Водночас критерії членства виявились надто широко сформульованими і складними для виконання країнами ЦСЄ.

Головною метою пошуку індивідуалізованих моделей відносин з новими країнами — сусідами є формування зони стабільності на кордонах ЄС. Вихідним є аналіз нового підходу ЄС щодо Нових Незалежних Держав — Молдови, Білорусі, України та Російської Федерації.

Європейсько-російський діалог є визначальним для ефективної реалізації європейських інтеграційних процесів у східному напрямку. Визначені принципи діалогу Росія — ЄС: формування відносин двох системно рівних партнерів на засадах комплексного підходу, взаємної вигоди та ефективного співробітництва. Стосунки між Україною та ЄС є важливими для обох сторін. Для української держави необхідним вбачається визначення нових принципів відносин ЄС — Україна в рамках концепції Ширшої Європи в контексті реалізації офіційно проголошених євроінтеграційних прагнень. Для України налагодженні стосунки з ЄС надають можливість стабілізувати процес політичної та економічної трансформації всередині країни. Україна демонструє повільні темпи переорієнтації внутрішнього ринку на ринки ЄС, відзначається низьким рівнем інвестиційної інтервенції.

Важливим чинником розвитку діалогу Україна — ЄС залишаються українсько-російські відносини. На шляху досягнення відповідного вимогам ЄС рівня розвитку й стабільності Україна тяжіє до розширення співробітництва з Росією як до найближчого і системно рівного партнера. Такий підхід співвідноситься з російським баченням проблеми, за яким Україна та Росія мають просуватися до ЄС паралельно й узгоджено. З огляду на це важливим є аналіз відмінностей європейських спрямувань Росії та України. В процесі реалізації офіційно проголошеної мети інтеграції України до Євросоюзу неодмінним є визначення стратегічних партнерів серед європейських держав. Активна участь України в розробці нової форми взаємин з розширеним ЄС сприятиме стабілізації процесів реформування, зміцненню міжнародної позиції та національної безпеки України.

Розділ 2. Взаємовідносини ЄС з Росією та Україною в контексті нового розширення

2.1 Головні положення стратегії «сусідства» роль Росії у ній

Концепція Ширшої Європи закладає нові принципи відносин з країнами-сусідами, серед яких окреме місце посідає Росія. Головним принципом відносин в рамках нової концепції сусідства є привілейовані відносини партнерства між ЄС та країною-сусідом через запровадження диференційованих моделей співробітництва.

Росія у відносинах з Європою дотримується прийнятного для неї геостратегічного курсу на зміцнення євразійських аспектів у європейських справах з метою перешкоджання нарощуванню потенціалу євроатлантичних тенденцій.

Стратегічні інтереси ЄС вимагають більш масштабної політичної експансії в різних регіонах, включаючи євразійський простір. Актуальною є тенденція до розширення сфери європейських геостратегічних та геоекономічних інтересів на східному та південному напрямах. Насамперед, це регіон ЦСЄ та далі до Центральної Азії, із перспективними проектами розбудови комунікаційних транспортних коридорів з відповідною інфраструктурою. Реалізація подібних проектів означає формування проєвропейського геоекономічного простору з неодмінним включенням країн-сусідів до сфери своїх інтересів, що в певному сенсі перетинається з російськими планами формування поширеної зони впливу. Визначення цих питань і складає порядок денний діалогу Росія — ЄС.

Політика встановлення приблизно рівного торгового та політичного режиму для всіх країн соціалістичного табору, яка передбачала нормалізацію торгових відносин через надання цим країнам режиму найбільшого сприяння та підписання в 1988;1989рр. угод про торгівлю та співробітництво між ЄС та СРСР і деякими східноєвропейськими країнами досить швидко зазнала значної диференціації. З державами Центральної та Східної Європи, а також країнами Балтії були підписані Європейські угоди, які передбачали встановлення з ЄС відносин асоціації, а з новими незалежними державами, що утворилися після розпаду Радянського Союзу (крім Таджикистану), були підписані окремі угоди, що отримали назву Угод про партнерство та співробітництво (УПС).

Запроваджена система УПС, які являють собою звичайну модернізовану форму стандартних торгівельних угод, що лежать на досить низькому рівні договірних відносин ЄС з третіми країнами і не передбачають встановлення будь-яких преференцій. В той же час, на той момент Угоди про партнерство та співробітництво були важливим кроком вперед у відносинах з Новими незалежними державами (ННД), оскільки являли собою юридичну основу формування нової системи співробітництва ЄС з зазначеними країнами та відкривали нові формати для подальшого співробітництва.

Універсальний характер Угод про партнерство та співробітництво, відсутність диференційованого підходу до ННД та бажання ЄС змістити в УПС акценти більше на питання політичного співробітництва, залишивши економічне співробітництво на другому плані, свідчило про другорядне значення для ЄС відносин з ННД. Враховуючи відсутність достатньої підготовленості країн ННД в проведенні внутрішніх реформ та вирішенні власних економічних проблем, ЄС на той момент не розглядав подальшої перспективи відносин з ННД ні в практичній, ні в теоретичній площині.

Розширення на схід поставило ЄС перед необхідністю перегляду існуючої системи відносин з ННД, формування концептуально-теоретичної основи, яка б враховувала особливості геостратегічних змін, що відбулися в результаті останнього розширення. Новою стратегією взаємовідносин ЄС та країн СНД на найближчу перспективу стала концепція «сусідства», яка визначила характер, особливості та межі такого співробітництва.

В цілому виділяються консервативний та ліберальний підходи в питанні формування східної політики ЄС, які різняться принципово протилежними позиціями як щодо наднаціонального та міжурядового характеру інтеграційного будівництва, так і, відповідно, можливостей подальшого розширення ЄС на схід від Польщі та ставленням до ролі Росії в пострадянському просторі.

Консервативний підхід, представлений більшою мірою Францією та Великобританією, передбачає формування східної політики ЄС через призму стосунків з Росією і розвиток відносин з іншими ННД, в тому числі з Україною, з врахуванням їх проекції на стосунки ЄС-Росія.

Прихильники ліберального підходу (Німеччина і особливо Польща) вважають, що східна політика ЄС повинна диференціювати країни, які мають намір у майбутньому стати його членами, і ті, що не прагнуть до членства в ЄС. У зв’язку з цим Росія, в силу своєї специфіки, має зайняти особливе місце в східноєвропейській концепції ЄС, ставши окремим суб'єктом його зовнішньої політики, інтереси якого відрізняються від інтересів інших країн регіону.

Консервативний підхід сьогодні в ЄС є в цілому домінуючим. Саме цим пояснюється прийняття ЄС стратегії «сусідства» у відносинах з країнами, що стали новими сусідами ЄС на сході. Особливістю нової стратегії є її недиференційований підхід до відносин з країнами, що знаходяться на периферії ЄС. Вона не виділяє серед географічного оточення ЄС країни, що прагнуть стати членами ЄС (Україна, Молдова), прирівнюючи їх статус до країн, що не хочуть (Росія, Білорусь), чи не можуть (країни середземноморського регіону) претендувати на членство. Суть ідеї полягає у спробі знайти формулу, яка б дозволила мінімізувати для розширеного ЄС негативні наслідки сусідства з даними державами, насамперед в контексті загроз нелегальної міграції, контрабанди, злочинності. Надання статусу «сусіда» не передбачає жодних інтеграційних перспектив, а лише певне сприяння у наближенні до політико-правових стандартів Євросоюзу. Статус «сусідства» не є кроком вперед у східній політиці ЄС, а являє собою спробу спростити характер взаємин з новими сусідами, звівши спільні інтереси лише до проблем міграції, торгівлі та міжнародної злочинності.

2.2 Проблеми і перспективи членства України у ЄС

1 травня 2004 року Україна стала безпосереднім сусідом Європейського Союзу, коли Польща, Угорщина та Словаччина приєдналися до ЄС. Перед ЄС та Україною, які погодилися зміцнювати свої взаємини, постають в цих умовах нові проблеми й відкриваються нові перспективи.

Членство в ЄС є однією з головних стратегічних цілей України. Європейський Союз ще не визнав Україну потенційним кандидатом у члени. Проте згідно з 49 статтею Договору про ЄС, Союз відкритий для всіх європейських країн, а Україна таки належить до Європи. Сучасна позиція ЄС щодо України є, в принципі, неоднозначною. Більше за те, ця позиція обмежує вплив ЄС на ситуацію в Україні, оскільки не дає змоги використовувати наймогутніший інструмент зовнішньої політики ЄС — встановлення перед країнами-кандидатами жорстких умов вступу.

Термін дії Угоди про партнерство та співробітництво (УПС), як правова основа відносин між Україною та ЄС закінчився в березні 2008 року.

Всі положення УПС ще не виконані, що слугує для ЄС основним аргументом проти переходу у взаєминах з Україною на нову договірну основу. Проте більшість положень УПС є настільки загальними, що роблять її виконання, по суті, неістотним. Крім того, існує ще кілька аргументів на користь переведення відносин між Україною та ЄС на нову правову основу.

По-перше, від 1998 року Україна визначає вступ у ЄС як свою стратегічну мету. По-друге, УПС обговорювалася на основі Маастрихтського договору, підписаного на початку 1992 року, який вступив у дію восени 1993 року. Відтоді процес інтеграції в ЄС суттєво еволюціонував, про що свідчило набуття чинності Амстердамської (1997 р.) та Ніццької (2001 р.) угод. Найочевиднішим є розширення компетенції Євросоюзу у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також у зовнішній політиці та політиці безпеки й оборони.

По-третє, співробітництво між ЄС та Україною дедалі більше виходить за межі передбачених в УПС можливостей, свідченням чого є поява нових програм. УПС стосується переважно економічних питань, тимчасом як на практиці відносини між Україною та ЄС стають дедалі складнішими й різноманітнішими, а співробітництво поступово й подеколи несподівано поширюється на непередбачені Угодою галузі. Сьогодні це найпомітніше у сфері юстиції та внутрішніх справ, хоча обидві сторони визнають, що значний потенціал співробітництва криється також у сферах зовнішньої політики та політики безпеки й оборони, майже не згаданих в УПС.

Одним словом, термін дії УПС закінчився, і відносини між ЄС та Україною потребують переходу на нову правову основу.

В 2007 році розпочинається процес укладення Посиленої угоди між Україною та ЄС. Взаємини з Україною є лакмусовим папірцем для політики Євросоюзу щодо «ширшої Європи», проте ЄС не готовий до наступного розширення і потребує перерви. У випадку розширення на першому місці стоять Балкани.

З проекту тексту угоди усуваються згадки про можливість членства України в ЄС. Натомість ЄС пропонує створити зону вільної торгівлі. Загалом візерунок Угоди досі залишається невизначеним.

Нові члени ЄС, особливо ті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), глибоко зацікавлені відігравати провідну роль у зміцненні політики Євросоюзу щодо України. Крім того, ці країни мають значний та цінний для України досвід в успішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланні перешкод на шляху до вступу в ЄС.

Україна може стати партнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема, співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення, створюючи спільні миротворчі сили.

На жаль, «Інструмент нового сусідства» зорієнтований майже повністю на прикордонні зони нових сусідів ЄС. Оскільки негативні наслідки розширення ЄС відчуватимуться сильніше у Західній Україні, основну увагу приділено транскордонним програмам у цьому регіоні та створенню тут плацдарму для безпечної інвестиційної діяльності.

На даному етапі Україна не зуміла виробити чіткої стратегії щодо ЄС. У багатьох аспектах її політика зводиться переважно до декларацій, які недостатнім чином узгоджені між різними інституціями.

Проєвропейські прагнення України обмежуються, як правило, деклараціями щодо зовнішньої політики і мало впливають на політику внутрішню. Браком позитивних внутрішніх реформ Україна істотно підриває до себе довіру з боку ЄС. Більше за те, складається враження, що паралельна політика України стосовно Росії та СНД суперечить її стратегії щодо ЄС.

Основні завдання проекту «Східне партнерство» в стосунках з Україною

«Східне партнерство» передбачає:

· подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації,

· укладення поглиблених зон вільної торгівлі,

· підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів,

· сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання ЄС,

· створення інтегрованої системи управління кордонами,

· співпрацю у сфері енергетичної безпеки.

У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:

· зустрічі глав держав і урядів;

· щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;

· зустрічі чотирьох тематичних платформ:

· демократія, належне управління та стабільність;

· економічна інтеграція та наближення; енергетична безпека;

· міжлюдські контакти;

· панелі для підтримки роботи платформ.

У червні 2009 р. проведено перші установчі засідання всіх тематичних платформ, під час яких схвалено загальні принципи і привила процедури їх діяльності.

За підсумками установчих засідань Європейська Комісія має намір підготувати проект основних цілей діяльності кожної з платформ, який буде винесено на розгляд наступних засідань (орієнтовно — у листопаді 2009). Крім того, Єврокомісія доопрацює концепції майбутніх проектів в рамках «Східного партнерства» і представить їх на розгляд Української Сторони.

Напрями співпраці Євросоюзу з Україною визначено також у концепції відносин ЄС зі східними та південними сусідами «Ширша Європа — сусідство…», схваленій Єврокомісією в березні 2003 р. [46]

У березні 2004 р. Кабінетом Міністрів України підготовлена і затверджена Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004;2015 pp. (шляхом європейської Інтеграції), яка передбачала конкретні заходи щодо реалізації завдань євроінтеграційної стратегії України. Сьогодні вже можна констатувати, що більшість її пунктів своєчасно не виконані. Це стосується проблем приведення законодавства України у відповідність до вимог законодавства ЄС, вступу до COT, інтеграції інфраструктурних мереж України з європейськими та інших.