Ринок похідних фінансових інструментів

Реферат на тему:

Ринок похідних фінансових інструментів

Визначення і суть строкових угод Похідні фінансові інструменти, або деривативи, — це інструменти, механізм випуску й обігу яких пов’язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладено в їх основу і називаються базовими активами. Базовими активами можуть бути цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, товарні ресурси, дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо.

Основу класу похідних фінансових інструментів становлять ф’ючерсні, форвардні, опціонні угоди та свопи. Оскільки всі вони пов’язані з виконанням певних дій протягом визначеного періоду часу або у визначений момент у майбутньому, їх ще називають строковими контрактами. Строкові контракти визначаються своїми специфікаціями — юридичними документами, в яких обумовлюється обсяг базового активу в одному контракті, термін виконання, валюта розрахунку, спосіб виконання (поставка активу чи розрахунки грошовими коштами) та інші характеристики.

Ф’ючерсні, форвардні та опціонні угоди можна розглядати як такі, що мають спільну основу. Всі вони пов’язані з купівлею-продажем певного активу у визначений момент у майбутньому за наперед обумовленою ціною. Ця ціна має назву форвардної ціни на відміну від ціни продажу активу на реальному ринку в даний момент часу, яку називають поточною ринковою ціною, ціною грошового ринку або ціною спот.

Одні зі строкових угод є обов’язковими до виконання, інші дають право виконати чи не виконати угоду. Одні орієнтовані на поставку активу, покладеного в основу угоди, інші практично ніколи не закінчуються реальною поставкою активу. Одні укладаються виключно на біржі, інші можуть бути як біржовими, так і позабіржовими. Причому біржові строкові контракти передбачають дострокове й одностороннє припинення зобов’язань через укладання угоди, протилежної за напрямом операції відповідному строковому контракту.

Основною причиною появи та розвитку ринку строкових угод було бажання виробників та покупців продукції зменшити вплив небажаних цінових змін на результати проведення майбутніх операцій з купівлі-продажу цієї продукції на ринку. Ринок строкових угод став одним із механізмів страхування від ризиків цінових змін на реальному ринку.

Використання строкових угод дає змогу учасникам ринку зменшити ступінь ризику майбутніх операцій з купівлі-продажу активів на ринку, зменшуючи водночас і можливі прибутки чи збитки від таких операцій. При цьому продавець певного виду продукції страхується за допомогою строкового контракту від можливого падіння ціни на дану продукцію в момент, коли йому потрібно буде її продати, а покупець продукції - від можливого зростання цін на момент купівлі даної продукції на ринку.

Таке страхування від можливої несприятливої зміни цін на цей актив на реальному ринку за допомогою проведення операцій на ринку строкових угод називають хеджуванням. Причому стратегії хеджування за допомогою різних строкових угод різні.

Розрізняють довге та коротке хеджування. Якщо учасник ринку придбав з метою страхування від небажаної зміни цін на ринку строковий контракт на купівлю певного активу, то вважають, що він здійснює хеджування купівлею, або довге хеджування. Якщо учасник ринку придбав контракт на продаж певного активу, то кажуть, що він здійснює хеджування продажем, або коротке хеджування. Вважають, що покупці мають підвищувальні тенденції, а продавці понижувальні. Тих, хто грає на підвищення цін, називають «биками», а тих, хто на пониження, — «ведмедями» .

Коротке хеджування використовують власники активу для страхування від можливого падіння цін на цей актив, якщо такий актив потрібно через деякий час продати на ринку. Довге хеджування використовують майбутні покупці для страхування від небажаного зростання цін на той актив, який буде згодом придбаний ними на ринку.

Під небажаними ціновими змінами на ринку можна розуміти зміни цін на широке коло фінансових, матеріальних активів, а також зміни різноманітних інструментів та індикаторів фінансового ринку. Це можуть бути зміни цін на продукцію, акції, зміни процентних ставок, валютних курсів тощо. Тому можна стверджувати, що ринок строкових угод є ефективним механізмом страхування від цінового, процентного, валютного та інших фінансових ризиків.

На строковому ринку операції провадяться в основному реальними власниками активів і фінансовими посередниками. Власники активів займаються хеджуванням, тобто укладають строкові угоди з метою страхування від можливих цінових змін на реальному ринку. Фінансові посередники рідко бувають зацікавлені в реальному володінні товарами чи фінансовими активами, що покладені в основу строкових контрактів, їх метою є отримання спекулятивного прибутку від різниці в цінах купівлі-продажу строкових контрактів. Тому часто одних учасників строкового ринку називають хеджерами, а інших спекулянтами.

У цілому ринок строкових угод не тільки слугує ефективним механізмом страхування цінових ризиків, а й є високодохідним об'єктом інвестування вільних фінансових ресурсів.

Великого розвитку ринок строкових угод набув на міжнародному та розвинених національних фінансових ринках. Причому ринки строкових угод більшою мірою розвинулись на ринках з більш мінливими цінами та процентними ставками. Збільшення мінливості процентних ставок не треба ототожнювати з інфляційними процесами або дефляцією. При досить рухливих процентних ставках у різних учасників ринку існують різні прогнози щодо майбутнього розвитку подій, що дає їм змогу укладати велику кількість угод протилежного характеру. Розвиток інфляційних процесів породжує однакові очікування і прогнози у різних учасників ринку, що не сприяє укладанню строкових угод.

Історія виникнення та розвитку ринку строкових угод

Прообразами перших строкових угод були угоди з купівлі-продажу акцій перших акціонерних товариств Англії. Акції цих компаній користувались таким великим попитом, що нерідко продавались з поставкою в майбутньому.

Строкові угоди в сучасному розумінні цього слова виникли на початку XVIII ст. Торгівля першими строковими контрактами розпочалася в прикордонних районах Середнього Заходу СІЛА. Це були форвардні контракти на поставку зерна та кукурудзи. Виробники сільгосппродукції, продаючи форвардні контракти на поставку певного виду продукції, одержували додаткові прибутки у разі отримання високого врожаю, падіння цін на ринку та продажу за більш високими цінами, зафіксованими у форвардних контрактах. У разі невисокого врожаю та зростання цін на ринку виробники продукції зазнавали збитків, продаючи за невисокими цінами, зафіксованими у контрактах. Проте в будь-якому разі вони, продаючи свою продукцію за форвардними контрактами, гарантували собі надходження певних сум грошових коштів та реалізацію виробленої продукції.

З подальшим розвитком зернової торгівлі в 1848 р. у Чикаго була створена перша біржа з торгівлі строковими контрактами на сільськогосподарську продукцію, яка отримала назву «Чиказька торгова палата» («Chicago Board of Trade»). В 1865 p. на Чиказькій «Борд оф трейд» з’явився новий різновид строкових контрактів — ф’ючерсні контракти. Ф’ючерсні контракти на відміну від форвардних були стандартизованими щодо якості, кількості, часу та місця поставки контракту. Не обумовлювалася лише ціна, яка визначалася через аукціон на біржі. Для покупців та продавців ф’ючерсних контрактів, для учасників біржових торгів це означало, що на певний вид продукції можна було придбати контракт тільки на визначений обсяг цієї продукції, на визначені терміни поставки. Недоліком стандартизації було те, що можна було купити чи продати контракт лише з наперед визначеними параметрами, що не завжди відповідало цілям покупця чи продавця. Однак цей недолік згодом став дуже незначним порівняно з тими перевагами, які дали стандартизація і розробка оригінального механізму проведення торгів ф’ючерсними контрактами. Внаслідок цього ф’ючерсні контракти, маючи таке саме формальне визначення, що й форвардні контракти, перетворились на суттєво інший механізм страхування від цінових ризиків.

У власників ф’ючерсних контрактів з’явилась можливість закривати свої зобов’язання за контрактом, не виконуючи реальної поставки активу. Наприклад, маючи контракт на поставку певної продукції, його власник, придбавши протилежний контракт на купівлю цієї самої продукції, міг закрити свої зобов’язання щодо поставки. Крім того, була запроваджена система маржі, яка забезпечила виконання зобов’язань учасниками торгівлі. Ця система полягала в депонуванні коштів учасниками біржового ринку на біржі чи у представника біржі для гарантованого виконання контракту.

В 70-х роках з введенням плаваючого валютного курсу стали більш мінливими ринкові процентні ставки, що в результаті привело до збільшення мінливості цін різноманітних фінансових інструментів.

Це спричинило появу і стрімкий розвиток ринку фінансових ф’ючерсів. Ф’ючерсні контракти дали змогу фінансовим інститутам та іншим учасникам фінансового ринку ефективно управляти ціновим ризиком. Першими фінансовими ф’ючерсами стали ф’ючерсні контракти на іпотечні цінні папери та на іноземну валюту.

У 1982 р. з’явився новий вид контрактів — опціони на ф’ючерси. Це були опціони на ф’ючерси казначейських облігацій. У цьому році також були укладені перші свопи — угоди, які суттєво відрізнялись від інших деривативів і які згодом зайняли провідне місце на ринку строкових угод. В основі свопів — зміна грошового потоку з одними характеристиками на грошовий потік з іншими характеристиками. Одним із перших офіційно згаданих свопів був своп, пов’язаний з випуском у 1982 р. Дойче банком 7-річних єврооблігацій на загальну суму 300млндол. США. У 1991 р. угоди своп були укладені на суму 4500 млрд дол. США, що становило половину вартості емітованих у світі акцій та третину вартості непогашених облігацій. На сьогодні ринок свопів перевершив за своїми обсягами ринки всіх інших похідних інструментів, разом взяті.

Визначення термінів

При визначенні дохідності строкових контрактів часто використовують такі терміни, як «доходи — витрати», «прибутки — збитки», «виграші - втрати», не роблячи розмежування між цими поняттями. Для того щоб уникнути неоднозначності у використанні цих понять, розглянемо їх суть та сферу застосування.

Дохід, валовий дохід, виручка від реалізації пов’язані з безпосереднім надходженням коштів або з утворенням дебіторської заборгованості за реалізовану продукцію, товари чи послуги. Витрати — відтік грошових коштів або утворення кредиторської заборгованості - пов’язані з виробництвом реалізованої продукції чи послуг. Доходи лише в сукупності з витратами можуть мати вплив на величину власного капіталу господарюючого суб'єкта.

Прибуток — додатна різниця між доходами, отриманими за реалізовану продукцію, та витратами на її виробництво. Збитки — від'ємна різниця між доходами та витратами. Прибуток (збиток) від проведення певної фінансово-господарської операції - різниця між доходами, отриманими в результаті цієї операції, та витратами по її проведенню. Прибуток, якщо він капіталізується, а не розподіляється серед акціонерів, збільшує фінансові ресурси суб'єкта підприємницької діяльності, його власний та акціонерний капітал.

Вигода (виграш) — додатна різниця між доходами та витратами з цієї операції з урахуванням уникнення від можливих фінансових втрат. Втрати — від'ємна різниця між доходами та витратами з цієї операції з урахуванням упущеної фінансової вигоди. Вигоди, втрати — це не суто економічні терміни. Вони не мають безпосереднього відношення до величини отриманого прибутку, проте використовуються при аналізі дохідності строкових угод, у теорії ризику тощо.

Категорія прибутку застосовується до тих фінансових операцій, які мають закінчений характер. Як правило, це операції, що мають таку структуру (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Схема здійснення операцій з фінансовими активами Прибуток від проведення операції обчислюють за формулою П=ЦП — Цк +Д — В де ЦП — ціна продажу чи погашення фінансового активуЦК — ціна купівлі активуД — дохід від володіння фінансовим активомВ — витрати, пов’язані з купівлею та продажем активу.

Категорія вигоди чи виграшу може застосовуватись до широкого кола операцій. Наприклад, поточна ціна фінансового активу X на ринку Цр — 120 гр. од. Інвестор купує фінансовий актив не безпосередньо на ринку, а скориставшись опціоном на купівлю активу X за страйковою ціною 100 гр. од. Для того щоб придбати цей опціон, інвестор сплатив премію в розмірі 5 гр. од. Виграш від проведення операції дорівнює різниці між ринковою ціною активу і ціною, за якою актив був придбаний інвестором, за вирахуванням витрат на купівлю опціону, тобто: 120 — 100 -5 = 15 гр. од. Про прибуток не можна сказати нічого визначеного, оскільки відбувся лише процес інвестування коштів у фінансовий актив. Вигоду інвестор отримав, оскільки уникнув зайвих витрат. На придбання активу X він витратив не 120 гр. од., а 100 + 5 = 105 гр. од.

Рекомендована література

1. Буренин А. Н. Рынки производных финансовых инструментов. — М., 1996.

2. Fabozzi J., Modigliani E. Capital markets: institutions and instruments. — Prentice Hall Inc., 1996.

3. Livingston M. Money and capital markets. — Prentice Hall Inc., 1990.