Редакторський аналіз мови і стилю наукового видання на прикладі одного історичного видання

КУРСОВА РОБОТА з курсу «Редагування наукової, науково-популярної та ужиткової літератури»

на тему: «Редакторський аналіз мови і стилю наукового видання на прикладі одного історичного видання»

Зміст Вступ Розділ 1. Загальна характеристика наукових текстів

1.1 Природа і типологічні ознаки наукових текстів

1.2 Специфіка та структура наукового тексту

1.3 Загальні вимоги до наукових текстів Розділ 2. Робота редактора над мовою і стилем наукового історичного видання

2.1 Особливості редакторського аналізу історичного видання

2.2 Мова і стиль викладу тексту в історичних виданнях

2.3 Етапи роботи редактора над історичним виданням Розділ 3. Редакторський аналіз мови і стилю наукового історичного видання («Кіровоградщина і кіровоградці в роки Другої світової війни»)

3.1 Загальна характеристика дослідженого видання

3.2 Відповідність аналізованого видання видавничими стандартами

3.3 Недоліки аналізованого видання Висновки Список використаних джерел

Вступ Актуальність теми зумовлена збільшенням обсягів випуску наукових видань, а відповідно, і посиленням ролі редактора в процесі їх підготовки і випуску.

Огляд літератури з даної проблематики свідчить про недостатню наукову обґрунтованість роботи редактора над таким виданням, а відповідно, існує потреба в проведенні додаткових досліджень, спрямованих на вивчення ролі редактора в процесі роботи над науковими історичними виданнями.

У переважній більшості проаналізованих наукових праць редагування історичних видань розглядається в контексті редагування наукової або науково-популярної літератури. Недостатньо розробленим є понятійний та термінологічний апарат, відсутні практичні рекомендації щодо редагування поданих видань. Ускладнюють вивчення параметрів, нормативних вимог та особливостей редакційної підготовки історичних видань процеси, пов’язані з активними змінами в системі стандартизації видавничої діяльності, яка потребує перегляду та вдосконалення.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є наукові книжкові видання історичної літератури.

Предмет дослідження. Норми редагування наукових видань історичної тематики.

Методи дослідження: порівняльний, описовий, системний підхід, метод аналізу для розкладення функціонального стилю на притаманні йому ознаки і характеристику, метод синтезу для визначення загальних особливостей наукового стилю за результатами наукових статей.

Мета: розробка норм редагування політичної, релігійної та езотеричної літератури на основі системного підходу до норм редагування.

Завдання:

— оглянути літературу за темою дослідження;

— вибрати видання — об'єкти дослідження — за допомогою методу репрезентативної вибірки;

— провести редакторський аналіз тих видів видань, які є об'єктом дослідження;

— виявити й описати типові помилки, характерні для обраних видів літератури;

— підготувати курсову роботу у текстовому редакторі Microsoft Word відповідно до вимог галузевого стандарту на авторський оригінал.

Наукова новизна: використання нового підходу для багатогранного аналізу мови і стилю історичного видання на прикладі конкретного видання.

Теоретичне значення та практична доцільність: можливість застосування опрацьованих матеріалів та результатів дослідження в процесі вивчення особливостей мови і стилю наукового історичного видання.

Структура: курсова робота складається з вступу, трьох розділів і висновків. Перший розділ присвячений розгляду природи, побудови та загальних вимог до наукових текстів, другий — особливостям роботи редактора над історичним науковим тестом, третій — редакторському аналізу мови та стилю конкретного видання.

Розділ 1. Загальна характеристика наукових текстів

1.1 Природа і типологічні ознаки наукових текстів

Текст (від лат. textum — сплетення, побудова, зв’язок) — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність. Його можна розглядати як деяку лінійну послідовність знаків, що задана деякими культурними кодами. Залежно від характеру цих кодів тексти можуть бути: письмові (алфавітні, піктографічні, формульно-математичні та ін.), усні, технотронні, що задаються за допомогою засобів радіо, звукозаписові, машинної пам’яті тощо.

Ролан Барт писав, що в тому сучасному, новітньому значенні слова, яке ми прагнемо йому додати, текст принципово відрізняється від літературного твору: це не естетичний продукт, а знакова діяльність; це не структура, а структуроутворюючий процес; це не пасивний об'єкт, а робота і гра; це не сукупність замкнутих у собі знаків, а наділений змістом, який можна відновити, простір, де окреслені лінії значеннєвих зрушень [2, с. 40].

Науковий текст виступає способом подання наукової інформації, результатом наукового дослідження. Він є тим інтелектуальним продуктом, що доводиться до наукової громадськості. Від якості тексту може залежати доля дослідження, його сприйняття науковим співтовариством, вплив цього дослідження на процес розвитку науки. Звідси випливають дві найважливіші функції наукового тексту: виклад змісту наукового дослідження і його презентація. Якщо перша функція ставить до тексту вимогу точного подання дослідження, усіх його складових — від постановки завдань до результатів їх вирішення, то друга функція передбачає деяку привабливість тексту для людей, що могли б їм зацікавитися.

Усі наукові тексти поділяються на констатації і міркування. У тексті констатації переважають сполучні (кон'юнктивні) і розділові (диз'юнктивні) зв’язки, у тексті-міркуванні - умовні (імплікативні). Текст-констатація містить результат ознайомлення з предметом думки, фіксує безсумнівність чого-небудь, затверджує дійсність чого-небудь, що здійснилося або здійснюється, що відбувається насправді. У тексті-міркуванні одні думки випливають з інших думок, деякі ставляться під сумнів, дається їхня оцінка, висуваються припущення [3, с. 254].

Можна виділити такі основні особливості наукового тексту порівняно з іншими видами текстових матеріалів. Насамперед, слід зазначити, що науковий текст має раціональний характер, він складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки. Отже, важливою його особливістю є широке використання понятійного, категоріального апарату науки. На відміну від художнього тексту, він не базується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення. На відміну від публіцистичного тексту, він не припускає спрощення і користується понятійним апаратом. Його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обґрунтувати, аргументувати істину.

Анатолій Ракітов обґрунтовано відзначив, що словник науки включає два види термінів. До першої групи належить невелике число так званих базисних слів, за допомогою яких визначаються всі інші, похідні терміни. При цьому базисні терміни можуть бути трохи розпливчасті, не цілком однозначні, зате похідні терміни, обумовлені за допомогою базисних, стають усе точнішими і точнішими, і практично їх можна вважати, на відміну від слів природної мови, цілком однозначними [4, с. 77].

Науковий текст написаний мовою тієї науки, яку він відображає. Тому цілком природно те, що він може бути незрозумілий або не зовсім зрозумілий для непрофесіонала. При розгляді тих або інших текстів від опонентів можна почути таку парадоксальну фразу: «Це мені не зрозуміло, тому це погано!». Науковий текст і не має бути зрозумілий кожному. У противному разі ми маємо справу не з науковим, а з публіцистичним текстом. Однак зловживання науковою термінологією може значно утруднити розуміння тексту навіть для фахівців.

Третьою особливістю наукового тексту є його жанровість. Науковий текст — це не просто текст, а певний його жанровий різновид: науковий звіт, дисертація, стаття, тези тощо. Жанр тексту забезпечує відповідність наукового знання ситуації його призначення.

Як об'єкт наукового осмислення науковий текст постає в трьох іпостасях.

По-перше, він сам виступає як продукт дослідження, тому що містить ті або інші наукові ідеї, обґрунтування, аргументації, тобто відоме або принципово нове знання. Він певним чином інституціоналізує наукове знання, закріплює його в науці, забезпечує наукову комунікацію.

По-друге, науковий текст виступає як джерело наукової методології і джерело фактологічної інформації, яку одержує і переробляє дослідник.

По-третє, він є деяким позитивним або негативним зразком інтелектуального продукту. Добре написаний текст змушує наслідувати, а невдалий текст приводить до формування в дослідника уявлень про те, як не треба писати. Гарний текст широко цитується, використовується для обґрунтування ідей, а поганий або не помічається науковим співтовариством, або виступає предметом критики.

Логічне моделювання тексту орієнтоване на складання логічної структури досліджуваного джерела, яке допомагає її укладачеві краще зрозуміти методологію і методику дослідження, майстерність викладу тощо.

Важливим джерелом інформації виступають інформаційні бази наукового дослідження, які створюються за допомогою комп’ютера. Перевага таких баз полягає в тому, що вони можуть містити величезні масиви упорядкованої інформації, що подана у певній формі. Варто підкреслити, що інформаційна база — це не просто інформація, що утримується в пам’яті комп’ютера, а проблемно-орієнтована й упорядкована інформація.

Наукові тексти виконують значну кількість функцій, які ретельно розглядають В. М. Шейко і Н. М. Кушнаренко [1, с. 264]. На нашу думку, наукові тексти виконують свої функції в різних підсистемах суспільства. Щодо суспільства взагалі, то вони виконують такі функції, як збереження, передача та презентація результатів наукових досліджень. Якщо розглядати їх функціонування в системі науки, то найбільш важливими функціями наукових текстів є функція оприлюднення результатів наукового дослідження, пріоритету автора, підтвердження достовірності, новизни, а також апробації основних результатів дослідження. Стосовно автора тексти виступають засобами його творчої самореалізації, презентації, входження в наукове співтовариство.

1.2 Специфіка та структура наукового тексту Науковий текст являє собою опис наукового дослідження в цілому або яких-небудь його складових. Він є знаковою формою наукового знання. Варто підкреслити, що не можна створити науковий текст без проведення наукового дослідження. У противному разі створений текст буде в кращому випадку являти собою міркування з приводу теми дослідження, а в гіршому — реферат уже відомих робіт. Небезпечною оманою багатьох молодих людей є те, що вони орієнтовані на написання дисертації, а не на дослідження проблеми, а потім представлення її вирішення в тексті дисертації. Текст, написаний з такою установкою, досить часто являє собою сукупність деяких необґрунтованих, хоча і правильних тверджень. Він має нормативний, а не дослідницький характер, тому що висловити істину можна тільки одним способом — за допомогою її обґрунтування.

Важливими характеристиками наукового тексту є його проблемність, гіпотетичність, цілеспрямованість, зв’язність. Текст обов’язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризується доцільністю і раціональністю усіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань.

Виділені особливості наукового тексту визначають його структуру. За найзагальнішого підходу науковий текст складається з трьох частин: постановочної, дослідницької і заключної.

У постановочній частині тексту визначаються проблема, мета і завдання, гіпотези і методи дослідження, а також відзначається зв’язок даного дослідження з іншими дослідженнями.

Дослідницька частина тексту дає опис проведеного дослідження й отриманих результатів.

У заключній частині тексту робляться висновки і даються рекомендації для проведення подальших наукових досліджень і використання результатів у практичному житті.

Науковий текст являє собою своєрідну суміш кількох різновидів простих текстів: оглядового, методологічного, емпірико-факто-логічного, теоретичного, пояснювального і додаткового.

1. Оглядовий текст, що являє собою огляд наукової літератури з досліджуваної проблеми. Оглядовій літературі в дисертаційних дослідженнях приділяється невиправдано багато уваги. Так, у кандидатській дисертації він не повинен перевищувати 20% тексту. Разом з тим варто підкреслити те, що огляд літератури може суперничати за інтелектуальністю з будь-яким дослідженням, якщо він буде проведений за кількома параметрами:

а) з погляду відображення тих або інших сторін досліджуваного об'єкта в першоджерелах у світовій і вітчизняній науці;

б) в аспекті історіографічному, за допомогою нанизування обґрунтованих ідей на вісь часу, що дозволяє виявити пріоритети в наукових відкриттях, процес розвитку наукових ідей, що відображають дану проблему;

в) у географічному аспекті, коли дається огляд досліджень даної проблеми в різних країнах;

г) за допомогою класифікації авторів і їхніх здобутків за теоретико-методологічними підходами до вирішення даної проблеми.

Головне призначення оглядового тексту в тому, щоб забезпечити наукове обґрунтування предмета дослідження, установити межі цього дослідження, показати ступінь невивченості його окремих складових.

Методологічний текст як опис принципів, підходів, парадигм, методів та інших складових інструментарію дослідження. Цей текст слугує для обґрунтування й опису специфіки методології проведеного дослідження. Наявність цього тексту є гарантією проведення дослідження, яке відображається текстом.

Емпірико-фактологічний текст містить у собі опис фактологічної бази дослідження, класифікації й узагальнення фактів. Фактологічна база кожного дослідження характеризується своїми складовими, що мають бути чітко визначені. При цьому обов’язкове обґрунтування правомірності використання цих фактів у даному дослідницькому контексті. Наприклад, у низці випадків використовуються дані статистики проведених іншими дослідниками соціологічних досліджень. Важливо обґрунтувати можливість оперування цими даними в проведеному дослідженні.

Теоретичний текст, у якому дається виклад теоретичних аспектів бачення предмета дослідження, його пояснення з погляду сформульованих закономірностей, тенденцій, понять тощо.

Пояснювальний текст, що являє собою вербальну структуру, яка призначена для пояснення положень інших видів тексту. Це, по суті, різні примітки і пояснення, а також введення звітів, монографій, дисертацій, різні словники базових і додаткових понять, пояснення таблиць, діаграм, схем, планів, графіків, формул тощо.

Додатковий текст. Він може включати додаткові аргументи, унікальні факти, схеми, графіки, статистичний матеріал тощо. Звичайно додатковий текст розміщується в додатках до дисертації, звіту або монографії.

Вторинний текст. Прикладами вторинних текстів є анотації, реферати, конспекти, огляди, рецензії. Особливістю вторинного тексту є згортання й розгортання інформації. Основними видами згортання інформації є реферування, конспектування та фрагментування. Анотація дає інформацію про тему та задум, предмет розгляду для широкого кола читачів, реферат забезпечує відображення основних ідей тексту, фрагментування виокремлює в первинному тексті окремі інформаційні блоки. Розгортання інформації реалізується шляхом підготовки оглядів, критичних статей, рецензій, експертних оцінок. Призначення рецензії в оцінюванні первинного тексту, огляду — у забезпеченні зведеної характеристики кількох первинних текстів.

Мистецтво підготовки наукового тексту полягає в тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі складові наукового тексту, а й інтегрувати їх у цілісність.

1.3 Загальні вимоги до наукових текстів Наукова праця являє собою особливий жанр текстів. Вона поєднує у своєму складі наукове дослідження з його обґрунтуванням. Це визначає ту обставину, що в першій частині роботи дається характеристика сучасного стану досліджуваної галузі науки, викладаються теоретичні й методологічні положення наукового дослідження, дається характеристика його основних етапів й отриманих результатів. На наступних сторінках дається обґрунтування вирішення сформульованої раніше проблеми і наводяться результати й напрями їхнього впровадження.

При написанні наукової праці необхідно враховувати такі обставини:

1. Текст роботи має бути чітко структурованим, поділятися на розділи і параграфи. Більш дрібні форми дроблення тексту не мають сенсу, оскільки на малій кількості сторінок досить важко викладати матеріал. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ роботи являв собою самостійне наукове дослідження з деякої складової загальної проблеми, щоб кожна складова була викладена в тексті і щоб одночасно текст був цілісним, а не фрагментарним.

Крім розподілу тексту на розділи і параграфи, він має більш деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і речення, що вимагають спеціального пророблення. Варто пам’ятати, що надмірне дроблення тексту утрудняє його сприйняття. Тому всі абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки. Споріднені думки, присвячені одній темі, можуть утворювати елементарну рубрику тексту і т.ін.

Текст роботи має відрізнятися композиційністю. Термін «композиція» означає зіставлення, додавання, сполучення, поєднання в єдине ціле у певному порядку, співвідношення сторін, що разом складають (компонують) визначену форму. При цьому таке складання частин, додавання елементів у певному порядку, їхній взаємозв'язок забезпечують перехід створюваного в гармонію цілого. Теорія композиції висуває такі вимоги до тексту роботи, як цілісність, закінченість, симетричність, ритмічність.

Текст не має бути декларативним. Для того щоб зробити висновки про який-небудь процес або явище, обов’язково потрібно застосувати деякі аналітичні процедури: порівняти об'єкти між собою, виявити специфіку, знайти тенденцію (до зростання, стабілізації, зниження) і т.ін. Текст роботи вимагає логічно-послідовного викладу.

Сприятливі можливості для написання роботи створює системний підхід, що забезпечує текст системною логікою. Виклад тут значно полегшується, тому що змушує шукати особливості складу, структури системи, виділяти її зовнішні і внутрішні функції, шукати системоутворюючі фактори.

Написання наукової праці з погляду творчого підходу аналогічне написанню шкільного твору з літератури. Якщо учень добре вивчив і обміркував літературні джерела, узагальнив свої спостереження, сконцентрував життєвий досвід, то запускаються творчі механізми осяяння, і текст починає складатися сам собою. Це досить часто не відбувається у дорослих людей, оскільки процес створення вони намагаються замінити процесом інтегрування чужих думок, а нерідко — механічним «склеюванням» шматків чужого тексту.

7. При викладі матеріалу необхідно уникати понять, які не можна однозначно інтерпретувати. Таких понять у мові нагромадилося досить багато. Головне лихо від них у тому, що вони тільки створюють ілюзію вирішення проблеми. До цих понять варто віднести такі вислови, як «підвищити», «розширити», «поліпшити», «активізувати», «реформувати». Вживання цих понять обов’язково вимагає конкретизації: як, яким шляхом це можна зробити.

Цифри і факти в тексті можуть вигідно вирізняти його серед інших, а можуть виступити і його істотним недоліком. Перший випадок спостерігається тоді, коли цифри вживаються вдало, всебічно осмислюються, а другий — коли текст ними переповнений і висновки не випливають із набору фактів.

У тексті не має бути повторів. Це особливо стосується заключних висновків і практичних рекомендацій. Нерідко магістранти і дисертанти безпосередньо переносять висновки розділів роботи в її висновок. Це неприпустимо. При написанні висновку автор повинен вийти на новий рівень систематизації й узагальнення пропонованих висновків і рекомендацій.

10. Текст має бути завершеним, являти собою деяку цілісність. Для текстів низької якості характерна фрагментарність, яка є ознакою відсутності цілісності.

Науковий текст, як правило, позбавлений авторського «Я» , що відходить на другий план і досить часто заміняється «Ми» для того, щоб краще відобразити авторську позицію. Але найкраще в тексті використовувати безособову форму викладу.

Науковий текст має відрізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати сформованій формулі «Думкам просторо, а словам тісно» . Ця вимога передбачає запобігання повторам, багатослівності, неточним зворотам, непотрібним словам, значеннєвим асоціаціям і т.ін. Він повинен бути максимально точним і чітким. Особливо сильно псують якість тексту канцеляризми, що додають текстові казенності, і тавтологія, тобто повторення того самого, тільки різними словами.

Значне поліпшення тексту наукової праці спостерігається тоді, коли автор спеціально перечитує текст із погляду стилю викладу, мови, його літературної якості. Для цього необхідно звернути особливу увагу на його редагування, внесення виправлень і змін. При побудові пропозицій потрібно прагнути до їх стислості й узгодження відмінків.

Суттєвим недоліком текстів багатьох наукових робіт, особливо тих, які належать авторам-початківцям, є те, що такі тексти несуть на собі печатку процесу дослідження, що, як відомо, пов’язане з помилками, тимчасовими припущеннями, вивчанням додаткової літератури. У цьому плані методично корисною може бути рекомендація перевіряти створені тексти на їх відповідність сформованому плану викладу, усім його пунктам, підпунктам, питанням [3, с. 272].

Розділ 2. Робота редактора над мовою і стилем наукового історичного видання

2.1 Особливості редакторського аналізу історичного видання Редагування — процес підготовки авторського рукопису до друку. Його здійснює редактор — людина, яка забезпечує необхідну якість рукопису. Однак саме розуміння редакторської роботи не завжди однозначне. Одні автори зводять редагування до усунення недоліків рукопису, доведення його до кондиції. За такого підходу діяльність редактора зводиться тільки до усунення недоліків тексту. За іншого підходу редагування розуміється як критичний аналіз призначеного до видання доробку з метою його правильної оцінки і допомоги авторові в удосконаленні змісту і форми твору заради інтересів читача і суспільства. Редагування — це процес установлення рівня суспільної значущості твору, призначеного до видання, тобто ступеня відповідності змісту і форми цього твору його суспільному призначенню, на основі порівняння прогнозованого впливу твору на читача із суспільно необхідним, а також процес допомоги авторові в удосконаленні твору з метою доведення його цінності до суспільно необхідної або, принаймні, максимального наближення до неї. Важливо підкреслити, що редактор аж ніяк не дописує рукопис за автора, він допомагає йому в підготовці рукопису до видання. Крім того, важливо пам’ятати і те, що редагування аж ніяк не зводиться тільки до виправлень тексту.

Функції редагування досить різноманітні. Воно поліпшує текст рукопису, робить його більш зрозумілим для читача, сприяє адекватному відображенню в тексті думок автора. Найголовніше те, що найбільш ефективне редагування здійснюється на основі взаємодії автора і редактора. Сам процес редагування можна представити наступною схемою.

Робота редактора передбачає, насамперед, кількаразове повернення до тексту. При цьому виділяють три основних види прочитання тексту:

1) ознайомлювальне читання, орієнтоване на ознайомлення з текстом;

2) рецензування, оцінне читання з метою заглибленого усвідомлення, пророблення, аналізу й оцінки текстових одиниць і всього тексту;

3) шліфувальне, «оздоблювальне» читання, спрямоване на усунення недоліків у тексті.

1. Попереднє редакторське рецензування (загальний аналіз і оцінка рукопису редактором)

2. Рецензування зовнішнє (аналіз і оцінка рукопису зовнішнім рецензентом)

3. Рецензування редакторське поглиблене (аналіз і оцінка редактором найбільш суттєвих моментів рукопису, які включають аналіз й оцінку рукопису рецензентом)

4. Удосконалення рукопису автором (виправлення рукопису відповідно до зауважень рецензента і редактора та обґрунтування неправомірності зауважень, які не прийняті)

5. Рецензування редакторське остаточне (аналіз і оцінка авторських виправлень, виконання автором вимог видавництва і на цей основі готовності рукопису до видання. Етапи 4 і 5 можуть повторюватися)

6. Детальна допомога редактора автору щодо поліпшення рукопису при підготовці його до видання (аналіз і оцінка кожного елемента рукопису, включаючи дуже дрібні; виявлення причин недоліків тексту і можливостей його удосконалення, пошук засобів усунення цих причин, шляхів реалізації цих можливостей, виправлення як вид конструктивних пропозицій автору)

7. Авторське виправлення рукопису в деталях (реалізується спільно з редактором або шляхом затвердження автором редакторського виправлення) При здійсненні аналізу тексту редактор повинен: опанувати зміст написаного, зрозуміти, якому читачеві адресований текст, які його запити і соціокультурні характеристики; уявити, чи зрозуміє даний текст цей читач; установити загальні, особливі і специфічні

риси твору, як текст націлений на задоволення запитів читача, як зміниться читач під впливом тексту.

Редакторові досить часто доводиться вирішувати питання композиції. Для цього він аналізує план або зміст тексту. При цьому типовими помилками композиції є недоробленість пунктів плану, порушення логіки, надмірна узагальненість або детальність плану. Якщо із загальною композицією тексту автори справляються, то з рубрикацією майже завжди виникають труднощі. Тут виявляються дрібність рубрикації, неточність заголовків рубрик, порушення їх супідрядності.

Фактичний матеріал рукопису звичайно піддається ретельній перевірці. Редактор повинен переконатися у вірогідності фактичного матеріалу. Невірогідність його може призвести до перекручування не тільки висновків наукового дослідження, що містяться в тексті, а і введення в оману наукової громадськості щодо новизни і значущості результатів наукового дослідження.

Нарешті найбільш об'ємною і важкою складовою роботи редактора є аналіз мови і стилю автора і здійснення відповідних виправлень. При цьому принципово важливо почати цю роботу із з’ясування загальних і специфічних особливостей мови і стилю тексту. Необхідно уникати суб'єктивності у стилістичних оцінках, виправленнях і зауваженнях, намагатися обачно користуватися нормативною стилістикою, прагнути до збереження авторської стилістики.

Оскільки кожному вченому більшою або меншою мірою доводиться редагувати тексти, то звертаємо увагу на наступне. По-перше, редагування текстів дуже важко віднести до захоплюючого і творчого виду діяльності. Принаймні, за креативністю воно програє дослідницькій діяльності. Для багатьох учених редакторська робота часто перетворюється в різновид інтелектуальної каторги. Тому, розпочинаючи редакторську роботу, необхідно забезпечити собі позитивну мотивацію й активно шукати в цій роботі елементи творчості. Через якийсь час вона стане не тільки цікавою, а й внутрішньо потрібною.

Для того щоб сформувати редакторські якості, необхідно, крім того, прочитати кілька книг з редагування, у яких розбираються типові помилки невідредагованих текстів, спілкуватися з редакторами наукових видань. Подарунком долі варто вважати роботу над власним текстом разом з редактором. Звичайно, про самолюбство доведеться забути, доведеться пережити кілька мікростресів, але користь від цього безсумнівна — усуваються стильові недоліки.

2.2 Мова і стиль викладу тексту в історичних виданнях Видатний фізик Я. О. Смородинський: «Наука сама створює собі мову, без якої вона не може розвиватися. Зміст науки і її мова, подібно споруджуваному будинкові і лісам, не можуть існувати одне без одного, тільки мова, на відміну від звичайних лісів, навіки не зникає, а органічно включається в загальні засоби передачі інформації» [6, с. 267]. Це означає, що мова являє собою самостійну проблему і засіб науки, без якого вона не може існувати. Це відзначає і видатний філософ ХХ ст. Л. Вітгенштейн, який значну увагу в своїх дослідженнях звертав на мову як основний предмет теорії пізнання, як межу відображення думки [7, с. 149]. Із цього випливає, що наукова мова відіграє дуже важливу роль не тільки у відображенні досягнень науки в текстах, а й виступає важливим інструментом наукового пізнання.

Вона являє собою найважливіший засіб самого наукового дослідження, тому що наукова думка представлена у формі слова. В основі наукової мови лежить звичайна літературна мова, що виконує комунікативну і «думкооформлюючу» функції. Але на її специфіці позначається та чи інша галузь науки, що характеризується своєю неповторною науковою мовою.

Мова повинна забезпечити однозначний запис інформації і її наступне досить повне і точне розпізнавання.

В основі мови науки лежить її словник, що одержав назву тезауруса (від грец. — скарбниця, запас, скарб). Основне призначення тезауруса — забезпечити мову поняттями. Словниковий запас ученого, його тезаурус звичайно складається з кількох словників:

а) словника тієї галузі знання, у якій він працює;

б) загального словника науки;

в) спеціалізованих словників і словників інших галузей знання, як правило, споріднених;

г) словника іноземних слів;

д) словників літературної мови.

Учений має користуватися не тільки словником труднощів мови, а й словниками синонімів, епітетів, антонімів та ін., що збагачують словниковий запас, роблять виклад точним, витонченим.

Звичайно синоніми поділяють на три групи відповідно до виконуваних у мові функцій: значеннєві, або відтінені, експресивні й стилістичні. Хоч би як там було, але без синонімів науковий текст важко уявити. Зрозуміло, що для вченого принципово важливі значеннєві синоніми, що приносять велику користь при виробленні понять, описі результатів експериментів і спостережень, особливо в соціально-гуманітарних науках. У виступі на захисті дисертації або на конференції синоніми можуть додати експресивності, динаміки мові, забезпечити демонстрацію кращих особистісних якостей і т.ін.

Проблема епітетів у науковій мові досить спірна. Справа в тому, що епітет є іманентною властивістю не наукової, а художньої мови. Він, безсумнівно, розмиває строгість наукового тексту. Однак справедливо і те, що кращі зразки наукової мови видатних учених наповнені епітетами, близькі до художнього ладу національної мови. Як видно, наукова мова вимагає дотримання певної міри для вживання епітетів.

Заслуговує спеціального дослідження проблема використання іноземних слів у науковій мові. Тут можна виділити дві позиції. Перша — підтримує використання іноземних слів, оскільки значною мірою мова науки формувалася на базі іноземних мов, починаючи від грецької мови, латині і завершуючи німецькою, французькою й англійською мовами. Друга позиція вимагає використання тільки слів національної мови, аргументуючи це необхідністю формування національного інтелекту, національного понятійного апарату науки, збереження чистоти національної мови тощо. Дослідник має враховувати не тільки проблеми національної мови, а й наукову традицію, що характеризується сформованою термінологією. При викладі тексту необхідно дотримуватися важко вловимої міри використання іноземних слів, інакше науковий текст буде малозрозумілим, що звузить коло його читання.

Ганс Сельє звертає увагу на неологізми (нові слова, створені для позначення нового предмета або для вираження нового поняття): «Неологізми є звичайною і невід'ємною частиною наукової мови і тому заслуговують на особливу увагу. Кожне нове матеріальне або суспільне явище повинне одержати своє ім'я, тому що незручно при кожному його згадуванні заново давати вичерпний опис усіх його характеристик. Безсумнівно, нові терміни варто винаходити, тільки якщо без них, справді, не можна обійтися. Виправдане в цілому неприйняття неологізмів підтверджується, в першу чергу, творчістю тих авторів, що ввели їх просто для того, щоб „розписатися“ на чому-небудь, що зовсім не заслуговувало спеціального імені. Якщо ж нові імена все-таки даються, їх необхідно будувати відповідно до визначених і добре випробуваних лінгвістичних принципів. Довільним буквеним сполученням або імені відкривача слід віддати перевагу терміну, що містить у собі власне пояснення, бажано також, щоб він був зрозумілий ученим інших країн і щоб його було нескладно перекласти на інші мови» [8, с. 334].

Слово «стиль» походить від лат. stylos — стержень, що використовувався в давніх суспільствах для нанесення тексту на ту чи іншу основу. З часом це слово стало позначати спільність образотворчих прийомів у літературі, мистецтві і науці.

Стиль того чи іншого дослідника звичайно обумовлений двома обставинами. По-перше, особливостями часу, суспільної епохи, у межах якої панують ті або інші стилі і складаються до них деякі нормативні вимоги. По-друге, стиль, безсумнівно, є глибоко індивідуальним явищем, являє собою віддзеркалення особистості творця у його доробку. Стиль визначається культурою автора, рівнем розвитку його інтелекту, тими чи іншими перевагами і зразками, якими керується автор нерідко несвідомо. Свій індивідуальний і одночасно відповідний нормативним стандартам стиль формується в процесі постійної письмової практики, спілкування з редакторами і рецензентами, у процесі прочитання найбільш вдалих у стильовому відношенні творчих напрацювань.

Не можна не погодитися із С.В.Сьоміним у тому, що якостями, які визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість [9, с. 55]. При цьому точність передбачає адекватність відображення мовою предметного поля науки, однозначність вживання і розуміння термінів і понять. Ясність мови позначає визначеність і виразність змісту. Текст, що викладений ясно, нерідко зрозумілий не тільки фахівцеві, а й освіченій людині. При прочитанні такого тексту не потрібно «прориватися» до змісту, тому що його побудова така, щоб не приховати зміст, а розкрити його. Нарешті, індикатором гарного наукового стилю є стислість викладу.

Не можна не погодитися з А.М.Єріною, В.Б.Захожаєм, Д.Л.Єріним в тому, що при викладі наукових результатів увага зосереджується на змісті та логічній послідовності повідомлення. Спеціальні функціонально-лексічні засоби наукової мови вказують на такі логічні зв’язки:

послідовність розвитку думки (спочатку; передусім; по-перше; по-друге; насамкінець тощо);

причинно-наслідкові відношення (завдяки тому, що…; внаслідок …; крім того …; оскільки …; водночас тощо);

підсумовування (отже; таким чином; підбиваючи підсумок та ін.).

Як засоби зв’язку використовуються також займенники, прикметники і прислівники: цей, даний, такий, названий, зазначений. Слова дійсно і насправді вказують, що наступний за ними текст має слугувати доведенням, слова з другого боку, навпаки, проте, але, втім готують до сприйняття протиставлення, або — до пояснення.

У науковому тексті використовують вставні слова і словосполучення, які вказують на ступінь вірогідності результатів. Завдяки цим словам той чи інший факт можна представити:

* як цілком ймовірний (дійсно, звичайно; певна річ; звісно; адже);

як припустимий (як видно; певно; очевидно);

як можливий (ймовірно; можливо; мабуть).

Обов’язковою умовою об'єктивності викладу матеріалу є зазначення джерела: ким висловлена та чи інша думка, кому конкретно належить той чи інший вислів. У тексті це реалізується за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (на повідомлення; за даними …; на думку …; на наш погляд).

Особливість наукового стилю полягає також у тому, що, по суті, учений має сформувати не один якийсь стиль, а володіти стильовим комплексом відповідно до жанрів наукових текстів. Так, тези вимагають чіткого, афористичного стилю, відсутності багатослівності, довгих обґрунтувань. Стаття, навпаки, передбачає наявність обґрунтування отриманого автором наукового результату, введення його в інформаційне поле науки. Спостерігаються стильові особливості монографії і дисертації.

Для наукових текстів характерні різноманітні стильові недоліки:

неправильні узгодження присудків з підметами, дієслів і т.ін.;

кількаразові й невиправдані повтори слів;

неточності у визначеннях і положеннях;

літературно-художнє й публіцистичне стильове забарвлення не популярного, а саме наукового тексту;

канцеляризми, формальна бюрократична мова;

русизми в українському тексті й українізми — у російському тексті;

перенасиченість тексту іноземною термінологією;

побутова лексика;

багатослівність, розмовна подача друкованого тексту;

сухість і нецікавість тексту;

книжність і зайва науковість тексту;

дискретність тексту, що являє собою погано погоджені між собою текстові шматки; науковий текст мова видання невеликий словниковий запас;

непогодженість;

занадто часте вживання слів «котрий», «є «, «являє собою «та ін.;

недостатність у тексті дієслів робить його статичним;

низький рівень ерудиції автора або його недостатня ерудиція, що, відповідно, або не дозволяють ефектно подати думку.

Для того щоб сформувати ефективний стиль, що відповідає нормі, принципово важливо, по-перше, багато читати текстів, досконалих у стильовому відношенні, а, по-друге, уважно вивчати написані власні тексти, повертатися до їх прочитання неодноразово з метою очищення від стилістичних невдач.

2.3 Етапи роботи редактора над історичним виданням Деякі дослідники виступають прихильниками щоденного створення наукового тексту, роботи не за принципом «ні дня без рядка», а за принципом «ні однієї дослідницької дії без рядка» .

Однак перш ніж писати роботу, потрібно чітко відповісти собі на кілька запитань: " для чого хочеш писати?", «стосовно чого хочеш писати?», «що хочеш писати?», «для кого хочеш писати?», «як хочеш писати?» .

Запитання «для чого хочеш писати?» передбачає з’ясування мети написання тексту, деякого надзавдання його створення, усвідомлення якого сприяє виникненню позитивної мотивації. Питання «стосовно чого хочеш писати?» змушує визначитися зі змістом наукового матеріалу: або це буде опис проведеного експерименту, або результатів усього дослідження, або це буде постановка проблеми з оглядом літератури, або її вирішення і т.ін. Запитання «що хочеш писати?» вимагає з’ясування жанру тексту, оскільки кожен жанр ставить свої вимоги не тільки до форми, а і змісту тексту:

мова йде про наукову статтю, тези, дисертацію тощо. Запитання «для кого хочеш писати?» вимагає визначитися з адресатом тексту, що може бути призначений для наукового журналу або збірника статей, або, як дисертація, — для ВАК тощо.

Нарешті, запитання «як хочеш писати?» змушує замислитися з приводу часу, що буде витрачений на написання, техніки підготовки й обробки тексту і т.ін. Відповіді на ці запитання органічно пов’язані між собою і можуть допомогти сформувати задум роботи, визначити зміст і форму викладу.

Створення наукового тексту передбачає кілька етапів роботи.

Починається робота над текстом з виділення отриманого автором знання, що ще не введено в науку, не інституціоналізовано в ній. Автор проводить самостійно експертизу новизни цього знання і доходить висновку про необхідність публікації отриманих результатів.

Далі порядок роботи задається структурою наукового тексту. При цьому спочатку створюється постановочна частина тексту, яка дає опис основних параметрів дослідження і визначає місце отриманого знання в науковому співтоваристві. Потім дається опис власне дослідження і його результатів. Основна увага приділяється обґрунтуванню результатів і їх новизни. Завершують текст висновками і практичними рекомендаціями, що формулюються відповідно до отриманих результатів.

Важливим засобом організації інтелектуальної праці зі створення тексту є план — короткий запис, що:

відображає послідовність викладу думки і її узагальнення;

розкриває зміст тексту;

відновлює в пам’яті зміст джерела;

заміняє конспект і тези;

допомагає складанню записів різного роду (доповідь, повідомлення, звіт);

поліпшує зроблений запис;

прискорює пророблення джерела інформації;

організовує самоконтроль;

зосереджує увагу і стимулює заняття;

10) використовується, щоб відновити в пам’яті добре знайо мий текст [2, с. 211].

У процесі підготовки великих текстів доцільно використовувати план-проспект, у якому дається розшифровка змісту кожного пункту плану тексту.

При написанні тексту широко використовується робота з джерелами, інформаційними базами, бібліотеками, Інтернет-ресурсами. При цьому важливо визначитися з рівнем досягнень інших дослідників у вирішенні тієї проблеми, що розглядає автор створюваного тексту. Це визначає напрями і характер посилань на тих або інших авторів. Посилання можуть бути:

констатуючими той чи інший рівень розуміння даної проблеми іншими дослідниками;

такими, що підтверджують точку зору автора тексту;

критичними, що виступають найважливішою умовою предметності наукової критики.

Найбільш складне в роботі над текстом — це доведення його до остаточного варіанта. Причому сам автор найчастіше не знає, скільки ж часу займе «чищення» тексту, його літературна обробка, додавання таких якостей, що інтуїтивно можна назвати «живість» і «свіжість» викладу. У багатьох авторів на цю роботу просто не вистачає ні навичок, ні терпіння. У результаті текст виявляється неохайним, неточним, казенним тощо. За це його автор може поплатитися мікростресами при прочитанні свого твору в журналі або почути суто філологічні зауваження від опонента статті або дисертації.

Розділ 3. Редакторський аналіз мови і стилю наукового історичного видання («Кіровоградщина і кіровоградці в роки Другої світової війни»)

3.1 Загальна характеристика дослідженого видання У 2010 р. видавництво «КОД» випустило наукове видання: Кіровоградщина і кіровоградці в роки Другої світової війни: спогади, документи і матеріали. У книзі 515 сторінок з фотоілюстраціями. Тисячі досліджень присвячені подвигу радянських солдатів у роки Великої Вітчизняної війни. Але ми обмежимося лише контурним і гранично лаконічним викладом основних відомостей, що стосуються саме Кіровоградщини.

22 червня розпочалась Велика Вітчизняна війна. Першого місяця пішли на фронт тисячі чоловіків, їх робочі місця зайняли жінки і діти. Лише з 22 червня по 20 липня на підприємства і в установи області прийшло працювати 2066 жінок. Кіровоградські заводи «Червона зірка», «Профінтерн» та інші розпочали випуск озброєння, боєприпасів, ремонт військової техніки. Було продовжено робочий день,

24 червня під госпіталь було переобладнано приміщення педінституту. 25 червня облвиконком зобов’язав місцеву владу організувати охорону врожаю. У перший тиждень війни 546 жінок перейшли працювати трактористами і комбайнерами. На 15 липня було зібрано зерна вдвічі більше, ніж у 1940 році. У жнивах брали участь робітники, службовці, студенти, школярі. Зібране збіжжя. худоба, підприємства евакуювались на Схід СРСР. Створювались винищувальні батальйони, загони народного ополчення. У липні до них входило понад 70 тисяч громадян. Боротьбу проти фашистів очолили новостворені підпільні обком, 30 міськрайкомів КП (б)У, 5 партизанських загонів, 29 диверсійних груп.

У другій половині липня війська Червоної Армії вели оборонні бої на території Кіровоградщини. У ряді місць їм вдалося на певний час зупинити ворога. Особливо кровопролитними були бої 6-ої і 12-ої армій на заході області. З 2 по 7 серпня в районі Підвисокого вони, потрапивши в оточення, вели оборону проти переважаючих сил ворога, їх учасником був письменник Євген Долматовський, який згодом описав ті трагічні події у книзі «Зеленая брама». Сміливий рейд тилами противника здійснили бійці 16 мехкорпусу під командуванням комдива А. Д. Соколова, які полягли у нерівному бою на річці Синюсі. У районі села Красногірка воїни 96-ї стрілецької дивізії 18-ї армії у оточенні відбили десятки танкових атак фашистів. 4 серпня бійці 70-го Ізмаїльського погранзагону, 4-го авіаційного корпусу, 296-го винищувального полку під Кіровоградом прийняли удар переважаючих гітлерівських частин.

Особливості окупаційного режиму на Кіровоградщині:

— масові розстріли євреїв і циган, комуністів і комсомольців, працівників радянських органів;

— 29 серпня 1941 року німецька польова комендатура видала розпорядження про облік та арешт осіб, які підозрюються у саботажі;

— селяни змушені були постачати урожай, харчі німецькій армії;

— відновлено виробництво на заводі «Червона зірка» та ряді інших підприємств для потреб Німеччини;

— паралельно з фашистами діяли українські органи, які представляли націоналістичну, антирадянську частину українців. Ними було відновлено діяльність «Просвіти», видавалась преса. (маріонетки у руках окупантів).

У вересні 1943 року війська Червоної Армії підійшли до кордонів Кі ровоградщини. Фашисти, готуючись до відступу, вивозили на Захід матеріальні цінності, чорнозем, пам’ятки історії й культури. Гітлерівці силоміць відправляли до Німеччини молодь. Руйнувались найбільш важливі соціально-економічні об'єкти. 28 вересня — 3 жовтня частини З 7-ї армії, 4-ї і 5-ї гвардійських армій при підтримці 5-ї повітряної армії форсували Дніпро і розпочали визволення Онуфріївського і Новогеоргіївського районів. 18 жовтня радянські війська оволоділи вузловим пунктом оборони противника.

У боях за визволення області 400 воїнів були удостаєні звання Героя Радянського Союзу. Цим же званням були відзначені 135 наших земляків, у т.ч. Маршал Радянського Союзу П. К. Кошовий і генерал-майор авіації О. Ю. Мазуренко — двічі. Подвиг Олександра Матросова повторив Архип Маніта. Героями визволення Чехословаччини стали І.Д.Діброва і І.Г.Мельник. У італійському русі опору воювали кіровоградці С. Базенков і В. Поліщук. Звання почесного громадянина Кракова присвоєно О.Т.ІІІаповалову, який брав участь у його врятуванні від знищення фашистськими мінерами, що було показано у фільмі «Майор «Вихор». Уродженець Гайворонського району Г. В. Балицький став Героєм Радянського Союзу та кавалером польського Золотого Хреста.

3.2 Відповідність аналізованого видання видавничими стандартами Відповідальність за оснащення видання апаратом лежить на головному редакторі. Йому доводиться враховувати всі фактори, що пов’язані з підготовкою апарату, пам’ятаючи при цьому, що апарат є найважливішим елементом культури видання.

Редактор бере до уваги жанрову специфіку твору і вид видання, характер інформації, галузь науки, до якої належить видання, що склалися в книговиданні традиції, вимоги, стандарти, роль апарату в роботі з книгою, наукової комунікації й інформаційному пошуку. Такий елемент апарату, як вихідні відомості, є в будь-якому виданні.

Оформляються вихідні зведення відповідно до ДЕРЖСТАНДАРТУ 7.4−95 і традицій певного наукового видавництва.

Редакційно-видавничий процес від прийому авторського оригіналу до виходу видання у світ зайняв менше чотирьох місяців.

Це стало можливим насамперед завдяки розпочатої в 70-і роки корінної перебудови редакційно-видавничого процесу на основі його раціоналізації, впровадження сучасних технічних засобів і перерозподілу функцій між друкарнею та видавництвом. Внаслідок цього додрукарські процеси стали виконуватися у видавництві і до того ж на новому, більш високому рівні за якістю і в більш короткі терміни.

3.3 Недоліки аналізованого видання При аналізі поданого видання були виявлені:

1. помилки, пов’язані з порушенням точності і ясності:

— несумісність слів («Предмет пошуків загинув», а треба «Предмет пошуків знищений», і т. п.);

2. зайві слова:

— канцелярські штампи і стійкі конструкції необов’язкового характеру («Як … виступає …», «…дає ефект безпеки …», «…включає в себе ряд …» тощо);

— розщеплення присудка («…має своїми наслідками …», «…для успішного виконання такого роду діяльності …» і т. д.);

— слова «питання», «момент», «ряд», що вживаються без потреби («…в ряді випадків …» ;

— уточнення «на нашу думку» вживається дуже часто, хоча воно тут взагалі недоречно.

3. помилки в узгодженні членів речення («…внаслідок ушкодження воно змінилося настільки, що не може бути використаний (використано) за прямим призначенням …»). Виявлено багато помилок в синтаксисі і пунктуації. Так, багато пропозицій можна було б розбити на окремі частини. Разом з тим, не вистачає безлічі розділових знаків.

Висновки Сучасний стан мовного оформлення технічної літератури потребує вдосконалення. І основна роль у цьому належить редактору. Його завдання — забезпечити дотримання норм стандартизації викладу, досягти чіткої лінгвістичної структури технічного твору, сприяти покращенню розуміння та засвоєння матеріалу.

Таким чином, для редакторського вдосконалення якості мовного оформлення як конкретного технічного видання, так і технічної книги загалом, потрібно:

· стежити за логічністю, ясністю та точністю змісту;

· зберігаючи науковий стиль викладу та риси авторської манери письма, забезпечити належний рівень емоційного забарвлення тексту шляхом доцільного використання образних елементів, метафоризації мовлення з метою покращення читацького сприйняття;

· уникати використання термінів-дублетів, досягти однозначності й уніфікованості терміносистеми;

· вилучити іншомовні елементи, до яких існують відповідники в українській мові;

· перевіряти точність визначень понять за галузевими термінологічними словниками та державними стандартами.

Серед основних ознак науковго історичного видання є сухість і чіткість викладу. Проте на сучасному етапі становлення наукової термінології виникає питання доцільності використання чи вилучення елементів експресії в тексті, адже засоби образності часто допомагають автору емоційно й цікаво подати тему, активізувати сприйняття читачем складного матеріалу. Однак встановленої міри вживання художніх елементів у науковому історичному тексті не існує, тому редактор покликаний забезпечити стандартизацію та доступність викладу водночас.

Використання засобів образності в науково-історичному тексті принципово відрізняється від їх використання в художній літературі: у художньому творі метафора — це важливий елемент системи образів; у науковій мові вона виступає в допоміжній функції - для пояснення, популяризації. Засоби образності є «своєрідними інструкціями, не зв’язаними із загальною мовленнєвою системою; їх використовують як прикрасу; вони є чужорідними елементами і вживаються не гармонійно до стилю, а всупереч йому». Перевагою використання засобів образності в науково-історичних текстах є відображення всієї динаміки живого функціонування мови в науковій сфері спілкування, полегшення сприйняття та засвоєння матеріалу. А недоліком є спокуса автора до надмірного охудожнення технічного тексту та, як наслідок, нечіткість змісту, відхилення від принципів наукового стилю викладу.