Вплив фемінізму на формування сучасної сім"ї: культурно-антропологічний аналіз

ЗМІСТ Вступ Розділ і. Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Рефлексія про жінку: класичний та некласичний дискурс

1.2. Фемінізм як феномен культури: теоретичні засади та соціальна практика

1.3 Специфіка українського феміністичного руху розділ іі. Трансформації традиційного образу жінки у дискурсі фемінізму

2.1. Особливості образу жінки у традиційних культурах

2.2. Нова модель жіночої гендерної поведінки у фемінізмі та її вплив на сучасні культурні процеси РОЗДІЛ ІІІ. Фемінізація сім'ї у сучасній культурі

3.1 Гендер як соціокультурна ознака сім'ї

3.2 Місце гендеру та сім'ї у традиційній культурі

3.3 Вплив фемінізму на культурні стереотипи сімейних стосунків ВИСНОВКИ Список використаних дежерел

ВСТУП Актуальність дослідження. Фемінізм як складова гуманітарної культури є умовою позиціонування в ній етичних принципів. Соціальний рух жінок, як галузь соціальних і культурних рухів, виступає умовою розвитку принципів демократії, ідеалів громадянського суспільства і необхідною складовою процесу культурних перетворень в гуманістичному контексті. Гуманітарна культура, як найважливіша сфера життєдіяльності людини і суспільства, духовного виробництва, створює і зберігає в «текстах культури» смисли, життєві цінності та ідеали людського життя, соціальні орієнтації і стандарти поведінки, засновані на ідеалах гуманізму і тим самим сприяє громадській злагоді, консолідації людської спільноти, забезпечує індивідуальне самовизначення особи.

Дослідження показують, що відсутність жіночих громадських рухів призводить до насильства, саморуйнування, морального та соціального цинізму. Соціально-культурна рівність чоловіків і жінок — це питання рівності людського існування. Суспільство не може гармонійно розвиватися, якщо в ньому принижена чиясь роль, зокрема, творча роль жінки; не збалансовано співвідношення двох взаємодоповнюючих початків — чоловічого і жіночого.

З іншого боку фемінізм — це нівелювання загальнолюдськими принципами. Феміністки виступають за абсолютну свободу жінок від будь-яких обмежень сімейного життя, а тому критикують сім'ю і шлюб, піддаючи сумніву їх сакральність. З їхньої точки зору, сім'я не може бути місцем, придатним для виховання здорової людини. У цій системі поглядів кращим вирішенням питання статевих стосунків вважається розповсюдження вільних шлюбів. Однією з важливих гіпотез фемінізму можна вважати зменшення природних відмінностей між чоловіком і жінкою. Із зазначених причин культурологічний, філософський аналіз фемінізму та його вплив на сім'ю стає необхідним елементом сучасної гуманітарної думки. Сучасний фемінізм, піддавши критиці традиційну патріархальну концепцію соціокультурного розвитку людства, висунув їй альтернативу, в якій жінка постає в якості активного і рівноцінного з чоловіками суб'єкта культурного процесу. Розвиток феміністичної ідеї має свої особливості, обумовлені історією розвитку континентів, національною ментальністю, культурною і релігійною ідентичністю. Незважаючи на зростаючий інтерес до проблематики фемінізму, її розробка у вітчизняній науковій літературі поступається західноєвропейської і північноамериканської.

Ступінь наукової розробки проблеми. Міждисциплінарний характер теорії і практики фемінізму зумовив інтерес до нього представників філософії, антропології, культурології, політології, історії, соціології, психології, лінгвістики і т.п. Уявлення про матеріальність, тілесність, природність фемінного міститься в працях Аристотеля, Платона, І. Канта, Ф. Ніцше,, Ж.-Ж. Руссо, Сократа, П.А. Бакуніна, А. Білого, H.A. Бердяєва, В. В. Розанова, B.C. Соловйова, П. А. Флоренського, A.C.

Антифеміністичний дискурс знайшов також відображення у працях О. Вейнингера, В. Канта, Ф. Ніцше, 3. Фрейда, А. Шопенгауера та ін., які відзначали більш низькі ментальні здібності жінки, а панування чоловіків у суспільстві пояснювали природним призначенням та анатомо-фізіологічними особливостями жіночого організму.

Здатність жінки бути повноцінною, вільною особистістю доводили К. Агріппа, М. де Гурне, К. де Пізан, М. Уоллстонкрафт, які бачили основний шлях незалежності жінок від чоловіків у здобутті якісної освіти.

Ідеї про рівноправність статі були висловлені французькими просвітителями Вольтером, Д. Дідро, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, але вони заперечували здатність жінок виступати суб'єктами історії.

Феміністський дискурс філософії розглядається працями Р. Оуена, А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, вони уявляють відносини між чоловіком і жінкою як першооснову соціальних суперечностей. Як практику руйнування традиційного жіночого ідеалу розглядали прагнення до емансипації К. С. Аксаков, П.А. Бакунін, H.A. Бердяєв, І.В. Киреєвський, М.І. Соловйов, та ін. Аналіз жіночого руху на Заході і формування феміністської ідеології розкритий в роботах В. Брайсон, Дж. Скотт, Ц.Р. Айвазової, Е.А. Бєлової, O.A. Вороніної, В.І. Успенської та ін.

Становище жінок в конкретно-історичних умовах із застосуванням гендерної методології досліджують Б. С. Андерсон, Дж. Келлі, Р. Лернер, К. Оффен, Ю. Цінссер, I.P. Чикалова та ін.

Соціальне становище жінки з урахуванням культурних традицій аналізують С. М. Моор, Н. М. Римашевська, Р. Р. Силласте та ін.

Проблеми фемінізму з філософських позицій розглядаються у працях таких авторів, як С. де Бовуар, Б. Фрідан, Н.С. Юліна та ін. В їхніх працях простежуються традиції соціокультурного підходу до причин дискримінації жінок у суспільстві.

Феміністська історія мистецтв стала предметом розгляду Б. Зентген, Л. Малві, Л. Нохлин, Р. Поллок, Р. Паркер, Л. Тікнер, які висловили думку про те, що гендерна диференціація визначає творчий процес і сприйняття творів мистецтва.

Ліберальне напрям фемінізму представлено роботами Дж. Мілля, Д. Річарда, X. Тейлор, Б. Фрідан, Н. Блюстоун, А. Россі та ін. Постмодерністське бачення фемінізму показано роботами Д. Батлер, Р. Брайдотті, К. Дельфі, Л. Іригарей, Ю. Крістевою та ін. Автори розглядають гносеологічні та онтологічні підстави феміністської критики сучасного суспільства. У контексті даного дослідження безсумнівний інтерес являють роботи, присвячені дослідженню культурного процесу. До їх числа відносяться праці Л. А. Уайта, B.C. Біблера, А. Я. Гуревича, A.A. Гусейнова, Б. А. Ерасова, В. А. Кантора та ін. Проблеми філософії та теорії культури, її фундаментальні характеристики були вивчені Л. А. Уайтом, B.C. Біблером, Г. Д. Гачевим, П. С. Гуревичем, С.М. Іконніковою, М. С. Каганом та ін.

Активно розвивається сьогодні й українська феміністична критика. Найяскравіші її представники — Т. Гундорова, С. Павличко, В. Агеєва, О. Забужко, які намагаються переосмислити попередню літературну традицію в проекції на феміністичну перспективу. В центрі їх уваги — творчість О. Кобилянської та Лесі Українки як перших українських письменниць-феміністок.

Разом з тим зазначені автори обійшли стороною проблеми фемінізму, пов’язані з взаємовідносинами фемінізму і принципами етичного гуманізму. Таким чином, аналіз ступеня вивченості проблеми дає підставу стверджувати, що, незважаючи на велику кількість літератури, у якій досліджуються різні аспекти фемінізму, робіт, в яких розглядався вплив фемінізму на сім'ю поки нажаль невелика кількість.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретичний аналіз сутності фемінізму як культурно-антропологічного феномену та його впливів на сім'ю.

Досягнення мети передбачає розв’язання наступних завдань:

— охарактеризувати класичний та некласичний підходи в поглядах на місце та роль жінки;

— проаналізувати теоретичні засади фемінізму та його соціальну практику;

— розкрити специфіку українського феміністичного руху;

— проаналізувати місце сім'ї у традиційній культурі;

— охарактеризувати модернізацію традиційної сім'ї у культурі кінця ХХ-ХХІ століття;

— дослідити вплив фемінізму на культурні стереотипи сімейних стосунків;

— розглянути особливості образу жінки у традиційних культурах;

— викласти бачення нової моделі жіночої гендерної поведінки у фемінізмі та її вплив на сучасні культурні процеси.

Об'єктом дослідження є культурно-антропологічний вимір сучасної сім'ї.

Предмет дослідження — культурно-антропологічний аналіз впливів фемінізму на сім'ю.

Методи дослідження. У ході дослідження комплексно використовувалися принципи поєднання історичного і логічного рівнів пізнання; сходження від загальних передумов через аналіз їх конкретно-історичних особливостей до предметних висновків; єдності онтологічного, гносеологічного та аксіологічного аспектів аналізу; поєднання системного та структурного підходів до об'єкту дослідження. Важливе значення для теоретико-методологічної бази дослідження мали концепції фемінізму, що розробляються та удосконалюються вітчизняними культурологами, фахівцями з філософської антропології та філософії культури. Велику роль зіграв міждисциплінарний підхід, який дав можливість залучити до роботи дослідження з культурології, філософської антропології та філософії культури, етики, соціальної філософії, соціології, психології.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській культурології та культурній антропології систематизовано концепції фемінізму з точки зору класичного та некласичного філософського світогляду;

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що напрацювання, отримані у процесі дослідження можуть бути застосовані при аналізі низки проблем у галузях культурології, культурної антропології, а також у навчальному процесі при викладанні курсів та спецкурсів з культурологічних та філософських дисциплін.

Структура роботи. Мета, завдання та логіка дослідження визначили зміст і структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, що включають 8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить… сторінок, з них основного тексту — …сторінок. Список літератури налічує джерело і складає сторінок.

Розділ і. Концептуальні основи дослідження

1.1 Рефлексія про жінку в культурі: класичний та некласичний дискурс Фемінізм як соціокультурна і політична течія, в якій позначилися в досить розвиненому виді теорія, ідеологія, форми організації, політичні і моральні вимоги, методи боротьби і пропаганди — сформувався в Західній Європі лише в кінці 19 століття і став масовим рухом вже в нашому столітті. Проте, відстежуючи історію фемінізму, прагнучи виявити його новаторські, продуктивні ідеї і особливості, ми повинні звернутися до більш ранніх епох. У деяких дослідженнях йдеться про фемінізм 14−16 ст. [Брандт Г. А. Б87 Философская антропология феминизма. Природа женщины / Г. А. Брандт. — СПб.: Алетейя, 2006. — 160 с., 13]. У 18 столітті М. Уоллсгонкрафт, Олімпія де Гуж, Марі Жан Антуан де Кондорсе констатували факт дискримінації людини за ознакою статі і піддали критиці соціальний устрій і устої суспільства, як помилкові і несправедливі відносно жінок.

Початок сучасного жіночого руху прийнято відносити до епохи Великої Французької революції. Переворот в промисловості привів до того, що багато галузей ручної жіночої праці стали зайвими, а на фабриках з’явилися нові робочі місця, які почали поповнюватися жінками. Процес урбанізації і зміни в соціальній і політичній структурі деформували старі моделі комунікації і жінки дістали практичну можливість участі в політичному і культурному житті. Просвітницька філософія з її принципами раціоналізму, єдиною для всіх об'єктивної істини, свободи особистості, думки і дії, з її історичним оптимізмом, вплинула на широкі шари жінок, які стали замислюватися про свою долю, про причини свого нерівноправного положення. У жінках почали пробуджуватися і міцніти цивільні почуття людської гідності, потреба брати участь в політиці, культурі. Періоди, сприятливі для розвитку жіночої особистості, траплялися і раніше (наприклад, афінська демократія), але ніякий період не був такий сприятливий для розвитку жіночого руху, як період кризи європейської культури у ХІХ — початку ХХ ст.

Здавалося б, криза культури не може сприяти розквіту якихось прогресивних рухів. Зокрема, класична російська література 19 ст., яка розкрила діалектику морально-психологічного становлення особистості, оголила «вічні» проблеми любові та дала глибокий аналіз жінки, великою мірою сприяла підйому феміністичних настроїв. Жіночі образи, описані Пушкіним, Толстим, Достоєвським, Чеховим, і іншими письменниками, будили жіночу самосвідомість, входили в «плоть» і «кров» культури, причому, вплив гуманізму російської літератури посилювався і на заході.

Культурні практики початку ХХ століття не лише світоглядно заперечували класичні канони і норми, але і посилювали в людях дух активізму, самодіяльності, незалежності, підкреслювали право на індивідуальне самовираження особистості, у тому числі і жіночої. Модернізм початку ХХ століття привів до дезінтеграції культури, її дробленню на відносно незалежні субкультури і ціннісні системи. Утверджувалися плюралізм думок, терпимість до інакомислення в художніх і філософських кругах. Ці тенденції впливали на формування нового світогляду та сприяли появі та консолідації жіночого руху: його ідеології як особливої субкультури, що вимагало, на відміну від політичних і філософських систем минулого, нової реакції, нової відповіді від кожної освіченої людини.

У Європейському суспільстві поступово позначилися три позиції по відношенню до нових домагань жінки, що виражали особливе розуміння жіночої ролі в суспільстві, її місця в культурі, можливостей і доцільності жіночої емансипації.

Перша позиція представлена власне фемінізмом, який організаційно оформився у вигляді союзів жінок, що виникли в кінці 19 століття майже в усіх країнах Європи і Америки і що ставили своєю метою емансипацію жінок. Ці союзи мали свої періодичні друкарські органи і створили літературу з «жіночого питання». Їх ідеологія — досить розмита, йшла від просвітницької філософії кінця 18 ст. Це був період так званого «старого фемінізму» (кінець 19 — почало 20 ст.), коли теми, що обговорювалися, були різноманітними, але глибоко науково і філософськи не опрацьовувалися. Зокрема, йшлося про надання жінкам виборчого права, економічної свободи, права на вищу освіту, на заняття будь-якою професією, про вільне моральне самовизначення жінки і її місію в культурі. Тоді використовувався термін «суфражизм», що означає рух, що висуває вимоги надання жінкам політичних прав.

Одним з найгостріших питань фемінізму залишається питання про шлюб і його вплив на жінку. Вже в кінці 18 — початку 19 ст. феміністки «першої хвилі» розглядали шлюб як основне знаряддя пригноблення жінки. Навіть у Вікторіанську епоху чимало жінок наполегливо оголошувала шлюбний союз передумовою нерівності статі. На початку XX століття з’явилася ціла група жінок, які не лише відкидали шлюб, але і відкрито проповідували вільну любов. Типова представниця цієї групи Айседора Дункан писала у своїй автобіографії, що ще в юності вирішила «боротися проти шлюбу, за емансипацію жінок, за право кожної жінки народжувати стільки дітей, скільки їй заманеться». А. Дункан вважала, що «якщо розсудлива жінка, ознайомившись з шлюбним контрактом, одружується потім, вона заслуговує на усе, що її чекає». [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992. — 474 с., с. 11]

Жорж Санд усе своє життя боролася проти шлюбу, який підпорядковує жінку чоловікові. Сама вона через вісім років спільного життя з бароном Дюдеваном несподівано кинула чоловіка. Не дивлячись на те, що розлучення у той час у Франції були заборонені, їй вдалося отримати офіційне свідоцтво про розрив стосунків. Відмовившись від чоловіка і дому, Жорж Санд була вимушена вести боротьбу за існування, заробляючи на життя собі і своїм дітям. Сучасники письменниці були шоковані її зневагою до умовностей. Вона не лише кинула чоловіка і назвалася чоловічим ім'ям, але і носила чоловічий одяг. Її стосунки з чоловіками визначалися виключно взаємними симпатіями, не зважаючи на закони, встановлені церквою і державою, що дозволяє назвати її образ революційним.

У листі до Леруо де Шантепі, молодій дівчині, що збиралася вийти заміж, Жорж Санд писала: «Мені здається, що в суспільстві панує жахливий безлад і серед безлічі беззаконня, що вразило його зсередини, найочевиднішим, по-моєму, являється несправедливий і абсурдний характер взаємин між чоловіком і жінкою. Тому я не радила б нікому одружуватися за цивільним законом, який завжди підтримував залежність, неповноцінність і соціальну незахищеність жінки. Я дійшла висновку, що щастя і ідеальна любов просто неможливі в умовах нерівності, залежності і пригнічення особи. Чи згідно із законом, або загальновизнаною мораллю або забобонами, так або інакше, жінка, що віддає себе у владу чоловікові, стає або рабинею, або злочинницею». [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992., с. 55]

Романтика «серця», втілена Ж. Санд в її романах і публіцистиці, сильно вплинула на свідомість її сучасників. У російській літературі «жіноче питання» було підняте під безпосереднім впливом французької письменниці.

Іншою гострою темою «старого» фемінізму була економічна залежність жінки від чоловіка. Багато авторів відмічали, що зарплата працюючої жінки часто недостатня для самостійного життя. Фінансову незалежність жінки вони вважали необхідною передумовою її соціальної і духовної самореалізації, а також можливості створювати самостійні жіночі союзи і кооперації.

Люсі Стоун, редактор жіночого феміністичного журналу «Women' s journal», найдовговічнішого з усіх періодичних видань, що освітлювали проблеми жіночого руху, багато писала про економічне рівноправ'я чоловіка і жінки. Вона вважала, що неможливість заробити досить грошей штовхає жінку до проституції. Вона критикувала тих, хто вважає проституцію природним жіночим потягом. Проституція — крайній засіб, до якого жінку штовхає суспільство, тому що йому зручніше мати жінку продажну, чим вільну, чесну, яка гідно заробляє собі на життя. Соціолог Шарлотта Перкінс Гілман розглядала економічну залежність жінки, як основну перешкоду на шляху її вільного розвитку. Вона вважала, що шлюб терпить збиток, якщо жінка економічно залежить від чоловіка. Адже всяка економічна або матеріальна залежність, будучи стандартною, безособовою, протилежна вільному розвитку любові як особистого почуття. У сім'ях, де дружина повністю залежить від чоловіка, панує атмосфера недовіри, прихованого приниження, підозрілості і фальші.

Робота Ш. Гілман «Жінка і економіка» з’явилася в 1899 році. У ній автор виступала за соціалізацію домашньої роботи — за професійних прибиральників, громадські їдальні, дитячі садки і ясла, розвінчуючи вікторіанське поняття священного дому. У тому випадку, якщо жінка працює вдома, Гілман навіть пропонувала встановити їй щось подібне до окладу за найману працю.

Останнє звучить дуже утопічно, хоча багато хто з ідей Гілман знайшов практичне втілення в XX столітті. Само по собі суспільство навряд чи прийшло б до цього і фемінізм, поза сумнівом, зробив значний вплив на ті зміни, які нині вже сталися.

Відома англійська романістка В. Вульф відмічала, що саме економічна залежність заважає жінці займатися творчістю. «У кожної жінки, якщо вона збирається писати, мають бути свої засоби і своя кімната». [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992., с. 460]. Жінка повинна мати право володіти і розпоряджатися власністю (цікаво, що таке право для жінок було встановлене ще в Древній Русі) [Пушкарева Н. Л. Женщины древней Руси. М., Наука, 1989. — 286 с.]. У Російській імперії 19 ст. жінки нарівні з чоловіками могли володіти землею і нерухомістю, укладати акти купівлі-продажу, позичати, брати у борг гроші. Такого права для жінок в Західній Європі у той час не існувало. Інша справа, що спочатку прагнення до незалежності має бути присутнім в самій людині. В. Вульф в есе «Своя кімната» зачіпає теми глибші, ніж вимоги конкретних громадянських прав, можна сказати, філософські. Вона, зокрема, задається питанням: яка істинна природа жінки? Адже чоловік розвиває свою суть в роботі, в творчості, в політиці, які він сам для себе вибрав і які створені, як соціальні форми життя чоловіками. Тому чоловіча природа розвивається вільніше. А жінка звикає поводитись так, щоб подобатись чоловікам, діє за правилами, ними встановленими.

У «старому» фемінізмі ставиться також питання про приховані, пригнічені можливості жінки в її традиційних ролях. Наприклад, Е. К. Стентон вже століття тому помітила, що «хоча материнство — одна з традиційних жіночих ролей, багато жінок не знають по-справжньому, що означає бути матір'ю». [Антонов А., Филлипс Ч. Феминизм и семья: историко-социологический аналіз, — Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Sociolog/antonov/index.php]

Вони бачать і розуміють лише зовнішню, фізичну форму материнства — народження, вигодовування, виходжування, але не мають ні знань, не вихованості для того, щоб через материнську любов передати дитині безліч найважливіших відомостей і навичок, які вона ніяким іншим способом почерпнути не зможе. По суті, жінка-мати, в людському суспільстві робить не багато більше того, що робить мати-вовчиха, або мати-курка.

Багато феміністок вважали, що як тільки жінкам вдасться добитись права на голосування, вони зможуть вирішити широкий круг суміжних проблем. Так виник і розвивався суфражизм на чолі з Емелін Г. Панкхерст, яка очолювала войовничих англійських суфражисток з 1903 року до початку першої світової війни. За своїм характером Панкхерст була істинною революціонеркою. Вона влаштовувала мітинги і демонстрації. Коли її заарештовували і поміщали за грати, відмовлялася приймати їжу. Панкхерсг не писала книг, тому зараз ми маємо лише нечисленні стенограми її розмов, які відрізнялися поверхневістю змісту з пристрастю і переконаністю.

Теннесі Клафлін в 1871 році писала: «Жінка, яка швидко отримала право брати участь у виборах, як і раніше вимушена залишатися рабськи покірною, слухняною, безсловесною, готовою до самозречення і самопожертвуванню дружиною свого чоловіка, то голосування проходитиме гладко — ніяких сюрпризів біля виборчих урн. .Не гладко буде тільки вдома, де чоловік, як і в стародавні часи. є верховним правителем, зі своєю абсолютною владою він здатний розлучитися хіба що з примусу». [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992., с. 14]

Суфражизм, був дуже войовничим рухом і йому вдалося притягнути багатьох жінок на свою сторону. Після перемоги суфражисток жіночий рух в Європі і США значно ослабів. Суфражизму бракувало ідеологічної платформи. Він не вийшов за рамки відстоювання реформ.

Вимоги феміністок і суфражисток сприяли формуванню другої, протилежної точки зору на «жіноче питання», яку можна назвати антифемінізмом, і яку в побуті також називають «жононенависництвом». Ця точка зору полягала в тому, що традиційні жіночі ролі - природні і єдині можливі, що бажання деяких жінок виконувати у сфері політики, економіки, сім'ї, культури традиційно чоловічі ролі є патологією. Але цим «антифеміністи» не обмежувалися. Можна припустити, що антифемінізм був не лише реакцією на феміністичні гасла з боку чоловічої громадськості і чисельних жінок, що повністю адаптувалися в «чоловічій культурі», але і наслідком загострення одвічної «боротьби статей», яка подібно до боротьби класів і поколінь складає одну з рушійних пружин світової історії. Сьогодні боротьбі статей присвячено на заході багато монографій. Йдеться про боротьбу за переважання в економічній, сімейній і духовній сфері, і про психологічну боротьбу за домінантну позицію в комунікації.

Йдеться також про конкуренцію між чоловіками і жінками на ринку праці і передусім на «шлюбному ринку», де чоловік і жінка прагнуть отримати найбільш вигідного і зручного партнера для подружнього життя, і, вже принаймні, не гіршої якості, ніж вони самі. І ось в цій боротьбі і конкуренції, як і у всякій іншій, супротивники прагнуть перебільшити свої достоїнства і девальвувати суперника. Крім того, принизивши суперника морально, ми можемо задовольнити своє прагнення до переваги, навіть якщо практично нічого не зробили, щоб його досягти.

Загострення боротьби статі сталося на рубежі століть через ті ж тенденції, про які говорили у зв’язку з кризою культури. Тому недивно, що в цей же час з’явилася ціла плеяда талановитих і глибоких мислителів, письменників поетів, що прагнули девальвувати жінку. (Ч. Ломброзо, А. Шопенгауер, О. Вейнінгер, А. Стріндберг та ін.)

Перераховані автори виступали проти того, що склався в Європі ще з часів Відродження, «культу жінки», про який ми знаємо з любовної лірики трубадурів і міннезінгерів, з творів Петрарки і Абеляра. Романтичний образ жінки був створений чоловіками, але не на порожньому місці. Тому «позбавлення влади жінки» в період кризи культури можна зрозуміти і як хворобливу реакцію чоловічої самолюбності за ситуації, коли станові привілеї і багатство перестали служити абсолютними гарантіями здійснення «вигідної угоди» на шлюбному ринку і коли чоловік повинен був реально і «наодинці з жінкою» довести свою людську повноцінність. Як інакше оцінити такі оцінки жінки, як: «поверхневе, дріб'язково-розгнуздане створіння» (Ніцше), «істота, позбавлена здатності до цивілізаторської діяльності» (Стріндберг), «злочинниця і повія» (Ломброзо), «безсоромна, боязка, безвільна істота» (Вейнінгер). І це говорилося не про якихось конкретних жінок, а при визначенні суті жінки, її ролі в культурі.

Знаменитий данський літературний критик Георг Брандес поставив «війну і ненависть між статтю» в один ряд з такими феноменами, як «расова ненависть», «війна між народами». Він говорив про ці «сумні речі» сучасності, як про результат дегуманізації суспільства і культурного декадентства. Звичайно, феміністки нерідко давали привід для того, щоб звинуватити їх в «підриванні засад сімейних стосунків». (Стріндберг) у розв’язуванні хаосу і анархії в суспільстві. Суфражистки навіть закликали до терору і насильства. Але це були лише крайні, не пов’язані з основними цілями рухи, прояви фемінізму. Вони навіть не містили в собі нічого специфічно жіночого, оскільки заклики до насильства у всі часи. Нарешті, третя «проміжна» точка зору була покликана примирити ідеологію фемінізму і традиційні культурні установки. Її репрезентували вчені, які прагнули зрозуміти причини жіночого руху і відкидаючи його радикальних представників, висловлювалися за конкретні соціальні зміни на користь жінок. Саме вони ввели у вжиток поняття «Жіноче питання», що стало особливо популярним в кінці минулого століття. У чому саме полягало питання — цього толком ніхто не пояснив. Ясно було тільки, що «питання» існує і питання важливе, що зачіпає найглибші шари людського буття, і, в той же час, що вимагає конкретних і чітко сформульованих рішень. На відміну від фемінізму — руху ініційованого самими жінками, «жіноче питання» виражало швидше реакцію офіційної і неофіційної громадськості на домагання жінок, що посилювались з кожним роком, і бажання привести положення жінок у відповідність із загальноприйнятими демократичними принципами права і справедливості.

Жіноче питання породило безліч дискусій і публічних акцій, філософських і художніх творів. У них доводилося, що чоловіки і жінки рівні перед законом і мораллю, але признавалася також і глибока відмінність між розвиненою, зрілою свідомістю, душевним світом жінки і чоловіка. Для більшості авторів, що писали на цю тему, був характерний «патерналізм». Вони вважали, що жінка, як «слабка істота» потребує опіки і підтримки з боку чоловіка, у тому числі і в справі своєї емансипації. Співчуваючи жінці, вони все ж відводили їй пасивну роль, у тому числі і в боротьбі за емансипацію, вважаючи, що нові і більш справедливі взаємини статі мають бути сформульовані все-таки чоловіками.

До авторів, які співчували фемінізму, можна також віднести Д.С. Міля, Ф. Енгельса, Г. Ібсена, А. Бебеля. Вони, на думку феміністок, не могли до кінця зрозуміти суть фемінізму і виражали «чоловічу» точку зору. Проте, саме цим авторам належать дуже важливі роботи з предмету, що цікавить нас, які багато в чому зумовили хід наукових і філософських дискусій.

Джон Стюарт Міль (1806−1873) у віці 17 років був заарештований за поширення інформації про протизаплідні засоби. Будучи обраний до парламенту в 1863 році, Міль став політичним рупором тільки що організованого суфражистського руху. Есе «Поневолення жінки» [МилльД.С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992. — с. 246−269.] було опубліковане в 1869 році. Міль признавався, що «найбільш глибокі і вражаючі» місця в есе написані під впливом бесід з його майбутньою дружиною — Гаріет Тейлор. У рік одруження Міль опублікував офіційний протест «проти існуючого законодавства про шлюб», що надавало чоловіку виняткову владу над «свободою дій протилежної сторони» .

Есе досі є класичною працею з «жіночого питання». Міль вважає, що та залежність жінок, яка має місце сьогодні, «не є природним встановленням». Це, на його думку, первісне рабство, що збереглося до цього дня, зазнало зміни і згладжування, але що не втратило рис, властивих його варварському походженню.

" Солодка гордість володіння владою характерна не для якого-небудь класу, але для усього роду чоловічого" , — вважає Міль. — «Влада ця — домашня приналежність кожного глави сімейства». [МилльД.С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992, с. 224]

Міль помічає, що влада чоловіків над жінками несхожа на усі інші види влади, оскільки сили не застосовує, а сприймається добровільно. Жінки самі підтримують цю владу. Тільки невелике число жінок здатне, на думку Міля, якщо не повалити, то, принаймні, похитнути її.

Проте вірогідність колективного протесту жінок проти чоловіків — мала. Причин цьому Мілль бачить три:

— природне почуття потягу між статтю;

— повна залежність дружини від свого чоловіка;

— сприйняття громадських задач і усього, пов’язаного з ними, виключно через чоловіка, через його переконання і логіку. Таким чином, у жінки формується світогляд, угодний чоловіку, і він стає дороговказною зіркою при вихованні її характеру. Виховання — це процес формування залежної жінки. «Дискримінація жінки, — пише Міль, — той єдиний випадок, коли закони і інститути беруться за виховання жінки з самого народження, наказуючи жінці ніколи, ні за яких обставин і ні в чому не змагатися з чоловіком». [Милль Д. С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992, сгр.238] «Те, що нині видається за жіночу природу, властивість абсолютно надумана» , — вважає Міль, — «це результат насильницького пригнічення одного і протиприродного стимулювання іншого» .

Міль намітив у своїй роботі ті проблеми, які згодом стануть ядром однієї з гілок феміністичної думки — так званого ліберального фемінізму. Джон Стюарт Міль — один з небагатьох чоловіків-феміністів.

Ф. Енгельс займався проблемою походження сім'ї. [Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. — Собр. соч. Маркса и Энгельса в 3 т., т.З. М., Политиздат, 1983. — с. 221−370.] Використовуючи теорію Моргана, він розглядав патріархальну сім'ю усього лише як один з декількох можливих варіантів. Енгельс повністю розділяв положення Моргана про існування матріархату, який пізніше був замінений моногамною сім'єю, інструментом чоловічого панування. Експлуатація жінок, за Енгельсом, обумовлена двома речами: приватною власністю і виключенням жінки з громадського виробництва. Теорія Енгельса стала відправною точкою для марксистського фемінізму.

Сім'я, за Енгельсом, вигідна класовому суспільству, державі, бо жінка відлучена від громадського виробництва і приватної власності. Боротьба за засоби виробництва — доля чоловіків, і жінка, чиє існування обмежене рамками патріархальної сім'ї з її жорсткою мораллю, не складе конкуренції чоловікові.

Торсгайн Веблен, чия робота «Теорія дозвільного класу» була опублікована в 1899 році, аналізуючи роль жінки в економіці, використовував два цікаві поняття: «неробство напоказ» і «споживання напоказ». Термін «неробство» Веблен вживав не в сенсі лінощів або бездіяльності, а в сенсі «непродуктивного використання часу». Веблен бачив, що більшість представниць середнього і вищого класу в сучасному індустріальному суспільстві виключені з процесу оплачуваної громадської праці. Їх господарський клопіт носить швидше ритуальний характер і визвані громадськими нормами. Таким чином, уся ця діяльність може бути віднесена до категорій неробства [Теория праздного класса, — Режим доступу: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/5890].

Обов’язком жінки, стверджував Веблен, вважається проводити дозвілля так, щоб усі бачили, що чоловік — глава сім'ї, здатний утримувати свою дружину. Жінки з повинні споживати велику кількість товарів, незалежно від життєвої необхідності, тільки для того, щоб продемонструвати здібності чоловіка, як добувача. Згадується роман Золя «Дамське щастя», який розцінювався, як книга про капіталізм, що підпорядкував собі жінку. Капіталізм заохочує любов жінки до одягу і прикрас, навіть спеціально стимулює її - часто в збиток іншим, ціннішим захопленням — для того, щоб збільшити попит на товари, які легко виробляти і які будуть куплені, тому що чоловіки за допомогою подарунків домагаються жіночої любові і прихильності.

Таким чином, капіталізм — творіння чоловіка, але чоловічі ціннісні установки пов’язані із зростанням багатства, влада, впливи, з експансією зовні. Цього для капіталізму мало. Потрібний усе зростаючий попит на товари, інтенсивне споживання, на що чоловік мало здатний і цю потребу капіталізму забезпечують жінки з вищих і середніх класів, яких змушують до «престижного споживання» через її становище в суспільстві. Жінка, охоплена лихоманкою нескінченної скупки товарів, служить капіталізму і служить чоловіку, який створив капіталізм, створив ринок, як найбільш захоплюючу гру, що відповідає швидше чоловічому марнославству, чим розумовим інтересам [Теория праздного класса, — Режим доступу: http://gtmarket.ru/laboratory/basis/5890].

Антикапіталістичні настрої Веблена допомогли йому зрозуміти важливий аспект участі жінок в економічному процесі. Праця Веблена визнається соціологічною класикою. Розвитку його ідей служать різноманітні теорії масової культури, в яких вже само «виробництво споживчої ідеології» стає важливим заняттям чоловіків.

Август Бебель, засновник Німецької соціал-демократичної партії був упевнений, що повна емансипація жінок можлива тільки при соціалізмі. Він вважав, що політичні інтереси важливіші за інтереси статі. Жінки-пролетарки повинні, на його думку, приєднатися до чоловіків свого класу в боротьбі з буржуазією. І на цій основі буде досягнутий «консенсус» в економічній взаємодії статей, вигідний не лише чоловікам, але і усьому суспільству.

Робота Бебеля «Жінка і соціалізм» [Бебель А. Женщина и социализм. М., Госполитиздат. 1959. — 592 с. — Режим доступу: owl.ru›texts/bebel_wom_soc.doc] була опублікована в 1885 році і стала надзвичайно популярною в Західній Європі і США. У ній розглядається положення жінки у минулому, сьогоденні і майбутньому. Велика кількість різних таблиць і статистичних даних, що містяться в книзі, вже застаріли. Проте представляє інтерес, точка зору автора на проблему жіночого звільнення. Коли ми говоритимемо про епоху фемінізму в Росії в 20-і роки, то побачимо, що багато ідей А. Коллонтай, К. Цеткін, Н. Крупської майже повністю взяті з книги Бебеля. Вони, вслід за німецьким марксистом, не протиставляли жінку чоловікові, але бачили правильний шлях в їх співпраці. А. Бебель і його послідовники не враховували досвід жінок, що належали до вищих шарів суспільства, хоча економічний стан останніх був вигіднішим, ніж положення жінок робітниць. І ті і інші терпіли моральний і духовний збиток, бо грали нав’язану ним роль в економіці.

До середини 20 ст. в демократичних країнах багато вимог жінок — правового і економічного характеру були задоволені. У розвинених країнах жінки отримали право працювати, здобувати освіту, обіймати високі державні посади, а також юридичні гарантії свого майнового положення в шлюбі і при розлученні, обумовлені шлюбним контрактом, в якому проговорюються навіть дрібні деталі правових і моральних стосунків подружжя. У правовому і економічному сенсі жіноче питання виявилося як би «знятим» з порядку денного. Проте, феміністичний рух, як це не дивно, після другої світової війни спалахнув з новою силою.

На основі дискусії про «жіноче питання» виявилися деякі дуже серйозні проблеми економічного, правового, морального і філософського характеру, які не були вирішені у рамках «старого фемінізму» і фемінізму «першої хвилі». Прийшло більш глибоке розуміння схожості і відмінності чоловіків і жінок, їх духовної організації, мотивів, пріоритетів, властивих їм соціальних ролей (гендерних ролей). Проте, виявилося і те, що багато форм культури і європейська цивілізація в цілому визначаються чоловічими установками, орієнтаціями на зовнішню експансію волею до влади, політичної і економічної могутності. Ці «чоловічі» установки все більш суперечать загальним інтересам людства, наближаючи його до екологічної катастрофи і викликаючи безліч напруги і конфліктів. Тому феміністки вважають, що «феміністична революція» являється сьогодні не просто гаслом і утопією, але реальністю, яка «стукає в двері» .

Отже, в класичному та некласичному розумінні ролі жінки існує період так званого «старого фемінізму» (кінець 19 — початок 20 ст.), коли теми, що обговорювалися, були різноманітними, але глибоко науково і філософськи не опрацьовувалися (надання жінкам виборчого права, економічної свободи, права на вищу освіту, на заняття будь-якою професією, тощо). Вимоги феміністок і суфражисток сприяли формуванню другої, протилежної точки зору на «жіноче питання», яку можна назвати антифемінізмом, і яку в побуті також називають «жононенависництвом». Ця точка зору полягала в тому, що традиційні жіночі ролі - природні і єдині можливі, що бажання деяких жінок виконувати у сфері політики, економіки, сім'ї, культури традиційно чоловічі ролі є патологією. Нарешті, третя «проміжна» точка зору була покликана примирити ідеологію фемінізму і традиційні культурні установки. Її репрезентували вчені, які прагнули зрозуміти причини жіночого руху і відкидаючи його радикальних представників, висловлювалися за конкретні соціальні зміни на користь жінок.

1.2 Фемінізм як феномен культури: теоретичні засади та соціальна практика Епоха «старого фемінізму» закінчилася. Після першої світової війни наступив спад жіночого руху. Це співпало з наданням жінкам виборчих прав, тому вмирання «старого фемінізму» можна пояснити концентрацією жіночого руху на вузькому терені суфражизму. Крім того, ввесь фемінізм, у тому числі і суфражизм, не носив характеру масового явища. Це були дії і ідеї тих жінок, у яких був час і можливість говорити про свої переконання.

Серед інших причин спаду феміністичного руху можна відмітити післявоєнну економічну депресію, зростаючий вплив фрейдизму і розвиток в СРСР і деяких інших країнах Європи авторитарної влади з її амбівалентною і в той же час «збалансованою» відносно «чоловічих» і «жіночих» компонентів ідеологією. На рівні «зовнішньої свідомості» в СРСР проголошувалася повна рівність чоловіків і жінок («кожна куховарка може управляти державою»; фігура «Робітник і колгоспниця» Мухіної). Але на рівні внутрішньої свідомості і практичної політики панував традиційний патріархат (костюм жінок, що займали високі пости в партійній ієрархії, — максимально строгий, стандартний; політбюро — завжди з чоловіків; Сталін — «батько народів»; пріоритети зовнішньої і внутрішньої політики — владне, чоловіче домінування). Російсько-радянська і німецько-фашистська політичні системи демонстрували виразні «маскулінні» риси, що ще раз стверджувало ідею про те, що фемінізм є «дитя» демократизації і гуманізації суспільства в 20 столітті.

Період з 1920 по 1960 рр. був названий соціологом К. Міллет «епохою контрреволюції». В цей час не з’явилося жодної значної роботи, пов’язаної з жіночою проблематикою. Громадська думка, здавалося б, схвильована феміністичним рухом на початку століття, знову занурилась в патріархальність.

Друга феміністична хвиля відноситься до 60-х років 20 століття. В цей час виникає декілька напрямів усередині самого фемінізму, кожен з яких має свою ідеологію, свої теми, свій категоріальний апарат. Відмінною рисою фемінізму 20 століття можна вважати його «академізацію», тобто розробку соціологічних, культурологічних, політичних теорій, що аналізують гендерну систему.

У 80−90 рр. можна говорити вже про безліч різних феміністичних напрямів, Картина фемінізму ускладнюється. Відкриваються табуйовані раніше теми, ревізія гуманітарних наук відкриває нові перспективи аналізу і рішення проблем жінки в суспільстві.

Фемінізм, можна сказати, «втрутився» в науку з вимогами переглянути ідеї філософської антропології і теорії культури, способи отримання і інтерпретації даних, формулювання ідей. На базі фемінізму народжуються нетривіальні ідеї, важливі і для фундаментальної теорії, подібно до того, як такі ідеї народжувалися свого часу на основі марксизму, панславізму і інших ідеологій, вже багато в чому застарілих для сучасної науки. Заслуга феміністичних досліджень полягає у відкритті нового, малодослідженого пласта реальності, у ініціативі постановки соціокультурних проблем. Серед таких проблем перш за все необхідно назвати наступні:

— особливості специфічно «жіночого» менталітету;

— міра впливу біологічних функцій жінки на її соціально-економічний статус; конкуренція і поєднання чоловічих і жіночих стереотипів поведінки в умовах демократичної культури;

— вплив «чоловічих» і жіночих" рис вдачі, переваг;

— інтегральні пріоритети розвитку цивілізації, специфіка «чоловічого» і «жіночого» дискурсів, типів «письма» і мови в духовній культурі;

— виявлення «чоловічих» ціннісних установок і стереотипів в усіх тоталітарних ідеологіях.

Очевидне переважання у феміністичній культурі критичної спрямованості. Треба відмітити те, що критика суспільства і його інститутів з точки зору справедливості, добра, історичної необхідності і природної доцільності, яку ми знаходимо у фемінізмі, присутня в усіх без виключення соціологічних і культурологічних теоріях. Платон і Аристотель, Монтескьє і Руссо, Кант і Спенсер, Маркс і Фрейд, Парсонс і Маркузе, — усі вони були критиками суспільства, хоча їх критика була по різному спрямована і мала різну міру гостроти.

Соціологічна і культурологічна критика суспільств ніколи не була чистим запереченням. Вона містила в собі елементи аналізу, пояснення, розуміння громадських явищ і механізмів функціонування суспільства, давала матеріал для прогнозів і побудови нових моделей громадського устрою. У цьому контексті необхідно розглядати і результати феміністичної критики, дуже хворобливої, часом шокуючої, але надзвичайно корисної і оздоровлюючої. Причину неприйняття феміністичної критики зрозуміти неважко: адже вона зачіпає чоловічу самолюбність і примушує багатьох чоловіків відчути неспроможність їх способів самореалізації, що базуються на інституціолізованій експлуатації жінок. Але справа не лише в цьому: феміністична критика виявляє також глибоке протиріччя між проголошуваною системою цінностей демократичних суспільств і реальною практикою цих суспільств відносно жінок. З одного боку ми чуємо вимогу захищати гідність особистості, права людини, свободу, рівність перед законом, справедливу оплату праці. З іншого ж боку, виявляємо, що «ролі» чоловіків і жінок, що визнаються суспільством, не дають їм однакової свободи, не забезпечують рівності і однакових можливостей для духовного розвитку, що стандарти поведінки задаються жінкам «ззовні» — чоловічими смаками і звичками, а відмова наслідувати ці стандарти спричиняє за собою вигнання жінки з професійної сфери, неможливість для неї мати сім'ю.

Феміністична критика культури цінна вже тим, що вона виходить з принципової недостатності традиційного теоретичного аналізу позитивістського типу. Фемінізм прагне вивести жіночу духовність з сфери «мовчання», закликає до духовного оновлення культури. При цьому сфера політики розширюється, охоплюючи сфери управління, стосунків в побуті і на виробництві і навіть особисту сферу, що виражається в гаслі: «особисте — це політичне» .

Отже, фемінізм примушує, нарешті, визнати очевидну річ: суспільство складається не лише з класів, страт, національних груп і релігійних спільнот, але, передусім, з чоловіків і жінок. Стосунки між статями включені в самий фундамент суспільства, вони пов’язані з інститутами власності, спадкоємством, батьківством, материнством, з сімейним правом, з соціалізацією молоді, економічної і політичною мотивацією поведінки. Ці стосунки мають справжню глибину, складність і енергетичну насиченість. Навряд чи вони колись зможуть бути повністю раціонально впорядковані. Проте рухатися до цього необхідно. І в цьому напрямі рухається фемінізм як соціокультурний феномен, що вкорінений у буття сучасного соціуму. Його вплив на сучасний соціум безперечний.

1.3 Специфіка українського феміністичного руху фемінізм соціальний гендерний сімейний Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв’язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 — у Харкові. У 1884 в Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х. Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н. Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщін, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був фемінізм у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н. Кобринської та Олени Пчілки вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», а в 1890 роках — три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля» (1893, 1895—96; ред. Н. Кобринська) та ін.

Під час Першої світової війни 1914;18 рр. та українських визвольних змагань 1917;21 рр. жінки брали активну участь у догляді та лікуванні поранених. Окремі українські жінки перебували на військовій службі: в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). У цей час активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок (Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, В. О’Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині — Союз українок Волині, на Закарпатті — Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація — Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах «Просвіта», «Сільський господар» та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано Олену Левчанівську, в 1928 до сейму — М. Рудницьку, а до сенату — О. Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О. Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932;1939), «Жіноча воля» (1932;1939), «Жіночий голос» (1931;1939), «Нова хвиля» (1925;1939) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій була заборонена.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т.зв. жінвідділи. У 1930 роках «жіноче питання» в СРСР і, зокрема, в УРСР було оголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного фемінізму, розв’язання проблеми суспільного рівноправ'я жінок у радянський період характеризувалося підвищенням їхнього освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв’язаними залишилися проблеми «подвійного навантаження» жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мали дуже малочисельну представленість у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті.

У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального фемінізму, відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв’язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади імені О. Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

Отже, жіноче питання в Україні має свої певні особливості. Жіночий рух часто просто співпадає з націоналізмом, швидше навіть «обслуговує» його. Є одна об'єктивно спільна риса між цими двома поняттями — обидва є боротьбою за колективні права.