Життя і творчість Алли Горської

ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

АЛЛИ ГОРСЬКОЇ

ГОРСЬКА АЛЛА ОЛЕКСАНДРІВНА

(нар. 18.09.1929, м. Ялта — п. 28.11.1970, м. Київ)

Видатна художниця, відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Автор численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962;63), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін.

Українська культура багата на видатні особистості. Друга справа, що більшу їх частину замовчували у радянські часи, багато з них потерпіли від рук радянського тоталітаризму, демагогії, партійної брехні та пресингу.

Серед видатних імен 60-их років є і ім'я Алли Горської - митця і поборника за правду і честь, за Україну і за людську незалежність. Хто ж була така Горська і який шлях вона пройшла по тернистим дорогам української історії?

Горська народилася в Ялті в радянізованій номенклатурній родині. 1941;1943 пережила в Ленінграді зі своєю матір'ю дві блокадні зими. Навчалась в художньому інституті в Києві. Закінчила художній інститут за фахом живопис.

Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959;1964).

Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт.

Разом із В. Симоненком і Л. Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»). Після цього В. Симоненко був жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

1964 Горська в співавторстві з П. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16.12.65 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

Належачи до групи «шестидесятників», брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965;68 проти розправ над українськими правозахисниками — Б. і М. Горинями, П. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.

Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою.

Горська була на процесі В. Чорновола 15.09.67 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Горська підписала «Лист-протест 139» на ім'я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти «підписанців», кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

За участь в акціях протесту в 1965;68 проти розправ над українськими правозахисниками — Б. і М. Горинями, П. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін. ГОРСЬКА була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки.

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В. Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28.11.70 Горська вбита у м. Василькові Київської обл.

Похорон Горської 7.12.70 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні.

Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством.

В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.

Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.

У підсумку життя і творчості Алли Горської хочеться сказати, що визначною подією 60-х років стала поява нового покоління письменників, митців і поетів, котрі вимагали виправити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що.

культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, найкраще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втручання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освітній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому одночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж нова мистецька когорта користувалася значною й дедалі ширшою підтримкою, особливо серед молодої інтелігенції.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбувати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму. Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників російської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.

Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити «незрілі елементи» в українській культурній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник, відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких літературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Маланчук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від молодих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти.

культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше того, вихваляють твори західних письменників". Крім чергового заклику до боротьби з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радянські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала поява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталіна.

пропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькізв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Ліберальна українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу;

рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і документів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світової культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя;

ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисципліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфронтації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастрофічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні 1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі реформ, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Час надій і розчарувань, час сподівань і відчаю. Алла Горська — яскравий представник тих людей, які прагнули кращого.

Використана література.

1. 1.Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Редакція та упорядкування Олексія Зарецького та Миколи Маричевського.- К.: Спалах. ЛТД, 1996.

2. 2.Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960;1980;х років.- К.: Либідь, 1995.

3. 3.А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.- К.: Видавництво ім. О. Теліги.- 1998.

4. 4.Український вісник. Вип. IVПариж-Балтимор: Смолоскип, 1971.

5. 5.Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44. С. 121.

6. 6.Білокінь С. Життя і смерть Алли Горської. // Розбудова держави, 1992, № 4. С. 45−55.

7. 7.О.Зарецький. Мої батьки. // Україна, — 1994. № 22−24, 1995. № 1−2.