М.А. Зенкевич

Зенкевич.

М. А. Зенкевич народився селі Миколаївський Містечко (нині Жовтневий Містечко) Саратовської губернії у ній юриста. Навчався у Саратовської гімназії, потім влаштувався юридичний факультет Петербурзького університету. Після навчання в університеті в 1915 р. двох років вивчав філологію у Відні та Берліні. Перші віршовані досліди поета, що слідував зразкам масової революційної поезії минулих років, з’явилися торік у друку ще 1906 р. у журналі «Життя невпинно й школа», який саратовським революційним молодіжним гуртком. Починаючи з 1908 р. він виступає із віршами зі сторінок петербурзьких журналів демократичної орієнтації - «Освіта», «Сучасний світ» та інших. Ставши членом «Цеху поетів», Зенкевич активно друкується в «Гіпербореї», «Аполлоні». Під маркою «Цеху» виходить та її перший віршований збірник «Дика порфіру» (1912). Назва перегукується з вірша Є. А. Баратинського, два рядки з яких було взято як епіграф до книжки: «І на дику порфіру древніх років Державна природа вдягнула…». У цьому збірнику як звучала хвала світу і людині, але виразно давали себе знати «адамистические відчуття». М. З. Гумільов підкреслював, що «для Зенкевича характерно багатообіцяючий адамистическое стремленье називати кожну річ під назвою, як пестячи її». Сильний поетичний темперамент, зазначав критик, тягне його «до великим тем, до всього стихійному у природі чи історії». У тузі по повнокровною, мужній життя, питаемой енергією землі, уяву поета рухається до доісторичним .епохах, до тієї первісності, котра ще лише чекала появи людини. Сокровенна таємниця зародження життя жінок у планетарних масштабах хвилює поета. Він почуває соприродность людської істоти і найбільш матерії тим гігантам, які населяли землю мільйони тому. Його тривожать «тварность» світу, таємниця «темного кревності» «світлого» людського духу з жахливими пращурами, сліди «до-бытия», наявні у людському подсознании.

Персонажами віршів Зенкевича часто стають люди, одержимі природними інстинктами. Поет зачарований землею і неприборканої «стихійністю» пристрастей. Його улюблений художній прийом — метафора, основу якої - зіставлення людських поривань і бажань з «сильними» відчуттями: полюванням, цькуванням диких зверей.

Для Зенкевича з його потягом до «нутряному», «природного» у людині і життя й не залишалося «заборонених» тим гаслам і образів. Його приваблювало, як Гумільов, «все справді знедолену, слиз, бруд і кіптява світу», й «безсоромна реальність образів», якій він сягав, анітрохи не страшила його. У своєму прагненні до «оголеною правді» свідомо ігнорував шаблонову красивість і вишуканість образів. Проте, опублікувавши у журналі «Гіперборей» вірш «Посаджений на кіл», насичене детальним описом страті і людських мук, він тим щонайменше, попри їхні наполегливі прохання, відмовився прочитати їх у кабаре «Бродяча собака», сказавши, що його «задля публічного чтения».

Тема катастрофічності буття підспудно була присутня в поезії Зенкевича, забарвлюючи її притишено голос якого лунав трагізмом. Вирішення цієї теми часом бачилося то космічних катаклізмах. Його вірші періоду першої Першої світової, які до збірки «Рілля танків» (1921), пафосом різкого неприйняття дисгармонії буття й елементами футуристичною поетики були близькі до антивоєнним віршам У. У. Маяковського і У. У. Хлєбнікова. Зенкевич не відступає від натуралізму, але у його листі помітно посилюється экспрессионистическая образність, породжуючи асоціації з графікою німецького экспрессиониста Отто Дикса.

Природе поетичного обдарування Зенкевича було чуже відкрите ліричний самовираження. У критиків були підстави розглядати творчість поета як «наскрізь розсудливе». У сфері техніки вірша він пішов лінією руйнації наспівністю, часто використовуючи «довгі» віршовані розміри, enjambeinent — перенесення з віршованого рядки у іншу, Ведучий до прозаизации віршованій промови. Критик А. Свентицкий, рецензуючи збірник Зенкевича 1921 р., зазначив те що поета від акмеїзму в «нетрі „прозостиха “, а нерідко навіть прозы».

В роки революції Зенкевич вступає добровольцем до Червоної Армії і є у Саратові на посаді секретаря полкового суду, та був — секретаря революційного трибуналу Кавказького фронту. Він залишає літературної творчості, входить у роботу Саратовського відділення Пролеткульту та її друкованого органужурналу «Культура». 1923;го р. він переїжджає до Москви, співпрацює у журналі «Робітник освіти», та був стає редактором іноземного відділу видавництва «Земля і фабрика». 1925;го р. входить у створене З. М. Городецьким об'єднання «Московський цех поетів». Пізніше Зенкевич працював у відділі поезії журналу «Новий мир».

Нота «прийняття життя» продовжувала звучати у творчості Зенкевича. У властивій нього експресивній стильовий манері і з властивою йому любові до «природним» аналогіям він хотів себе: «Щоб вічно до життя голод вовчий У мені невтолений выл».

Постепенно ідейній домінантою поезії Зенкевича стає тема соціального перебудови світу, оспівування досягнень соціалістичного будівництва. На початку тридцятих років бере участь у літературному гуртку «наукової поезії», ориентирующемся на досвід французьких поетів 1880 — 1890-х років — Р. Гиля, пропагандистом що його Росії був У. Я. Брюсов, Р. Аркоса, Еге. Верхарна, і навіть самого Брюсова. Філософський пафос «космізму», культивований поетами цього напряму, був близьким Зенкевичу, що й в акмеистский період творчості втягував у вірші природничонаукові теми. Але основна діяльність Зенкевича тим часом — переклади класиків світової поезії, сучасних закордонних поетів. У жанрі поетичного перекладу Зенкевич працював довго чекати і успішно, виховавши цілу школу радянських переводчиков.

СИРЕНИ

Бывает, здається ль туман сырей, Угрюмей океан і неизбежней рейсы, Норд-ост пронзительней і обрій сірій.

Иль до покличе маяк — согрейся, Но і морських гігантів тягне завити,.

И скаржитися, і ревіти сиреною.

И до корпусу сталевому ближче кликати.

Подруг, оповитих кружевною пеной.

Тоска трансокеанская! А тут,.

Как велетенської болю разрешитель, Стихов сгоранье, вибухова суміш.

И наглухо завинченный глушитель!