Некрасов Миколо Олексійовичу (1821-1877)

Некрасов Миколо Олексійовичу. (1821−1877).

Дивний юнак ходив зі столичного місту Петербургу сто 50 із зайвому років тому вони: він був високий, бідно одягнений, з розумними очима погружённого до своєї думки й те водночас замечающего все дивака. У групі тих кварталах місто, де жила біднота, його вважали за свого. І нікому не спадало на думку, що він буде великим російським поетом і його — Микола Олексійович Некрасов.

Він переїхав до столиці з берегів Волги, з-під Ярославля, де провів дитинство і ранню юність у маєтку батька — жорстокого помещика.

Некрасов почав писати вірші досить рано. Спочатку він намагався писати, як писали все. Та хіба станеш великим, справжнім поетом, якщо будеш наслідувати, хто не пішли? Ні, звісно. Адже поезія починається тоді, коли вірші відкривають людям непомічені колись аспекти життя, як у ньому з’являються нові мысли.

Невдовзі Некрасов, як і з письменників — його сучасників і ровесників, — став писати про бідняків з міських задвірок, про селян. І читачі брали до рук вірші Некрасова з радісною подивом: «Ось поет, який бачить життя такою ж, який бачимо її, й думати як і, як ми думаем!».

Некрасов стало головним редактором журналу «Сучасник». Це справжній бойової штаб цілого загону письменників. «Сучасник» з усіх сил намагався говорити читачам правду. І кожний виступ журналу, де друкувалися повісті Герцена, Гончарова, розповіді Тургенєва, статті критика Бєлінського, трішки пізніше — твори Льва Толстого і вірші Некрасова, був небезпечним для царської влади. Небезпечним щонайменше, ніж бомби, які кидали в царя відважні революционеры.

У віршах Некрасова не залишалося нічого дворянського. По способом мислення, зі свого душевного строю, воно здавалося справжнім селянином. Рядки його віршів сердились, обурювалися, хіба що кажучи: «Бачите, як же довели Росію. Нашу Росію… І зрозумійте, Росія то, можливо інший. Зовсім, зовсім другой!..».

Некрасов з болем розповідає про мужиків, які прийшли, було, до парадного під'їзду просити про щось важливого сановника. Але швейцар не допустив навіть до межі. Чоловіки пішли геть, і недочекавшись правды.

Минали роки. Цар скасував кріпосне право, але селянам Герасимчука, оскільки земля як і належала поміщикам, а селяни бідували, перебиваючись з хліба на воду.

Некрасов знову звертається до сучасникам з гнівними викривальними віршами і співучими поемами, пробуждающими совесть.

Поема «Росіяни жінки» — про жёнах декабристів, які пішли за своїми мужьями-революционерами в сибірські рудники; поема «Дідусь» — про хлопчика й про його сивому діда, який повернувся… Малюк до пуття не знає, звідки повернувся дід. Але прийде час, і він здогадається, зрозуміє: повернувся з Сибіру, з каторги, де його запроторивши цар за у повстанні декабристов.

Поема «Кому на Русі жити добре»… Щоб поставити це гнівний питання на заголовок своєї поеми, великий поет мав проявити велике селянське мужність. Герої поеми — семеро селян — засперечалися у тому, кому в результаті розширення зрештою добре жити у России.

І ми пішли вони шукати щасливого. Багатьох бачили. Зле живеться і попові, і поміщикам: насувається революція, останні роки доживають вони. Бачили й справжніх богатирів духу, мужиков-бунтовщиков, гордих і мудрих. Але їм, ясна річ, жилося зле. Щасливого і не знайшли. Лише наприкінці мандрівки повинні були зустріти юношу-революционера, щастя що його тому, щоб воювати за щастя інших. Не встиг Некрасов дописати свою поему до кінця: важка хвороба завадила ему.

На похорон улюбленого поета прийшла, здавалося, вся засмучена Россия.