«Поезія — це завжди неповторність, якесь безсмертне прикмети до душі» (за поезіями Ліні Костенко)

" Поезiя — це завжди неповторнiсть, якийсь безсмертний дотик до душi" (за поезiями Лiни Костенко) Лiна Костенко — вiдома сучасна українська поетеса, твори якої вже зараз у свiтi вважають класикою української лiтератури. Здається, у свiтовiй лiрицi все сказано i про все, але ця жiнка знайшла для себе поетичний ключ звичайнiсiнькими словами розкривати глибокi соцiальнофiлософськi питання. Пише поетеса вiршi, на мою думку, лаконiчно i свiжо.

Як i чому Лiна Костенко обрала для себе важкий творчий шлях? Про це в алегорично-умовнiй формi говориться у вiршi «Доля». На дивному базарi, який нiбито приснився поетесi, продавали рiзнi Долi. «Товар» був рiзним:

Однi були царiвен не гiрш,.

а другi — як бiднi Мiньйони.

Хто купляв собi Долю за грiш,.

А хто — i за мiльйони.

Покупцi, залежно вiд матерiального i морального стану, купували собi життєвий шлях:

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлiнням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнiвним.

Поетеса робить, здається, нелогiчний хiд: обирає найнепривабливi шу Долю, яка суворо попереджає:

За мене треба платити життям,.

а я принесу тобi горе.

Свою сутнiсть ця Доля розкрила так:

— Поезiя — рiдна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

I людина прийняла Долю. I «минула нiч. I скiнчився сон». Що б не було в життi — чи радiсть, чи горе — поетеса не нарiкатиме на свою Долю.

Чому Лiнi Костенко дорога саме ця Доля? Бо кожне мистецтво — це небезпечна дiяльнiсть. У митця воно зливається з Долею i часом.

Для поетеси Поезiя i Правда тiсно пов’язанi мiж собою. Справжня Творчiсть неможлива без Правди, без прагнення пiзнати i виразити Iстину. А тодi таке Мистецтво буде жити завжди.

Початок творчостi Лiни Костенко припадає на роки Великої Вiтчизняної вiйни. Тому не дивно, що багато творiв, у яких поетеса викладає свої першi враження, присвячено темi вiйни.

Поезiя «Мiй перший вiрш написаний в окопi» подає замальовку з дитинства поетеси. Першi недитячi враження, розумiння життя прийшли пiд артилерiйську канонаду i плач сусiдiв:

Гула земля. Сусiдський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, i кiнчався хлiб.

Двигтiв отой вузесенький окопчик,.

де двi сiм'ї тулились кiлька дiб.

Як розкажеш про жахи вiйни? Тодi «…чи не нiмою зробиться душа?!» .

Вiйна минула, пролетiло дитинство — не забулася лише вся палiтра вражень вiд воєнних рокiв:

той перший вiршик. .. .. .. .. .

.. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .

Який вiн був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав — осипалась стiна.

Нарештi минула страшна i кривава вiйна, залишивши гори боєприпасiв на полях i в лiсах. Здається, вiйна простягає свої руки до людей i в мирний час. Так сталося в одному селi, де вiд знайденої десь гранати загинули троє хлопчикiв (вiрш «Пастораль XX сторiччя»). Чому «пастораль»? Адже сталася страшна трагедiя, вiд якої дiдам «не хотiлося жить»? Отже, твiр має парадоксальну назву. Слово «пастораль» означало невеличкий мистецький твiр з iдилiчним зображенням сцен сiльського життя. А зараз, у пiслявоєннi роки, пасторальна картинка — це трупи i кров. Так переосмислює це слово Лiна Костенко. Що ж сталося iз свiтом, коли зараз є такi картини, здавалося б, мирного сiльського життя?

" Пастораль…" - прокляття вiйнi, це заклик нiколи не забувати урокiв кривавого воєнного перiоду.

Пройшли роки, залишилася болюча пам’ять про загиблих воїнiв. Коли входиш на кладовище воєнне чи звичайне, завжди з’являються спогади, тривога i жаль. Це описано у вiршi «Тут обелiскiв цiла рота…» «Лежать наморенi солдати…» в братськiй могилi бiля якогось села. Колись прийняли вони тут бiй. I про їхнi подвиги пам’ятають товаришi, якi залишилися, мабуть, живими, та ще стрижi, що «над кручею стрижуть». Особливо трагiчно-близько сприймаєш, що «…на одному обелiску є навiть пошта польова». Чи знає мати, де похований її син?

Лiна Костенко часто зверталась до теми спадкоємностi поколiнь, збереження пам’ятi i накопичення нових моральних устоїв. Цьому присвячена поезiя «Вже почалось, мабуть, майбутнє…» Ми — творцi майбутнього. Це робиться кожної митi, бо i майбутнє починається кожної секунди. Не слiд забувати про це. Ми — ланка мiж минулим i майбутнiм. Тому, каже Лiна Костенко,.

не забувайте незабутнє,.

воно вже iнеєм взялось!

I не знецiнюйте коштовне,.

не загубiться у юрбi.

Не промiняйте неповторне.

на сто ерзацiв у собi!

Вiд нас залежить доля наших дiтей, нашої країни, а значить, i нас самих. Бо все взаємопов'язано. Поетеса кидає девiз:

Шукайте посмiшку Джоконди,.

вона нiколи не мине.

Ставайте духовними людьми, вчiться бачити те, що не можна вимовити навiть словами.

Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття — Любов. Так, вiрш «Свiтлий сонет» присвячений першому в життi сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:

Це ще не сльози — це квiтуча вишенька,.

що на свiтанку струшує росу.

Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише «зiткнулась з неприємнiстю…» .

Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль — провозвi сник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя.

Так, я можу сказати, що менi подобається творчiсть Лiни Костенко. Прочитавши її поезiї вiдчуваєш, як тонше починаєш розумiти людей i життя.