До проблеми індоєвропейської прабатьківщини

ДО ПРОБЛЕМИ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАБАТЬКІВЩИНИ.

(реферат) Сьогодні, коли в Україні підвищується інтерес до арійської, індоєвропейської проблеми, з’являються публікації, в яких деякі автори викладають свою точку зору з цієї проблеми, нерідко керуючись не історичними фактами, а власною уявою або чутками. Пропонована стаття — намагання з наукової точки зору поглянути на деякі аспекти цієї проблеми. За наукової точки зору історія арійців або аріїв не така вже й романтична, як уявляється, і досліджується вона на основі переважно археологічних та лінгвістичних джерел. Хто ж такі арійці? Відомо, що до арійських народів належали індоі-ранці та індоарійці, які, починаючи з другої половини II тис. до н. е., проживали на території сучасних Ірану, Афганістану та Індії. Вони називали себе аріями, а області свого проживання — «країнами аріїв». Є кілька пояснень назви «арій». За однією з версій вона означала «бла-городний» і була самоназвою пануючих родів у древньоіндійських і древньоіранських племінних союзах. За іншою — слово «арій» пов’язане з «арі», що означало «іноземець», а «арій» — «той, хто зв’язаний з пришельцями, прихильний до них». На основі археологічних і писемних джерел встановлено, що арії були пришельцями з Індії, займали спочатку невелику територію — область Пенджаб. Дещо про історію, міфологію, релігію, суспільний лад аріїв розповідають такі писемні твори як «Рігведа» (збірник гімнів, що створювалися в усній формі ще на шляху кочовиків-аріїв до Індії). Остаточно склалася в Пенджабі у ХІ-Х ст. до н. е. «Самаведа» (збірник пісень), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань), епічні твори як «Махабхарата», «Рамаяна» (кінець 1 тис. до н.е. — 1 ст. н.е.) та іранська «Авеста». До приходу аріїв в долині р. Інд у III тис. до н. е. існувала цивілізація, що стояла на такому ж високому рівні, як наприклад, Шумер чи Єгипет. Індська цивілізація загинула у XVIII ст. до н.е. Причина загибелі не встановлена, її культурна спадщина збереглась у релігійних віруваннях і культах пізнішого часу. Прийшовши в Індію приблизно в XIII ст. до н.е., скотарі арії поступово асимілювали місцеві племена і самі були частково асимільовані аборигенами більш високої культури. Жили арії в хатинках з очерету та глини у невеликих, укріплених земляними валами селищах. Міст не було. Спочатку вони користувалися бронзовими знаряддями, а починаючи з Х ст. до н.е. — залізними. Звідки прийшли в Індію та Іран арійці. Однозначної відповіді немає. У XVIII ст. європейські лінгвісти звернули увагу на той факт, що ряд слів у мовах народів величезної території від Індії до Західної Європи мають спільну граматичну будову. Основоположником наукових досліджень був німецький вчений Ф. Бопп та датський Р. Раск (поч. XIX ст.). Була висунута теорія про те, що етнічні спільності зі спільними рисами у мовах належали в древності до однієї індоєвропейської спільності, а індійські та іранські арії були частиною великого стародавнього масиву племен цієї спільності. Теорією розробляли не тільки німецькі та датські вчені, але й вчені інших країн. Спорідненість між індоєвропейськими мовами виявляється у спільності їх граматичної будови. Найбільша спорідненість спостерігається між індійською, іранською, слов’янською, балтійською, германською, романською і кельтською групами мов. На думку вчених, мови згаданих стародавніх племен походять від однієї прамови, а етнічні групи, що говорили на ній, походять з однієї індоєвропейської прабатьківщини, де вони знаходилися ще до розпаду їх мовної спільності. На думку археолога А. Я. Брюсо-ва, процес розпаду цієї спільності відбувся у V-IV тис. до н.е. внаслідок розселення племен зі своєї прабатьківщини. Стосовно області, з якої почалося розселення індоєвропейців, в науковому світі немає єдиної думки. Зокрема, археолог Д. А. Крайнев вважає цією областю лісові простори між ріками Вісла і Дніпро. Територію первісного розселення індоєвропейців лігнвісти Т. Гамкралідзе і В. Іванов окреслюють Східною Анталією (провінція в Малій Азії), Південним Кавказом та Північною Месопотамією. Англійський вчений Г. Чайлд, вітчизняні Г. М. Бонград-Левін та Е. А. Грантовський локалізують прабатьківщину індоєвропейців на території, яка простяглася від Нижнього Дніпра до Уралу. На думку археолога Ю. Шилова, до складу індоєвропейської прабатьківщини входили частина Малої Азії, західне українське Причорномор’я, а в Україні індоєвропейцями були неолітичні землеробські племена буго-дністровської (між Півд Бугом і Дністром) та сурсько-дніпровської (на Дніпрі) культур V-IV тис. до н.е. Трапляються окремі дослідники, які у вирішені індоєвропейської проблеми спираються не на фактичний матеріал, а на політичні міркування. Одним з них був Г. Коссіна (Німеччина), автор крнцепцій, в основі яких лежить принцип вищості «германської раси». Замість тер". міну «індоєвропейці» він користувався назвою «індогерманці». На думку Г. Коссіни, «неіндогерманці» Європи були представниками нижчої раси. Територією виникнення «індогерманців» він вважає Північну Німеччину, Датські острови, Західну Швецію. З цієї території, зазначає Г. Коссіна, «індогерманці» здійснили 14 завойовницьких походів через Середню Європу до Чорного моря, завоювали і перетворили на рабів численне «неіндоєвропейське» населення. Ця теорія була використана німецькими фашистами для обгрунтування своїх загарбницьких планів. Крім расистського негативного, у цій теорії вбачають раціональне зерно, на підставі якого деякі дослідники відводять Центральній Європі роль прабатьківщини індоєвропейців, але розселення їх відбувалося без завойовницьких походів. Найновіша теорія прабатьківщини індоєвропейців викладена у великій монографії археолога В. О. Сафронова під назвою «Индоевропейские прародины» 1. Автор висунув гіпотезу трьох індоєвропейських прабатьківщин. На його думку, рання прабатьківщина знаходилася в Анатолії (VII-VI тис. до н.е.). Зауважимо, що і український археолог В. М. Даниленко теж припускає, що певна частина Малої Азії могла бути стародавньою територією перебування індоєвропейців. В. О. Саф-ронов простежує генетичний зв’язок неолітичних племен Балкан і По-дунав'я (середня індоєвропейська прабатьківщина, сер. Vl-кінець IV тис. до н.е.). Індоєвропейську прабатьківщину В. Сафронов визначив на основі археологічних досліджень регіону, що охоплює територію сучасної Угорщини, Чехії, Словаччини, Австрії, Югославії. Зі своєї пізньої прабатьківщини індоєвропейці почали розселюватися по всій території Європи. Але теорія В. Сафронова має ряд недоліків. Так, ще не доведено аргументовано походження племен, що прийшли в Україну з Заходу, з якими автор пов’язує індоєвропейців, а племена культур шнурової кераміки, що представляються індоєвропейцями, почали розселюватися не з Центральної Європи, як стверджує автор, а з Півдня України. Отже, на сучасному рівні розвитку історичної науки локалізація прабатьківщини індоєвропейців конкретно не визначена. Але на основі лінгвістичних та археологічних джерел можна стверджувати, що індоєвропейські племена знаходилися в степах України. З цього приводу викликає інтерес історія племен, пам’ятки яких мають назву «ямна культура» або «ямна культурно-історична область». Вивчення цієї унікальної культури почалося в кінці XIX ст., але до цього часу в її історії є ще ряд «білих плям». Культура отримала свою умовну назву від поховального обряду племен: своїх небіжчиків вони хоронили в простих ґрунтових ямах під курганними насипами. Доречі, з їх приходом поширився курганний поховальний обряд в Україні. Унікальність культури характеризується рядом рис. По-перше, скотарські племена культури заселили величезну територію від Уралу до Дунаю. В степи України вони прийшли в першій половині III тис. до н.е. і жили тут до XIX ст. до н.е. По-друге, специфічні релігійні уявлення, що виражаються у насипані курганів над похованими сородичами, тіла яких посипали червоною вохрою, котра символізувала вогонь або кров. На сьогодні тільки в Україні відомо близько 10 тис. підкурганних поховань ямної культури2. Доречі, обряд насипання курганів в Україні зберігся і в наступні тисячоліття, перейняли його і слов’яни. По-третє, винахід колеса надав їм можливість розселитися на величезних просторах. Нині відомо біля 100 знахідок дерев’яних коліс та деталей возів, що збереглися в курганних похованнях3. Вози тягнули бики. Зображення їх упряжок є на плитах «Кам'яної Могили» 4. Перше орне знаряддя Східної Європи, — дерев’яне рало, — теж знайдене в кургані ямної культури5. В Нижньому Подніпров'ї пришельці зробили дуже важливе запозичення у місцевого населення — прирученого коня, використання якого полегшувало випасання великих стад худоби. Місцеві племена середньостогівської культури (назва походить від урочища Середній Стіг на Дніпрі) перші в Євразії приручили дикого коня і пристосували його до верхової їзди6. У племен середньостогівської та ямної культур конярство набрало небачених для тієї епохи розмірів. Про використання верхового коня свідчать знахідки в курганах деталей вуздечки — дерев’яних та кістяних псаліїв7, а про його культ — кам’яні скіпетри у вигляді стилізованих кінських голів, розповсюджених на території від Північного Кавказу до Румунії8. З запозиченням верхового коня мобільність «ямників» набагато покращалася. Поява вершництва в українських степах зіграла таку велику роль в економіці та історії степових племен, що археологи В. Даниленко і М. Шмаглій назвали його «поворотним моментом в історії енеолітичного населення Південної Європи» 9.

Скотарство було основною галуззю господарства племен ямної культури, а знахідки на їх пам’ятках рогових мотик, дерев’яного рала, кам’яних зернотерок свідчать про заняття населення землеробством. Володіння цими двома основними способами ведення господарства пояснює пристосованість їх до різних природних умов територій, на яких вони розселилися. В курганних похованнях «ямників» знайдені мідні та бронзові вироби, переважно бойові ножі10. На пізньому етапі свого розвитку племена ямної культури починають тіснити своїх сусідів — менш войовничих землеробів, проникають в межі Лісостепу і у своєму русі на північ по Подніпров'ю вони досягли рубежу Києва. В короткій характеристиці культури слід згадати зв’язки її з землеробськими племенами трипільської культури, про що свідчать знахідки посуду та інших виробів, якими вони обмінювалися, на пам’ятках обох культур. В результаті взаємодії культур утворилася дещо відмінна культурна спільність т.зв. усатівського типу (від населенного пункту Усато-ве) переважно на території Одеської обл. і Молдови. Виходячи з цієї характеристики, можна зробити висновок, що ямна культура являється тим підґрунтям, на якому виросла і розвинулась індоєвропейська мовна спільність. На користь такої гіпотези чи припущення є ряд аргументів. По-перше, відносно єдина культура племен на величезній території. Звичайно, абсолютно єдиною вона не могла бути, відмінності між великими регіонами масиву культури пояснюються рядом причин. Зокрема у Поволжі племена ямної культури займалися лише скотарством, на бідних травою пасовищах переважала лише дрібна рогата худоба, а в степах України у їх стаді переважала велика рогата худоба, коні. Тут вони займалися ще й землеробством. Основні відмінності між регіонами залежали переважно від того, з яким етносом змішувалися «ямники», в якій мірі відбувалися процеси при цьому, в якій мірі вони засвоювали культуру туземців. Все ж основні риси духовної культури племен на величезній території залишались єдиними, наприклад, курганний поховальний обряд. В цьому унікільність ямної культури. Маючи такі передові на той час засоби пересування, як вози на колесах та верхових коней, племена ямної культури та їх нащадки мали змогу розселитися на величезній території і стати предками багатьох народів Євразії. Над своїми сусідами вони мали перевагу у військовій справі, застосовуючи для цього як верхового коня, так і запряженого в бойову колісницю. Такі колісниці згадуються в арійських епосах. Про те, що первісною батьківщиною індоєвропейської мовної спільності були простори від Каспію до Нижнього Подніпров'я, не суперечать результати ряду археологів і лінгвістів. В. Сафронов у своїй праці стверджує, що індоіранці та індоарійці деякий час перебували в степах України. Звідси, через західне і східне узбережжя Кавказу та через Середню Азію вони пішли в Індію і Малу Азію (хетти). Різні дослідники локалізують первісний регіон, з якого почалося розселення індоєвропейців, у різних частинах Європи і Азії, але більшість з них вважають, що індоєвропейці перебували якийсь час в степах України та Північного Кавказу. Зокрема, археолог Ю. Павленко локалізує прабатьківщину індоєвропейців на території, що включає Північний Кавказ, степову зону Дніпра, Сіверського Дінця, Дону, Волги11. Археолог Ю. Шилов висунув гіпотезу про належність найстаріших курганів півдня України арійським племенам, частина яких у II тис. до н.е. пішла в Індію12. У рисах матеріальної культури степового населення України і Північного Кавказу ІІІ-ІІ тис. до н.е. археолог М. Чмихов вбачає зв’язки з культурою населенння Малої Азії, Індії, Балкан". На території, яку займали племена ямної культури, іраномовні етноси (катакомбна, зрубна культура, кіммерійці, скіфи, сармати) існують до початку нашої ери. Ряд вітчизняних та іноземних дослідників вважають, що заселення індоєвропейцями Європи, Малої Азії та Індії відбулося в кінці III на поч. II тис. до н.е. під час розселення племен культур шнурової кераміки, які були нащадками племен ямної культури. Лінгвіст В. Філін дійшов висновку, що племена культур шнурової кераміки були нерозчленова-ними германо-балто-слов'янами, у яких пізніше виникли мовні бар'єри, обумовлені віддаленністю територій, на яких вони проживали після розселення зі своєї первісної батьківщини'4. Дослідник Я. Федоров вважає, що розпад індоєвропейської спільності почався в епоху катакомбної культури, котра змінила на згаданій території ямну'5. На користь того, що прабатьківщина індоєвропейців знаходилася в степах від Каспію до Нижнього Подніпров'я, свідчать ще дві обставини. На пам’ятках племен II тис. до н. е на тій же території (під умовною назвою «зрубна культура») поширений орнамент гляняного посуду свастики, котра вшановувалася і у арійців16. Як відомо, індоєвропейцями вважаються племена культур шнурової кераміки, культур бойових сокир, що розселилися на величезній території від Подніпров'я і Волго-Окського межиріччя до Данії. Вони орнаментували свій гляняний посуд відбитками тонкого шнура. Так ось, найдавніший шнуровий орнамент на посуді виник в середовищі середньостогівської культури у IV тис. до н.е.17. У індоєвропейців Євразії відмічається ще ряд рис культури, котрі беруть початок в середньостогівській та ямній культурах. Не претендуючи на істину, спираючись на археологічні, лінгвістичні джерела, можна вважати, що прабатьківщина індоєвропейців знаходилася в регіоні, який в середині 111-на поч. II тис. до н.е. займали численні племена ямної культури. Вже одне те, що ця перша гігіантська культурна єдність займала величезні простори, свідчить на користь того, що вона могла бути основою для розвитку багатьох народів Європи, Індії, Малої Азії.

1 Сафронов В. О. Индоевропейские прародины. — Горький: Волго-Вятское кнТвк-ное издательство, 1989.

2 Толочко П. П. та інші. Давня історія України. — T.I. — К.: Либідь, 1994. — С. 62.

3 Археология УССР. — T.I. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 263−281.

4 Толочко П. П. та інші. Давня історія… — Т. І. — С. 31.

5 Бидзиля В. И., Яковенко Э. В. Рало из позднеямного погребения конца III начало II тыс. до н.о. //Советская археология. — 1973. — Ns 3. — С.146−152.

6 Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. — К.: Наукова думка, 1973. -С. 132−136,.

7 Черняков I. Т., Шмаглій М. М. Дерев’яні псалії ямної культури //Археологія. -1983. — № 2. — С. 10−16.

8 Даниленко В. Н. Энеолит Украины. — К.: Наукова думка, 1974. — С. 92−97.

9 Даниленко В. М., Шмаглій М. М. Про один поворотний момент в історії енеолі-тичного населення Південної Європи //Археологія. — 1972. Ns 6. — С. 3−20.

10 Кореневский С. Н. О металлических ножах ямной, полтавкинской и катакомбной культур //Советская археология. — 1972. — № 25. — С. 33−48.11Павленко Ю. В. Проблема індоєвропейської прабатьківщини у контексті останніх лінгвістичних досліджень. // Археологія. — 1994. — № 3. — С. 5.

12 Шилов Ю. Космические тайны курганов. — М.: Молодая гвардия, 1990.

13 Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. — К.: Лыбидь, 1990. -С.345.

14 Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. — М. — Л.: Наука, 1962. ;

С. 92.

15 Федоров Я. А. Горы и степь. // Вестник Московского университета. Серия.

«История». — 1978. — № 1. — С.90.

16 Отрощенко В. В. Элементы изобразительности в искусстве племен срубной.

культуры //Советская археология. — 1974. — Ns 4. — С. 74, рис. 1 (5−8).

17 Телегін Д. Я. Середньостогівська культура… С. 175.

Наукові записки. Випуск VII. Львівський історичний музей. Львів — 1998.