Харбин — продукт колоніалізму

Харбин — продукт колоніалізму

Ли Мен.

Как відомо, нинішній китайський місто Харбін з’явився як центр Китайско-Восточной залізної дороги (Китайсько-Східної залізниці), побудованої російськими інженерами і китайськими робітниками в 1898—1903 рр. Дорога поєднала Сибірську залізницю з Владивостоком, пройшовши крізь китайську територію. З на той час росіяни почали переселятися в Північно-Східний Китай, завезеними на територію, відому іноземцям як Маньчжурія. На середину першого десятиліття нинішнього століття у цьому районі вже мешкало більш 70 000 переселенців з м Росії, зокрема службовці Китайсько-Східної залізниці й згоду російської імператорської армії. Автор вищезгаданої статті задався питаннями, був цей процес колоніалізмом, який вплив Китайсько-Східної залізниці справила в розвитку Північно-Східного Китаю, і, провівши порівнювати з діяльністю японських окупантів у Китаї (1931;1945), дійшов висновку, що росіяни приїхали до Маньчжурію як друзі та його не назвати колонізаторами. На жаль, автор статті, дорікаючи окремих лжеисториков в пропагандистських домислах про російському колоніалізмі, назву переконливих доказів своїм висловлювань.

Как відомо, на початок 1918 р. в Харбіні розміщувалися російська адміністрація Китайсько-Східної залізниці, і навіть російська поліція, суд війська. Після Жовтневої революції та громадянської війни дуже багато біженців приїхало на Далекий Схід і далі до Харбіна, населення до початку 20-х досягало 100 000 людина. Отже, під час обговорення питання у тому, був російський колоніалізм в Харбіні, необхідно розглядати ситуацію до 1918 р. окремо від цієї ситуації наступного періоду, коли владу у місті перейшла до рук китайської адміністрації.

22-го травня 1896 року (ст. ст.) у Москві було підписано секретний договір, яким уряд Китаю дозволило Русско-Китайскому банку спорудити і експлуатувати залізницю біля Північно-Східного Китаю. У Статті 4 цього договору чітко записано: Поєднання цій залізній дороги з російським залізницею неспроможна служити приводом до якогось захоплення китайської території чи замаху на верховні права його величності імператора китайского (1). У Статті 5 договору, ще, сказано: У мирний час Росія матиме те декларація про наскрізний провезення своїх військ та припасів, лише з тими зупинками, які викликаються вимогами транспортної службы.(2). Відповідно до наступним, конкретнішим до Харбін — продукт колоніалізму договорами між двома державами, російські мали права орендувати територію з обох боків лінії Китайсько-Східної залізниці й одержувати необхідні буд будівництва залізниці матеріали на території.

В середині XIX в., ще до його того як російські почали цікавити Північно-Східним Китаєм, інші західні держави вже відкрили воріт довго закритою країни знайомилися з допомогою своїх Збройних Сил. Після Опіумної війни 1848 р. Англія, Франція, Німеччина, та Японія одна одною змусили Китай відкрити їм портові міста Київ і дозволити їм мати концесії у містах. Після цього, й Росія підписала кілька договорів із китайським уряд і отримала право мати концесії у містах Xaнькоу, Тяньцзіні. У 1895 р. Китай програв війну з Японією. Ця поразка остаточно показало всьому світу слабкість Китаю. Бачачи, що Китай над сил захищати свої інтереси, Росія вирішила посилити політичний і економічний впливом геть Далекому Сході розміщенням своїх Маньчжурії і захопленням незамерзаючої порту Порт-Артура до берега моря. І тому Росія змусила Китай підписати договору про посаду Китайсько-Східної залізниці і вирушити вслід його, відповідно до Петербургському договору від 24 червня 1898 р. Компанія Китайсько-Східної залізниці отримала дозвіл побудувати південну гілка КВЯ Харбіна до Порт-Артура. Насправді, позаду приватної Компанії Китайсько-Східної залізниці стояла Російська Імперія, отже легко зрозуміти, чому на Китайсько-Східної залізниці, у цьому однині і в Харбіні, розпочали діяти російські закони, було засновано російський суд і створено російська залізнична охорона і російська поліція. Отже Росія фактично колонізувала величезну територію Китаю, що й побудувала російський місто Харбін.

Харбин перебуває березі річки Сунгари і є місцем сполуки Китайсько-Східної залізниці і водного шляху, по якому можна добратися пароплавом до Хабаровська. До 1898 р. була маленька китайська село, де росіяни вирішили розмістити адміністрацію Китайсько-Східної залізниці, і почали будувати цьому місці місто. Під час будівлі залізниці тут жили кілька десятків тисяч китайських робочих, російські інженери, купці і інших професій із Росії. Проте росіяни й китайці селилися окремо. У районах, де його росіяни, було побудовано Православні Церкви будівлі в європейському стилі, назви вулиць та вивіски магазинів було написано російською, відкриті російські школи для дітей службовців Китайсько-Східної залізниці.

Как ж розуміли і відчували своє становище росіяни в Харбіні? Відповідь це питання можна знайти у спогадах російських харбинцев.

Так, журналістка і поетеса Юстина Крузенштерн-Петерец (1903;1983), батько якої було офіцером царської армії й служив початку XX в Харбіні, провела у цьому місті своє дитинство і молодість. Вона писала у тому мемуарах: До першої Першої світової в Маньчжурії стояли російські війська — Прикордонна стража Заамурского округу…, було також жандармерія і поліція. За договором із Китаєм усе це призначалося охорони орендованій на 99 років десятиверстной смуги Китайско-Восточной залізниці й її центру Харбіна. Але в боку, котра володіє військами, цього вимагають, наскільки кроків вона з окресленої зони Маньчжурія фактично стала російської колонією… Були в Маньчжурії і російський суд, російські школи, лікарні, театри, преса. Інакше кажучи ми там були хозяевами.(3). Треба сказати, що ні якому договору із Китаєм Росія отримувала права мати державної влади на китайської території. Навпаки, відповідно до берлінському контракту Китаю з Компанією Китайсько-Східної залізниці від 27 серпня 1896 р. (ст. ст.), охорона Китайсько-Східної залізниці була обов’язком китайського уряду.

Капитан царської армії Микола Байков (1872−1958), який був на лінії Китайсько-Східної залізниці у перші роки нашого століття і мій колишній також популярним літератором серед російських читачів у Китаї, так згадував про візит міністра фінансів Росії С.Ю. Вітте, підкреслюючи справжню мета Росії у будівництві залізниці: Наприкінці 1902 року на будівництво КВжд закінчувалася, і на початку 1903 року дорога мала перейти в експлуатацію. Ініціатор будівлі її, міністр фінансів України й прем'єр, граф Сергій Юлійович Вітте, висловив бажання оглянути свою дитину … Прибувши до станції Маньчжурія, граф Вітте сказав і, ніби між іншим, згадав, що він посланий сюди Государем Імператором як оглянути кінцевий ділянку Великого Сибірського шляху, а й переконатися у міці й непорушності російських твердинь на берегах Тихого Океана.(4). З Харбіна він у Порт-Артур й у Далекий, який був створено, і вибудований з ініціативи самого прем'єра є й мав відігравати видатну роль як наш незамерзаючий порт узбережжя Тихого Океана.(5). А про мети заселення Маньчжурії російськими Байков далі каже: І все-таки прагнення російських письменників у Маньчжурію було стихійно… Зрештою, російські осіли тут настільки щільно, вклавши сюди свої капітали, знання і набутий працю, що Маньчжурія стала набувати суто російський образ. Росіяни, котрі оселилися у краї, дістали назву маньчжурцев, а весь край почали називати Желтороссией.(6).

Харбин був російської колонією у очах офіцерів царської армії, а й у очах більшовиків. Попри те що, що Харбін перебуває поза Росії, 21-го листопада 1917 р. (ст. ст.) В.І. Ленін від імені робітничо-селянського уряду надіслав телеграму у Петрограді до до Ради робітників і солдатських депутатів Харбіна, наказуючи йому узяти владу у місті. У цій указу голова Ради М. Н. Рютин організував повстання, яке закінчилося поразкою через втручання китайської армії на прохання управляючого Китайсько-Східної залізниці генерала Д. Л. Хорвата.

Цитированные вище джерела показують, росіяни приїхали до Північно-Східний Китай зовсім не як друзі, і зовсім у сфері двох сусідніх народів; Харбін був спеціально побудований як адміністративним центром російської колонії в Северо-Восточном Китаї.

Ни російські, ні китайські історики не заперечують той факт, що Китайсько-Східної залізниці об'єктивно грала важливу роль розвитку китайської торгівлі, і економіки загалом, і вчинила край процвітаючим. Але це були не єдиним результатом будівлі залізниці в Северо-Восточном Китаї, і в усіх результати були позитивними.

В 1898 р., в у відповідь наступ іноземного капіталу, вступ іноземних армій в Китаю і насильницьку християнізацію, на північ Китаї піднялося Боксерське повстання проти іноземців, в Северо-Восточном Китаї, що це саме росіяни, які називали повстанців хунхузами чи бандитами. Хунхузы продовжували існувати протягом багато часу у багатьох районах Північно-Східного Китаю. Вони серйозно погрожували як російському, а й нейтральному китайському населенню.

Кроме того, швидке посилення російського впливу у Северо-Восточном Китаї зачепило інтереси Японії, що також дуже цікавилася цим районом. Відкритий конфлікт між Росією і Японією став неминучий після закінчення будівлі Китайсько-Східної залізниці в 1903 р. Прямим результатом конфлікту стала Русско-Японская війна 1904;1905 рр., яка відбувалася на китайської території. Звісно ж, війна була величезним лихом для китайців, котрі встигли відчути зиск із Китайсько-Східної залізниці. Таким чином, обговорюючи історичну роль Китайсько-Східної залізниці у розвитку Сівши Східного Китаю, і особливо її впливу життя китайського народу роки ХХ століття, не можна акцентувати лише на позитивні моменти.

После того, як Китай повернув собі адміністративний контроль Харбіном, і більше і більше російських біженців, включаючи колишніх солдатів білої армії їхали в Харбін, становище росіян у місті й у Северо-Восточном Китаї змінилося. Чимало їх ми було неможливо знайти роботи й жили, в бідності. У деяких районах Харбіна росіяни жили ряді китайцями, і китайські торговці користувалися сусідством для збуту товарів російським жителям. Виникли й змішані русско-китайские сім'ї. Але це не так отже, що були рівні й що не бувало, щоб російські третирували корінне населення Маньчжурії.

Презрительное ставлення росіян до китайцям в Северо-Восточном Китаї існувало й доі після першої хвилі еміграції. Юстина Крузенштерн ще маленькій дівчинкою стала вважати, що це китайці існують у тому, щоб зробити життя більш зручною … китайцю можна було говорити цуба (пішов геть), а російському нельзя.(7). А Микола Байков, описуючи важкі умови раннього періоду будівлі Китайсько-Східної залізниці, пише так: Під час дощів глиниста грунт перетворюватися на топку невылазную бруд, де тонули в буквальному значенні навантажені гарби і легкові дрожки з кіньми. Щоб переїхати через море бруду, європейці часто вдавалися до послуг китайців, изображавшим з себе верхових животных.(8). Російська поетеса Єлизавета Рачинская, котра приїхала Китай як емігрантка і знайшла захисток у Харбіні, так описує китайців: Всі ці Чжаны, Суны і Лі подаваил нам чай в наших по-європейськи оброблених і обставлених конторах, завжди встигали вчасно піднести запалену сірник до сигарети недбало вийнятої з дорогого портсигара випестуваної рукою хазяїна; їх ніколи спізнювалися доставити нам безпосередньо в квартиру, до ранковому снідання, у великих кошиках, свіжий, ще теплий хліб, оповитий білосніжними рушниками; за гроші приносили на плечах ідеально выутюженные і подкрахмленные літні сукні й змінювати костюми… Вони мусили кращої на світлі прислугой…(9). Хто може сказати, що це серцевий комплімент гостинному народу? Василь Ушанов, син станційного наглядача на Китайсько-Східної залізниці, який народився виріс у Северо-Восточном Китаї, виїхав у США в 1922 р. і майже отримав вищу освіту у країнах, багато років досі чітко відповідав так на питання були там [у Китаї] класові відмінності, відчуття, що росіяни вище китайців? На його думку, китайці були лише працівниками, ось і все.(10). Вочевидь, що такий же стосунок цих чотирьох російських маньчжурцев стосовно китайцям не випадково явищем.

Однако треба визнати, що з росіян, мешканців Китаї почав ХХ століття, було чимало людей, що любили країну, де прожив ви багато років, а й вивчали її культуру і історію. Особливо слід сказати російських китаеведов, які приїхали до Північно-Східний Китай роки ХХ століття, вивчали і викладали китайський язик, і читали курси по китайської культурі. Вони організували Суспільство російських орієнталістів, публікували свої роботи у харбинских журналах Вісник Азії, Вісник Маньчжурії, писали підручники з китайської минуле й перекладали на російську мову китайську літературу. Однією з цих китаеведов був Павло Васильович Шкуркин (1868−1942), також викладав у китайському військовому училище у провінції Гирин.

Однако деякі серед покоління, хто приїхав до Китай після Жовтня і виріс у Китаї, вважав Китай своєю батьківщиною, справді цікавився Китаєм.

Исключеним у тому числі вважатимуться харбінського поета Валерія Перелешина (1913;1992), яка займалася перекладом китайської поезії російською. У 1940;х роках у Шанхаї в нього було чимало китайських учнів. Втім, Перелешин почав серйозно цікавитися китайської культурою над той час, коли жив у Харбіні, лише по тому, як переселився у Пекін — культурний центр Китаю. Але й живучи і працюючи в Пекіні, а в Шанхаї, Перелешин я не встиг створити значного праці китайської культурі. Його переклади класичної китайської поеми Лі Сао і древнього китайського філософського праці Дао Де Цзин було виконано через багато років по тому, як і виїхав із Китаю.

Интерес до китайської культурі, виявлений деякими російськими маньчжурцами, зовсім не від означав, що обидва народи добре знали одне одного. Насправді, живучи пліч-о-пліч півстоліття, вони залишались цілком чужими.

В 1920 р. відомий китайський журналіст і прозаїк Цюй Цюбо подорожував з півдня Китаю до Росію через Харбін і потім описав свої враження у книзі Подорож в голодну землю. У цій книзі він описує своє ознайомлення з однієї російської сім'єю в Харбіні і розмовлятимемо з господарями: Вони розповідали мені про російської культури і я запитав їх, що вони вважають про китайської культурі, живе у Китаї багато років живе. Вони свідчать: Не побували у Китаї. Ви вважаєте, що Харбін — це Китай? Росіяни емігранти тут живуть зовсім російською. В Україні лише одиниці обізнаний із китайської культурою. Ми лише трохи навчалися китайської історії в комерційному училище (11). До 1908 р. комерційне училище в Харбіні було єдиною російської Школою, де викладався китайську мову.

Ситуация з молодим поколінням російських еміґрантів у такому випадку була набагато краще. Відома Харбіні поетеса Наталя Рєзникова 1988 р. пише: З жалем повинна визнати, що китайська культура пройшла повз майже всім вам, що виросли Харбіні…, жили у своїй російської середовищі осторонь і харчувалися минулими традиціями своєї країни, своєї культуры.(12). Росіяни харбинцы, звісно, пам’ятають Наталю Ільїну (1914;1994), яка приїхала до Китай в 19 920 р., мешкала й навчалася у Харбіні, працювала журналістом у Шанхаї й у 1947 р. повернулась у своє СРСР. У 1957 р. вона опублікувала у Москві свій «перший роман Повернення, у якому описувала життя російських еміґрантів у Китаї. Готуючи другу частину акцій цього роману, Ільїна написала лист у Китай просячи дати їй матеріали про китайському студентському русі. У Шанхаї в часи війни проти Японії, коли саме Ільїна теж жило Запоріжжі. У листі Ільїна пише: Мені відомі, що китайські студенти ходили селами і з робочим кварталами міста, роз’яснюючи населенню, що завдання моменту це зупинити громадянську війну, і кинути сили на опір Японії. Розкидалися листівки. Населенню роз’яснювали, що не можна купувати японські товари. Але звідси мені відомо дуже приблизно. Аби добре написати треба кликати поточней, поконкретней. Будьте так ласкаві - допоможіть мне!(13). Насправді, і те, що Ільїна знала дуже приблизно, вона дізналася згодом у книгам і з газетам (14). З її спогадів про своє життя жінок у Харбіні й у Шанхаї, і з його нарисів про шанхайської життя Іншими очима (1946) читач щось дізнається про Китаї.

Автор статті Усі залишається людям вважає: Харбін відігравав важливу культурну і просвітницьку роль широкому взаємозбагаченні двох видатних культур — російській та китайської. Але нам зовсім важко знайти приклади з малярських творів і китайських, і росіян письменники 1920;1940 років, щоб довести зворотне.

В ПОЧАТОК 1930;х років жило Харбіні відома китайська письменниця Сяо Хун (1911;1942). Про свого життя на Харбіні вона написала досить цікаву книжку Ринкова вулиця (1936). У цьому книге-биографии російські зустрічаються всього двічі-тричі на незначних епізодах. Інші китайські письменники, які жили у Харбіні в першій половині ХХ століття, майже не писали росіян, які жили поруч.

В прозових творах кращих російських письменників Харбіна, читач також рідко зустрічається з китайцями. Сам відомого в Харбіні поета Арсенія Нєсмєлова (1889−1945) і талановитого харбінського письменника Бориса Юльского (1912;?), котрі у своїх розповідях писали про життя російських еміґрантів у Северо-Восточном Китаї, рідкісні китайські персонажі зазвичай представлені ледачими, тупими, хитрими, дикими чи жорстокими. Говорячи тих людей, які були російського походження, але виховані в китайських сім'ях, хто міг говорити російською мовою письменники не забувають підкреслити їх дикость (15). На романах Байкова китайці, які живуть у тайзі, є радше всього уособленням природи, ніж представниками великої культури.

Таким чином, живучи багато років одному місті й не знаючи мови друга, росіяни й китайці не мали як взаємно збагатиться в культурному відношенні.

В розповідях російських писателей-харбинцев інколи можна зустріти два-три китайських слова, найчастіше — фанзы (будинок) і чифан (є). Однак з цих двох слів одне було зрозуміло помилково: російські думали, що чифан — це іменник їжа, тоді як чифань — це дієслово. Китайці також запозичували дуже мало російських слів, такі як хліб, відро й престижний автомобіль. Не секрет, що хто з росіян, мешканців Китаї, знав китайську мову, а китайці розмовляли з російськими у стилі моя-твоя не розумій (тих китайців, які мали змогу навчання у російських школах чи інституціях і добре знали російську мову, було зовсім небагато, особливо до 1945 р.). Тільки таким чином моя-твоя росіяни й китайці розуміли одне одного, але те лише з дуже низький рівень.

Несомненно, у багатьох колишніх харбинцев зберігається тепла і добра згадка як про Харбіні, а й Китаї. Зі свого боку, китайський народ, не забув тих, хто був багато років повертається в нього на погостинах. У середині п’ятдесятих років більшість російських маньчжурцев виїхало чи СРСР, чи треті країни. Наддо проте помітити, що наступна історія Китаю, до справжніх не цікавила більшість колишніх харбинцев, наскільки можна судити з спогадах та інтерв'ю, проведеними автор цієї статті.

Так, багато харбинцы чули і досі пір вірять, що російське цвинтар на Харбіні було знищено під час китайської культурної революції. Але тут інше. По-перше, російське цвинтарі перенесли в 1959 р. із міста на околицю Харбіна, цвинтарі Хуаншань, хоча багато хто могили і було залишені на попередньому місці, де нині парк. Річ у тім, що міське уряд перенесло лише ті могили, які були родичами чи знайомими померлих за повідомленням про переміщення цвинтаря. Тепер цвинтарі Хуаншань зберігається більш 1200 православних могил, а поруч — 735 єврейських могил. По-друге переміщення цвинтаря взагалі мало жодного відношення до культурної революції, що розпочалася лише у 1966 р.

Сегодня російське цвинтарі відвідується переважно туристами, які приїздили з Росії могилам своїх родичів і друзів. Колись російський поет Арсеній Несмелов так писав про забуте російському Харбіні:

Да на російське кладбище Забежит турист.

Он візьме з собою словарик Надписи читати…

А для сьогоднішніх відвідувачів цвинтаря російського словника не потрібно.

А треба визнати, що інший відомий православний собор у центрі Харбіна — Собор Св. Миколи знищили хунвэйбинами в 1966 р., на початку культурної революції. Це свого роду ті божевільні роки, коли на китайської землі знищили не одна церква. Харбинские влади забули цього й вже зробили багато, щоб зберегти інші церкві та собори.

В 1990 р., коли у Росії опубліковано книга, присвячена Харбину — збірник віршів й прози Арсенія Нєсмєлова Без Москви, без Росії, в Харбіні вийшов друком альбом Архітектура міста Харбіна, куди включено більш 400 кольорових фотографій харбинских будинків, більшість із яких неможливо було побудовано російськими архітекторами і нагадує місту про його російському минулому. Упорядник і фотограф цього альбому — професор Інституту архітектури Харбіна Чжан Хуайшэн.

В першої половині 90-х років, коли у Росії вийшли таких книжок про Харбіні, як Маньчжурія далека і близька Г. В. Меліхова (1991) і Невідомий Харбін Є. Таскиной (1994), китайські вчені також опублікували монографії росіян в Китаї. У 1993 р. вийшла книжка Хорват та Китайсько-Східної залізниці У Вэнсяня і Чжан Сюлань, а Шанхаї опубліковано Історія російських еміґрантів у місті Шанхаї Ван Чжичжэна, в якої чимало сторінок присвячується і Харбину, і російською емігрантам, переехавшим до Шанхаю із Харбіна.

А 1996 р. молодий китайський історик Ді Чэнхуй видав у Харбіні книжку У пошуках коренів Харбіна. Найцікавіше у книзі - це відкриття найраннішого документа, у якому згадується слово Харбін. Це — офіційний документ (1864) Династії Цін (1644−1911), де маньчжурское слово Харбін згадується у сенсі вузький острів, які перебувають річці Сунгари, навпаки нинішнього Харбіна. Російським харбинцам відомі рядки Нєсмєлова:

Здесь побудуємо російський місто,.

Назовем — Харбін.

Да, Харбін був побудований як російський місто, але це, що росіяни придумали російську назву для міста, залишається тільки поетичної легендой.(16).

В 1997 р. вийшла в Пекіні книга кількох авторів Ряска під вітром й під дощем — російські емігранти у Китаї (1917;1945). Це — книга історію перебування росіян у Китаї, воссоздающая широку картину життя російських емігрантів у Северо-Восточном Китаї й у Шанхаї, а й у Синьцзяні та інших містах.

И у самому Харбіні китайці не замовчують історію міста. У 1990;91 рр. зі сторінок харбинской газети Нова вечірня йшло пожвавлене обговорення історії міста, яке привернула до себе широке увагу харбинцев. Більшість китайських учених погоджуються про те, росіяни грали величезну роль ранню історію міста, що з Китайсько-Східної залізниці. З іншого боку, китайський учений, професор Хэйлунцзянского університету Дяо Шаохуа вивчав російську літературу в Харбіні до 1925 р. Його статей були опубліковані й у китайських журналах, і Заході, в частковості, в 3 журналу Росіяни в Азії (Торонто).

За останні роки у Росії було захищені лише дві кандидатські дисертації з російської емігрантській літературі у Китаї. Перша була захищена 1994 р. в Іванові, а друга — 1996 р. у Москві. Автори обох дисертацій — китаянки К жалю, про все це російські харбинцы, що тепер живе у Росії і Заході, майже не знають. Як і раніше, чимало їх і досі пір цікавляться тим, що відбувається на китайської землі. Один із причин у тому, що ні вистачає спілкування між китайськими і російськими істориками. А обмін думками, інформацією і матеріалами.

Что б не думали російські - які виїхали харбинцы Харбіні, та яка вона була мета російської адміністрації сьогоднішні китайські харбинцы не забувають росіян як радянський народ пам’ятає, що китайські студенти навчалися у росіян і радянських інститутах Харбіна, що кількість цих студентів після війни збільшилося. Китайський народ, не може забути, що у 1950;ті рік Союз багато в чому допомагав Китаю в будівництві. У Харбіні до з дня стоять два пам’ятника радянським воїнам, які у боях під час визволення Північно-Східного Китаю від рук японських окупантів у серпні 1945 р. І те, написане цих пам’ятниках, звертає він особливу увагу відвідувачів. Якщо по-китайськи написано: Вічна слава героям, полеглим волю і Китаю, то російською написано так: Вічна слава героям, полеглим фінансовий боєць і за волю і Союзу Радянських Соціалістичних Республік я, начебто Північно-Східний Китай, де віддали свою життя радянські солдати і офіцери в часи війни — це територія Радянського Союзу.

Видевший багато протягом століття Харбін сам може свідчити, було б він російським містом, але було російського колоніалізму. А, поважаючи національне почуття китайського народу, хто б повинен докоряти йому у цьому, що у 1998 р. харбинские китайці вирішили не святкувати своє сторіччя міста.

Список литературы

1. Грімм Э.Д. Збірник договорів та інших документів з історії міжнародних відносин на Д. Сході (1842−1925). — М.: Інститут сходознавства. — 1927. З. 105.

2. Саме там. З. 106.

3. Спогади Ю. В. Крузенштерн-Петерец // Росіяни в Азії. — 1997. — 4. З. 172−173.

4. Записки заамурца. Спогади Н. А. Байкова. Маньчжурія 1902;1914 Вибране // Росіяни в Азії. — 1997. — 4. — З. 74.

5. Саме там. З. 77.

6. Саме там. З. 86.

7. Спогади Ю. В. Крузенштерн-Петерец // Росіяни в Азії. — 1997. — 4. З. 138.

8. Записки заамурца. Спогади Н. А. Байкова. Маньчжурія 1902;1914 Вибране // Росіяни в Азії. — 1997. — 4. — З. 42; Байков Микола, Від Хингана до Харбіна. Колійні нотатки // Рубіж. — 1995. — 2/864. — З. 301.

9. Рачинская Єлизавета. Перелітні птахи. Спогади присвячуються Харбину і харбинцам. — Сан-Франциско. — 1982. — З. 92−93.

10. Russian Emigre Recollections: Life in Russia and California. Interview witi Ushanoff, conducted by Richard A Pierce, July 1981, with written recollection V. Ushanoff, 1979. The Bancroft Library. The University of California at Berkele.

11. Цюй Цю-бо. Вибране. Вид. народної літератури. Пекін. — 1959. — З. 40.

12. Рєзникова М. У російському Харбіні // Новий журнал. — 1988. — 172−173. — З. 386.

13. Лист Наталі Ільїної до Яо Чжену від 22-го листопада 1959 р. Архів, р. Шанхая З. 38−3-223.

14. Саме там.

15. Див. Несмелов, А Ламозы // Рубіж. — 1940. — 30;

16. Про російських гіпотезах походження слова Харбін див. статтю Меліхова Замальовки старого Харбіна // Проблеми далекого Сходу. — 1990. — 2.