Форми і методи регулювання економіки державою

Форми і методи регулювання економіки державою..

ПЛАН.

• 1. Бюджетно-податкова політика держави 3
• 2. Грошово-кредитна політика 11
• 3. Соціальна політика держави 13
• 4. Державне регулювання аграрної сфери економіки 15
• 5. Антикризова політика держави 20
• Список використаної літератури 23

1. Бюджетно-податкова політика держави.

Податкова політика — політика держави у сфері оподаткування, що передбачає маніпулювання податками для досягнення певних цілей — збільшення обсягу виробництва та зайнятості або зниження рівня інфляції. Податкова політика передбачає:

· встановлення і зміну податкової системи (визначення видів податків, а також ролі кожного з них у формували! доходів державного бюджету);

· визначення податкових ставок, їх диференціацію;

· надання податкових пільг;

· визначення механізму обчислення і зарахування податків до бюджету.

За допомогою певної податкової політики можна регулювати такі соціально-економічні процеси, як обсяг виробництва, зайнятість, інвестиції, розвиток науки і техніки структурні зміни, ціни, зовнішньоекономічні зв’язки, рівень життя населення, рівень споживання певних товарів тощо.

Впливати на економічні процеси можна, визначаючи структуру податкової системи країни. Наприклад, податок з обороту, який широко застосовувався до впровадження, податку на додану вартість, зумовлював посилення концентрації виробництва, порушення принципів конкуренції, що й обумовило його заміну на ПДВ, адже обсяг податку ;= обороту залежав від кількості фаз, які проходив товар у процесі свого руху, — чим більше фаз, тим вищий податок. Якщо ж підприємець зміг об'єднати різні фази межах однієї фірми, його податок з обороту суттєво зменшувався, оскільки він не вилу мався з обороту між підприємствами однієї фірми.

Іншим прикладом впливу структури податкової системи на економічні процес;: може бути перехід від оподаткування валового доходу до оподаткування прибупг. підприємства. Такий перехід, з одного боку, може зменшити податкову базу, отже, податковий прес на підприємства і стимулювати їх до розвитку виробництва. З іншого боку в умовах переважання колективної форми власності та скасування державного нормування заробітної плати стимулює підприємства до збільшення фонду заробітної плат за рахунок прибутку і, отже, призводить до зменшення надходжень до державного бюджету від податку на прибуток і зменшення коштів для фінансування капіталовкладень.

Ринкова трансформація української економіки зумовила необхідність переходу від переважно неподаткових до податкових методів акумуляції доходів у державному бюджеті, становлення самостійної податкової системи. Тепер ця система в основному сформована. До неї входять основні види загальнодержавних податків, які існують у розвинутих країнах світу, з рівнем ставок, що не перевищують середньоєвропейського. Разом із тим, податкова система України має ряд особливостей:

1. досить високий загальний рівень оподаткування, що визначається частиною доходів бюджету ВВП. При цьому офіційна статистика не дає повного уявлення про податковий тягар, оскільки при його визначенні не враховується сума нарахованих, але не сплачених податків (заборгованість платників перед бюджетом), яка сягнула в Україні значних розмірів:

2. нерівномірний розподіл податкового тягаря між окремими платниками внаслідок «тінізації» економіки і недостатньо обґрунтованого пільгового режиму оподаткування окремих економічних суб'єктів;

3. внесення постійних змін у систему оподаткування, що зумовлюють надзвичайно високий рівень її нестабільності.

Швидко змінюються не тільки ставки (особливо граничні ставки особистого прибуткового податку), а й види податків, структура податкової системи і загальний рівень оподаткування. Тільки за два роки (1992 — 1994) він збільшився на 16,3 відсоткового пункта. Між тим частка доходів бюджетів у ВВП за ЗО років у США зросла лише на 3,4 відсткового пункта, у ФРН — на 8, у Франції — на 10,6, у Великобританії — на 7,5 відсоткового пункта. Податкова система, яка перебуває в стадії становлення, повинна мати вищий рівень змінності, ніж зрілі податкові системи, які вже сформувалися. Те, що ми маємо, виходить за рамки нормального процесу становлення;

4. формування податкової системи України на основі впровадження досвіду оподаткування, накопиченого в розвинутих країнах світу. Хоча не процес неминучий і природний, некритичне запозичення зрілих форм оподаткування, адекватних іншим соціально-економічним І політичним умовам, веде до зниження ефективності оподаткування;

5. структура оподаткування, яка відрізняється від розвинутих країн і для якої характерні висока питома вага непрямих податків, низька питома вага особистого прибуткового податку і дуже високі нарахування на фонд заробітної плати;

6. незначна роль місцевих податків і зборів у формуванні доходів територіальних общин, нестабільність і недостатність їхньої дохідної бази взагалі;

7. використання податків перш за все як інструментів проведення фіскальної податкової політики, неувага до регулюючої функції податків.

Податкова система України перебуває в стані перманентного вдосконалення. Пер спективи її розвитку на цьому етапі пов’язуються перш за все з розробкою І введення: Податкового кодексу України, покликаного звести воєдино й узгодити всі податкові закони, стати основним законодавчим актом, який регулює проблеми оподаткування.

Впливати на економічні процеси можна не лише за допомогою регулювання податкових ставок, пільг тощо, а й за допомогою зміни сукупної величини витрат державного бюджету та їхньої структури.

Згідно з теорією Дж.М. Кейнса зростання державних витрат зумовлює зростання сукупного попиту, який стимулює розвиток національного виробництва в умовах, коли економіка країни переживає кризові явища. Посилення ж інфляційних процесів потребує скорочення державних витрат і відповідно сукупного попиту.

Державне регулювання темпів і структури економічного зростання здійснюється за допомогою втрат бюджету на розвиток економіки. Хоча в країнах із ринковою економікою основним джерелом розширення і розпитку галузей та підприємств є фінансові ресурси підприємницьких структур, важливого значення набуває і державна підтримка їх. Остання надається переважно у формі субсидій.

З позицій економічної теорії субсидії вважаються виправданими у тому випадку, коли без державного втручання неможливо забезпечити оптимальний розподіл ресурсів. Економічно обґрунтованими є субсидії, які приводять до усунення провалів ринку, тобто використовуються для фінансування суспільних благ та інтерналізації зовнішніх ефектів. У ряді випадків субсидії можуть надаватися для проведення економічної політики, передусім для підтримки підприємств тих галузей, що розвиваються, як тимчасовий засіб захисту від конкуренції з боку інших країн,.

Найбільш ефективними вважаються державні вкладення в наукові дослідження, вдосконалення інфраструктури, підтримку перспективних галузей. Так, завдяки безпрецедентним федеральним витратам на фундаментальні дослідження й інвестиції США посіли лідируюче становище в таких галузях, як авіаційна промисловість і космос, напівпровідники, медичне обладнання і комп’ютери. Значні держанні кошти фінансувалися в капіталомісткі галузі й у повоєнній Японії, що забезпечило їхній успішний розвиток, а також у найперспективніші сфери у виробництві споживчих товарів у Кореї, які мали потенціал для досягнення найвищої в світі якості.

Неефективним вважається державне субсидування «хворих» галузей, яке рідко дає позитивні результати, але до якого вдасться більша частина урядів. Важливим напрямом державних витрат є субсидії сільськогосподарським товаровиробникам.

В Україні в умовах збереження значної ролі державної власності частка державних витрат на народне господарство не може не бути істотною, тим більше, якщо врахувати необхідність здійснення його глибокої структурної перебудови. Державні ресурси спрямовуються перш за все на розвиток таких галузей, які впливають на функціонування всього народногосподарського організму, — в паливно-енергетичний та агропромисловий комплекс, тоді як фінансуванню розвитку інфраструктури не приділяється належної уваги. Негативним є також те, що значна частина державних коштів спрямовується на оздоровлення фінансового становища, попередження банкрутства, поновлення платоспроможності підприємств, що не дає необхідного економічного ефекту. Між тим частка державних капіталовкладень із року в рік скорочується.

Важливою рисою бюджетної політики в Україні є використання поряд з прямим бюджетним фінансуванням прихованих форм державної підтримки підприємств. Серед таких форм — списання та реструктуризація податкової заборгованості, надання відстрочок зі сплати податків та інших обов’язкових платежів, можливість використання негрошових форм розрахунків, можливість користування державними землями і будівлями без сплати орендної плати, обов’язкова закупівля державними структурами продукції підприємства, надання кредитів під державні гарантії'. Поширення прихованих форм державної підтримки підприємств надає їй непрозорого характеру, призводить здебільшого до неефективного використання державних коштів, їх неефективне використання, у свою чергу, посилює невдоволення платників рівнем податкового тягаря в країні та їх протидію фіскальній політиці держави, що проявляється в ухиленні від сплати податків.

Забезпечення довготривалого зростання потребує коригування бюджетної політики п Україні в напрямі відмови від державної підтримки неефективних підприємств і пріоритетного фінансування найпсрснективніших інвестиційних проектів, ефективних за ринковими критеріями,.

Перше місце в бюджетних витратах розвинених країн посідають витрати на соціальні цілі: соціальну допомогу, освіту, охорону здоров’я тощо. Маніпулюючи цими витратами, держава регулює насамперед соціальні процеси, зокрема пом’якшує диференціацію доходів різних соціальних груп, надає допомог)' малозабезпеченим верствам населення. Опосередковано ці витрати впливають також на економічні процеси. Так. обсяг державних витрат на розвиток освіти, охорони здоров’я пизначає рівень забезпечення національної економіки кваліфікованою робочою силою, а допомога малозабезпеченим сприяє зростанню витрат на споживання, а отже, і сукупного попиту. Треба визнати, що державне фінансування системи освіти в низці країн стало запорукою досягнення ними високих конкурентних переваг (Німеччина, Швейцарія, Швеція).

В Україні, незважаючи на значну частку соціальних витрат у видатковій частині бюджету, фінансування їх здійснюється на недостатньому рівні через обмеженість бюджетних коштів узагалі, їх не зовсім ефективне використання і збільшення кількості зубожілих внаслідок зниження рівня життя.

Витрати на оборону, а також на утримання різних гілок державної влади, тобто адміністративно-управлінські витрати, впливають на попит на товари і послуги широкого вжитку. Водночас зростання цих витрат відволікає ресурси від державної підтримки підприємств та галузей, що виробляють предмети споживання і засоби виробництва. Це може призвести до того, що на збільшення попиту на предмети споживання та послуги економіка не зможе відреагувати адекватним зростанням пропозиції. Виникає дефіцит, викривлюється структура виробництва.

Однією зі статей державних витрат є витрати на підтримку зовнішньої торгівлікредитування експорту, страхування експортних кредитів та капіталу, що вивозиться. Ці витрати спрямовані на стимулювання експорту і в довгостроковому плані — на поліпшення платіжного балансу, зміцнення національної валюти.

Особливою статтею витрат державного бюджету є витрати на здійснення платежів за державним боргом. Якщо платежі за внутрішнім боргом підвищують сукупний попит у країні, отже, позитивно впливають на її економіку, то платежі за зовнішнім боргомце кошти, які вивозяться з країни.

Про масштаби державного боргу та коштів, що спрямовуються на його обслуговування в розвинених країнах, можна зробити висновок за такими даними. 1995 р. сумарний борг відносно ВВП становив: у США — 69 відсотків, Німеччині — 56, Франції — 51,9, Японії — 87, Італії — 126,7 відсотка. На сплату відсотків з державного боргу в США було виділено 232 175 млн дол. Це четверта за обсягом стаття видатків у федеральному бюджеті США. В Україні станом на 1 січня 2000 р. державний зовнішній борг становив 51 відсоток до ВВП. За цим показником Україна вже перевищила критичний рівень, яким прийнято вважати 40 відсотків до ВВП. Внутрішній борг, що офіційно відображається в статистиці державного боргу, становив 11,8 відсотка до ВВП, а заборгованість держави, яка не включається до складу державного боргу, — 109,7 відсотка до ВВП.

Державний борг — явище, похідне від дефіциту державного бюджету. Метою бюджетної політики є забезпечення балансу між доходами та витратами державного бюджету. Однак таке балансування здійснюється не щороку. В окремі роки, під час спаду виробництва, з метою його стимулювання витрати з державного бюджету можуть перевищити надходження до нього, виникає дефіцит. Проте під час економічного піднесення бюджет має бути збалансований, оскільки його дефіцит стимулює інфляцію та прискорює входження економіки у фазу кризи.

Отже, дефіцит державного бюджету не можна охарактеризувати як однозначно несприятливе для економіки явище. Він може відігравати і стимулюючу роль. Питання лише в тому, наскільки значним є дефіцит державного бюджету і на які цілі витрачаються державні кошти.

Фінансується бюджетний дефіцит або за рахунок емісії, або за рахунок державних позик (внутрішніх і зовнішніх). Емісійне фінансування дефіциту державного бюджету, як вважав Дж. М. Кейнс, справляє більший стимулюючий вплив на економіку. Однак це відбувається тільки в тому випадку, коли емісія не породжує неконтрольованої Інфляції, здатної підірвати стимули для довгострокових інвестицій.

Державні позики менш небезпечні в цьому плані, але й вони справляють певний негативний вплив на економіку країни, адже державні позики, по-перше, поглинаючи тимчасово вільні кошти, звужують можливості отримання кредитів приватними фірмами. По-друге, інколи уряд вдається до примусового розміщення державних цінних паперів і порушує цим ринкову мотивацію діяльності приватних фінансових інститутів. По-третє, державні позики породжують державний борг, який важким тягарем лягає на майбутні покоління.

Особливо негативний вплив на економіку країни справляє, як уже зазначалося, зовнішній борг, який може накопичуватися і перетворити країну на безнадійного боржника. Для того щоб цього не сталося, запроваджуються певні заходи:

1. Традиційний шлях — сплата боргів за рахунок золотовалютних резервів. Проте в багатьох країнах-боржниках ці резерви вичерпані або обмежені, тому цей шлях є для них непридатним.

2. Консолідація зовнішнього боргу, тобто перетворення короткота середньострокової заборгованості на довгострокову. Цей шлях можливий лише за згодою кредиторів.

3. Зменшення зовнішнього боргу через конверсію — перетворення його на довгострокові іноземні інвестиції. В рахунок боргу іноземним кредиторам пропонують придбати в країні, що е боржником, нерухоме майно, а також участь у капіталі.

4. Звернення країни-боржника, що потрапила в скрутне становище, до міжнародних банків. Ці банки можуть надати пільгові кредити для подолання платіжної кризи, але обумовлюють їх жорсткими вимогами щодо емісійної, кредитної, бюджетної політики.

2. Грошово-кредитна політика.

Сукупність заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на стан кредиту і грошового обігу з метою регулювання господарської кон’юнктури, дістала назву грошово-кредитної політики.

Вихідним пунктом розробки і впровадження грошово-кредитної політики є те, що, регулюючи за допомогою певних засобів кількість грошей в обігу, можна впливати на обсяг національного виробництва, тобто на обсяг ВНП. Механізм цього впливу з погляду кейнсіанців та монетаристів є різним. Кейнсіанці вважають, що зміна грошової пропозиції обумовлює зміну норми позикового відсотка, остання впливає на граничну ефективність капіталовкладень, а отже, на обсяг інвестицій. Зміна інвестиційних витрат призводить до зміни сукупного попиту, а останній впливає на обсяг національного виробництва.

Монетаристи вбачають між грошовою масою і динамікою національного виробництва найтісніший зв’язок:

MV = PQ.

де М — пропозиція грошей; V — швидкість їх обігу; Р — середня ціна реалізації національної продукції; Q — кількість товарів і послуг.

Основним чинником, що впливає на обсяг реалізованого продукту (РQ), є кількість грошей, тому що швидкість їх обігу відносно стабільна. Відповідно до теорії монетаристів пропозиція грошей впливає на всі складові сукупного попиту, а не лише на інвестиційні витрати. Для того щоб підтримати макроекономічну рівновагу, запобігти інфляції, регулювання грошової пропозиції має забезпечити таке зростання сукупного попиту, яке відповідає темпам зростання ВНП. Оскільки середні темпи економічного зростання в розвинених країнах становлять оптимально 3 — 4 відсотки на рік, такими самими темпами має зростати і щорічна грошова емісія.

Проте з позицій монетаристів зміна грошової маси впливає на економічні процеси з деяким запізненням. Через це короткострокова грошова політика є неефективною, її слід замінити довгостроковою політикою, розрахованою на тривалий, постійний вплив на економіку.

В практичній діяльності грошово-кредитна політика може бути спрямована або на стимулювання грошової емісії та кредиту (кредитна експансія), або на стримування і обмеження їх (кредитна рестрикція). В умовах падіння виробництва та зайнятості провадиться політика кредитної експансії, спрямована на пожвавлення економічної кон’юнктури. В умовах економічного піднесення з метою запобігання надвиробництву застосовують політику кредитної рестрикції.

грошово-кредитна політика здійснюється у кількох напрямах:

1. Регулювання ліквідності фінансово-кредитних інституцій, тобто їхньої здатності своєчасно виконувати зобов’язання перед вкладниками. Метою цього регулювання е забезпечення захисту вкладників від фінансових втрат і запобігання руйнівним для економіки наслідкам банкрутства банків.

2. Управління державним боргом впливає на розподіл позикового капіталу між приватним і державним секторами економіки. Найактивніше цей напрям грошово-кредитного регулювання застосовується її умовах хронічного бюджетного дефіциту і зростання державної заборгованості. Використовують різні методи управління державним боргом: купівля-продаж державних зобов’язань, зміна їхньої ціни та умов продажу, підвищення привабливості для приватних інвесторів. Так, здійснюючи управління державним боргом, центральний банк бере активну участь в організації розміщення державних позик, провадить операції з продажу облігацій, виконує функцію достатки державних цінних паперів на місця тощо. Крім того, він здійснює на ринку купівлю і продаж таких державних цінних паперів, як векселі державної скарбниці, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати. Купівля-продаж центральним банком таких паперів є важливим засобом впливу на грошовий ринок, а отже, на економічну кон’юнктуру в цілому. Зміна портфеля векселів державної скарбниці в центральному банку — це один з показників відповідної кредитної політики, яку здійснює банк (кредитної експансії при збільшенні портфеля чи кредитної рестрикції при його зменшенні).

3. Регулювання обсягів кредитних операцій та грошової емісії, метою якого е вплив на економічну кон’юнктуру.

Усі ці напрями грошово-кредитної політики взаємопов'язані. Так, регулювання банківської ліквідності справляє вплив на структуру банківських позик і депозитів, обсяг грошової маси, ринкову норму позикового відсотка. Управління державним боргом впливає на банківську ліквідність, норму позикового відсотка. Розміщення державних боргових зобов’язань в межах банківської системи зумовлює зростання грошової емісії, за її межами — скорочення емісії.

3. Соціальна політика держави.

Соціальна політика — це заходи держави, спрямовані на пом’якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом’якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.

Тому важливим завданням соціальної політики є адресна (тобто призначена для конкретних груп населення) соціальна підтримка зі сторони держави, в першу чергу найменш захищених верств. Для того, щоб допомогти цим людям, гарантувати їм необхідні засоби, існує соціальна галузь економіки, яка називається соціальним забезпеченням. На організації соціального забезпечення держава покладає турботу про ті категорії населення, які в законодавчому порядку мають право на довготривалу або постійну допомогу у зв’язку з віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.

Найбільш поширений вид соціального забезпечення — пенсійне забезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, яка залежить від стажу роботи і рівня заробітної плати, яку отримувала людина до виходу на пенсію. Окрім трудових пенсій за віком, за вислугу років, виплачуються пенсії по інвалідності. Пенсії по інвалідності не залежать від віку і обумовлені тільки станом здоров’я, неможливістю або обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність. Пенсії виплачуються з пенсійного фонду, створеного за рахунок страхових внесків підприємств та громадян.

Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :

· надання грошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;

· надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);

· обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.

Поширеним видом грошової допомоги студентській молоді є виплата стипендій.

Особливий вид соціальної допомоги — медична допомога. В період переходу України до економіки ринкового типу неминуче часткове використання грошових засобів населення і підприємств на потреби охорони здоров’я в формі платної і страхової медицини. Фонд медичного страхування утворюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичне страхування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання.

Держава надає також значну допомогу безробітним. Перш за все вона проявляється у вигляді виплати офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їх працевлаштуванню та організації додаткових робочих місць.

В умовах переходу до ринкової економіки відбувається різке збільшення диференціації доходів населення і гостро проявляється проблема соціального захисту населення від зростання цін. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково здійснюється індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру зростання роздрібних цін.

Індексація доходів населення застосовується в різних країнах, хоч, наприклад, у Франції і Німеччині відмовились від індексації доходів населення, вважаючи, що її негативні наслідки для економіки переважають позитивні. Проте в умовах значного зростання роздрібних цін протягом останніх років індексація доходів населення неминуча і виправдана. Але певна нерівність все ж повинна зберігатися, зрівняльний розподіл суперечить ринковим принципам.

4. Державне регулювання аграрної сфери економіки.

Аграрний сектор у всьому світі - важливий сектор економіки, де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво з часом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та економічних середовищ, у межах яких функціонує сільське господарство. Такі дії держави називаються її аграрною політикою. Політика характеризується цілеспрямованими, послідовними діями, на відміну від випадкових і непостійних видів діяльності, які притаманні приватній фірмі або індивідууму. Політика включає планування, що базується на певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат і прибутків, пов’язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи політики — цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих цілей, виконавчі органи, такі, як агенти чи агенції, що активізують та контролюють згадані засоби, а також обмежувальні фактори, які існують при виконанні заданого плану чи програми.

Економічна політика — це послідовні державні заходи у процесі регулювання й досягнення національних інтересів. Вона є продуктом як економістів, так і політиків. Економічна політика впроваджується законодавчими державними програмами, що приймаються представниками політичної еліти, які діють в інтересах громадян країни і які були обрані ними шляхом голосування. Державна політика, на відміну від приватних дій індивідууму, сім'ї чи організації, включає окремих осіб як громадян країни; групи та організації з політичними цілями, а також державні структури на районному, національному і міжнародному рівнях. Діяльність держави впливає на всіх без винятку. Вивчення державної політики охоплює не тільки всі дисципліни щодо порядку прийняття політичних рішень, але й включає політичні системи, на яких базуються дії урядів.

Розрізняють певні стадії, послідовності прийняття політичних рішень у демократичному суспільстві. Процес починається з того, що відчувається необхідність змін у поточному стані державного регулювання. Другий етап охоплює формування публічного усвідомлення та інформованості суспільства, що певний стан речей може і повинен бути змінений. Третій, коли потрібне громадянське схвалення запропонованого виду політики чи політик поряд із супутніми державними діями для адаптації й впровадження змін. Четвертий — це оцінка та аналіз, або огляд, який може бути на будь-якій стадії прийняття політичного рішення, чи як додатковий етап переогляду політики. У процесі прийняття політичного рішення застосовують концепцію інкременталізму, в якій кожне нове рішення додають до попереднього. Політику будують крок за кроком, або рішення за рішенням. Правильні рішення в минулому, так само, як і помилки, є фундацією поточних чи майбутніх дій держави, іншими словами, її політики.

Аграрна політика — важлива й невід'ємна складова державної політики — може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників та фірм для визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння аграрної політики потребує знання не лише політичного процесу прийняття і затвердження нових законів, але й економічної суті та їх результатів як для виробників, так і споживачів сільськогосподарської продукції.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій — одне з головних урядових завдань, які не можуть бути розв’язанні тільки за рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельна реформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може поліпшити функціонування аграрного сектора наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типи аграрних політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої системи. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток аграрної науки та екстеншен, що фінансуються державними структурами; різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів і водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний баланс експорту та імпорту разом з освоєнням ринків для збуту надлишків виробленої продукції та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик спрямовані на поліпшення навколишнього природного середовища або сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.

Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних ринків. Аграрна політика має відношення до двох широких вимірів ринків — ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрний виробник забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринку сільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки й подальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжних споживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання землі та інших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрного виробництва. Політика на товарному ринку включає широкий спектр законів і державних регулятивних дій, які застосовуються на зазначених ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди у міжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для споживачів і питання, які пов’язані з врегулюванням таких процесів.

Державне втручання у функціонування ринків аграрної продукції не завжди на користь сільськогосподарських виробників. Деякі країни намагаються утримувати низькі ціни на продукти, щоб задовольнити вимоги жителів міст або підтримати промисловий сектор. Проте у більшості розвинутих країн, зокрема в ЄС та США, державна політика спрямована на підтримку аграрного виробництва. Ця тенденція все ще зберігається, хоча базові умови, за якими розроблялися основні положення аграрної політики у згаданих країнах, суттєво змінилися.

Основні напрями державного регулювання аграрної сфери економіки України найближчу перспективу повинні бути наступні:

· здійснення заходів щодо формування мінімального продовольчого фонду з необхідним матеріально-технічним забезпеченням;

· усунення диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та інших видів диспаритету;

· пряме державне фінансування окремих підрозділів аграрного сектора з загальнодержавного та місцевих бюджетів: ліній електропередач, магістральних водоі газопроводів, каналізацій, телефонних станцій, ветеринарних і карантинних служб;

· природоохоронні заходи, заходи з охорони здоров’я; освітні і дошкільні заклади; підготовка спеціалістів;

· вдосконалення системи кредитування, встановлення пільгових ставок для підтримання нових підприємницьких форм;

· спрощення і уніфікація системи оподаткування;

· вдосконалення інвестиційної політики: особливої уваги потребує ІІІ сфера АПК, де втрачається найбільша частина кінцевого продукту;

· послідовна реалізація принципу аграрного протекціонізму по відношенню до вітчизняних товаровиробників, поступове скорочення імпорту продуктів харчування;

· запровадження економічного планування на всіх рівнях господарської діяльності на противагу «зацентралізованій» плановій економіці чи стихійному ринку.

5. Антикризова політика держави.

Розглянемо антикризову політику держави в аспекті боротьби з інфляцією. Так, антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик.

Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики — політика доходів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці або до того й іншого водночас. Широко цей метод використовувався в Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже заморожування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підприємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулюючої підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змогли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протягом 90-х років переважно методами дефляційної політики.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений розвинутими країнами протягом 60−90-х років з урахуванням кейнсіанських і монетаристських рекомендацій, має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетворитися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш надійною виявилася чітко виражена антиінфляційна політика.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які сподівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економіки стабільними грошима.

Список використаної літератури.

1. Климко Г. Н., Нестеренко В. П. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Вища школаЗнання, 1997, 743 с.

2. Корнійчук Л.Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М. Історія економічних учень. Київ: КНЕУ, 1999, 564 с.

3. Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С. К. Основи економічної теорії. Київ: Атіка, 2001, 344 с.

4. Мазурок П. П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях. Київ: Знання, 2004, 477 с.

5. Малуй О. О., Гриценко О. А., Гриценко Л. В., Дарнопих Г. Ю. Основи економічної теорії. Київ: Юрінком Інтер, 2003, 480 с.

6. Наливайко А. П. Теорія стратегії підприємства. Сучасний стан та напрямки розвитку. Київ: КНЕУ, 2001, 227 с.