«Книжник» на барикадах боротьби за Шевченка

Реферат з історії журналістики

" КНИГАРЬ" НА БАРИКАДАХ БОРОТЬБИ ЗА ШЕВЧЕНКА

Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства. Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці) імперія, якою був т. зв. «Советский союз», проголосивши з демагогічною метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свобо-ду слова й відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного Шевченка до єзуїтської вигад-ливості й еквілібристики, щоб, з одного боку, створювати враження офіційного шанування Коб-заря, а з другого — продовжувати практику видання спотворених «Кобзарів», до того ж у супроводі лице-мірно брехливих коментарів.

Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не стався без катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала детонатором соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої ім-перії, при чому в місцях компактного проживання інонаціональних спільнот ці вибухи відразу набули характеру національно забарвлених. Українська національна революція вже 4 березня 1917 року привела до утворення в Києві Центральної ради під керівництвом М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила національно-визвольний рух українського народу. У червні 1917 року був створений перший український уряд — Генеральний секретаріат, а 7 лис-топада того ж року першим універсалом Центральної ради була проголошена Українська Народна Республіка. Так розпочалася сувора епопея Національного Відрод-ження України, що в жорстоких битвах т.зв. «гро-мадянської війни», а насправді в боях національно свідомої української людності з військами біло-гвардійських реставраторів імперії та окупаційними ордами московського більшовицького режиму тривала аж до першої половини 1920 року.

Цілком природно, що боротьба українського народу за власну державність і незалежне існу-вання покликала до активної діяльності кращі сили націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов пер-манентного воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть постають десятки періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але пристрасно пат-ріотичних, націлених на консолідацію сил нації у боротьбі за суверенну демократичну Україну. І ве-лике й почесне місце на шпальтах цих видань надавалося мате-ріалам, що в різних аспектах ін-терпретували проб-леми Шевченкового феномену, розуміючи, що саме в його житті й творчості нація може черпати снагу для осягнення своєї великої мети.

Одним з найпомітніших видань цього періоду був критико-бібліографічний часопис «Книгарь» (Лі-топис українського письменства), який з неймо-вірними труд—нощами виходив щомісяця протягом усіх років української революції (1917;1920) у київському ви-давництві товариства «Час». У пер-шому номері цього часопису, що вийшов у вересні 1917 року, редакційна стаття надихала своїх читачів такими оптимістичними рядками: «Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і - хочемо вірити — минули назавше, коли Україна починає жити повним національним життям, — природно, і наша видавнича продукція, як най-виразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу. Щодень народжуються нові періодичні видання, постають нові спеціальні ви-давництва, громадські та урядові установи видають книжки українською мовою, з’являється сила при-ватних — авторських — видань» [1].

Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької окупації Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була, вдаючись до езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів: «Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають з колії людей розумової праці і не дають їм змоги виконувати творчу роботу. З другого боку — часове припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і сферах, що так чи інакше тор-каються видавництва — все це утворює надто нес-приятливі умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й вихід, а навіть почасти і самий зміст цього числа „Книгаря“ не цілком відповідають бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо наших шановних передплатників та по-купців узяти до уваги» [2].

Що то були за «незвичайні події», кож-ній лю-дині, бодай поверхово обізнаній в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо, адже саме напе-редодні ви-ходу у світ лютневого числа часопису, 26 січня 1918 року до Києва увірвалися — «прийшли на допомогу» учасникам антиукраїнського січневого повстання ні багато, ні мало «…рад, війська під командуванням Ю. М. Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П. Жлобою, червоно-гвардійці Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й Тур-кестанські полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін матросів-чор-но-морців, очолюваний А.В.Полу-пановим» [3], встано-вивши в Києві в січні - лютому 1918 року режим анти-українського більшовицького терору.

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам редакції й автурі часопису переходити зі звичайної мови на езопівську, а тоді знов на людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався самим собоювимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за несприятливих об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався прин—ципами. Кожною статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою демонстрував вірність націо-нальній ідеї, інтересам розвитку національної літератури й культури.

І, цілком природно, що практично в кожному числі часопису, як невмирущий символ боротьби за Україну, був присутній незабутній Шевченко, коли не статею про нього чи рецензією на чергове видання або публікацію його творів, то принаймні біб-ліо-графічною нотаткою тощо. Найбільш актив-ними популяризаторами Шевченкового генія у «Кни-гарі», сумлінними аналітиками всіх тогочасних шев-чен-кознавчих публікацій були Сергій Єфремов — виз-начний публіцист, літературознавець, критик, гро-мад-сько-політичний діяч (член Центральної ра-ди, зас-туп-ник її Голови, генеральний секретар з міжна-ціональних справ), автор понад трьох тисяч опуб-лікованих статей і рецензій у більш як двох десят-ках періодичних видань, цілої низки грун-тов-них монографій про письменників переважно ХІХ сто-ліття, капітальної «Історії українського пись-мен-ства» тощоПавло Зайцев — публіцист, літе-ра-туро-знавець і критик, громадсько-політичний діяч (член Цен-траль-ної ради), автор багатьох розвідок, пере-важно в га-лу-зі шевченкознавства та ін.

За часів свого співробітництва в «Книгарі» во-ни, природно, не знали, яка драматична (для П. Зай-цева) і навіть жахливо трагічна (для С.Єф-ремова) доля чекає на них невдовзі: П. Зайцев змушений був назавжди залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у еміграціїС.Єфремову ж дове-лось стати головним обви-ну-ваченим у сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою якої він нібито був, що призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне ув’яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно ж, такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української ре-волюції «здобула йому славу «сумління України» (І.Ко-шелівець). І тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому номері «Кни-гаря», що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була надрукована передова стаття С.Єф-ремова «Без «Кобзаря», в якій він писав: «Іс-торії «Кобзаря» — цієї великої книги битія україн-ського народу — її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла — цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця пе-ріодично то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов знаходиласьто клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила на люде й засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама була покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного генія в собі не долічувала… Кожен пароксизм реакції насам-перед позначався на «Кобзареві» й заганяв його під землю, прибираючи з-перед очей людських, немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт…» [4].

І далі: «Без «Кобзаря» … Без «Кобзаря» в ми-нулому, без «Кобзаря» й тепер… Коли минувшину переживали без «Кобзаря», то нехай хоч май-бутність стрінемо таки з «Кобзарем» [5].

Видатний український вчений і письменник А. Крим-ський свого часу пишучи про С.Єфремова, сказав: «…лев'ячу частину праці Єфремова захопив собою Шевченко». Це демонструє на своїх шпальтах і часопис «Книгарь», хоча він і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше друкувався.

Велику частину свого доеміграційного шевчен-ко-знавчого доробку віддав «Книгареві» й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова «Тарас Шевченко, життя його та діла», на брошуру-промову А. Луна-чарського «Великий народний поет. (Тарас Шев-ченко)», на книгу болгарського профе-сора І.Шиш-манова «Роль України в болгарськім відрод-женню. Вплив Шевченка на болгарських поетів перед-визвольної доби» — на «Кобзар» Т. Шевченка в ре-дакції В. Доманицького, на віденське і львівське (1914 року) виданняна книгу М. Савицької «Тарас Шевченко. Життєпис і вибір з «Кобзаря» та чимало інших ре-цензій і статей — такий його внесок у шевченкіану тільки на сторінках «Книгаря» .

Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П. Зайцева у розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову А.Луначарського. Висловивши задоволення з приводу того, що «…цю цікаву брошуру-промову талано-ви-того критика… видру-ку-вано й у нас», автор зупи-няється «на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України — дорогої як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського на „поток і розграбування“ віддала своїм клевретам» [6].

" Події останніх днів, — пише далі П. Зайцев, — показали нам, що «централістичний „космополітизм“ „революційних соціал-демократів“ з Півночі… по-казав хижацькі пазурі „революціонерів“, жорстоких — по словам Луначарського — якраз через свою гу-ман-ність… Чи ж нашому великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке знищує революція, його най-глибшому ніжністю серцю — снилося коли, щоби ідеологи „ніжної жорстокості“ послали своїх наймитів плюндрувати „нашу“ і все ж таки, як і за царських держиморд, так і за часів „інтернаціоналу“ — „не свою“ землю?!» [7].

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік витримав учений під владою ідеологів «ніжної жорстокості» і віддав перевагу емі-грації перед тими благами, що їх українському народові готували «революційні демократи» з мос-ковської півночі. При-наймні він уник жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.

Тридцять один зшиток часопису «Книгар» випустило у світ видавництво «Час». Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені високо пат-ріо-тичними публікаціями, яких у той буремний час так потребувало суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало нового життя у вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в ори-гіналі й чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі шпальт «Книгаря» .

1. Книгарь. — К., 1917. — № 1. — С. 1.

2. Книгарь. — К., 1918. — № 6. — С. 297−298.

3. Українська радянська енциклопедія. — К., 1985. — Т. 12. — С. 202.

4. Книгарь. — К., 1918. — № 6. — С. 297.

5. Там само. — С. 299.

6. Книгарь. — К., 1918. — № 7. — С. 402−403.

7. Там само. — С. 403.