Японская світська живопис і гравюра

Японская світська живопис і гравюра

Для традиційній японській живопису характерно велика різноманітність стилів, форм і технік. Мальовничі твори могли мати форму висячих сувоїв, сувоїв горизонтального формату, що розгортаються принаймні розгляду, були як окремих альбомних аркушів, вони прикрашали віяла, ширми, стіни. Основу з усіх стилів при всім їх різноманітті становлять два головні напрями: континентальне (привнесене із Китаю і Кореї) і такі суто японське.

Примерно до Х століття в японської живопису, безумовно, домінувало китайське напрям, кара-э, причому, переважно буддійського змісту. З Х століття починає з’являтися японська живопис, ямато-э, цілком не схожа на китайську. Найбільш ранні твори на стилі ямато-э виглядали розпис складних ширм і зсувних екранів. Трохи згодом з’явилися багатометрові мальовничі сувої эмакимоно, і навіть мальовничі твори на окремих аркушах альбомного формату (сооси). Найбільш ранні зі збережених сувоїв — эмакимоно ставляться до XII в., вони служать ілюстрацією класичних творів японської літератури періоду Хэйан — «Гэндзи моногатари» («Повість про Гэндзи», історія пригод блискучого принца Гэндзи), «Исэ моногатари», «Хэйкэ моногатари» (повість про війну між будинками Тайра і Минамото) тощо. буд. Велику популярність також отримали такі твори, як «Сувій придворного Бан дайнагон», «Сувій щорічних обрядів і церемоній», «Сувій що веселяться тварин» і «Сувій пекельних світів». До XIV в. жанр эмакимоно вгасає, будучи витисненим монохромної живописом тушшю в дзэнской манері, суми-э, яка далеко виходить далеко за межі монастирської традиції, і стає невід'ємною частиною світського мистецтва. У цей час розвивається жанр полихромного портрета, якого звертаються багато дзэнские художники, наприклад великий Мусоо Сосэки та її учень Мутоо Сюуи. Проте переважним жанром протягом XIV—XV ст. був монохромний пейзаж в стилі сансуйга, твори на цьому жанрі прикрашали палаци аристократів. Представниками цього жанру були, зазвичай, високоосвічені художники, основу їх принципів зображення природи становлять китайські філософські концепції, висхідні до даосизму, конфуціанству і чань-буддизму (принципи природної та соціальній гармонії і ідеалізація природи як бездоганного божественного твори). Найвідомішими художниками цього періоду є Минтё (1352—1430), Дзёсэцу (перша половина XV в.), Тэнсёо Сюубун (розум. в 1460 р.) і Сэссюу Тооёо (1420—1506), не довольствовавшиеся простим проходженням китайської традиції, а намагалися затвердити свій підхід до монохромному пейзажу. У 1481 р. офіційним художником при дворі Асикага стає Каноо Масанобу (1434—1530), котра поклала початок одна з головних шкіл японської живопису, творчо що поєднувала принципи китайського живопису з традицією ямато-э. До школи Каноо, пользовавшейся особливими заступництвом сегунов Асикага і Токугава, належить ціла плеяда блискучих художників, развивавших напрям живопису Каноо з покоління до покоління. Крім монохромної живопису тушшю художники цієї школи розробили ціле напрям декоративної і вишуканою поліхромією живопису. Розписані ними ширми, віяла і настінні панно стали обличчям японського образотворчого мистецтва кінця XVI в. (період Адзути-Момояма). Наприклад, Каноо Эйтоку (1543—1590) був дизайнером розкішних інтер'єрів грандіозного замку Адзути, резиденції Ода Нобунага, та — палацу Дзюракудай, зведеного за наказом Тоётоми Хидэёси в Кіото як імператорську резиденцію. На жаль, обидва цих чудових споруди проіснували не понад десятиліття і було знищені внаслідок воєнним конфліктам. Эйтоку був першим японським живописцем, які використовували золоту фольгу як основу великих композицій настінного живопису. Його послідовники (Кано Санраку і Каноо Танюу) затвердили себе, немов провідні живописці при дворі сегунов Токугава. До найважливішим школам японської живопису епохи Едо відносять школи Тоса і Римпа, спеціалізувалися у стилі ямато-э. Школа Тоса, перебував під патронажем імператорського двору, процвітала початку XV до кінця ХІХ ст. У основі сюжетів, предпочитавшихся художниками цієї школи, були класичні твори японської придворної літератури, переважно — «Повість про Гэндзи». Для стилю Тоса характерні вишукана, делікатна лінія, багата палітра, ретельна промальовування деталей і пласка декоративна композиція. Школа Римпа виникла 1600 р. Її основоположниками вважаються Таварая Соотацу (розум. в 1643 р.) і Хонами Кооэцу (1553—1637), а найвидатнішою сьогодні майстром визнають Огата Коорин (1656—1716), наукові праці яких надихали як японських художників, а й західних: так, популярний у Європі на кінці XIX — початку XX ст. стиль «арт-нуво» («модерн») багато чому зобов’язаний досягненням художникам школи Римпа, які прославилися вишуканим декоративним дизайном своїх композицій, представляючи класичні сюжети і декоративні мотиви у новій, незвичайної трактуванні. У період Едо процвітали й інші напрями живопису: школи — Маруяма-Сидзэёо, Акіта, Итоо та інших. Було популярно також напрямок намбан — буквально «південний варвар» — так японці називали європейців. Художники, що працювали стилі намбан, наслідували західної живопису, по-своєму використовували західні сюжети й намагалися використовувати закони перспективи. З початку XVIII в. у Японії в моду входить стиль бундзинга — буквально «освічена живопис». Художників цього напряму — їх іноді називають «японськими імпресіоністами» — надихала южно-китайская живопис епохи династії Юань, звана у Японії нанга. Найвидатніші художники цього напряму Икэ-но Тайга (1723—1776), Урагами Тёкудо (1745—1820), Окада Бэйсандзин (1744—1820), Таномура Тикудэн (1777—1835) та інших. творчо переосмысливали принципи традиційній японській і давньою китайською пейзажної живопису, намагаючись надати своїм роботам настрій глибокої лиричности та неповторної індивідуальності. Цей жанр вплинув в розвитку японської школи Кано, і навіть на таких художників, як Икэ-но Тайга і Ёса Бусон (стиль нанга), і навіть Тані Бунті, Маруяма Оке і Кацусика Хокусай.

«Ики» і «сунь» — естетичні принципи міської культури періоду Едо, отражавшие смаки освічених й матеріально забезпечених представників торгового стану, не прив’язаних, тим щонайменше, грошей та «матеріальним благ, здатних оцінити вроду й розкіш, але з які мають метою свого життя виключно почуттєві насолоди — вони здатні подивитись це як ми з боку. Термін сунь означає певну вишуканість в манерах поведінки: пізнавши всієї гіркоти земного життя, такий людина, тим щонайменше, здатний цінувати красу та вміє співпереживати сумам іншим людям, водночас він може приймати правильні рішення, вміє підлаштуватися до будь-якої ситуації, і навіть утвердити себе як лідер. Ики також передбачає вишуканість, із якою людина з «високої душею» веде себе людях, вдягається, спілкується тощо. буд. Цей стиль поведінки ставився також і до освічених і вишуканим жінкам (т. е. до гейшам і куртизанкам вищих рангів), професією яких неможливо було розвага іншим людям. Принципи ики і сунь відбилися, зокрема, у стилі укиё-э.

Укиё-э — це з найпопулярніших стилів японського образотворчого мистецтва періоду Едо. Він виник першій половині XVII століття, у другій половині ХІХ ст. занепав. Розквітом укиё-э вважається XVIII століття. Зазвичай під укиё-э розуміють популярні і дуже поширені під час Едо жанрових творів — живопис й у особливості, гравюру. Термін укиё, запозичений з буддійської філософії, означає буквально «світ скорботи» — так іменується світ сансари, світ минущих ілюзій, де доля людини — скорбота, страждання, хвороби та смерть. Цей світ, з погляду традиційно мислячих японців, той самий ілюзорний і минущий, як сновидіння, та його мешканці трохи більше реальні, ніж істоти зі світу мрій. У XVII столітті вистави про мінливість і ілюзорності цього світу, будучи кілька переосмислені, породили особливий естетику: мінливість буття сприймалося тільки й й не так як джерело страждання, а, скоріш, як заклик до насолод, і удовольствиям, які дарує це мінливість. Світ минущих насолод також став називатися укиё, лише записувався вона вже іншим ієрогліфом з тим самим звучанням, буквально означавшим «що пливе», «пропливаючий повз». Укиё-э і означає «картинки що пливе світу». Є й іншого відтінку сенсу: художники, що працювали стилі укиё-э. був знайомий із принципами західного мистецтва і часто використовували у про свої твори знання законів перспективи, було нетипово для традиційній японській живопису ямато-э («японська картина») чи кара-э («китайська картина»). Тож японських глядачів, які до цілком пласким зображенням, світ на картинках укиё-э сприймалася як об'ємний, «спливаючий» лежить на поверхні аркуша чи, навпаки, «потопаючий» у його глибині. У центрі уваги художників укиё-э були мешканці цієї непостійного світу минущих задоволень: прекрасні дами, зазвичай, — знамениті гейші і куртизанки (жанр бидзинга), актори театру кабукі, воспринимавшиеся у той епоху як «куртизаны» чоловічої статі (жанр якуся-э), еротичні сцени (звані сюнга — «весняні картинки»), сцени милування прекрасними природними явищами, свята і феєрверки, «квіти і птиці» (катёга), і навіть знамениті види природних ландшафтів, завдяки їхнім живописної красі які є місцями паломництва. З розвитком напрями укиё-э рамки відбиваного їм зрізу буття постійно розширювалися: з’явилося багато картинок укиё-э, иллюстрировавших відомі літературні твори, особливо Исэ-моногатари і Гэндзи-моногатари, і навіть військові хроніки гунки-моногатари, зрештою до часу розквіту жанру він охопив геть усі аспекти повсякденні всіх верств японського суспільства. Темою укиё-э стали також історичні сюжети: зображення знаменитих самураїв (жанр муся-э), особливо епохи Сэнгоку Дзи-дай, батальні сцени, сцени кровопролиття, зображені дуже натуралістично, пожежі і з вогнем, і навіть світ ознак і демонів, фантастичні гротески тощо. буд. Дуже широкого розповсюдження набули прекрасні пародии-подражания вишуканому стилю ямато-э: куртизанки зображувалися в вдяганках і позах бодхисатвы Каннон чи знатних дам Хэйанской епохи, дзэнский святої Дарума (Бодхидхарма) — у шатах куртизанки, популярні у народі божества — предающиеся різноманітних задоволенням. Перші картинки у стилі укиё-э з’явилися ще на початку століття крамницях Кіото, спочатку що це не гравюри, а живописні роботи, зазвичай, — анонімні, монохромні, з невибагливою композицією, тож і недорогі. Ці картинки називалися сикоми-э, «швидко виготовлені картинки», в величезних кількостях писали художники-матиэси, об'єднані у великі артілі. Головною темою картинок були такі звані «лазневі дівчини» з розряду дешевих повій, і навіть відомі куртизанки. Картинки сикоми-э були дуже популярні серед городян, проте як художній стиль швидко сягнули межі своїх творчих спромог і перестали задовольняти художників. Першим майстром укиё-э, почали підписувати свої роботи, тобто ставитися до них як творів високого мистецтва, став Хисикава Моронобу (розум. в 1694 р.), котрий оголосив себе майстром ямато-э і мав величезний успіх. Його першої відомої роботою стала серія ілюстрацій до поетичному збірки «Букэ хякунин иссю», изданному в 1672 року у Едо (нинішній Токіо), який став до кінця XVII століття центром виробництва гравюр. Усього Моронобу став автором серій ілюстрацій більш як до 150 книгам. Він також вважається творцем авторської гравюри так званої итшлаи-э, «відбиток однією аркуші» — тобто гравюри, як окремого, самодостатнього художнього твори. Моронобу заснував школу Хисикава, що стала однією з основних эдоских шкіл укиё-э. Моронобу був відомий як як майстер гравюри, а й як автор мальовничих творів укиё-э, як і дизайнер декоративних орнаментів косодэ. У Моронобу було багато учнів, і епігонів, наприклад, його сучасник Сугимару Дзихэи, не належав до школи Хисикава, проте творив на вельми схожій Моронобу манері. Після смерті Моронобу жанр укиё-э, втративши свого натхненника, кілька днів переживав творчий застій, вихід із якої запропонували Тории Киёнобу (1664—1729) і Кайгэцудо Андо, обидва — затяті шанувальники Моронобу, не які належали до числу його учнів, але які є засновниками власних шкіл укиё-э.

Революцию в укиё-э справив Судзукі Харунобу (1725—1770), в 1764 року який уперше застосував техніку кольорової друку, названої нисики-э, «парчеві картинки», чи Эдо-э, эдоские картинки. Близько 1770 року новий злет пережив жанр якуся-э: виступили новаторами Кацукава Сюнсё (1726—1793) і Иппицусай Бунті вперше почали малювати акторів як конкретних осіб, виконуючих конкретні ролі, домагаючись портретного подібності із самою актором, тоді як у попередніх гравюрах відрізнити зображених ними акторів можна були лише з їхньої особистим гербам на одязі. Стиль Кацукава Сюнсё значною мірою визначив творчої манери його знаменитого учня і наступника — Кацукава Сюнэя (1762—1819), і навіть вплинув і на ранні іншого учня, який згодом великим майстром укиё-э, — Кацусика Хокусая (1760—1849). Оспівуванням жіночої краси прославилися такі художники, як Исода Корюсай і Китао Сигэмаса (1739—1820), обрали прекрасних мешканок веселих кварталів, зайнятих повсякденними побутовими турботами. Роботи Сигэмаса було виконано, зазвичай, у вигляді обан (39×26 див).

Конец XVIII— на початку ХІХ ст., саме ери Тэнмэй і Кансэй вважається золотим «століттям» укиё-э. Тоді ж творили такі постаті, як Тории Киёнага (1752−1815), Китагава Утамаро (1753−1806), Тосюсай Сяраку (р. ж. зв.), Тёбунсай Эйси (1756—1815), Кубо Сюнман (1757—1820), Кацукава Сюїті та інших. У це водночас дебютував Утагава Тоёкуни (1769—1801), провідний майстер укиё-э першої чверті ХІХ століття. Перше тридцятиріччя ХІХ ст. стало епохою наймасовішого поширення укиё-э, тим часом у Японії — у Едо, а й у інших містах (Кіото, Осака, Нагоя та інших.) — працювали сотні художників, створювали десятки тисяч гравюр. Тоді ж одній з улюблених тим укиё-э стає пейзаж. Неперевершеним майстром японської пейзажної гравюри вважається Ка-цусика Хокусай. Такі роботи, як «Фугаку сандзюроккэй» («36 видів Фудзі») і «Хокусай манґа», принесли йому світову славу. Хокусай створив індивідуальну і неповторну манеру, творчо увібравши найрізноманітніші стилі: у його роботах можна знайти й відгомони класичного китайського пейзажу, і вплив традиційних японських шкіл Тоса і Каноо, і прийоми художественно-декоративной школи Римпа, і чітке знання основ західноєвропейської живопису. До пізнім майстрам ставляться також Кэйсай Эйсэн (1790—1848) і представники школи Утагава, доминировавшие у період. Приблизно половину всіх збережених на сьогодні гравюр укиё-э було створено ними. Засновником школи Утагава вважається Утагава Тоёхару (1735—1845), котрий у эдоском районі Утагава. Тоёхару прославився своїми пейзажами у стилі «укиё-э». Його двома найвідомішими учнями були Утагава Тоёхиро (1773—1830) і Утагава Тоёкуни (1769—1825), враждовавшие друг з одним. Учнями Тоёкуни чи були такі блискучі і обдаровані художники, як Утагава Кунимаса (1773—1810), Утагава Куни-сада (1798—1861), створив більш 20 тисяч гравюр, і Утагава Куниёси (1798—1861). Трохи окремо стоїть Утагава Хіросіге (1797—1858), другий великий майстер японського пейзажу, створив своє власне манеру, вважається найближчої до традиційної японському погляду зважується на власну природу і землю.

Следует зазначити, що у токугавской Японії укиё-э довгий час вважався «низьким» жанром, тому дуже багато робіт втратили. Примітно, що самим японцям подивитись укиё-э як у повноправні художні твори допомогли іноземці. На заході японські гравюри увійшли до моду, колекціонери і «любителі мистецтва стали закуповувати в велику кількість. Естетика укиё-э справила значний вплив на становлення імпресіонізму, особливо у таких художників, як Едгара Дэга, Клода Монэ і, особливо, на Вінсента Ван-Гога, яке прямо скопіював деякі гравюри Утагава Хіросіге — наприклад, «Сливовий сад Камэйдо» і «Раптовий дощ над мостом Син-Охаси річці Атака».

Список литературы

Мировая художня культура: Учеб. посібник /Колл. ред.: Б. А. Эренгросс, В.Р. Арсеньєв, М. М. Воробйова та ін., Під. ред. Б.А. Эренгросс/ - М.: Вищу школу, 2001. — 767 з.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.