Реалізація принципів педагогіки толерантності. як необхідна умова формування гуманістичних цінностей підростаючого покоління

КУРСОВА РОБОТА

Реалізація принципів педагогіки толерантності. як необхідна умова формування гуманістичних цінностей підростаючого покоління

Вступ

Актуальність. Епоха ізольованого існування держав відійшла в минуле, водночас зростаюча мобільність населення земної кулі перетворює багато країн у полікультурні співтовариства. В умовах полікультурного світу місце універсального принципу людської життєдіяльності поступово займає толерантність. У середовищі, що вимагає від кожного певних ціннісних настанов, комунікативних навичок та поведінки, толерантність стає базисом для комплексу гуманістичних цінностей (людяність, взаємоповага, свобода вибору, демократія, права людини тощо),

спрямованих на врегулювання міжособистісних та міжгрупових взаємовідносин.

Процеси глобалізації вивели проблему толерантності на одне з чільних місць у переліку актуальних для подальшого розвитку людства, якій належить пріоритет у розвитку ідей толерантності.

У Декларації принципів толерантності, яка була схвалена Генеральною конференцією ЮНЕСКО у Парижі на XXVIII сесії 16 листопада 1995 р., — було започатковано всесвітній рух толерантності і підкреслено його важливість в сучасному світі, який характеризується, глобалізацією економіки, зростаючою мобільністю, швидким розвитком комунікації, інтеграції та взаємозалежності, великомасштабними міграційними процесами і переміщенням населення, урбанізацією і трансформуванням соціальних моделей.

Особливої актуальності набуває толерантність в умовах гуманізації освіти, яка неможлива без перегляду звичних для педагогічної практики форм і способів педагогічного впливу, взаємодії педагога та учня. Виховання толерантності учнів у сучасному українському суспільстві великою мірою зумовлюється тим, що перед світом досі стоїть проблема нетерпимості та неповаги, що спричинена економічною нестабільністю, соціальною нерівністю, проявами ворожого націоналізму, активізацією злочинності, тероризму, технологічними катастрофами та соціальними потрясіннями.

Разом з цим, потребує уточнення питання визначення сутності толерантності в сучасному суспільному бутті.

Реалізація цієї мети потребує вирішення таких завдань:

з’ясувати до якої ціннісної сфери слід відносити толерантність;

виділити її основні форми прояву;

визначити фактори, що зумовлюють специфіку прояву толерантності в суспільстві і впливають на її формування;

окреслити окремі аспекти толерантної особистості сучасного педагога;

розкрити шляхи формування толерантної особистості учня в умовах навчального закладу.

1. Толерантність як необхідна умова існування сучасного світу

1.1 Проблеми розвитку та взаємодії сучасного світу

З кінця 60-х років минулого століття в західній науковій педагогічній та психологічній літературі ведуться дискусії щодо проблеми толерантності, яку сприймають не лише як традиційну проблему західної думки чи суспільства, а саме як нову спільну проблему глобального світу [3, с. 135].

У другій половині ХХ століття були створені умови, яким сприяло послаблення кордонів між країнами та народами. Завдяки цьому було розширено міжнародну співпрацю та прогрес у всіх сферах суспільного життя. Однак світ, всупереч всім очікуванням, став більш конфліктним, загострились етнічні, релігійні, політичні та економічні проблеми як на міжнародному, так і на міжособистісному рівні.

Формування міжособистісних, міжгрупових, міжетнічних та міжнаціональних стосунків належить до найбільш складних та вразливих явищ суспільного життя. Соціальна трансформація суспільства відбувається у досить важких умовах. Світ стає тіснішим та переживає значні зміни у процесі розвитку. Саме з розвитком суспільства до людей прийшло розуміння, що Земля не є надто великою, вона — наш спільний дім, всі люди в якому — сусіди. А для того, щоб людство успішно розвивалося, потрібно знаходити спільну мову. У безмежному різноманітті культур, релігій, думок, ідей, що належать людям різних країн, на допомогу має прийти «рятівне коло» толерантності.

Інтерес до толерантності, зокрема в Україні, зумовлений останнім часом не тільки відродженням національної самосвідомості, а й тим, скажімо, що людина (де б вона не була) є продуктом тієї культури, в якій вона зростала, результатом прямого впливу, способу життя, традицій, звичаїв, норм і цінностей того суспільства, яке її оточувало з дня народження. І це треба обов’язково враховувати, спілкуючись, вступаючи в стосунки з іншими людьми — з іншою культурою, іншим мисленням, іншою релігією тощо.

Історично склалося так, що в індивідуальному розвитку первинною є позиція між «своїм» і «чужим», у межах якої толерантності немає місця: хто не такий як ми (не з нами), той проти нас [6, с. 21].

Упродовж багатовікової історії людські співтовариства, соціальні групи й окремі особи в практичному житті використовували принцип комплементарності як відчуття підсвідомої взаємної симпатії (антипатії) осіб, що визначає поділ на «своїх» і «чужих». Згідно із законами біологічної еволюції, будь-хто «Інший» («не-Я») становить природну конкуренцію в процесі виживання [21, с. 157].

В Україні, яка за своїм геополітичним становищем опинилась на перехресті світових культур, проживають представники практично всіх релігій світу. А це означає, що питання терпимості, етичності, гуманістичного виховання (тобто сприйняття іншого, часом несхожого) набувають особливої ваги, і вони стають головним чинником внутрішньої стабільності країни.

Дослідники розглядуваної проблеми одностайні в думці, що доросла (зріла) толерантність закладається в дитинстві. Від народження у своєму характері, поведінці кожен індивідум має цілий «букет» добрих і недобрих спадкових рис: альтруїзм та егоїзм, милосердя і жорстокість, схильність до агресії, насильства тощо. На цю тему геніальний математик і педагог, ректор Казанського університету М. Лобачевский писав: «Усі здібності розуму, усі таланти, усі пристрасті, усе це опрацьовується вихованням, єднається в одне струнке ціле, і людина, немовби знову народившись, постає творінням у досконалості…».

Кожна зі спадкових рис і всі вони разом необхідні людині, уможливлюючи її існування в суспільстві. Жодну з них неможливо викорінити. Але кожну можна більшою чи меншою мірою розвинути або, навпаки, приглушити, цивілізувати, підкорити індивідуальній волі. Саме в цьому якраз і полягає головне завдання психолого-педагогічної науки і практики: всебічний розвиток позитивних і максимально можливе придушення негативних природних рис людини, максимальна гармонізація того і іншого в характері, тобто узгодження всього комплексу почуттів, емоційної культури, толерантної свідомості і поведінки.

Але, на превеликий жаль, ні загальна, ні яка б то не було інша з існуючих педагогік фактично не займаються найголовнішим і найважчим зі своїх завдань — вихованням, розвитком, укоріненням у характері та поведінці толерантності і при гашенням агресивності. По суті, ні жіночі консультації і пологові будинки, ні медицина взагалі, ні батьки і сім'я, ні дитячі ясла та садки, ні початкова школа не працюють спеціально і цілеспрямовано над цим завданням у найперші роки життя маленької людини — роки, які є найсприятливішими для запровадження в її свідомість базових цивілізаційних настанов. Цей вік втрачається для педагогічної практики, і нічим не стримувані жорстокість та агресивність з такою силою «вживлюються» у дитячу підсвідомість, характер і поведінку, що потім «витруїти» їх надзвичайно важко, а то і просто неможливо.

Ба навіть більше того: новітні дослідження навертають на думку, що деякі найважливіші риси характеру людини (можливо, і агресивність) великою мірою закладаються ще в період вагітності і немовлятства, а потім їх неслушно вважають суто спадково-генетичними, «невигубними» інстинктами, які абсолютно не підлягають корекції. Ось уже дві тисячі років церква намагається укорінити в масову свідомість Христову заповідь «Не убий!», але результати й досі є незадовільними. І причина тут очевидна: заповідь ця звернена головним чином до дорослих, у яких жорстоко-агресивна підсвідомість і свідомість уже незворотньо сформовані в ранньому дитинстві…

За останні 5 тис. років на планеті відбулося 14 тис. війн (майже по три щороку), в яких загинуло майже 5 млрд. чоловік (пересічно по мільйону на рік). Із віку в вік агресивність, жорстокість, кількість країн-учасниць війн, їх масштаби і чисельність жертв неухильно зростали. У минулому столітті уперше у своїй історії людство розв’язало дві світові війни, які не мають собі рівних за обсягами спустошень, масового садизму і пролитої крові. У першій війні загинули близько 9 млн., у другій — уже понад 36 млн. чоловік… Після другої світової війни лише до 1994 року у 68 країнах сталися 114 «малих» війн і збройних конфліктів (майже по три щороку), в яких загинуло майже 20 млн. чоловік (близько півмільйона щорічно). Чимало міждержавних конфліктів є перманентними і тривають десятиліттями. Окрім того, у світі щорічно скоюється 500 млн. карних злочинів, тобто 8 тис. на 100 тис. населення.

Таким чином, уся планета охоплена насильством і агресивністю. У порівнянні з минулими століттями ситуація ускладнюється неймовірно могутньою і технічно досконалою зброєю масового знищення, що її дали людству сучасні наука і промисловість. Мабуть, ніхто зараз не зможе напевно сказати, чим усе це скінчиться і чи не спричинить якийсь черговий агресор загальнопланетарну катастрофу. Ніхто поки що не запропонував і надійного виходу з цього загального сказу. А якщо вірити традиційним тлумаченням особливостей історичного розвитку світової спільноти, то випадає так, що такого виходу узагалі немає…

Деякі науковці усі сподівання у справі порятунку цивілізації цілком серйозно покладають на генну інженерію і пропонують її засобами знищувати ген агресії у кожного індивіда, починаючи з немовлят. Але і цей засіб, і сама генна інженерія є такими ж небезпечними і неконтрольованими, як і ген агресії, особливо коли вони застосовуються там, де «інженер» багато чого не тямить як науковець, дослідник. А ще гірше, якщо сьогодні «інженер» ліквідує ген агресії, а завтра — гени добра, милосердя, любові і тим самим знищить людину як Боже створіння…

Уже робляться перші спроби відстежувати взаємозв'язок між соціальними струсами та відповідними реакціями довкілля на стихійні сплески людського озлоблення, насильства, агресії у вигляді найрізноманітніших природних катаклізмів, землетрусів, повеней, тайфунів тощо.

Вихід тут тільки один — цілеспрямоване пригашення агресивного начала і виховання толерантності у міжлюдських і міжнародних стосунках. До цього необхідно додати і такий устрій суспільного народного життя, в якому б толерантність безроздільно панувала, не дозволяючи спалахів як індивідуальної, так і масової агресивності та жорстокості.

1.2 Розвиток ідей толерантності

Рух за толерантність набуває все більшого визнання та поширення. І не тільки загалом у світі, а й (що вельми показово) в Україні. Адже толерантність стосується всіх ланок суспільного життя нашої молодої держави. Перед українським суспільством постала гостра потреба у «людині культури», націленій на діалогічне сприйняття світу, здатній працювати з різними знаннями, різними типами мислення, з ідеями різних культур для подальшого розвитку демократії і збереження миру.

Ідея толерантності стала актуальною не сьогодні, вона з’явилася ще в глибокій античності як рішення проблеми ставлення до релігійної меншості. ЇЇ мотиви спостерігаються в працях мислителів таких як Аристотель, Геракліт, Антифон, Сенека та інших. Наприклад, уже Аристотель визначає терпимість як можливість рівноцінного існування речей та людей. Як суспільне явище толерантність віддзеркалювала потребу у виявах релігійної терпимості під час діалогу і взаємодії різноманітних культурних традицій та практик. Слугувала однією з підстав для пізнання інших культур, створювала умови розуміння та прийняття. [2, с. 72]. До розгляду цієї категорії звертався Вольтер. Гьоте розглядав толерантність як проміжний елемент на шляху до визнання.

Толерантність, як етичний принцип, ввів у науку англійський філософ Джон Локк у своїх працях «Нариси про терпимість», «Листи про віротерпимість», (1688 р.) [15, с. 104]

На думку філософа, аргументом на користь толерантності може слугувати, по-перше, те, що примус не здатний навернути людину на шлях щирої, релігійно повноцінної віри; по-друге, основні завдання і функції, що їх мають виконувати церква і держава, мають істотні відмінності. У 1689 р. британський парламент ухвалив Акт терпимості і досить швидко з’ясувалося, що легітивне співіснування кількох церков зовсім не веде до анархії та втрати керованості, а робить державу сильнішою. У таких спосіб толерантність уперше продемонструвала свій потенціал дієвого інструменту досягнення політичної злагоди різноманітних сил за умов збереження ними законної свободи і права бути самим собою. Тому надалі поняття толерантності набуло поширення не тільки на сферу міжрелігійних стосунків.

Проблема толерантності розглядається багатьма науками: філософією, психологію, етикою, педагогікою.

Особливої актуальності ця проблема набуває в період докорінних суспільних перетворень, зламу монопольно-ідеологічних концепцій, загострення міжнаціональних і міжрелігійних конфліктів, утвердження гуманних взаємовідносин між людьми й державами — характерні риси сучасності, що спричинюють значний інтерес до визначення сутності цього поняття, винайдення ефективних форм і методів виховання толерантної особистості. Однак порівняно короткий термін застосування спричинює неоднозначність його тлумачення.

Що ж означає слово «толерантність»? У перекладі толерантність (від. лат. tolerantia — терпимість) на українську мову це — терпимість. Терпимість до чогось своєрідного, істотно інакшого — чиєїсь думки, позиції, переконань. Це досить містке та глибоке поняття. Воно торкається і міжнародних відносин, і діалогу культур, і міжетнічних та міжконфесійних взаємин, і культури світу.

Толерантність означає поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості.

Толерантність включає в себе і глибокі правові засади. Без терпимості, врахування інтересів одне одного, без рівноправності народів, їхніх культур неможливий розвиток, прогрес цивілізації.

Тобто за основу береться згода сприйняти щось (духовне, морально-ідейне, етико-естетичне, релігійне) навіть за умов входження його в суперечність зі світоглядними установками того, хто сприймає.

В. Тишков розуміє толерантність як особистісну або суспільну характеристику, що припускає усвідомлення того, що світ і соціальне середовище багатовимірні, а отже, погляди на цей світ є різними.

Т. Шихардіна, досліджуючи внутрішню суперечність толерантності як моральної цінності, доходить висновку, що ця суперечність обумовлена поєднанням двох початків: особистісної автономії та моральної нормативності. З одного боку, «моральний індивід — суверенна особистість, що має вільну волю і діє як причина та мета своїх учинків», а з іншого, сфера моралі характеризується найвищою мірою нормативності, де відповідні вимоги мають абсолютну владу: «Толерантність не є універсальною моральною цінністю, оскільки є якимсь компромісом між тими принципами, на яких будуються сфера моралі, моральна свідомість і поведінка індивіда. В основі будь-якого компромісу як різновиду операціонально-інструментальної або прагматичної угоди лежать взаємні поступки, взаємовигідність, тимчасовість і обмеженість сфери застосування [22, с. 306].

Представник конструктивізму К. Леві-Стросс фактично обґрунтовував цінності міжкультурних діалогів збереження самобутності та розмаїття: «світова цивілізація може бути тільки коаліцією у світовому масштабі культур, кожна з яких зберігає свою самобутність… Треба врятувати факт розмаїтості, а не історичне стримування, що надається йому кожною епохою… Толерантність не є споглядальною позицією, роздачею індульгенцій тому, що було, і тому, що є. Це динамічна установка, вона складається в передбаченні, розумінні й просуванні того, що бажає бути…».

На думку В. Кукушина, толерантність — це моральна якість індивіда, що характеризує терпиме ставлення до відмінних від наявних у нього поглядів, думок, звичок інших людей, незалежно від їх етнічної, національної або культурної приналежності. Це вміння краще розуміти себе й інших, вступати з ними в контакт, взаємодіяти без примусу, виявляти повагу й довіру.

У сучасних зарубіжних концепціях толерантність розглядається як основна доброчинність, або ментальне ставлення, як свобода різних типів поведінки, ціннісних орієнтацій і культурної діяльності. Отже, толерантність — це одна з можливих реакцій на різноманітність. Ця якість — відповідь на зіткнення з поглядами та вчинками, які значно відрізняються від наявних у людини вірувань та ідеалів. Вона немовби пропонує директиву, що допомагає людям краще оцінювати власні вчинки, дає розуміння того, як розв’язати конфлікт мирним шляхом із залученням усіх пов’язаних з ним акторів і базується на визнанні рівності прав для всіх.

Поняття «толерантність» є синонімом слова «терпимість», саме так воно звучить латинською. Толерантність людей є найважливішою умовою миру і злагоди в сім'ї, колективі та суспільстві. Адже соціальні взаємовідносини постійно змінюються. У різних людей — різні погляди на життя, працю, кохання тощо. Чи завжди ми поважаємо думки, погляди інших? Як треба поважати інших? Чи треба прагнути, щоб інша людина сприймала ваші погляди?

Філософські моделі та класифікації толерантності розробив російський учений Владислав Лекторський. У праці «Про толерантність, плюралізм та критицизм» академік визначає чотири можливих способи розуміння толерантності:

1) толерантність як байдужість (існування думок, істинність яких ніколи не може бути доведена) — релігійні погляди, цінності різних культур, етичні вірування, переконання і т.д.)

2) толерантність як неможливість взаєморозуміння (обмежує прояв терпимості повагою до іншого, якого разом з тим зрозуміти неможливо і з яким неможливо взаємодіяти).

3) толерантність як поблажливість (привілейоване в свідомості людини положення власної культури, тому всі інші оцінюються як слабші: їх можна терпіти, але при цьому одночасно і зневажати).

4) терпимість як розширення власного досвіду і критичний діалог — дозволяє не тільки поважати чужу позицію, а й змінювати свою в якості критичного діалогу. [14, с. 48].

XXI ст. з його різноманітними проблемами універсального плану спонукає створення філософії толерантності, яка в сучасному світі отримує статус «найважливішої умови максимально демократичного розв’язання можливих суперечок», її розглядають не лише як підґрунтя примирення ворогуючих сторін у так званих локальних конфліктах, «до неї звертаються, закликаючи до суспільного миру, національної злагоди — у сенсі незастосування сили та насильства з боку панівних суспільних структур під час подолання внутрішніх конфліктних ситуацій» [9, с. 77].

Дослідники виділяють декілька толерантних особистісних позицій:

толерантність як внутрішня установка, як прийняття та терпимість до іншого, чужого;

толерантність як культурологічна норма;

толерантність як неупередженість, як байдужість до іншого;

толерантність стосовно тих, хто наносить нам шкоду;

толерантність стосовно тих, хто наносить шкоду не нам, а комусь іншому, але нам немає до цього справи. На думку Т. Скубашівської, останнє назвати толерантністю важко — швидше за все, мова йде про байдужість, яка межує з ворожістю, якщо ми розуміємо шкоду так, як її розуміють ті, кому її завдають [18, с. 112].

В статті 1 п. 2 «Декларації принципів терпимості» визначено, що «Терпимість — це не уступка, поблажливість чи потурання. Терпимість — це, насамперед, активне ставлення, сформоване на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Ні за яких обставин терпимість не може служити виправданням зазіхань на ці основні цінності, терпимість повинні проявляти окремі люди, групи і держави» [7, с. 2].

Толерантність означає активну позицію людини, а не пасивно-терпиме ставлення до навколишніх подій, тобто толерантна людина не повинна бути терпима до всього, наприклад, до порушення своїх прав чи прав іншої людини або маніпуляцій та спекуляцій з боку інших (по відношенню до себе, в тому числі). Те, що порушує загальнолюдську мораль, громадянські цінності не повинно сприйматись терпимо.

Основні принципи толерантності.

До числа цих принципів слід, перш за все, віднести:

* відмова від насильства як неприйнятного засобу залучення людини до якої-небудь ідеї. Добровільність вибору, «свобода совісті», акцент на щирості переконань.

* вміння примусити себе, не примушуючи інших. Страх і примус ззовні не сприяють формуванню толерантності, хоча в якості виховного фактора в певний момент дисциплінують людей, при цьому формуючи певні звичаї;

* толерантність, в європейському розумінні, задає приклад «законослухняності», підпорядкування законам, традиціям і звичаям. Підпорядкування законам, а не волі більшості або однієї особистості, є важливим фактором суспільного розвитку;

* прийняття ІНШОГО, який може відрізнятися за різними ознаками — національними, расовими, культурними, релігійними і т.д. Формування взаємин відповідно до «золотого» правила: «Роби по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе».

Найбільш ефективним засобом попередження нетерпимості є виховання.

2. Педагогіка толерантності. як необхідна умова формування гуманістичних цінностей підростаючого покоління

2.1 Принципи та завдання педагогіки толерантності

толерантність педагогіка поважання Толерантність не притаманна людині від народження, і може ніколи й не з’явитися, якщо не буде спеціально вихована, сформована. Шлях до толерантності - це емоційна, інтелектуальна праця, оскільки її досягнення можливе лише на основі зміни самого себе, власних стереотипів та свідомості [1, с. 272].

Розвиток толерантності починається з дитинства, в оточенні сім'ї. Значну роль у вихованні толерантності відіграють держава, релігія, культура, ЗМІ, а також заклади освіти. Толерантна особистість продовжує формуватися у школі та іншому навчальному закладі. Всі ці соціальні інститути сприяють формуванню толерантності як внутрішньої згоди суб'єкта із самим собою, як способу існування особистості, який веде до її самоствердження. Саме система освіти здатна налагодити зв’язок з усіма іншими соціальними інститутами та стати сполучною ланкою між ними та людиною, створюючи умови для успішного розвитку особистості. Творча взаємодія системи освіти з іншими соціальними інститутами є запорукою розвитку сучасного суспільства. Отже, вектор освіти потрібно спрямувати на формування толерантної свідомості та поведінки.

Багато філософів та педагогів безпосередньо пов’язують досягнення миру з розвитком освіти. Головною причиною війн вважають відмінність у поглядах, що виникає саме від неосвіченості людей. У теоретичній і практичній спадщині В. Сухомлинського основою нової концепції виховання і формування особистості є особистість, «яка базується не на принципах авторитарної педагогіки, а на загальнолюдських моральних цінностях» [19, c. 329].

Зважаючи на це, на допомогу приходить педагогіка толерантності, головним завданням якої є розвиток здатності до терпіння, витримки, самоконтролю та вміння вирішувати проблемні ситуації без агресії.

Педагогіка толерантності передбачає вирішення мирним шляхом суперечностей та конфліктів в освіті, створення соціально-педагогічних умов толерантної взаємодії, культури спілкування, оскільки толерантність є гарантією суспільної стабільності. Вона покликана концептуально забезпечити процес трансформації толерантності як універсальної загальнолюдської цінності в цілі, які реалізуються на практиці в галузі освіти. Навчання толерантності поступово входить в освіту, воно повинно стати абсолютним пріоритетом. Молодь повинна усвідомлювати, що всі люди рівні. Відбувається це в загальному контексті формування толерантної свідомості.

Важливим складником такого процесу є, звичайно, виховна робота. Мета її - підготовка всебічно вихованої особистості, фахово спроможної до роботи, загалом до життя за сучасних ринкових умов. І тут велика роль усіх без винятку педагогів котрі чи не найближчі до учнів.

Виховання толерантності визначається як одне з провідних освітніх завдань. Учням потрібно допомогти навчитися розуміти інших людей, пізнавати їхні проблеми, виявляти шляхи взаємодопомоги і взаємодії у повсякденних ситуаціях. На думку А. Мурашова, «ця проблема безмежна, і вона не буде подолана, поки немає ідей об'єднання, визначеності суспільства, яку ми самі створюємо» [17, с. 20].

Сьогодні в освітніх закладах не лише готують майбутніх спеціалістів, але й навчають їх нести відповідальність за свої вчинки, будувати гармонійні стосунки. Надзвичайно актуальною стає потреба формування в учнів духовних, культурних, моральних цінностей у їх національному та загальнолюдському розумінні. Головне завдання — сформувати у молоді ставлення до толерантності як до цінності. Зважаючи на прояви нетерпимості, жорстокості, расизму, дискримінації, соціальної ізоляції, які простежуються в сучасному світі, необхідно шукати шляхи мирного та толерантного співіснування в умовах полікультурності, оскільки толерантні взаємини молодих людей, які навчаються в одному середовищі, є однією із ланок формування незалежного громадянського суспільства. Здобуваючи навички не тільки професійного, але й соціального спілкування, учні засвоюють і закріплюють ті норми та правила, які прийняті в тому чи іншому професійному середовищі, тобто оволодівають основами культури толерантної поведінки [10, с. 45].

Освіта, з одного боку, повинна розвивати людину як індивіда, а з іншого, формувати людину, яка вміє і бажає співіснувати з іншими людьми, виховувати в ній гуманні цінності. Адже виховання толерантності у майбутніх фахівців, які після закінчення навчального закладу будуть творити долю не лише нашої держави, але й всієї планети, є важливою запорукою майбутнього всього людства.

Толерантність є дієвою тоді, коли пронизує всі сфери і види діяльності учнів, говорить Веретенко Т. та Долгополова Я. Освіта є тим соціальним інститутом, в межах якого може формуватися толерантна свідомість і поведінка учнів як через систему виховної роботи, так і через зміст освіти, за допомогою програм, підручників, різних форм організації навчання, які б допомагали розвивати у учнів практичні навики толерантної взаємодії. Толерантна освіта сприяє також об'єднанню педагогів, які не сприймають ніяких форм агресії в освітніх закладах. [5, с. 69].

2.2 Характеристика та умовами формування толерантності у педагогічному середовищі

Під толерантністю ми розуміємо професійно важливу якість педагога, що виявляє свою сутність як здатність сприймати без агресії відмінні від його власних судження, образ життя, характер поведінки, зовнішність і будь-які інші особливості людей, які його оточують у сфері освітнього простору і соціокультурного середовища, шляхом встановлення з ними відносин довіри, співпраці, компромісу, радості, товариськості, співпереживання та психологічного комфорту.

У зв’язку з цим сучасний педагог, як толерантна особистість, повинен оволодіти новими професійними якостями, з такими ознаками: впевненості в собі як у викладачеві й вихователі-професіоналі через усвідомлення надійності своїх власних світоглядних й морально-етичних позицій у просторі педагогічної діяльності, що розгортає свою суть через діалог, опіку та співробітництво зі учнями; відкритості, мобільності, соціальної активності й конкурентоздатності на ринку освітніх послуг за рахунок реалізації у сфері педагогічного спілкування рис контактності, доброзичливості, відсутності агресії й тривожності, терпіння, довіри, емоційної стабільності, високої емпатійності, поваги до іншої особистості і т. ін.; активного дослідника, діагноста, проектувальника, організатора, диспетчера і ефективного менеджера навчально-пізнавального й культурно-дозвіллєвого процесу (Ю.П. Болотін, С.Т. Золотухіна, Н.В. Кічук, З. Н. Курлянд, М.І. Приходько, В. В. Радул, С.О. Сисоєва, Г. В. Троцко, О. С. Цокур, О.Я. Чебикін та ін.).

Про те, що толерантність виступає не тільки складовою навчально-виховного процесу сучасної школи, але й складає професійну сталість педагога, доводила у своїх працях й низка сучасних дослідників.

Так, С.В. Бурдіна, в процесі перегляду ролі вчителя в реалізації принципу гуманності, на перший план висуває його активну життєву позицію. Така перспектива, на її думку, пов’язана з тим, що з появою різноманітних навчальних комплексів (мультимедійних програм, Інтернету, віртуальних університетів і дистанційного навчання) роль учителя як джерела інформації втрачає свою минулу цінність в умовах сучасної школи. Тому, за С.В. Бурдіною, «у структурі особистості вчителя найбільше значення набувають його індивідуально-професійні якості і стосунки» [4, с. 8].

О.Г. Мороз з цього приводу зауважує, що професійна діяльність сучасного педагога потребує цілої системи особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. «Толерантність» до інших народів і культур він в першу чергу відносить до загальногромадянських рис. Але, не зважаючи на багатоаспектність цього поняття, автор відносить «толерантність» і до морально-педагогічної якості (справедливість, об'єктивність), і до індивідуально-психологічної особливості (емоційна стійкість, витримка, самоволодіння), і до психолого-педагогічної здатності педагога (адекватне сприйняття вихованця та безумовне прийняття його особистості, комунікабельність, гнучкість і швидкість мислення в педагогічних ситуаціях) [16, с. 54].

О.В. Сухомлинська в статті «Про стан теорії і практики виховання в освітньому просторі України» відмічає, що головна мета, місія виховання повинна полягати в: передачі культурних цінностей; підготовці молоді до інтеграції в суспільство; нівелюванні, зменшенні соціальної нерівності. Створення умов для культивування, проектування викладача, який піклується про формування толерантної особистості учнів, повинно стати завданням викладачів. Особливої значущості у цьому контексті, на її думку, набувають: міжособистісна комунікація, діалог, створення толерантного комунікативного середовища [20, с. 4].

Для викладача, надто важливо дотримуватися принципів та засобів педагогіки толерантності в освітньому процесі, а, значить, ні на хвилину не забувати, що майбутні професіонали — цілком рівноправна сторона в навчально-виховному процесі.

Професіоналізм педагогічного спілкування виявляється в готовності й умінні використовувати наявні знання на практиці, вирішувати безліч педагогічних завдань; у виробленні норм поведінки; у готовності до співпраці з учнями, батьками та колегами; в емоційній контактності, що виявляється в чуйності, здатності до співпереживання; у високому рівні емоційної стабільності, педагогічної толерантності в різних конфліктних ситуаціях [5, с. 69].

Толерантний викладач — це педагог, на нашу думку, який ефективно працює у напрямку розвитку толерантності. Він відіграє чи не найголовнішу роль у формуванні толерантності в освітньому закладі, оскільки лише толерантна особистість може виховувати, формувати та розвивати толерантні цінності в інших.

Для формування толерантної особистості сучасної молодої людини необхідно дотримуватися таких правил як особистісної поваги один до одного та до інших, сприйняття особистості з усіма його особливостями та індивідуальностями, ввічливе ставлення до людини як найвищої цінності, виявляти співчуття один до одного. Сучасна молодь повинна зрозуміти, що всі люди різні, неповторні та особливі.

Для того щоб реалізувати педагогіку толерантності, педагоги, в першу чергу, повинні створити зразки взаємовідношень між собою, а саме: працювати в атмосфері взаєморозуміння, взаємоповаги, співучасті й співпереживання. Толерантний педагог усвідомлює, що його сприймають як зразок для наслідування. Він використовує навички для розвитку діалогу і мирного розв’язання конфліктів, навчає мислити критично, вміє цінити позиції інших, при цьому чітко формулює власну точку зору, не підтримує агресивну поведінку, сприяє залученню учнів і батьків до прийняття рішень спільної діяльності.

Діяльність педагога з позицій толерантності має включати три аспекти:

- особистість педагога, якому притаманні толерантні якості;

- прояв толерантності у професійній діяльності;

— реалізація принципів толерантності в педагогічному спілкуванні.

Необхідну ефективність навчання в дусі толерантності забезпечують етичні принципи, які одночасно виступають і системою вихідних дидактичних вимог. Це принципи гуманізації та демократизації виховного процесу, самоактивності й саморегуляції, інтеркультурності, комплексності й міждисциплінарної інтегрованості, «соціального комфорту» або створення моральної атмосфери та принцип «соціального уроку», який полягає в пошуку вирішень проблеми дитячої агресії.

Структуру толерантності як професійно важливої якості особистості педагога можна представити у вигляді взаємодії її трьох провідних компонентів.

Перший, концептуально-ціннісний компонент толерантності педагога, виявляється через систему принципів організації педагогічного процесу, серед яких домінуючими є такі: пріоритет гуманістичних цінностей; ідея духовної свободи людини; визнання самобутності й унікальності кожної людини; віра в невичерпні можливості і здібності особистості; повага до людської гідності; відкритість до сприйняття людських цінностей; орієнтація на діалектичний зв’язок розвитку й саморозвитку особистості; терпимість до думок і поведінки інших людей; зорієнтованість на партнерство і співпрацю.

Другий компонент толерантності педагога — особистісно мотиваційний — виявляється через характер його емоційного ставлення до учасників педагогічної взаємодії, а саме: доброзичливість, ввічливість, щирість, лояльність, стриманість, милосердність, емпатійність, справедливість, терпимість.

Третій, діяльнісно-поведінковий компонент, виявляється через систему способів його педагогічних дій щодо організації, контролю й оцінки якості діяльності учасників навчально-виховного процесу, серед яких — сприймання особистості партнера таким, яким він є; прийняття та розуміння індивідуальності іншої людини; надання недоторканного права особистісної думки; оцінювання особистості відповідно до Я-концепції; уміння приховувати або пом’якшувати негативні почуття; уміння вибачати іншому помилки чи ненавмисно спричинені неприємності; терпиме ставлення до професійного дискомфорту; уміння володіти собою і йти на компроміс; уміння безконфліктно вирішувати проблемні педагогічні ситуації.

Основними умовами формування толерантності педагога є:

· підвищення рівня інформованості про сутнісні та змістові характеристики толерантності, про особливості вивчення толерантності у межах різних галузей знань та постановки проблеми у педагогіці;

· формування толерантності в особистісній системі цінностей педагога та перетворення її у регулятивний принцип професійної діяльності;

· * структурування гуманістичних стосунків у системі учень — учень, учень-педагог, педагог-учень, педагог-батьки, педагог — педагог;

· урізноманітнення навчальних, ігрових, дискусійних форм і тренінгів у педагогічному процесі;

· систематичний педагогічний моніторинг стану сформованості толерантності кожного учня;

· забезпечення науково-методичної бази навчально-виховного процесу з проблем виховання толерантності.

Успішність взаємодії між педагогом і вихованцем визначається такими засобами педагогіки толерантності, як:

діалог — виступає фундаментом толерантності і рівнем толерантних переконань. У структурі діалогічної взаємодії переважають емоційний і когнітивний компоненти, які виявляються крізь високий рівень емпатії, почуття партнера, уміння прийняти його таким, яким він є, відсутність стереотипності у сприйманні інших, гнучкість мислення, а також через уміння «бачити» свою індивідуальність, здатність адекватно оцінювати власну особистість. У діалозі розкривається індивідуальність особистості й осягається своєрідність іншого, оскільки передбачається рівність позицій у спілкуванні;

співпраця — спільне обговорення цілей діяльності, спільне її планування і розподіл сил та засобів на підставі можливостей кожного. Її можна охарактеризувати такими ознаками: контактністю, доброзичливістю, відсутністю агресії чи самоагресії, відсутністю тривожності, мобільністю дій, ввічливістю, терпінням, довірливістю, соціальною активністю;

опіка — можлива тільки тоді, коли обидві сторони сприймають одна одну і терпляче ставляться одна до одної. Опіку можна розпізнати за такими ознаками: емоційна стабільність, високий рівень емпатії, соціальна активність і вміння прийти на допомогу.

вибачення — це не заперечення власної правоти в цих судженнях, а спроба поглянути на кривдника зі співчуттям, милосердям і любов’ю. Коли людина вибачає, активізуються певні елементи цих сфер, тобто такі негативні емоції, як гнів, ненависть, образа, сум чи нехтування повинні бути залишені. Вибаченню як толерантному стилю взаємодії притаманні такі особливості: готовність вибачити кривднику, розуміння помилок інших, перегляд власних поглядів на кривдника й ситуацію взагалі шляхом «примірювання» на себе різних ролей, усвідомлення зменшення негативних і зростання позитивних почуттів.

Ефективність виховання толерантності значною мірою залежить від цілеспрямованості навчально-виховного процесу, форм його організації. Особлива роль тут належить предметам соціально-гуманістичного та художньо-естетичного циклу: рідної мови, літератури, етики, історії, природничих наук, образотворчого мистецтва тощо.

Висновки

Толерантність є доволі делікатним правилом поведінки, якого, безумовно, потрібно дотримуватись, оскільки, воно визначає не лише моральний, суспільний і демократичний рівень розвитку суспільства, але і кожної особистості, зокрема. Варто пам’ятати, що толерантність — це можливість людини реалізувати свої права, не порушуючи, при цьому, права інших людей, та вміння захистити свої права без порушення прав іншої людини. Толерантність — це шлях до життєво-побутового, професійного, загальносоціального успіху усіх і кожного.

Професійна діяльність педагога за своєю природою, характером і результатами є етичною, ґрунтується на етичних законах і принципах. Рівень толерантності свідчить про готовність суспільства в цілому до формування стосунків відкритого типу та співпраці на основі демократичних принципів. І педагог повинен чітко й усвідомлено це зрозуміти та діяти на основі «золотих» правил етики. Тому виховання толерантності визначається як одне з провідних освітніх завдань XXI ст. практичне втілення якого спрямовує до створення в суспільстві та світовій спільноті культури довіри та культури толерантності.

Література

1. Асмолов А. Г. Формирование установки толерантного сознания как теоретическая и практическая задача / Асмолов А. Г. // Мы — сограждане / [под. ред. СеливановойЛ.И.]. — М.: Изд-во «Бонфи», 2002. — т. 2. — С. 270−278.

2. Асмус В. Ф. Античная философия / В. Ф. Асмус. — М.: Высшая школа, 2001. — 400 с

3. Береговой Я. А. Толерантность. Педагогика толерантности / Я. А. Береговой // Педагогіка толерантності. — 2004. — № 1. — С. 135−139.

4. Бурдина С. В. Толерантность в преподавании как один из составляющих факторов гуманизации образования /С.В. Бурдина // Збірник наукових праць СНУ. — Луганськ, 2001. — с. 8.

5. Веретенко Т. Толерантність у професійній підготовці майбутніх учителів / Т. Веретенко, Я. Долгополова // Педагогіка і психологія професійної освіти. — 2002. — № 4. — С. 65−72.

6. Гараджа В. И. Толерантность и религиозная нетерпимость / В. И. Гараджа // Философские науки. — 2004. — № 3. — С. 18−33.

7. Декларация принципов терпимости, утверждена резолюцией 5.61 Генеральной конференции ЮНЕСКО от 16 ноября 1995 года [Текст]. — Освіта. 1995.

9. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / [Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв та ін.]. — К.: Альтпресс, 2003. — 192 с.

10. Коржуев А. В. Толерантность в контексте педагогической культуры преподавателя вуза / А. В. Коржуев, Н. Ю. Кудзиева, В. А. Попков // Педагогика. — 2003. — № 5. — С. 44 -48.

11. Клепцова Е. Ю. Психология и педагогика толерантности / Е. Ю Клепцова: учеб. пособие для слушателей системы дополнительного профессионального педагогического образования. — М.: Академический Проект, 2004. — 176 с.

12. Лицис Н. А. Философское и научное значение идей Лобачевского. — Рига, 1976.

13. Леви-Стросс К. Раса и история / К. Леви-Стросс // Путь масок. — М., 2000.

14. Лекторский В. А. О толерантности, плюрализме и критицизме / В. А. Лекторский // Вопросы философии. — 1997. — № 11. — С. 46−54.

15. Локк Дж. Сочинения в 3 т. Дж. Локк. — М., 1988. — т. 3.: Послание о веротерпимости — с. 91 — 135.

16. Мороз О. Г. Особистість майбутнього педагога/О.Г. Мороз // Вища освіта України. — 2002. — № 3. — с. 54.

17. Мурашов А. А. Гримасы толерантности: когда терпимость не терпима /А.А. Мурашов // Педагогіка толерантності. — 2004. — № 1. — С. 16−20.

18. Скубашівська Т. Проблема толерантності у зрізі міжкультурного діалогу / Т. Скубашівська // Практична філософія. — 2004. — № 4 (14). — С. 108−113.

19. Сухомлинський В. О. Народження громадянина /В.О. Сухомлинський // Вибр. тв.: В 5 т. — К.: Рад. шк., 1977. — Т. 3. — С. 322−338

20. Сухомлинська О. В. Про стан теорії і практики виховання в освітньому просторі України /О.В. Сухомлинська // Шлях освіти. — 1998. — № 3. — с. 2−5.

21. Швачко О. В. Толерантність як психолого-соціальний феномен / О. В. Швачко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2001. — № 2. — С. 154−170.