Ллойд Джордж Девід — британський державний і політичний діяч

Реферат

Ллойд Джордж Девід — британський державний і політичний діяч

ЗМІСТ

Вступ

1. Біографія Ллойд Джорджа Девіда

2. Історичні передумови соціальних реформ

3. Социальні реформи Девіда Ллойда Висновки Список використаної літератури

ВСТУП

Ллойд Джордж Девід — британський державний і політичний діяч, дипломат. Член палати громад (1890−1945). Прем'єр-міністр Великобританії (1916;1922). Лідер ліберальної партії (1926;1931). Зіграв важливу роль на Паризькій мирній конференції (1919;1920) і в підготовці Версальського мирного договору (1919).

До війни Ллойд-Джордж провів ряд ліберальних реформ: позбавив верхню палату права скасування законів, прийнятих нижньою палатою, розширив виборче право. Він обіцяв виборчі права жінкам, намагався провести широкий гомруль для Ірландії й т.д. Але з початком війни він фактично поєднується з консерваторами на ґрунті загальної імперіалістичної політики, зводить немає попередні реформи, жорстоко розправляється з ірландськими повстанцями. Один з авторів Версальського Договору, що завершив Першу Світову війну. Один з організаторів військової інтервенції в Радянській Росії. Переконавшись потім у неспроможності як Версальського миру, так і системи збройної боротьби з Радянською Росією, він намагався методами компромісу відновити порушену рівновагу в Європі. Із цією метою він підготував скликання Генуэзьскої конференції (1922 р.). Її невдача означала крах і всю політику Ллойд-Джорджа. На наступних парламентських виборах у жовтні 1922 р. ліберали зазнають поразки, і кабінет Ллойд-Джорджа поступається місцем консервативному уряду.

У цій роботі ми розглянемо життєвий шлях Ллойд Джорджа та зміни обумовлені його присутністю на світовій політичній сцені.

1. БІОГРАФІЯ ЛЛОЙД ДЖОРДЖА ДЕВИДА

Девід Джордж народився 17 січня 1863 року в Манчестері. Батько його, Вільям, — син фермера з Південно-Західного Уельсу — одержав утворення в Лондоні й потім учителював. Повернувшись на батьківщину, у Пемброкшир, він орендував ділянку землі. В 1864 році Вільям Джордж умер від запалення легенів. Миссис Джордж із трьома маленькими дітьми (старшої дочки Мери не було ще й трьох років) перебралася до брата в Північний Уельс, у село Ланистамдви.

Із цього часу доля Девіда протягом декількох десятиліть була пов’язана з долею його дядька шевця Ричарда Ллойда. На честь цієї людини, що заменили йому батька, Девід прийняв подвійне прізвище Ллойд Джордж.

Дитинство його пройшло в селі Лланистамдви. Закінчивши парафіяльну школу, він здав три іспити й дістав права солиситора — стряпчого або заступника по справах. У Криччите Ллойд Джордж заснував власну юридичну контору.

В 1888 році Девід женився на Мегі Оуен, дочки заможного фермера. Батько обраниці не вважав Ллойд Джорджа підходящою партією, але тому вдалося наполягти на своєму. Через п’ятдесят років подружжя відзначить золоте весілля, хоча їхні шляхи розійдуться задовго до цього…

У тім же 1888 року Ллойд Джордж був вибраний олдерменом (старійшиною) муніципального графства Кернарвон. Перші кроки в політику привели його в палату депутатів (1890). У цей період своєї діяльності валійський депутат зайняв місце на лівому фланзі ліберальної партії.

В 1890 році Ллойд Джордж оселився в Лондоні. Однак до початку ХХ століття він часто приїжджав в Уельс. Девіду не було й тридцяти років, коли він став одним з лідерів валійських націоналістів.

Ллойд Джордж все-таки вважав, що Вестмінстерський палац зіграє головну роль у його політичній кар'єрі. В 1898 році він писав дядькові: «Я сприйняв Ваш девіз — палата насамперед». Зухвалість, уїдливість, здатність виявити слабкі місця в мотивуванні супротивника, дотепність дозволили Ллойд Джорджеві стати помітним парламентарієм.

Коли в 1905 році до влади прийшли ліберали, Ллойд Джордж обмовив свою участь у уряді двома умовами: зміна закону про утворення й розширення самоврядування для Уельсу. 12 грудня 32-літній Девід уперше переступив поріг свого міністерства торгівлі.

Ліберальна партія протрималася у влади біля десяти років. Ллойд Джордж колись мало цікавився колоніальними справами. Однак курс на зближення з бурами викликав у нього ентузіазм. В 1906 році він зустрівся з південно-африканським політиком і генералом Сметсом, пізніше познайомився й з іншими лідерами домініонів. Ллойд Джордж всі частіше звертався до різних проектів більше раціональної експлуатації колоній. Він дійшов висновку, що перетворення й розширення імперії допоможе вирішити соціальні проблеми усередині країни.

У уряді Асквита Ллойд Джордж став канцлером казначейства (1908). Цей пост уважався другим за значенням у британському кабінеті.

В 1911 році Ллойд Джорджеві здійснилося сорок вісім років. До цього часу «левина грива» і «оперний» плащ міністра фінансів стали визначною пам’яткою Лондона. Нерідко міністра можна було бачити в Ковент-Гарденском оперному театрі. У будинку Ллойд Джорджа бували Бернард Шоу, Герберт Уельс, відомий драматург Дж. Барри, Г. Ирвинг, Чарлз Чаплін і інші діячі англійської інтелігенції.

В Англії й за кордоном за Ллойд Джорджем із часів англо-бурської війни закріпилася репутація прихильника миролюбного рішення міжнародних суперечок. Сам канцлер казначейства ретельно сприяв поширенню такої оцінки, повторюючи, що має намір «цілком присвятити себе проблемам миру, прогресу й соціальних реформ» .

На початку Першої світової війни німецькі лідери обіцяли домогтися перемоги «до осіннього листопаду». 19 вересня 1914 року Ллойд Джордж, виступаючи на мітингу, нагадав про те, що все своє політичне життя з відразою «ставився до перспективи участі у великій війні». Але зараз він переконаний: участь необхідно, тому що порушено «нашу національну честь», оскільки Англія підписала два договори, що зобов’язують її «захищати незалежність, волю й недоторканність нашого маленького сусіда» — Бельгії.

На початку грудня 1916 року Ллойд Джордж став прем'єр-міністром Великобританії. Цей «динамічний політик» очолював коаліційне уряд до жовтня 1922 року.

В останні дні війни Ллойд Джордж у своїх виступах у парламенті наголошував на найбільші військові успіхи, перемир’я на тих або інших фронтах або скинення уряд у країнах ворожої коаліції. Він спробував навіть затримати поширення відомостей про перемир’я з німцями до своєї появи в палаті…

Ллойд Джордж улаштував у Лондоні «парад перемоги», на який прибутку Клемансо, Фош, італійський прем'єр В. Орландо. Преса захоплено писала, що Ллойд Джордж — «організатор перемоги». Він блискуче розіграв «епілог» війни: організував поспішні вибори й на чолі оновленої коаліції зміцнився в якості «національного» лідера. Наприкінці грудня 1918 року Ллойд Джордж сформував нове уряд й через кілька днів виїхав у Париж, де відкривалася мирна конференція.

Торжество «кабінетної дипломатії» на ній цілком відповідало поглядам британського прем'єра. По суті, всі основні питання на конференції вирішувалися Ллойд Джорджем, Клемансо й Вильсоном.

Ще в переддень конференції відбулося кілька важливих зустрічей керівних діячів країн-переможниць. Прибулий у Європу наприкінці війни Хауз, головний радник Вильсона, намагався домогтися згоди союзників на «Чотирнадцять пунктів» президента. У другому пункті цієї американської програми проголошувався принцип так званої «волі морів». Навколо цього пункту розгорілися запеклі суперечки. Ллойд Джордж заявив: «Великобританія витратить усе до останньої гінеї, щоб зберегти перевагу свого флоту над флотом Сполучених Штатів». Зрештою Хауз поступився в питанні про «волю морів», що варто віднести до дипломатичного успіху Ллойд Джорджа. Однак англійський прем'єр-міністр розумів, що головні бої спереду. Він уважно знайомився із планами США й Франції, намагався виявити сильні й слабкі сторони їхніх лідерів.

Перші тижні роботи конференції цілком задовольнили британського прем'єра. Наприкінці лютого, коли Вильсон перебував у США, а Ллойд Джордж — в Англії, останній говорив: «Вильсон вернувся додому з пачкою асигнацій. Я повернувся з кишенею, набитою дзвінкою монетою у вигляді німецьких колоній, Месопотамії й т.п. Кожному на свій смак» .

28 червня 1919 року, рівно через п’ять років після сараевского вбивства, у Дзеркальному залі Версальського палацу був підписаний мирний договір. Великобританія одержала найбільший виграш. Германія перестала бути суперником як колоніальна, торговельна й військово-морська держава. Англійці розширили сферу свого впливу на нові території, багаті сировиною. В 1920 році економісти підрахували, що під англійським контролем виявилося близько 75 відсотків світових ресурсів нафти! В 1920 році із всієї «Великої четвірки» (Англія, Франція, США, Італія) тільки Ллойд Джордж залишився у влади й тому займав особливе положення серед інших політичних лідерів. Преса називала його «кучерями Європи». Ллойд Джордж із особливим задоволенням вів свою зовнішню політику, маючи власний штат неофіційних дипломатів (а також власних інформаторів у Форин офіс). Після Бальфура міністром закордонних справ став Керзон. Але прем'єр нерідко ігнорував думку міністра або діяв за його спиною. Пуанкаре говорив тоді, що «Англія має два відомства іноземних справ, лорда Керзона й Ллойд Джорджа» .

Ллойд Джорджа можна вважати творцем системи зустрічей «на вищому рівні». В 1920;1922 роках при активнішій участі британського прем'єра відбулося більше 30 міжнародних конференцій і нарад. З його ініціативи багато хто з них скликалися в самих мальовничих куточках Європи.

У квітні 1920 року він прибув у Сан-Ремо, де відкрилася конференція, присвячена виробленню мирного договору з Туреччиною й іншими міжнародними проблемами. Всі найважливіші рішення тут приймалися після конфіденційних бесід Ллойд Джорджа із французьким прем'єром Мильераном і іншими керівниками. У Сан-Ремо обговорювалися долі Ближнього й Середнього Сходу. З 1919 року Англія усталила своє панування в Аравії, у Персії і Єгипті, на берегах Босфору. Дуель із Францією протікала з перевагою для англійців. Зломивши опір Мильерана, Ллойд Джордж змусив його остаточно поступитися Великобританії Палестину й Ірак з Мосулом. Англо-французька нафтова угода мала на меті відсторонити американський нафтовий бізнес від розділу видобутку. Англія, Франція й Італія уклали секретний пакт про розмежування сфер впливу й економічних інтересів на Середньому Сході. Був погоджений і проект «мирного договору» з Туреччиною.

Конференцію в Сан-Ремо називали «апогеєм англійської могутності». «Схід британизован» , — писав публіцист Ж. Кайзер, відзначаючи, що під контролем Англії перебувають всі моря, економічні, політичні й релігійні столиці, халіфат, сіонізм, східний католицизм і т.п.

За вказівкою британського кабінету міністрів був розроблений проект англо-радянської економічної угоди. 18 листопада 1920 року Ллойд Джордж заявив у палаті, що проект готовий. Одержавши його текст і знаючи ворожість Керзона, Красин звернувся з нотою прямо до прем'єра. Ллойд Джордж разом з Хорном узявся за ведення переговорів. Погоджені в останні хвилину зміни відповідали радянським побажанням. 16 березня Хорн і Красин поставили свої підписи під текстом торговельної угоди. 29 березня 1921 року прем'єр сказав у палаті, що «торговельна угода «визнає Радянське уряд як фактичного уряду Росії, якимсь воно, безперечно, є» .

Але ті, що зібралися під Новий рік у Парижу фінансисти нагадали про свої претензії до Рад, що не собирались платити по царських боргах. Англійський прем'єр швидко прийшов до формули: згода Москви на сплату боргів і компенсацій за націоналізовані підприємства — політичне визнання. Конференцію із цього приводу намітили провести в Генуї.

На Генуезской конференції делегація Великобританії, що нараховує 100 чоловік, виявилася самої численною. Перше засідання відкрилося 10 квітня в палаці Сан-Джорджо. Після мови головуючого — італійського прем'єра Факту — слово взяв Ллойд Джордж. Він намалював вражаючу картину виснаженої й дезорганізованої Європи, який потрібні «відпочинок, тиша й спокій». Установлення бажаного миру цілком залежить від результату Генуезской конференції… На тім же засіданні англійський прем'єр виступив у звичній ролі примирителя, домагаючись, щоб упорствовавшие французькі делегати відмовилися від дискримінації радянських і німецьких представників при призначенні складу підкомітетів. «Ми беремо участь у цих зборах на засадах… абсолютної рівності» , — говорив Ллойд Джордж. Конференція схвалила зайняту їм реалістичну позицію.

11 квітня радянської делегації був вручений текст «лондонського» меморандуму. Радянська сторона представила свою відповідь. Сума збитку, заподіяного Росії інтервенцією, більш ніж у два рази перевищувала домагання по боргах.

Ранком 14 квітня почалося обговорення спірних питань. Ллойд Джордж назвав суму радянських контрпретензий «зовсім незбагненної» і погоджувався лише на незначні поступки. Англійський прем'єр продовжував наполягати на сплаті Росією довоєнних боргів. Однак радянська сторона також не уступала. У результаті переговори зайшли в безвихідь.

Наприкінці квітня Ллойд Джордж почав спроби досягти «нафтового» угоди з Радянською Росією. Він хотів одержати право на експлуатацію кавказької нафти. Але радянська делегація не пішла й на це. Небажання сторін змінити свою позицію прирікало конференцію на невдачу.

Однак Ллойд Джордж не втрачав оптимізму. Він заявив, що на Гаазькій конференції «боротьба за мир буде продовжена». Але в Гаагу не поїхав, надавши вирішувати питання офіційної дипломатії.

В 1922 році кохана Ллойд Джорджа Френсис Стивенсон придбала для нього маєток Рис у графстві Сассекс. З 1923 року він постійно жив тут разом із Френсис, лише зрідка приїжджаючи в столицю.

Падіння коаліційного уряду Ллойд Джорджа стало неминучим, після того як глава кабінету не зміг домогтися поступок з боку Рад, завоювати ринок збуту для англійського вугілля в Північній Європі й кращі можливості конкуренції для виробів англійської індустрії в Центральній Європі й т.п. Одержавши відставку, Ллойд Джордж в 1923 році зробив поїздку в США й Канаду. У США «лідер старої Європи» зустрівся із президентом Кулиджем, розкурив «трубку миру» з вождями індійських племен, вимовив безліч мов…

До початку 1930;х років Ллойд Джордж залишався найбільш відомим політичним діячем Заходу. Екс-прем'єр довгий час був упевнений, що «країна призве його» .

У серпні 1931 року Макдональд сформував «національне» уряд. На жаль, Ллойд Джордж був важко хворий; у новому кабінеті його ім'я не значилося. У листопаді 1931 року після позачергових виборів і розколу лібералів на три групи він склав із себе повноваження лідера партії.

З кінця 1920;х років Девід зробив далекі подорожі: у Бразилію, Єгипет, Індію й Цейлон, лікувався на Ямайці. В 1932 році його здоров’я повністю відновилося. Ллойд Джордж за допомогою штату секретарів написав спогаду про війну й післявоєнне врегулювання. «Військові мемуари» принесли авторові рекордні гонорари й читацький успіх.

У вересні 1936 року відбувся візит Ллойд Джорджа в Німеччину. Він високо відгукнувся про Гітлера. І тільки вторгнення фашистів в Іспанію змусило його змінити своя думка. Ллойд Джордж критикував «мюнхенський» курс Чемберлена, енергійно виступаючи за зближення не тільки із Францією, але й СРСР. Під час зовнішньополітичних дебатів у травні 1939 року він призивав домовитися з Росією.

Останній раз Ллойд Джордж зіграв значну роль у політичному житті 8 травня 1940 року, коли в палаті громад депутати зажадали догляду Чемберлена. Той зберігав незворушність і говорив про необхідність «жертв» з боку всіх і кожного. Чемберлен «призиває до жертви», викликнув тоді Ллойд Джордж, нехай же він «подасть приклад» і вийде у відставку — «ніщо так не посприяє перемозі» .

Через два дні нову коаліцію очолив Черчілль. Він запропонував Ллойд Джорджеві ввійти в уряд. Той відповів відмовою, як відхилив і пропозицію стати послом у США…

На початку 1941 року Ллойд Джордж одержав звістку про те, що Маргарет, що давно вже жила в Бриччите, перебуває при смерті. Він поїхав до неї, але спізнився — Мегги вже не було в живі…

До 1944 року Ллойд Джордж майже безвиїзно жив у Чорті. Після нападу Німеччини на СРСР він відразу ж висловився за єдність дій Англії й Радянського Союзу.

У жовтні 1943 року без свідків відбулося весілля Ллойд Джорджа із Френсис Стивенсон. Незабаром лікарі виявили в нього ракову пухлину. Хвороба розвивалася швидко… Восени 1944 року Ллойд Джордж із дружиною переїхав на ферму поблизу Лланистамдви. Під Новий рік він брав участь у дитячому святі. Знаменитий оратор Ллойд Джордж, звертаючись до дітей, уже не міг зв’язати кілька слів. Він ще слухав читання романів Диккенса, радувався перемогам союзників, хотів виголосити промову про світ. Уже не в нижній палаті, а в палаті перів. Давній супротивник лордів прийняв титул графа… Але життя швидко вгасало. 26 березня 1945 року «маленького валлийца» не стало. Девіда Ллойд Джорджа поховали на березі ріки Двайфор — там, де пройшло його дитинство.

2. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СОЦІАЛЬНИХ РЕФОРМ

На початку ХХ століття виникає нова історична й соціально-політична ситуація, головна характеристика якої - наростаюча масова незадоволеність капіталістичною, імперіалістичною системою. Система випробовується на міцність, якщо не на розрив, по трьох лініях. Перша лінія — відносини між розвиненими індустріальними країнами. Країни, що перебувають в авангарді світового розвитку й обладаючі найбільшої економічної, а також військовою чинністю, прагнуть до переділу миру й сфер впливу у світі, і на цьому поприщі зіштовхуються один з одним у кривавій сутичці. Ця лінія розглянута в попередній лекції. Друга лінія — це відносини між метрополіями й колоніями. Народи колоній не приймають тих несправедливих умов існування й тих правил взаємин, які диктують їм розвинені індустріальні країни. Відбувається пробудження національно-визвольних рухів, потенціал їх досить великий — його вистачить на весь ХХ століття. А третій сигнал небезпеки для системи виходить від атакуючих її робочих мас індустріальних країн.

У широкому плані, історія ХХ століття — це перехід від аграрного типу виробництва до індустріального виробництва, від аграрних суспільств до індустріального. Відповідно змінюється роль робітничого класу. Чисельність його росте, і в деяких країнах Заходу робітники виявляються в більшості. В Англії в переддень Першої світової війни робітники становлять до 70% самодіяльного населення. На початку століття робітник, пролетар — центральна соціальна фігура кожної розвитий країни Заходу, будь те Англія, або США, або Німеччина, або Італія.

А умови існування робітників і їхніх родин, скажемо так, недостатні. Праця робітників залишається важким, оплачується погано, триває експлуатація й жіночої й дитячої праці. Для європейських, та й для американських міст початку ХХ століття, типові бедные робітники квартали й нетрі. При цьому підприємці, спонукувані конкуренцією, вичавлюють із робітників усе, що можуть.

Викид величезної маси в міста, швидке розвитком індустріальної цивілізації породили в Західній Європі соціальна напруга. Виникло масове, і для спокою, а можливо, навіть і для самого існування буржуазії вкрай небезпечне, масове почуття непримиренності інтересів багатих і бідних класів суспільства. Деякі ідеологи пролетаріату говорили навіть про війну на знищення між багатими й бідними. Соціально-класові протиріччя нерідко досягали розжарення класової ненависті.

Новим явищем стали загальнонаціональні страйки. В Англії, наприклад, це були страйку шахтарів, портових докерів, залізничників. Не раз вони зупиняли життя багатьох міст. У серпні 1911 р. весь Лондон фактично перейшов у руки страйкарів — у місто довелося вводити регулярні війська.

Але ж цей час розширення виборчих прав громадян, переходу до загального виборчого права. Воно уведено поки лише для чоловіків, і в ряді країн власники мають помітні виборчі переваги перед тими, хто не має власності. Убогість взагалі не може голосувати, і, у цілому, виборчим правом у Європі й Америці користується поки порядку 30−40 відсотків населення.

Відповідаючи на виклики часу й протиставляючи свою позицію соціалістичної, найбільш рішучі, гнучкі й далекоглядні діячі старого миру, лідери буржуазних партій проголошують курс на соціальні реформи, які пропонується проводити з ініціативи представників буржуазії, але від імені й в інтересах всіх класів суспільства.

Першим зважився «вмонтувати» робітничий клас у сферу впливу традиційної буржуазної держави Отто фон Бісмарк, геніальний об'єднувач і реформатор Німеччини. Вражений Паризькою Комуною (1871 р.), що Бісмарк мав можливість спостерігати поблизу, канцлер Другого Рейха став ініціатором виняткового закону проти соціалістів. Фактично він вирішив поставити соціалістичну партію поза законом. И — не зміг. Цей винятковий закон проти соціалістів діяв у Німеччині досить тривалий час (80-е рр.), але СДПГ збереглася, і навіть зміцніла, і вийшла із цього випробування впливовою парламентською партією. До моменту скасування виняткового закону соціалісти мали 50 щоденних газет по всій Німеччині.

Але одночасно Бісмарк спробував перехопити в соціалістів ініціативу в рішенні робочого питання й зробити так, щоб інтереси німецьких робітників представляло й захищало державу. При Бісмарку було організовано державне соціальне страхування, уведені державні пенсії по старості й інвалідності, державні компенсації за виробничий травматизм, державне регулювання тривалості робочого дня, жіночої й дитячої праці й т.д. Дечого він домігся. Робітники не втратили довіри до соціалістів, але вони стали набагато більше довіряти державі Бісмарка. Це називалося державний соціалізм, або «поліцейський соціалізм», тому що й поліцію Бісмарк уміло залучив до опіки над робочим рухом. Ллойд Джордж, один з лідерів британських лібералів, — класичний тип буржуазного соціального реформатора.

Майстрами соціального реформізму зарекомендували себе британські ліберали. У своїх політичних формулюваннях ліберали добре враховували прагнення народу до соціальних реформ. Автором гнучкої версії буржуазного реформізму й однієї із самих значних політичних фігур європейської історії перших десятиліть минулого століття став англієць Девід Ллойд Джордж, син учителі, адвокат, один з лідерів ліберальної партії Великобританії. Ллойд Джордж стояв за державне посередництво між робітниками й підприємцями. Консерватори й праве крило його власної партії оголосили його чи не червоним — за те, що він провів у парламенті прогресивний податок на більші стани й високі доходи.

В 1909 році Ллойд Джордж вийшов у парламент із ідеєю «народного бюджету» — введення «надналогу» на високі доходи. Гроші повинні були піти на соціальні й військові потреби (будівництво дредноутів). З 1908 року в Англії були уведені пенсії по старості - для тих, кому перевалило за 70, а також державне страхування — у спеціальний фонд відраховували кошти держава, роботодавці й самі робітники, кошти ці йшли на безкоштовне медичне обслуговування, на виплати через хворобу, по втраті працездатності, по материнству. А для будівельників, наприклад, і на тимчасові допомога з безробіття. Це була новизна, що адже переважали раніше в керма державного корабля консервативні ідеологи увесь час повторювали, що державна допомога тільки розхолоджує трудящих, заважає їм самим «устати на ноги». Він був спочатку міністром праці, потім міністром фінансів, нарешті, прем'єр-міністром, і завжди послідовно проводив лінію на підвищення ролі держави в рішенні соціальних питань (тривалість робочого дня, умови праці й т.д.). Наприклад, робітники всі наполегливіше вимагали переходу від 10 до 8-вартового робочому дню. І уряд проводить через парламент закон про те, щоб не скрізь, а поки на окремих виробництвах (для гірників, що працюють у нічну зміну) 8-вартовий день був уведений. З ініціативи буржуазних реформаторів держава бере на себе рішення питань утворення, уводячи й підсилюючи безкоштовне утворення, затверджуючи світський, а не церковний характер утворення. У цьому теж минулому досягнуті чималі успіхи.

3. СОЦИАЛЬНІ РЕФОРМИ ДЕВІДА ЛЛОЙДА

Перехід влади до лібералів був здатний, у який те мері перешкодити підйому, що насувається, робочого руху. Ліберали пропонували проводити внутрішню політику шляхом поступок і реформ. У той час, як консерватори проводили в життя політикові твердого придушення політичної самостійності робітничого класу, про що свідчить і справу Таффської долини, і процес Осборна. Спільницею лібералів у цьому питанні могла стати лейбористська партія, що з’явилася в 1900 р. У лейбористській партії складалися багато діячів фабіанського суспільства, які ще в к. ХIХ в. призивали переглянути закон про бідних 1834р. По багатьом питанням соціальної політики погляди керівників обох партій були близькі. Між ліберальною й лейбористською партіями був укладений неформальний союз із проблем внутрішньої політики. «Мизаявив Ллойд Джордж у жовтні 1910 р. у Кардифі, — повинні врахувати, що дотепер не було спроб протидіяти поширенню соціалізму серед робітників. Нам потрібно сприяння робочої партії, щоб указати напрямок політики лібералізму й дати чинність і вміння його авангарду. Якби спритні люди, які думають, що вони зараз щонайкраще служать прогресу, намагаючись розгромити лібералізм, направили свої здатності на те, щоб зміцнити лібералізм і зробити його розумним, — вони зробили б прогресу більше високу й значиму послугу. Парламент не зробив нічого для усунення соціального нестатку, ганебно поганих житлових умов і вбогості, для усунення причин потреби» (7). Настрою в суспільстві наочно продемонстрували перші на початку століття результати виборів у Парламент, які ясно свідчили про невдоволення більшої частини електорату планами консерваторів у сфері внутрішньої політики.

Наприкінці 1905 р. ліберали вперше в цьому столітті сформували кабінет на чолі з Г. Кемпбелл-Баннерманом. Треба відразу ж відзначити, що новий кабінет відрізнявся по своєму складі від колишніх і може бути вже по цьомуе викликав надії на зміни. Справа в тому, що колишні кабінети складалися майже цілком із земельних власників; з 1906 р. у Парламенті стали превалювати люди з капіталом і професійними політиками. Канцлером казначейства став Г. Асквит. Ліберали в цьому уряді мали міцну більшість.

Економічна ситуація у Великобританії, до моменту приходу консервативної опозиційної партії, явно перебувала не в кращому стані, що природно відображалося й, на без того тяжкому становищі простого народу. Ліберали, у сформованій обстановці, запропонували проект реформ по підвищенню життєвого рівня робітничого класу. Соціальні реформи повинні були початися із введення урядом пенсійних виплат старим людям. У підготовці законопроекту по пенсіях, передбачалася участь багатьох членів уряду, але, безсумнівно, що визначає фігурою повинен був стати Г. Асквит. У подальші плани реформаторів входило поліпшення функціонування міністерства торгівлі. Було намічене створення трудових бірж і в наступному бюджеті 1909р., з'єднавши всі накопичені ресурси, стимулювати промисловий розвиток і подальше розгортання реформ. І, нарешті, третьою стадією в 1910 р., повинен був стати проект закону страхування через хворобу, що готовив Д. Ллойд Джордж. Фінальним акордом, планувалося провести закон про страхування по безробіттю, розроблювальний У. Черчіллем. Такі були стратегічні плани реформаторів.

У Німеччині вже був живий приклад аналогічних реформ проведених в 1880-х рр. канцлером О. Бісмарком. Вони були апробовані й дали позитивні результати. 17 листопада 1881 р., О. Бісмарк оголосив про внесення в рейхстаг серії законопроектів про соціальне страхування, а також проголосив намір створити з метою вишукування необхідних коштів «корпоративні товариства під державною охороною й при державному заохоченні» .

З метою ознайомлення з німецьким досвідом, у Німеччину їздили багато членів ліберальної партії на початку Ххв., а після відвідування цієї країни Д. Ллойд Джорджом, їм з У. Черчіллем був вироблений уже згаданий стратегічний план дії. Треба відзначити, що Г. Асквит, Д. Ллойд Джордж і У. Черчілль задумували реформи, як систему соціального законодавства для допомоги не всім, а головним чином звичайним робочим родинам у їхній боротьбі за виживання, створивши альтернативу так ненавидимому пролетаріатом закону по бідності. Згідно Ллойд Джорджеві: «Це проблеми хворих і немічних людей, всіх тих, хто не здатний знайти шляхів заробляння коштів до існування … це проблеми, з якими держава теж повинне мати справу і якими зневажало занадто довго» (9).

В 1907 р. Г. Асквит, будучи ще канцлером казначейства, став використовувати бюджет як інструмент для соціальних перетворень. Уперше в бюджеті стали робити розмежування між заробленими й не заробленими доходами при сплаті податків. У той час податок, що стягується з капіталу понад 160 ф. ст. у рік становив 1 шилінг. М. Асквит наполіг на тому, що рівень податку на зароблені доходи, що доходять до 2 000 ф. ст. у рік, був знижений до 9 пенсів (10). Інші ж платили 1 шилінг, як і раніше.

У квітні 1908 р. у уряді відбулися зміни. М. Кемпбелл Баннерман оголосив про свою відставку, у зв’язку зі станом здоров’я. Пост прем'єр-міністра зайняв Г. Асквит. Канцлером казначейства став Д. Ллойд Джордж, а У. Черчілль очолив міністерство торгівлі. Незважаючи на те, що подання нового бюджету перебувало в компетенції канцлера казначейства, новий 1908 р. бюджет Г. Асквит оголосив сам, тому що в нього був включений законопроект про пенсії, що означала початок соціальних реформ.

Відповідно до закону про пенсії, пенсійні допомоги виплачувалися всім особам, що досягли віку 70 л. Мінімальна сума, на яку міг прожити людина, зводячи кінці з кінцями, була визначена в 4 шилінги 7 пенсів у тиждень. Пенсія становила 5 ш. у тиждень. Крім того, була визначена ковзна шкала, по якій людина отримуюча допомогу в 5 ш. могла мати додатковий прибуток до 8 ш. 8 п. у тиждень. Тим, хто заробляв більше, розмір пенсій зменшувався таким чином, що б максимальна сума становила ледве більше 13 ш. Тим, хто заробляв 12 ш. і більше, пенсія не виплачувалася взагалі. Тому що розмір пенсії був досить малий, на цю допомогу пенсіонер мав змогу жити, зводячи кінці з кінцями, тому як би сама собою передбачалася підтримка родини. Крім того, в умовах видачі пенсії не було обмежень для осіб, що мають роботу, за винятком уже згадуваних. Розмір пенсії, якщо й був досить невеликим, все-таки рятував осіб літнього віку від необхідності йти в робітничі будинки.

Наступним кроком у здійсненні соціальних перетворень, з’явилося встановлення 8 ч. робочого дня для шахтарів в 1908 р. Це був перший випадок, коли Парламент прийняв закон про скорочення робочого дня для чоловіків.

Цими двома конституційними актами ліберальна партія створювала гарний почин для подальших соціальних перетворень у Великобританії. У березні 1908 р., у ліберальному щотижневику «Нейшн», У. Черчілль визначив соціальні реформи, як «непроторенну область політики». Реформи, проведені лібералами, автор наведеної цитати вважав як альтернативу соціалізму. У його інтерв'ю репортерові Дейли Мейл, у серпні 1909 р., У. Черчілль заявив: «Думка така, що необхідно підвищити стабільність наших інститутів, даючи масі промислових робітників прямій інтерес — підтримуючи їх. Якщо дати їм матеріальну підтримку, у формі страхування в „чорні“ для них дні, то ці робітники не будуть обертати уваги на широкі обіцянки революційного соціалізму» .

Коментуючи висловлення одного з лідерів лібералів, необхідно згадати політичну ситуацію, що зложилася наприкінці ХIХ — початку ХХ вв. у робочому русі, у багатьох країнах Європи. Активність робітників явно росла, росла їхня самосвідомість. Багато реформаторів і У. Черчілль у тому числі, на наш погляд, шляхом реформування намагалися направити робочий рух у потрібне русло: поліпшуючи положення робітників, уникнути можливих соціальних катаклізмів. У. Черчілль відстоював необхідність проведення соціальних перетворень урядом, для того, щоб не упускати ініціативу й не доводити ситуацію до крайності. Д. Ллойд Джордж із розумінням ставився до класу радикально настроєної опозиції, що дивилася на клас земельних власників знизу. Тут необхідно згадати й зміна думки середнього класу, що зводився до позиції необхідності поліпшення життєвого рівня робітничого класу й у такий спосіб необхідності соціальних реформ, що так само підтверджується результатами виборів 1905 і 1910 р., у період проведення реформ. Погляди Д. Ллойд Джорджа й У. Черчілля базувалися на інтересах класів, їх що породили, які збіглися тепер, за певних умов нагальної потреби соціальних змін.

У квітні 1909р. міністр фінансів представив перший бюджет. У бюджетній мові, Д. Ллойд Джордж висунув ряд положень, на основі яких він мав намір будувати податкову політику. «Перший принцип, на якому я базую свої фінансові розрахунки такий, що хоча оподатковування, запропоноване мною на розгляд, і принесе дохід цього року не більш, ніж вимагаємо, для покриття річних видатків, він повинен забезпечити надходження достатньої кількості коштів у наступному році, що, тим самим, дозволить виконати всі наші намічені зобов’язання; і більше того, дохід буде збільшуватися, у міру росту потреб соціальної програми, …що дозволить уникнути уведення нових податків уже до тих, які я прошу Парламент схвалити зараз» (14). Другим принципом, декларуємим міністром фінансів, було прагнення останнього встановити таку норму податків, що не нанесла б шкоди торгівлі й комерції, «тридцятимільйонне джерело нашого добробуту». Як третій принцип, Д. Ллойд Джордж висловив своє тверде переконання в тім, що «всі верстви суспільства, у цій критичній фінансовій ситуації, повинні внести свій посильний внесок». І далі випливала заява про те, що в пропонованій податковій системі буде враховуватися фінансове становище платника податків. Особа, що одержує більший дохід, відповідно до нових податкових правил, буде платити й більший відсоток податку.

До моменту втілення планів реформаторів у життя, що вибухнула депресія 1909 р. збільшила ситуацію в економіці, скоротивши державний дохід. Спочатку Ллойд Джордж мав намір зменшити державні видатки на збройні сили на 2 млн. фунтів, прагнучи зменшити наслідку кризи в економіці. Але в цей самий час адміралтейство зажадало виділення коштів на будівлю 6 нових лінкорів, для забезпечення своєї домінуючої позиції над морями. Це означало, що канцлер казначейства повинен був вишукати додатково 3 млн. фунтів для військово-морських потреб. Крім того, пенсійні допомоги зажадали значних додаткових коштів, тому що замість 572 000 пенсіонерів, яким держава повинне було виплачувати пенсії, їхнє число виявилося 668 000, тобто на 96 000 більше. Це означало потребу виділення додаткових ще 2.5 млн. фунтів. Таким чином, дефіцит бюджету доходив до 16−17 млн. фунтів. Падіння державного доходу становило 6млн. фунтів, а сума додаткових видатків — 10млн. фунтів (15). Ситуація здавалася катастрофічною. Над соціальними реформами нависла погроза.

У сформованій обстановці, реформи можна було врятувати, лише за допомогою збільшення прямих податків, а також увівши новий. Було запропоновано підвищити в 1909р. прибутковий податок на 2 пенси. Сума податку склала 1 шилінг 2 пенси на незароблені доходи понад 700 фунтів і на зароблені кошти, що перевищували 2 000 фунтів. В осіб, що мають зароблений дохід нижче 2 000 ф. ст., ставка податку залишилася колишньої, тобто — 9п.; і податок становив 1 ш. у тих громадян, чий рівень доходу перебував у границях від 2 000, до 3 000 ф. ст. Це принесло додаткових 2.75 млн. фунтів ще (16). Тим самим особи, що одержують більший дохід і платили більший розмір податку.

Додаткові податки на спадщину повинні були скласти 4.8 млн.; гербовий збір- 1.25 млн. Додаткові податки на алкоголь склали 1.8 млн., на тютюн — 2млн. Крім того, був уведений новий податок на «надприбуток» і стягува_ з осіб, що одержували дохід понад 5 000 фунтів у рік. Це склало ще 1.6 млн. фунтів (17).

Вводилися так само й більші дискусії, що викликали, у Парламенті земельні податки. Д. Ллойд Джордж пропонував обкласти 20% податком вартість, що збільшується, землі, при передачі її в інші руки (продажу або здачі в оренду) і накопичувати із дня її оцінки, до дати продажу. Оцінка вартості землі була зроблена 30 квітня 1909 р. Стягувати податок передбачалося тільки з вартості неопрацьованої землі. Податок містив у собі грошовий збір, у кількості 1 пенсу, з 1 фунта стерлінга, від загальної вартості землі, ціна якої перевищувала суму в 50 ф. ст. за акр. Це принесло б 0.5 млн. уже в перший рік (18).

Плануючи бюджет, і міністр фінансів, і багато членів кабінету міністрів усвідомлювали про ту боротьбу, що їм стояло витримати в захист документа. Тому Ллойд Джордж закінчив бюджетну мову словами: «Мені говорять, що не було ще канцлера казначейства, що змушений, був би ввести такі високі податки в мирний час. Тому це „військовий бюджет“, ведучий непримиренну боротьбу проти вбогості й бідності. І я не можу не сподіватися, що ще при житті цього покоління ми значно просунемося вперед по шляху ліквідації бідності й убогості, і що людська деградація, що супроводжує животінню, буде так само далека від людей цієї країни, як небо від землі» .

Необхідно відзначити, що не все в уряді одноголосно підтримали проект бюджету. Він обговорювався 14 разів у плині березня й квітня. У первісному виді бюджет підтримували Г. Асквит, У. Черчілль, лорд Каррингтон і Холдейн. Супротивниками були Л. Харкот, У. Рансимен, Р. Мак Кенна й Джон Бернс. Опоненти висловлювали побоювання, що запропонований розмір податку був такий, що ліберали, що опиралися на підтримку середнього класу, могли її втратитися. Р. Мак Кенна критикував намір міністра фінансів увести земельний податок. Джон Бернс називав бюджет «самим калейдоскопічним, котрий коли-або планувався». А Льюис Харкот виражав побоювання, що «Цей бюджет забезпечить тріумф тарифній реформі». Крім того, був виражений сумнів із приводу дефіциту, уважаючи його завищеним.

У процесі доробки бюджету кабінетом, були проведені деякий зміни, що не зачіпають суті документа. Податок на землю був скорочений до 0.5 пенсу. Наступне виправлення з’явилося податковим послабленням тим, у кого доходи не перевищували 500 фунтів у рік. Цієї категорії передбачалася податкова пільга на дітей до 16 років — 10 фунтів. Виправлення уряду не знижували значення радикального характеру бюджету. Розрахунок був зроблений на звільнення середнього класу з помірними доходами від більших виплат податків. Згідно «народному бюджету», як назвуть його пізніше, головне джерело доходу держави було переміщено з непрямого оподатковування на пряме.

У Парламенті представлений бюджет викликав різке його відторгнення консервативною частиною палати громад. Особливо різке неприйняття викликали два пункти: введення податку на землю й новий податок на «надприбуток». Депутати, що виражали інтереси класу земельної аристократії, сприйняли введення податку на землю, як «смертельний удар» по їх традиційному домінуючому положенню в країні.

Зіткнення протиборчих інтересів вилилося за стіни Парламенту, викликавши широке обговорення податкових нововведень у суспільстві. Масивна пропаганда прихильників і супротивників фінансового білля розгорнулася на сторінках багатьох газет. Була організована навіть Ліга протесту проти бюджету, у числі засновників якої, значилися такі відомі банкіри, як Ротшильди. Реформаторам доводилося відповідати на критику опонентів, виступаючи з роз’ясненнями своїх цілей. У. Черчілль, у свою чергу, очолив Бюджетну Лігу, створену для відбиття нападок на бюджет. Політична атмосфера літа 1909р. була напружена до межі.

І, хоча «народний бюджет», при домінуючому положенні лібералів у палаті громад, повинен був бути схвалений, його очікувала ще й ратифікація в палаті лордів. Передчуваючи відхилення білля верхньою палатою, Д. Ллойд Джордж у своїй мові в Ньюкаслі в жовтні 1909р. виступив із застереженням до лордів: «Давайте усвідомлюємо, що вони (лорди) мають намір зробити. Вони підштовхують до революції, і вони неї одержать. Лорди можуть проголосити революцію, але направляти й керувати нею будуть прості люди» .

Після відмови палатою лордів ратифікувати бюджет, прем'єр міністр розпустив уряд й призначив нові вибори в Парламент, тим самим, виносячи проект бюджету на схвалення країни. За підсумками виборів у Парламент 1910 р., у законодавчих зборах утворилася впевнена коаліційна більшість лібералів, лейбористів і ірландських депутатів, що дозволило реформаторам провести бюджет 1909р. у палаті громад ще раз, додавши йому, таким чином, статус закону.

Прийняттям «народного бюджету» 1909р., закінчилася перша стадія реформ, намічених ліберальним урядом для поліпшення положення робітничого класу. У результаті введення нових податків на землю, а також «понад податок» на доходи, що перевищували 5 тис. ф. ст., у бюджеті з’явилися кошти для проведення подальшої програми реформування.

ВИСНОВКИ

Після закінчення першої світової війни Великобританія вийшла в число країн-переможниць. Німеччина, головний конкурент Англії, була розгромлена. Територія Британської імперії за рахунок колоніальних володінь збільшилась на 2,6млн. кв. км, а її населення майже на ІЗ млн. чол. Економічні втрати Англії під час війни були меншими, ніж у інших європейських держав.

Однак перемога у війні далася значною напругою сил. Втрати вбитими становили 875тис. чол., понад 2млн. були поранені. 70відсотків англійського торгового флоту було потоплено. До того ж, Англія в період війни користувалася американською фінансовою допомогою, внаслідок чого вона перетворилася із кредитора у боржника. В країні знизився обсяг промислового виробництва, конкурентна здатність англійських товарів на світовому ринку знизилася, більш ніж у2 рази скоротився зовнішньоторговий оборот Великобританії.

Усі ці труднощі випали на долю коаліційного уряду Великобританії (консерватори, ліберали, лейбористи), який очолював лідер ліберальної партії Ллойд-Джордж. Наприкінці1917 р. він виступив з ідеєю проведення економічної і політичної реконструкції, покликаної посіяти в масах ілюзію позитивних зрушень у державі. На початку 1918р. уряд Ллойд-Джорджа провів виборчу реформу, яка надавала право голосу чоловікам з 21 року, а жінкам — з 30 років. Було запроваджено обов’язкове навчання дітей до 14років, встановлено пенсії колишнім солдатам, розпочалася демобілізація з армії.

Очоливши виборчу кампанію, Ллойд-Джордж розпалював шовіністичні настрої, закликав «гідно» зустріти героїв війни та «забезпечити їм світле майбутнє». Англійський прем'єр-міністр вимагав, щоб Німеччина заплатила контрибуцію в сумі240 млн. золотих марок. Популярним стало гасло «За все заплатять боші!». Перші післявоєнні вибори увійшли в історію як вибори «хакі» (по команді). Вони принесли значну перемогу консервативно-ліберальній коаліції, яка утримувала владу майже чотири роки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Ленін В.И. Імперіалізм і розкопка соціалізму.- Полн. собр. соч. Изд. 5-е. Т. 30, с. 176

2. Виноградів К. Б. Ллойд Джордж. М., 1970.

3. Виноградов К. Б. Дэвид Ллойд Джордж. М.: Мысль, 1984. 412 с.

4. Любищев А. А. Про росіян і мемуари Ллойд-Джорджа. «Хімія й життя» № 8, 1982.

5. Вебб С. Положення праці в Англії за останні в 19−20вв. л. СПБ. 1999 с. 5

6. Виноградів К.Б. Девід Ллойд Джордж. — М., 1970.

7. Захаров С. В. «Англія в 1870—1914 роки», М. 1987

8. Ерофеев Н.А."Нариси по історії Англії 1815−1917 р.г.", М. 1978

9. Ротштейн Е. «Зовнішня політика Англії і її критиків 1830—1950 р.г.»

10. Ензор «Англія 1870−1914», СПБ, 2000

11. Петряев К. Д. «Курс лекцій по історії Німеччини, Франції, Англії й США», М, МГУ, 1992

12. Ллойд Джордж Д. Правда про мирні договори, тт. 1−2. М., 1957

13. Ллойд Джордж Д. Військові мемуари, тт. 1−6. М., 1934;1937