Балканський вектор

Реферат на тему:

Балканський вектор

Балканський півострів через особливості свого геополітичного положення був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різних держав Заходу і Сходу. Вся історія Балкан — це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників. Слід підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Але в силу цієї та інших обставин на Балканах склався особливий культурний, економічний і політичний простір.

Сучасна геополітична ситуація на Балканах характеризується такими рисами.

1. Серед країн регіону вирізняються два полюси: Греція та Туреччина, які прагнуть притягти до себе інші держави. На повно масштабне лідерство у регіоні обидві країни не спроможні за власним потенціалом. Не сприяють цьому також їхній економічний стан і загальноєвропейські обставини.

2. Більшість посткомуністичних країн регіону орієнтовані на вступ до європейських та євроатлантичних структур. Інші, такі як Україна та Молдова, дотримуються принципу військово-політич ного нейтралітету. Вони беруть участь у Програмі «Партнерство заради миру », але поки що не планують вступати у військові альянси в найближчому майбутньому .

3. На процеси в регіоні активно впливають глобальні центри сил — ЄС, США, Росія.

4. Переважає перехідна економічна модель. Економіка посткомуністичних країн регіону перебуває у стадії перетворень та потребує залучення зовнішніх інвестицій. Її важлива ознака — «номенклатурна приватизація, різновид грабіжницького капіталізму та корупція «(Т. Еша).

5. Збереження нестабільного внутрішнього стану протягом тривалого часу: етнічні суперечності, економічні та політичні зміни. (Це має відношення не тільки до країн колишньої соціалістичної системи, але й до Греції, яка має бажання стати членом Монетарного союзу ЄС. Для досягнення встановлених критеріїв їй потрібно буде здійснити істотні економічні перетворення, що напевно призведе і до посилення соціально-полі тичної напруженості .).

6. Поєднання в одному регіоні декількох типів культур: суперечність між християнством, яке історично притаманне більшості населення регіону, та ісламом.

7. Слабка забезпеченість країн регіону власними енергоресурса ми. За винятком Албанії, країни регіону мають різний рівень залежності від імпорту нафти і газу.

8. Території країн стають транзитними коридорами. Розпад колишнього СРСР надав можливість формування нових торговельних шляхів сполучення Європи та країн Сходу. Болгарія і Румунія займають ключове положення для транзиту російсько го газу у Грецію та Македонію, а в перспективі - в Албанію та по нових газопроводах в Італію.

Регіональні відносини спираються здебільшого на тверду основу чинних двосторонніх договорів. Побоювання, що держави регіону після краху соціалістичної системи будуть утягнуті у вир некерованих регіональних війн за прикладом Югославії, не підтвердилися. Держави дотримуються загальноєвропейської лінії мирного вирішення різних проблем, які виникають. Двостороннім відносинам між ними притаманний загалом спокійний характер, без агресивних випадів один проти одного. Укладені міждержавні договори сприяють розвитку політичного діалогу та економічного співробітництва.

В усіх державах регіону, за винятком Греції та Туреччини, відбуваються радикальні зміни у політичній та економічній сферах. Для них, як і для всього посткомуністичного світу, притаманна потенційна нестабільність, пов «язана в першу чергу з економічною відсталістю, складним етнічним складом населення і напруженими міждержавними відносинами. Країни регіону в цілому відмовилися від комуністичної ідеології, яка повністю визначала діяльність держави та суспільства в політичній та економічній сферах. Водночас трансформаційні процеси в регіоні ще дуже далекі від завершення.

Аналіз сучасної надзвичайно складної і багатосистемної балканської реальності, визначення ролі та місця України в цьому регіоні світу вимагає хоча б короткого огляду національних інтересів і пріоритетів як країн регіону, так і основних зовнішніх потуг, що беруть участь у формуванні цієї реальності.

З певною часткою умовності Балканський півострів може бути поділений на два геостратегічні субрегіони:

Північна зона (Румунія, Словенія і Хорватія) і Південна (Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Греція, Македонія, СРЮ, Туреччина). Перша зона за своїми соціально-політичними, економічни ми й етнічними характеристиками наближається до Центральної Європи й орієнтується на всебічний розвиток зв «язків по комунікаційній лінії ЦСЕ — Адріатика — Південна Європа.

Румунія останнім часом прагне довести НАТО, що вона може стати важливою сполучною ланкою на Балканах і гідна бути прийнятою до Альянсу в новій хвилі розширення. Це змусило Румунію активізувати свої дії по підготовці Договору з Україною про дружбу, добросусідство і співробітництво, який був підписаний президентами цих держав 2 червня 1997 року.

Займаючи важливе геостратегічне положення, Румунія прагне стати транзитною державою для транспортування каспійської нафти й нині претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою. Румунія, що знаходиться на одному з маршрутів постачання нафти на Балкани і далі в Європу, а також Молдова стають зацікавленими партнерами. Таким чином, Бухарест, а з ним і Кишинів, мають намір подовжити вісь стратегічного партнерства, що вже сформувалося між Баку, Тбілісі й Києвом.

Вступ Румунії до НАТО забезпечив би вихід блоку на західне узбережжя Чорного моря і до Болгарії, а через неї - до з «єднання з «анклавами «Греції та Туреччини. У Бухаресті наводять й економічний аргумент: якщо країна вступить до НАТО, то вона стане «своєю », і до неї нарешті надійдуть західні інвестиції. Так чи інакше, це була б подальша серйозна зміна стратегічної ситуації і балансу сил в Європі.

На відміну від України сьогодні Захід дуже уважний до Румунії, хоча поки що з багатьох причин розчаровує її верхи в їхніх найбільш гарячих сподіваннях. Президент США Білл Клінтон не вважав зайвим відвідати Бухарест відразу після Мадрида, запевнивши хазяїв, що двері НАТО залишаються для них відчиненими.

Головний пріоритет політики Словенії і Хорватії - це інтеграція у перспективі в усі західноєвропейські й атлантичні структури. Найближчим вважається завдання отримання такого ж статусу, яким володіє «вишеградська четвірка » .

З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним з ключових чинників, які зумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.

Ситуація, що склалася, свідчить, що в Хорватії накопичено цілу низку проблем, які потребують вирішення, й серед них — повернення сербів до Сербської Країни. Як і раніше, існує загроза для сербського населення в Східній Славонії і не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що Ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без принципового вирішення сербського питання в Хорватії не може бути мови про тривалий мир на Балканах.

Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормаліза цією політичних відносин з Югославією, оскільки, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов «язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись суто економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.

Південна зона здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті «Балкани »: економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, що загрожують виникненням нових конфліктів. З цієї точки зору слід відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.

Союзна Республіка Югославія. Визначальний чинник становища сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними, серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу РФ у Південній та Центральній Європі.

Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому, як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині, незважаючи на події в провінції Косово.

Підписання Дейтонських угод відкрило практичні можливості для пошуку нової концепції зовнішньої політики Югославії, що відповідала б існуючим реаліям в Європі. Головним напрямком зовнішньої політики СРЮ проголошувалась «європейська орієнтація », що означає в довгостроковому плані вступ до ЄС, а потім, можливо, до НАТО.

США, які вже тривалий час здійснюють значний вплив на ситуацію в регіоні, в грудні 1997 р. в односторонньому порядку прийняли рішення про продовження економічних санкцій проти Югославії, що в найближчому майбутньому не може не ускладнювати для СРЮ відновлення своїх прав у різних міжнародних інститутах і організаціях.

Як ще один суттєвий чинник, що впливає на зовнішню політику СРЮ, називається РФ, яка має постійні інтереси на Балканах.

1 квітня 1998 року Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь Союзній Республіці Югославії «з метою сприяння досягненню миру і стабільності в Косово ». Прийнята резолюція закликає югославський уряд негайно вжити всіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу і виконання рішень Контактної групи. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що албанська община повинна домагатися своїх цілей виключно мирними засобами.

Звичайно, будь-який конфлікт у Косово не залишає байдужою Албанію, що мріє про возз «єднання із своїми численними одноплемін никами на території СРЮ. У кризу може бути втягнена і Македонія з її значним албанським населенням, а, можливо, і Туреччина, Греція та Болгарія. Туреччина, безумовно, прагне підтримати національні меншини, які сповідують іслам, на території СРЮ, Боснії, Болгарії і посилити свій вплив на півдні Балкан.

Не виключено, що в конфлікт можуть бути втягнені й інші країни Європи, такі як Італія, Франція, а також США, а сам конфлікт перетвориться у суто релігійний, де християнству протистоятиме іслам.

Албанія неодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою у випадку загострення конфлікту в Косово, надасть одноплемінни кам моральну і матеріальну допомогу, у тому числі зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. Водночас слід ураховувати, що косовські албанці, які мали можливість після падіння комуністичного режиму в Тирані встановити тісніші контакти із своїми співвітчизниками по той бік кордону, не поспішають проголошувати гасла возз «єднання. Дві частини албанської нації тривалий час жили під різними політичними дахами, в різних економічних умовах і сьогодні значно розходяться в оцінках перспектив спільного існування в межах однієї держави. Владні кола Тирани підтримують сепаратистські настрої албанців не тільки в Косово, а й у сусідніх державах, мріючи про створення «Великої Албанії «. Це не може не турбувати Афіни — історичного союзника Бєлграда.

Македонія домагається міжнародного визнання, яке деякою мірою блокується Грецією. Пароксизми грецького націоналізму тягнуться ще з 20-х років, коли чимало депортованих з Туреччини греків були розселені у частині Македонії. З того часу Греція відстоює офіційний погляд, відповідно до якого всі її громадяни — греки. Грецькі македонці, що не згодні з цим, змушені емігрувати. Саме ця македонська діаспора і є головним джерелом македонського екстремізму (зокрема фінансового), що й досі виношує мрію про «Велику Македонію », до якої входила б і частина Греції.

На даний час Македонія одержала офіційну назву «Колишня Югославська республіка Македонія ». Офіційний Скоп «є, реально оцінюючи ситуацію на Балканах, дав добро на розміщення військового контингенту США на своїй території. Три сотні морських піхотинців США прибули наприкінці червня — на початку липня 1993 р. до країни під прапором миротворчої місії ООН.

На думку директора Бєлградського інституту міжнародної політики й економіки Душана Сімича, Вашингтон у такий спосіб забиває клин у сферу інтересів трьох головних сил на Балканах: ісламської, російської та європейської (німецької). Сімич вважає, що серед глобальних цілей Америки у світі найважливішими є дві - недопущення реального відродження з комуністичного попелу Росії і приборкання поширення «мусульманської небезпеки » .

Боснія і Герцеговина (БіГ). Сучасний конфлікт у БіГ між представниками основних національно-релігійних груп: хорватами, мусульманами і сербами розпочався в березні 1992 р. після рекомендо ваного ЄС референдуму про незалежність.

Боснійська сторона під час війни наполегливо закликала США скасувати в односторонньому порядку ембарго на постачання зброї і, незважаючи на санкції, весь час озброювалася. Практично США, ЗЄС і НАТО не виконали своєї функції по здійсненню ембарго БіГ. Понад те, починаючи з 1994 року активні постачання озброєнь і військової техніки стимулювали наступ мусульман. Під егідою НАТО і з дозволу Ради Безпеки ООН 20 грудня 1996 р. у Боснії почалася операція «Спільна охорона », що є другим етапом міжнародної миротворчої акції по реалізації Дейтонських угод.

Конфедеративна боснійська держава залишається не більше ніж символом, незважаючи на проведені у вересні 1996 р. вибори до її найвищих органів влади. Міжетнічна напруженість не спадає. Серби, хорвати й мусульмани, як і раніше, не відчувають гострого бажання жити разом.

На розподіл сил у регіоні намагаються впливати Греція і Туреччина, які прагнуть заручитися союзницькими відносинами з іншими балканськими країнами. Але поки що всупереч їхнім бажанням регіональні міні-блоки прогрецької та протурецької орієнтації не створені. В суперечностях, які тривають і не припиняються між Грецією та Туреччиною, інші країни регіону не беруть участі. Румунія дотримується рівновіддаленості як від Греції, так і від Туреччини. Болгарія спочатку займала більш прогрецьку позицію, але з приходом до влади правоцентристів почали налагоджуватися кращі відносини з Туреччиною. Вочевидь прогрецький ухил змінився на рівноправні відносини як з Грецією, так і з Туреччиною.

Греція займає ключову позицію на півдні Балканського півострова. Найбільш значні протиріччя у двосторонніх відносинах вона має з єдиним своїм сусідом — партнером по блоку НАТО — Туреччиною. Досить пригадати, що останніми роками Анкара й Афіни неодноразово опинялися на межі війни. Відносини між цими країнами ускладнюються проблемами Кіпру, Егейського моря, турецьких меншин у Західній Фракії і Константинопольської патріархії в Туреччині.

Республіка Кіпр. Цюрихсько-Лондонська угода 1959 року визначила її державний устрій і конституцію. Гарантами процесу стали Великобританія, Греція і Туреччина, причому за Лондоном збереглися дві військові бази — Декелі й Акроті, де зараз розквартировано близько 4000 англійських військових. У грудні 1963 року на острові відбулися збройні сутички між грецьким і турецьким населенням. Згідно з рішенням Ради Безпеки від 4 березня 1964 р. сюди введені війська ООН. Третина Кіпру знаходиться під адміністрацією турків. У 1975 році керівництво турецької общини проголосило Турецьку федеративну державу, а в 1983 році було заявлено про створення Турецької республіки Північний Кіпр, що й дотепер не визнана у світі. Ці дії ще більше ускладнили ситуацію на острові, і вона залишається складною й понині. Не виключено, що Туреччина у перспективі спробує здійснити часткову інтеграцію Турецької республіки Північного Кіпру. Все це загалом не сприяє ліквідації осередку напруженості між Грецією і Туреччиною.

Слід підкреслити, що особливий вплив на розвиток турецько-грець ких відносин має відсутність воєнного паритету між Анкарою й Афінами. За умов, коли турецьке керівництво заявляє про готовність застосувати свої збройні сили у відповідь на «неправомочні дії «Греції, чотириразова військова перевага Туреччини над Грецією залишаєть ся поки що головним аргументом суперечки. Тому ймовірність конфлікту зберігається.

Болгарія. Нині розширюється сфера взаємодії Болгарії та Греції з іншими країнами регіону стосовно забезпечення безпеки, розвитку співробітництва і добросусідства на Балканському півострові. Водночас зростає кооперація Болгарії з РФ.

За підсумками березневих переговорів 1998 р. між головою правління РАО «Газпром «і віце-прем «єром уряду Болгарії був підписаний протокол, у якому було узгоджено положення про те, що «Газпром «забезпечить поступове збільшення загального обсягу постачань російського природного газу в Болгарію до рівня 8 млрд кубометрів за рік до 2010 року, а болгарська сторона (акціонерне товариство «Булгаргаз ») забезпечить транзит російського газу через свою територію в треті країни в обсязі 18,7 млрд кубометрів до 2010 року, в тому числі до Туреччини — 14 млрд куб. метрів.

Болгарія й Греція планують будівництво нафтопроводу Бургас (Болгарія) — Александруполіс (Греція), стратегічно важливого для економічного розвитку обох країн, для участі Греції та Болгарії в геополітичних планах енергетичного забезпечення Європи.

На Балканах сформувалися власні неформальні союзи, де члени Північноатлантичного Альянсу є своєрідними лідерами угруповань, що, умовно кажучи, протистоять одне одному. До «турецького «блоку, якому на даний момент належить ініціатива, входить Албанія. Прогрецьку групу складають СРЮ і Болгарія, з якими — у деякому віддаленні - співробітничає Румунія, що не прагне, втім, зіпсувати стосунки і з Туреччиною, Францією.

Зовнішні потуги на Балканах. Здійснюючи велику політику на Балканах, Німеччина була не дуже помітна і вела свою партію обережно, але послідовно й наполегливо. Поступово вона нарощувала присутність на Балканах — стала членом Контактної групи, брала участь у силах швидкого реагування, мала своїм представником намісника в Мостарі.

У діях на Балканах Німеччина продемонструвала двозначність своєї політики: з одного боку — вона прибічник миру, згоди й борець за збереження безпеки в Європі; з другого — прагне оживити геополітичні принципи концепції Mitteleuropa, освоїти за допомогою своєї могутньої економіки те, що було втрачено в двох світових війнах. Німеччина включила Хорватію й Словенію до сфери своїх економічних інтересів і заволоділа міжнародним перехрестям доріг — забезпечила собі вихід на Адріатику й до Середземного моря. Звідси й підтримка Хорватії, фінансування її економіки, поставки озброєння, захист від санкцій.

Об «єднана Німеччина претендує на провідну роль у європейському політичному й економічному житті. Нині Німеччина перетворюється на найсильніший політичний чинник на Європейському континенті.

Практично такі країни як Словенія, Хорватія, Угорщина вже втягнені в орбіту німецької політики, сюди ж підтягуються й Румунія і Болгарія. Створюється враження, що Німеччина ще в 1990 році зрозуміла, що просування на Захід для неї закрите, тому сьогодні вона намагається «реанімувати «своїх колишніх союзників по Другій світовій війні.

30 травня 1992 року уряд РФ виступив із заявою про намір робити все можливе для зміцнення традиційних уз дружби з югославськи ми народами. Водночас Росія голосує за міжнародні санкції проти Союзної Республіки Югославія. У вересні 1992 року МЗС РФ виступив з роз «ясненням позиції Росії щодо югославської кризи. У ньому вказувалося, що Росія виступає за непорушність зовнішніх кордонів і за мораторій на зміну міжреспубліканських кордонів колишньої Югославії, а також за невизнання територіального перерозподілу за допомогою сили.

Слід звернути увагу, що політика Росії на Балканах у цей період характеризується як невиразна. Понад те, політика Росії не сприяла встановленню миру на Балканах, а це характерно для початкового періоду конфлікту. Російські експерти вважають, що безумовна політична й економічна підтримка Сербії послужила б інтересам Росії набагато більше, ніж погоджувальна політика і втрата свого іміджу на Балканах.

Незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Боснії, присутність військ Альянсу цілком відповідає інтересам США, оскільки зміцнює провідну роль НАТО в забезпеченні європейської безпеки і підкреслює неспроможність ОБСЄ й ООН на тлі натовської воєнної злагодженості.

Якщо уважно придивитися до дій США, то можна виявити цікаву деталь: в ім «я геополітичних інтересів Вашингтона в регіоні ніколи не підтримувалися слов «яни, зокрема й серби. Американські політики дотепер ототожнюють їх з останнім оплотом соціалізму на Балканах, який підлягає знищенню.

Складається враження, що Вашингтон усе ще побоюється Росії та її впливу на Білорусь і Україну, тому найважливішою складовою його зовнішньої політики є ослаблення слов «янського домінування на пострадянському просторі, а також на Балканах, де роль Росії завжди була великою. Зважаючи на все, США розробили довгострокову програму освоєння Балкан. Вже зараз США «запустили у виробництво «проекти міжнародного регіонального співробітництва й намагаються забезпечити собі контроль над цим важливим регіоном.

Стратегія США спрямована на заповнення ваккуму політичного простору, що утворився після розпаду Радянського Союзу й ОВД. Вже чітко проглядається стратегічний напрямок цього заповнення — через Балкани (Македонія, Боснія) і Чорне море (освоєння Закавказзя) до Близького та Середнього Сходу.

Механізми «дисциплінування «Балканських країн різні, проте помітні зусилля — за допомогою економічного співробітництва й політичного натиску схилити їх до більшої кооперованості й тим самим поставити під стратегічний контроль.

Ватикан зробив чималий внесок у крах соціалізму в Східній Європі, а тепер прагне розширити зону впливу католицизму на Балканах, де завжди традиційно було сильним православ «я. Рим завжди вважав неприйнятним те, що католицькі Хорватія і Словенія об «єднані з православною Сербією.

Ні в кого не викликає сумніву, що операція НАТО в Боснії виявилася успішною не в розумінні встановлення міцного миру, якого поки немає, а в ефективній дії силою, активному «примушенні до миру ». Операція SFOR у Боснії продемонструвала:

Ї незамінність НАТО як діючого механізму забезпечення воєнної безпеки в Європі в цілому і в її окремих субрегіонах, які знаходяться за зоною відповідальності блоку;

Ї одночасно було доведено, що без безпосередньої військової участі США, на яку Вашингтон готовий піти тільки в налагодженому форматі НАТО, Європа не в змозі забезпечити свою безпеку.

Як здається, сьогодні Захід прагне втягти країни Балканського півострова в орбіту свого впливу і створити в геополітичному плані єдиний пояс НАТО — від Атлантики через Балкани й Близький Схід до Перської затоки. У планах НАТО — активізація співробітництва з Румунією і Болгарією, котрі розглядаються як потенційні члени Альянсу. Це забезпечує його вихід на берег Чорного моря й оточення СРЮ натівськими і пронатівськими країнами.

Після розпаду колишньої СФРЮ, однієї зі стратегічно досить важливих і за своїми масштабами однієї з найбільших країн регіону, Балкани стали схожими на простір, який щойно пережив важкий політичний землетрус. З порохової бочки, підпаленої війною в колишніх югославських республіках, ще струмує димок, наче востаннє попереджуючи і балканські народи, і світові центри влади.

Балканський регіон став зараз в економічному і політичному значенні набагато вразливішим, ніж на початку цього десятиліття. До успадкованих протиріч додалися нові, тоді як старі проблеми ще дуже далекі від вирішення. Неабияке значення має факт, що весь балканський регіон потерпає від наслідків міжнародних санкцій проти Югославії, що й дотепер цілком не скасовані. Але все-таки з припиненням війни в Боснії і Герцеговині і внаслідок деякого поліпшення відносин між колишніми югославськими республіками ситуація змінюється на краще. Останнім часом усе сильніше відчувається готовність балканських країн до початку процесу подолання старої конфронтації.

Нині, після розпаду ОВД, рівновагу сил у регіоні порушено, стабільність в Південній та Центральній Європі підтримується залученням країн до процесу загальноєвропейської безпеки. Прагнення політичних еліт посткомуністичних країн регіону стати повноправни ми членами загальноєвропейських політичних, економічних і військових інститутів є домінуючим фактором геополітичних спрямувань, і вони повсюди констатуються як національні інтереси держави. Існуюча одновекторність знімає гостроту внутрішньорегіональних відносин і створює загальнорегіональну стабільність.

Україна і Балкани. Країни Південно-Західного напрямку посідають важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України. Вона може мати вплив у цьому регіоні, але без економічної підтримки це залишиться лише бажаною можливістю. Досягнуті завдяки дипломатії успіхи потрібно підживлювати діями економічного характеру.

У структурі експорту України в країни регіону залишається високою частка сировини, матеріалів і товарів народного споживання. Україна має позитивне сальдо в торгівлі з чорноморськими країнами, що підтверджує перспективність цього напрямку зовнішньоторговель них відносин.

Україна могла б активізувати балканський напрямок своєї політики, роблячи ставку на розвиток двосторонніх зв «язків з тими державами регіону, зовнішньополітичні, економічні й оборонні устремління котрих об «єктивно відповідають інтересам нашої держави. Економічні аспекти взаємодії України з країнами Балканського півострова найбільше піддаються прогнозу, насамперед через об «єктивність дії економічних законів, які не залежать від суб «єктивних бажань і дій політиків.

Говорячи про перспективу розвитку відносин між Україною та країнами Балканського півострова, можна стверджувати, що вони доволі сприятливі й можуть позитивно вплинути на їх розвиток. Це пояснюється не лише тим, що протягом останніх десятиліть ці відносини були досить активними. Така впевненість продиктована економічною ситуацією, що склалася на Балканах, яка в найближчій перспективі збережеться. Раніше чи пізніше політики Балканських країн будуть змушені погодитися з тим, що в даний час країни колишньої РЄВ та країни, які стали суверенними, є найбільш прийнятними діловими партнерами одна для одної. Пояснюється це наступними факторами:

Ї збереглися можливості для відновлення попередніх взаємовигідних економічних зв «язків;

Ї приблизно однаковий і досить низький загальний технологіч ний рівень у базових галузях промисловості;

Ї труднощі виходу на західні ринки. В міру поглиблення інтеграційних процесів у рамках Європейського Союзу ці можливості найвірогідніше будуть зменшуватися;

Ї необхідність захисту інтересів власних виробників від експансії Заходу. Вже зараз багато галузей економіки в різних країнах Балкан відчувають значні труднощі зі збутом своєї продукції навіть у власній країні.

Встановлення нових і відновлення колишніх перерваних зв «язків і багатостороннього співробітництва на території, яку колись займала колишня Югославія, на Балканах і в Південній та Центральній Європі - процес складний і довгий. Можливі тільки поступові кроки, тоді як швидкі рішення неможливі із-за багатьох причин. У цьому процесі важливу роль відіграє і залучення Балкан до європейських інтеграційних процесів. Цей регіон не може і не повинен замикатися у вузьких межах власне балканського співробітництва. Будучи важливою частиною європейської цивілізації, Балкани є тим географічним, транспортним, історичним і релігійним ланцюгом, що з «єднує Європу з Близьким Сходом.