Проблемы сімейної медицины

Чи потрібно щось змінювати в амбулаторно-поліклінічної службі? Щоб це питання, необхідно розглянути як позитивні, так й негативні риси організації та надання амбулаторної допомоги населенню. Основною метою створити мережу поліклінік стала навіть із їх назві наближеність до населення спеціалізованої медичної допомоги. І це мета було досягнуто. Проте кваліфікація лікарів-спеціалістів, відірваних від клінічної бази, ставала дедалі гіршим й більше. З’явився такий термін, як «неоперирующий хірург». Тож було зроблено багато невдалих спроб об'єднання лікарень і поліклінік, створення 2-х і 3-степенной роботи лікарів-спеціалістів, яка дозволяла чергування його роботи в стаціонарах і поліклініках підтримки належного рівня кваліфікації. Створення мережі поліклінік також наблизило до населення врачебно-трудовую експертизу, лабораторно-техническую базу, реабілітаційну і медичну профілактику. Зросла доступність і невідкладної допомоги, яка згодом об'єднана в «підтягненні» першої рівня другий, а вийшло навпаки, що дискредитувало ідею об'єднання. Профілактика минулих років велася дуже активно впливають, цілеспрямовано, хоч і без приписок і прямих помилок (профілактичні і цільові огляди, щеплення, диспансеризація тощо.). Амбулаторна служба розвивалися в територіальновиробничому напрямі, хоча реального зв’язку між територіальними і виробничими медичними установами фактично був, отже, бо й наступності у віданні пацієнтів. У цьому використовувався планово-нормативный підхід, який передбачав экстенсивность розвитку служби й нормування потреб населення («нормативи потреби»), а не можливостей охорони здоров’я з задоволенню цих потреб. У поліклініках передбачалося також єдність спільної програми та спеціалізованої допомоги, проте, пацієнт міг потрапити до будь-якого фахівцю, минаючи свого дільничного лікаря, що нерідко зумовлювало призначенню несумісних методів обстеження лікування, і навіть до появи черг до фахівців. У той водночас дослідження показували, що 30−35% всіх відвідувань до фахівців були непотрібними взагалі. Складність і громіздкість амбулаторної допомоги була обумовлена значним розмаїттям амбулаторних форм (для міст і сіл, підприємств, колгоспів і радгоспів, відомств, дорослих, дітей і покриток, окремих контингентів з онкозахворюваннями та т.д.). З недообследованностью і недолеченностью пацієнтів в амбулаторних умовах частково пов’язана й що наявна в хронизация патології. Лікарі в амбулаторіях нерідко допускали помилки у віданні пацієнтів (наприклад, терапевти — у 50% випадків, акушери-гінекологи — за 30 я%), в результаті робота завідувачів відділень замість контролю за якістю допомоги полягала в контролю лікарських помилок. Пацієнт був фактичним безправний, т.ч. в нього був права вибору лікаря. Усі ці недоліки були за бажання усунуті ще давні часи. Модель розвитку с/м з урахуванням вдосконалення амбулаторнополіклінічної служби. Це розвиток має здійснюватися першу чергу лише на рівні первинного ланки охорони здоров’я, у державних установах якого починають і закінчують лікування 80−85% пацієнтів. На відміну багатьох країн світу, котрі за останні десятиліття все більшу увагу розвитку і удосконалення первинної медико-санітарної, інакше кажучи амбулаторної, допомоги, у нашій охороні здоров’я спостерігається суттєвий перевага процесів диференціації і вузької спеціальності над процесами інтеграції медичної допомоги населенню. Про це свідчать хоча б факт, як перелік лікарських спеціальностей, кількість яких вже перевищує 60 найменувань. У випадку проголошені принципи про центральної, провідну роль амбулаторно-поліклінічної допомогу й дільничних лікарів залишилися декларативними. Відомо, що нинішній ситуації дільничний терапевт може бути універсалом. Але дільничні терапевти замало знають суміжні спеціальності і починають, як диспетчери, спрямовувати пацієнта на різні консультації. Так, встановлено, понад половина які звернулися лікар спрямовує до вузьких фахівців, у своїй четверту частину їх із метою консультації, решту з вироблення тактики лікування або його корекції. Під час такої роботи пацієнт відчуває незручності. Реальне стан справ у нашій практичній охороні здоров’я сприяли свідомості необхідність формування лікаря нової формації, який на відміну від вузького фахівця було б орієнтовано пацієнта і вкриваю його сім'ю у цілому. Це — лікар загальної практики, кому надалі і сімейний лікар. Разом із цим у наказі № 237 хіба що ототожнюються фах лікаря загальної практики і сімейного лікаря. Для підготовки в них запропоновані й єдина програма, і єдина кваліфікаційна характеристика. Становище ще більше ускладнюється, коли штати фахівців не укомплектовані, що зумовлює тривалі черги приймання до них. За наявності відповідної кваліфікації можна було доручити дільничному терапевта діагностику і лікування не лише соматичних захворювань, і не вдаватися по допомогу вузьких фахівців у ролі консультантів. Наш власний досвід клініцистів із багаторічним стажем, що призвели 8 років тому за нову кафедру поліклінічної терапії, дає змогу стверджувати, що працювати у поліклініці набагато важче, ніж у клініці. Якість навчання у вузі грає величезну роль формуванні лікаря для роботи у поліклініці. Корифеї вітчизняної медицини (С.П. Боткін, Г. А. Захар'їн, Д. М. Россистский та інших.) справедливо визнавали особливе значення амбулаторно-поліклінічної підготовки майбутніх лікарів. Таке навчання сприяє якісну підготовку лікаря загальної практики, адже лікар загальної практики — це фахівець, який надає кваліфіковану багатопрофільну допомогу населенню за умов поліклініки. Він може бути дільничним лікарем. Сімейний лікар — це той самий фахівець, але орієнтований не так на одиночного пацієнта, але в сім'ю у цілому, навіщо йому потрібні додаткові знання з загальної економічної й медичної психології, планування сім'ї та багатьох інших питанням. Фактично поняття «лікар загальної практики» визначає спеціальність, з якою триватиме посада і дільничного, і сімейного лікаря. Що ж до сімейних лікарів, те з лицарями у думку, усі сьогоднішній день ясно. Говорити про сімейну медицину і більше широко і повсюдно впроваджувати її, безумовно, передчасно. Бо перебіг нашого охорони здоров’я, нинішнє її стан переконливо свідчить про необхідності підготовки фахівця саме такої профілю. Задля об'єктивності відзначити, що ми можемо вже давно займаємося підготовкою таких лікарів, але самі того і не усвідомлюємо. Ми випускаємо лікарів із спеціальності «лікувальне справа». Що це що означає? Це означає, що цей лікар, маючи достатні теоретичні знання і набутий практичні навички по різним (практично за всі) спеціальностями, мусить уміти їх використати. Хіба це лікар загальної практики? Завдання ВНЗ у підготовці лікаря загальної практики як у процесі до дипломного навчання, і при післядипломному вдосконаленні дуже великі. Одержання диплома за фахом «лікувальне справа» вважатимуться першим етапом у формуванні лікаря загальної практики, яке подальша підготовка має здійснюватися в післядипломному періоді через ординатуру протягом щонайменше ніж 2-х років. В кожній кафедрі приділити увагу роботі у поліклініці, чітко виділивши належні при цьому за планом годинник (які до 25%), визначити вузлові питання предмета, які тоді повинні прагнути бути вивчені. Але головне, треба прагне, щоб знання, практичні навички та вміння б він отримував кожен студент, і щоб були міцними. Другим і остаточним етапом підготовки лікаря загальної практики може бути клінічна ординатура, продовження щонайменше 2 років. Клінічна інтернатура міг би бути використана із метою в тому разі, якщо вона тривати щонайменше 2 років, що у найближчим часом мало реально. Мимоволі виникає запитання: потрібні лікарі загальної практики, підготування яких передбачалася наказом № 237, чи непотрібні? Займаючись 2 року цим питанням, ми можемо категорично висловити свою думку: підготовка лікарів загальної практики як доцільна, а й можлива. Вона може здійснюватися кількома шляхами, дві з яких сьогодні цілком реальні. Одне з них — первинна підготовка у клінічній ординатурі випускників вузу, другий — перепідготовка з урахуванням інститутів (академій) післядипломного вдосконалення вже дипломованих і стажированных лікарів. Але, незалежно від рівня цього підготовка лікарів загальної практики повинна проводитися переважно у умовах поліклініки, на кафедрах, працівників базі добре оснащених поліклінік, за наявності кваліфікованих кадрів тісному контакті у роботі. Першорядне значення поліклінічної бази щодо підготовки лікаря загальної практики мотивується тим, що у основний точкою докладання його знань то, можливо поліклініка. Його успішно можна використовувати як дільничного терапевта у поліклініках великих міст, у сільській місцевості і амбулаторіях невеличких населених пунктів, та був можуть стати сімейними лікарями. З урахуванням подальшого використання є сенс зробити програму підготовки гнучкою, що дозволяє в кожному даному випадку забезпечувати зміст навчання, відповідальна вимогам майбутньої роботи, залишаючи обов’язковим всім основне її зміст. На думку, немає підстав ставити «на потік» підготовку лікарів загальної практики. Можливо, слід визначити вузи і кафедри, які готують цих фахівців, їм дозволити видачу відповідних документів. Ми переконані, що реальна підготовка лікарів загальної практики до роботи першою етапі як дільничних лікарів поліклінік дозволить помітно поліпшити лікувально-діагностичну допомогу у установах первинної ланки здравоохранения.