Проблема пріоритетів у політичному діяльності государства

Дипломатична академія при МЗС РФ.

РЕФЕРАТ.

на задану тему: «Проблема пріоритетів у політичному діяльності государства».

Выполнил:

Зенкин Денис Володимирович, слухач д/о 1 курса,.

1 потоку, 2 группы.

Москва-1996.

Як відомо, сучасна практична політологія виділяє три основні напрями у визначенні співвідношення внутрішньої і до зовнішньої політики держави. За одним думці ці поняття незалежні, діючи як у різних площинах, до іншого — перше, будучи, нібито, первинним, визначає друге. Проте теж є думка, передбачає нерозривний зв’язок, єдність сутності внутрішньої і до зовнішньої політики, їх рівноправність як напрямів політики взагалі. У на самому початку висловивши підтримку на користь останньої тези, я спробую викласти і, в міру своїх скромних можливостей, обгрунтувати свої думки з цього проблему.

Як і підході до вирішення будь-якого питання найрізноманітнішої складності потрібно тимчасовий відхід безпосереднього пошуку істини до понятійному рівню, рівню дефініцій. Отже, у уникнення можливих непорозумінь, ми від початку то дійдемо «угоді про терминах».

Що й казати означають здавалося б такі далекі друг від друга в лексичному значенні поняття, як «потреба», «національний інтерес», «політика», «політична діяльність», «політика зовнішня й внутрішня соціальність»? Hасколько вони пов’язані між собою? Яке їхнє співвідношення в термінах «сущность-явление», «форма-содержание»?

Ми маємо право стверджувати, потреби є в будь-якого живого організму, чи це дерево, плазун, тварина або людина. Але ці потреби слід розрізняти — від суто вітальних до складних соціально-психологічних, вищим проявом якого є бажання самореалізації, самоствердження, творчої діяльності. Щоб зрозуміти відмінність потреб чоловіки й, приміром, тваринного, ми неминуче будемо змушені звернутися до трактування даного терміна психологією, оскільки саме психіка і знепритомніла зрештою виділили людини у класі ссавців. Отже, потреби у психології - це особливе стан психіки індивіда, ощущаемое чи усвідомлюване їм «напруга», «незадоволеність» — відбиток невідповідності між внутрішнім станом зовнішніми умовами своєї діяльності, яке можна знайти у потягах і мотиви. Саме усвідомлення «нестачі» створює психологічні передумови визначення відмінностей у потребах тварини людини. Саме усвідомлення потреб зробила їх інтересами, цим додаючи до мотивації людини крім інстинктів відтінки психологічного і «соціального характера.

Потреби носять динамічного характеру, вони мінливі: з урахуванням задоволених з’являються нові, вищі чи, навпаки, більш низькі, що пов’язані з включенням індивіда у різні сфери, і форми діяльності. Отже постійно змінюється і ієрархія потреб, варіюючись у найширших, часом несподіваних диапазонах.

Отже ми простежили формування в індивіда інтересу, як психо-социального явища з урахуванням усвідомлення об'єктивних потреб. З факту соціальності існування, можна дійти невтішного висновку, що від самих найдавніших часів в різних співтовариств «гомо сапієнса» сформувалися специфічні інтереси. Причому їхню розмаїтість було найбільш помітно і при співставленні окремих співтовариств, ніж особин всередині однієї з них. Інтереси всередині групи були більш однорідні, по порівнянню зі своїми різницею між двома групами. Чим більший відмінностей у образі життя, ареалі проживання, культурі, системі і т.д., тим помітніша різниця интересов.

Через війну виділяються мікро суспільства з деякими прагненнями і їх характерним протиставленням прагненням інших співтовариств. Якщо розглядати ці негативні явища з суто термінологічної погляду, то цих прагненнях помітні риси, прообраз національних інтересів — інтересів групи людей, об'єднаних певним імперативом. Проте поняття національних інтересів значно більше складно, ніж банальний інтерес групи людей.

Усвідомлення національних інтересів передує тривалий процес їх формування. У процесі виділяють три основних фази. У першому етапі, як демонструвалося вище, відбувається усвідомлення об'єктивних потреб, унаслідок чого з’являється інтерес. Потім, цій основі, визначаються цілі й завдання. Отже, з правильності усвідомлення потреб слід правильність формулювання цілей суспільства. На етапі вже безпосередньо ставиться питання засобах досягнення поставленої мети, переводячи проблеми, у площину її практичного решения.

Процес формування національних інтересів настільки складний і суперечливий, відрізняється такими трудноуловимой тонкощами сприйняття, що не дивно існування значної частини поглядів до цієї проблеми. Моє думка, безумовно, ні з жодному разі не претендує зважується на власну навіть гіпотетичну істинність, проте за мері своїх скромних можливостей я готовий її защищать.

Переходячи безпосередньо до цієї теми справжнього реферату хотів би розглянути нижченаведену схему, певною мірою яка відображатиме процес формування політики держави (см. рис.1).

На схемою з певним ступенем узагальнення наведено практичне поетапне формування національних інтересів, у умовах класичного демократичної держави. Характеризуючи держава, в розумінні системи певних громадських відносин, я свідомо ужив виділені прикметники, оскільки дає можливість розділяти поняття «національні інтереси» і «державні інтереси», інтереси як вузького кола правлячої еліти, а чи не більшості. У тоталітарній державі в переважній більшості випадків немає стабільної відкритої зворотної зв’язок між політикою уряду та об'єктивно усвідомленими потребами. Панування правлячої еліти може забезпечується з допомогою кола заходів (військова сила, ідейна пропаганда, «політика брехні»), нейтралізують тиск знизу, із боку суспільної думки. У разі демократичного держави взяти таку розбіжність призведе до неминучої відставці уряду. Питання перевагах тій чи іншій системи багатьма авторитетами визнається дуже слизьким. У разі демократії сліпе виконання «волі народу» неминуче призведе до національній катастрофі. Рівень раціональності на етапі формування суспільної думки, при вплив нею різних політичних сил є, дуже низький. У цьому важливого значення набуває етап вироблення державній політичній доктрини, де зерна найефективніше би мало бути відділені від плевел. Безумовно, відповідальна роль приділяється і уряду, а саме забезпечення надійного зворотний зв’язок між політикою, та суспільством. Апологети тоталітаризму стверджують, що це є суть безглузді витрати демократичного устрою, воліючи силове «роз'яснення» суспільству «помилковості» його мнения.

Рис. 1.

воздействия Объективно ОбщественВироблення Політика усвідомлені ное думка доктрини уряду потребности.

воздействия.

зворотна связь.

Отже, в міркуваннях ми впритул наблизилися до політики держави. Нами з’ясовано, що яку уряд політика за умов демократичної держави є опосередкованим відбитком волі, а отже інтересів чи усвідомлених потреб більшості населення, сформованих у певних соціально-економічних умовах. Отже, всього спектра державної діяльності може бути політичної діяльністю, яка, проте, може мати вплив до цілого ряду областей життя суспільства, найрізноманітніших за своїми формам та змісту. Можна назвати політику держави областях економіки, оборони, міждержавних відносин, охорони здоров’я, спорту, екології і багато іншого, який уражує своїм різноманіттям і строкатістю. Класифікація ж політики на внутрішню й зовнішню одна із найзагальніших принципов.

Хотів би відразу обмовитися, що є значеннєва відмінність між поняттями «політика» і «політична діяльність». У загальних словах цю різницю можна було б охарактеризувати, як співвідношення між бажаним і дійсним. Тоді як укладає у собі програму дій уряду щодо захисту національних інтересів, те політична діяльність — то це вже безпосередньо практична діяльність із втіленню програми, политики.

Проте не відволікатися. Ми дійшли думки, що своїм різноманіттям політика уряду прагне захистити національні країни, хіба що діючи у багатьох площинах, все-таки забезпечуючи намічену спрямованість багатовимірного вектора. Отже доречно думати, що її напрями, як що їх виділяємо внутрішню й зовнішній політиці, також будуть переслідувати ті ж потреби, а чи не тягти, подібно персонажам відомої байки, віз врізнобіч. Безсумнівно, внаслідок специфіки сфери реалізації цих напрямів мають об'єктивні відмінності, що носять характер змістовний, і аж ніяк сутнісного. Сутністю є мета політики взагалі, а чи не окремо взятої направления.

Чому ті ж існує думка про приматі внутрішньої політики над зовнішньої? Звідки могла взятися таке судження і чи є під нею реальна основа?

На погляд корені цієї помилки лежать у явно неправомірному розподілі єдиного цілого на складові частини, приводящем згодом до втрати цілим і диктатурі приватного; до помилковим теоріям, які намагаються побудувати будинок умовиводів, які мають те що об'єктивного фундаменту. Як згадувалося, політика уряду захищає національні країни. Отже розмаїття політики має під собою одну основу, цим забезпечуючи одиничність сутності своїх різних напрямів, по визначенню мають різну форму і змістом. Безумовно, це безпосередньо стосується й співвідношенню внутрішньої і до зовнішньої політики. Це — суть лише напрями у здійсненні політики у целом.

Усе це вкотре підтверджує неправомірну штучність розподілу політики, яка призвела до такої серйозним розбіжностям серед исследователей.

Можливо у виборі свій вплив надав дефект людського мислення, а саме схильність до застосування шаблону «сущность-явление» до багатьом, які потребують того поняттям. У разі очевидна розгляд внутрішньої політики, як сутності, а зовнішньої - як явища з усіма відповідними висновками. Зовнішня політика помилково розцінюється, як інструмент внутрішньої, як один із її проявів, чому саме остання, а не політика взагалі зводиться у ранг сущности.

У чому ховаються витоки настільки помилковою класифікації? У цьому вся питанні я абсолютно згоден із думкою Э. А. Позднякова, викладеним їм у своїй праці «зовнішньополітична діяльність й міждержавні відносини». Автор вважає, що грунт такого роду помилок живить неправильне розуміння домінування внутрішньої політики. Вона не визначає зовнішній політиці, проте є привілейованим напрямом у політиці держави. Справді, з погляду прикладываемых державою енергії і коштів, важливості й різноманіття різних напрямів політичної діяльності пріоритет, безсумнівно, належить внутрішньополітичному напрямку. Виняток можуть становити моменти ускладнення ситуації на міжнародній арені до виникнення військових конфліктів, мають прямий стосунок до цієї країни й які роблять найбільш насущним пошук тих, хто т.д. Внутрішня політика більш значуще вже що саме вона лежить основним політичним засобом утримання і закріплення структурі державної влади. Отже, порівнюючи змісту обох напрямів мушу помітити, що відсотковий вміст внутрішньополітичного напрями «значно багатшими, різноманітніший і значимее"1. Інакше кажучи ми можемо стверджувати існування тих чи інших пріоритетів держави, але зовсім на визнання примату одного напрями над другим.

Роблячи невеличкий відступ в галузі теоретичних міркувань в реальне життя слід зазначити одну дуже важливу тенденцію, яка намітилася останні десятиліття. Маю на увазі які відбуваються повсюдно процеси глобалізації, і інтеграції. Класичними прикладами того є Європейський Союз, інтеграційні процеси у Північній Америці, численні економічні союзи. Зближення держав відбувається як в площині економіки, і політики. Виникають і збільшуються впливові міжурядові, міжнародні громадські організації, входить у практику багатосторонні міжнародні угоди. Окремо взяте держава може повноцінно існувати й самореализовываться для своїх громадян поза цих об'єктивних закономірних процесів. Вливаючись у яких, неминуче віддає частину свого суверенітету світового співтовариства, зобов’язавшись підпорядковуватися колективним рішенням. У результаті рік у рік зростає значення зовнішньополітичного напрями. Спостерігається посилення описаних тенденцій, з урахуванням чого, экстраполируясь, можна прогнозувати створення у майбутньому всесвітньої державы.

Усі без винятку напрями політичної діяльності об'єднує одне — єдність сутності. Зміст і форма у тому чи іншого сфері можуть змінюватися залежно від конкретних соціально-економічних і розширення політичних умов. Проте багато хто знаходять приклади, нібито що підтверджують зворотне. На насправді це, зазвичай, виявляється помилкою. Як приклад наводиться політика кардинала Рішельє під час «правління» Людовіка XIII, коли із позбавленням правий і гоніннями на гугенотів мови у Франції кардинал активно підтримував «протестантську єресь» у Німеччині. Хоч як дивно, описане є класичний приклад єдності суті Доповнень і відмінності змістів внутрішньої і до зовнішньої політики. Визначальним моментом політики у цілому була відома доктрина, що проголошувала Францію наддержавою. Для його реалізації довелося б єдність всередині Німеччині й роз'єднаність і слабкість потенційних ворогів за її межами. Це досягалося паралельними діями в обох напрямках різними за змістом і малої форми методами.

Отже, для правильного усвідомлення характеру співвідношення внутрішньої і до зовнішньої політики, необхідно виходити із міркувань як і справу єдності сутності, і розбіжності у тому содержании.

Так само цікаво також розглянути думку, за якою внутрішня і політика є власне рівними діалектично тісно взаємопов'язаними частинами. З першого погляду представляється істинність такого судження, який передбачає гіпотетичне рівність цих понять. Проте рівність може бути різною. У разі йдеться про взаємовиключний зіставленні, та не зіставленні тотожних взаємодіючих понять, мають єдину сутність. Суть діалектики полягає «в роздвоєнні єдиного на взаємовиключні протилежності й у пізнанні відносин між ними, що загалом характеризується боротьбою і єдністю цих противоположностей"2. Отже, намагаючись довести діалектичне єдність внутрішньої і до зовнішньої політики, означає справі доводити їх протилежність. Визнаючи діалектичне єдність, ми тим самим визнаємо та його взаимоисключаемость, що є у корені неверно.

Отже, підсумовуючи сказаного, укладемо, що внутрішня й зовнішня політика є рівноправні, єдині по суті і різноманітні за змістом і формам напрями державної політики. Будучи методами самореалізації держави, руслами його, вони взаимообуславливают і взаємодоповнюють одне одного. Не пов’язані між собою відносинами соподчиненности і є цілком тотожними інструментами у процесі політичної діяльності государства.

Библиография:

Поздняков Э.А. Зовнішньополітична діяльність й міждержавні відносини. М.: Наука, 1986.

Поздняков Э. А. Системний підхід і впливові міжнародні відносини. М.: Наука, 1976.

Шиллер Ф. Історія Тридцятилітньої війни. М.: Гослитиздат, 1957.

История дипломатії. М.: Гослитиздат, 1959.

1 Поздняков Э. А. Зовнішньополітична діяльність й міждержавні відносини. М.: Наука, 1986, с. 19. 2 див. Саме там, с. 13.