Українська література епохи бароко. 
Козацькі літописи

Українська барокова література

Першим українським письменником, у якого спостерігаємо риси барокового стилю, був І. Вишенський, у якого спостерігаемо неймовірне накопичення прикрас, паралелізмів, сміливих епітетів і т.п. Бароковий стиль був йому очевидно відомий з польської літератури. Але дійсний початок бароко спостерігаємо у Мелетія Смотрицького, в віршах Кирила Транквіліона Ставровецького, та в утворенні Київської Колегії (1615 р.) і її реформах проведених П. Могилою. Отже головними представниками українського барокового письменства були духовні особи, ієрархи та професори Київської Академії, і воно починається непомітно, але держиться вперто доволі довго. Майже все XVIII ст. в українських вищих школах вивчають барокову поетику та плекають барокову поезію. Останнім великим письменником епохи бароко був самий філософ і професор поетики Григорій С. Сковорода[2, 47 c.].

Українське бароко було епохою засвоєння не лише сучасного, але і старого. Усе те, що прогаяне було за століття, тепер старалися здійснити: появляються в Україні численні літературні переклади середньовічного характеру, ба, навіть твори Отців Церкви в новому мовному одягу. Але одної прикмети не має українське бароко: різноманітності жанрів, зокрема світських тем. Не було тоді створено ані великого епосу (як от у поляків), ані великого роману, як це помічаємо в західноєвропейській літературі.

Мова барокової літератури залишається принципово слов’янська (як і в попередній період), але помітні в ній великі ухили до української народної і польської мов[12, 43 c.].

У зв’язку з піднесенням освітньої ролі літератури в громадському житті, зокрема в національно-оборонному русі (виступ козацтва), та в зв’язку з полемічною літературою, розвиваються в цьому періоді два жанри: вірші та шкільна драма. Про те, що віршова література займала помітне місце в письменстві того часу свідчать граматики і словники, в яких находимо правила віршування, які складались аналогічно до основ грецької чи латинської версифікації. Багато книг мали на звороті т.зв. епіграми, герби діячів-князів, як от напр. в «Адельфотесі», крім гербу Львова, поміщено панегірик на честь київського митрополита Рогози з його приїздом до Львова (1591 p.)[3, 91 c.].

Згодом віршові панегірики-епіграми витісняються прозовими передмовами. Крім них були ще вірші полемічного, морально-дидактичного характеру, молитовні та інші. Такою саме є збірка творів відомого оратора й поета Кирила Т. Ставровецького «Перло многоцінное» з 1646 р. До нашого часу збереглися різдвяні вірші, напр. такі, що прославляли народження Христа, відомого діяча освіти та автора граматики П. Беринду, призначені для декламацій учням Львівської братської школи. У Києві з’являється ряд віршованих панегіриків на пошану Єлисея Плетенецького («Візерунок цнот»). Автор перелічує всі школи, шпиталі, церкви, монастирі, що постали заходами архімандрита Є. Плетенецького, а він самий — це образ розумного, справедливого і стійкого та безкомпромісного діяча[7, 121 c.]. Такі ж були вірші в честь Петра Могили.

Козацтво та його провідники були теж темою похвальних віршів. Такими є вірші Касіяна Саковича на смерть Петра Сагайдачного, виголошені перед студентами Київської братської школи підчас похоронів гетьмана у 1622 р. і згодом надруковані[4, 127 c.]. У цій збірці віршів поміщено герб запорозького війська (козак з мушкетом) і віршовану передмову, в якій автор бажає запорожцям перемоги. Вірші підносять військові й моральні якості гетьмана, який став ідеалом національного героя. Там же є заклики до дальшої боротьби за Україну.

У 30-их роках XVII сі. в друкарні Києво-Печерської лаври надруковано кілька панегіриків присвячених П. Могилі («Імнологія» і «Евхарістеріон альбо вдячність»). У першому є похвала, в другому — подяка, а головним мотивом є тема патріотизму й шанування науки. Третій панегірик написаний в його честь це «Евфонія веселобрмяча» (тобто, що приємно звучить), піднесений митрополитові П. Могилі київськими друкарями.

Шкільна драма

Поряд з віршами в літературі цього періоду значне місце починає займати шкільна драма, яка виникла з віршованих діалогів і, розвинувшись у XVII ст., буде продовжуватись і в XVIII[5, 34 c.].

В порівнянні в західноєвропейською драмою, драматична література в Україні розвинулась доволі пізно і постала під впливом польського і латинського театру, головно шкільного. В часах бароко була вона передовсім пов’язана зі школою.

Зав’язки української драматичної поезії існували в Україні здавен-давна у формі народних звичаєвих чи обрядових забав. Ті зав’язки у формі діалогів і хорових виступів (питання — відповіді) зустрічаємо у веснянках, у купальних та весільних піснях.і самий акт українського весілля подібний до своєрідної драми (приїзд молодого, сватання, заручини, дівич-вечір, вінчання і т.п.).

Були теж у давнину народні актори-скоморохи, що грали, співали, влаштовували забави, ходили з медведем, козою, приймали участь у весіллях, тощо. Але справжня драма з них не виросла. Вона виникла з віршованих діалогів, які практикували учні братських шкіл і за зразками західноєвропейських та польських театрів, дістала національний колорит.

Основу середньовічного європейського театру становили релігійні драми, що випливали з потреб Церкви ілюструвати біблійні оповідання.

Містерії та мораліте

Були це т.зв. містерії, яких головною темою була тайна спасіння людського роду, що виявилась у народженні Христа і його воскресіння. Другою формою були сценічні відображення життя святих і їх чудеса і вони мали назву міраклів. І врешті була драма, в якій виступали алегоричні постаті (як от Правда і Неправда, Гнів і Любов і т.п.) і вони вели розмови моралізаторського характеру. Це були т.зв. мораліте. І це був саме найсвоєрідніший тип барокової драми, де драматична дія переходить почасти у філософсько-богословський диспут. Ставили їх спершу у церкві, а згодом, коли почали добавляти до них комічні побутові сцени, релігійну драму почали ставити на публічних місцях, на майданах чи базарах, і з цього часу її розвиток пішов вільним шляхом. Покровителями цього театру були єзуїти в Польщі, і він був дуже популярний на українських землях, де діяло єзуїтське шкільництво. І треба признати, що вони поставили драму на високому рівні. їхні вистави відзначались багатством сценічної обстановки, у драму зручно були вплетені алегоричні чи мітологічні постаті, а то й опери чи балету, і вони знаходили велику підтримку серед панства та були дуже популярними серед глядачів.

Але старовинна українська драма не була сліпим наслідуванням латино-польських зразків, бо ще до цього часу існували в Україні простіші види драматичного мистецтва у виді релігійного змісту віршованих діалогів і декламацій, практикованих учнями братських шкіл (як от «Хрістос Пасхон» — перерібка грецької трагедії про терпіння Христові, Львів, 1630), зі вставками комедійного дійства і національною гумористичною закраскою у формі саме інтермедій або інтерлюдій. Це були веселі побутові сценки, що їх вставляли між акти поважної релігійної драми для розваги глядачів, а їх змістом були жартівливі історії, гумористичні пригоди, сцени обману чи ошуканства, перемішані з невибагливими дотепами.

Такою першою була інтермедія, додана до польської релігійної драми Якова Гаватовича про «Усікновення голови Івана Хрестителя», виставлена в 1619 р. в Камінці Струміловій біля Львова[6, 128 c.]. Це були інтермедії п.н. «Продав кота в мішку» і «Найкращий сон». На відміну від драм, вони були написані народною мовою, а сюжети їх взяті з суто українського фольклору. Крім цього їх значення в тому, що у них, вперше в українській літературі, з’явився образ звичайної української людини — селянина і вони творять фундамент під розвиток української комедії.".

Ораторсько-проповідницька проза

В парі з розвитком полемічної літератури розвивалась теж ораторсько-проповідницька проза, що продовжила старі традиції учительних творів старокиївського періоду, а до неї треба передовсім зарахувати учительні Євангелія, що містили проповіді на неділі і свята. Найвидатнішим автором цього типу творів був чернігівський архімандрит половини XVII ст. Кирило Транквіліон Ставровецький, що склав збірку «Євангеліє Учительное» (1619) і ще дві інші збірки, як «Зерцало Богословія» і «Перло Многоцінное». Були це гомілії, які пояснюють уривки св. Письма дослівно або алегорично. Крім цього у цих проповідях автор таврує розгульне життя панівних верств, торкає проблеми породжені суспільним устроєм. Позитивна програма Ставровецького виявляється в закликах видавати книжки, будувати церкви.

Світську ораторську прозу репрезентує промова Івана Мелешка (він був смоленським каштеляном), яка пародіює соймові промови з часу панування польського короля Зиґмунда Августа, критикує Люблінську унію, що привела Русь-У країну до упадку і в цілому є цікавою пам’яткою гумористично-сатиричного характеру.

Посвяти, передмови, післямови

У зв’язку з розвитком видавничої справи в українській прозі виникає досить багата ділянка, а саме — всякого роду посвяти, промови і післямови до друкованих книжок. Мали вже їх ранішні українські видання Скорини чи Федорова, а з пізніших особливо цікаві ті, які вийшли з друкарні Києво-Печерської лаври. Друкарі вшановували своїх протекторів митрополитів, архімандритів чи гетьманів, яким посвячувались книжки, вихваляли їх чесноти, а при цьому в передмовах подавались відомості про друкарню, а в «Післямовах» відмічувався час друку книжки і подяка добродіям, що уможливили таку появу.

Житійна література

Не можна тут поминути і т.зв. житійної літератури, яку в цьому періоді репрезентує в польській мові надрукований «Патерікон або життєписи святих отців печерських», виданий з благословенням митрополита П. Могили у 1635 р. Була це переробка такого ж «Києво-Печерського Патерика» Сильвестра Косова. Видання це мало на меті захистити найбільшу православну святиню Києво-Печерську Лавру перед зазіханнями католиків і протестантів[7, 93 c.].

Найвидатнішою одначе пам’яткою української агіографії, але вже з кінця XVII і початків XVIII ст., є капітальна книга житій святих — «Четиї і Мінеї» (Київ 1684—1705), в чотирьох томах Дмитра Тупталенка, вихованця Могилянської Академії, пізнішого ростовського митрополита, якого деякі історики літератури називають теж Тупталом. Це був великий твір, в якому використано крім біблії та творів Отців Церкви теж багато слов’янських і грецьких та латинських джерел, здобув велику популярність: читали його селяни, міщани, знав його і Шевченко, і був він передруковуваний багато разів та мав вплив на літературу слов’янських народів.

Історіографія

В розвитку української культури XVII ст. поважне місце займає історична література, а студії історії та її знання в тому часі пособляли патріотичному вихованню й запалювали до боротьби з ворогами України, зокрема ж з Туреччиною, кримським ханством і Польщею.

Найціннішою пам’яткою української історіографії першої половини XVII ст. є «Густинський Літопис», переписаний у 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук, на Полтавщині. Літопис в оригіналі називається «Кройнікою» і подає історію від Київської Русі до кінця XVI ст., при чому історія України викладена в тісному зв’язку з загальною світовою історією. На тлі інших творів української історіографії він найбільше достовірний і найменше тенденційний. Автор чітко розрізняє історію південної Руси-України від Московського князівства. Своїм розуміння назви «Русь» і «Москва» автор є представником тих вчених українських і польських кіл того часу, що саме так як і він розуміли у XV і XVI ст. ці назви, подібно як і дипломати Польщі чи західної Європи. В цьому ж Літописі чітко поставлено питання генези української культури, яку заперечували в своїх виступах поляки. Автора цього Літопису можна теж вважати першим істориком українського козацтва, якому присвятив окрему частину «О началі козаків"[9, 244 c.].

Поруч «Густинського Літопису» треба згадати ще невеликий збірник історичних оповідань невідомого автора, складений в початках XVII ст. у Києві п.н. «Літописи Волині і України», який називають «Київським Літописом». Крім запозичень з давніх руських літописів, у ньому чимало інформацій з хронік польських істориків. Центральну частину творить перелік подій з історії України і Литви від 1240 р. до 60-их pp. XVI ст. Мова цього Літопису близька до народної, яку тоді називали «посполитою».