Захист фахових інтересів педагогів – основне заподіяння товариства «Взаємна поміч українських учителів»

Захист фахових інтересів педагогів — основне заподіяння товариства «Взаємна поміч українських вчителів»

Товариства «Взаємна поміч українського вчительства» — унікальне явище в історії українського вчительського руху, української школи й педагогіки. Воно стало справді національно-професійною організацією, якої очолювали чесні, компетентні, патріотично настроєні діячі.

Підготовчий етап, що проходив до 28 серпня 1905 року, дня заснування Товариство, відзначився загостренням необхідності створення професійної організації вчительства, бо воно та займало найнижчий щабель соціального забезпечення. У § 55 закону про освіту від 14 травня 1869р. зазначалося: «найнижча платня, нижче якої жодній громаді зійти невільно, щоб старші і молодші вчителі, вільні від побічних зайняти, могли усі свої сили посвятити своїй роботи, а Перші із них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини згідно із місцевими умовами». Алі попри всі було б інакше. Утримання злочинця в тюрмі із доглядом коштувало державний бюджет 300 золотих ринських. Учителів, на які уряд видавав менше, як на втримання одного злочинця, було б 2.318 чи 36% всього вчительського загалу". 14; с.13].

Це спонукало учителів до організованої боротьби за свої фахові права. «Товариства педагогічне», що діяло у Львові із 1868 р. й до котрого входили польські й укра-їнські педагоги мало уваги приділяло соціальним проблемам педагогів. На знак протесту проти цого в 1896 р. виникла в Галичині незалежна організація «Товариства народних учителів в Галичині», котре ставило собі за мітку боротьбу за поліпшення матеріального стану учителів. 5 березня 1897 р. відбувся його перший з'їзд, в якому брали доля й представники українського народного вчительства. Було ухвалено резолюцію, в якій, зокрема, був вимога зрівняти заробітну плату вчителя з зарплатою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової роботи від 40 до 35 років. Брали доля укра-їнські педагоги й в інших заходах разом із народними вчителями Австрії. Неодноразово піднімалося запитання про збільшення вчительської платні й скорочення терміну служби, робилися спроби шляхом парламентської боротьби покращити становище народних учителів, що не приносило позитивних результатів. 11; с.8].

Українське вчительство, для якого важливим були не лише боротьба за власні фахові права, а і розвиток національної школи також розуміло історичну необхідність незалежного національно-просвітницького руху. Усі складалося на користь здійснення цого заподіяння. Адже соціальні умови життя змушували шукати порятунку в спільній допомозі. Свідоме вчительство розуміло, що на противагу інтернаціональним товариствам та організаціям, укра-їнські педагоги повинні матір своє педагогічне товариство. 17;c.4].

Створене в першій половині 1881 р. у Львові «Руське Товариства Педагогічне» втратило надію на допомогу вчителям із боці урядових структур, тому порушило на загальних зборах 1897р. запитання заснування так званого «допомогового фонду» для членів «руського Товариство Педагогічного» та їхні батьківщин. На цю ціль поступово почали надходити добровільні пожертвування. І саме за допомогою заходів, що сприяли вирішенню найболючіших матеріальних проблем зміцнювалися стосунки товариства й учителів. Виділ «руського Товариство Педагогічного» розумів, що фахові проблеми учителів вимагають постійної уваги, а займатися ними так, як цого вимагав годину, він не міг, бо були не менш важливі заподіяння. [19; c.30].

Поступово виникла думка про потребу заснування окремої вчительської професійної організації.

Для цієї справ потрібно було б підготувати відповідний грунт. Це заподіяння взяла у собі газета «Промінь», що виходила на Буковині й стала офіційною трибуною буковинського народного вчительства. Обмін думок між свідомими вчителями щодо мети й форми вчительської організації та редакційні з статтею, що підводили сказане до спільного знаменника, дуже часто можна було б зустріти на сторінках «Променя», де дописувачі закликали своїх колег добровільно сплачувати незначну суму й тім самим створити економічне підгрунття для професійної вчительської організації. В частности зазначалось: «Колі будемо забезпечені матеріально, тоді високо піднімемось морально». [2].

Першим етапом до здійснення цого замислу мало статі крайове віче українського вчительства 18 июля 1904 р. Воно відбулося у Львові, в приміщенні Народного Будинку. Доля у вічі взяла 1392 учителів із Галичини, котрі прийняли резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гостро стали: зміну дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів. Не могли учасники обминути своєю увагою й інші болючі проблеми: необхідність впровадження української мови у уже існуючих навчальних заставах та створення нових. На зборах був обговорений реферат А. Алиськевича про організацію українського вчительства (до речі, у вічі бравши доля І.Франко) й було б прийнято рішення про заснування товариства «Самопоміч учительська», яку ставило собі за мітку в першу чергу допомагати своїм членам й їхнього родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії й займатися захистом фахових проблем учителів, передбачалося, що учасники товариства можуть брати доля й в інших вчительських організаціях. Для створення даного товариства був вибраний «Екзекутивний Комітет віча українського вчительства» з 12 членів й 6 заступників та спеціальна комісія, Яка мала також заподіяння скласти статут «Самопомочі учительської», що складалося із 8 Чоловік. Щодо періодичного видання для новоствореного товариства, то було б вирішено, що ним якщо газета «Промінь», до редакційного комітету, якої будуть входити як представники із Галичини то й із Буковини.

Про перше віче українського вчительства ця газета вже писала: «І усміхнувся старий місто Льва, коли побачив відродження цілої верстви нашої суспільності, коли побачив не одиниці уже, не десятки, а тисячі найкращих синів й доньок Руси-України, що скинули із собі кайдани — в одній хвилині піднесли голову як вільні, свідомі горожани, які уміють й хотять скористатися із своїх прав». [12].

Виконавчий комітет Першого вчительського віча зібрався на своє засідання 1 листопаду 1904р. Він прийшов до висновку, що професійна організація українського народного вчительства носитиме назву «Взаємна поміч галицьких й буковинських учителів й учительок». У 1922 р. її було б перейменовано на «Взаємну поміч українського вчительства». 14; c.34] Статут товариства затвердило ц.к. Міністерство внутрішніх справ у Відні 13 июля 1905 р. Згідно нього метою товариства було б згуртувати учительство Галичини й Буковини для забезпечення собі й своїм сім'ям моральної та матеріальної допомоги. Для цого статутом передбачалися різноманітні заходь: як клопотання до влади у справі покращання стану учителів, то й спроби власними силами вирішувати свої найнагальніші проблеми. Було розроблено цілу систему заходів, щоб створити економічну основу для здійснення своїх планів. Належна увага приділялась просвітницько-виховній робот, котру мало проводити новостворене товариство. Затверджений статут було б розіслано усім філіям «руського Товариство Педагогічного», до українських періодичних видань та педагогічних колективів Галичини та Буковини з закликом масово вступити в виряджай товариства «Взаємна поміч галицьких та буковинських вчителів». 16].

Перші Загальні Збори товариства відбулися 28 серпня 1905 р. Цю дату можна вважати початком відліку у роботі професійної вчительської організації. Уся діяльність проводилася под керівництвом Дирекції товариства, в якій постійно працювали Андрій Алиськевич (фактичний учредитель й голова товариства із 1905 по 1909 р.р.), Іван Стронський та Василь Равлюк. Один із найактивніших періодів діяльності ВПУВ тривав з години заснування організації до початку Першої світової війни. Для ефективної роботи було б вибрано Наглядову Раду, перше засідання якої відбулося 10 вересня 1905 р. Починаючи із цого години й весь 1906р. вон працювала над створенням Окружних Відділів (філій) товариства й намагалася залучити якнайбільше учителів до його рядів. Завдяки роботи Наглядової Заради наприкінці 1906р. товариство налічувало 1562 чоловік. 7].

При 17 філіях товариства вдалося заснувати каси, що надавали матеріальну допомогу вчителям. Про різноманітність такої допомоги та ретельний облік фінансів свідчить поділ доходів «Взаємної помочі» на такі фонди: основний (складався з членських внесків), допоміжний (його наповнювали добровільні пожертвування та інші доходи товариства), пенсійний, похоронний, посаговий (надавав матеріальну допомогу вчителям, що знаходилися в скрутному становищі), диспозиційний (кошти, із якого виділялися на правову допомогу, виплати стипендій, відкриття бібліотек, шкіл, інтернатів), адміністративний (призначений для ведення діловодства) тощо. Чітко регламентувалося наповнення фінансами спільної каси та видатки товариства. Та чи не найбільшою популярністю серед учителів користувалися кредити, котрі «Взаємна поміч» намагалася надавати якомога більшій кількості бажаючих. Це могло б перетворити її в доти чисто фінансову інституцію. Тому в середині 1906 р. Дирекція «Взаємної помочі» звернулась із проханням до ц.к. Львівського торговельного суду зареєструвати кредитне товариство «Взаємна поміч учительська». З вересня 1906 р. дане товариство розгорнуло свою діяльність. Його ціллю було б піднести добробут своїх членів через прибуткове вкладення коштів й надання позик вчителям на найвигідніших їм умовах. Передбачалися й інші заходь, спрямовані на поліпшення матеріального стану педагогів. Статут «Взаємної помочі учительської» створено на зразок інших товариств з обмеженою відповідальністю. Сума позик виданих до кінця 1906 р. складала 2030 корон. 5] Усі це приклад того, що товариство «Взаємна поміч галицьких й буковинських учителів» було б створено не формально, так як відразу розпочало активну діяльність. Проводилися також учительські наради, конференції, де обговорювалися найважливіші фахові проблеми педагогів. При деяких філіях товариства (в Снятині, Коломиї) немала увага приділялася вихованню та навчанню молоді. Тут відкривалися бібліотеки, влаштовувалися вечорниці, аматорські концерти та вистави, походи. Всі ці заходь малі под собою глибоку національну основу. Слід сказати, що діяльністю товариства пильно стежила політична влада в Галичині (саме тут воно та розгорнуло найактивнішу діяльність), розуміючи його опозиційність. [11; c.38].

Перед товариством в кінці 1905 р., после заснування 28 грудня професійної організації польського народного вчительства «Товариства народних учителів в Галичині «із центром в Кракові, Яка ставила собі за мітку згуртувати вчительство Галичини, стояла проблема об'єднатися в спільній організації із польськими педагогами в боротьбі за свої професійні права чи йти власним шляхом. З цого приводу газета «Промінь «у з статтею под назвою «Акція краківських учителів у справі організації галицького вчительства «писала: «Було бі гріхом збирати гроші на ціль товариства котре не дає гарантії, що його діяльність задля нашого народу шкідлива «». [1] Саме тому, провід товариства ВПУВ скликав на 1 листопаду 1906 року представників Окружних Відділів, котрі створили «Центральний організаційний комітет українського вчительства «». Ним керував провід товариства. Комітет вирішив остаточно, що українське народне вчительство винне й надалі про «єднуватися навколо своєї національної професійної організації. Проте він не виключав співробітництво з професійними товариствами інших народів. З цією метою був створена так кликана «Спільна Делегація », що складалася з 16 членів (8 з них представники товариства «Взаємна поміч галицьких й буковинських учителів; друга половина був від польського «Товариство народних учителів в Галичині «.) [14; c.43].

Боротьба за свої професійні і громадські права був за своїм змістом політичною боротьбою, якої не могла вести відкрито і безпосередньо ВПУВ, організація, що діяла на підставі затвердженого владою статусу. Її могли очолити незалежні від урядових структур організації. Ними і були: «Центральний організаційний комітет «й «Спільні делегації «. 7].

" Центральний організаційний комітет «доповнював діяльність «Взаємної помочі «і ставив собі за заподіяння згуртувати вчительство до боротьби за свої професійні і громадські права на політичному терені. Його організаційна структура носила напівконспіративний характер. До складу комітету входили представники всіх Окружних Відділів, які вибирали на річних Загальних зборах однією рік. Ним керувала Наглядова Рада ВПУВ. Мав комітет й власні кошти, якими розпоряджався Виконавчий Відділ, що складався з 5 Чоловік. Він мав заподіяння підгримувати зв «язки з всіма вчительськими організаціями Австрії.

Члени комітету входили у склад «Спільних делегацій »; смердоті на своїх засіданнях обговорювали професійні, шкільні, освітні, суспільні та політичні запитання, про котрі повідомляли широкий учительський загал, так як одночасно були й повітовими організаторами. [6].

Якщо в житті галицького вчительства дане товариство відігравало важливу роль, то про буковинських учителів це сказати було б важко. На Буковині вдалося організувати лише 4 Окружні Відділи. І тих активної роботи не проводили. Тому на Загальних Зборах буковинських членів «Взаємної помочі «, що проводилася в Чернівцях 23 грудня 1906 р. Дирекція Львівської Централі погодився на заснування автономної Експозитури (Секції) «Взаємної помочі «для Буковини із центром у Чернівцях. Було розроблено положення про її діяльність. Незважаючи на широку автономію буковинської Експозитури, цю організацію зробити популярною серед вчительства не вдалося. Переважна більшість педагогів Буковини трималася осторонь неї. Адже діяльність товариства «Взаємна поміч галицьких й буковинських учителів» був более близькою саме для галицьких учителів, матеріальне становище які було б вкрай погане. На Буковині були створені інші товариства, котрі займалися захистом фахових інтересів педагогів. [13].

Провід товариства розумів, що без підтримки урядових структур, без прийняття конче необходимых законів вирішити педагогам свої фахові проблеми неможливо. Отож, потрібно було б голосно заявити про собі й свої вимоги. З цією метою українське й польське професійні товариства вирішили скликати крайове вчительське віче. Щоб ця політична акція був масовою (лише тоді вон могла справити відповідне враження на урядові структури) було б створено «Крайовий Виконавчий Комітет Вчительського Віча », який зайнявся його організацією. Він продовжував свою діяльність (організовував вчительські збори, закликав педагогів до участі у виборах, звертався з вимогами щодо поліпшення їхні стану до представницьких органів) й после проведення вчительського віча 17 лютого 1907 р. З цією метою 2 апреля цого ж року було б створено «Крайовий Виконавчий Комітет Народного Вчительства в Галичині «, що складався з представників від українського товариства «Взаємна поміч «й польського «Товариство народних учителів у Галичині «. Після проведення даних заходів в 1907 р. відбулося хоч й незначне, але й усе ж таки таки підвищення заробітної платні вчителям. [14; c.50].

Крім співробітництва ВПУВ з професійними вчительськими товариствами в Галичині, воно та також вдалося до міжорганізаційних контактів з педагогічними організаціями всієї Австрії. 12 серпня 1908 р. «Взаємна поміч «стало членом новозаснованого товариства «Союзу слів «янського вчительства ». Делегати від ВПУВ брали доля в Загальних Зборах та в засіданнях виділів товариства. Співпрацювала ВПУВ з створеною в 1910 р. німецькими товариствами Австрії організацією «Австрійський комітет реформи школи «та «Німецько-австрійською спілкою учителів ». [3].

Була створена 25 листопаду 1912 р. «Спільна делегація «з представників «Союзу слів «янського вчительства Австрії «та організації німецького вчительства з 16 Чоловік (8 німців й 8 слів «янь) для зустрічей з представниками уряду та парламентських клубів. Представники ВПУВ брали доля в Загальному Зборі сербського вчительства «Учительська Співпраця «в Білорусі, що походив із 19−21 серпня 1912р. [18] На перший всеукраїнський із «їзд народного вчительства в 1914 р. завітали народні вчителі з Чехії й Словакії. [9].

Та найважливішою справою для товариства ВПУВ було б залучити якомога понад членів до своєї організації й перетворити інертну вчительську масу на свідому. Ця справа йшла не завжди гладко. Загальні Збори товариства яскраво демонстрували це.

Спочатку народне вчительство з великим захопленням сприйняло створення нового товариства. Можна було б почути із вуст одного вчителя, що ми створили собі таку організацію, Яка робить нестрашними нам несправедливі дисциплінарні покарання та різні матеріальні кривди. І коли б педагоги із таким ентузіазмом ставилися й надалі до свого товариства, коли б вчасно сплачували внески, без які діяльність його просто був б нереальна, то надії покладені на «Взаємну поміч українських учителів», якщо не повністю, то частково були б виправдані. Кінець 1907р. показавши, що загал вчительства не звик ще до тяжкого ярма організаційних обов’язків. Впродовж години дворічного існування «Взаємної помочі» до неї належало 1363 членів. Це говорило про ті, що протягом двох рокта існування організації не вдалося згуртувати навіть 50% українського народного вчительства. Товариства мало офіційно зареєстрованих 57 Окружних Відділів у Галичині та 4 на Буковині. З галицьких філій проводили деяку роботу 15−20% з них, а буковинські - ефективної діяльності не вели. [13].

На Загальних Зборах, що відбулися 7 апреля 1909 р. було б повідомлено, що товариство «Взаємна поміч «налічує 2030 членів. Алі більша частина із них сплачує внесків. Отож, фактично в товаристві було б 724 члени. Щодо ставлення вчительського загалу до професійної вчительської організації «Прапор «в 1909 р. писавши: «Зрозуміло кожному, що наша організація важливої мети собі за не ставила й користі (окрім позичок) не дає. Переслідує товариство якісь вимріяні, високі ідеали ». Незважаючи на деякі зміни, внесені до статуту (сплативши членський внесок 1 крейцер, можна було б входити до двох товариств ВПУВ й кредитного «Взаємна поміч учительська »; було б реорганізовано секцію правового захисту педагогів) кількість членів професійної вчительської організації зменшувалася. Проте Дирекція товариства, тепер вже под керівництвом Маріяна Якимовського (1909;1915 рр), трудилася не покладаючи рук й це дало свої результати. Можливо саме тому, починаючи із 1911 р. в роботі товариства спостерігається значний поступ. Кількість членів ВПУВ становила 1060 Чоловік, а тихий, хто не платив членських внесків було б дуже мало. Розпочинається загальне пожвавлення професійного вчительського руху. Про це свідчить заснування так званого «посмертного фонду «для допомоги сиротам та вдовам померлих народних учителів, «Учительського організаційно-виборчого комітету «в 1911 р., проведення З «їзду українського вчительства 22 вересня 1912 р., створення «Педагогічно-наукової комісії «із метою популяризації тодішніх науково-педагогічних видань, формування новітньої української національної педагогіки. У 1914 р дня проведення масових політичних акцій було б створено «Крайовий комітет політичної організації українського народного вчительства », з нагоди 100-ліття із дня народження Т. Шевченка проведено перший всеукраїнський із «їзд народного вчительства.

Робота товариства широко висвітлюється у періодичних виданнях. У самому заснуванні товариства ВПУВ, в згуртуванні вчительства навколо національно-професійних інтересів й формування національної самосвідомості у населення, неабияке значення мав часопис «Промінь ». Велику пропагандистську роботу в справі створення професійної організації українських народних учителів виконав щоденний часопис «Діло ». Часопис «Промінь «залишався органом товариства до вересня.

1907 р.

У жовтні 1907 р. у Львові з’явився незалежний орган українського вчительства «Місяць «(редактор Ю. Левицький), через місяць ним ставши фактично часопис «Наше слово ». У цих періодичних виданнях публікувалися полемічні з статтею, що погрожували єдності українських народних учителів. І тому через півроку, в травні 1908 р. періодичним органом народних учителів ставши «Прапор «у Львові (редактор Ю. Лотоцький), видання якого було б перенесено в одного ж року до Коломиї де його редагував І.Петришин. А із 1909 р. цю роботу розпочало товариство «Видавнича спілка українського вчительства », організована ВПУВ. Після припинення його діяльності у 1912 р. було б започатковане видання нового органу товариства ВПУВ под назвою «Учительське слово », перший номер якого вийшов у світло 15 вересня 1912 р. [17; c.6].

Взагалі було б зроблено чимало. Слід окремо згадати «Видавничу Спілку українського вчительства» в Коломиї, котра починаючи із 1909 р. взяла у собі обов’язок за рахунок власних коштів видавати написані членами товариства «Взаємна поміч» книжки, брошури, часописи як літературно-наукового змісту, то й політичні. Дохід від їхнього продажі йшов на рахунок товариства. «Видавнича спілка» здійснювала й благодійсну діяльність. як правило, це були пожертвування на розвиток українських шкіл, інтернатів, учительських семінарів. [4].

Приємною новиною для учителів було б відкриття готелю «Учительський притулок» у Львові 15 июля 1909 р. для членів товариства, котрі могли скористатися ним за невелику плату.

Ще одна цікава ідея, котра визріла в товаристві «Взаємна поміч українських учителів» й котрій то й не судилося здійснитися — створити разом з організацією «Учительська Громада» «Секцію Педагогічну» при Науковім Товаристві ім. Шевченка. Адже яким чином вчителі могли навчати та виховувати учнів, якщо майже не було б українських підручників, а лише іноземні переклади й тих зроблені абияк. Відсутня був загальноприйнята термінологія у всіх галузях людського знання. Народні вчителі вимагали таких книжок та навчальних посібників, котрі б виховували повагу до свого національного та знайомили з загальносвітовими надбаннями. [11; c.39].

На початку XX століття шкільне запитання стало найголовнішим серед всіх національних справ українців. Основним завданням в освітній справі був націоналізація школи й пристосування її до потреб українського суспільства, його завдань, життя, і обставин. Це виконати було б неможливо не вирішивши найважливіші проблеми українських педагогів: підвищення заробітної платні, поліпшення умів роботи, зміни дисциплінарного законодавства та ін. Слід сказати, що матеріальне становище учителів Галичини було б чи не найгіршим в усій Австрії. На Конгресі народних учителів в Австрії, що відбувався 2 листопаду 1907 р., депутат парламенту й народний вчитель з Буковини Спинул заявивши: «На Буковині українці мають більший вплив й тому підвищення вчителям заробітної платні уже відбулося. У Галичині до цого ще далеко, бо школа до рук шляхти, котра переносити ворожко до розвитку культури серед народу й був бі рада, якби укра-їнські школи спорожніли, а й народ якнайдовше був без освіти ». І не лише проблема заробітної плати хвилювала учителів, а і грубе втручання Крайової Шкільної Заради та адміністрації на місцях в роботу педагогів, суворі дисциплінарні покарання тім, котрі були невигідними для влади, шлюб підручників, шкільного приладдя, науково-методичної літератури та інші. Згуртування учителів навколо професійних товариств відбувалося із метою вирішення саме цих проблем. Алі реально покращити своє становище можна було б лише одним шляхом: добитися прийняття прогресивних законів у галузі шкільництва. Товариства «Взаємна поміч «разом з іншими вчительськими організаціями, котрі ставили на перший план захист фахових інтересів працювали чимало в цьому напрямі. Цілком зрозуміло що найактивніша діяльність проводилася в Галичині, так як соціальне становище педагогів вимагало цого. Однією з перших політичних акцій ВПУВ разом з польським професійним товариством було б скликання 17 лютого 1907 р. загальнокрайового вчительського віча в Галичині, на яку прибуло близько 9 тисяч народних учителів. Резолюція віча, Яка був передано краєвому маршалку, вимагала прирівняти оплату роботи педагогів до заробітної плати урядовців трьох найнижчих рангів. Це і стало бойовим гаслом українських народних вчителів. 15].

Щоб впровадити це рішення в життя, потрібно було б створити демократичний законодавчий орган, який з розумінням бі підходив до вчительських проблем. Тому Крайовий виконавчий Комітет Народного вчительства в Галичині звернувся з закликом до учителів взяти доля в парламентських виборах, щоб підтримати тихий кандидатів, котрі симпатизують народній школі й вчительству. Результатом цого звернення стало створення повітових вчительських виборчих комітетів, котрі співпрацювали з виборчими комітетами демократичних партій, сприяючи перемозі тихий депутатів, котрі беззаперечно підтримували вчительські вимоги. Ця політична акція народного вчительства мала значний успіх. Завдяки активній позиції педагогів українці малі поважне представництво у віденському парламенті (33 депутатські мандати лише від самої Галичини). Проте за такий політичний поступ вчительство поплатилося репресіями із боці шкільної влади (дисциплінарні покарання, службові переміщення й т. й.). Алі смердоті відмовлялися перешкодою до участі учителів у виборчій компанії 1911р. (завдяки їхній пропаганді зміцнилося українське парламентське представництво) та 1913 р. под годину виборів до галицького сеймові (було б вибрано 30 депутатів українців). У з статтею «По виборах «в «Учительському слові «15 июля 1913 р. було б написано: «Для досягнення такої славної перемоги української ідеї вчительство зробило чимало й, головним чином, народне вчительство. Воно — свідоме своїх громадянських прав та патріотичних переконань — Герасимчука позаду інших верств ». Серйозний крок вперед у цьому плані було б зроблено 8 апреля 1914 року, коли «Крайовий комітет політичної організації українського вчительства «вирішив на своєму засіданні висунути ряд вчительських кандидатур до сеймові й затвердивши їхнього список. Кандидати почали об'їздити виборчі округи, але й Перша світова війна перешкодила цій акції. [14; c.94].

Співпраця учителів з політичними партіями (Українською Національно-Демократичною та Українською Радикальною) давала також свої результати: вчительські вимоги вносилися до програм політичних партій, резолюцій їхнього з'їздів, петицій до представників влади. Взагалі вчительство почало активізувати свою діяльність у всіх напрямках, оживило діяльність у самій організації, в просвітницько-виховній роботі й навіть у політичних партіях. як правило про «єднувались укра-їнські народні вчителі навколо Української Національно-Демократичної партії. [18].

Діяльність народного вчительства у справі захисту своїх професійних інтересів поступово ставала відома широкій громадськості. Цей факт полегшував боротьбу учителів за свої права, адже смердоті здобували все більшу й більшу популярність серед населення й серед представників законодавчих органів теж. Про це свідчила доля депутатів сеймові й парламенту у Загальних Зборах товариства за 1912 р., у З «їзді українського вчительства в Коломиї та Крайовому Всеучительському Вічі, що відбулися цого ж року. «» Прапор «у з статтею «» По величавій маніфестації «писавши: «Величаве віче, свідком якого був столиця краю — непохитний пам «ятник збудований з надідейних поривів до роботи, присвяти, жертв й важкої боротьби за існування цілої вчительської армії, що розсіяна по всіх закутках краю й несе межи простих людей світло правди й науки. «Алі не так на ті, що вчительськими проблемами переймалася вся демократична громадськість краю, візити делегацій, що складалися з представників вчительства до галицького сеймові та віденського парламенту тривалий годину не приносили ніяких конкретних результатів. Представники урядових структур скаржилися на дефіцит державного бюджету, який не дозволяє підвищити вчителям заробітну платню. Проте цю найболючішу проблему українських народних учителів та деякі інші вдалося вирішити ціною величезних зусиль.

У кінці января 1914 р. було б проведено виборчу реформу до галицького сеймові. Цей історичний факт давши вчительства надію, що на їхнього довголітні вимоги депутати нарешті звернуть увагу. 12 й 13 лютого в сеймі перебувала вчительська делегація Виконавчого Крайового Комітету з вимогою розглянути законопроект про поліпшення матеріального стану учителів. Після їхнього розгляду вчительство обурилось (так як було б зрозуміло, що депутати не збираються повністю задовольнити їхнього вимоги) й на заклик Виконавчого Крайового Комітету відправило своїх представників на із їзд. У цій акції взяла доля близько 1500 осіб. З «їзд активно запротестував проти такого стану справ й доручив Комітету опрацювати свій власний проект підвищення вчительської платні, що й було б зроблено. Під впливом таких рішучих заходів учителів сейм.

25 травня 1914р. ухвалив два закони: про виплату дотацій на проїзд та про заробітну плату народним вчителям. Згідно останнього закону було б скасовано найнижчу-четверту ступінь вчительської платні. Мінімальна заробітна плата народного вчительства становила 1300 крон, а чи не 1000 крон як було б раніше. Педагогам всіх інших категорій платня теж підвищувалась. Збільшилися дотації на проживання, покращилося пенсійне забезпечення (як самим народним вчителям, так їхні вдовам). Дуже важливим було б скасування так званого «материнського податку «(зменшення платні под годину декретної відпустки). Даний закон, який задовільняв переважну більшість народних учителів обійнявши дію 1 июля 1914 р.

Прийняття цих законів, приклад того, як тривала організована боротьба народного вчительства принесла конкретні результати. Були ще і невирішені проблеми у педагогів краю до боротьби за розв «язання які смердоті малі бажання взятися. Був й певний позитивний досвід. Проте Перша світова війна перешкодила цим планам. З приходом російських військ всі у Галичині завмерло. Припинила свою діяльність й «Взаємна поміч українського вчительства». Останнє число (22) її періодичного видання «Учительського Слова «вийшло 15 июля 1914 року. [14; 105].

Отож, один з найнасиченіших періодів діяльності товариства ВПУВ, що тривав з 1905;1914 р.р. показавши, що товариство сприяло згуртуванню вчительства навколо професійних потреб та національної ідеї, ставало на захист їхні інтелектуальних й економічних інтересів, професійних, громадських й службових прав, дбало про освітній, культурний й фаховий рівень учителів, виховувало у яких й них в українського населення національну свідомість, боролося за розвиток народного шкільництва. Діяльність товариства — це приклад того, що професійна вчительська організація може багато зробити, як для захисту своїх вузькопрофесійних інтересів, то й для розвитку національної освіти в цілому.