Данило Московський

Даниил Московский

В.А.Кучкин.

«І чому було Москві царством бути, і хто то знав, що Москві державою вважатися?» — такими словами починається написаний XVII столітті «Сказання про убиении Данила Суздальського та про початок Москви». Наївна за своєю формою фраза тим щонайменше містила у собі важливі питання, які займали російське суспільство часів найтихішого царя Олексія Михайловича і який викликають інтерес і з сьогодні: як виникла Москва і коли перетворилася вона у стольний місто, хто з князів вперше зробив невелику фортеця на Боровицком пагорбі своєї постійної резиденцией?

Историки Москви давали різні відповіді опікується цими питаннями. Згодні у цьому, що виникло у період князювання в Суздальській землі Юрія Долгорукого, вони відносили освіту Московського князівства чи до 1213 р., коли Москву захопив син Всеволода Велике Гніздо Володимир, чи до 1237 р., коли у Москві перебував молодший син великого князя Юрія Всеволодовича Володимир, чи до 1247 р., коли Москва, нібито, дісталася братові Олександра Невського Михайлу Хоробриту. Всі ці думки не можна визнати обгрунтованими. Справді першим московським князем, про якому збереглися як достовірні літописні свідоцтва, а й згадки у грамотах і запис на пергаменном кодексі, був Данило Александрович.

Даниил став четвертим, наймолодший сином у ній Олександра Невського. У літописах навіть є звістку про його народженні. Одну з древніх російських літописів — Лаврентьевская — повідомляє, що у 6769 року «родися Олександрові сынъ, і наре[ко]ша ім'я йому Данилъ». Під 6769 роком літопис розповідала про події, які з 1 березня 1261 р. по 28 лютого 1262 р. Чи не можна з’ясувати точніше, коли народився Даниил?

В 1979 р. в Новгороді Великому було знайдено колись скреплявшая князівський документ свинцева печатку, де чітко видно малюнки і підпису до них. На на лицьовій стороні друку був зображений котрий стояв на стовпі святої, а, по боках зображення читалися написані вертикально слова «Столпникъ» і «Данилъ». На зворотному ж боці друку — гарцювання вправо вершник в короні і з мечем, супроводжуваний написом «[Ал]ек[са]ндр». Ясність зображень і чёткость літер дозволили ототожнити з новонайденной печаткою трохи інших, погана схоронність яких заважала їх правильної атрибуції. По іменам патрональных святих на лицьової і зворотному сторони цих печаток твердо встановлюється їх приналежність останньому синові Олександра Невського — Данилу Олександровичу. Збереглося і кілька печаток батьками старшого сина Данила Олександровича Юрія. На на лицьовій стороні одній з печаток зображений вершник і читається напис «[Г]е[р]гиос», в інший — самітник і напис «Данилъ Столпн[ик]». Написи точно відповідають батькові Юрія — Юрій (Георгій) Данилович. Таким чином, і преси Данила Олександровича, і преси Юрія Даниловича свідчать, що патрональным святим князя Данила був Данило Столпник. Свого останнього сина Олександр Невський назвав на вшанування цього святого. Пам’ять Данила Стовпника відзначається 11 грудня. Отже, князь Данило народився приблизно листопаді — грудні 1261 г.

Даниилу було виплачено близько два роки, коли 14 листопада 1263 р. в Городці Радилове на Волзі по шляхи виходу з Орди до своєї столиці Володимир на Клязьмі помер його батько Олександр Невський. Зазвичай, перед смертю князі становили духовні грамоти. Так було в середньовічної Русі називали заповіту. Духовна грамота Олександра Невського не збереглася, але судячи з літописним звісткам 80 — 90-х рр. XIII в., що про Данила як і справу московському князя, Москва з относившимися до неї волостями була заповідана йому батьком, выделившим її зі складу великого князівства Владимирского.

Малолетний Данило, можливо, ще пелёночник, природно, самостійно правити у Москві було. За нього це мали робити дорослі люди. Одне літописне звістка початку XV в. дозволяє визначити, як скеровувалась Москва приблизно протягом півтори століття до появи зазначеного звістки. У дипломатичної грамоті, спрямованої в 1408 р. тверським князем Іваном Михайловичем московському князю Василю Дмитровичу і процитованої літописцем, вказувалося, що «у зв’язку зі есми теб‡ дядько мій пращуръ великий князь Ярославъ Ярославичь, княжилъ на великомъ княжении на Володимерскомъ і Новогородцкомъ; а князя Данило воскормилъ мій пращуръ Олександровича, с‡д‡ли на Москв‡ 7 л‡тъ тивона мого пращура Ярослава». Тивоны (тиуны) — князівські намісники. Йдеться про управлінні Москвою намісниками пращура Івана Тверського князя Ярослава Ярославовича, котрий правив в Твері, але у 1264 р. стала великою князем Володимирським. Він залишався їм до смерті 1271 р., тобто. протягом 7 років. Саме 7 років сиділи тиуны Ярослава у Москві. Стає очевидним, що у малоліття Данила Москвою управляли намісники великого князя Володимирського, дядька Данила Ярослава Ярославича.

Что була пов’язана з Данилом і Москва після 1271 р., залишається невідомим. Можна тільки припускати, що у досягненні повноліття (а середньовіччя на Русі й у інших країнах людина зізнавався повнолітнім і дієздатним о 12-й — 14 років) Данило став самостійно княжити московському князівстві. Сталося це не раніше 1273 р. Однак у джерелах ім'я Данила як незалежного з інших російських правителів московського князя з’являється набагато пізніше — вперше у 1282 г.

Под цим роком Новгородська I літопис повідомляє, що «идоша новгородци на Дмитриа до Переяславля, і Святославъ зі тф‡рици, і Данило Олександрович з москвици; Дмитра ж изыде супроти плъкомъ з усією силою своїм і ста въ Дмитро⇻. Новгородський літописець зафіксував одне із епізодів довголітньої міжусобної боротьби на Русі, у якому виявилися втягнені різноманітні князівства Волго-Окского межиріччя і Новгород Великий. За два року по описуваних новгородцем подій переяславський князь Дмитро Олександрович, який став у 1277 р. великим князем володимирським, почав війну з Новгородом. Полиці Дмитра й його союзників, інших російських князів, спустошили новгородські землі. Новгородці змушені були вдатися до невигідний собі світ. Протиборством Дмитра й Новгорода вирішив скористатися брат Дмитра — який керував в Городці на Волзі третій син Олександра Невського Андрій. Він пішов у волзький Сарай. Там саме відбулася зміна хана. На ординський престол восени 1281 р. вступив хан Туда-Менгу. Андрій наскаржився новому правителю Орди на старшому братику. Скарги видалися Туда-Менгу справедливими. Андрію було дано татарські війська, і із нею городецький князь повернувся на Русь. Підійшовши до Мурому і беручи межі північно-східних князівств, якими володіли його родичі, присягавшие на вірність Дмитру нащадки знаменитого Всеволода Велике Гніздо, Андрій Городецький послав вісників до ярославському, стародубскому, ростовському та інших князям, закликаючи їх приєднатися щодо нього виступити проти Дмитра. Очевидно, коли згоду цих князів було отримано, Андрій розпочав активним військових дій. З допомогою татар він захопив Муром, спустошив околиці Володимира, Юр'єва, Суздаля, Переяславля Залесского, підступив до самого місту Переяславля та19 грудня 1281 р. опанував їм. Дмитро Олександрович разом із сім'єю і оточенням змушений був втекти з котрий належав йому Переяславля в Новгород. Переслідуючи його, татари спустошили тверський округу «і по Торжьку», та водночас і села «близько Ростова». Усе це сталося напередодні різдвяних свят, і літописець записав: «Въ Різдво ж Христове п‡ниа був по вс‡мъ церквамъ, але въ п‡ниа м‡сто плач і рыдание…».

Держа шлях у новгородські землі, князь Дмитро пам’ятав у тому, що порівняно недавно він розоряв землі, і розумів: не забули цього й новгородці. Тому Дмитро вирішила Новгород не їхати, а обійти його стороною, і перечекати напасті в Копор'є, фортеці західних новгородських рубежах, яку він відбудував і закріпив в 1278 — 1279 рр. Але новгородці, дізнавшись про наміри Дмитра, у озера Ільмень закрили їй шлях. Взявши в князя як заручників його доньок Інни й кілька бояр з кількома сім'ями, вони виставили невезучого князя зі своїх володінь. Править себе вони запросили переможця — князя Андрія Олександровича. Той прибув Новгород на початку 1282 р., а неділю 8 лютого новгородці його «посадиша до столу‡ чесно». Проте, невдовзі князь Андрій залишив Новгород, поїхав у Володимир, але з затримався де він, вирушивши на свій Городецкое княжество.

Отъезды Андрія з Новгорода і поважали Володимира і «повернення у власний Городець чи були добровільними. Річ у тім, Дмитро, не знайшовши притулку в новгородців, по словами літописі, «съ своїм дружиною отъ‡ха въ Орду къ царю татарському Ногою». «Царями», чи «цесарями», на Русі у часи називали ординських ханів. Щоправда, Ногай ханом ні. Але він був чингизидом і могутнім темником, під керівництвом котрого була принаймні «пітьма» війська, тобто. 10 тисяч вершників. Володіння Ногая охоплювали великі простору від нижнього Дунаю, де біля р. Ісакчі була розташована його ставка, до низов'їв Сіверського Дінця. Він самостійно, без будь-яких санкцій сарайских ханів, обмінювався посольствами з султаном Єгипту Калавуном, а візантійський імператор Михайло Палеолог навіть видав для неї заміж свою дочка Евфросинию, щоправда, рождённую поза шлюбу. Отож російський літописець, а то й формально, то фактично, мав рацію, називаючи Ногая царем. Підтримка Ногаем Дмитра Олександровича призвела до з того що Андрію Олександровичу змушений був залишити подчинившиеся тому було землі і сховатися у власній князівстві на Волге.

Вернув собі у 1282 р. Переяслав і актор Володимир, Дмитро, очевидно, вирішив покарати норовливий Новгород. Згідно з деякими намёкам, збережені в новгородському літописанні, Дмитро спробував завадити підвозу хліба із Волго-Окского межиріччя в Новгород. Це спонукало новгородців організувати в 1282 р. похід проти Дмитра на Переяславль.

Новгородский літописець у своєму оповіданні про події 1282 р. не називає брали участь у них князів князями. Такий титул не супроводжує ні імені Дмитра, ні Святослава, ні Данила. Але пояснення літописця, що Святослав був «зі тф ‡рицы», а Данило «з москвицы» позбавляють сумнівів, що йдеться про правителях Твері і Москвы.

Что спонукало московського князя виступити разом із новгородцями і тверичами проти великого князя Дмитра Олександровича? Якщо Новгород в 1282 р. страждав від хлібної дорожнечу, то щодо Москви й Твері такі відомості немає. Не може виступ московського і тверського князів пояснюватися їх союзом з противником Дмитра, його братом Андрієм Городецьким, оскільки приведені Андрієм татари спустошили, як говорилося, наприкінці 1281 р. тверские землі. Вочевидь, причини участі у воєнних діях новгородців Данила Московського і Святослава Тверського іншими. Слід звернути увагу, що, виступаючи проти переяславського князя, союзники рушили не так на Переяслав, але в Дмитров. Дмитров на той час був центром самостійного князівства. Однак у 1280 р. помер дмитровский князь Давид Костянтинович. При зміні правителя в князівстві сусідні князівства завжди прагнули посилити там своє вплив. Дмитровское князівство містилося між Московським, Тверським і Переяславським. Зміцнення в Дмитрове позицій однієї з правителів цих князівств мало викликати побоювання все й реакцію двох інших. Переяславський князь Дмитро в ролі великого князя володимирського мав найбільше шансів закріпитися в Дмитрове. Недарма, дізнавшись про підготовку нею поході, Дмитро Олександрович із його силами розташувався в Дмитрове, що йому не належав. Це, очевидно, викликало побоювання Москви й Твері, які скористалися нагодою й виступили разом із новгородцями проти Дмитра. Втім, до кровопролиття не дійшло. Не дійшовши п’яти верст до Дмитрова, боку почали переговори, і уклали світ, вигідний трьом союзникам. Так закінчився одне із напружених епізодів російської історії двох десятиліть XIII в., в якому уперше проявилися військова сила і політичні претензії московського князя Данила Александровича.

Его союзні відносини з Твер’ю продовжувалися і далі. Коли 1285 р. литовці напали на володіння тверського єпископа волость Олешню (на захід від Можайска), всі вони отримали опір з боку тверичей, москвичів, волочан (жителів Волока Ламского), новоторжцев, дмитровцев, зубчан і ржевичей (жителів тверського Зубцова і перебувала неподалік нього смоленської Ржевы). У переліку учасників відсічі привертає увагу згадка волочан і новоторжцев. Волок Ламский і Торжок були володіннями Новгорода та князя володимирського, що у той час залишався Дмитро Олександрович. Участь цих двох територій у загальних військових дій проти литовців опосередковано вказує те що, що братами Данилом і Дмитром сталося повне примирення, вони почали координувати свої дії проти загального противника.

События 1288 р. підтверджують зроблене висновок. Того року відбулася сварка нового тверського князя Михайла Ярославовича з великою князем Дмитром Олександровичем. Тверській князь почав готуватися до війни. Дізнавшись звідси, Дмитро «созва братью свою Андреа Олександровича і Данило і Дмитриа Борисовича і весь князі, яже суть подъ нимъ, і поиде съ ними до Тф‡ри». Союзники спустошили околиці тверського Кашина, а інший тверський місто — Кснятин — спалили. Михайло Ярославович змушений був укласти світ. Допомагав Дмитра Олександровича Данило — це Данило Московський. У 1288 р. він став набік старшому братові, порушивши колишній блок з Твер’ю. Надалі його з нею то знову ставали дружніми, то знову охладевали. І це відносини з більш могутнім старший брат, великим князем володимирським Дмитром ставали все міцніше і прочнее.

Особенно яскраво це в 1293 р. Того року Андрію Олександровичу Городецький почав нову війну проти Дмитра. Підтриманий поруч російських князів, він у черговий раз пішов у Сарай зі скаргами великого князя. Хан Тохта, незадовго до цього котрий зайняв ординський престол, надав Андрію більше військове допомогу. На Русь відправили брат Тохты Тудан, якого російські назвали Дюденем. Та коаліція князів, куди входив Данило Московський і який орієнтувалася на Ногая, теж готувалася до боротьби. Дізнавшись про поїздку до Тохте Андрія, одне із представників коаліції, тверський князь Михайло Ярославович на початку 1293 р. також подався до татарам, але татарам Ногая.

Андрей і Дюдень з’явилися торік у російських землях раніше за противників. Вони захопили Суздаль, розграбували Володимир, видерши навіть підлогові виїмчасте мідні плити в Успенському соборі, взяли Юр'єв Польською та рушили на Переяслав, де він перебував Дмитро. Переяславцы завчасно залишили місто, сам Дмитро з дружиною рушив на Волок Ламский, а звідти пішов у Псков. Простоявши багато днів у обезлюдившего Переяславля, татари та його російські союзники «поидоша къ Москв‡, і московскаго Данило обольстиша, і тако въ‡хаша въ Москву, і сотвориша тако ж, яко і Суждалю, і Володимерю, і прочимъ городомъ, і взяша Москву всю і волості, й знову сіла». Це було отримано друге після Батия взяття Москви татарами в XIII в. Воно показує, що, на відміну подій одинадцятирічної давності, в 1293 р. Данило Олександрович не була противником, а союзником свого старшому братові Дмитра. Іншим його союзником був же Михайло Ярославович Тверській, який, повертаючись від Ногая, розраховував потрапити до Твер через Москву, але біля Москви його зустрів «н‡кии попинъ», який попередив, що у Москві татари, вивів князя на «шлях миренъ», і цієї безпечної милий Михайле доїхав до свого стольного города.

Военная підтримка Дюденя призвела до того, що великим князем володимирським став Андрій Олександрович. Противник Андрія Дмитро помер 1294 р. Далі залишався лише спадковий Переяслав Залесский, що він передав своєму сину Іванові. Здавалося, по смерті старшого з синів Олександра Невського возглавлявшаяся їм коаліція распадётся. Проте, події наступних років показують, що у умовах московско-переяславско-тверской союз продовжував діяти й був грізну силу.

В 1296 р. на російські землі прийшов великий татарський загін на чолі з Неврюем, очевидно, покликаний вирішити на користь Орди накопичені протистояння між російськими князями. У Володимирі відбувся великий з'їзд російських князів і знаті. Його учасники розділилися на дві партії. На чолі однієї встав великий князь Андрій Олександрович. Його підтримали ярославський князь Федір Ростиславович і ростовський князь Борис Костянтинович. Опозицію склали Данило Московський, Михайло Тверській і переяславцы. Суперечності з'їзд погрожували перетворитися на озброєну зваду, але розсудливість гору взяло, боку домовилися про поділ князювань і роз'їхалися по домам.

Известия про наступних подіях зберегли не літописі, а запис на пергаменной службової минее XII в. Диякон новгородського Софійського собору під назвою Скорень записав, що у 6804 року, удесятеро індикт новгородці вигнали намісників князя Андрія Олександровича «і послаша новгородци по князя Данилья на Мъсквоу, зовуще його за столъ в Новъгородъ зважується на власну отциноу. І присла князь переже собі сина свого въ своє м‡сто именемъ Івана. А сам князь Данилии». Запис датується часом між 1 вересня 1296 р. і 28 лютого 1297 р., а оскільки її зроблено в старовинної листопадовій минее, вважатимуться, що у записи події припадають на листопаді 1296 г.

Изгнание з Новгорода намісників великого князя означало розрив новгородців з Андрієм Олександровичем. Йдучи настільки рішучий крок, повинні були очікувати так само рішучих кроків і чи із боку великого князя Андрія. Якщо ж так, то новгородці були зобов’язані заручитися підтримкою противників великого князя. Їх вибір упав на Данила Московського. Вибір дуже показовий. Він засвідчив у тому, що саме московський князь зізнавався найвпливовішим і сильним противником Андрія Олександровича. Щоправда, у запису запрошення Данила княжити в Новгороді обгрунтоване юридично: він призивався «зважується на власну отциноу». Батько Данила Олександр Невський, справді, багато років князював у Новгороді. Та цим підставі Новгород могла вважатися і отчиной іншого сина Олександра — Андрія. З іншого боку, міг рахуватися як отчиной тверського князя Михайла Ярославовича, батько якого Ярослав Ярославович також тривалий час обіймав новгородський стіл. Тому юридичне обгрунтування Скореня явно затушёвывало істинні причини даної запрошення новгородцями на стіл московського князя як однієї з могутніх князів Північно-Східній Русі наприкінці XIII столетия.

Даниил прийняв запрошення Новгорда, але сам, через невідомі нам причин, туди не поїхав. Він надіслав сина Івана. Цю саму раннє звістку про політичної діяльності Івана — майбутнього Івана Даниловича Калити. Данила щось утримувала у Москві. Скорень почав писати «А сам князь Данилии», але з дописав, не розкривши загадку.

То, чого не дописав Скорень, почасти расккрывает одна грамота, відправлена тверським князем Михайлом Ярославичем новгородському архієпископу Клименту. У ньому тверський князь нагадував про своєму разом із Новгородом, направленому проти великого князя Андрія Клюєва та татар. А починав грамоту словами: «Те ти, отьче, пов‡даю: съ братомь своимь съ стар‡ишимъ съ Даниломъ одинъ єсмь і съ Иваномь». Іван — це посланий княжити в Новгород маленький Іван Калита, отже, послання до новгородському владиці було написано приблизно тоді водночас, як і запис Скореня. І це визнання Михайла Ярославовича, що Данило Олександрович є його старший брат, — пряме свідчення керівної ролі московського князя в московско-переяславско-тверском політичному і військовому союзі. Воно робить цілком зрозумілими причини, якими новгородці запросили на стіл саме Данила Московского.

В кінці 1296 або на початку 1298 р. з Орди повернувся великий князь Андрій Олександрович. Його першим помислом було не воюватимемо з Переяславлем, Москвою і Твер’ю. Він негайно зібрав війська й виступив у похід. Проте, у Юр'єва шлях йому закрили московські і тверские полки. «І замало бою не бысть промежи ними, і взяша миръ, і поидоша у своя сі». Судячи з того, що у Новгороді у травні 1299 р. діяв син Андрія Борис, в мирні умови був увімкнули пункт про відмову від Данила від Новгорода. Проте, нехай короткий час, але московський князь, навіть будучи великим князем володимирським, правив у Новгороді, свідченням чому служать знайдені там згадувані вище друку Даниила.

Летом 1300 р. сарайский хан Тохта здобув рішучу перемогу над Ногаем. Сам Ногай був убитий. У Орді скінчилося двовладдя, і це негайно вдарило по російських справах. Восени 1300 р. в Дмитрове скликано з'їзд російських князів. У тому відносинах сталися великі зміни. Коаліція противників великого князя Андрія Олександровича розпалася. Тверській князь розсварився з переяславським і перейшов набік князя Андрія. Але Данило Московський своїх позицій не змінив. Щоправда, втрата тверського союзника не дозволяла московському князю вести колишню активну політику Північно-Східній Русі. Його увагу переключилася Рязанське князівство, не входившее до системи північно-східних князівств. Наприкінці 1300 р. Данило під Переяславлем Рязанським розбив рязанського князя Костянтина захопив їх у полон. Перемога активізувала зовнішньополітичну діяльність московського князя. Коли 15 травня 1302 р. помер своїм союзником Іван Дмитрович Переяславський, то Данило вступив у суперечка над його спадщину із самою великим князем. У Івана спадкоємців був, і выморочное князівство за нормами того часу мало стати надбанням великого князя володимирського. Андрію Олександровичу надіслав Переяслав своїх намісників, а сам пішов у Орду, аби Переяслав у себе і отримати там військової допомоги. За відсутності великого князя Данило діяв рішуче і швидко. Базуючись на заповіті Івана, яким Переяслав переходив до Москви, він вигнав Андрєєв намісників із міста і заволодів їм. Навесні 1303 р. з Орди повернувся Андрію Олександровичу, але ще не застав в живих свого молодшого брата. Данило помер 5 березня 1303 г.

Летописи та інші письмові джерела зберегли нам звістки про політичну, військової техніки та дипломатичної діяльності першого московського князя. З його вчинків видно, що це був незалежна і неабиякий правитель, наприкінці життя який сягнув значного могутності, котрий надав вплив як в розвитку власного князівства, а й у розвиток межкняжеских взаємин у всієї Північно-Східній Русі. Набагато менше відомі внутрішня політика першого московського князя, його економічна і містобудівна діяльність, відносини ви з церквою. Проте, розширювані останніми роками археологічні дослідження, у Москві показують, що в другій половині XIII в. відбувається інтенсивне розширення міської території, зростає й вдосконалюється керамічне виробництво. Це ознаки певного економічного піднесення, що припадають тимчасово правління князя Данила. З іменем Тараса Шевченка пов’язано й перше зафіксоване літописом будівництво поза стінами московського Кремля. Йдеться про Даниловом монастирі. Хоча у джерелах немає прямий дати його закладання чи завершення будівництва, а літературі названі зовсім різні і узгоджувані між собою роки, є підстави вважати, що це будівництво мало місце у 1298 — 1299 роках, коли різко зменшилося протистояння Москви й Володимира Смалинюка й для московського князя настала можливість зайнятися мирними творчими делами.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.