Григорій Савич Сковорода про виховання особистості

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра педагогіки ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА ПРО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

Курсова робота студентки третього курсу групи 35

факультету фізичного виховання Гудкова Данила Сергійовича Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук, доцент Л. Г. Ярощук Бердянськ — 2011

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ Й ШКІЛЬНИЦТВА

1.1 Система освіти в Україні під владою Російської імперії другої половини XVIII — першій половині XIX століть

1.2 Розвиток і становлення виховних традицій на сучасному етапі розвитку вітчизняної педагогіки

1.3 Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») — документ пріоритетних напрямів реформування виховання РОЗДІЛ 2. ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА — ВИРАЗНИК ІДЕЙ ГУМАНІЗМУ ТА ПРОСВІТНИЦТВА

2.1 Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття

2.2 Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди

2.3 Григорій Сковорода про розумове і моральне виховання

2.4 «Сродна» праця — джерело радощів та морального вдосконалення людини ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ

ВСТУП Серед видатних діячів минулого, які збагатили вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України, чільне місце належить Григорію Савичу Сковороді (1722 — 1794). Його діяльність припадає на період занепаду освіти в Україні.

Зрозумівши, що ні в школах, ні в колегіумах він не зможе проповідувати своє вчення, Г. С. Сковорода стає мандрівним філософом і вчителем. Він ходив від села до села, зупиняючись то на пасіці, то на хуторі, і своїми бесідами просвіщав народ, підносив його національну самосвідомість. Він любив рідну мову, природу, українську музику та пісні, і найголовніше свій народ. Вмираючи, він заповів написати на його надмогильному пам’ятнику: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Основна мета просвітництва Г. С. Сковороди — навчання людей науки щасливого буття. Нещастя в суспільстві він тлумачив як наслідок поганого виховання. Тож позбутися суспільного зла, на його думку, можна через «спасительное» виховання, зміст якого — реалізація принципу природовідповідності, тобто сприяння розвиткові природних нахилів і здібностей кожної дитини.

Отже, вибір теми курсової зумовило те, що вивчення педагогічної спадщини народного вчителя та філософа-гуманіста дає можливість торкнутися витоків вітчизняної думки, яка заснована на невмирущих традиціях, звичаях національного виховання, на які постійно спирався Г. С. Сковорода. У цьому актуальність даної теми — вона розкриває завісу над джерелами української педагогічної думки.

Мета дослідження полягає у вивченні педагогічної спадщини Г. Сковороди та науковому обґрунтуванні його основних ідей, щодо виховання гармонійної особистості.

У нашій роботі ми ставимо два основних завдання:

— вивчення спадщини Г. Сковороди — видатного українського філософа, письменника і просвітителя;

— розгляд основних ідей формування і виховання особистості в педагогічній думці Г. Сковороди.

Об'єктом дослідження даної курсової виступає проблема вивчення педагогічної спадщини Г. С. Сковороди.

Предмет дослідження — особливості проблеми вивчення педагогічної думки Г. С. Сковороди.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що ми розглядаємо педагогічну спадщину Г. С. Сковороди як постулат освітнього процесу, на який спираються фахівці педагогіки, вихователі сучасності.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дане дослідження можна при розробці шкільної програми, в практичній роботі педагога в умовах загальноосвітніх, спеціалізованих шкіл.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел із двадцяти п’яти найменувань. Загальний обсяг складає сорок п’ять сторінок.

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПЕДАГОГІКИ Й ШКІЛЬНИЦТВА

1.1 Система освіти в Україні під владою Російської імперії другої половини XVIII — першій половині XIX століть Остання чверть XVIII століття у розвитку початкової освіти в Україні позначалась впливом загальнодержавної шкільної реформи, яку проводив уряд Катерини ІІ. У 1786 році було затвердженно «Статут народних училищ у Російській імперії». За цим статутом у губернських містах запроваджувались головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а в повітових — малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Саме навчання у цих школах оголошувалось безстановим і безплатним.

Шкільна реформа 1786 року мала на меті дати освіту, перш за все, міському населенню, що диктувалось потребами виробництва, розвитком торгівлі, а також намаганням царського уряду і церкви підпорядкувати собі третій стан, який народжувався. На початку XIX століття головні народні училища були реформовані у гімназії, а малі - у повітові училища.

Статут 1786 року сприяв відкриттю нових шкіл у ряді українських міст: Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Прилуках, Глухові, Охтирці, Сумах. Але охопити все населення Лівобережжя ці школи не могли і не стали тут масовими. Населення України негативно ставилось до головних і малих народних училищ. Вони носили антинародний характер, тут заборонялась українська мова, ігнорувались народні традиції, звичаї. Ці школи стали знаряддям русифікації українського населення.

Реформа не відміняла існуючі в Україні народні початкові школи. Вони функціонували, хоч і значно в меншій кількості. Зразком для них були програми малих народних училищ. Але уряд вживав всіляких заходів, щоб їх не було. Хоч український народ волів по-старому навчати своїх дітей у дяківських школах, але дітям заборонялось до них ходити. Як уже відомо, школи-дяківки за реформою перетворювались у парафіяльні.

Відібрання земельних маєтків в українських монастирів було відчутним ударом для українських шкіл, занепад яких входив у плани царського уряду. Катерина II вважала Київську Академію центром опозиції проти московського централізму, її політика поклала кінець українській школі вищого типу, проте сприяла появі російських шкіл для привілейованих станів (дворянства та духівництва) із обмеженою кількістю учнів, а також приватних пансіонів для дворянства по губернських містах. Із фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільськогосподарська школа в Миколаєві, музична в Катеринославі. Для дворянських дітей велике значення мало домашнє навчання. Звичайною школою для українського народу залишилася парафіяльна. Політика, що проводилася російським самодержавством, призвела до загального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Якщо у 1768 р. одна школа припадала на 746 жителів України, то в 1876 році — на 6750 жителів. А загальна кількість студентів у трьох університетах (Київ, Харків, Одеса) становила 1200 осіб. Рівень загальної освіти українців, який у XVIII столітті був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, в XIX столітті став жахливим. Це було спричинено насамперед впровадженням кріпосного права та переконаністю правлячих кіл у тому, що освіта кріпакам не потрібна.

На початку XIX століття царський уряд Олександра I здійснив реформування освітньої системи Росії. 1804 року було прийнято «Статут університетів» і «Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам», які регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які прямо відображувалися на українському шкільництві.

За прийнятими статутами у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Вся країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський розміщувались на території України. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-річні), повітові училища (2-річні), гімназії (4-річні), університет. На чолі кожного округу призначався опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету.

Об'єктивно статути 1804 року були прогресивними. Ними проголошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях). Серед негативних рис реформи були багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів.

Невдовзі після опублікування шкільного статуту було зроблено його додаткові тлумачення. Оголошувалось, що доступ в університети та гімназії кріпакам і вихідцям із нижчих станів є закритим. Нерозв’язаним залишалося питання про надання права на вищу освіту жінкам.

У Віленському окрузі навчальні заклади хоч і діяли за новими статутами, але з деякими особливостями, які випливали з того, що дані території перед цим були під Польщею. Зокрема, викладання велось польською мовою (російська мова була окремим предметом навчання). Але після польського повстання 1830−1831 років у всіх школах округу запроваджувалося викладання лише російською мовою.

У губерніях Харківського навчального округу освіта розвивалася нерівномірно. У зв’язку з реформою на початку XIX ст. тут було створено всього 18 повітових училищ і 8 гімназій. Перші гімназії відкрито у Харкові, Чернігові, Новгород-Сіверському, Полтаві, Херсоні, Катеринославі.

1805 року було відкрито Харківський університет, який понад чверть століття залишався важливим центром освіти, наукової і громадсько-педагогічної думки Лівобережної України. У ньому були такі факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медичний, юридичний. З 1811 року при університеті утворено педагогічний інститут, а з 1852 року — кафедра педагогіки.

Краще освітня справа була поставлена у Чернігівській і Полтавській губерніях округу, де народні училища відкривалися ще з кінця XVIII століття. А на землях півдня України, які на початку XIX століття почали тільки заселятися, освіта перебувала на етапі становлення. Поодинокі школи існували лише у губернських і повітових містах — Херсоні, Миколаєві, Одесі і ін. Інтенсивне відкриття шкіл у цьому регіоні припадає на другу чверть XIX століття.

Невдовзі після видання статуту 1804 року уряд дозволив відкривати дворянські пансіони і гімназії. На Україні у зв’язку з цим почали діяти дворянська гімназія у Харкові, комерційна гімназія в Одесі, вищі гімназії у Кременці та Ніжині. З’являються жіночі станові заклади — інститути шляхетних дівчат, які були першими середніми школами для жінок у всій Росії. На території України перший такий заклад було відкрито 1818 року у Харкові. Такі ж інститути почали працювати і в інших українських містах: у Полтаві, Одесі, Києві. Згодом середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, та жіночими гімназіями, що відкривалися міністерством народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія (Фундукліївська) почала роботу 1859 року в Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Відкриття вищої гімназії у Кременці пов’язано з необхідністю існування університету у Віленському учбовому окрузі, який мав розташуватись у Києві. З ініціативи графа Тадея Чацького 1805 року було відкрито у Кременці гімназію, яка мала виконувати функцію університету, але університету польського. 1819 року її було реорганізовано у ліцей. 1831 року його закрили, а матеріальну частину перевезли до Києва для університету, який відкрився там 1834 року. З 1836 року у приміщенні ліцею діяла духовна семінарія.

Царська реакція внаслідок поширення вільнодумства серед селян після війни 1812 р. привела до багатьох змін у народній освіті Росії. 1819 року у парафіяльних і повітових училищах та в гімназіях було скасовано безплатність навчання. Було заборонено природознавство, збільшувався час на вивчення закону божого. Після розправи з декабристами царський уряд провів 1828 року контрреформу освіти, видавши «Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам». Школи у Росії поверталися «до начал, які ґрунтуються на «чистоті віри, на вірності і обов’язку перед государем і вітчизною». Головне завдання школи Микола I визначив так: підготовка людини до виконання своїх станових обов’язків.

За статутом 1828 року зберігалися існуючі типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Порушувалась наступність між навчальними закладами (крім гімназій і університетів, які ставали дворянськими навчальними закладами). Новий статут насаджував у школах муштру, зубріння, офіційно дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах). Учбове навантаження учнів різко збільшувалось, заборонялись зібрання і зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду за учнями і вчителями.

1.2 Розвиток і становлення виховних традицій на сучасному етапі розвитку вітчизняної педагогіки педагогіка вітчизняний сковорода народність Природа не творить людини як цілісної особисті, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина — багаторівнева система, особистості якої виявляється у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбання людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.

Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості.

Виховання — соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості. Зупинення виховного процесу є катастрофою для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в узагальненій формі. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства, що визначаються рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Зі зміною продуктивних сил і виробничих відносин змінюється і мета виховання. Наголошуючи на важливості визначення мети і завдань виховання, К. Ушинський писав: «Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності… Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної й категоричної відповіді».

«Я під цілями виховання, — зазначав А. Макаренко, — розумію програму людської особи, проблему людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, і геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути».

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної та моральної досконалості). В епоху Відродження ідея всебічного розвитку особистості знайшла відображення в педагогічних поглядах педагогів-гуманістів Ф. Рабле і М. Монтеня. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі повинні вивчатися мови, математика, астрономія, природознавство, історія, право. Важливою складовою всебічного розвитку він вважав мислення. М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виділяв розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.

Ідеї всебічного розвитку особистості предметніше висвітлюються у працях соціалістів-утопістів Т. Мора (1478—1535), Т. Кампанелли (1568—1639), Р. Оуена (1771—1858), К.-А. Сен-Сімона (1760—1825), Ф.- М.-Ш. Фур'є (1772— 1837). Вони уявляли всебічний розвиток як процес поєднання навчання з працею, в якому беруть участь усі члени суспільства.

Своєрідне бачення всебічного розвитку особистості у Й.-Ф. Гербарта. Метою виховання він проголошував розвиток різнобічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, створювана у процесі виховання гармонія здібностей особистості підпорядкована вищому ідеалу — підготовці «доброчесної» людини. Ідеал доброчесності як мета виховання був ідеалом «доброчесного» німецького бюргера, який уміє пристосуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — пише академік М. Стельмахович, — висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал. То ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал національного родинно-громадсько-шкільного виховання в Українській державі» [19, с. 50].

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі — український виховний ідеал.

Кожен народ має свою систему виховання, яка відповідає його характерним рисам. Виховання створене самим народом, має виховну силу, якої не має в найкращих системах, що ґрунтуються на абстрактиних ідеях чи запозичені в іншого народу, — підкреслював К. Д. Ушинський.

Отже, національне виховання — це виховання дітей на культурно — історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

Головна мета національного виховання на сучасному етапі — передання молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина України (національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Педагогічна ситема кожної історичної епохи висуває свій оригінальний образ людини. Це так званий ідеал. Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що винивають із розуміння мети життя [5, с. 100].

Г. Ващенко вважав, що ідеал не може бути постійним, він має вдосконалюватися. «Розв'язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також прийняти до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі усувати або принаймні ослаблювати [4, с. 162].

Процес передання досвіду одних поколінь іншими забезпечує народознавчий підхід до виховання, що грунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Саме народність є тією силою, яка рухає стрижневу основу виховання, бо народне — це кришталево чите, правдиве, високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Національне виховання — суворий обов’язок перед народом. Вагомий внесок у створенні національної системи виховання в Україні зробили Г. С. Сковорода, К. Д. Ушинський, О. В. Духнович. Але О. Вишневський зазначає, що: «через десять років життя ставитиме до українця зовсім інші вимоги, ніж ті, які ставило донедавна і до яких наша виховна традиція пристосувалась. Незалежно від історично сформованих виховних поглядів у найближчому майбутньому нам потрібен буде не мрійник, не емоційна та самозосереджена істота, а практичний ініціативний діяч, господар з міцним характером, вольовий, цілеспрямований, з глибокою вірою у вартості, яким служить. Не все в цій характеристиці узгоджується з українською виховною традицією. А це означає, що вона повинна зазнати уточнень».

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша. Підготовка до ролі громадянина передбачає формування людини з активною громадянською позицією, почуттям обов’язку й відповідальності перед суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духовні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'янина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Кожен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу людину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та інше.

1.3 Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») — документ пріоритетних напрямів реформування виховання Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особисті, індивідуальності.

В основі всієї системи виховання в Україні лежить національна ідея. У Державній національній програмі «Освіта» («Україна — ХХІ століття») зазначається: «Національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування в молоді і дітей світоглядної свідомості, ідеї, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури».

Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними напрямами реформування школи, визначеними Державною національною програмою «Освіта», до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку ідей свободи, прав людини та громадянської відповідальності;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов її самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистого спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року, Державній національній програмі «Освіта» («Україна ХХІ століття»), «Концепції школи нової генерації - української національної школи — родини» (1994 року), «Концепції безперервної системи національного виховання» (1994 року), «Концепції розвитку загальної середини освіти» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2000 року), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2001 року), Національній доктрині розвитку освіти (2002 року).

Отже, мета виховання завжди об'єктивно відображає вимоги суспільства до людини. Ці вимоги у свою чергу визначаються рівнем розвитку суспільства, характером виробничих відносин, тому мета виховання може змінюватися на різних етапах історичного розвитку суспільства, в різні історичні часи виховання мало різний характер, різними були його зміст і спрямованість. Із розвитком суспільства виникають уявлення про ідеальну людину і поступово формується в суспільній свідомості педагогічний ідеал гармонійно розвиненої особистості. В античні часи педагогічний ідеал включав гармонійний розвиток як фізичний, так і духовний, але без трудової діяльності. У середні віки як мета виховання пропагувався аскетизм. Для епохи Відродження характерним є гуманізм, пошук нових шляхів формування гармонійно розвиненої особистості, визначення значущості, активності людини. У цей період провідне значення надається розумовому, моральному та релігійному вихованню. У другій половині ХІХ — на початку ХХ століть формується концепція «вільного виховання». Паралельно виникає ідея всебічно гармонійно розвиненої особистості. Вона розглядається з трьох пріоритетів:

— виробництво;

— політика;

— культура.

Простежуючи розвиток освіти в Україні ми можемо зазначити, що входження до Російської держави означало для України втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи. Починаючи з кінця XVIII століття, московська влада намагалася знищити не тільки традиційну українську освіченість, але й народне шкільництво.

Формування особистості у педагогіці XVIII — XIX століття починається перш за все з сім'ї, на лоні рідної природи, коли дитина перебуває під впливом рідних, близьких для неї людей і її формування здійснюється засобами народного виховання (казка, гра, легенда, міф, перші елементи праці, які найчастіше дитина засвоює від бабусі, дідуся; переконання, виробленні на основі життєвих прикладів, звичаїв, традицій тощо). Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим.

Виховними ідеалами є мисляча, чуйна, освічена людина зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Прагнення до формування людяності, благородства і вдячності.

Головний принцип нової парадигми освіти — розвиток освіти не тільки з метою найбільш адекватного відображення вимог життя, скільки з метою радикального творчого покращення життя, не стільки реагування на зміни потреб суспільства, скільки установка на формування нових перш за все творчих, високодуховних потреб [7, с. 20].

РОЗДІЛ 2. ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА — ВИРАЗНИК ІДЕЙ ГУМАНІЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА

2.1 Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII століття. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства.

Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в сім'ї козака. На майбутнього філософа незабутнє враження справили чудові рідні краєвиди, народні звичаї і традиції, пісні й думи лірників. Маленький Григорій виявив хист до гри на народних інструментах, сам складав і гарно виконував пісні. Батьки прагнули дати синові освіту: спочатку хлопчика навчав сільський дяк, а згодом його віддали до сільської церковнопарафіяльної школи, де він виявив сильний потяг до знань, непересічні здібності до наук, співу й музики.

У 1738 році (в деяких дослідженнях вказується 1734 рік) Григорій Сковорода став студентом Києво-Могилянської академії, яка в той час була єдиним вищим загальноосвітнім навчальним закладом Наддніпрянської України, але не поступалася своїм рівнем перед тогочасними європейськими університетами. Академія мала багату бібліотеку, високоосвічених викладачів, тому серед бажаючих навчатися були і юнакичужинці, зокрема, з Болгарії, Молдови, Сербії. Особливо добре було поставлено викладання мов, поетики, риторики. Повний курс навчання складався з восьми ординарних класів і тривав 12 років. Чотири перших роки (підготовчий — фара, три молодші - інфіма, граматика, синтаксис) відводилися для опанування старослов’янської, латинської, української, грецької та польської мов. У двох старших класах — філософії та богослов’я кількість слухачів суттєво зменшувалася через тривалий термін навчання (6 років).

Григорій Сковорода навчався в Київській академії з перервами майже 10 років. У перших чотирьох граматичних класах він ґрунтовно оволодів старослов’янською, книжною українською, латинською й польською мовами. У наступних слухав лекції цими мовами, складав вірші й промови, брав участь у диспутах і тим самим удосконалював володіння ними. З кінця 30-х років XVIII століття в Академії було поновлено вивчення грецької мови, а також започатковано курси німецької і староєврейської мов. Слухач Г. Сковорода швидко оволодів і цими академічними дисциплінами. Захоплювався творами Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана.

У 1742 році Г. Сковорода був змушений перервати навчання, бо, згідно з царським указом «Про набір співаків у придворну капелу, між іншим і з студентів Київської академії», його як соліста академічного хору, забрали до Петербурга. Окрім життєвого досвіду, тут Григорій Савич здобув додаткову музичну освіту. Проте, не задовольнившись званням придворного співака, у 1744 році він першої нагоди повертається до Академії і в 1750 році закінчує клас піїтики, риторики й філософії, а також прослуховує лише дворічний (замість чотирьох років) курс богослов’я. Оскільки Сковорода — студент зажив слави «знанням музики» адміністрація рекомендувала його генерал-майорові Г. Вишневському для супроводу в його поїздці до Угорщини. Багато хто зі студентів у ту епоху, бажаючи ознайомитися з досягненнями закордонної науки, поповнити освіту, вдосконалити знання мов, шукав нагоди (за браком грошей і державних стипендій) у такий спосіб відвідати європейські країни. Під час служби в російській місії в м. Токаї (1750 — 1753) Г. С. Сковорода дістав змогу подорожувати з Угорщини до Відня, Офена та інших міст Австрії, до Словаччини, Німеччини.

У жовтні 1750 року Сковорода стає учителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Сріблицький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалінський, Г. Сковорода, маючи обширні знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читали традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, «котрі були простіше й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї». У написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 року змушений був покинути Переяславський колегіум. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 року почав учитися у класі богослов’я, проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 року митрополит Тимофій Щербицький рекомендував його домашнім вчителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, і до навчання більше не повернувся.

З 1753 року, з невеликою перервою, до 1759 року Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті педагога. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думки й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних «словесних наук», написав для нього латинською мовою вірш «На день народження Василя Томари». Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Коврая, повів у Москву, де він зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки «Сад божественних пісень». У 1759 році праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилися, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Йосифа Миткевича протягом десяти років, до 1769 року, був викладачем поетики, етики, синтаксису та грецької мови у Харківському колегіумі.

В колегіумі педагог набуває популярності завдяки своєму талантові, здібностям оратора й розумові вченого. Тому єпископ Білгородський Йосиф Миткевич, який опікувався колегіумом і був щирим покровителем наук, із добрих намірів запропонував. Г. С. Сковороді прийняти постриг, оскільки, за статутом колегіуму, викладачами могли бути або висвячені на священиків, або ченці. Але педагог категорично відмовився від пропозиції через те, що ставився до світу священиків неприязно.

Улітку 1760 року Г. С. Сковорода залишає колегіум, проте вже наступного року добротворець єпископ Йосиф, цінуючи його таланти й бажаючи «извлечь из дарований его пользу», знову запропонував Григорію Савичу місце викладача і право читати навчальну дисципліну за вибором. Тепер вимога прийняти чернецтво не ставилися перед педагогом.

Для Г. Сковороди і його роботи в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 року при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи, що мали випускати спеціалістів світських наук — інженерів, архітекторів, топографів та інших. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів улітку 1768 року написав курс лекцій під назвою «Вступні двері до християнської добронравності». Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Мисливський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 року Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він був мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов’я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країн — місця перебування «мандрівного університету» України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на цю останню чверть життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку «Сад божественних пісень», написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: «Бесіда, названа двоє» (1772), «Діалог, або Розмова про давній світ» (1722), «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1773 — 1774), «Кільце» (1773 — 1774), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» (1774), «Ікона Алківіадська» (1775 — 1776), «Жінка Лотова» (1780 — 1788), «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим» (1783), «Вдячний Єродій» (1787), «Убогий Жайворонок» (1787), «Діалог. Назва його — Потоп зміїний» (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770 — 1771) у селі Гусинці (нині Куп’янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 року їздив у Київ і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. З кінця 1771 року перебрався у місто Острогозьк, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев’яшову. У 1773 році бачили його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 року Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потіи жив у селі Великому Бурлуці на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сокальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, жив у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровенеьках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Мамачинівці, Іванівні. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 — 1790 роках. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівні. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, який оселився в селі Хотєтовому на Орловщині, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 року вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року у селі Іванівні (нині Сковородинівка Золочівського району Харківської області) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: «Світ ловив мене, та не спіймав», що й було виконано.

2.2 Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди Принцип народності в педагогіці, як відомо, вперше обґрунтовано Яном Амосом Коменським, який на противагу середньовічній схоластиці обстоював ідею навчання дітей рідною мовою. Однак Сковорода значно ширше трактує поняття «народності». Вона, на думку педагога, зумовлюється всім укладом життя, історичними умовами, мовою, культурою, інакше кажучи ментальністю народу. Позиція Г. С. Сковороди відносно виховання в наступних його словах: «Без природи як без шляху: чим далі рухаєшся, тим більше блудиш. Природа є вічне джерело бажання. Воля (за прислів'ям) є дужча за всяку неволю. Вона спонукає до приватного досвіду. Досвід є батько мистецтву, знанню і звичці. Звідси народилися всі звички, і книги, і хитрощі. Це головна і єдина вчителька вірно навчати птаха літати, а рибу — плавати. Премудре ходить у Малоросії прислів'я: без Бога ні до порога, а з ним хоч за море. Бог, природа і Міневра є одне і те ж». В цих словах українського філософа позначено основний принцип його педагогіки, так само як і античної філософської традиції: йти слідом в усьому за природою.

Світоглядні основи Г. Сковороди яскраво відбилися на його педагогічних поглядах. На освіту мислитель дивився як на засіб виховання всього народу; в поглядах на освіту ще раз виявилася його народність. Йдучи від села до села, перебуваючи весь час серед простого народу, Сковорода заслужив собі добру славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди, як вказують сучасні дослідники, були традиції народної педагогіки, народна мудрість, погляди на освіту прогресивних філософів Європи.

У свій час дослідник В. Ф. Ерн звернув увагу громадськості на ті принципи, що лежали в основі діяльності Г. С. Сковороди як педагога і дійсно народного просвітителя.

Ерн вважав, Сковорода «був палким супротивником того мавпування у вихованні, яке було в такій моді в Росії XVIII століття». Ерн звертає увагу, що критика Сковороди була спрямована проти денатуралізованого підходу в освіті. У цьому випадку слід мати на увазі, що при всій прогресивності просвітницької моделі освіти, вона була повна утиску єства людини і обмеження ії свободи (про що написав у своєму знаменитому педагогічному романі «Еміль» Жан-Жак Руссо). Звертаючись до цієї проблеми, В. Ф. Ерн вірно підмічає: «Безприродне „денатуралізоване“ XVIII століття протиставило природі мистецтво, зробивши їх непримиренними протилежностями, і оголосивши природу занадто грубою для себе, вирішило перевершити її, удосконалити безприродним мистецтвом, у результаті чого були втрачені і природа, і мистецтво і замість них вийшла штучність» [22, с. 568].

Природовідповідність, як педагогічний принцип, обстоювали у свій час, Йоган Генріх Песталоцці та Жан-Жак Руссо. Останній ідеалізуючи дитячу природу, радив уже з двохрічного віку ізолювати дитину від міського середовища, де, на його думку, панує моральна розбещеність, щоб у такий спосіб, серед природи, готувати дитину до майбутнього життя.

На відміну від своїх попередників Сковорода висуває ідею «спорідненого», тобто природовідповідного виховання. Природні задатки у людей неоднакові. Але кожна людина, на його думку, має можливість, спираючись на них, розгорнути успішну діяльність у тій чи іншій галузі. Мислитель вдається до такого образу. Природа, писав він, подібна до багатого фонтана, що наповнює різні посудини до повної місткості. У байці «Собака та Кобила» педагог-мислитель висловлює думку про те, що природа має вплив на лдину; без урахування цього людина не може мати успіху вжитті, адже «без природи — як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутуєшся» [17, с. 112].

За Г. Сковородою, головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то, готуючи дітей тієї чи іншої діяльності, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання.

Під природою людини філософ-просвітитель розуміє обдарування, схильності, дані від народження. Він стоїть на тому, що надані природою особливості дитини мають добре знати батьки та вихователі й всебічно розвивати їх шляхом навчання. Г. С. Сковорода вважає, що успадковані можливості людини можуть розкритися безпосередньо у природному стані діяльності.

Сковорода передбачав розвиток природних здібностей шляхом самовдосконалення, боротьби внутрішньої натури людини з брутальними пристрастями та потворними соціальними цінностями. Отже, Сковорода обстоює незалежну, вільнодумну людину, яка б протистояла впливові «цивілізованого» суспільства, була б свідомим творцем власних ідеалів, вчинків.

Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує твори Г. С. Сковороди: байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо. У багатьох із них змальовано найвищі якості людини, якими вона наділена природою: людяність, сердечність, великодушність, доброчесність, справедливість, скромність, працьовитість, гідність тощо. Ними обдаровані всі люди від народження, але не всі пізнають їх у собі і наслідують «блаженній» натурі. Неробство, пихатість, жорстокість, самодурство, егоїзм, чинопочитання, плазування перед модою, на думку педагога, є протиприродними, тобто набутими внаслідок неправильного виховання й умов життя (байки «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень», притчі «Вдячний Еродій», «Вбогий жайворонок» та інші) [17, с. 109; 10, с. 104 — 122].

Таким чином, Г. С. Сковорода не протиставляє природу вихованню чи навпаки, а всіляко підкреслює, що виховання посилює розвиток природних можливостей, чим сприяє формуванню «істиної людини».

Великою заслугою Г. С. Сковороди є те, що він у своїх творах наголошує на необхідності раннього пізнання природи дитини і визначення виховання відповідно до природних обдарувань. У притчі «Вдячний Еродій» педагог стверджує цю думку: «Хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися» [10, с. 104].

Новим словом в українській педагогіці прозвучало застереження батьків і вихователів про наслідки обраного без урахування природних можливостей навчання та життєвого шляху. У байці «Жайворонки» педагог стверджує, що «багато людей без природи починають великі справи та погано кінчають», і навпаки, того, хто правильно визначив свої сили, чекає успіх: «Коли ти твердо йдеш шляхом, який почав іти, то, на мою думку, ти щасливий» [10, с. 122].

Педагогічні погляди Г. С. Сковороди охоплюють широкий спектр навчально-виховної діяльності в спеціальних закладах, у сім'ї та засобами самовдосконалення особистості. Світоглядні основи педагогіки Г. С. Сковороди увібрали досягнення вітчизняної літератури, школи, освіти, виховних ідеалів того часу, кращі здобутки діячів зарубіжної педагогіки, і мали значний резонанс у формуванні плеяди наступних діячів української педагогіки.

Г. С. Сковорода робить висновок про те, що коли виховувати дітей відповідно до їхніх природних можливостей, то цим визначається подальша доля людини (байка «Годинникові колеса»). Педагог-гуманіст наполягає на тому, щоб молоді люди після закінчення навчання влаштовувались у житті не за становищем у суспільстві, а за своїми здібностями та набутими знаннями [17, с. 105].

Думки Г. С. Сковороди про роль природи в розвитку людини та спорідненість виховання дітей з їхньою природою мали позитивний педагогічний та соціальний зміст і значно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки в Україні та інших слов’янських державах.

Г. С. Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої б було служіння простому трудовому народові. Своїм подвижницьким життям Г. С. Сковорода подав приклад відданості народу, показав, яким має бути народний учитель.

Григорій Савич як педагог-гуманіст стоїть за народну школу, в якій би вихованці набували корисних для життя знань. Він засуджує систему виховання, якою замість всебічного розвитку людини прищеплюються молоді зовнішні манери та плазування перед іноземним (притча «Вдячний Єродій»). Навчання молоді має бути поступовим і послідовним. Цей дидактичний принцип він обґрунтував афоризмом: «Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього навчання не труд, а втіха».

Висміював педагог і тих батьків, які відходили від народних звичаїв і традицій. Особливо обурювався Сковорода українським панством, яке, одержавши від царизму привілеї, намагалося зрівнятися в усьому з російськими поміщиками. Вірно підданство монархії стверджувалось зреченням своєї мови, культури, нехтуванням історії рідного краю. Становище ускладнювалося ще й тим, що в тогочасній Росії мало місце явище галоманії - схиляння перед усім французьким. Українське панство намагалося не відставати від моди і таким чином, зрадивши свій народ, зразу погналося за двома зайцями — треба було оволодіти російськими та французькими світськими манерами. Сковорода в'їдливо висміює такого «малоросійського тетервака», який плазує перед чужою модою і звичаями. Багато часу минуло з тих пір. Але зречення рідної мови, національний нігілізм і безпам’ятство мають місце і сьогодні. І в процесі перебудовчої практики, у боротьбі за відновлення престижу української мови, національної культури, школи і педагогіки Г. С. Сковорода виступає разом з нами.

2.3 Григорій Сковорода про розумове і моральне виховання Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання — важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум — головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньої дійсності.

Розумовий розвиток людини, за Г. Сковородою, необхідний для пізнання навколишнього світу і самої себе — щоб дійти до істини. Джерелом усіх знань він вважав досвід, практику, життя. Природно, що вчений обстоював необхідність навчання всіх дітей незалежно від їх соціального стану. Загалом школи мають бути різномовними та доступними для навчання. Крім різномовності, вчений обґрунтував необхідність таких навчальних принципів, як доступність, зв’язок навчання з практикою, врахування інтересів кожної особистості.

До змісту освіти педагог включав граматику, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, астрономію, землеробство, мораль. Чим глибше і повніше оволодіє людина знаннями, тим більшу потребу вона відчує у них.

Певний інтерес становлять поради Сковороди щодо роботи над книгою. Основою навчання Сковорода вважав наявність інтересу, бажання пізнати нове, до чого має спонукати вчитель. Серед засобів та методів навчання педагог виділяв лекції, доповіді, бесіди, розмови, диспути. У процесі навчання треба, на його думку, враховувати нахили і здібності дітей, вікові та їх індивідуальні особливості. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.

Заслуговують на увагу нетрадиційні форми навчання, що їх використовував сам педагог-просвітитель. Це уроки серед природи з вихованцями Харківського колегіуму, просвітницькі уроки серед простого люду. Щодо останніх, то саме під час проведення таких педагог розмірковував про право людини на свободу, щастя та гідний спосіб життя. Дещо по-новому Сковорода використовував листування як метод навчання. В численних своїх листах він, враховуючи яскраву самобутність й індивідуальність кожного з своїх учнів, надавав їм конкретні поради у роботі з книгою, із питань самоосвіти та самовдосконалення.

Сковорода одним із перших в українській педагогіці звертається до особистості вчителя. На його думку, вчитель має насамперед дбати і сприяти розкриттю та формуванню у процесі навчання природних нахилів та можливостей дитини. Важливим у цьому зв’язку є його положення про взаємоповагу і дружбу між учителем і учнем.

Вчитель, вихователь має бути нерозривно пов’язаний з народом. Учитель — це дбайливий садівник, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його по наперед наміченому шляху. Але для того, щоб педагог добре виконував свої обов’язки, він сам повинен мати «спорідненість» до вчительської діяльності, до місії наставника молоді.